Політичне товариство "Руська Рада" (1870–1914 рр.)

Якщо проти фонетики товариство виступало єдиним табором, то у ставленні до народовців такої єдності всередині РР не було. Уже на початку 1890-х рр. почали виділятися так звані „молоді” русофіли, які не бачили перспектив у відносинах з народовцями, вважали їх угодовство з поляками зрадництвом, дедалі сильніше звертали свої погляди на Росію (В. Дудикевич, Д. Марков, Ю. Яворський та ін.). „Новокурсники” протистояли „старій гвардії”, погляди якої залишалися незмінними - заклик до єдності з всеруським простором, прагнення спільними зусиллями створити противагу полякам у Галичині. „Старші” не заперечували можливості тактичної співпраці з народовцями, хоч і негативно реагували на їхню угодовську політику (Б. Дідицький, М. Король, В. Давидяк та ін.).

На виборах до австрійського парламенту в 1891 р. народовці вперше за період двадцятирічної спільної з русофілами передвиборчої діяльності виступили самостійно. Виборча кампанія виявилася для них вдалою (п'ять мандатів), тоді як РР зазнала нищівної поразки, не змогла провести жодного свого кандидата. Поглиблення суперечностей між народовцями і русофілами виявилося восени 1892 р., після організаційного розколу в Руському сеймовому клубі.

2 лютого 1892 р. відбулися загальні збори РР, на яких головою товариства було переобрано Б. Дідицького. За період з лютого 1892 р. до лютого 1900 р., коли були проведені наступні загальні збори, виділ ініціював скликання з'їздів мужів довіри (представників сільських громад), що прирівнювалися до загальних зборів товариства. Перший з'їзд мужів довіри відбувся у Львові 23 грудня 1892 р. за участю 150 чоловік.

Провал „нової ери” дав поштовх до політичної структуризації національного руху в Галичині. Вперше в історії було висунуто й обґрунтовано постулат національно-політичної самостійності України в книзі Ю. Бачинського „Україна ірредента” та новій редакції програми РУРП (1895 р.). Новостворені в 1890-х рр. партії (НДП, УРП, УСДП), попри ідейні розбіжності, стояли на спільній платформі державної незалежності і соборності України. Водночас керівництво національним рухом на зламі ХІХ-ХХ ст. перейшло від греко-католицького духовенства до світської інтелігенції, молодше покоління галицьких діячів прагнуло обмежити вплив церкви на суспільне життя. Відбулися кардинальні зрушення в національному самоусвідомленні мас, старі терміни „Русь”, „руський” остаточно витіснялися з суспільної свідомості етнонімами „Україна”, „український”.

Керівництво „Руської Ради” виявилося неготовим до нових умов своєї діяльності. З огляду на наближення сеймових виборів у 1895 р. товариство організувало виборчу кампанію самостійно, однак йому так і не вдалося провести жодного свого кандидата. На „кривавих” виборах 1897 р. РР теж не зуміла вибороти місць у парламенті. У діяльності товариства спостерігався спад, дедалі більш помітними ставали внутрішні суперечності, що вимагали радикальних ідейно-організаційних змін.

Другий підрозділ „Утворення РНП. Кризові явища в діяльності товариства та його перехід на позиції політичного москвофільства” розкриває діяльність „Руської Ради” на початку ХХ ст.

Модернізація українського політичного життя завдала удару по русофільському таборові. Якщо наприкінці 1870-х рр. РР нараховувала до 900 членів, то в 1900 р. - більш як удвічі менше. Русофіли не змогли відчути „дух часу”, виявилися неготовими до стрімких політичних змін, їм бракувало скристалізованої національної свідомості. У нових історичних умовах русофільські діячі були змушені пристосовуватися до вимог партійно-політичної діяльності шляхом утворення власної партії.

Вихід народовців у 1899 р., після утворення НДП, зі спільно діючого Руського кра-йового виборчого комітету, створеного в січні 1897 р., засвідчив їх небажання співпрацювати з РР. Це й стало поштовхом до реорганізації РР як політичного осередку. З утворенням самостійної партії товариство покладало надії на збільшення підтримки серед народних мас.

За ініціативою РР 26 січня (7 лютого) 1900 р. у Львові відбувся з'їзд мужів довіри, на якому було вирішено об'єднати однодумців у лавах „Русско-народной” партії (далі - РНП). Керівним органом партії став „Народный Совћтъ” (далі - „НС”). Згідно програмного документу „Организация Русско-народной партіи”, РНП проголошувалася (§ 2) захисником „русского” населення Галичини. Члени РР входили одночасно до РНП, голова товариства очолював „НС” партії.

РНП відігравала другу (після НДП) за значущістю роль у національному русі на початку ХХ ст. Вона об'єднувала свої зусилля з НДП під час парламентських (1900 р.) та сеймових (1901 р.) виборів з надією перейняти лідерство. До австрійського парламенту 1900 р. було обрано двох депутатів від РР (М. Король, А. Кос). Серед обраних послів до Галицького сейму 1901 р. М. Король, А. Могильницький та В. Мазикевич були членами РР. Передвиборча взаємодія НДП з РНП була останньою спробою тактичної співпраці двох впливових на той час політичних угруповань.

Діячі РНП і РР традиційно стверджували про єдність галичан з усім „ русскимъ миромъ”. Однак всередині товариства на початку ХХ ст. намітилися розбіжності між „старокурсниками” (лідери - М. Король, М. Глібовицький, В. Давидяк, І. Добрянський, І. Костецький, Л. Павенцький, В. Курилович) і „новокурсниками” (В. Дудикевич, Д. Марков, К. Сеник, Р. Алексевич, А. Колпачкевич, В. Скобельський, М. Миронюк). Консервативний світогляд „старокурсників” не давав їм можливості побачити різницю між власне Україною та Росією, вони далі залишалися вірними панруським ідеалам. Протистояли „старокурсникам” „новокурсники”, які обстоювали більш радикальні позиції, різко виступали проти українства, будь-якої співпраці з націонал-демократами, а діячів українських партій відверто називали „сепаратистами”, „мазепинцями”.

Особливої гостроти в Галичині на початку ХХ ст. набули українсько-польські відносини, що найбільше проявлялося в боротьбі за виборчу реформу та український університет у Львові. Львівська РР та її філії підтримали студентів університету, які протестували проти польського засилля. Матеріальна підтримка РР студентській молоді (було зібрано близько 17 тисяч австр. крон) свідчила про патріотичні почуття діячів товариства. Водночас РР у Львові та місцеві філії проводили акції на підтримку вимоги про запровадження загального виборчого права. Однак лідери РР критично сприйняли новий виборчий закон, затверджений цісарем в січні 1907 р., що забезпечував політичну перевагу поляків.

Результати виборів до віденського парламенту 1907 р. засвідчили, що ідея політичної незалежності і соборності України здобувала щораз більшу підтримку серед населення краю. Члени РР отримали п'ять мандатів, для порівняння, серед представників національно-державницького табору націонал-демократи - 17, радикали - три, соціал-демократи - два.

Офіційний розкол на „ново-” і „старокурсників” відбувся в лютому 1909 р. Виразні кроки щодо розмежування були ознаменовані виступами Д. Маркова в австрійському парламенті (1907 р.) та М. Короля в Галицькому сеймі (1908 р.). Виступ Д. Маркова російською мовою, на переконання „новокурсників”, мав сприяти „прозрћнію” галичан і стати зразком для наслідування в Галичині . Однак це викликало занепокоєння австрійських урядових чинників, з огляду на наближення військового конфлікту з Росією. З іншого боку, серед членів РР були прибічники М. Короля, який у стінах сейму 24 жовтня 1908 р. заявив, що відчуває себе „малорусином”, визнає культурну єдність всеруського простору. По суті, М. Король не був прихильником ні української, ані російської модерної національної свідомості. Однодумці Д. Маркова критично сприйняли промову М. Короля, назвали її „неясной, запутанной”, навіть вважали, що це „былъ черный день для нашей родины”.

Розбіжності всередині РР помітно не вплинули на результати сеймових виборів 1908р. Від РНП були обрані дев'ять послів, тоді як від НДП - 12. 2 лютого 1909 р. на загальних зборах РР було обрано нове правління товариства у складі виключно „новокурсників”, його головою став В.Дудикевич. 19 жовтня 1909 р. на партійному з'їзді мужів довіри прийнято рішення, за яким обраний 2 лютого того ж року „НС” і виділ політичного товариства РР визнавалися правомочними. Делегати висловили довіру правлінню РР, очолюваному В. Дудикевичем, та депутату Державної ради Д. Маркову, сеймовим послам А.Колпачкевичу, К. Сенику і М. Миронюку. Водночас послів Державної ради і Галицького сейму М. Короля, В. Давидяка, М. Глібовицького, О. Ганчаковського, Б. Криницького, І. Трача, В. Куриловича, О. Крисоватого, з огляду на порушення ними партійної дисципліни, було виключено з членів РНП та РР. До того ж, „НС” звернувся до них з вимогою скласти депутатські повноваження. Делегати з'їзду одностайно визнали офіційними друкованими органами партії і РР газети „Прикарпатская Русь” і „Голосъ народа”. Обидва часописи друкували відомості про діяльність „новокурсної” „Русской Рады”, сприймали російську літературну мову як органічну для галичан, зневажливо ставилися до українства. У свою чергу, часопис „Галичанинъ” став інформаційним органом „старокурсників”, що в лютому 1910 р. утворили політичне товариство під назвою „Галицко-Русская рада” (далі - „Галицько-Руська рада”) на чолі з І. Костецьким.

30 червня 1910 р. у приміщенні „Народного Дому” відбулися перші після розколу загальні збори „Русской Рады” за участю близько 200 чол. До управління товариством ввійшли В. Дудикевич, Р. Алексевич, М. Драгомирецький, С. Сьокало, М. Сохоцький, М. Строцький, М. Миронович. 3 листопада 1910 р. у цьому ж приміщенні засновники „Галицько-руської ради” обрали свій провізоричний комітет. За чисельністю товариства були приблизно однаковими. У пресі „Русская Рада” іменувалася також „Русская Народная Организація”. Після розколу на шпальтах часописів лунали звинувачення у взаємній зраді, чималі зусилля витрачалися на пошуки компроматів.

На парламентських виборах 1911 р. і сеймових 1913 р. представники москво-фільської РР протиставили своїх кандидатів „старокурсникам”. Парламентськими послами стали „новокурсник” Д. Марков і „старокурсник” В. Курилович. Результути виборів засвідчили падіння впливів РР у суспільно-політичному житті краю. Послом парламенту і сейму від „новокурсної” РР став тільки Д. Марков. З початком Першої світової війни влітку 1914 р. „Русская Рада”, як і „Галицько-Руська рада”, припинили свою діяльність.

У висновках узагальнено результати дослідження, визначено основні положення, що виносяться на захист:

1. Русофільські настрої, інтерес до російської мови та культурного життя Росії проявилися в Галичині ще в 30-40-х рр. ХІХ ст. Місцева інтелігенція усвідомлювала етнічну єдність галицьких русинів з „малоруським” простором на сході, встановила зв'язки не лише з наддніпрянськими діячами, а й із російськими вченими, які заохочували галичан до народознавчих досліджень, поширення мовного русофільства. Однак українофільська течія, уособлена „Руською трійцею” та її послідовниками, переважала під час революційних подій 1848-1849 рр. Це проявилося в діяльності ГРР з її заявою про етнічну єдність галицьких русинів з наддніпрянськими „малоросами”. Поразка революції, посилення польських впливів у краї в період неоабсолютизму 1850-х рр. і в умовах конституційних реформ 60-70-х рр., актуалізували проблему відмежування від поляків. Невдала угодова акція Ю. Лаврівського 1869-1871 рр. наочно продемонструвала необхідність згуртування сил для протидії полякам, які зайняли домінуючі позиції в усіх сферах суспільного життя. Русофіли першими спромоглися заснувати політичну інституцію - „Руську Раду”, що стала на захист прав галицьких русинів.

2. Діяльність РР умовно можна поділити на кілька періодів: 1870-1879 рр., 1880-1889 рр., 1890-і рр., 1900-1914 рр. Перший період характеризувався ідейно-організаційним становленням товариства, виробленням статутних і програмних положень. Упродовж 1870-х рр. РР утримувала політичне лідерство, але не змогла стати загально-об'єднавчим центром для протистояння полякам, які з кожними новими сеймовими або парламентськими виборами посилювали свої позиції. Нищівна поразка на парламентських виборах 1879 р. спонукала до зміни в керівництві товариства, зростання тенденції до співпраці з народовцями, що через тактичний союз із русофілами намагалися поступово перейняти провід у національному русі. Спільна політична діяльність проявилася у формі всенародних віч (1880, 1883, 1888 рр.). З утворенням „Народної Ради” народовці стали на шлях усамостійнення в політиці, показали рішучість у відстоюванні українофільських ідей. Відсутність чіткої програми дій і перспектив подальшого розвитку, обмеженість світогляду членів РР об'єктивно вели до втрати провідних позицій у національному русі.

3. На зламі ХІХ-ХХ ст., у період політизації національного руху, формування партійно-політичної системи, утвердження у суспільній свідомості ідеї політичної незалежності і соборності України, діячі РР виявилися неготовими до таких кардинальних змін. РР проявила свою опозиційність до „нової ери”, розгорнула широку „анифонетичну кампанію”. Діяльність товариства була зосереджена на участі у парламентських і сеймових виборах. Кризові явища в РР показали результати виборчих кампаній: у 1891 і 1897 рр. до парламенту, а в 1895 р. - до сейму не було обрано жодного депутата.

4. Початок ХХ ст. став рубіжним у діяльності товариства, що послужило основою для новоутвореної в 1900 р. РНП. У 1900-1909 рр. загострилися розбіжності всередині товариства через неоднакове бачення перспектив національно-політичного розвитку Галичини. Після офіційного розколу в 1909 р. до початку Першої світової війни діячі москвофільської РР проявили себе активними борцями проти українства. РР стала реакційною силою в українському національному русі Галичини.

5. Основною соціальною базою товариства в останній третині ХІХ ст. було духовенство (близько 90 відсотків загального складу). У перші два десятиліття діяльності чисельність РР мала тенденцію до збільшення. Зміна у співвідношенні сил на користь народовців з середини 1880-х рр. скоротила приплив до товариства молоді, що віддавала перевагу більш динамічним народовцям з їх гаслами про самостійний національно-державницький розвиток українського народу. Частина духовенства, через яку товариство поширювало свої впливи в маси, відійшла від активної політичної діяльності, соціальний склад РР урізноманітнився. Після внутрішнього розколу в 1909 р. кількість членів відверто москвофільської РР нараховувала лише 200 чол. Близько половини з них становили священики, третину - світська інтелігенція, селян було небагато. РР не зуміла створити широкої мережі осередків на місцях. Діючі філії не змогли конкурувати з НДП, що підтвердили парламентські (1911 р.) та сеймові (1913 р.) вибори.

6. Діяльність політичного товариства „Руська Рада” доцільно розглядати в контексті модерного українського націотворення в Галичині ХІХ-початку ХХ ст. Це була перша політична інституція галицьких русинів з власною програмою і статутом, що сприяла організаційному зміцненню національного руху, протидії політиці ополячення в краї. РР, зосереджуючи довгий час у своїх руках політичне лідерство в галицько-руському суспільстві, допомогла утвердити почуття відмінності від поляків, стримати тотальний польський наступ. Усвідомлення етнічної окремішності від поляків поєднувалося з лояльністю до австрійського уряду. Характерно, що діячі РР неохоче відмовлялися від патріархальних традицій, „язичія”, обстоювали романтичні погляди, які спиралися на моральні категорії добра, справедливості, рівноправності, вірності тощо. Ідейна платформа „Руської Ради”, по суті, була перехідним етапом для утвердження у суспільній свідомості української національно-державницької ідеї.

Основні публікації

1. Мельник В.І. Утворення та організаційні засади діяльності політичного товариства „Руська Рада” (1870-1871) // Вісник Прикарпатського університету. Серія історична. - Івано-Франківськ: Плай, 2004. - Вип. VІІІ. - С. 30-40.

2. Мельник В.І. Теофіл Павліков - голова політичного товариства „Русская Рада” (1870-1879) // Література та культура Полісся. Регіональна історія та культура в українському і східноєвропейському контексті. - Ніжин: Видавництво Ніжинського державного університету ім. М. Гоголя, 2005. - Вип. 29. - С. 83-89.

3. Мельник В.І. Ідея соборності українських земель у діяльності „Руської Ради” (1870-і-початок 1880-х рр.) // Україна соборна. Збірник наукових статей. Частина ІІІ. Історична регіоналістика в контексті соборності України. - К., 2005. - Вип. 2. - С. 104-114.

4. Мельник В.І. Утворення і початковий період діяльності Русько-народної партії в Галичині // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету. - Рівне: Видавництво Рівненського державного гуманітарного університету, 2007. - Вип. 11. - С. 32-38.

5. Мельник В.І. Розкол у рядах „Русско-народной” партії (1909 р.) // Вісник Прикарпатського університету. Серія історична. - Івано-Франківськ: Видавничо-дизайнерський відділ ЦІТ Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, 2008. - Вип. ХІІ-ХІІІ. - С. 198-204.

Размещено на Allbest.ru