Суспільно-політичне життя українців у міжвоєнній Польщі: історіографія

Значним є науковий доробок істориків демократичної Польщі. Незаперечною заслугою З.Запоровського, Р.Томчика, Ч.Бжози, М.Шумила та ін. є показ організаційно-політичної діяльності УНДО та УРП, еволюції політичної тактики націонал-демократів, використання українськими політиками парламентської трибуни, передумов створення, організаційної структури та діяльності Української парламентської репрезентації.

Водночас стверджується, що немало аспектів проблеми залишаються маловивченими, а то й нез'ясованими. Передовсім це стосується різних питань внутрішнього розвитку провідних українських легальних партій.

У другому підрозділі “Консервативний рух” простежено процес вивчення модерного українського консерватизму. Констатовано, що консервативні тенденції генерували різні соціальні групи - церковні кола, представники українських культурно-освітніх та господарських товариств, інтелектуальна еліта. Консервативне крило західноукраїнського політикуму міжвоєнної доби ХХ ст. найповніше було представлене послідовниками ідей В.Липинського та клерикалами. До цієї течії належали Волинське українське об'єднання (ВУО) та інші угодовські партії й організації, а також нечисленна гетьманська група, що сформувалася в другій половині 1920-х рр., та окремі фракції в УНДО й Фронті національної єдності (ФНЄ). У міжвоєнний період ХХ ст. відбувався процес створення інтелектуальних джерел новітнього українського консерватизму. С.Томашівський, В.Липинський, В.Кучабський, О.Назарук намагалися з'ясувати своєрідність, основу даної традиції політичної думки та на підставі власних наукових концепцій пропонували підходи щодо майбутньої форми Української держави, шляхи унормування українсько-польських взаємин. Остання проблема хвилювала і певні польські консервативні кола (С.Лось, О.Бохенський), з якими підтримували тісні зв'язки східногалицькі консерватори. У цей час ідеологія і практика українського консервативного руху отримала перші оцінки з боку його ідейних противників.

У середовищі повоєнної української діаспори не було створено спеціальних праць з історії модерного українського консерватизму, зроблено лише спробу на інтелектуальному рівні осягнути ідейно-політичні погляди найвизначніших його представників (І.Кедрин-Рудницький, І.Лисяк-Рудницький). Більших успіхів досягнуто у вивченні консерватизму клерикального, зокрема соціальних функцій ГКЦ, доброчинної діяльності митрополита А.Шептицького, національно-культурного руху у Православній церкві в Польщі протягом 1921-1939 рр. (О.Кравченюк, В.Лаба, С.Баран, І. Гриньох, І. Власовський, Д. Дорошенко).

З непримиренно класових позицій висвітлювали суспільно-культурну діяльність українських церков історики радянської доби. Натомість у працях дослідників народної Польщі - Р.Тожецького, Т.Сліви, А.Земби - переважають зважені оцінки ролі ГКЦ у духовному житті українців. М.Папежинська-Турек у цілому неупереджено висвітлила політику урядів Другої Речі Посполитої щодо Православної церкви. Однак її об'єктивність закінчилася там, де справа дійшла до польських національно-державних інтересів (стверджувала, що з метою інтеграції східних земель найменш небезпечним було збереження російського характеру церкви). Негативний образ митрополита А.Шептицького створив Е.Прус.

З'ясовано, що в незалежній Українській державі історія консервативного руху вивчається на міждисциплінарному рівні. Увагу авторів привернули теоретичні концепції В.Липинського, С.Томашівського і В.Кучабського, зокрема їхні погляди на перспективи української державності та українсько-польські взаємини (В.Потульницький, С.Гелей, Н.Халак). М.Швагуляк окреслив ідейні засади та організаційну структуру консервативного руху в Галичині. Згідно з його спостереженнями, українські консерватори домагалися автономії західноукраїнських земель у складі Польщі, яку розглядали як перехідний етап до здобуття української державності. Автор з'ясував, що у 1920-х рр. відбувалося зближення світських і католицьких консерваторів, яке підготувало ґрунт для створення клерикальної політичної організації.

З нових методологічних позицій вивчається суспільна місія ГКЦ та особиста роль А.Шептицького щодо збереження національно-культурної та релігійної ідентичності галицьких українців. Доведено, що церква стала духовною основою національних домагань поневолених співвітчизників (О.Красівський, М.Гайковський, І.Паславський, В.Марчук, В.Ленцик, У.Кошетар, В.Перевезій, М.Гетьманчук, Я.Білас, С.Гнот). М.Москалюк усебічно розкрив основні напрями діяльності християнських суспільників у першому міжвоєнному десятилітті. На науковій основі розглянуто культурно-просвітницьку та суспільно-політичну діяльність станиславівського єпископа Г.Хомишина (О.Єгрешій). Новими дослідженнями та інтерпретаціями поповнилася проблема відродження Української православної церкви на Волині та Холмщині. Н.Стоколос, Б.Савчук, В.Борщевич, М.Кучерепа та ін. довели, що український національно-церковний рух, незважаючи на слабкість, став вагомим чинником розвитку православного життя краю, відіграв значну роль у піднесенні національної свідомості українців. Сталися зрушення у вивченні діяльності партій консервативного спрямування (М.Кугутяк, В.Марчук, О.Єгрешій, М.Москалюк). Дослідники одностайні у тому, що одним із основних завдань консервативних клерикальних партій було спрямувати український визвольний рух у законослухняне національно-помірковане річище. Серед клерикальних структур найбільший вплив на громадськість мав Український католицький союз, який відстоював незалежницьку платформу. Р.Давидюк і М.Кучерепа проаналізували діяльність Волинського українського об'єднання - угодовської регіональної партії з виразними консервативними тенденціями, яка, на їхню думку, стала осередком українського національного відродження на Волині. До подібного висновку дійшов і польський дослідник З.Запоровський. У польській україністиці домінують позитивні оцінки суспільної ролі Греко-католицької церкви та митрополита А.Шептицького (С.Стемпень, Д.Іванечко, А.Земба).

У полі зору істориків перебував москвофільський рух. О.Матюшко показала міжвоєнне москвофільство як консервативну течію суспільно-політичного життя західних українців, яке, однак, видозмінювалося та намагалося пристосуватися до нових реалій часу. З апологетичних позицій ця проблема висвітлюється в російській славістиці (Н.Пашаєва). Водночас у дисертації наголошено, що деякі питання потребують поглибленого вивчення. Серед них - історія створення та діяльність клерикальних партій, причини та наслідки ідейно-політичних розбіжностей у середовищі ГКЦ, функціонування москвофільських організацій за межами Галичини тощо.

У третьому підрозділі “Українська державно-політична еміграція як феномен суспільного життя” проаналізовано історичну літературу, що відображає долю роззброєної Армії УНР у Польщі, функціонування Державного центру (ДЦ) УНР, культурно-освітню та громадсько-політичну діяльність інтернованого українського козацтва. Показано, що у 1920-1930-х рр. цілеспрямованого вивчення історії наддніпрянської еміграції в Польщі не здійснювалося. У публікаціях представників уенерівського середовища Г.Чижевського, М.Битинського, О.Шульгина, О.Лотоцького, В.Проходи та ін. висвітлювалися окремі аспекти табірного життя емігрантів, робилися спроби оцінити діяльність С.Петлюри, обґрунтувати закономірність функціонування українського еміграційного уряду. Ці праці побудовані переважно на власних спогадах авторів і містять завищені оцінки керівників УНР. Натомість поодинокі публікації дослідників радянської доби (Р.Ейдмана, В.Антонова-Овсієнка, В.Затонського) відзначалися не тільки фрагментарністю висвітлення проблеми, а й необ'єктивністю та класовою зашореністю. український легальний табір самоврядний

У 1940-1980-х рр. літопис петлюрівської еміграції насамперед представлений у спогадах учасників подій, які містять значний фактологічний матеріал, але не позбавлені недоліків (наявність суб'єктивних оцінок авторів, відсутність дослідницького та аналітичного елементів тощо). Водночас заслуговує на увагу невелике число досліджень представників академічного світу зарубіжного українства, які прагнули науково узагальнити культурно-освітнє життя інтернованого українського вояцтва (С.Наріжний) чи обґрунтувати місце і роль еміграційного уряду УНР у системі міжнародних відносин (В.Маркусь). Історики УРСР зображували еміграцію як “буржуазно-націоналістичне охвістя”, “контрреволюціонерів і зрадників”, дії уряду УНР замовчували або розцінювали як прислужницьку діяльність на користь “імперіалістичних держав”.

Історіографічний аналіз показав, що від початку 1990-х рр. аналізована проблема стала в епіцентрі уваги значного числа фахових істориків материкової України. В.Трощинський здійснив вдалу спробу комплексного аналізу української еміграції в Європі у період між двома світовими війнами як історичного і національно-політичного явища. Її витоки, історичну долю, соціальну структуру, правове становище, політичну діяльність учений розглянув не тільки з позицій заповнення суттєвої прогалини в історії та історичній науці, але й під кутом зору необхідності творення цілісної концепції спільності історичного шляху розвитку українського народу. Глибоким є науковий аналіз політико-правових підстав функціонування ДЦ УНР в екзилі. На думку дослідника, керівний орган УНР змушений був залишити власну територію, маючи всі ознаки легітимності як з погляду українських юридично-правових актів, так і міжнародного права.

На якісно новій джерельній базі вивчається становище роззброєної Армії УНР у Польщі. Загальні передумови інтернування розкрили В.Голубко, Б.Гудь, О.Реєнт, О.Рубльов, Ю.Терещенко, В.Верстюк, О.Павлюк, М.Литвин, К.Науменко і Б.Якимович. Проте на особливу увагу заслуговує науковий доробок І.Срібняка та М.Павленка, які детально висвітлили табірне життя українських вояків, зокрема військово-фахову, культурно-освітню та національно-патріотичну роботу в їх середовищі, а також підготовку, перебіг і результати Другого Зимового походу частин Армії УНР. Приріст історичних знань про формування української еміграції в Польщі, специфіку її взаємодії з державними органами та різноманітні напрями науково-освітньої діяльності емігрантів у таборах інтернування містить також монографія А.Портнова. В.Сідаку і Т.Вронській належить пріоритет у вивченні історії спеціальних служб ДЦ УНР в екзилі. Автори показали, що військова розвідка проводилася не лише з великим “географічним” розмахом, але й досить кваліфіковано, незважаючи на чималу кількість помилок та прорахунків.

У сфері зацікавлень Н.Сидоренко перебували періодичні видання інтернованих українців у Польщі та інших країнах, а також національно-духовна і культурно-освітня діяльність еміграції. Авторка слушно вважає, що інтернована Армія УНР за колючим дротом чужини “фактично утворила невелику українську державу”, а преса допомагала у “пізнанні самого себе”, “гармонізації думок і праці”, виробленні національно-політичних орієнтирів, знаходженні свого призначення серед інших народів.

З'ясовано, що становище української військово-політичної еміграції у міжвоєнній Польщі певною мірою відображено у публікаціях, присвячених життю та діяльності С.Петлюри. Новітнє українське відродження створило сприятливі умови для дослідження петлюріани (праці В.Сергійчука, С.Литвина, Б.Дорошенка-Товмацького, В.Савченка та ін.).

У підрозділі зазначено, що від кінця 1980-х - початку 1990-х рр. активізувався інтерес польських дослідників до петлюрівської проблематики, особливо у контексті Петлюра - Пілсудський. Відрадно, що історія наддніпрянської еміграції досліджується у декількох наукових центрах - Торуні, Перемишлі, Кракові, Жешуві і Любліні. Науковою новизною позначені праці З.Карпуса, В.Резмера, Я.Бруського, О.Вішки, Р.Потоцького, О.Колянчука. До позитиву слід віднести глибоке вивчення питань, пов'язаних із життям українських комбатантів у військових таборах, діяльністю відділів Українського центрального комітету (УЦК) у Польщі, функціонуванням законспірованих військових структур еміграції, розвитком української еміграційної преси, історією військових поховань та увічненням пам'яті загиблих за волю України.

У висновках до підрозділу стверджено, що низка питань залишається малодослідженою (діяльність відділів УЦК на етнічних українських землях, взаємини наддніпрянців з місцевим населенням, функціонування уряду УНР в екзилі та ін.), тому немає підстав уважати дану проблему остаточно вивченою.

У третьому розділі “Радикальні політичні середовища: дослідження та інтерпретації”, поділеного на два підрозділи, висвітлено історію вивчення українських нелегальних політичних структур.

У першому підрозділі “Праворадикальний рух” об'єктом аналізу стали різні групи історіографічних джерел, що розкривають процес зародження, розвитку та діяльності націоналістичних об'єднань - Української військової організації (УВО), Організації українських націоналістів (ОУН) та Фронту національної єдності. Доведено, що у міжвоєнний період ХХ ст. український праворадикальний рух ще не став предметом спеціального дослідження. У той час означена проблема перебувала на первинному етапі нагромадження історичних фактів. Д.Андрієвський, М.Сціборський, Ю.Вассиян та ін. започаткували процес ідентифікації українського націоналізму як ідеології і політичного руху. У публікаціях представників інших політичних полюсів містяться одіозні оцінки ідейних основ і практики УВО та ОУН, творчості Д.Донцова.

У 1940-1980-х рр. історія праворадикального руху інтенсивно вивчалася лише в українських зарубіжних центрах, де було створено значне число історіографічних фактів, які розкривають процес організаційного становлення і розвитку УВО та ОУН, основні елементи націоналістичного світогляду, вплив ідеології “чинного націоналізму” на формування програмних та ідеологічних засад націоналістичного руху, містять численні приклади антипольської боротьби українського підпілля, порушують питання зовнішньої політики ОУН(дослідження В.Мартинця, Ю.Бойка, М.Сосновського, І.Лисяка-Рудницького, З.Книша, П.Мірчука, С.Ленкавського, І.Каменецького та ін.). Разом із тим, праці діаспорних істориків побудовані здебільшого на спогадах учасників подій, тому у них багато суб'єктивного (ідеалізація націоналістичних організацій, окремих дійових осіб, применшення ролі інших політичних сил). До цього слід додати, що наукові дискусії навколо проблем праворадикального руху поступалися перед політико-ідеологічною конфронтацією. Через це низка питань, пов'язаних із організаційною розбудовою та революційною тактикою націоналістичних структур, залишилася нерозв'язаною.

З'ясовано, що історики радянської доби практично не вивчали цієї проблеми, їхні праці мали суто ідеологічне спрямування. О.Поліщук, В.Євдокименко, Ю.Римаренко, С.Даниленко, В.Чередниченко та ін. вектор критики спрямували на ідейні основи ОУН та її зовнішньополітичні орієнтири. Натомість зарубіжна інтелектуальна думка намагалася зрозуміти феномен українського націоналізму, віднайти аналогії в подібних рухах інших народів. У західній англомовній літературі (Дж. Армстронг, О.Мотиль) утвердився термін “інтегральний націоналізм” на означення ідеології та політичної практики ОУН. У народній Польщі діяльність праворадикальних організацій почала вивчатися на науковому рівні лише у 1970-1980-х рр. Р.Тожецький і Б.Цибульський робили спробу з'ясувати причини виникнення “інтегрального націоналізму” та поширення його впливів серед української громадськості, співпраці ОУН з німецькими спецслужбами тощо. Однак роботи адептів ортодоксального марксизму (Е.Пруса, А.Щесняка і В.Шоти) були просякнуті критицизмом, що аж ніяк не сприяло глибокому вивченню проблеми.

У незалежній Українській державі ще зберігаються політико-ідеологічні розбіжності у поглядах на історію українського націоналістичного руху, але не вони визначають зміст і форму спірних думок, які назагал відповідають правилам історичної науки. Новітні соціогуманітарні дослідження значно поглиблюють ідеї зарубіжних учених про політичні та інтелектуальні чинники формування ідеології і практики руху радикально-націоналістичного спрямування. Г.Касьянов розглядає поняття “український націоналізм” у трьох вимірах: соціально-психологічному (націоналізм як настрої, почуття), ідеологічному (націоналізм як доктрина, світогляд, система дій тощо) і політичному (націоналізм як політичний рух). На науковому рівні цей аспект проблеми вивчали також С.Кульчицький, Я.Дашкевич, С.Таран, К.Бондаренко, О.Зайцев, І.Дробот, О.Сич, М.Мандрик. Завдяки зусиллям С.Квіта, Р.Безсмертного, І.Шліхти та ін. сучасна українська історична наука отримала цілісний образ Д.Донцова як ідеолога та громадського діяча. Багатовекторністю наукового пошуку та виваженістю оцінок відзначаються праці, які розкривають процес організаційного становлення та розвиток УВО й ОУН, їхню стратегію і тактику. Більшість із цих праць вийшла з-під пера професійних істориків - А.Кентія, В.Косика, М.Ковальчука, О.Дарованця, І.Гавриліва, М.Посівнича та ін. Особливо слід відзначити археографічні дослідження А.Кентія, написані у рамках проекту робочої групи з вивчення проблематики ОУН і УПА при Інституті історії України НАНУ. В останні роки виокремився новий напрям у дослідженні українського націоналістичного руху - вивчення історії його спеціальних підрозділів (Д.Вєдєнєєв, Г.Биструхін, О.Кучерук). Д.Вєдєнєєв і О.Лисенко показали історичне підґрунтя пронімецької орієнтації українських самостійницьких сил, акцентували увагу на такій складовій тактики ОУН, як намагання диверсифікувати контакти із зарубіжними державами та їх спецслужбами. Прикметною рисою сьогодення є поява великої кількості біографічних нарисів про видатних діячів націоналістичного руху. Частина з них написана з апологетичних позицій, але вони цікаві за формою викладення матеріалу і насиченістю історичних фактів. На науковому рівні почала вивчатися громадсько-політична діяльність засновника Фронту національної єдності Д.Паліїва (М.Швагуляк, Н.Іщук-Пазуняк). Переважна більшість істориків характеризує український націоналізм міжвоєнного періоду як організований, досить впливовий політичний рух, що відзначався безкомпромісною боротьбою за Українську самостійну соборну державу.

Певний внесок у дослідження проблеми зробила зарубіжна історіографія, насамперед польська. Погляди окремих авторів (Т.Стриєк, Р.Висоцький) на генезу українського націоналізму, мету і завдання УВО та ОУН, мотивацію їх революційних дій багато в чому збігаються з висновками провідних українських учених. Проте більшість польських дослідників оцінює діяльність націоналістичних організацій крізь призму польсько-українського конфлікту 1940-х рр. За невеликим винятком (М.Семиряга), незмінною залишається і позиція сучасної російської історіографії у трактуванні українського самостійницького руху. У полоні старих стереотипів перебуває також німецька дослідниця Ф.Брудер.

У висновках до підрозділу наголошено, що, попри вагомі досягнення у вивченні українського праворадикального руху, цю проблему не можна вважати вичерпаною. Актуальними залишаються питання, пов'язані з революційною практикою УВО й ОУН, структурною переорганізацією націоналістичного руху, зовнішньополітичними орієнтирами керівного центру ОУН, персональною діяльністю провідних членів націоналістичних організацій.

У другому підрозділі “Діяльність ліворадикальних структур” представлено доробок істориків у вивченні діяльності КПЗУ та інших прокомуністичних організацій. Показано, що першими інтерпретаторами ліворадикального руху на західних землях України були безпосередні учасники революційних подій та партійна номенклатура (Г.Іваненко, К.Данилович, О.Крілик, Р.Кузьма, А.Хвиля, В.Стасяк та ін.). Їхні публікації, що написані на спогадах і в запалі полеміки, мають значне нашарування суб'єктивізму. Непримиренність та радикалізм оцінок діяльності національно орієнтованої частини західноукраїнських комуністів були доведені до крайньої межі. Ідеологічні постулати, викладені в партійних документах і статтях керівних працівників сталінського зразка надовго заклали основи трактування принципових питань історії КПЗУ.

У радянській повоєнній історіографії означеної проблеми виділено три тісно взаємопов'язані внутрішні етапи: друга половина 1940-х - середина 1950-х, друга половина 1950-х - середина 1980-х і друга половина 1980-х - початок 1990-х рр. Стверджено, що у перше повоєнне десятиліття історія КПЗУ практично не вивчалася. Зазвичай увагу дослідників (В.Осечинського, П.Челака, В.Макаєва, М.Герасименка, Б.Дудикевича, Б.Бабія, П.Йови та ін.) привернула революційна боротьба робітників і селян проти польської влади. Позитивні зрушення сталися після 1956 р.: долалися шкідливі наслідки культу особи Сталіна, розширився доступ до архівів, урізноманітнилася тематика досліджень. У результаті цього до кола наукових інтересів учених потрапила історія КПЗУ, зокрема її внутріпартійний розвиток, національна програма, взаємини з КПП і КП(б)У тощо. У середині 1960-х рр. найпомітнішим історіографічним фактом стала монографія Є.Галушки “Нариси історії ідеологічної та організаційної діяльності КПЗУ в 1919-1928 рр.”, у якій автор здійснив суттєву переоцінку діяльності партії. Однак від початку 1970-х рр. з окремих питань помітним був рух назад: історики замовчували антиукраїнську діяльність Л.Кагановича, сталінські репресії проти національно орієнтованих членів КПЗУ і частини західноукраїнської інтелігенції, яка виїхала за кордон у радянську Україну, вину за розкол у партії знову поклали на фракційну групу Васильківа-Турянського. Тоді до пріоритетних напрямів дослідження потрапили й такі питання, як масово-політична робота КПЗУ (М.Олексюк, Й.Цьох, М.Панчук), історія соціальних рухів (М.Кравець, І.Васюта, О.Цибко, М.Зільберман, Ю.Гошко), історія “Сельробу” (Г.Сизоненко), боротьба за створення єдиного антисанаційного фронту (В.Чугайов, М.Швагуляк, В.Твердохліб, В.Замлинський), етносоціальний розвиток національного регіону (С.Макарчук), політика урядів Польщі щодо українців (Ю.Сливка). Як і в попередній історіографічний період, дослідники перебували у полоні панівних тоді ідеологем: головну роль у суспільно-політичних процесах Західної України відводили комуністичному рухові, а діяльність партій та організацій інших політичних напрямів ігнорували чи просто засуджували. І все ж, монографічні дослідження М.Кравця, Є.Галушки, М.Панчука, І.Васюти, С.Макарчука, Ю.Сливки та деяких інших авторів сприяли нарощуванню історичних знань, хоча нерідко у спотвореному вигляді.

З'ясовано доробок істориків народної Польщі - Я.Радзейовського, Ґ.Іванського, Р.Тожецького, Г.Цімека, Т.Бернацека та ін. Порівняно з роботами радянських дослідників, у їхніх працях глибше висвітлено такі питання, як ідеологічне формування КПЗУ, її парламентська діяльність і тактика під час виборів до сейму і сенату 1922 р. тощо. Особливу увагу звернено на монографію Я.Радзейовського “Комуністична партія Західної України 1919-1929: вузлові ідеологічні проблеми”, яку 1983 р. Канадський інститут українських студій (Торонто) без цензурних обмежень перевидав англійською мовою. Разом із тим, названі автори висвітлили діяльність польських комуністів і фракції КПЗУ, що стояла на інтернаціональних позиціях, в основному позитивно, а роботу КПЗУ-опозиційної (“васильківців”) - стримано негативно. Історія комуністичного руху на західних землях України перебувала на маргінесі наукових зацікавлень представників української діаспори.

Констатовано, що в науковій літературі другої половини 1980-х рр. мали місце як нові, так і старі підходи до висвітлення вузлових проблем зародження і розвитку комуністичного та революційного рухів на українських землях у складі міжвоєнної Польщі. Дослідники повернулися до концепції історії КПЗУ періоду “хрущовської відлиги”, розгорнули дискусії щодо національної політики партії, доволі обережно, але на той час сміливо, порушили питання альтернативних підходів до аналізу процесів суспільного розвитку недалекого історичного минулого. Відродилася традиція залучення до наукового обігу нових архівних документів і відтворення на цій основі історичної правди (праці М.Панчука, Ю.Сливки, С.Макарчука, І.Васюти та ін.). Тим не менше, багато сторінок західноукраїнського комуністичного руху залишилися малодослідженими або зовсім не висвітленими. Проте після 1991 р. ця проблематика по суті не вивчається. Якщо брати до уваги фактологічний бік проблеми, то вона залишається на рівні 1989-1990 рр. Історики зазвичай вносять поправки до оцінок місця і ролі КПЗУ та прокомуністичних організацій в суспільно-політичному житті Західної України міжвоєнної доби. Частково цю прогалину заповнюють новаторські праці О.Рубльова з історії радянофільського руху галицької інтелігенції, який за деякими параметрами був близьким до руху комуністичного. Революційна тематика втратила свою актуальність і в Польщі, хоча за інерцією у 1990-х рр. вийшли вартісні праці Г.Цімека, Т.Бернацека, Е.Гороха, З.Запоровського.

У висновках до підрозділу окреслено перспективні напрями дослідження проблеми, як-от: діяльність КПЗУ у 1930-х рр., питання партійної розбудови, біограми видатних діячів ліворадикального руху тощо.

У четвертому розділі “Результати й перспективи наукових досліджень діяльності масових самоврядних об'єднань” проаналізовано історіографічні джерела, що висвітлюють громадські та господарсько-кооперативний рухи західних українців.

У першому підрозділі “Діяльність культурно-освітніх організацій” в історіографічному аспекті простежено місце і роль українських громадських структур у культурній та освітній сферах. Показано, що першими “літописцями” найбільших культурно-освітніх товариств “Просвіти” і “Рідної школи” були їхні провідні діячі. Прикладом вдалого комбінування особистих спогадів, опублікованих документів та матеріалів тогочасної періодики були історичні нариси С.Перського та Л.Ясінчука. Ці та інші автори першими порушили важливі теоретичні питання українського культурно-освітнього життя, ввели до наукового обігу чимало історичних фактів, вивели на “історичну сцену” немало дійових осіб. Вже тоді була сформульована концепція просвітницького руху як важливого чинника формування національної свідомості українців. Незважаючи на переважно пропагандистську спрямованість аналізованих праць, усе ж вони заклали основу для подальшого вивчення проблем національної освіти і шкільництва із суто науково-історичних позицій.

У другій половині ХХ ст. історія культурно-просвітницького руху українців у міжвоєнній Польщі знайшла свій дальший розвиток у працях представників української діаспори. Щоправда, з об'єктивних причин (головно через відсутність документальної бази) приріст нових знань був незначним. Книга С.Перського і надалі залишалася основним джерелом достовірної інформації про діяльність “Просвіти” упродовж 1868-1928 рр. В.Янів намагався з перспективи історичного досвіду осягнути місце і роль Товариства у громадському житті українського народу. Не сталося зрушень у вивченні історії Українського педагогічного товариства (УПТ) “Рідна школа”. Радянські дослідники через ідеологічні заборони не порушували цієї проблеми, замість них це зробили вчені народної Польщі - М.Іваницький, С.Мауерсберг, Р.Тожецький. Їхні праці містять багато об'єктивних даних про діяльність українських культурно-освітніх товариств не тільки у Галичині, а й поза її межами. Однак у цей історіографічний період основний масив історичних фактів не був оприлюднений, для цього ще не визріли необхідні умови.

Сучасний етап розвитку теми позначений суттєвим приростом знань про діяльність українських культурно-освітніх товариств у міжвоєнній Польщі. Ретельне опрацювання чималим загоном дослідників заборонених раніше архівних фондів, творче використання спадщини наукових кіл української діаспори дозволило ширше і глибше розкрити націєтворчу місію громадських організацій. На високому професійному рівні написані узагальнювальні праці з історії “Просвіти” та “Рідної школи” (роботи І.Зуляка, Ж.Ковби, Г.Білавич і Б.Савчука). Вагомий внесок у дослідження організаційних засад “Просвіти” зробив В.Пашук. Детальну характеристику видань Товариства здійснили М.Люзняк, А.Середяк, О.Бербека, Л.Головата. Культурно-освітні процеси на Волині вивчали Г.Бухало, Б.Савчук, С.Пономаренко, М.Кучерепа, Р.Давидюк, М.Філіпович, І.Скакальська, а на Прикарпатті - П.Арсенич, О.Максимонько, М.Олійник, А.Грицан. Діяльність УПТ “Рідна школа” на дисертаційному рівні дослідив П.Хмельовський. Заслуговують схвалення наукові розробки істориків демократичної Польщі - М.Сирника, Г.Купріяновича, Є.Дорошевського, Я.Мокляка. Проте згадану проблему не можна вважати вичерпаною. Зокрема, детального аналізу потребує діяльність повітових “Просвіт”, робота комісій “Рідної школи” та її низових ланок, видавнича справа громадських об'єднань.

У другому підрозділі “Молодіжні товариства і жіночий рух” представлено доробок різних поколінь дослідників у вивченні діяльності молодіжних і жіночих організацій Західної України. З'ясовано, що літопис національних товариств створювався в процесі їхнього розвитку. Початок цьому поклали роботи безпосередніх учасників подій. З огляду на зміст і висвітлення подієвої історії ці публікації мають мемуарний або напівмемуарний характер (праці І.Боберського, В.Федорчака, М.Рудницької). Дослідники радянської України (М.Якубович, М.Борець, Я.Лясоцький), розвиваючи жанр пропагандистської публіцистики, зосередилися на історії ліворадикального молодіжного руху. Для більшості праць, що з'явилися до 1939 р., притаманні деталізація, певна ідеалізація та однобічність висвітлення діяльності товариств, їх автори зазвичай обходили увагою аспекти, пов'язані з прорахунками та невикористаними можливостями розвитку добровільних об'єднань. Тим не менше напрацювання дослідників 1920-1930-х рр. лягли в основу наукових студій у наступний історіографічний період.

У другій половині ХХ ст. сталися суттєві зрушення у вивченні окресленої проблеми. Дослідники української діаспори найбільшу увагу зосередили на історії “Пласту”. Хоча праці С.Левицького та Ю.Старосольського побудовані в основному на власних спогадах, тим не менше вони з великою долею об'єктивності відображають історичні реалії. У поле зору дослідників потрапила й діяльність молодіжних націоналістичних організацій. Стараннями В.Мудрого та В.Яніва розпочалося вивчення студентського руху. Та найбільших успіхів досягнуто в осмисленні процесу зародження та розвитку українського жіночого руху. М.Богачевська-Хом'як розглянула його у двох аспектах - як частину національно-визвольного і як феміністичного рухів. У радянській Україні дослідження національних українських товариств перебувало під забороною. Зусилля істориків спрямовувалися на узагальнення досвіду боротьби ліворадикальних організацій за молодь, легальних і нелегальних форм роботи комсомолу Західної України (праці І.Фольварочного, В.Маланчука, В.Твердохліба, З.Чуприни та ін.). Натомість історики ПНР (Р.Тожецький, М.Папежинська-Турек) частково аналізували цю багатоаспектну проблему, даючи назагал зважені оцінки і не навішуючи ярликів.

Історіографічний аналіз показав, що після 1991 р. висвітлення молодіжного руху Західної України міжвоєнного двадцятиліття вступило в якісно новий етап. До наукового обігу введено великий масив архівних джерел, праці представників української діаспори. На монографічному рівні досліджується генеза і розвиток громадських організацій “Сокіл”, “Січ”, “Пласт”, “Луг” (дослідження І.Андрухіва, Б.Трофим'яка, І.Шумського, Б.Савчука, В.Окаринського, А.Сови). Завдяки Р.Ковалюку новими фактами збагатилася історія студентського руху. Характерно, що діяльність молодіжних товариств учені потрактували як прагнення західних українців до національно-політичного самовизначення.

Можна вважати, що в основному вивчені ідеологічні засади українського жіночого руху, організаційна структура, форми і методи діяльності “Союзу українок”. Визначальна історіософська засада спеціального ґрунтовного дослідження Б.Савчука - перевага національно-визвольних прагнень учасниць жіночого руху над власне феміністичним. Науковою компетентністю та аналітичністю відзначаються й праці О.Рибак (Маланчук-Рибак), в яких показано розвиток західноукраїнського жіночого руху у зв'язку із загальносвітовими процесами. Авторка потрактувала ідею емансипації жінки та ідеологію фемінізму не лише як явище громадсько-політичного життя, як ідейні засади жіночого руху, але й як органічну частину тогочасного культурного та інтелектуального простору. Значний приріст наукових знань з історії жіночого руху західних земель України простежується в кандидатських дисертаціях М.Дядюк, Т.Раєвич і О.Бежук.

Разом із тим, як стверджено у висновках, необхідно продовжити дослідження нелегальної роботи Пласту у 1930-х рр., процесу формування та буденної праці молодіжних інституцій на Волині, діяльності первинних структур жіночих організацій тощо.

У третьому підрозділі “Соціальна роль кооперації” зазначено, що теоретичні праці Ю.Павликовського, К.Коберського, Є.Храпливого засвідчили значний поступ української економічної думки першої половини ХХ ст. Найважливішим результатом досліджень став розвиток наукових засад громадської агрономії відповідно до політичних умов та суспільно-економічних особливостей господарювання західного регіону України і вироблення регіональної програми індустріалізації селянського сільськогосподарського виробництва за допомогою громадсько-агрономічної діяльності. Прикметно, що діячі українського кооперативного руху розглядали кооперацію як широкий суспільний рух. У 1930-х рр. зроблено першу спробу узагальнити пройдений шлях товариства “Сільський господар”. У фахових періодичних виданнях нагромаджено значний фактологічний матеріал, який заклав основу для ґрунтовного вивчення історії західноукраїнської кооперації.

У другій половині ХХ ст. провідну роль у розробці цієї проблематики відігравали представники української діаспори, у працях яких відображена діяльність різних видів західноукраїнської кооперації та її видатних теоретиків і практиків. Найпомітнішою є монографія І.Витановича, причому не лише в науково-інформаційному плані, але й у багатьох концептуально-визначальних моментах. У його баченні ця галузь економіки задовольняла не лише матеріальні, а й духовні потреби української спільноти, була школою громадського життя, поширювала та поглиблювала суспільно-економічний і національний світогляд народу. Праці дослідників радянської доби були заполітизовані, з обов'язковим дотриманням постулатів партійної доктрини. Тим не менше, з огляду на інформаційний потенціал та деякі оцінки-висновки робота Л.Олесневича не втратила свого значення й тепер. Дослідження істориків ПНР (Р.Тожецького, В.Русінського, З.Ландау і Є.Томашевського) були об'єктивнішими, ніж праці радянських учених, проте висвітлювали розвиток українського кооперативного руху фрагментарно.

Наприкінці ХХ- на початку ХХІ ст. з'явилося немало фахових робіт з літопису західноукраїнського кооперативного руху. На основі великої кількості історичних джерел висвітлено різнобічну діяльність “Сільського господаря”, “Маслосоюзу” та інших кооперативів (Л.Рева-Родіонова, З.Струк, О.Шміло). Уперше створено цілісну картину організаційного становлення та функціонування української кооперації на Волині, показано її специфічні риси та регіональні особливості за умов дискримінаційної політики польських урядів (Т.Вісина). У дисертації відзначено плідну пошукову роботу вчених Львівської комерційної академії (С.Гелея та ін.), стараннями яких створено підручник з історії кооперативного руху та нариси про українських кооператорів. В епіцентрі дослідницької уваги С.Злупка та Н.Заяць (Н.Лубкович) опинилася постать Є.Храпливого. Вітчизняні дослідники розглядають кооперацію не тільки як господарський, а й як суспільно-політичний або політико-державницький рух. У їхніх працях є чимало новаторських думок щодо ролі кооперативів у виробничій і соціальній сферах, культурно-освітньому житті, розвитку громадянського суспільства західних українців. Вагомим є внесок польської історіографії у дослідження проблеми (Р.Домбровський, М.Сич). Та попри значні здобутки низка аспектів потребує поглибленого вивчення (діяльність “Центросоюзу”, “Народної торгівлі”, “Центробанку”, повсякденне життя кооператорів тощо).

Висновки

1. Окремі фрагменти теми в історіографічному аспекті вивчали автори, які належать до різних національних історіографій, шкіл і напрямів у системі історичної науки, але аналітичних праць недостатньо порівняно з наявним обсягом фактологічних досліджень. Дисертант використав широкий спектр пізнавальних засобів - принципів і методів розв'язання актуальної наукової проблеми. Наявна джерельна база виявилася достатньою для здійснення комплексного історіографічного аналізу суспільно-політичного життя українців у міжвоєнній Польщі. Застосування методу періодизації дозволило виокремити характерні риси розвитку теми від 1920-х рр. до початку ХХІ ст., показати його залежність від дії політичних, соціальних, культурних та інших факторів.

2. Аналіз історіографічних джерел про функціонування українського легального політичного табору у міжвоєнній Польщі показав, що у своїй сукупності вони витворюють окремий тематичний напрям історіографії. Основні контури цієї проблеми були окреслені у 1920-1930-х рр. У повоєнні десятиліття різних питань партійно-політичної розбудови Західної України торкалися представники зарубіжного українства. Певних успіхів досягнуто у вивченні клерикального консерватизму, зокрема соціальних функцій ГКЦ, діяльності митрополита А.Шептицького, національно-культурного руху у Православній церкві в Польщі. Доля петлюрівської еміграції відображена переважно в історико-мемуарних працях, хоча зроблено перші кроки щодо наукового узагальнення культурно-освітнього життя інтернованого українського вояцтва. Радянські вчені через ідеологічні заборони не розробляли історію українських національних партій, про них лише згадувалося у контексті висвітлення революційної тактики КПЗУ. Вони так само не подали жодного позитивного факту із суспільної діяльності Греко-католицької церкви. Ідеологічно заангажованими були й праці, присвячені Православній церкві. До табуйованих належала й тема еміграції УНР. Після 1991 р. здійснено якісні зрушення у вивченні проблеми. Предметом підвищеної уваги вчених стали організаційно-політична діяльність націонал-демократів, вироблення стратегії і тактики УНТП-УНДО, масово-політична робота партії та її боротьба за згуртування українського політикуму. Вперше на науковому рівні порушено проблему “радянофільства” представників українського національно-демократичного табору. Глибоко з'ясовано основні віхи історії української соціал-демократії. До числа пріоритетних напрямів виокремилася просопографія. Незаперечною заслугою польських учених є предметне вивчення політики УНДО, УРП та діяльності Української парламентської репрезентації. У сучасних умовах розширилося коло дослідників модерного українського консерватизму. Вперше чітко окреслено організаційну структуру консервативного руху, усебічно розкрито основні напрями діяльності християнських суспільників. Із нових методологічних позицій аналізується суспільна місія ГКЦ та особиста роль А.Шептицького у справі збереження національно-культурної та релігійної ідентичності галицьких українців. В окремий напрям дослідження виділилася проблема відродження Української православної церкви у міжвоєнній Польщі. Сталися зрушення у вивченні історії партій консервативного спрямування. Новими історіографічними фактами поповнилася петлюріана.

3. Серед конкретно-історичних проблем, що піддавалися історіографічному аналізу, чи не найбільшим розмаїттям оцінок і суперечливістю трактувань позначений пласт літератури з історії українських радикальних рухів. Базову основу висвітлення заклали публіцистичні праці дійових осіб тогочасної політичної сцени. На другому етапі розвитку теми історія праворадикального руху інтенсивно вивчалася лише в українських зарубіжних центрах. З висоти історичного досвіду здійснено глибоке дослідження основних елементів націоналістичного світогляду, критично осмислено український націоналізм у цілому як політичний рух та політичну систему, зроблено неупереджені оцінки “донцовського” світогляду та безпосереднього впливу Д.Донцова на формування ідейних засад націоналізму. Значними є здобутки у висвітленні процесу організаційного становлення і розвитку УВО та ОУН, підпільно-революційної діяльності націоналістичних організацій. В УРСР український праворадикальний рух вивчався всупереч правилам історичної науки. Прерогативою радянських істориків був ліворадикальний рух, який досліджувався нерівномірно за періодами. Приріст наукових знань спостерігався у час першої та другої лібералізацій суспільно-політичного життя в СРСР. В умовах незалежності України найбільше праць написано про український праворадикальний рух. Багатогранність проблеми спонукала вчених виокремити цілі напрями: політичні та інтелектуальні чинники формування ідеології і практики руху українських націоналістів, революційно-визвольна боротьба УВОта ОУН, культурно-освітня діяльність ОУН, історія спеціальних підрозділів націоналістичного руху, зовнішньополітична діяльність ОУН, політичні портрети діячів національно-визвольної боротьби. Кожний із вказаних напрямів позначений суттєвим приростом наукових знань. Уперше на науковому рівні почала вивчатися діяльність Фронту національної єдності. Характерно, що переважна більшість істориків материкової України розглядає діяльність праворадикальних структур крізь призму українського націо- і державотворення. Певний внесок у дослідження проблеми зробили представники зарубіжних наукових шкіл, передовсім польської. Після 1991 р. по суті не вивчається історія ліворадикального руху. Якщо брати до уваги фактологічний бік проблеми, то вона залишається на рівні 1989-1990 рр.

4. Своєрідне місце в українській та зарубіжній історіографіях посідає науковий доробок з історії масових самоврядних об'єднань. При цьому відправними, визначальними залишаються історико-мемуарні праці відомих учасників культурно-освітнього, молодіжного, жіночого та господарсько-громадського рухів. У другій половині ХХ ст. помітним був поступ у вивченні проблеми серед української діаспори. Новими фактичними даними збагатилася історія “Просвіти” і “Пласту”. У полі зору дослідників опинилася й діяльність молодіжних націоналістичних організацій. Та найбільших успіхів досягнуто в науковому осмисленні українського жіночого руху. Представникам діаспори також належить провідна роль у накопиченні й популяризації знань про західноукраїнську кооперацію. В УРСР літопис українських національних громадських організацій належав до заборонених тем. Зусилля істориків були спрямовані на дослідження руху ліворадикальної молоді. В орбіту соціально-економічної тематики потрапила й історія західноукраїнської кооперації. Окремі аспекти цієї проблеми трактувалися у контексті критики “буржуазного способу життя” та “українського буржуазного націоналізму”. Набагато більшими є досягнення польських істориків, особливо у вивченні культурно-освітнього руху українців. Прикметною рисою сьогодення є розширення тематичного поля аналізованої проблеми, наповнення її архівними матеріалами, використання набутку представників української діаспори. Все це разом із застосуванням сучасних методик дослідження дало колосальні результати. Зокрема, рельєфніше висвітлено націєтворчу функцію західноукраїнських громадських організацій, показано значення їхнього досвіду для формування нової системи цінностей в умовах незалежності України. На професійному рівні написані комплексні роботи з історії “Просвіти, УПТ “Рідна школа”, молодіжних національних організацій, жіночого руху. У працях учених Львова, Тернополя, Луцька показано тяглу ретроспективу західноукраїнського кооперативного руху. Дослідники розглядають кооперацію не тільки як господарський, а й як суспільно-політичний або політико-державницький рух. Про різні аспекти, фрагменти і проблеми культурно-освітнього життя, гімнастично-спортивного і кооперативного рухів українців у міжвоєнній Польщі написали вартісні праці й польські автори.

5. Кожен етап нарощування знань відзначається поступальністю і специфічною змістовною наповненістю. Водночас чимало питань цієї комплексної теми залишаються маловивченими, а то й не з'ясованими. Це стосується, зокрема, організаційної структури, мережі, чисельності, соціального складу, функціонування низових ланок провідних українських легальних партій. Не знімається з порядку денного питання про створення узагальнювального дослідження з історії української націонал-демократії. Відсутні спеціальні праці, присвячені діяльності клерикальних партій. Сьогодні вже добре відомий основний обсяг фактів, що стосуються української військової еміграції в Польщі. Однак подальшого пошуку потребують питання, пов'язані з функціонуванням еміграційного уряду УНР, відділів УЦК у Галичині, взаєминами наддніпрянців і місцевого населення. Не вичерпана тема розвитку української еміграційної преси в Польщі. Незважаючи на вражаючі успіхи у вивченні праворадикального руху, існує потреба комплексного дослідження цієї проблеми. Є всі підстави сподіватися, що невдовзі з'являться науково виважені біографії керівників праворадикального руху. Великий обсяг роботи чекає на дослідників ліворадикальних структур. Так, на вивчення заслуговує діяльність КПЗУ у 1929-1938 рр., історія Українського селянського об'єднання, парламентська діяльність “Сельробу”. Далеко неповними є біограми керівників КПЗУ-опозиційної. Необхідно створити базу для істориків ліворадикального руху шляхом видання основних джерел, документів КПСГ і КПЗУ. Має перспективу розвитку й історія українських самоврядних об'єднань. Зокрема, детальнішого аналізу потребує функціонування повітових “Просвіт”, а також низових ланок УПТ “Рідна школа”. Увагу дослідників повинна привернути діяльність фахових об'єднань, які займалися і громадською роботою. Зазначене стосується й інституцій, що виконували специфічні суспільні функції (діяльність однієї з них - Товариства опіки над українськими емігрантами - вже дослідив С.Качараба). Науковцям необхідно повернутися до вивчення українського профспілкового руху, до того ж у широкому контексті суспільних процесів міжвоєнної Польщі. Існує потреба поглибленого дослідження діяльності філій та сільських осередків “Союзу українок” і “Дружини княгині Ольги”. Слабо висвітлена історія соціально-християнських жіночих організацій. Недостатньо розроблені питання, що стосуються розвитку кооперативного руху на Холмщині і Підляшші, діяльності “Руського ревізійного союзу”, функцій кооперативів низової ланки на всіх теренах національного регіону. Добрі результати може принести такий напрям історичної евристики, як повсякденне життя українців у міжвоєнній Польщі. Потребою дня є написання синтетичної праці, яка би відтворила культурний образ епохи (міжвоєнного двадцятиліття), показала роль еліт й інтелігенції у національній історії. У пошуковій роботі необхідно також змістити акценти на місцеву історію, тобто висвітлювати суспільно-політичні процеси на рівні міста, села, повіту. Розв'язання цих проблем вимагає продовження едиційної роботи та використання сучасних теоретико-методологічних інновацій.

6. Здійснене в окремих випадках історичне дослідження виявило помилки і необґрунтовані твердження деяких авторів, зокрема щодо розмаху українських саботажницьких акцій 1922-1923 і 1930 рр., чисельності УВО, наявності “архіву Сеника”. Це повинно спонукати майбутніх дослідників суспільно-політичних процесів на західних землях України ретельно вивчати історичні джерела, у т. ч. й зарубіжні, враховувати наукові надбання польських істориків. Разом із тим, слід мати на увазі, що значна частина документів написана польською мовою і становить донесення польської поліції та її таємних агентів або й просто провокаторів, листування між воєводськими урядами, поліцією, міністерствами внутрішніх справ та освіти і судовими інстанціями. Майже всі вони належать перу людей, що займали відверто вороже ставлення до українського національного руху та його провідних діячів. Тому актуальним залишається питання верифікації історичних джерел, їх наукового пізнання.

Список праць автора, опублікованих за темою дисертації

Індивідуальна монографія:

1. Футала В. Історія вивчення суспільно-політичного життя українців у міжвоєнній Польщі (1921-1939) / Василь Футала. - Дрогобич: “Коло”, 2010. - 456 с.

Рецензія: Ярмоленко М. Футала В. Історія вивчення суспільно-політичного життя українців у міжвоєнній Польщі (1921-1939). - Дрогобич: “Коло”, 2010. - 456 с. / Марія Ярмоленко // Наукові записки Тернопільського держ. пед. ун-ту ім. В.Гнатюка. Серія: Історія. - Тернопіль, 2011 - Вип. 1. - С. 283-286.

Статті у фахових виданнях:

2. Футала В. Історіографія Української військової організації (УВО) / Василь Футала // Проблеми гуманітарних наук: Наукові записки Дрогобицького держ. пед. ун-ту ім. І.Франка. - Дрогобич, 2002. - Вип. 9. - С. 203-212.

3. Футала В. Український національний рух на Дрогобиччині у 20-50-х рр. ХХ ст. (історіографія проблеми) / Василь Футала // Дрогобицький краєзнавчий збірник. Спецвипуск. - Дрогобич, 2002. - С. 110-124.

4. Футала В. Становлення Організації українських націоналістів (ОУН): здобутки і проблеми дослідження / Василь Футала // Проблеми гуманітарних наук: Наукові записки Дрогобицького держ. пед. ун-ту ім. І.Франка. - Дрогобич, 2003. - Вип. 11. - С. 116-126.

5. Футала В. Центристський рух Західної України 1920-1930-х років у вітчизняній історіографії / Василь Футала // Проблеми гуманітарних наук: Наукові записки Дрогобицького держ. пед. ун-ту ім. І.Франка. - Дрогобич, 2004. - Вип. 14. Історія. - С. 48-58.

6. Футала В. Дискусійні питання історії ОУН(1929-1939 рр.): порівняльний аналіз доробку української і польської історіографій / Василь Футала // Проблеми гуманітарних наук: Наукові записки Дрогобицького держ. пед. ун-ту ім. І.Франка. - Дрогобич, 2005. - Вип. 16. Історія. - С. 74-83.

7. Футала В. Ліворадикальний рух Західної України 1920-1930-х років як предмет наукових досліджень / Василь Футала // Проблеми гуманітарних наук: Наукові записки Дрогобицького держ. пед. ун-ту ім. І. Франка. - Дрогобич, 2006. - Вип. 18. Історія. - С. 24-33.