Державотворчий процес в Україні 1991–2004 років (на матеріалах періодики заходу)

Прийняття Конституції 28 червня 1996 р. справедливо названо західними виданнями доленосною подією в історії незалежної України (підрозділ 2.3. "Конституційний процес"). Це служить юридичним підсумком першого етапу державотворчих процесів у незалежній Україні. Хоч незалежна Україна достроково виконала "конституційне" зобов'язання перед світом і його кваліфікованим експертом (Радою Європи), але перехідні авторитарні тенденції зберігали привабливість у вищих ешелонах державної влади (всеукраїнський референдум 16 квітня 2000 р.). Вимога політичної реформи в Україні перетворилася на перманентну (колізії 2000 і 2003-2004). Відповідність демократії служить тут визначальним критерієм, а функції авторитетного міжнародного арбітра виконують при цьому європейські структури (ПАРЄ, ОБСЄ та ін.).

У підрозділі 2.4. "Зниження військового потенціалу" показано входження України у світове коло незалежних держав через ліквідацію її радянського спадку -- одного з найбільших військ і арсеналів у Європі. Це привело до тісних військово-політичних контактів з ООН і НАТО, що сприяли модернізації скороченої армії та появі власної оборонної доктрини. По суті, незалежна Україна закріпилася на міжнародній арені не стільки дипломатичними установами, скільки своїми миротворчими батальйонами у "гарячих точках". "Операції демілітаризації" з безпосередньою участю Заходу в значній мірі вирівняли неприємні враження про Україну, котра з вини своїх військових потерпіла від низки техногенних інцидентів із людськими жертвами. Навіть попри помилкові сподівання на величезну економічну віддачу ВПК і "тіньові" негаразди, Україна не випала з десятки світових експортерів зброї. Її військовій політиці, що в основному сформувалася впродовж першої половини 1990-х рр., властивий континуїтет у міжнародно-правовій та військово-промисловій площинах. Рубіжними датами слугують завершення ядерного роззброєння (відбулося) і вступ у НАТО (очікується).

У розділі увагу також зосереджено на безпрецедентному мирному роззброєнні України, що успадкувала третій за величиною військовий ядерний потенціал (підрозділ 2.5. "Ядерне роззброєння"). Ця наймасштабніша акція загальноцивілізаційного значення стала для світових країн-лідерів доволі привабливим взірцем в аналогічних ситуаціях (КНДР, 2003-2004). Одночасно денуклеаризація України стала у першій половині 1990-х рр. першим тестом для США на здатність виконувати функції єдиної супердержави у постбіполярному світі. Для системи міжнародних відносин "українська без'ядерна модель" стала знаменним прикладом несилового розв'язання доволі складної проблеми планетарної ваги. Започатковано досі неіснуючу практику письмових гарантій безпеки всіма ядерними державами світу (Росією, США, Великобританією, Францією і Китаєм).

Дисертант робить особливий наголос на тому, що суспільними трансформаціями і роззброєнням пострадянської республіки (провідної у радянському державотворенні) було узаконено незворотний характер розпаду Радянського Союзу. При цьому ціна політичної незалежності України інфляційним чином перетворилась у ціну європейськості, встановлену за американо-російською системою мір. У цю вартість Україна гармонійно вклала і політичну доцільність, і економічний прагматизм. Потенційна військова і екологічна загроза України на старті незалежності переймала світ більше, аніж її політичні та економічні негаразди.

У третьому розділі "Особливості національно-політичного розвитку України 1997-2004 рр." порушується широке коло питань, пов'язаних із другим етапом державотворчого процесу. З точки зору наукового інтересу особливої уваги заслуговує поява олігархічних утворень у другій половині 1990-х рр., котрі визначили янусоподібне обличчя цього історичного періоду: стагнаційне щодо поглиблення демократії та прогресуюче за ринковими і макроекономічними показниками.

Підрозділ 3.1. "Поява олігархічних утворень (друга половина 1990-х рр.)" містить аналіз явища, названого Світовим банком "економікою за змовою". Гучні корупційні процеси ніколи не проходили в самій Україні. Високих українських посадовців судили у Німеччині, Швейцарії, Бельгії та США. "Лазаренківщина" стала однією з форм олігархії -- особливого типу "панування", що органічно поєднав у собі не лише тіньову, а й легітимну владу. Так, одні й ті ж самі бюджетні правопорушення повторювалися з року в рік, стали системними. Особливо відкрито демонстрували претензії на адміністративні ресурси київський, дніпропетровський і донецький клани. Вони конкурували за вплив на президента, всіляко демонструючи лояльність. Західні видання не пошкодували місця для портретів лідерів цих груп.

Кажучи вслід The Christian Science Monitor, президенти України стали носіями різних концепцій державотворення. Л. Кравчук виступив теоретиком етатизму ("розбудови державності"), а Л. Кучма нахилився до "економічного прагматизму". У процесі такого амбівалентного розвитку накопичилися протиріччя, котрі розкололи правлячу еліту і привели до формування безкомпромісної політичної опозиції. Тому логічно, що підрозділ 3.2. "Касетна" криза (листопад 2000 р. Ї травень 2001 р.)" присвячено другій загальнонаціональній кризі, котра спіткала Україну на зламі XX і XXI ст. "Кучмагейт", "тейпгейт", "аудіовійна", "касетний скандал", "політичний Чорнобиль", "справа Гонгадзе" -- гучні назви цих бурхливих історичних подій. "Касетний скандал" започаткував кілька центрів якісно нової -- безкомпромісної -- опозиційності, явивши переконливі "уроки революції, що не відбулася". Серед факторів неуспіху опозиції в справі усунення Л. Кучми з поста президента був низький потенціал протесту серед населення. Однак ця криза зіграла вагому роль в еволюції постсоціалістичної України, пригальмувавши розвиток авторитаризму.

Вдосконалюючи тактику, опозиційні сили стали виразниками домінуючих електоральних настроїв, крок за кроком усуваючи авторитарну модель (режим Л. Кучми) на узбіччя. Ця політична боротьба вирізнялася доволі резонансними парламентськими демаршами і надзвичайною гострими протистояннями не лише у столиці, а й у регіонах. Причому протидію неправовим акціям виконавчої влади опозиція здійснювала легітимними засобами. Завдячуючи "справі Гонгадзе", на виборах у березні 2002 р. за партійними списками було обрано утричі більше опозиціонерів (171), ніж провладних (54). "Справа Гонгадзе" показала відсутність в Україні незалежних правових інститутів, парламентських стримувань і противаг президентським повноваженням. Тому після нетривалого шоку, викликаного публікацією компрометуючих плівок, прибічники президента володіли величезним полем для маневру. Л. Кучма відразу ж апелював до російських еліт і мас-медіа, намагаючись знайти додаткові ресурси у розв'язанні політичної кризи.

З тої пори, як примітили The New York Times і Le Mondе, у приватизаційних перегонах в Україні вітчизняних бізнесменів почали несподівано змітати багатші росіяни. Вони успішно проникали у важливі галузі економіки, прибираючи крупні банки, гіганти металургії та нафтопереробки. Криза погіршила зовнішньополітичні позиції України, до якої інтерес Заходу істотно згас. Адепти авторитаризму сповна скористалися шансом зберегти олігархічну "систему Кучми" через союз із комуністами за активної підтримки Росії. Швидке "повернення в Європу" знову перетворилось у примару. Згідно з Der Spiegel і The Financial Times Deutschland, новий виток російсько-української дипломатії дивним чином співпав із різким зростанням в Україні інвестицій Росії, а також із значно розширеними масштабами військової кооперації.

У розділі зроблена спроба окреслення авторського бачення т. зв. "Чорнобильської проблеми" (підрозділ 3.3. "Ліквідація ЧАЕС"). Жодний феномен чи явище сучасної історії не має ні такого колосального інтересу, ні такого чисельного штату наукових працівників, практично з усіх галузей знань. Із самого початку чорнобильська спадщина стала внутрішньою справою низки держав Західної та Північної Європи: Франції, Фінляндії, Німеччини і т. д. Вони теж потерпіли через післячорнобильські медико-соціальні феномени, тому погодилися на чималий фінансовий тягар у зв'язку з ліквідацією ЧАЕС. 16 грудня 2000 р. Україна здійснила історичний крок і закрила станцію, названу "атомним кошмаром Європи". Міжнародні медіа розписали її останній робочий день. Україна вивільнилася зі стану заручниці низькопробної технології і витримала черговий тест на право "повернутися в Європу". Водночас втрачалося не лише джерело енергії, а й 16 тис. робочих місць.

Відразу ж назвали заплачену Заходом ціну ліквідації Чорнобильської АЕС -- 300 млн. плюс 700 млн. амер. дол. на саркофаг. Перед цим уже зняття з експлуатації 1, 2 і 3 блоків склало 793 млн. євро і додатково 1,8 млрд. грн. на соціальні програми Славутича. При цьому забруднена аварією територія залишається в полі підвищеної уваги провідних екологічних організацій ООН і євроатлантичного світу. У грудні 2003 р. Генеральна асамблея ООН оголосила 26 квітня Міжнародним днем пам'яті жертв радіаційних аварій і катастроф. Промовисту статистику, котрою оперує міжнародна спільнота, подав Le Monde Diplomatique. Сумарні витрати, пов'язані з Чорнобильською аварією, сягнули на грудень 2000 р. 130 млрд. амер. дол. В окремі роки ці видатки сягали 12 % державного бюджету незалежної України, а число померлих внаслідок вибуху реактора коливається від 41 до 300 тис. Тому чорнобильськими гуманітарними акціями охоплено увесь світ.

У підрозділі 3.4. "Політична боротьба (листопад 2002 р. Ї червень 2004 р.)" дисертант з'ясував, що найбільшою проблемою України того часу вчені та журналісти назвали президента і його спадкоємця (у німецькому прочитанні -- Kronprinzen). Л. Кучма заздалегідь шукав його заради своєї ж безпеки. Але кадрове питання притлумили дебатами щодо ліпшої стратегії розвитку країни -- політичної реформи. Після 1994-го зміна влади в Україні, твердила Neue Zьrcher Zeitung, не стала рядовою демократичною процедурою, як у західних сусідів. Загострення політичної боротьби, в епіцентрі котрої опинилися конституційні зміни, було спровоковане перефокусуванням еволюційних настроїв у суспільстві. Країна чітко усвідомила вади морально і економічно збиткового авторитаризму. Неадекватне представництво суспільних інтересів призводило до штучних проектів парламентської більшості (січень 2000 - квітень 2001; грудень 2002 - вересень 2004). Вони творилися "під президента" руками прем'єра і щоразу зміцнювалися "союзом комуністів і олігархів".

Неурядові фундації та державні органи країн Заходу виступили вагомим стримуючим фактором сповзання України за межу недемократичних тенденцій. Доленосним фактором її внутрішньополітичного розвитку продовжували залишатися геополітичні пріоритети двох її традиційних арбітрів -- Заходу (в особі США і ЄС) та Росії. Але практично на визначальних щаблях державотворення (конституційні засади, державне управління, відносини з громадянським суспільством) реалізовувався російський сценарій ("керована демократія" або м'який авторитаризм). Президентським виборам в Україні 2004 р. передувало багато сюрпризів. 30 грудня 2003 р. Конституційний Суд дозволив президентові Л. Кучмі балотуватися втретє. Серією таємних указів Конституційному Суду тоді різко підвищили заробіток, а витрати на його утримання удесятеро перевищили видатки на Верховний Суд.

Парламентська асамблея Ради Європи засудила спроби неконституційних змін і виступила за проведення демократичних виборів президента України за діючою Конституцією. Л. Кучма змушений був відмовитися балотуватись утретє. Суперечка навколо конституційної реформи до провального голосування у Верховні Раді 8 квітня 2004 р. порушила головне питання -- про місце України у "демократично розширеній Європі". Це відкрито демонстрували США, Німеччина, Польща, повертаючи Україні статус стратегічного партнера. Запекле протистояння перед стартом президентської кампанії на виборах міського голови Мукачева 18 квітня 2004 р. ще раз підтвердило провідну ідею: авторитаризм ("система Кучми") вичерпав себе і виснажив свої ресурси. Пробний "закарпатський млинець" вдався символічно глевким, сигналізуючи різкий демократизаційний перелом у суспільстві та в апараті держави.

У четвертому розділі "Українська помаранчева революція" обґрунтовано, що критичної концентрації революційна ситуація в Україні сягнула упродовж двох років. Особливий інтерес привертає такий динамічний етап, як переддень і хід президентської виборчої кампанії. Україна поставила абсолютний рекорд її тривалості -- 201 день (3 липня 2004 р. - 20 січня 2005 р.). На поверхню випливли "гордієві вузли". Помаранчева революція була ними безпосередньо породжена. Вона ж їх і мала розрубати, "замкнувши" цілісно крупний період історії незалежної України -- "між мирними революціями" (1991-2004).

Зазначений феномен Другої мирної української революції частково проаналізовано у підрозділі 4.1. "Президентський марафон (липень-листопад 2004 р.)" через проблемно-хронологічну призму з виокремленням визначальних тематичних ліній (зовнішньополітичної та організаційно-технічної). Хоч уперше в Україні підготували прозорі урни для голосування, проте справжньої прозорості бракувало. За підрахунками The Financial Times і The Washington Times, реальний виборчий бюджет кандидата діючої влади В. Януковича склав 1 % ВВП України. Стільки ж (600 млн. дол.) коштувала кампанія Дж. Буша того ж 2004 р., хоча американський ВВП у стократ вищий. До того ж, Сполучені Штати вкладаються в один тур, а Україна потребувала на разі аж три раунди.

Президентський марафон 2004 р. акумулював усю мотиваційну аргументацію -- політико-правову, соціально-економічну і геополітичну. У ній змішались як задавнені доктринальні речі (межі впливу Європи й Росії), так поточний моніторинг (переслідування опозиції, придушення ЗМІ, адміністративні та фінансові зловживання, маніпуляція голосуванням і т. і.). Замах на головного опозиційного кандидата В. Ющенка засвідчив найвищу точку криміналізації політичної боротьби у постсоціалістичній Україні. Натомість діюча влада симулювала "яєчну атаку" на свого єдиного кандидата В. Януковича, чим підняла проти себе на поверхню пласт сміхової культури і потерпіла поразку на рівні базових психологічних структур.

Боротьба за виборчі симпатії велася не тільки всередині країни. Змагання за прихильність Заходу теж виступила ключовим фактором. Обидва кандидати подбали про роз'яснення своїх передвиборчих платформ. Передусім В. Ющенко скористався трибунами The Wall Street Journal, The International Herald Tribune, Der Spiegel. Якщо В. Ющенко домінував у західних медіа, то В. Янукович -- у вітчизняних. Світоглядні відмінності обох кандидатів дуже виразно проявилися в їхньому листуванні через західну пресу і на теледебатах 15 листопада і 20 грудня. Після першого туру Захід змушений перейти від мови профілактичних демаршів до жорсткої дипломатичної конкретики щодо персоніфікованих адептів українського авторитаризму.

У дисертації показано (підрозділ 4.2. "Електоральна криза (21 листопада Ї 26 грудня 2004 р.)"), як у листопаді та грудні 2004 р. в Україні відбулася революція, котру назвали "помаранчевою" і яка формально завершилася присягою нового президента у січні 2005 р. Її відразу віднесли в один флористичний ряд до революцій "гвоздик" у Лісабоні (1974), "оксамитової" в Празі (1989), "троянд" у Тбілісі (2003), "тюльпанів" у Бішкеку (2005). Помаранчеву революцію трактували по-різному: масштабний прояв народовладдя, крах авторитарного режиму, "змова Заходу". Останнє вподобали в Кремлі та ліві радикали світу. Насправді ця мирна революція була зумовлена насамперед зловживаннями в електоральній демократії. Народний опір набув організованих форм і висунув нову ідеологічну платформу в сфері державотворення. Як зазначив італійський тижневик Panorama, революція поставила за мету утвердити цінності західної цивілізації. Причому Європа вперше взяла на себе відповідальність за розв'язання кризи у країні, котру звикли жертвувати Росії. Також маємо дві аргументовані причини перемоги помаранчевої революції: (1) активність виборців, які вдалися до ненасильницьких дій проти влади, що (2) були наперед заплановані і добре координувалися. На цьому наполягали С. Кульчицький в українському щоденнику "День" і A. Каратницький в американському двомісячнику Foreign Affairs.

У часовому вимірі ця мирна революція пройшла у три етапи: перший тривав 17 днів, коли фальсифікація результатів другого туру стала легітимно доведеним фактом у суді та парламенті (22 листопада - 8 грудня). Другий етап завершився переголосуванням 26 грудня 2004 р., а третій -- інавгурацією 23 січня 2005 р. Головні завоювання революції формулювалися і приймалися двома легітимними вітками державної влади: законодавчою і судовою. 1 грудня 2004 р. Верховна Рада засудила сепаратизм і висловила недовіру уряду, а 8 грудня переобрала ЦВК, внесла зміни до виборчого законодавства і прийняла конституційну реформу. 3 грудня колегія цивільної палати Верховного Суду відновила права суб'єкта виборчого процесу (В. Ющенка) шляхом повторного голосування 26 грудня, а невдовзі (20 січня 2005 р.) відхилила подібну скаргу В. Януковича.

У підрозділі 4.3. "Вплив зовнішніх чинників у революційних подіях листопада-грудня 2004 р." звертається увага на те, що в авангарді цієї революції стояла широка політична коаліція, котру представляли харизматичні фігури опозиції (В. Ющенко, Ю. Тимошенко, О. Мороз) і технократи, котрі жадали позбавити країну авторитаризму (В. Литвин, А. Кінах). Вони мобілізували середній клас і перетягли на свій бік "прихований фактор": журналісти, дипломати і правоохоронці стали пліч-о-пліч із народом. Вагому роль відіграв і мобілізаційний фактор, продемонстрований у середовищі української діаспори США, Канади, Франції, Великобританії, Іспанії, Італії, Польщі, Австрії. Конкретно-історичне дослідження зовнішньополітичного фактору говорить про те, що європейський чинник був духовним стрижнем помаранчевої революції. По суті, пройшла докорінна кадрова ротація правлячої еліти: проросійських прихильників твердої лінії замінили ліберальні прозахідники. Досі світ не знав такої унікальної електоральної ситуації, подібної до української, що засвідчив сам факт "круглого столу" (26 і 30 листопада, 6 грудня) з ініціативи Євросоюзу.

В українській революції (листопад-грудень 2004 р.) дисертант виокремив надзвичайно потужний мобілізаційний струмінь, що розкриває певну організаційну специфіку протікання революційного процесу в сучасних умовах, які значно відрізняються від класичних ситуацій (підрозділ 4.4. "Організаційна специфіка масових акцій протесту"). Електоральна політична криза набула необхідних революційних ознак завдяки когорті здібних організаторів у галузях масових комунікацій та держуправління, культури і дозвілля, ідеології та релігії. Функції авангарду масових ненасильницьких акцій перебрала на себе нова генерація професійних революціонерів, виплекана структурами громадянського суспільства. Натхненними пропагаторами революційної програми вдома і закордоном виступили сотні провідних інтелектуалів України, а також кумирів музики і спорту, витворених медіаіндустрією.

П'ятий розділ дисертації "Націєтворчі проблеми українців (1991-2004)" присвячений національній, мовній, регіональній та релігійній складовим ідентичності сучасних українців. Акцентується на українських проявах етнічної маргіналізації, "мовних війнах" та інших аспектах, які мали поважний відгомін у суспільних і наукових колах європоцентричного світу.

Толерантні міжетнічні відносини наприкінці XX - початку XXI ст. служать дисертанту вагомим аргументом на користь тези про європейську ідентичність української нації (підрозділ 5.1. "Спротив національній марґіналізації"). Противагою етнічно орієнтованому націоналізмові виступив конституційний патріотизм. Самоідентифікація українців проходила водночас у двох вимірах -- діахронічному (у власному минулому) та синхронічному (в оточуючому світі). У "конфліктах інтерпретацій" в інтелектуальних колах України беззаперечну перевагу мали прибічники європеїзації "національної ідеї", а сповідники спекулятивного етнонаціоналізму (євразійства, русинізму і т. д.) виглядали мало помітними на тлі "тихої українізації".

Чимало дослідників першої половини 1990-х рр. потрапили під вплив тих, які наголошували на протистоянні східних і західних областей України, свідомо чи несвідомо відтворюючи звичну для себе східно-західну полярність Європи. Однак Україна уникла російськомовного "Східного фронту". Навпаки, східноукраїнська еліта повністю підтримала незалежність. Україна не виняткова своїм мовним, культурним і політичним поділом, бо кожна нація поділена і розвивається за цей рахунок. Український регіоналізм є набагато складнішим феноменом, який спокійно допускає безконфліктне існування "двох Україн" -- у Львові та Донецьку. Проходить кардинальна переоцінка державотворчого потенціалу, виплеканого в певних регіонах.

Мовнополітичні настрої населення незалежної України повсякчас перебували в епіцентрі світових мас-медіа. У травні 2000 р. знайшовся зручний привід загострити увагу на "мовній війні", розпаленій у Львові смертю популярного композитора І. Білозіра. Тоді британська The Guardian зазначила: біля 20 % населення України -- етнічні росіяни, 60 % українських громадян (70 % у Києві, 40 % у Львові) розмовляють російською, а російськомовні газети переважають україномовні у співвідношенні 10:1. Але Україні, за The Christian Science Monitor, притаманний феномен language gap (мовного розриву чи інтервалу): кожний говорив своєю мовою і ніхто не звертав уваги на це у взаємному спілкуванні. Виділялися три основні групи населення: україномовні українці, російськомовні українці та російськомовні росіяни, котрі уособили унікальну суть суспільної стабільності в Україні наприкінці XX - початку XXI ст.

Багато уваги в розділі приділено конфесійній проблематиці (підрозділ 5.2. "Духовно-релігійні протиріччя"). У незалежній Україні спостерігається бурхливий розвиток релігійної мережі на тлі "церковних розколів". Молода держава зіткнулася з демонстративною промосковською орієнтацією частини духовенства, що привела до кризи в православ'ї. У середині 1990-х перманентна міжконфесійна напруга і відкрите протистояння зачепило кілька сотень населених пунктів. Окремі з них отримали негативний міжнародний резонанс: у листопаді 1993 р. (тоталітарне "Біле братство") і липні 1995 р. (похорон патріарха УПЦ КП Володимира).

Детально висвітлена підготовка, здійснення і наслідки найгучнішого візиту в новітній Україні -- папи Івана Павла II 23-27 червня 2001 р. Всі його "п'ять днів, які здивували світ" стали пастирськими відвідинами країни, враженої конфесійними протиріччями. На разі історичні джерела зафіксували не один приклад інформаційного протиборства. Кожен із ключових гравців поставив перед собою доволі відмінні цілі. Візит не приніс примирення католицизму і православ'я, але протестував високі євроінтеграційні настрої пересічного населення, його належність до західної цивілізації. Встановлено абсолютний рекорд велелюдності у Східній Європі. Зустрічі понтифіка переросли у наймасовіше народне зібрання в Україні за всі попередні роки незалежності.

У підрозділі 5.3. "Фактор історичної традиції" визначені проблемні ідеологічні аспекти державотворчого процесу в незалежній України. Постановка питання про міжнародне визнання українського голодомору 1932-1933 рр. ґеноцидом сколихнула світову спільноту. Історичну справедливість вдалося частково утвердити. Верховна Рада змогла прийняти важливе світоглядне рішення, котре надихнуло законодавців провідних країн висловитись аналогічно, а виконавчу владу сприяти офіційному вшануванні трагедії. Проведений аналіз міжнародного відлуння українських аспектів історичної пам'яті про Другу світову війну (міжетнічні стосунки, колабораціонізм, репресії та ін.) дає наочні приклади неперервності історичної традиції. На початку XXI ст. ще залишаються в силі головні канонічні постулати, породжені комуністичною історіографією другої половини XX ст. Вони мають відчутний позитивний вплив на загальний характер і ситуативну тактику міжнародних і двосторонніх відносин. Так, Україна і далі служила історико-культурним магнітом для всієї єврейської цивілізації. Це обумовлювалося тим, що історично її територія посіла ключове місце у витворених образах народів-мучеників, особливо внаслідок Другої світової війни.

Підрозділ 5.4. "Українська "ідея Європи" присвячено аналізу унікального націєтворчого феномену, що служив своєрідним замінником національної ідеї. Наприкінці XX - початку XXI ст. проходить потужна хвиля інтеграції українського минулого у загальноєвропейський історіографічний топос. Це засвідчує, зокрема, багатоманіття синонімічних термінів, які обслуговують суспільно-політичну буденність: європейський вибір, європейський курс, повернення до Європи, європеїзація і т. д. Шлях в Європу для України відкрило розв'язання тріади -- ядерне роззброєння, права людини і ринкова економіка, що розтяглося в часі. Після першого депресивного п'ятиліття незалежна Україна вступила у період серйозних технологічних досягнень і змагань за лаври ринкової країни. Після вступу в НБСЄ (1992) і Раду Європи (1995), намагань наблизитися до членства в ЄС і НАТО, Україна перестала бути "усунутою землею". Притягальний європейський магніт почав діяти ще сильніше з огляду на "ментальну карту" пересічних українців, які внаслідок трудової міграції осучаснили українську діаспору Заходу.

У Висновках підведені загальні підсумки дослідження, сформульовані основні положення, що становлять зміст дисертації.

Динамічний державотворчий процес в Україні пережив два етапи, котрі увінчали прийняття Конституції 28 червня 1996 р. і здійснення помаранчевої революції в листопаді-грудні 2004 р. Весь історичний період (із грудня 1991 р.) позначений низкою закономірних тенденцій. Завдячуючи державній незалежності, Україна спонукала зарубіжних і вітчизняних інтелектуалів переглянути інтерпретаційні підходи до її віддаленого й близького минулого. Нова держава відразу опинилася під перехресним впливом геополітичних доктрин Росії та Заходу, її розглядали як важливий форпост західної цивілізації у системі регіональної стабільності.

Основні наукові результати дослідження дисертант вважає можливим викласти у таких тезах:

1. Провідні державні діячі світового і національного значення, вітчизняні та зарубіжні учені спробували осмислити українську політичну (державотворчу) динаміку доби незалежності "у режимі реального часу". Домінують історичні коментарі, виконані на міждисциплінарному рівні та у взаємозв'язку з економічними, соціальними і культурними тенденціями. Незавершеність ряду національно-державних процесів і несподівані методологічні лабіринти значно звузили дослідницькі зацікавлення, сфокусувавши увагу на інституційну площину -- адміністративно-політичну сутність періоду незалежності, діяльність державних органів і т. д., а також на зовнішньополітичні та міжнародно-правові аспекти в межах "джерельного офіціозу".

2. Зарубіжна аналітична публіцистика, щедро розкидана на сторінках добротних газет і журналів (1991-2004), здійснила потужний світоглядний вплив на світову спільноту з точки зору становлення україноцентризму. У свою чергу зазначені "оцінки зсередини" пронизані цивілізаційним контекстом, компаративним "європоцентричним" зрізом, але не позбавлені накипу політичної кон'юнктури, що обмежили "об'єктивну видимість".

3. Негативне сприйняття України переважило на Заході у перші роки незалежності та внаслідок "касетного скандалу" (2000-2001). Революція у світових комунікаціях підсилила належність українців до західної цивілізації, чия громадська думка у них набула серйозної суспільної ваги. Тому магістраллю історичної ідентичності сучасної України і фундаментом прогнозів про напрямок її прогресу де-факто служить "європейська парадигма": як суспільно-політична реалія і науково-дослідна опора.

4. В аспекті європейського самоідентифікування незалежну Україну спіткала доба перехідних "кентавроподібних" процесів. Тому постсоціалістична трансформація проходить в авторитарних умовах, які неухильно розчиняються базовими цінностями Заходу -- демократією і ринком. Одначе малопривабливе євразійство чільних державних службовців уповільнило перетворення східного українського кордону на східний європейський. Правляча еліта (конгломерат із номенклатури, націонал-демократів і нової бізнес-еліти) провокувала перманентні соціально-економічні та політико-правові. Незважаючи на три загальнополітичні кризи влітку 1993 р., взимку-весною 2001 р. і восени-взимку 2004 р., а також десять урядових відставок, жодного разу не переглядався європейський вектор державного і суспільного розвитку.

5. Повільне народження нових суспільних відносин свідчить про незавершеність мирної Третьої української революції (1989-1991). Її депресивний етап переривається початку XXI ст., коли західна цивілізація взялася за інтеграцію Східної Європи. Опинившись на лінії континентального поділу між однаково близькими їй Заходом і Сходом, будучи у когорті середняків ("поступових реформаторів"), Україна змушена давати проєвропейські відповіді на глобалізаційні виклики сучасного світу. Найвагоміші досягнення 1989?1991 рр. лягли у підмурівок наступних етапів державотворчого процесу: безпосередня демократія, парламентська і опозиційна боротьба тощо.

6. Споконвіку споріднена із Заходом, Україна "повертається в Європу" передусім військово-політичними і національно-політичними кроками, а також через повноцінне включення свого минулого у всеєвропейський історіографічний топос. Першочергової ваги для нації набули роззброєння і закриття Чорнобильської АЕС, бажання членства в ЄС і НАТО, а євроінтеграція стала своєрідним замінником національної ідеї. Економічний потенціал дозволив Україні знайти "золотий перетин" з інтересами Європейського Союзу і Північної Америки. Більше того, відповідність євростандартам стала ключовим і визначальним критерієм будь-яких українських варіантів політичної реформи (1995-1996, 2000, 2003-2004).

7. Україна опинилася в офсайді світової політики 1991-2004 рр., проте вона закріпилася на міжнародній арені як перспективна регіональна держава. Під кутом зору військової політики, рубіжними датами в історії незалежної України слугують завершення ядерного роззброєння (відбулося) і вступ у НАТО (очікується).

8. Добровільна відмова України від ядерного статусу (1996) і закриття ЧАЕС (2000) для системи міжнародних відносин послужили знаменним прикладом (взірцем) несилового розв'язання надскладних планетарних проблем. Здійснено історичний вибір цивілізаційного значення. Денуклеаризація України стала завершальною фазою узаконення незворотною розпаду Радянського Союзу і першим тестом для Сполучених Штатів на роль єдиної супердержави. При цьому поява у новому історичному форматі українсько-російського військово-політичного альянсу виключалася.

9. Політичне лідерство і феномен олігархії у незалежній Україні засвідчили "стратегічний компроміс" старої номенклатури, націонал-демократів і нової бізнес-еліти. Соціальна регенерація багатьох елементів попереднього політичного режиму призвела до конвертації влади у власність і масової корупцію, псевдодемократичних маніпуляцій, коли неадекватне представництво суспільних інтересів призводило до штучних проектів національного розвитку "під президента" руками "союзу комуністів і олігархів".

10. Історія незалежної України поки що вичерпно дала два президентські уроки: Л. Кравчука і Л. Кучми. Обидва проводили реформи "згори". У 1991-1994 рр. правовий статус визначав реальний вплив на державні рішення (європейська константа), а в наступні роки -- наближеність до президента (політичний анахронізм). Країни Заходу стримали сповзання України за межу недемократичних тенденцій. "Лазаренківщиною" вони своєчасно засвітили олігархічну практику державного управління і повернули українську еліту лицем до ключових цінностей західної цивілізації.

11. Компроміс 28 червня 1996 р. підсумував перший етап українського державотворення. Політичне еліта чітко зорієнтувалася на західні політичні та правові стандарти, достроково виконавши "конституційне" зобов'язання перед світом і його кваліфікованим експертом (Радою Європи). Проте надалі внутрішньополітична стабільність України піддавалася авторитарним загрозам, а референдум 16 квітня 2000 р., крім іншого, оголив механізм електоральних фальсифікацій. Політична криза (листопад 2000 - травень 2001), спровокована "справою Гонгадзе" завадила згортанню демократії в Україні.

12. Українська мирна революція листопада-грудня 2004 р. була зумовлена боротьбою за електоральну демократію. Авторитаризм виснажився, що виявила затяжна суперечка навколо конституційної реформи і виборів міського голови Мукачева, президентська кампанія. Кожен кандидат у президенти змагався не тільки за "серце" Росії, але прагнув прихильності у "головах" Заходу. Блискуча співпраця ЄС і США стала важливим складником революційного успіху, що мав три етапи: "17 днів, які перевернули світ" (22 листопада - 8 грудня); переголосування 26 грудня, інавгурація 23 січня 2005 р.

13. В українській революції 2004 р. спостерігався потужний мобілізаційний струмінь, що має певну відмінність від класичних ситуацій. В авангарді масових ненасильницьких акцій перебували харизматичні та технократичні фігури, котрі представляли широку політичну коаліцію. Головні завоювання революції формулювалися і приймалися двома легітимними вітками державної влади: законодавчою і судовою. Суспільний тиск "середнього класу" призвів до кадрової ротації правлячої еліти: "улюбленців Кремля" замінили прозахідники. По суті, європейський чинник був духовним стрижнем помаранчевої революції. Помаранчева революція завершила розпочатий у 1991 р. цикл історичного розвитку незалежної України, котра наприкінці 2004 р. навела кардинальний лад у мотивації свого подальшого розвитку -- політико-правовій, соціально-економічній та геополітичній.

14. Україна унікальна регіональною специфікою, де відбиті результати тривалої співпраці багатьох європейських народів. Упродовж усього періоду проходить кардинальна переоцінка державотворчого потенціалу, виплеканого в певних регіонах. Це викликало додаткове зацікавлення Заходу так само, як і відсутність спрогнозованого конфлікту між "двома Українами", західною і східною. Потенціал конфронтаційних ліній усередині української нації виявився мізерним. Тому, власне, всі три масштабні політичні кризи (1993, 2000-2001, 2004) і були "мирними", а проблеми територіальної цілісності та протидії сепаратизму в першій половині 1990-х були розв'язані взірцево навіть для Західної Європи.

15. Наприкінці XX - початку XXI ст. в оточенні європейського лібералізму, російського колективізму і американського індивідуалізму українська постсоціалістична ментальність виявилася природною частиною західноцивілізаційної. Спостерігаються поодинокі явища етнічної марґіналізації, але змінена чи подвійна національна ідентифікація не набули помітного поширення. Мовні колізії в Україні мали виключно зовнішньополітичну кон'юнктуру. Бурхливий розвиток релігійної мережі супроводжується "хворобою церковних розколів". Візит Івана Павла II в червні 2001 р. виявив високі євроінтеграційні настрої пересічного населення.

16. У державотворчому процесі незалежної України фактор історичної традиції відіграв одну з ключових ролей. Українсько-російські "музейні битви", колективний образ жертви, персоніфікація адептів і жертв попередніх режимів -- робочі прийомами світової історичної думки 1991-2004 рр., зосередженої на минулому України. Радянофільство і русоцентризм проявилися у дискусіях про дивізію "Галичина" і УПА, колабораціонізм у роки Другої світової війни, злочини радянських спецслужб. Водночас утверджуються об'єктивні судження (українсько-польське примирення, перекваліфікація голодомору 1932-1933 рр. на геноцид, компенсації остарбайтерам). Зазначені аспекти справили відчутний вплив на загальний характер і ситуативну тактику міжнародних і двосторонніх відносин.

17. Образ жертви виявився зручною відмовкою про причини гальмування політичних і економічних реформ, що тривали з 1992 р. Проте упертий намір українців іти "європейським шляхом" зумовлений перманентним тиском не тільки успадкованої історичної спадщини, але й геополітичного чинника. У державотворчому процесі незалежної України "ідея Європи" виступила тимчасовим замінником національної ідеї. На практиці вона несподівано дістала масштабне втілення, внаслідок чого трудові мігранти сформували нову хвилю української еміграції.

18. У сформульованій нами проблемі поле історичних досліджень зоране лише скраю. Приміром, заждався скрупульозного дослідника аналіз комплексу джерел, пов'язаних із соціально-економічними перетвореннями. Маємо на увазі національну кризу 1993-1994 рр., грошову реформу 1996 р. і аспекти економічного росту, починаючи з 2000 р.

19. У ході подальшого вивчення даної проблеми напрошується детальний "покраїнний" зріз інтерпретаційних ліній. The Financial Times, Neue Zьrcher Zeitung, Frankfurter Allgemeine Zeitung, Le Monde, The New York Times, The Washington Post, The Globe and Mail і т. п. навіть зачекалися спеціального українознавчого дослідження.

20. У плані вдосконалення гуманітарних досліджень вищим органам державної влади України не зашкодить докласти зусиль для відкриття академічного Інституту Європи (за прикладом хоча б сусідньої Росії). Також варто запровадити на історичних факультетах вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації окремий нормативний курс "Історія незалежної України", подолавши некоректну педагогічну практику штучного поєднання двох типологічно різних періодів (радянського і незалежного).

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ АВТОРОМ У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

Монографія

1. Офіцинський Р. Політичний розвиток незалежної України (1991-2004) в аспекті європейської ідентичності (на матеріалах періодики Заходу). - Київ: Інститут історії України Національної академії наук України - Ужгород: Ґражда, 2005. - 468 с.

Статті у фахових наукових виданнях

2. Офіцинський Р. Сучасні оцінки внутрішнього розвитку України 1990-х рр. // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Історія. - 2002. - Вип. 7. - С. 179-185.

3. Офіцинський Р. Україна у 1996-2002 роках: концептуальні підходи та історіографічні колізії // Carpatica-Карпатика. - Вип. 20. - Ужгород: Вид-во Ужгород. ун-ту, 2002. - С. 176-188.

4. Офіцинський Р. Україна пострадянська (1992-2002): революційні фази чи перехідний cтан? // Література та культура Полісся. - Вип. 20: Історичні та культурологічні процеси на Поліссі та в Україні (ХІ-ХХ ст.). - Ніжин: Ніжин. держ. пед. ун-т ім. М. Гоголя, 2002. - С. 268-271.

5. Офіцинський Р. Політико-правові та соціально-економічні перетворення в незалежній Україні (1992-2002): визначальний подієвий хронометраж // Питання історії України. - Т. 6. На пошану проф. П. Михайлини. - Чернівці: Зелена Буковина, 2003. - С. 174-176.

6. Офіцинський Р. Постсоціалістична ментальність як фактор суспільних реформ в Україні (1992-2003) // Carpatica-Карпатика. - Вип. 25. - Ужгород: Вид-во Ужгород. ун-ту, 2003. - С. 213-221.

7. Офіцинський Р. Український геноцид 1932-1933 років і сучасний Захід // Carpatica-Карпатика. - Вип. 26. - Ужгород: Вид-во Ужгород. ун-ту, 2003. - С. 59-66.

8. Офіцинський Р. Польсько-українське примирення і відлуння українського колабораціонізму наприкінці XX - початку XXI ст. // Carpatica-Карпатика. - Вип. 27. - Ужгород: Вид-во Ужгород. ун-ту, 2003. - С. 115-123.

9. Офіцинський Р. Історико-культурна боротьба навколо України в періодиці Заходу наприкінці XX - початку XXI ст. // Carpatica-Карпатика. - Вип. 29. - Ужгород: Вид-во Ужгород. ун-ту, 2003. - С. 202-207.

10. Офіцинський Р. Ядерне роззброєння України (1992-1996): випадковість чи закономірність? // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Історія. - 2003. - Вип. 9. - С. 109-117.

11. Офіцинський Р. Духовно-релігійні протиріччя в сучасній Україні через призму візиту папи Івана Павла II (23-27 червня 2001 р.) // Carpatica-Карпатика. - Вип. 30. - Ужгород: Ґражда, 2004. - С. 144-163.

12. Офіцинський Р. Зниження військової могутності України у 1992-2004 рр. // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Історія. - 2004. - Вип. 10. - С. 87-96.

13. Офіцинський Р. Ліквідація ЧАЕС у контексті "повернення в Європу" // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Історія. - 2004. - Вип. 11. - С. 70-82.

14. Офіцинський Р. Ідея Європи як історичний вибір незалежної України // Історичні і політологічні дослідження [Науковий журнал Донецького національного університету]. - 2004. - № 4. - С. 162-174.

15. Офіцинський Р., Задорожний В. Виплата компенсацій українцям-остарбайтерам: короткий огляд матеріалів ряду зарубіжних ЗМІ // Архіви України [Київ]. - 2005. - № 1-3. - С. 444-449. - Частка дисертанта 85 %.

16. Офіцинський Р. Українська помаранчева революція (21 листопада 2004 - 23 січня 2005 р.) // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Історія. - 2005. - Вип. 12. - С. 150-187.

17. Офіцинський Р. Боротьба за демократію в Україні (листопад 2002 - червень 2004) // Україна XX ст.: культура, ідеологія, політика. - Вип. 8. - Київ: Ін-т історії України НАНУ, 2005. - С. 370-388.

18. Офіцинський Р. Участь галицьких і закарпатських українців у національно-політичних процесах незалежної України: західні інтерпретації // Carpatica-Карпатика. - Вип. 33. - Ужгород: Вета-Закарпаття, 2005. - С. 180-189.

19. Офіцинський Р. Джерела правлячої еліти України першої половини 1990-х рр. // Українознавство [Київ]. - 2005. - Ч. 2. - С. 100-104.

20. Офіцинський Р. Поява олігархічних утворень в Україні (друга половина 1990-х) // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. - Київ: Фоліант, 2005. - Т. VII. - С. 99-106.

21. Офіцинський Р. Президентський марафон в Україні 2004 року (від офіційного початку до другого туру) // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Історія. - 2005. - Вип. 15. - С. 89-110.

Інші наукові публікації за темою дисертації

22. Ofitsynskyy R., Poukish V. The Ukraine in Europe (10th-20th century): Historical-philosophical essay // What does it mean be European through history? (Papers of the ISHA 1993 Annual Conference Tours, France) / Special edition of ISHA Journal. 1/94. - Leuven, 1994. - P. 101-104. - Частка дисертанта 90 %.

23. Офіцинський Р. Закарпатська минувшина у франкомовному свт (XVII-XX ст.) // Молодь - Україні (Наукові записки молодих учених Ужгородського державного університету). - 1994. - Т. 4. - С. 147-171.

24. Україна у міжнародних відносинах ХХ століття: Зб. наук. праць на допомогу учням шкіл і студентам / Упорядк. і передм. В. Мельника і Р. Офіцинського. - Ужгород: Вид-во Ужгородського університету, 1999. - 96 с. - Частка дисертанта 50 %.

25. Україна на міжнародній арені у XX столітті: Наук.-метод. зб. матер. конфер. (Ужгород, 13 травня 1999 р.) / Упоряд. В. Мельник і Р. Офіцинський. - Ужгород: Патент, 2000. - 205 с. - Частка дисертанта 50 %.

26. Зарубіжні українці: Зб. наук. праць на допомогу учням шкіл і студентам / Упоряд. В. Мельник і Р. Офіцинський. - Ужгород: Вид-во Ужгород. ун-ту, 2002. - 86 с. - Частка дисертанта 50 %.

27. Офіцинський Р. Зовнішня політика України 1990-х рр. у зарубіжній та вітчизняній історико-політичній думці // Регіональні студії. - 2002. - Вип. 5. - С. 127-134.

28. Офіцинський Р., Хаврак Л. Українсько-польські стосунки у дистрикті Галичина (1941-1944). - Ужгород: Ґражда, 2002. - 86 с. - Частка дисертанта 50 %.

29. Офіцинський Р. Особливості регіональної ментальності в Україні наприкінці XX - початку XXI ст. // Регіональні студії. - 2003. - Спецвипуск. Держава і церква: уроки минулого і проблеми сьогодення (Матер. міжнар. наук.-практ. конфер. Ужгород, 27 листопада 2003 р.) - С. 179-187.

30. З історії української дипломатії: Наук. зб. на честь 70-річчя доцента В. П. Мельника / Упоряд. і співавтор передм. Р. Офіцинський. - Ужгород: Вид-во Ужгород. ун-ту, 2004. - 103 с.

31. Офіцинський Р. Сучасна Україна в умовах глобалізації (1992-2002): історико-теоретичні узагальнення // Україна-Польща. Монолог - діалог культур. Студії взаємин народів-сусідів / За ред. В. Скотного, М. Зимомрі. - Кіровоград-Дрогобич-Кошалін: Коло, 2004. - Вип. 4. - Т. 2. - С. 371-382.

32. Офіцинський Р. Сучасний Захід про мовнополітичну проблематику і пошуки національної ідентичності в незалежній Україні // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. - Київ: Міленіум, 2004. - Т. III. - С. 336-340.

33. Офіцинський Р. Лазаренківщина (1996-1997) та її міжнародний відгомін // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. - Київ: Фоліант, 2005. - Т. V. - С. 420-430.

34. Офіцинський Р. Ключові поняття та хронологічна мотивація історичних процесів в Україні (1992-2002) // На обширах культури і духовності: Зб. на пошану проф. Л. Краснової (Козловської). - Дрогобич: Коло, 2004. - С. 316-345.

35. Офіцинський Р., Мельник В., Огар В. Незалежна Україна в зовнішньополітичному дискурсі // Міжнародні відносини і зовнішня політика незалежної України: Зб. наук.-метод. праць на допомогу студентам та учням шкіл / Упоряд. В. Мельник, М. Лендьел, Р. Офіцинський. - Ужгород: Вид-во Ужгород. ун-ту, 2005. - С. 5-11. - Частка дисертанта 90 %.

Размещено на Allbest.ru