Етнічні меншини УСРР і влада: динаміка соціально-економічних, політичних і культурних перетворень

У другому розділі - “Етнічні меншини УСРР у 1921 - 1923 рр.” - досліджене становище етнічних меншин на початковому етапі радянського будівництва. Залучення архівних матеріалів і статистичних даних дозволило охарактеризувати зміни, що відбулися в соціальній структурі, господарському становищі, чисельності етнічних громад України у постреволюційну добу. Показано, що на момент проголошення політики коренізації життя етнічних громад України відбувалося в умовах системної кризи, яка охопила всі сфери їхнього існування. Її причини полягали в докорінній переорієнтації базових сфер життєдіяльності суспільства, політичної системи і державної структури на постімперських просторах. Визначальним фактором соціально-економічного життя етнічних громад в означений час стала аграрна реформа, яка спричинила різке зменшення норм землекористування колишніх колоністів. Будучи заходом соціальної справедливості в обставинах хронічного малоземелля українського селянства, вона водночас викликала господарський колапс у колоніях. Вкупі з воєнно-комуністичними методами керування місцевих рад і ревкомів, непідсильними реквізиціями, розкуркуленнями вона стала підосновою зростання опозиційності етнічних меншин та поширення еміграційних настроїв. Аналогічні процеси деформували життя західноукраїнського регіону і привели єврейські містечка на межу фізичного виживання.

Етнічна строкатість країни, значні відмінності щаблів соціально-економічного та культурного розвитку, рівня політичної культури й активності, амбіцій і прагнень етносів, звичайно, перетворювали розробку генеральних напрямків державотворення та їхнє запровадження в життя на велику проблему. Втім, ще більше ускладнював ситуацію низький рівень толерантності на всіх рівнях суспільства, нездатність представників різних етносів не лише виголошувати гасла пролетарського інтернаціоналізму, а й керуватися ними в повсякденному житті.

В окреслених обставинах зміна етнополітичного курсу в 1923 р. мала доленосне значення. Перспектива українізації стала визначальним чинником подальшого життя етнічних меншин і політичного клімату в УСРР. Етнонаціональна царина була найбільш занедбаною ділянкою внутрішньої політики більшовиків в Україні. Без перебільшення можна стверджувати, що ні етнічні меншини ні влада на той час ще не повернулися обличчям до однієї з найважливіших складових буття поліетнічної країни, яка забезпечувала гармонійне функціонування складного багатонаціонального суспільного організму. Базові соціально-економічні зрушення першої половини 20-х рр. спричинили відчутне зниження інтересу до національного питання в усіх колах суспільства, проте воно було тимчасовим і через певний час постало з новою силою. Негативною стороною певного спаду національного руху була та обставина, що суспільство, різко змінюючись у соціально-економічному й політичному напрямках, занедбало царину міжнаціональних відносин і практично нічого не знало ні про колишній стан етносів ні про їхні тогочасні етнокультурні проблеми. В окреслених обставинах неп та політика коренізації утримали багатонаціональне українське суспільство від вибуху і надали більшовикам час для перегрупування сил.

У третьому розділі - “Соціально-економічне становище етнічних меншин в УСРР (1924 р. - перша половина 30-х рр. ХХ ст.)” - досліджена еволюція взаємин між етнічними меншинами і владою в соціально-економічній сфері.

Показано, що прагнення етнічних громад і влади, їхні погляди на мету господарського життя країни докорінно відрізнялися. Державна програма економічної діяльності була зорієнтована на вихід з економічної кризи початку 20-х рр. Водночас вона мала й стратегічну мету, що полягала в прискоренні процесів пролетаризації і створенні соціально-економічного базису соціалістичних перетворень в етнічному середовищі. Меншини розглядали неп як вистражданий і припустимий компроміс із владою і намагалися використати всі доступні способи для власного економічного відродження. Мирне змагання впроваджуваних владою форм виробництва і традиційної системи господарювання етнічних меншин, їхні суперечливі взаємини визначили суть соціально-економічної історії меншин впродовж непу.

Предметний розгляд господарських показників етнічних громад засвідчив, що еволюція селянства етнічних меншин, як класу, та його господарств, як ланки загальнореспубліканського сільськогосподарського сектору виробництва, в цілому відбувалася за напрямками, характерними УСРР загалом. Серед генеральних тенденцій, що панували в етнічному селі, слід назвати наступні: посереднячення села з неухильним зменшенням питомої ваги крайніх соціальних груп; підвищення ролі земельної громади в організації підприємницької та виробничої активності селянства, інтенсифікації та оптимізації використання сільськогосподарських угідь; розгортання землевпорядження як методу гармонізації поземельних відносин і здійснення соціальної політики більшовиків на селі; трансформація податкового тягаря на селі від часткової лібералізації в середині 20-х рр. до ужорсточення наприкінці непу; неухильне зростання втручання держави в процеси товарообміну між містом і селом, напрямки господарського розвитку села, форми організації його виробничого життя.

Неп у селах етнічних меншин мав певні особливості, як регіональні, так і суто національні. У розділі доводиться, що нова економічна політика була підпорядкована меті штучного збільшення соціальної бази радянської влади на селі. Визнаючи позитивний вплив непу на відновлення селищ етнічних меншин у післяголодні роки, слід констатувати обмеженість політики в її впливі на загальний розвиток продуктивних сил колоністського села. Неп зробив центральною виробничою фігурою країни в цілому, і колоністського села, зокрема, середняка, господарство якого ґрунтувалося на власній, переважно ручній, праці. Масові архівні джерела свідчать про те, що наприкінці 20-х рр. колоністські господарства виявляли ознаки виробничої кризи, що не в останню чергу обумовлювалася відсутністю внутрішньої мотивації господарів, перманентною ескалацією земельного питання, зростанням податкового тягаря. За умови збереження діючих на той час засад економічного та адміністративного регулювання виробничих взаємин на селі, економічна криза з невідворотністю насувалася на сільськогосподарський сектор країни в цілому. Вказана обставина стала визначальною в формуванні перспектив соціально-економічного розвитку республіки загалом.

Колективізація завершила справу економічного руйнування одноосібного господарства, раптово зупинивши безальтернативну багаторічну агонію дрібного товаровиробника. Одержавлення засобів виробництва і прикріплення селян до колгоспів відкрили нову еру в історії селянства України. Господарський розвал і хаос у колгоспах, глибока світоглядна криза в сукупності зі злочинною зневагою уряду до власного народу спричинили голодомор 1932 - 1933 рр. Вихід з нього був пов'язаний з певною лібералізацією селянської політики, зміною принципів господарювання в колгоспах, на які влада вимушено пішла, втративши мільйони товаровиробників.

Досліджуваний період став зламним у соціальній історії етнічних меншин УСРР. Трансформація їхньої соціальної структури визначалася особливостями перехідного періоду, протягом якого відбулася болюча, доволі швидка з огляду на глобальні соціально-економічні процеси, перебудова основ існування суспільства. Вона зачепила всі етноси країни. Неп був часом соціальної строкатості українського суспільства, яку визначали декілька факторів. Першим, і найвпливовішим серед них, був загальний зміст селянської політики більшовиків, яка обумовила штучність соціальної стратифікації селянства. Другим за вагою був регіональний чинник, оскільки в Україні історично сформувалися значні регіональні коливання норм землекористування. Третє місце посідала етногосподарська специфіка складових країни. Сукупна дія названих факторів спричинила значну варіативність характеристик окремих груп селянства відповідно до територіального розташування їхніх господарств. Пришвидшення соціально-економічних процесів у перехідний період сприяло зближенню господарських характеристик етнічних меншин і українського селянства, а колективізація завершила їхнє нівелювання.

Великий стрибок” межі 20 - 30-х рр. відкрив епоху нових соціальних відносин у країні, в якій вже не було місця жодним розділенням за національною ознакою. Колективізація на селі та пролетаризація кустарів у місті стали поворотним пунктом докорінної перебудови соціального життя етнічних меншин. Визначали її процеси масової пролетаризації й надшвидкі темпи урбанізації, які брали старт наприкінці досліджуваного періоду.

У четвертому розділі - “Суспільно-політичне життя етнічних меншин України” - на тлі політичної історії УСРР розглянута історія здійснення коренізаційних заходів у суспільно-політичній сфері. Центральне місце в розділі посідає висвітлення обставин і результатів адміністративно-територіального будівництва в місцях розселення етнічних меншин. Дисертантом проаналізовані виборчі кампанії 20-х - першої половини 30-х рр., розкрита в загальних рисах історія нерадянських суспільно-політичних рухів, шляхи й наслідки створення в середовищі етнічних громад системи органів радянської громадськості.

На погляд здобувача виокремлення національних рад і районів сприяло зниженню рівня суспільної конфліктності. На першому етапі національного адміністративно-територіального будівництва республіканські керманичі не мали чіткого уявлення про припустимі межі кількісного зростання і форми національних адміністративно-територіальних утворень. Обговорення ідеї створення єврейської республіки зі столицею в Одесі (ІХ Всеукраїнський з`їзд Рад, травень 1925 р.), висловлювання В.Чубаря про можливість оформлення в УСРР автономних областей свідчили, що на середину 20-х рр. тенденція унітаризації в УСРР ще не була визначальною. Відцентрові процеси були вагомими навіть наприкінці 20-х рр.

Національний принцип районування виявився вдалою і напрочуд своєчасною знахідкою більшовиків, допоміг гармонізувати міжетнічні взаємини в країні в найбільш складний період існування влади. Який би зміст у створення національних рад і районів не вкладали етнічні громади, він залишався доволі чітко визначеним відповідними урядовими постановами. Виокремлення рад і районів з переважаючою людністю етнічних меншин згідно з буквою закону мало на меті запобігти защемленню права останніх на використання рідної мови в контексті запровадження українізації, але не повинне було створювати умови для виключності того чи іншого народу.

Радянська влада розглядала національні ради і райони, як знаряддя запровадження на місцях відповідної мовної політики. Що ж до політичного змісту - вони були нижньою ланкою складної ієрархічної будови радянської державності, яка забезпечувала збереження диктатури пролетаріату. Називаючи адміністративно-територіальні утворення в місцях компактного розселення етнічних меншин національними, слід пам'ятати, що то були радянські адміністративно-територіальні одиниці з діловодством національним мовами, а не територіальні автономії певного етносу.

Прагнення контролювати й спрямовувати в “радянське річище” діяльність рад від моменту складання списків кандидатур до вирішення останніми найдрібніших питань повсякденного життя становило основоположну вісь внутрішньої політики більшовицької партії. Тоталітарні тенденції позначали політичне обличчя більшовизму з перших років його приходу до влади, проте системна криза початку 20-х рр. змусила партійних керманичів дещо послабити одіозні прояви політичного диктату. Не остання роль у створенні привабливого іміджу радянської влади відводилася політиці коренізації, що повинна була зробити її зрозумілішою і ближчою населенню.

Національні ради та коренізація їхніх виконавчих органів відіграли непересічну роль у гармонізації міжнаціональних взаємин у багатонаціональних регіонах. Позитивний вплив коренізації проявився хоча б у тім, що з моменту їхнього створення міжетнічні суперечності не відігравали суттєвої ролі в суспільно-політичному житті регіонів та не позначалися негативним чином на ході виборчих кампаній.

Виборчі кампанії 20-х - першої половини 30-х рр. унаочнили вкрай суперечливу і нестабільну політичну ситуацію в країні. В першій половині 20-х рр. населення в цілому виявляло виборчу пасивність. Перший відчутний сплеск активності виборців відбувся на тлі соціально-економічної лібералізації 1925 - 1926 рр. та розгортання коренізації в УСРР. Ради, обрані в цей час, вірогідно, найбільше відповідали соціально-економічному обличчю й політичним прагненням етнічних громад республіки. З 1927 р. уряд посилив контроль над засадами комплектування рад, насаджаючи в них переважно представників бідняків і батрацтва, рік від року збільшуючи частку „позбавленців”. Останнє суттєве підвищення правдивої активності виборців відбулося на піку антиколективізаційного руху селянства в 1930 - 1931 рр.

У селах етнічних меншин практично всі види прорадянських суспільних організацій і товариств поширювалися мляво, а діяли переважно формально. Позбавивши селян можливості організовувати суспільні організації за власним бажанням, послідовно знищуючи саму думку про можливість існування національних політичних партій, Селянського Союзу, національних кооперативних організацій, більшовики врешті домоглися деполітизації і селянства, як суспільної верстви, і окремих етнічних меншин, як етнічних складників суспільства. В такий спосіб режим, з одного боку, політично обеззброїв та знеособив селянський рух; з іншого боку, припинив визрівання політичних еліт національних рухів, перетворення етнічних меншин на національні та наступний етап актуалізації національного питання в СРСР.

Завдання прорадянських суспільно-політичних організацій і рухів полягало у відволіканні широких верств громадськості від усвідомлення та презентації альтернативних моделей суспільного розвитку, боротьбі з політичним інакомисленням, підготовці країни до завершального етапу соціалістичної революції та створення суспільного шару, здатного воєнно-комуністичними методами забезпечити її завершення. Не випадково більшість з них розпалася або була ліквідована в 1931 - 1934 рр.

У п'ятому розділі - “Особливості культурного поступу етнічних меншин” - досліджені доктринальні засади національно-культурної політики стосовно етнічних меншин, програма коренізації установ культурно-освітньої галузі та наслідки її запровадження, тенденції етнокультурного життя УСРР у контексті коренізації, а також проблеми етнічних громад на етапі етнокультурної модернізації.

Висвітлюючи особливості етнокультурного життя етнічних громад УСРР, здобувач послідовно проводить думку, що здійснення політики коренізації стосовно етнічних меншин в Україні було виправданим з суспільно-економічної й політичної точок зору. Вона стала підосновою не лише гармонізації міжетнічних взаємин, а й виходу з кризи початку 20-х рр. Проте політика коренізації, крім багатьох практичних, мала значні теоретичні хиби. Сутність їх визначалася надмірною й невиправданою уніфікацією загальносоюзної політики коренізації, що знайшло свій вияв в уніфікації методів здійснення коренізації щодо всіх етнічних складових країни: націй, народностей, етнічних і етнографічних груп. Політика коренізації обмежилася національно-мовним аспектом при одночасному ігноруванні, а надалі - неприхованій боротьбі проти ще двох важливих складових кожної національної культури: етнічного менталітету й побуту. Що ж до духовної складової, то вона мала бути “соціалістичною за змістом, національною за формою”. Таким чином, навмисно чи ні, формально здійснювана політика коренізації рано чи пізно збочувала поступ етнокультурних процесів у річище фактичної денаціоналізації, тим більше, що асиміляційні процеси в середовищі етнічних меншин України вже до революції набрали значних масштабів.

Еволюція теоретичних засад формування етнополітичного курсу більшовиків протягом 20-х - першої половини 30-х рр. обумовлювалася колосальним розривом між комуністичною теорією та реальними соціально-економічними, суспільно-політичними і культурними обставинами, в яких її намагалися запроваджувати в життя. Визначення етнокультурних орієнтирів поліетнічного суспільства УСРР та обрання принципів його об`єднання вже на межі 20 - 30-х рр. стало гострою суспільно-політичною проблемою, проте вона була лише однією з безкінечної кількості етнокультурних та соціокультурних проблем і суперечностей, які збурювали й дезорієнтували українське суспільство. Дестабілізуючим фактором етнокультурної ситуації в УСРР була та обставина, що етнічні громади перспективно розглядалися лише як матеріал для асиміляції, а політична боротьба в радянсько-партійних колах точилася навколо питання: кому віддати першість у цьому процесі - українцям чи росіянам. Похідним від названого було питання визначення хронологічних меж так званого етапу розвитку національних культур, що загострювалося дискусіями про злиття останніх у недалекій перспективі.

Впродовж 1923 - 1935 рр. українізація зазнала значної теоретичної трансформації і викликала глибокий розкол у КП(б)У, яка включала як прихованих ворогів політики, так і прихильників перетворення її на сенс етнополітичного життя республіки та шлях структурування української політичної нації на базі української культури. Заручниками і пішаками в боротьбі політичних кланів у КП стали етнічні меншини УСРР та розігрувана час від часу “російська карта”.

Уряд країни, перебуваючи в полоні класових формул щодо сутності й завдань політики коренізації, не висловлював свого погляду на явище асиміляції як такої, хоча було очевидним, що низка етнічних громад України перебувала на межі зникнення. Радянське суспільство 20 - 30-х рр., незважаючи на здійснення політики коренізації, об`єктивно було генератором асиміляційних процесів. Колективізація й викликані нею репресії щодо значної частини селянства етнічних меншин знищили віковий уклад життя німців, болгар, греків, чехів України; підірвали економічну основу збереження ними етнічної самобутності; заклали основи розселянювання етнічних груп й розпилення їх по теренах республіки та СРСР. Індустріалізація завершила започатковану колективізацією справу утворення безкласового суспільства й інтеграції на цій основі усіх етнічних груп країни (як компактних, так і дисперсних) в одноманітне виробництво, в єдину “соціалістичну культуру”, проте процес цей був штучним і викликав незворотні негативні деформації в етнічних спільнотах.

Коренізація стала періодом найпотужнішої спроби етнокультурної модернізації українського суспільства, зокрема, в галузі мовної практики. Мобілізація суспільства першої половини 30-х рр. мала серед наслідків критичне пришвидшення соціально-економічних, культурних та етнонаціональних процесів. За декілька років відбулося те, на що при еволюційному розвиткові мали піти десятиліття, а то й століття. Замкненість і консерватизм етнічних громад, що відчутно гальмували їхній соціальний прогрес, були зруйновані, втім антигуманні методи досягнення названої мети визначили штучність низки зрушень і поставили під сумнів їхні перспективні (далекосяжні) наслідки.

У висновках підсумовані результати опрацювання заявленої проблематики:

Відносини між етнічними меншинами УСРР та владою тривалий час перебувають у межах наукової цікавості чисельного колективу вітчизняних і зарубіжних істориків, втім до останнього часу вони не були об'єктом спеціального комплексного дослідження, висвітлювалися фрагментарно або в загальних рисах, внаслідок чого обросли безліччю міфологем, неточностей і умовчань, які деформують історичну правду.

Становлення наукових підходів до вивчення відносин між владою та етнічними меншинами відбувалося водночас і під визначальним впливом політики коренізації. Прикметною ознакою радянської історичної парадигми з перших кроків її затвердження стало абстрагування від низки специфічних ознак етнічних меншин і зведення їх до конструктивістської схеми подолання відстані між соціально структурованими і відсталими народами. Коренізація стосовно етнічних меншин спеціально теоретично не опрацьовувалася, а була лише проекцією загальносоюзної політики коренізації та українізації, як її республіканської версії. Слід відзначити, що уявлення партійно-радянських діячів про зміст проблем етнічних громад не завжди відповідали дійсності, що в свою чергу негативним чином позначалося на якості політичного аналізу і наслідках запроваджуваних реформ. Найбільше слабих ланок містилося в державних програмах соціальної реконструкції єврейства, німців, поляків, рома, що стало основою очевидної конфронтації між названими громадами і владою в першій половині 30-х рр.

Коренізація була відповіддю більшовиків на загострення національного питання, яке мало універсальний характер на всіх постімперських просторах, і було спричинене системними змінами в базисі й надбудові існування суспільства впродовж воєнного комунізму. Для подолання системної кризи початку 20-х рр., збереження територіальної цілісності та перегрупування сил більшовики розробили і запровадили концепцію непу, якій в етнополітичній царині відповідала політика коренізації.

Вона стала частиною системних соціально-економічних і культурних перетворень, що впродовж перехідного періоду мали забезпечити прискорену модернізацію багатонаціонального суспільства і закласти підвалини завершального етапу соціалістичної революції. Суто українською особливістю було паралельне запровадження в УСРР українізації та коренізації щодо етнічних меншин, як двох іпостасей загальносоюзної політики коренізації. Перехід від декларованого до реального запровадження українізації став могутнім фактором дестабілізації етнополітичної ситуації в республіці, негативна дія якого була нівельована коренізаційними заходами в місцях компактного розселення етнічних меншин.

У союзному масштабі коренізація, власне, розглядалася не як самостійна соціально-культурна програма, а як інструмент запровадження в життя інших (більш важливих) соціально-економічних програм. Довгострокові заходи, що запроваджувалися в національному середовищі в контексті коренізації, не були позбавлені суперечностей, але мали потужний стимулюючий вплив на соціально-економічне, суспільно-політичне та культурне життя етнічних меншин. Двоїстість їх обумовлювалася стратегічними цілями більшовицької партії, яка намагалася використати потенціал національно-демократичного руху в республіках для зміцнення власної політичної влади та більш ґрунтовно, аніж у 1917 - 1921 рр., підготувати вирішальний наступ соціалістичної революції. Коренізація запроваджувалася таким чином і такими методами, аби, так би мовити, дотягти малі і відсталі народи в соціальному, політичному та культурному відношеннях до ефемерного усередненого ідеалу (російський і прибалтійський пролетаріат). Для цього широко застосовувалися універсальні методики соціального моделювання: стримувалося зростання дрібнобуржуазних прошарків у місті й на селі, здійснювалася цілковита господарська переорієнтація етносів (аграризація єврейства, переведення на осілість рома та ассірійців).

Упродовж непу названі завдання вирішувалися комплексно, як у базисі, так і в надбудові суспільства. Основи нівелювання соціальної структури етнічних громад та прискорення їхньої пролетаризації заклали земельна реформа на селі й політика кооперування кустарів у місті. Неп, як система економічних і політичних важелів державного впливу на дрібного товаровиробника, був спрямований на дроблення селянського господарства, що власними силами було неспроможне вийти на індустріальний рівень розвитку. Величезна частка селян України в умовах малоземелля була приречена на невідворотну пролетаризацію. Відчутні регіональні коливання норм землекористування, які мали яскраво виражений етнічний колорит, суттєвого впливу на вказану генеральну тенденцію соціальної еволюції селянства, як класу, не справляли.

Досліджуваний період став часом епохальних змін у базових сферах життєдіяльності етнічних громад. Неп і політика суцільної коренізації, що прийшла йому на зміну, стали часом докорінної, болючої та руйнівної переорієнтації основ господарської діяльності та відтворення етнічних меншин. Процес цей не був однолінійним, мав хвилеподібний вигляд і завершився насильницьким нівелюванням рівнів соціально-економічного розвитку етнічних громад України. Соціальна політика більшовиків спиралася на догматизовані та примітизовані основи теорії класів, згідно з якими вибудовувалася концепція соціальної бази радянської (більшовицької) влади.

У безпосередньому зв'язку з соціально-економічними завданнями і методами зміцнення більшовицької влади в національному середовищі втілювалася концепція реконструкції суспільно-політичного обличчя етнічних меншин. Завдання політичної переорієнтації пролетаризованої селянської маси вирішувала складна система суспільно-політичних заходів, втілювана в контексті коренізації. Радянізація етнічних громад забезпечувалася в межах національних адміністративно-територіальних утворень, що спромоглися впритул наблизитися до свідомості етнічного селянства, пом'якшивши врешті глибинний суспільно-політичний конфлікт початку 20-х рр. між владою і селом.

У лавах прорадянських суспільно-політичних організацій та рухів більшовики готували кадри для вирішального наступу межі 20 - 30-х рр., а дискредитація та переслідування не більшовицьких партій та організацій затверджували в масовій свідомості ідеї про невідворотність соціалізації дрібного товаровиробника.

Система національних закладів освіти та культури тиражувала більшовицьку ідеологію та сприяла її вростанню в національне середовище. Як наслідок, етнічне селянство та дрібний товаровиробник міста на кінець 20-х рр. були політично знеособлені, нездатні протистояти державі ані ідейно, ані організаційно. Осередки сталого (щоправда, пасивного) опору радянізації збереглися в міцних етноконфесійних громадах (поляки, німці, меноніти).

Перша половина 30-х рр. стала для народів УСРР часом модернізаційного ривка, який набув форми масованої „більшовицької атаки” на всі сфери життєдіяльності суспільства. Колективізація обернулась соціально-економічною та гуманітарною катастрофою. У німецьких та польських селах Правобережжя вона була завершена шляхом масових депортацій. В усіх етнічних громадах прискорилися процеси урбанізації. Колективізація села, примусове кооперування кустарів та індустріалізація позначили віхи системного перевороту початку 30-х рр., який підносився як скачок суспільства до нової соціально-економічної формації. Антигуманні методи досягнення партійних настанов, нехтування правами та почуттями (зокрема, національними) спричинили глибоку суспільну кризу першої половини 30-х рр., вихід з якої торувався шляхом масового насильства, стерилізації політичного думання, політизації сфери освіти та культури.

Впродовж першої половини 30-х рр. політична воля етнічних громад УСРР була зламана, більшовицька влада перестала розглядати їх як потенційно небезпечного політичного ворога. Це зробило непотрібними подальші „загравання” в національному середовищі і в результаті розпочалося поступове згортання мережі національних адміністративно-територіальних одиниць, навчальних та культосвітніх закладів, що функціонували національною мовою.

Запровадження освітньої реформи в її національному варіанті в цілому мало позитивні наслідки і стало основою модернізаційного ривка, який, щоправда, мав штучний характер. Негативною його стороною було те, що він спрямовувався не на підвищення етнокультурного рівня народів країни, як такого, а на їхнє „політичне вербування”, виховання підростаючого покоління в дусі невідворотності суцільної колективізації та припустимості значних жертв заради побудови соціалізму. Руками повоєнних поколінь ці жертви були принесені, надалі - виправдані, ними ж була, як непотрібна, згорнута коренізація в усіх її складових.

Власне коренізація не становила загрози для більшовицької влади, оскільки запроваджувалася під її невсипущим контролем і регламентувалася в кожному своєму кроці. Загрозу становили ті глибинні зрушення, що відбувалися під її впливом в усіх галузях життєдіяльності багатонаціонального суспільства, зрощуючи потенційну базу реставрації капіталістичної формації. На погляд радикально налаштованої частини більшовицького проводу політика коренізації мала сенс лише в добу непу. Вона, так само, як і неп, була формою і продуктом компромісу між суспільством та більшовицькою владою на час перехідного періоду. Здійснивши акт колосальної наруги над власним народом у першій половині 30-х рр. і витравивши історичну пам`ять про нього у „великому терорі” кінця 30-х рр., більшовики відкинули коренізацію, як метод етнополітичного регулювання, оскільки головним методом владарювання став всеохоплюючий політичний терор. Перехід від національно орієнтованої внутрішньої політики до національного нігілізму визначався не в останню чергу воєнними загрозами 30 - 40-х рр., втім низка міжетнічних суперечностей, придушених впродовж 30-х рр., не зникла, а лише була загнана вглиб суспільства.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ АВТОРОМ У ПУБЛІКАЦІЯХ

Монографії:

1. Маріупольські греки (етнічна історія). 1778 р. - початок 30-х років ХХ ст. - К.,1999. - 331 с. (19 друк. арк.)

Рец.: Рубльов О.С. Якубова Л. „Маріупольські греки (етнічна історія): 1778 р. - початок 30-х років ХХ ст.” - К.: Ін-т історії України НАН України, 1999. - 331 с. // Історія України: Маловідомі імена, події, факти (Збірник статей). - Випуск 33. - К., 2006. - С.402-410.

2. Етнічні меншості УСРР у першій половині 20-х рр. ХХ ст. - К.,2002. - 189 с. (11,05 друк. арк.)

3. Соціально-економічне становище етнічних меншин в УСРР (20-і - початок 30-х років ХХ ст.). - К., 2004. - 455 с. (28,78 друк. арк.)

Рец.: Даниленко В., Єфіменко Г. Проблеми національних меншин початку радянської доби: новий ракурс // Історичний журнал. - 2006. - №5. - С.122-123.

4. Етнічні меншини УСРР у 20-і - першій половині 30-х років ХХ ст.: історіографія та джерела дослідження. - К., 2006. - 170 с. (10 друк. арк.)

5. Етнічні меншини в суспільно-політичному та культурному житті УСРР. - К., 2006. - 507 с. (29 друк. арк.)

Статті в наукових фахових виданнях:

6. Національно-культурне життя етнічних меншостей України (20 - 30-ті роки): коренізація і денаціоналізація // Укр. іст. журн. - 1998. - №4. - С.22-36.; 1999. - №1. - С.41-55.; (3,6 друк. арк.)

7. Мовна проблема та її вплив на етнокультурне життя українських греків (середина 20-х - 30-ті рр. ХХ ст.) // Укр. іст. журн. - 2004. - №2. - С.121-132; №4. - С.82-90; (1,7 друк. арк.)

8. Політика аграризації єврейства: соціальні та економічні наслідки (20-і - початок 30-х рр. ХХ ст.) // Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки. - Випуск 10. - К., 2004. - С.178 - 207. (1,5 друк. арк.)

9. Суцільна колективізація в селах етнічних меншин. 1930 - 1935 рр. // Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки. - Випуск 11. - К., 2004. - С.370 - 412. (2 друк. арк.)

10. Національне адміністративно-територіальне будівництво в УСРР. (20-і - перша половина 30-х рр. ХХ ст.) // Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки. - Випуск 12. - К., 2004. - С.176-224. (3,2 друк. арк.)

11. Виборчі кампанії 20-х - першої половини 30-х рр. та участь етнічних меншин у виборах // Бористен. - 2004. - №12. - С.19 - 23. (1 друк. арк.)

12. Нерадянські суспільно-політичні рухи в контексті суспільно-політичного життя радянської України 20-х - початку 30-х років ХХ ст. // Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки. - Випуск 13. - К., 2005. - С.72 - 106. (1,8 друк. арк.)

13. Зміст і особливості національних адміністративно-територіальних одиниць // Бористен. - 2005. - №6. - С.14-16.; №7. - С.14-17. (1,4 друк. арк.)

14. Доктринальні засади етнокультурної політики в УСРР (20-і - перша половина 30-х рр. ХХ ст.) // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. Збірник статей. - Вип. 8. - К.: Інститут історії України НАН України, 2005. - С.120-132. (0,9 друк. арк.)

15. Центральна комісія національних меншин (ЦКНМ) при ВУЦВК та її місцеві органи. 1924 - 1934 рр. // Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки. - Випуск 14. - К., 2005. - С.329-365. (1,5 друк. арк.)

16. Етнічні меншини в соціальній структурі УСРР та напрямки її трансформації в контексті коренізації // Бористен. - 2006. - № 4. - С.20-23.; №5. - С.20-21. (0,8 друк. арк.)

17. Тенденції етнокультурного життя УСРР у контексті коренізації // Укр. іст. журн. - 2006. - №2. - С.74-88. (1,2 друк. арк.)

18. Діяльність відділу національних меншин НКВС УСРР. (1921 - 1924). // Укр. іст. журн. - 2006. - №5. - С.173-185. (1 друк. арк.)

19. Менонітська громада в суспільно-політичному житті УСРР // Історичний журнал. - 2006. - №5. - С.28-38. (0,8 друк. арк.)

20. Теоретичні аспекти дослідження становища етнічних меншин УСРР у 20-х - першій половині 30-х рр. // Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки. - Випуск 15. - К., 2006. - С.132-154. (1,5 друк. арк.)

21. Грецький відділ Маріупольського музею краєзнавства: з досвіду краєзнавчої роботи в середовищі етнічних меншин. 1920 - 1930-і рр. // Історія України: Маловідомі імена, події, факти (Збірник статей). - Випуск 33. - К., 2006. - С.54-75. (0,9 друк. арк.)

22. Етнічні меншини УСРР на етапі етнокультурної модернізації // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. Збірник статей. - Вип. 11. - К.: Інститут історії України НАН України, 2006. - С.3-19. (0,8 друк. арк.)

Статті у наукових та енциклопедичних виданнях, матеріали, тези:

23. Сталінські репресії проти греків України в 30-ті роки // За міжнаціональну злагоду проти шовінізму та екстремізму: Матеріали наук.-практ. конф. “Подолання шовінізму та екстремізму - найважливіша передумова міжнаціональної злагоди і громадянського миру в Україні”, 8-9 жовтня 1993 р. / НАН України; Інститут національних відносин та політології / І.Ф.Курас (ред.) М.І.Панчук (упоряд.), О.Я.Найман (упоряд.) - К., 1995. - С.83-87. (0,5 друк. арк.)

24. Матеріали Київських та Донецького Державних архівів про історію греків України за часів політики коренізації (1924-1933 рр.) // Україна-Греція: архівна та книжкова спадщина греків України. - К.,1998. - С.155-163. (0,7 друк. арк.)

25. Проблеми національно-культурного життя греків Приазов`я в середині 20-х - на початку 30-х рр. ХХ століття // Україна-Греція: історична спадщина і перспективи співробітництва: Зб. наук. праць. між нар. наук. конф. - Маріуполь, 1999. - Т.1. - Ч.1. - С.276-279. (0,3 друк. арк.)

26. Греки в Україні (Матеріали до курсу “Історія греків України”). - К.: “Аквілон-Прес”, 1998. - 42 с. (у співавторстві з Н.О. Терентьєвою, В.В. Ставнюком.) (2 друк. арк.)

27. Еллінізація приазовських греків (середина 20-х -30-і роки) - мовно-культурний аспект // Записки історико-філологічного товариства Андрія Білецького. - К.,1998. - Випуск ІІ. - С.87-99. (0,9 друк. арк.)

28. Навчальна програма дисципліни “Історія України” (для бакалаврів). - К.: МАУП, 2002. - 39 с. (у співавторстві з Г.І. Калінічевою) (2 друк. арк.)

29. Вісник українського відділу Народного комісаріату справ національних // Енциклопедія історії України: В 5 т. / Редкол.: В.А.Смолій (голова) та ін. - Т.1. - К.: Наук. думка, 2003. - С.577. (0,1 друк. арк.)

30. Всеукраїнська асоціація марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН) // Енциклопедія історії України: В 5 т. / Редкол.: В.А.Смолій (голова) та ін. - Т.1. - К.: Наук. думка, 2003. - С.651-652. (0,1 друк. арк.)

31. Всеукраїнська наукова асоціація сходознавства (ВУНАС) // Енциклопедія історії України: В 5 т. / Редкол.: В.А.Смолій (голова) та ін. - Т.1. - К.: Наук. думка, 2003. - С.653. (0,1 друк. арк.)

32. „Грецька антирадянська контрреволюційна повстанська шпигунська підпільна організація”. 1937 - 1938 // Енциклопедія історії України: В 5 т. / Редкол.: В.А.Смолій (голова) та ін. - Т.2. - К.: Наук. думка, 2004. - С.193. (0,2 друк. арк.)

33. Еллінізація грецького населення України. 1926 - 1938 // Енциклопедія історії України: В 5 т. / Редкол.: В.А.Смолій (голова) та ін. - Т.3. - К.: Наук. думка, 2005. - С.28-29. (0,2 друк. арк.).

34. Етнографічна комісія при ВУАН (1921 - 1930) // Енциклопедія історії України: В 5 т. / Редкол.: В.А.Смолій (голова) та ін. - Т.3. - К.: Наук. думка, 2005. - С.61. (0,1 друк. арк.)

35. Елліністичні розвідки в архівах ВУАН // Записки історико-філологічного товариства Андрія Білецького. - К.,2006. - Випуск 4. - Кн.2. - С.12-20. (0,5 друк. арк.)

АНОТАЦІЯ

Якубова Л.Д. Етнічні меншини УСРР і влада: динаміка соціально-економічних, політичних і культурних перетворень (1921 - 1935 рр.) - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - історія України. - Інститут історії України НАН України. - Київ, 2007 р.

У дисертації на тлі загальної соціально-економічної, політичної та культурної історії комплексно досліджується становище етнічних меншин України впродовж 20-х - першої половини 30-х рр. ХХ ст. та їхні взаємини з владою. Підсумовані результати наукової праці декількох поколінь вітчизняних і зарубіжних істориків по розробці заявленої проблематики. На основі ґрунтовної джерельної бази висвітлені особливості виробничого, суспільно-політичного та культурного життя етнічних меншин УСРР у контексті національної політики радянської держави. Об'єктом дослідження виступає сукупність соціально-економічних, суспільно-політичних та етнокультурних взаємин, які визначили специфіку етнонаціонального розвитку УСРР на етапі запровадження політики коренізації.

Досліджуваний період розглядається як час епохальних змін у базисних сферах життєдіяльності етнічних громад. Основою для узагальнень у галузі соціально-економічної історії етнічних громад стало висвітлення еволюції господарської діяльності етнічних меншин в умовах непу, історії національної кооперації, радянської кооперації в місцях мешкання етнічних меншин, аграризації єврейства, переведення на осілість рома, колонізаційної політики, землевпорядження, податкової політики, розвитку місцевої промисловості тощо. Суспільно-політичне життя етнічних громад розглядалося на тлі історії національного адміністративно-територіального будівництва, виборчих кампаній, нерадянських і прорадянських суспільно-політичних партій і рухів. Шляхом реконструкції історії коренізації навчальних і культосвітніх закладів, процесів етнокультурної взаємодії й трансформації традиційного культурного середовища охарактеризовані наслідки культурницької діяльності Кремля у контексті концепції культурної революції та філософії „культурного стрибка”.

Ключові слова: етнічні (національні) меншини, політика коренізації, національне адміністративно-територіальне будівництво, національні ради, національні райони, етнокультурна модернізація, мовна проблема, мовна політика, етнокультурна політика, етнополітика.

АННОТАЦИЯ

Якубова Л.Д. Этнические меньшинства УССР и власть: динамика социально-экономических, политических и культурных преобразований (1921 - 1935 гг.) - Рукопись.

Показано, что радикальное изменение этнополитического курса в 1923 г. стало следствием поисков выхода из политического и экономического кризиса начала 20-х гг., сопровождалось жесткой идеологической борьбой и вызвало существенную теоретическую эволюцию большевизма. Вынужденные уступки коммунистической партии в области разрешения национального вопроса были ответом на обострение этнополитической ситуации и усиление движения самоопределения в бывших имперских провинциях, в том числе и Украине. Для преодоления кризиса и стабилизации этнополитической ситуации большевики разработали и осуществили концепцию нэпа. Коренизация стала частью системных преобразований, которые в переходный период должны были обеспечить сверхбыструю модернизацию многонационального общества и подготовить заключительный этап социалистической революции. Рассматривая этнические меньшинства как объект государственной политики, большевики добивались этносоциальной, а в перспективе - и этнокультурной гомогенизации общества.

В эпоху нэпа национальная политика большевиков была органично связана с другими составляющими внутренней политики и принесла ощутимые, хотя и не бесспорные результаты. Среди них - нивелирование социальной структуры мелкого товаропроизводителя, укрепление социальной базы советов в местах компактного расселения этнических меньшинств, создание системы советских общественно-политических организаций в этнической среде, реформирование системы образования, ускорение процессов этнокультурного развития и др.

Стремление придать отмеченным тенденциям необратимый характер, закрепить навсегда собственную власть подтолкнуло большевиков к осуществлению системного переворота начала 30-х гг. Для этнических меньшинств большевистская версия модернизационного рывка обратилась массированной “большевистской атакой” на все сферы жизнедеятельности общин. Для некоторых из них (немцы, поляки) коллективизация завершилась социально-экономической и гуманитарной катастрофой, которая поставила этносы на грань выживания. Политические репрессии, превентивные удары и, наконец, массовые депортации привели этнические сообщества к политической деморализации. Это обстоятельство девальвировало национальные ценности и привело к очередной смене приоритетов национальной политики. К середине 30-х гг. коренизация в отношении этнических меньшинств УССР свелась к формальным бюрократическим мероприятиям.

В диссертационной работе отражены сложные и неоднозначные процессы в этнокультурной жизни УССР, обстоятельства создания системы учебных заведений на национальных языках, попытки реформирования языков этнических меньшинств, издания национальной литературы, изменения механизмов этнонационального взаимодействия, а также проблемы сохранения аутентичности на этапе этнокультурной модернизации. Реформирование образования в его национальном варианте в целом имело позитивные результаты и стало основой модернизационного рывка отдельных этнических общин, который, впрочем, имел искусственный характер. Противоречивость его перспективных последствий обусловливалась тем, что он был нацелен не на повышение этнокультурного уровня народов страны, как таковое, а на их “политическую вербовку”, воспитание подрастающего поколения в духе неизбежности сплошной коллективизации и допустимости великих жертв ради победы социализма. Руками послевоенных поколений эти жертвы были принесены, оправданы, ими же за ненадобностью была свернута коренизация во всех ее проявлениях.

Коренизация не составляла угрозы для большевистской власти, так как осуществлялась под ее неусыпным контролем и регламентировалась в деталях. Потенциальную угрозу таили в себе те глубинные сдвиги во всех областях жизнедеятельности многонационального общества, которые объективно генерировали весь диапазон политической активности и сохраняли таким образом угрозу реставрации капитализма. Радикально настроенная часть КП считала, что коренизация имеет смысл только в эпоху нэпа. Собственно, последняя, как и нэп, была формой и продуктом компромисса между обществом и большевистской властью на время переходного периода. После системного переворота начала 30-х гг. власть отказалась от коренизации, как метода этнополитического регулирования, отдав предпочтение методам политического насилия и национального нигилизма. Ряд межэтнических противоречий и проблем этнокультурного развития в это время были законсервированы или загнаны вглубь общества, что имело перспективно негативные последствия.

Ключевые слова: этнические (национальные) меньшинства, политика коренизации, национальное административно-территориальное строительство, национальные советы, национальные районы, этнокультурная модернизация, языковая проблема, языковая политика, национальная политика, этнополитика.

SUMMARY

Larisa Yakubova. The ethnical minorities of Soviet Ukraine and the state authority: the dynamic of the social-economical, political and cultural transformations (1921 - 1935). - The manuscript.

Dissertation for Doctor`s Degree in History by specialty 07.00.01 - History of Ukraine. - NAS of Ukraine, Institute of History of Ukraine. - Kyiv, 2007.

The dissertation is a systematic scientific historical investigation of the relation between the ethnical minorities of the USSR and the state authority during the policy of corenization. The domestic and the foreign historiography as well as the sources which become the basis of the economical, political and cultural life of ethnical communities in the Soviet Ukraine, its social structure, geography of localization, the peculiarities of political-legal status, place and role in the socio-economic, political and cultural life of the USSR were investigated. The way of the Soviet socio-economic transformations in the villages of the ethnical minorities and the policy of socialist reconstruction of their social structure were traced.

The author investigated the history of national administrative territorial units, the problems and the peculiarities of their place in the system of the Soviet authority. The political-legal status of ethnical minorities in Ukraine at a different stage of its realization in the context of the policy of ukrainization and the history of anti-Soviet political parties and organizations, as well as the forms of the civil protest to the Bolshevik policy were exposed. The special attention was paid to the circumstances of the cultural life especially as for function of the education system, cultural establishments, the press, book production, internal development of national languages in the context of process of languages modernization etc.

The perspectives of the consequences of realization Bolshevik doctrine of national liberation during the transition period in the system of legal, political, social possibilities and limitations are analyzed.

Key words: ethnical (national) minorities, the policy of corenization, national administrative-territorial development, national soviets, national districts, ethnocultural modernization, language problem, national policy, ethnopolicy.

Размещено на Allbest.ru