Тим часом 21.11. Найвища Рада Антанти ухвалила проект "Статуту Східної Галичини". За ним Польща отримувала 25-літній мандат на організацію управління цією територією, кордони якої були б визначені на місці спеціальною комісією з п'яти представників Антанти і одного від Польщі. Після 25 років Рада Ліги Націй могла зберегти, перевірити або ж змінити статут. Протягом цього часу міжнародні угоди Польщі мали відноситися й до Східної Галичини, у свою чергу Польща повинна була здійснювати дипломатичне й консульське обслуговування галичан. Усі політичні й приватні права та свободи для національних меншин, зафіксовані в польських законах, були обов'язкові у Східній Галичині, греко-католицький обряд прирівнювався до римо-католицького. Польська і українська мови визнавалися рівними в управлінні, мова навчання у народних школах обиралася б громадами, законодавство про середню і вищу освіту відносилося до компетенції майбутнього Галицького сейму. Заборонялася систематична колонізація Галичини ззовні. Галичина мала дістати однопалатний Сейм на основі загального виборчого права, службовці, за незначним винятком, повинні були бути місцевого походження, галичани проходили б військову службу на рідній території. Виконавча влада в Східній Галичині належала б губернатору, якого призначає польський президент.

Але Польща, якій 2.12.1818 р. петлюрівський уряд, силкуючись зберегти свою владу бодай на Наддніпрянщині, пожертвував Східну Галичину, - відкинула проект автономії. Проте Антанта не визнала положення Ризького мирного договору і вважала питання східних кордонів Польщі відкритим, це давало певні надії галицьким політичним діячам на позитивне розв'язання конфлікту, а уряд ЗУНР у екзилі, що осів у Відні, добивався визнання Галичини окремою державою. 8.11.1820 р. делегація ЗУНР на чолі зЄ.Петрушевичем і К.Левицьким подала до секретаріату Ліги Націй меморіал, у якому вказувалося на систематичне притіснення польською владою прав українського населення. 4 грудня з нагоди відкриття І сесії Ліги Націй делегація УНРади була на аудієнції у референта справи Східної Галичини бельгійця Гіманса, який керував тоді засіданнями сесії. Петрушевич висловив вимогу, щоб українське питання було внесене до порядку денного сесії. 26.12. він ще раз звернувся з нотою до Найвищої ради Ліги Націй. В ноті вказувалося на протиправні дії польського уряду на галицькій території, що суперечили попереднім постановам Антанти і нормам міжнародного права.

Зрештою задум Петрушевича вдався, і у доповіді від 23.02.1921 р. референт Гіманс зазначив, що Ліга Націй одержала цілу низку протестів проти польського панування у Східній Галичині. Тому після дебатів було прийнято одноголосну ухвалу, в якій зазначалося, що Східна Галичина "лежить поза межами польської держави" і що "Польща не одержала мандату до адміністрування Східної Галичини". Крім того, констатувалося, що "Польща є тільки фактичним військовим окупантом Східної Галичини, над якою суверенна влада належить до держав Антанти". Рада Ліги Націй доручила Раді послів вирішити галицьку проблему.

Заохочений таким дипломатичним успіхом, Петрушевич надіслав 30.04. 1921 р. ще одну ноту до Ради послів, президента США Гардінга і прем'єрів Антанти, з якій обґрунтовував і переконував міжнародну громадську думку в необхідності надання українському населенню Галичини права на незалежну державу під охороною Антанти для забезпечення миру в Східній Європі. Невдовзі був розроблений і розісланий державам Антанти для розгляду і затвердження проект конституції Галицької республіки, що передбачав перетворення її у східноєвропейську Швейцарію. Однак Антанта не надала належної уваги проекту.

Замах бойовика УВО С.Федака на Пілсудського і воєводу Грабовського 25.09.1921р. мав своїм наслідком те, що на знесення канадського МЗС Догерті загальні збори Ліги Націй одностайно висловили побажання, аби Рада Ліги звернула увагу головних держав на проблему Східної Галичини. Було вирішено внести її у порядок денний Генуезької конференції (10.04., 19.05.1922 р.), але знову жодного рішення не було прийнято. Та галицькі дипломати продовжували пошук шляхів для визволення свого краю від польської окупації. Після Генуї навіть відбулася зустріч Петрушевича з Х.Раковським, однак позитивних результатів вона не принесла.

29.08.1922 р. з нагоди 111 сесії ліги Націй до Женеви виїхала, делегація ЗУНР, що вручила заяву із протестом проти польських виборів і проекту автономії для Східної Галичини. Ознайомившись із справою, головуючий на Раді Ліги Націй бразилець Да Гама і керівник канадської делегації Фільдінг запропонували, щоб повний збір Ліги Націй в ім'я національної справедливості звернув увагу головних держав Антанти на потребу негайного вирішення державного становища Східної Галичини. Ця резолюція була ухвалена 22.09.1922 р.

Польща, бажаючи погасити хвилю терористичних актів і підпалів у Галичині та прагнучи схилити на свій бік Антанту, 26.09.1922 р. розробила проект автономії для Східної Галичини. Десята стаття цього проекту передавала в компетенцію місцевих сеймів лише справи віросповідання, освіти (крім університетів і вищих шкіл), шляхів і будівництва, допомоги промисловості й торгівлі, меліорації, аграрні справи та місцевий бюджет. Незважаючи на явне ущемлення прав українського населення Антанта з деякими зауваженнями погодилась з польською пропозицією. Лідери Антанти розуміли, що Польща так легко не віддасть "східні креси" для створення там незалежної держави (Литва на поч. І923 р. захопила Клайпеду, що теж перебувала під контролем Антанти), і не бажали ускладнювати з нею відносин. На засіданні Ради послів 14.03.1923 р. у Парижі на пропозицію Муссоліні було винесено рішення, згідно з яким визнано "за границю Польщі з Росією лінію, означену й застовплену за згодою обох держав і на їх відповідальність 23.11.1922 р. Таким чином Східна Галичина відходила до Польщі, незважаючи на заяви Керзона, Сесіля і Ллойд Джорджа про те, що перед вирішенням справи Східної Галичини необхідно обов'язково заслухати думку українських представників, делегація К.Левицького навіть не була допущена на засідання. 30.03.1923 р. у Відні було вирішено розпустити уряд тепер уже і формально неіснуючої ЗУНР.

Причини поразки західноукраїнської дипломатії:

1) військова поразка УГА у боротьбі з Польщею,

2) втрата урядом Петрушевича зв'язків з Галичиною,

3) сліпа орієнтація на справедливе вирішення Антантою галицької проблеми,

4) східноєвропейська політика Франції.

Міжнародна діяльність екзильного уряду УНР

2І.ХІ.1920 р. на еміграцію вийшов державний центр УНР у складі уряду, Директорії, армії УНР та державних установ з їх службовцями. Невдовзі обставини склалися таким чином, що центр зазнав реорганізації й звівся до невеликого за складом екзильного уряду УНР, підпорядкованого С.Петлюрі, а потім його наступникові А.Лівицькому. ДЦ УНР змушений був залишити власну територію, маючи всі ознаки легітимності, тобто законності як з погляду українських юридично-правових актів, так і міжнародного права.

На першому етапі, що тривав до кінця 1922 р., екзильний уряд УНР жив надіями на швидкий поворот в Україну й спрямовував свої зусилля у цей бік. Він ще мав союзницькі відносини з Польщею й навіть після підписання Ризького договору його дипломатичні представництва офіційно діяли в ряді європейських держав (у Румунії - до 1924 р.). РНК радянської Росії , маючи на меті нейтралізувати діяльність дипмісії УНР в країнах найбільшого скупчення української еміграції, погодився на заснування у ряді таких країн повноважних представництв радянської України. В результаті у 1921-1922 рр. послів УНР: у Польщі - Л.Михайліва, у Німеччині - Р.Смаль-Стоцького, в Австрії - Г.Сидоренка, у Чехословаччині - М.Славінського замінили відповідно повпреди УСРР О.Шумський, В.Аусем, Ю.Коцюбинський та М.Левицький.

Смуга міжнародного визнання СРСР і УСРР привела до серйозної кризи в екзильному уряді, переходу його на нелегальне становище і втрати офіційного статусу дипломатичними місіями УНР. З погляду міжнародного права екзильний уряд став політичним центром, що символізував ідеали незалежності Української держави 1917-1920 рр.

З середини 20-х рр. у зовнішньополітичній діяльності екзильний уряд зосередився на інформаційно-пропагандистській праці в Лізі Націй та в товариствах сприяння цій організації з метою критики більшовицької влади, викриття злочинів сталінського режиму і здобуття прихильного ставлення до ідеї відродження української державності; захисті прав українських емігрантів в спеціалізованих організаціях Ліги Націй; співпраці з представниками інших бездержавних народів з території СРСР в рамках т.зв. прометеївського руху, зацікавленні українського населення в Польщі, Чехословаччині та Румунії; участі в організації наукового, громадського й культурно-освітнього життя української еміграції.

Зовнішня політика екзильного уряду була представлена двома його осередками - паризьким (дипмісія О.Шульгіна) і варшавським (англосаксонської орієнтації, Р.Смаль-Стоцький). Орієнтація на західні демократії базувалася на концепції, що раніше чи пізніше між ними й СРСР дійде до збройного конфлікту, вислід якого буде сприятливим для постання незалежної держави в дусі УНР.

Найактивнішою діяльність екзильного уряду була в Женеві, де перебувала Ліга Націй і постійні делегати країн-членів цієї міжнародної організації, найчастіше сюди приїздив з Парижа МЗС О.Шульгін, який був спеціально призначений представником УНР до Ліги Націй, а в 1928 р. увійшов до Консультативної ради - дорадчого органу при Верховному комісаріаті в справах біженців. Неодноразово під час асамблей Ліги Націй та засідань її Ради до Женеви прибували В.Прокопович і Р.Смаль-Стоцький. За підписами Шульгіна і Прокоповича на ім'я голови асамблеї чи її Ради надсилались меморандуми, листи і заяви з приводу тих чи .інших питань, що їх розглядало міжнародне співтовариство і які стосувались України.

Наприклад, у вересні 1930 р. був висланий меморандум з приводу відомого проекту тодішнього МЗС Франції А.Бріана про створення Європейської федерації. Відзначивши переваги "тіснішого зближення європейських держав", екзильний уряд заявляв: "цілком ясно, що Україна, як тільки звільниться від окупантів, відновить своє бажання бути прийнятою до Ліги Націй і побажає так само належати до Європейської федерації". Далі в меморандумі говорилось про ту важливу роль, яку могла б відіграти вільна Україна в проектованій федерації з економічного погляду. Як доповнення до меморандуму було розповсюджено ряд заяв з протестами проти можливого прийняття до федерації СРСР й УСРР.

Показовою під цим кутом зору була й нота Шульгіна, подана на ім'я голови міжнародної конференції з питань роззброєння (Женева, лютий 1932 р.). Розпочинався цей документ протестом проти "узурпації прав української нації", яку самочинно взялись представляти на конференції делегати СРСР, у той же час екзильний уряд УНР висловлював підтримку зусиллям щодо обмеження і зменшення озброєнь, "Ми сподіваємось також,- апелював він до міжнародної громадськості,- що справжній і остаточний мир між великими європейськими націями поставить нарешті на порядок дня міжнародного життя - проблему і України, як також і всіх інших народів, що їх поневолено совітською Росією”. В ноті містилась вимога, щоб "та держава, яка збройною силою тримає Україну у Стані окупації і якої представники водночас засідають на цій конференції... вивела свої війська з нашої землі". Того ж року голові асамблеї Ліги Націй та всім делегаціям були направлені листи у справі примусової праці в СРСР.

У липні 1933 р. в листі на ім'я голови міжнародної економічної конференції в Лондоні екзильний уряд УНР вислав свою пропозицію щодо шляхів подолання світової економічної кризи й принципів міжнародного економічного співробітництва. Одну з необхідних умов вирішення першого завдання він вбачав у "розв'язанні" СРСР, оскільки надії на мирну еволюцію "деструктивного" радянського режиму "не виправдовуються". Торкаючись другої проблеми, екзильний уряд стояв на тій принциповій засаді, що очікувана ним допомога від західних країн у відродженні незалежної Української держави аж ніяк не може пов'язуватися з ущемленням її суверенітету, зокрема, економічного.

Необхідно також відзначити активні заходи екзильного уряду перед Лігою Націй, іншими міжнародними організаціями та світовою громадськістю у зв'язку з голодомором з Україні 1932-1933 рр. Ще в липні 1933 р., одержавши перші звістки про голодомор, президія Головної української еміграційної ради в конфіденційних листах оповістила про нього Лігу Націй та Міжнародний Червоний Хрест і випустила Французькою мовою відозву до низки міжнародних гуманітарних організацій із закликом прийти на допомогу голодуючим. 27.09.1233 р. Шульгін надіслав лист до Ліги Напій, у якому прохав: 1) прийняти.необхідні міри, щоб перешкодити вивіз хліба з СРСР, у дійсності з України; 2) організувати анкетну комісію, яка б могла на місці встановити розміри нещастя; 3) організувати міжнародну поміч голодуючим в Україні". У цьому ж листі вказувалось і на причини голоду, зокрема, на головну з них - насильницьку колективізацію. Питання це мало певні наслідки: на одному із засідань Ради Ліги Націй представник Норвегії Мовінкель порушив питання про голод в Україні, а комітети допомоги голодуючим в Парижі та Відні очолили такі відомі особистості як генерал Арріс та архієпископ Інніцер.

Дипломатичні демарші екзильного уряду УНР у Лізі Націй тривали аж до кінця 30-х рр. Наприклад, у 1935 р. він протестував проти прийняття до цієї організації СРСР. Пізніше екзильний уряд подав до Ліги Націй ноту з приводу введення у дію радянської конституції 1936 р., яку розцінив як "насильне нав'язування Україні законів, в розробленні і в ухвалі яких український народ не приймає участі через свої вільно обрані законодатні органи".

Міжнародна діяльність екзильного уряду здійснювалась і через Ук-

раїнське товариство прихильників Ліги Націй, котре постало ще в 1920 році у Відні на позапартійній основі з метою підтримки Ліги Націй "як органа співробітництва народів на основах міжнародного права, як остаточного арбітра для вирішення міжнародних справ і як найвищої установи для знищення несправедливості та насильства, котрі загрожують світовому мирові". Першим його головою був С.Шелухін, якого невдовзі з змінив З.Кедровський, у червні 1922 р. воно було прийняте як рівноправний член до Міжнародної унії товариств - прихильників Ліги Націй, куди входили на той час представникуи від понад 50 держав. Українські представники брали участь у роботі виконавчих органів Міжнародної унії в Празі й Будапешті, їх виступи концентрувались навколо ідеї відновлення української державності. У 1933-1938 рр. О.Шульгін навіть займав становище голови Міжнародної унії.

Іншими каналами встановлення зв'язків із західними, зокрема французькими, політиками стали комітет "Франція-Схід" та Клуб українознавства, що діяли в Парижі. В середині 20-х рр. до комітету „Франція-Схід", що об'єднував визначних французьких політиків і дипломатів, вступили І.Токаржевський-Карашевич, І.Косенко, О. і М. Шульгіни, М. Шумицький. Час від часу вони виступали з лекціями на засіданнях комітету й друкувались на сторінках його бюлетеню. Наприклад, О.Шульгін 5.12.1932 р. виголосив доповідь на тему "Спадщина Російської імперії і визволення пригнічених народів". Клуб українознавства був створений 1930 р. для поширення знань про Україну й український національний рух серед французів, його очолював проф. Ферран, а генеральним секретарем був І.Токаржевський-Карашевич.

Аналогічну установу - Болгаро-українське товариство - було засноване завдяки ініціативі представника екзильного уряду УНР в Софії М.Паращука, очолив його визначний учений Б.Арнаутов. У 1932 р. за участю О.Шульгіна товариство влаштувало урочисте відкриття пам'ятника М.Драгоманову в Софії, яке перетворилось у величну болгаро-українську маніфестацію. На зборах Болгарської АН, де М.Арнаудов та Шульгін виголосили доповіді, була присутня вся еліта болгарського суспільства.

Характеризуючи працю екзильного уряду УНР на міжнародному полі, не можна не згадати участі О.Шульгіна в діяльності Міжнародної дип-ломатичної_ академії у Парижі. Зокрема, в "Дипломатичному словнику" - органі академії він вмістив свою довідково-історичну статтю про Українську державу." Обов'язки МЗС екзильного уряду ІПульгін поєднував з постом генерального секретаря Українського академічного комітету, що виник у Празі в 1925 р, він відіграв важливу роль у прийнятті цього комітету в липні 1926 р. до Міжнароднії комісії інтелектуальної співпраці при Лізі Націй. У міжвоєнний період ця Комісія була чи не найавторитетнішою міжнародною науковою організацією.

Р.Смаль-Стоцький, що відповідав за англосаксонський напрямок народної політики екзильного уряду УНР, одержав добру нагоду для виконання цієї місії під час свого наукового стажування у Великобританії в І923-І924 рр. І пізніше він досить часто навідувався до Лондона з лекціями та політичними доповідями, зокрема 26.06.1936 р. виголосив у британському Королівському інституті міжнародних відносин доповідь на тему "Стремління національностей в СРСР".

Серед тодішніх англійських політиків, що проявляли інтерес до української справи, були лорди Дікінсон і Ноель-Бакстон, парламентарі

Дж.Гілс і Дж.Мандер, вищі офіцери армії Дж.С.Веджвуд, С.Л.Малон, журналісти Л.Лотон і Е.Амменде. За їх допомогою вдалося створити Англо-український комітет, його заходами І935 р. була видана брошура "Українське питання і його значення для Великобританії", у 1936 р. з'явилася документальна книга Амменде "Людське життя в Росії" (з передмовою лорда Дікінсона), де грунтовно порушувалося питання голоду на Україні. Лише з січня до травня 1936 р. англійські часописи опублікували понад 280 статей, дописів і згадок про Україну. У лютому 1939 р. Лотон виступив з доповіддю "Україна - найбільша проблема Європи" на засіданні Близько- і Середньосхідного товариства в Лондоні.

Р.Смаль-Стоцький докладав активних зусиль, щоб зацікавити українськими справами певні американські політичні кола. Однак такі зусилля не знаходили сприятливого відгуку серед співробітників посольства США у Варшаві, тоді були використані канали Прометеївської ліги, що існувала в столиці Польщі на чолі з тим же Смаль-Стоцьким і в якім українці співпрацювали з представниками інших бездержавних народів з території СРСР. У травні 1929 р. з делегацією американських бізнесменів до Варшави прибув родич колишнього губернатора Криму грузин Думбадзе, який добре знав Україну. На зустрічі з Смаль-Стоцьким він показав проект внесення в Сенаті США сенатора Ковпленда про призначення американського посла при грузинському екзильному уряді в Парижі.

"Тоді я звернувся до Думбадзе, - згадував Смаль-Стоцький, - щоб він застосував прометеївську засаду солідарності всіх Москвою поневолених народів до України і виступив як посередник... у справі подібного внесення щодо УНР, бо таке внесення скріпить також всі його заходи в Конгресі в справі Кавказу і поставить на порядок дня в Америці всю національну проблему Сходу". Після погодження цієї справи з А.Лівицьким необхідні документи з українського боку були підготовлені й передані телеграфом в розпорядження сенатора Ковпленда. 30.10.1929 р. він справді поставив на засіданні відповідної комісії Сенату питання про визнання екзильних урядів Грузії й УНР у формі призначення для зносин з ними спеціальних американських представників. І хоча далі комісії це внесення не пішло, певний пропагандистський ефект воно, безумовно, мало.

До початку ІІ світової війни екзильний уряд УНР ще двічі офіційно звертався до американських властей з проханням підтримки в справі відновлення незалежності України. 9.11.1937 р. на ім'я президента Ф.Рузвельта була надіслана нота за підписом В.Прокоповича, а 20 лютого 1939 р. - телеграма, яку підписав А.Лівицький. В обох документах йшлося, зокрема, про те, щоб США зажадали негайного виведення з України "окупаційних московських військ", що уможливило б відродження її самостійності.

Хоча на поч.20-х рр. дипломатичні представництва УНР у європейських країнах втратили свій офіційний статус, їх колишні працівники також провадили певні інформаційно-політичні акції серед урядових кіл і громадськості відповідних країн. Насамперед це стосувалось діяльності М.Славінського в Чехословаччині, К.Мацієвича, а згодом В.Трепке - в Румунії, М.Троцького - в Австрії, В.Хотька - у Німеччині і т.д. Талановитим дипломатом зарекомендував себе В.Мурський, котрий з кінця 20-х рр. жив у Туреччині як представник екзильного уряду УНР і вів активну пропаганду на користь української справи. Він добре оволодів турецькою мовою, друкувався у місцевих часописах, завів широкі знайомства серед дипкорпусу в цій країні. 1930 р. у Стамбулі вийшла його книжка турецькою мовою "Україна та її боротьба за незалежність”.

Якщо мати на увазі реальні практичні наслідки міжнародної діяльності екзильного уряду УНР, що прагнув відновити міжнародне визнання і ефективно протиставитись залежному від Москви урядові УСРР, то вони були досить непевними. Західні держави, передовсім Франція і Англія, на які орієнтувався уряд УНР, екзильним його не вважали. Користуючись прихильною наставленістю до себе з боку окремих діячів в цих державах, уряду УНР, проте, не вдалося зацікавити українською справою провідні політичні кола Франції і Англії, як і США.

Зовнішньополітична діяльність радянської України (1919 -1922 рр.)

Історія участі радянської України у міжнародних справах починається з Брестських мирних переговорів 1918 р., однак повноваження її делегації (В.Шахрай і Ю.Медвєдев) не були визнані Центральними державами. З огляду на підписання РСФРР мирного договору 8.03.1918 р. в складі Народного Секретаріату УСРР було створено Народний Секретаріат закордонних справ на чолі з М.Скрипником. Зі створенням 28.11.1918 р. Тимчасового робітничо-селянського уряду України зовнішньополітичними справами займався один з його відділів, а після їх реорганізації - Народний комісаріат закордонних справ на чолі з Х.Раковським.

На сер. 1918 р. НКЗС УСРР являв собою широко розгалужену установу в складі 9 відділів, зокрема, дипломатично-консульського, правового, іноземних агентств, дипкур'єрів, загального, інформаційного, архівного. На першу половину року йому було асигновано понад півмільйона карбованців, але дві третини з них призначалося на утримання центрального апарату і лише решта - на периферійну, інформаційну й інші види діяльності.

Однак лише після підписання Ризького мирного договору розпочалася справді міжнародна діяльність уряду УСРР, юридичною підставою для неї був союзний договір з РСФРР від 28.12.1920 р., у преамбулі котрого підкреслювалися незалежність і суверенність обох республік. Вже 14.02. 1921 р. Ф.Кон і Ю.Коцюбинський підписали у Москві перший мирний договір УСРР - із Литвою. Під час мирних переговорів з Польщею в Ризі Е.Квірінг, який разом із О.Шумським представляв інтереси УСРР, надіслав доповідну записку в ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У з приводу майбутньої участі українських дипломатів у зовнішньополітичній діяльності. Його непокоїло, що за планами Москви інтереси України в інших державах мали представляти тільки російські посли. "Таке розв'язання питання, - писав Квірінг, - з моєї точки зору не відповідатиме ні нашій політиці висування незалежності й суверенітету УСРР, ні тому становищу, яке українське питання займає в міжнародній політиці". Квірінг вважав за необхідне, щоб УСРР мала самостійні представництва у великих державах (Англія, Франція, США, Німеччина, Італія), а також у країнах, де проживали українці (Польща, Чехословаччина, Австрія, Румунія).

Показовою є аргументація Е.Квірінга: „Оскільки Україна посідає в політиці великих держав самостійне місце, ми не можемо відмовлятися від самостійних посольств УСРР у великих державах, тому що передача повноважень УСРР російським послам являла б для цих держав показник фіктивності усіх розмов про суверенну Україну, давала б надто сильну зброю усім нашим ворогам”.

У Польщі окрім посольства у Варшаві він пропонував відкрити самостійні консульства УСРР у Львові, Тернополі, Станіславі. „Жодною мірою, - зауважував він, - ми не можемо залишатися байдужими до дальшої далі Галичини і захоплених у нас Волині та Холмщини”. Щодо всіх інших країн, то він не заперечував представництва інтересів УСРР російськими послами, а бажав тільки, щоб у відповідних посольствах працювали у ранзі радників або секретарів представники НКЗС УСРР.

В лютому 1921 р. політбюро ЦК КП(б)У розглянуло записку Квірінга і підтримало її пропозиції, ЦК РКП(б) з тактичних міркувань не заперечував. Відтоді в усіх випадках, коли РСФРР добивалася дипломатичного визнання з боку якої-небудь країни, його прагнули поширити й на інші радянські республіки, передусім на УСРР. У цьому не останню роль відіграв суб'єктивний фактор: Раковський надавав дуже великого значення дипломатичній діяльності України та використовував увесь свій вплив у Москві й за кордоном, аби всіляко сприяти їй.

Вважаючи ключову фігуру Х.Раковського в політичному інтеблішменті республіки своєю, центр міг не турбуватися про небезпеку пожвавлення українського сепаратизму навіть у комуністичних шатах. У цьому випадку для Кремля були навіть політично вигідні самостійні, проте скоординовані дії радянських республік на зовнішньополітичній арені. Недаремно Чичерін телеграфував 1.06.1921 р. Раковському: „Нам здається, що було б краще,якби УСРР частіше виступала самостійно, одна, виявляючи самостійність своєї зовнішньох політики, і тільки у найважливіших випадках ми могли б надавати дипломатичну допомогу”.

В результаті такого підходу Кремля до зовнішньополітичної діяльності УСРР вже в серпні 1921 р. вона уклала мирний договір з Латвією, у листопаді - з Естонією. Одночасно проводилися переговори про визнання Росії та України і укладання з ними торговельних угод ЧСР та Італією. 7.12.21 р. представники РСФРР та УСРР у Відні досігли домовленості з урядом Австрії про встановлення дипломатичних відносин. Ще в квітні 1921р. у Берліні було підписано угоду між УСРР і Німеччиною про обмін військовополоненими та інтернованими громадянами - радянська Україна визнавалось Німеччиною де-факто. Т.ч. вдалося здійснити дипломатичний прорив.

Але відстоювати суверенні права КСРР на міжнародній арені Х.Раковському вдавалося не завжди. На слідуючий день після Генуезької_конференції (20.05.1922 р.) Раковський зробив спробу забезпечити можливість Україні підписати з Німеччиною угоду, що повністю відповідала б її політико-економічним інтересам. 31.05. німецька преса з "добре інформованих джерел" дізналася, що переговори Литвинова з німецьким МЗС про " поширення Раппальського договору на Україну і на закавказькі республіки" тільки що були перервані. Причина полягала в тому, який зміст російський делегат і представники інших радянських республік прагнули надати цим переговорам. Литвинов бачив у них просту формальність, представники радянських республік, особливо Раковський, намагалися укласти новий договір. Український представник В.Ауссем вимагав від Німеччини виплати 400 млн. марок за окупацію й реквізиції 1918р. Тоді Литвинов передав телеграфом до Москви про "змову", остання терміново відрядила до Берліна Г.Чичеріна, котрий заявив, що "представник України отримав категоричне попередження з боку Росії, згідно якого ніщо не дає "Йому право укладати сепаратний договір з Німеччиною, а справжнім повноважним представником на цих переговорах є російський делегат".

Разом з тим, на поч. 1922 р. УСРР підтримувала якщо не де-юре, то де-факто відносини з більш як десятьма країнами. В штатах зарубіжних повноважних представництв _УСРР, затверджених колегією НКЗС, налічувалось 82 співробітники, зокрема: в Польщі - 36 (повпред О.Шумський), у Німеччині - 17 (повпред В.Ауссем), у Чехословаччині - 12 (повпред М.Левицький), в Австрії - 9 (повпред Ю.Коцюбинський), у Прибалтиці - 8 (повпред Є.Терлецький). На початку квітня місія була ліквідована. В Англії УСРР представляв за сумісництвом повпред РСФРР А.Красин, а в Італії - В.Воровський. У штаті центрального апарату НКЗС у Харкові, включаючи технічний персонал, працювало на той час 305 чол. Крім того, Наркомат мав у Києві й Одесі своїх уповноважених з необхідним штатом, на які покладалося "забезпечення розв'язання на місцях питань, що виникали при застосуванні законів щодо іноземців, а також при виконанні обов'язків за міжнародними договорами".

У грудні 1921 р. X.Раковськии відрадив до Анкари для проведення переговорів командувача збройними силами України і Криму М.Фрунзе, йому було доручено якомога скоріше увінчати переговори "щедрою" допомогою з боку радянської влади. Менш ніж через місяць, 2.01.1922 р., був підписаний договір про дружбу і братерство з Туреччиною, який передбачав конкретну фінансову й військову допомогу уряду Кемаль-паші. Україна брала на себе, зокрема, зобов'язання надавати останньому грошову суму в розмірі 150 тис. золотих фунтів, а також певну кількість спорядження з доставкою морем із Одеси. Через півроку в Харкові почало працювати турецьке посольство.

Дипломатичні зв'язки з іншими країнами були потрібні Раковському, щоб налагоджувати передусім економічне співробітництво. Він створив НКЗТ, а наприкінці 1921 р. було сформовано експортний фонд в 60 млн. крб. загалом. Натиснувши на центральні відомства, голова українського уряду домігся істотної самостійності в роботі НКЗТ, до сфери впливу якого увійшли Польша, ЧСР, Румунія, балканські країни, Туреччина.

У 1922 р. ініціативи уряду Раковського в галузі зовнішніх зносин рідко закінчувалися результативно через зростаючий опір центру (прагнення Й.Сталіна „автономізувати” республіки, хвороба Леніна й політична ізоляція Троцького). Коли НКЗТ УСРР заснував у Італії торговельну місію в складі 9 чол. і призначив торгпреда, центральні відомства запротестували. Під їх тиском політбюро ЦК КП(б)У в березні 1922 р. засудило такі дії з огляду на те , що функції повпреда і торгпреда України вже виконує представник Росії В.Воровський.

Попри опір Кремля Раковському врешті-решт вдалося добитися відкриття в Анкарі української місії в жовтні 1922 р., наступного місяця за берлінським протоколом дія Раппальського договору поширилася на всі радянські республіки. Проте це були досягнення „під завісу”: 18.10.1922 р. ЦК КП(б)У прийняв постанову „Про згортання апарату НКЗС” у зв'язку з утворенням СРСР. Закордонні представництва УРСР передбачалося тимчасово, на кілька місяців залишити - Раковський живив надію змінити ситуацію. 23.03.1923 р. ЦК КП(б)У по його доповіді прийняв рішення просити політбюро ЦК РКП(б) переглянути питання про злиття НКЗС. Але на нараді відповідальними працівниками нац. Республік і областей у Москві 9-12.09.1923 р. Раковський і Скрипник зазнали поразки. У серпні консулати і дипслужби УСРР були злиті з апаратом союзного НКЗС, апарат республіканського НКЗС остаточно перестав існувати 20ю09ю1923 р.

УСРР і РСФРР вирішили зробити Туреччину своєю козирною картою, щоб полегшити вихід на східноєвропейську і близькосхідну політичні арени, але внаслідок внутрішніх економічних утруднень вони виконали свої обіцянки турецькому уряду лише в тій мірі, в якій це було необхідно для того, щоб Туреччина різко не порвала відносин з більшовиками. До того ж у кемалістів швидко склалося враження, що пропаганда на користь економічного союзу, яка здійснювалась радянським представником Араловим, була лише погано закамуфльованою спробою політичного втручання в її справи. А коли взимку 1922 р. туркам знадобилися військове спорядження і гроші, щоб провести останню кампанію проти греків, "союзники" прикинулися глухими. Коли ж радянська допомога зрештою надійшла, вона, на думку Ататюрка, була, як завжди, недостатньою. Справа дійшла до того, що турки встановили прямий контакт із Раковським на Генуезькій конференції, щоб отримати від нього більш дійову підтримку.

Після створення Союзу РСР союзні республіки передали свої міжнародні справи в його відання. Для забезпечення інтересів України її представник вводився до колегії НКЗС СРСР, а уряд мав право висувати свої кандидатури на пости повноважних представників або радників чи перших секретарів при них у країнах, в яких інтереси УСРР переважали над інтересами інших союзних республік. Такі посадові особи мали керуватися директивами НКЗС СРСР і водночас підтримувати інформаційний зв'язок з урядом УСРР з питань, що являли для нього інтерес. Перші роки після утво- рення СРСР ця практика була чинна, та невдовзі союзний центр нею знехтував, монополізувавши всі міжнародні справи в своїх руках.

Більш того, з політичних мотивів територію УСРР було зменшено до можливого мінімуму за рахунок відсікання населених переважно українцями місцевостей на Дону, Кубані, Північному Кавказі, у Криму, Воронезьких слобід, численних українських, сіл і навіть цілих районів суміжних областей Росії (Сталінградської, Саратовської, Курської, Орловської, Брянської), а також ряду районів Білорусі.

Вперше питання територіального розмежування УСРР і РСФРР було розглянуте на міжвідомчій нараді при економічно-правовому відділі НКВС Росії 25.02.І9І9 р. За основу при вирішенні питання російська сторона запропонувала взяти не принцип етнічної належності населення і навіть не його волевиявлення, а міркування виключно"державного порядку". Так при обговоренні приналежності Грайворонського і Бєлгородського повітів представник УСРР посилався на етнічний склад населення та велике економічне і культурне тяжіння його до Харкова. Але уповноважений РНК РСФРР С.Гопнер заявила, що ці райони, як хлібні центри, мають велике значення тільки для Великоросії, залишаючись незначними для України. На випадок військових невдач УСРР, Росія, відмовившись від цих повітів, раз і назавжди втратить можливість висувати на них претензії в майбутньому. Як аргумент Гопнер використала також телеграму Раковського, в якій повідомлялося, що з його боку немає жодних заперечень щодо включення цих територій до Росії. Згідно цієї ж телеграми було вирішено й питання про передачу від Чернігівської до Гомельської губернії Суразького, Новозибківського, Мглинського і Стародубського повітів. Такою була плата маріонеткового більшовицького уряду України за збройну підтримку з боку червоної Росії.

Кордон УСРР з Доном встановлювався по старій міжгубернській межі, а з Кримом - по Перекопському перешийку, всі рішення були прийняті одностайно, а сама нарада тривала 4 годі 10 хв. Вони лягли в основу затвердженого 10.03.1919 р. РНК України "Договору про кордони з РСРР". Українське населення, що опинилося поза межами своєї республіки, засилало російські урядові органи заявами про бажання жити в Україні, такі ж рішення приймалися волосними й повітовими з'їздами рад. Ідучи назустріч цьому процесу, уряд УСРР запропонував ЦВК СРСР в 1924 р. проект "Про зовнішні кордони УСРР".

У першій частині проекту, підготовленого за участю академіків Грушевського і Багалія, обґрунтовувалась необхідність зміни державних кордонів у зв'язку з адміністративно-територіальною реформою. В другій частині, спираючись на дані переписів 1897, 1920 і 1922 рр. , український уряд пропонував передати республіці ряд повітів Курської та Воронезької губерній, де проживало 1704 тис. українців.

Для розгляду проекту Союзний ЦВК створив комісію для врегулювання кордонів між РСФРР,УСРР та БСРР (по два представники від сторін) на чолі з головою ЦВК Білорусі О.Черв'яковим. На першому засіданні 1.07.1924 р. вона визначила етнографічний принцип, як головний при вирішенні питання кордонів з урахуванням економічного тяжіння й зручності адміністративно-територіального поділу спірних територій. Компромісний варіант залишав поза межами УСРР 724 тис. українців. Як згадував член комісії від України О.Буценко, "загальну затримку у врегулюванні кордонів і незакінченість проробки цього питання необхідно пояснити виключно недоброзичливим, а почасти і ворожим ставленням з боку представників РСФРР".

Досягти згоди між делегаціями не вдалося, і Черв'яков передав не питання на розгляд політбюро ЦК ВКІІ(б), де компромісний проект постанови союзної комісії зазнав подальших змін. Згідно постанови ЦВК СРСР від 16.10.1925 р. до УСРР була приєднана територія, на якій мешкало 278 тис. чол. (Путивльський повіт і кілька волостей Курської та Воронезької губерній), у той час як від України було відторгнуто територію з населенням 479 тис. чол. (в т.ч. Таганрізький і Шахтинський округи).

Це викликало нову хвилю масових звернень українського населення до ВУЦВК і ЦВК СРСР, що змусила ЦК КІІ(б)У в травні 1927 р. звернутися з відповідною доповідною запискою до ЦК ВКП(б). Спираючись на дані перепису 1926 р., ЦК КІІ(б)У зазначав, що "до цього часу на безпосередньо прилеглій до УСРР території РСФРР залишилося українського населення понад 2 млн., яке розташоване компактно масами в Курській і Воронезькій губерніях та Північно-Кавказькому Краї". Вимоги ЦК КІІ(б)У мотивувалися не лише етнографічними даними, але й економічними розрахунками, спільністю природно-кліматичних умов.

Однак, незважаючи на неодноразові звернення українського уряду, ЦК КІІ(б)У, українського населення прикордонних територій до центральних радянських і партійній органів, питання справедливого встановлення північно-східних кордонів України так і не було вирішене.

Україна в міжнародних організаціях

1. Україна і Ліга Націй (28.04.19І9 - І8.04.1946)

Влітку 1920 р. голова місії УНР у Великій Британії Арнольд Марголін і радник Ярослав Олесницький у погодженні з МЗС УНР подали клопотання про членство останньої в Лізі Націй. На осінь того ж року зусиллями генерального секретаря Ліги Еріка Дрюмонда було видано збірку документів № 88, що містила Універсали УЦР та матеріали визнання України різними державами. Для вирішення справи до Женеви було призначено урядову делегацію в складі О.Шульгина (голова), О.Коваленка (секретар), А.Марголіна (юрисконсульт) і Миколи Ге (радник).

Підкомісія Ліги, очолювана Ф.Нансеном, розглядала кандидатури України, Балтійських і Кавказьких республік. На початок листопада 1920 р., після Ризького перемир'я Польщі й радянської Росії та розгрому Врангеля, з огляду на перспективи боротьби проти більшовизму існувала можливість позитивного вирішення справи. Але 25 листопада 1920 р. підкомісія винесла негативне рішення, дізнавшись про те, що чотирма днями раніше уряд УНР і рештки Республіканської армії залишили національну територію та перейшли Збруч; справа членства УНР була відкладена на пізніше. Причому голова 5-ї комісії Гунеуш зазначив, що відмова Ліги Націй не базувалася на загальному принципі, тобто Україна зберегла за собою право знову виставити свою кандидатуру до Ліги Націй. Однак остаточна втрата контролю над територією України урядом УНР зняла його з порядку денного сесії 1921 р., українському постійному делегату при Лізі Націй залишалося висловити сподівання, що настане час, коли Україна знов поставить свою кандидатуру.

Подальша участь України у роботі Ліги Націй здійснювалася як безпосередньо - через екзильний уряд, так і через Українське товариство прихильників Ліги. Очолював його спочатку П.Чижевський, а потім - А.Яковлів. Під час підготовки Світової конференції із роззброєння в Будапешті в травні 1931 р. українська делегація висунула власний проект, що був покладений в основу офіційної ноти екзильного уряду від 12.02.1932 р. Після її подачі товариство виступило з резолюцією, котра мала на меті припинення озброєння однієї країни другою. Хоча СРСР і Німеччина не були названі, усім було ясно, хто мався на увазі. Навколо неї зав'язалися гострі суперечки, навіть голова Ліги товариств прихильників Ліги Націй лорд Сесіль рішуче виступив проти резолюції. Та завдяки підтримці французьких і румунських делегатів відповідне положення було внесене до загальної резолюції.

Наступного року на сесії Ліги товариств у Монтрьо одноголосно було прийнято запропонований українською делегацією проект резолюції про примусову працю. На цей раз її підтримала навіть російська делегація в складі П.Мілюкова і М.Авксентьєва (перший і єдиний раз).

2. Вступ України до ООН

«Між державами - членами ООН Українська та Білоруська РСР були, як тінь дерева між справжніми стовбурами, але ж були - то була тінь від справжнього дерева, і тому толерувались, бо передбачливим політикам вірилось, що невдовзі і предмет, який відкидає від себе, об'явиться на картині". (Віктор Батюк, колишній посол незалежної України в Канаді і постійний представник до ООН).

"Щоб підтоптану молодицю показати дівчиною перебірливим західним сватам, Сталін вдався до випробуваного і безвідмовного, традиційного на Русі прийому спорудження "потьомкінської деревні" - у 1944 році кожній союзній республіці виділили по гербові, гімнові і прапорі, наділили правом вступати в міжнародні відносини і мати дипломатичні місії та заявили про створення опереткових МЗС та оборони (останні невдовзі позакривали за цілковитою непотрібністю)", - влучно зауважив український посол.

Дійсно, згідно із Законом СРСР "Про надання союзним республікам повноважень у галузі зовнішніх зносин і про перетворення в зв'язку з цим НКЗС із загальносоюзного в союзно-республіканський народний комісаріат", затвердженим X сесією ВР СРСР 1.02.1944 р. , усі союзні республіки отримали право створювати власні НКЗС для укладення угод та встановлення дипломатичних і консульських відносин з іноземними країнами. Україна першою серед союзних республік зробила реальні кроки на шляху його здійснення. Вже 5.02.1944 р. Указом Президії ВР республіки НКЗС було призначено відомого драматурга О.Корнійчука (1905-1972 рр.).

Офіційно, про людське око, потреба здійснення подібного екстраординарного заходу (адже йшлося про децентралізацію ключових союзних наркоматів у розпал страшної війни) пояснювалася “політичним, економічним та культурним зростанням союзних республік”, їхньою “зрослою потребою у встановленні безпосередніх стосунків з іноземними державами”. Урядовці НКЗС СРСР у приватних бесідах із західними дипломатами стверджували, що зазначені конституційні перетворення запозичені з практики Британської Співдружності, не пояснюючи, щоправда, з якою метою.

Слабо аргументованими виглядають і твердження повоєнної радянської історіографії, нібито відновлення зовнішньополітичних відомств республік СРСР і, насамперед, України було зумовлене подальшим розвитком “ленінської” національної політики, визнанням їхнього внеску в перемогу над фашизмом, підвищенням “міжнародного авторитету” та ін. Навряд чи зазначені зміни були продиктовані й прагненням сталінського керівництва збільшити своє представництво в майбутній організації безпеки і співробітництва - маючи право “вето” в Раді Безпеки ООН, кремлівський диктатор міг не турбуватися про збільшення контрольованих ним голосів у Генеральній Асамблеї, що мала відігравати другорядну роль.

Більш обґрунтованою є поширена на Заході версія, що підвищенням міжнародно-правового статусу союзних республік Кремль розраховував легітимізувати територіальні приєднання 1939-1940 рр., які не визнавалися союзниками, а також розширити після перемоги кордони СРСР за рахунок майбутніх сателітних країн. Слушною здається і поширена серед української діаспори думка, що важливим фактором у цій справі були також внутрішньополітичні міркування Кремля. Наданням союзним республікам формальних прав на зовнішньополітичну діяльність Сталін “саме робив поступку національному розвиткові їх, намагаючись цими поступками злагіднити суперечливі національні відносини і тим зміцнити великодержаву” (Голубничий В. Україна в Об'єднаних Націях. - Мюнхен, 1953. - С.21).

Але безсумнівними виявилися і позитивні наслідки поновлення діяльності НКЗС УРСР після 21-річної вимушеної перерви. Це стосувалося не лише появи поняття “держава Україна” у назвах матеріалів тогочасної закордонної преси і формального набуття нею статусу суб'єкта міжнародного права, а й зрушень усередині самої республіки. Сам факт “виходу республіки на міжнародну арену”, безумовно, сприяв зростанню національної самосвідомості українців, відчуття ними себе нацією, що варта представництва у світовій спільноті. Підвищення значущості українського питання в СРСР обернулося новою загрозою для радянської тоталітарної системи, з якою вона мусила справлятися протягом кількох післявоєнних десятиліть, але так і не змогла подолати.

О.Корнійчук чи не вперше безпосередньо зіткнувся з міжнародною проблематикою при підготовці (за вказівкою Кремля) статті для “Радянської України” з приводу встановлення повоєнного радянсько-польського кордону. Вона побачила світ 19 лютого 1943 р. і започаткувала обговорення в офіційній пресі так званого “польського питання”, зокрема державної належності західноукраїнських і західнобілоруських земель. Наступного дня стаття О.Корнійчука була передрукована московською “Правдою”, а невдовзі драматурга було призначено заступником наркома закордонних справ СРСР В.Молотова у справах слов'янських країн. Це мало загалом символічне значення, бо Польща, Чехословаччина і Югославія на той час були окуповані нацистською Німеччиною та її союзниками, а Болгарія навіть належала до останніх. Усе ж протягом річного перебування в кабінетах союзного МЗС О.Корнійчук мав змогу тісніше познайомитися із функціями, структурою та особливостями діяльності зовнішньополітичного відомства.

Вдалий “пристосуванець” О.Корнійчук усерйоз сприйняв своє призначення і вже через кілька днів передав голові РНК УРСР М.Хрущову начерки концепції діяльності зовнішньополітичного відомства республіки. “Військова могутність і міжнародний авторитет СРСР, а також перетворення УРСР за роки радянської влади на велику індустріально-колгоспну державу, - зазначалося в ній, - дають нам усі підстави розраховувати на широкі міжнародні зв'язки з іноземними державами”.

Обґрунтовуючи право республіки на участь у повоєнних мирних конференціях, нарком наголошував на тому, що воно зумовлене, передусім, тими великими втратами, яких зазнала Україна під час боротьби з фашистською агресією. Важливим завданням зовнішньополітичної діяльності НКЗС О.Корнійчук називав і встановлення дипломатичних зв'язків “з дружніми нам Польщею, Чехословаччиною та післявоєнною Румунією”.

Паралельно вихід УРСР на міжнародну арену мало забезпечити встановлення дипломатичних відносин з Великою Британією і США. “Якщо ми встановимо дипломатичні зв'язки з цими країнами, - пояснював О.Корнійчук, - або тільки з однією з них, то багато інших країн антигітлерівської коаліції наслідують їх приклад, оскільки уряди цих країн у своїй політиці переважно орієнтуються на Велику Британію і США, Цим актом ми не тільки прискоримо встановлення необхідних нам зв'язків з іноземними країнами, але й забезпечимо позитивне вирішення питання про нашу участь у мирних переговорах”.

Для виконання цього завдання О.Корнійчук пропонував звернутися до В.Молотова з проханням дати вказівку радянським послам у Лондоні та Вашингтоні прозондувати настрої урядових кіл щодо можливості обміну дипломатичними місіями з УРСР. Крім того, він вважав за доцільне організувати через Англо-Російський парламентський комітет спеціальний запит до британського парламенту з цього питання. Нарком інформував голову уряду УРСР про те, що британський і американський посли в СРСР Керр та Аверелл Гарріман у бесіді з В.Молотовим, а пізніше і з ним самим висловили бажання відвідати Київ і, крім того, надіслали на ім'я О.Корнійчука теплі вітальні листи у зв'язку з його призначенням на посаду. В разі їхнього прибуття до Києва нарком розраховував влаштувати послам теплий прийом, а за умов позитивного вирішення зазначеного питання посольствами СРСР у Великій Британії та США відразу встановити дипломатичні відносини з цими країнами.

О.Корнійчук наголошував і на необхідності активізувати пропагандистську діяльність на зовнішньополітичній арені щодо роз'яснення ролі України як великої європейської держави, її внеску в боротьбу з нацистською Німеччиною, політичного, економічного та культурного розвитку за роки радянської влади. З цією метою він пропонував, зокрема, запросити до Києва групу західних кореспондентів і влаштувати для них прес-конференцію за участю наркома закордонних справ УРСР.

9 лютого 1944 р. О.Корнійчук представив М.Хрущову також план організації НКЗС. За ним наркому належало мати двох заступників - по країнах та по кадрах і господарству. До компетенції І-го відділу мали входити зв'язки з сусідніми державами - Польщею, Чехословаччиною і Румунією, 2-го - з Великою Британією і США, 3-го - з Болгарією, Угорщиною, Туреччиною, Грецією та Югославією. Четвертий відділ повинен був вирішувати питання, пов'язані з Німеччиною, зокрема, готувати матеріали для мирної конференції.

Планом передбачалося утворення й низки інших відділів - протокольного, правничого, консульського, друку, кадрів, шифрувального, адміністративно-господарського, а також організація бібліотеки, архіву, друкарського бюро, експедиції, навчальної частини (для вивчення співробітниками іноземних мов), швейної майстерні, гаражу, бюро обслуговування іноземців, їдальні, бухгалтерії тощо.

З метою підготовки кадрів для посольств, місій та консульств передбачалося зарахувати до наркомату старшими референтами та референтами по Польщі й Чехословаччині, відповідно, по 2 і 6 чол., по Румунії - 1 і 4, по Великій Британії та США - по 2 і 9 чол. Загалом же штат НКЗС УРСР без урахування працівників допоміжних підрозділів мав становити 156 чол., з них 42 - в основних чотирьох відділах.

Але до липня 1944 р. було утворено лише політичний (займався складанням етнографічних карт західноукраїнського реґіону та історичних довідок до них, а також добіркою матеріалів довідкового характеру про окремі країни), секретно-шифрувальний, протокольно-консульський, кадровий і управління справами відділи. За штатним розкладом на той час НКЗС УРСР мав складатися з 75 працівників, проте реально в ньому разом із допоміжно-технічним персоналом налічувалося лише 40 чол.

У розпал організаційної роботи, 11 липня 1944 р. по поверненні до Києва з Одеси, де він проводив переговори з представниками союзних держав щодо можливості встановлення консульських зв'язків, О.Корнійчук дізнався від М.Хрущова про увільнення з посади наркома. Як не дивно, воно мотивувалося тим, що відомий драматург і керівник зовнішньополітичного відомства... не володіє іноземними мовами ! М.Хрущов повідомив О.Корнійчука, що на його місце “рекомендується тов. Мануїльський, який досконало володіє французькою та іншими іноземними мовами”.

Наступного дня Указами Президії Верховної Ради наркомом закордонних справ і заступником голови уряду було призначено Д.Мануїльського (1883-1959 рр.), а О.Корнійчука - переведено на посаду голови Комітету в справах мистецтв при РНК УРСР. На Заході утвердився погляд, що увільнення О.Корнійчука було пов'язане, головним чином, з міжнародною діяльністю його дружини - голови Спілки польських патріотів Ванди Василевської, котра невдовзі, 21 липня, стала заступником голови Польського комітету національного визволення, тобто промосковського тимчасового уряду Польщі. Отже, чоловік нібито мав зустрічатися за столом переговорів із власною дружиною, як представники різних держав.