Соціально-економічний розвиток міст Лівобережної України в 1920-ті роки

У четвертому розділі "Промисловість, ремесла, торгівля по містах Лівобережжя в умовах непу" визначено тенденції розвитку промисловості, ремесла, торгівлі.

У підрозділі 4.1. "Велика, цензова промисловість" наголошено, що початок 20-х років ознаменувався важким господарським становищем, яке було викликане революційними подіями та громадянською війною. Велика кількість підприємств у містах були зруйновані або зупинились через нестачу сировини, робочої сили тощо. Запровадження непу дозволило відновити промисловість. 1925 р. по містах Лівобережжя налічувалось 358 великих підприємств, на яких працювало 44,5 тис. осіб, сума виробництва сягала більше 180 млн крб, потужність двигунів становила 62 250 кінських сил. Проте даний регіон не був першочерговим для влади, яка головну увагу зосереджувала на відновленні Донбасу. На середину 20-х років промисловість міст регіону була відбудована і нарощувала виробництво, досягши й перевершивши показники довоєнного рівня (чисельність робітників зросла на 65%, сума виробництва збільшилася на 138,3%).

Показники міської цензової промисловості регіону в другій половині 1920-х років суттєво змінились. Зокрема, число підприємств збільшилось до 480 закладів, кількість робітників зросла до 75,9 тис. чол., потужність двигунів становила 86 953 кінські сили, сума виробленої продукції в 1929 р. сягнула майже 497,2 млн крб. Відзначено, що такому результату сприяли як відновлення великої промисловості у відбудовний період, що створило фундамент для подальшого розвитку, так і курс на індустріалізацію, взятий СРСР у другій половині 1920-х років. Провідні позиції належали округовим містам, де концентрувалась основна маса підприємств та ресурсів; серед них виділялася столиця УСРР - Харків, один із найбільших промислових центрів країни, на який припадало 36% великих підприємств, що знаходились у містах регіону, 64,9% робітників, 69,1% потужностей, 65,6% суми виробництва. Неокругові міста мали у цензовій промисловості значно скромніші результати, проте були невід'ємною складовою промислового потенціалу країни.

У підрозділі 4.2. "Дрібна та кустарно-реміснича промисловість" визначено її становище по містах регіону на початку 1920-х років порівняно із передвоєнним періодом, абсолютні дані та темпи зростання кількості закладів, зайнятих, специфіку галузевої структури в індивідуальному та кооперованому секторах по округових та неокругових, великих та малих містах станом на середину та кінець 20-х років ХХ ст.; з'ясовано особливості політики держави та місцевих органів влади щодо міського кустарно-ремісничого виробництва; особливості сприйняття кустаря у суспільній свідомості в період непу; підкреслено, що попри труднощі, які виникали перед міською дрібною і кустарно-ремісничою промисловістю протягом 1920-х років, вона виконала головну функцію - забезпечення населення роботою, необхідною продукцією.

У підрозділі 4.3. "Розвиток торгівлі" показано, що особливо стрімке піднесення торгівлі по містах регіону відбулося у першій половині 20-х років, коли галузь зросла як за кількістю торгових закладів, числом зайнятих у ній осіб, так і збільшенням торговельного обігу.

У підрозділі розкрито в динаміці еволюцію кількості закладів, чисельності зайнятих, суми обігів оптової й оптово-роздрібної торгівлі, ярмаркової і біржової по містах різних типів. Упродовж 1923 - 1927 років в округових містах регіону найбільше зросла кількість закладів оптової торгівлі - на 224,8%, оптово-роздрібної - на 60,4%, роздрібної - на 28,1%, число зайнятих осіб - на 108,3%. Торговельний обіг дорівнював майже 2,3 млрд крб, що становило близько половини торгового обігу округових міст України. У другій половині 20-х років, незважаючи на зростання торговельного обігу і числа зайнятих, кількість торговельних підприємств не зростала. Пояснюється це витісненням кооперацією і державним сектором із торговельної мережі приватного елементу, якого з кожним роком ставало все менше.

У середині 1920-х років 79,7% закладів і близько 95% обігових коштів торгівлі лівобережних міст припадало на округові центри, зокрема Харкову належало 40,9% закладів і близько 80% суми оборотів міст регіону.

У висновках підбито підсумки дисертаційної роботи.

Історіографічний аналіз показав, що питання соціально-економічного розвитку міст Лівобережної України 1920-х років не були предметом окремого дослідження. Деякі аспекти еволюції міст регіону частково порушувались науковцями в контексті інших проблем.

Негативну роль у розвитку досліджень міст Лівобережжя відігравала ідеологічна складова. Міста регіону, окрім Харкова, не належали до категорії так званих "пролетарських центрів", у дореволюційну добу вони сформувались як складний організм, залишаючись осередком дрібної та середньої буржуазії, службовців державних та приватних установ, земств, користувались самоврядуванням. Проведені в 1920-х роках адміністративно-територіальні реформи змінили статус багатьох міст Лівобережжя. Упродовж 20-х років залишився незмінним міський статус 23 населених пунктів регіону, з них 10 були округовими містами, 13 - неокруговими.

Відбудова промисловості по містах Лівобережжя завершилася до кінця 1925 р. Особливістю цього процесу стало збереження харчової і легкої галузей як пріоритетних. Лише Харків був центром металообробної та машинобудівної промисловості. До кінця 1920-х років кількість цензових підприємств по містах регіону порівняно з відбудовним періодом зросла на 34,1%, зайнятих на них робітників - на 70,6%, потужність двигунів збільшилась на 38,8%, сума виробленої продукції зросла на 275,7%.

Перетворення в дрібній та кустарно-ремісничій промисловості міст Лівобережжя обмежилися кооперуванням кустарів-одинаків. Проте, незважаючи на досить складні процеси, що відбувалися у даній сфері економіки, дрібна й кустарно-реміснича промисловість продовжувала розвиватися, залишаючись однією із провідних галузей, орієнтованих на задоволення повсякденного споживацького попиту.

Загалом, промисловість лівобережних міст протягом 1920-х років пройшла шлях від стабілізації та відновлення до розширення виробництва, що підтверджують її зростаючі показники, хоча промисловий потенціал в округових і неокругових містах був різний. Запорукою успіхів були як впровадження у ході нової економічної політики ринкових механізмів, так і розпочатої в другій половині 20-х років ХХ ст. індустріалізації.

Дія непу стимулювала розвиток торгівлі, важливу роль у якій відігравали міста Лівобережжя. Розширилася мережа торговельних закладів, відновили діяльність ярмарки й товарні біржі. Чільне місце в товарообігу посідали округові міста регіону, на які, зокрема 1926 - 1927 року, припадало близько половини (48,9%) товарообігу округових центрів України, основний внесок у який належав Харкову (більше 2 млрд крб).

У другій половині 1920-х років міські ради отримали право затверджувати власні бюджети, розпоряджатись міськими коштами. Головними джерелами наповнення міських кас були надходження від комунального господарства, що давали близько 60% усіх надходжень, та кошти, отримані за рахунок запозичень і субсидій, які становили п'яту частину бюджетів міст регіону. Витрачали фінанси міста на комунальне господарство, що дорівнювало розміру отриманих від них коштів (близько 60%). По 6 - 9% становили витрати на охорону здоров'я й освіту. Близько 24% становили інші видатки. Бюджети округових міст значно переважали кошториси неокругових, що віддзеркалювало кращі економічні можливості округових центрів, а також їх адміністративний статус. Наприкінці 1920-х років міські бюджети збільшилися у два - чотири рази, що свідчило про поступове зростання їх економіки. Загалом частка кошторисів лівобережних міст серед суми бюджетів усіх міських поселень УСРР становила близько 32%.

Комунальне господарство міст регіону незважаючи на труднощі із фінансуванням, було відновлене та почало стабільно працювати у більшості міст. Будувалися нові й розширювалися старі заклади комунального господарства. Головну увагу влада приділяла функціонуванню електричних станцій. Однак навіть наприкінці 20-х років у багатьох містах регіону (особливо в неокругових) досить гостро стояло питання користування електроенергією, водопостачання, роботи лазень, тощо.

Динаміка змін кількості населення міст Лівобережжя свідчить, що вона була обумовлена характером соціально-економічних процесів. Спад промислового і ремісничого виробництва в першій половині 20-х років, спричинили зменшення кількості мешканців. Із середини 1920-х років зростання населення охопило 15 із 23 міст регіону, переважно округові центри. Приріст населення становив від 3,9% до 84,6%. Натомість третина населених пунктів не демонструвала приросту мешканців. У 8 містах Лівобережжя скорочення чисельності населення становило від 3,3% до 35,3%. Таким чином, у регіоні істотно змінилась, порівняно з кінцем ХІХ - початку ХХ ст., динаміка розвитку міст, коли міста демонстрували стабільні показники природного та механічного приросту населення.

Основними соціальними групами по містах Лівобережжя були службовці - 132,9 тис. чол., робітники - 99,8 тис. чол. та "господарі" - 72,6 тис. чол., які разом на 1926 р. становили близько 70% самодіяльного населення міст. Із запровадженням непу і розвитком промисловості чисельність робітників помітно збільшилася. Розширення адміністративного апарату обумовило зростання кількості службовців. Основними галузями праці, в яких було задіяно найбільше самодіяльного міського населення Лівобережжя, були фабрично-заводська і кустарно-реміснича промисловість, установи, торгівля.

Національний склад населення міст регіону свідчить, що найбільшими етнічними групами були українці, яких за даними перепису 1926 р. налічувалось 547 тис. осіб, росіяни - 190,4 тис. чол. та євреї - 177 тис. чол. Протягом 1920-х років чисельність українців у містах регіону постійно зростала. Частка росіян та євреїв зменшилась порівняно з початком 20-х років відповідно на 4,5% і 4,6%.

Список публікацій за темою дисертації

1. Жмака В.М. Місцева промисловість Сумської округи Харківської губернії в 20-х роках ХХ ст. (До характеристики фондів Державного архіву Сумської області) / В.М. Жмака // Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. - 2007. - № 767: Історія України. Українознавство: історичні та філософські науки. - Вип. 9. - С. 73-77.

2. Жмака В.М. Міста Лівобережної України в 20-х роках ХХ ст.: кількість, статус (варіанти визначення) / В.М. Жмака // Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. - 2008. - № 822: Історія України. Українознавство: історичні та філософські науки. - Вип. 10. - С. 107-118.

3. Жмака В.М. Промисловість міста Ізюм у період нової економічної політики / В.М. Жмака // Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. - 2008. - № 835: Історія України. Українознавство: історичні та філософські науки. - Вип. 11. - С. 57-66.

4. Жмака В.М. Чисельність населення у містах Лівобережжя у 20-х роках ХХ ст. / В.М. Жмака // Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. - 2009. - № 871: Історія України. Українознавство: історичні та філософські науки. - Вип. 12. - С. 31-37.

5. Жмака В.М. До питання розвитку місцевої промисловості Сумської округи в 20-х роках ХХ ст. / В.М. Жмака // Матеріали сьомої Сумської наукової історико-краєзнавчої конференції (22 - 23 листопада 2007 р.). - Суми, 2007. - С. 123-128.

6. Жмака В.М. Бюджет міста Ромни у другій половині 20-х років ХХ ст. / В.М. Жмака // Матеріали восьмої Сумської наукової історико-краєзнавчої конференції (29 - 30 жовтня 2009 р.). - Суми, 2009. - С. 113-118.

7. Жмака В.Н. Критерии определения городского поселения в УССР, РСФСР и БССР в 20-е годы ХХ столетия / В.Н. Жмака // Сборник научных трудов по материалам международной научно-практической конференции "Современные проблемы и пути их решения в науке, транспорте, производстве и образовании'2009", 21 - 28 декабря 2009 года. - Т. 23. История, физическое воспитание и спорт. - Одесса, 2009. - С. 23-25.

8. Жмака В.М. Велика промисловість у містах Лівобережної України в добу НЕПу / В.М. Жмака // Каразінські читання (історичні науки): Тези доповідей 63-ї міжнародної наукової конференції (м. Харків, 23 квітня 2010 р.). - Х., 2010. - С. 112-114.

Размещено на Allbest.ru