Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІНИ У ДЕРЖАВНОМУ УСТРОЇ І ПРАВІ УРСР У ПЕРІОД ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

1. Входження Західної України і Північної Буковини до складу УРСР

Правове становище західноукраїнських земель у складі іноземних держав у період до другої світової війни.

Після анексії Західної України Польщею на підставі рішення Ради послів країн Антанти у Парижі від 14 березня 1923 р. влада у ній повністю перейшла до командувача військами і генерального делегата польського уряду, а на місцях - до урядових комісарів; притому, за розпорядженням генерального делегата підлягали звільненню з державних установ усі службовці, які відмовлялись присягнути на вірність Польській державі. Після державного перевороту 1926 р. і Конституції Польщі 1935 р. Західна Україна втратила усі ознаки і елементи автономії і самоврядування.

Ще у березні 1920 р. Західна Україна була офіційно перейменована польською владою у Східну Малопольщу, а потім у Польщу “Б” (на відміну від корінної Польщі “А”); край, що становив 35% території і 30% насалення Польської держави, був поділений на на 5 воєводств - Волинське, Львівське, Поліське, Станіславівське, Тернопільське. 26 вересня 1922 р. польський Сейм прийняв закон про воєводську автономію, за яким у Львівському, Станіславівському і Тернопільському воєводствах утворювались воєводські сеймики і їх виконавчі органи - комітети. До компетенції сеймиків належали різні другорядні питання і їх рішення здебільшого потребували санкції Президента Польщі. Воєвода як представник уряду міг призупиняти будь-яке рішення сеймика, що не вимагало санкції Президента Польщі, а також будь-яке рішення воєводського комітету. Воєводства поділялись на повіти на чолі із старостами.

Закон про воєводську автономію забороняв проводити на території Львівського, Станіславівського і Тернопільського воєводств колонізаторську політику, однак у 1924 р. було видано закон про заборону української мови в усіх державних і муніципальних установах, у т.ч. сільських; було закрито багато українських початкових шкіл, більшість населення залишалась неписемною, зокрема серед жінок - 76%; повністю полонізувались вищі навчальні заклади, притому для осіб української національності встановлювалась відсоткова квота.

Ще у грудні 1920 р. польський Сейм прийняв закон про військову колонізацію Західної України, за яким солдати і офіцери польської армії, які брали участь у війні проти більшовиків, безплатно отримували у Галичині земельні наділи у розмірі 45 га; ці осадники брали активну участь у придушенні українського національно-визвольного руху.

Забезпечував здійснення польської шовіністичної політики величезний бюрократично-поліційний апарат, до якого входили поліційний апарат, відділи безпеки (дефензива), органи прокуратури, система звичайних і надзвичайних судів. Восени 1930 р. відбулась пацифікація, яка супроводжувалась масовою заборону і закриттям українських читалень, клубів, різних товариств, газет, журналів, спаленням книг тощо. За декретом Президента Польщі від 17 червня 1934 р. для осіб, які загрожували безпеці і публічному порядку, за фашистським зразком був створений концентраційний табір у Березі Картузькій (тепер - у Брестській області Білорусі).

Північна Буковина.

Створена у Львові 18 жовтня 1918 р. Українська національна рада створила для Буковини репрезентативний орган - Буковинську делегацію у Чернівцях на чолі з О.Поповичем, яка мала займатись організацією української влади у Північній Буковині. Прибувши до Чернівців, делегація почала переговори з румунськими послами австрійського парламенту і буклвинського Сейму про поділ Буковини шляхом виділення усієї української частини краю. Натомість, у Чернівцях була утворена Румунська національна рада на чолі з Я.Фльондором, яка проголосила себе верховною законодавчою владою в усій Буковині, сформувала буковинський уряд і звернулась до румунського уряду по допомогу.

На 40-тисячному українському віче і маніфестації у Чернівцях 3 листопада 1918 р. було ухвалено злучитись з Галичиною, визнати Українську національну раду повноважним представницьким органом українського населення і домагатись якнайшвидшого воз`єднання з УНР; і того ж дня делегація УНР взяла владу у Чернівцях і українській частині краю. Однак, 11 листопада румунські війська, підтримані французькими політками і військовою місією Франції у Яссах внаслідок нібито утисків румунського населення Буковини, зайняли Чернівці, а упродовж наступних днів і всю Буковину.

28 листопада 1918 р. прорумунські сили зібрали у Чернівцях Генеральний конгрес, який прийняв “від імені народу” рішення про приєднання Буковини до Румунії, а 18 грудня 1918 р. румунський король підписав декрет про приєднання Буковини до Румунії. Румунію підтримала Антанта - за Сен-Жерменським (вересень 1919 р.) і Севрським (серпень 1920 р.) мирними договорами уся Буковина і Бессарабія були остаточно передані Румунії. Влада у Буковині була надана військовим комендантам, а на території Північної Буковини за наказом командувача окупаційними військами генерала Я.Задіка 26 січня 1919 р. був запроваджений стан облоги, який офіційно існував до 1928 р., а фактично був ліквідований лише у 1940 р. після звільнення краю з-під влади Румунії. Румунським колонізаторам-осадникам у Північній Буковині надавались земельні наділи у розмірі не менше 5 га.

За Конституцією Румунії 1923 р. для Північної Буковини створювалась видимість автономії, для чого уводились 2 міністри у складі уряду Румунської монархії, делеговані у Чернівці і Бухарест. При крайовому правлінні у Чернівцях на чолі з делегованим міністром створювалась служба управління у складі 9 секторів, зокрема внутрішнього, судового, фінансового та ін. А іноземними справами, безпекою, армією, залізницями, поштою, телеграфом, фінансами, митом і позикою відала центральна влада у Бухаресті.

За спеціальним декретом румунського короля від 21 липня 1919 р. у Буковині майже усі назви населених пунктів були замінені на румунські. Здійснювалась насильницька румунізація українського населення, до 1927 р. були закриті усі українські школи; у 1926 р. було заборонено виписувати з-за кордону українські книги, пресу і навіть ноти; українська мова була заборонена у судах, адміністрації, церквах; на початку 30-х рр. була ліквідована навіть назва “українці”, яких стали називати “рутами”, тобто румунами

У лютому 1938 р. король скасував Конституцію 1923 р. і встановив відкритий реакційний, профашистський режим королівської диктатури - проголошувався стан облоги, розпускались усі політичні партії і профспілки. Під тиском німецького уряду у вересні 1940 р. король призначив “правителя” держави - вождя фашистської організації “Залізна гвардія” генерала Йона Антонеску - відтоді у державі встановився фашистський режим.

Юридичне оформлення входження Західної України і Північної Буковини до складу УРСР.

Західна Україна.

1 вересня 1939 р. внаслідок нападу фашистської Німеччини на Польщу почалась друга світова війна. 17 вересня, коли німецька армія штурмувала Варшаву і підходила до Львова і Бресту, стала очевидною воєнна поразка Польщі, і уряд СРСР вручив послу Польщі у Москві ноту про припинення внаслідок розпаду Польської держави Ризького мирного договору, за яким СРСР зобов`язувався не посягати на західноукраїнські польські території, і дав розпорядження військам Червоної армії перейти кордон та взяти під захист життя і майно населення Західної України і Західної Булорусі. Насправді ж, за таємним протоколом до Договору про ненапад між СРСР і Німеччиною від 23 серпня 1939 р. (Пакту Молотова-Ріббентропа) передбачалось у разі територіальних і політичних змін у Польській державі розмежувати сфери впливу Німеччини і СРСР на її території приблизно по лінії рік Нарев-Вісла-Сян. Відповідно, за новим Договором про дружбу і кордон між СРСР і Німеччиною від 28 вересня 1939 р. і таємним протоколом до нього розмежування між СРСР і Німеччиною було проведене приблизно по т.зв. лінії Керзона, визначеній країнами Антанти як східний кордон між польським населенням та українським і білоруським.

Після приходу Червоної армії у зверненні до населення Західної України від 29 вересня 1939 р. вазувалось, що основою нової влади можуть стати створені на демократичних засадах у містах і повітах краю тимчасові управління, обрані представниками цих адміністративних одиниць, а у волостях і селах - селянські комітети, обрані безпосередньо їх населенням. Для об`єднання діяльності і керівництва місцевими оганами народної влади Військова рада Українського фронту постановою від 3 жовтня 1939 р. утворила у колишніх воєводствах Західної України обласні тимчасові управління у Львові, Станіславові, Тернополі і Луцьку у складі 4 осіб. У Львові був створений комітет для організації виборів до Українських Народних Зборів Західної України, які б у законодавчому порядку розв`язали питання суспільно-державного устрою краю, до складу якого, затвердженого Військовою радою Українського фронту, увійшли представники від 4-х обласних тимчасових управлінь. На 22 жовтня 1939 р. було призначено вибори до Народних Зборів за принципом загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні; притому, активне і пасивне виборче право надавалось усім громадянам з 18 р., незалежно від расової і національної приналежності, віросповідання, статі, освітнього і майнового цензу, соціального становища, цензу осілості тощо. Було обрано 1484 депутатів - 28% робітників, 52% селян і 18% інтелігенції.

26 жовтня 1939 р. відкрились Народні Збори Західної України і був затверджений порядок денний: 1. про державну в ладу в Західній Україні; 2. про входження Західної України до складу УРСР; 3. про конфіскацію поміщицьких земель; 4. про націоналізацію банків і великої промисловості. 27 жовтня Народні Збори затвердили Декларацію про передачу влади в Західній Україні Радам депутатів трудящих і про звернення до Верховної Ради СРСР з проханням про прийняття Західної України до складу СРСР і включення її до складу УРСР. 28 жовтня Народні Збори прийняли Декларацію про конфіскацію земель поміщицьких, монастирських і великих державних урядовців - уся земля з її надрами, всі ліси і ріки оголошувались всенародним добром, тобто державною власністю; а також про націоналізацію банків і великої промисловості - усі цінності банків, усі великі фабрики, заводи, усі копальні і залізниці оголошувались всенародним добром, тобто державною власністю. На заключному засіданні депутати обрали Повноважну комісію, якій доручили від імені Народних Зборів вручити ці Декларації Верховним Радам СРСР і УРСР і просити увести Західну Україну до складу СРСР з входженням її до УРСР.

На позачерговій 5-ій сесії ВР СРСР 31 жовтня було заслухано заяву Повноважної комісії і 1 листопада ВР СРСР ухвалила задовольнити прохання Народних Зборів, і Верховній Раді УРСР було запропоновано прийняти Західну Україну до складу УРСР. Відтак, на позачерговій 3-ій сесії ВР УРСР 13-15 листопада 1939 р. було розглянуто заяву Повноважної комісії і постановлено прийняти Західну Україну до складу УРСР. Указом Президії ВР СРСР 4 грудня 1939 р. було створено Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Рівненську, Станіславівську і Тернопільську області у складі УРСР. Указом Президії ВР УРСР 17 січня 1940 р. повністю було скасовано старий адміністративно-територіальний поділ на повіти і волості, а натомість створено райони.

9 грудня 1939 р. Президія ВР УРСР затвердила склад облвиконкомів усіх західних областей, а ті затвердили склад їх низових органів влади і управління, оскільки представницькі органи влади на цій території ще не були організовані; і аж 15 грудня 1940 р. відбулись вибори місцевих Рад депутатів трудящих західних областей УРСР.

Північна Буковина.

26 червня 1940 р. радянський уряд надіслав румунському уряду ноту, вимагаючи повернути Бессарабію і Північну Буковину, населення якої пов`язане з Україною спільністю історичної долі та мови і національного складу, а 28 червня ультимативно запропонував Руунії звільнити Бессарабію і Північну Буковину. І вже 29 червня уряд Румунії почав виводити свої війська з цих земель, і 28-30 червня Червона армія зайняла усю Бессарабію і Північну Буковину. Владу тимчасово взяли робітничі і селянські комітети, створювані у населених пунктах, бойові дружини, загони і штаби. Були проведені вибори до місцевих органів влади - повітових (Чернівецька і Хотинська), міських, волосних і сільських рад. А у липні 1940 р. до Москви виїхала делегація “від трудящих” Північної Буковини просити воз`єднати їх край з УРСР.

2 серпня 1940 р. ВР СРСР прийняла Закон “Про включення північної частини Буковини і Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського повітів Бессарабії до складу УРСР”, а решта території Бессарабії відійшла до складу ноовутвореної Молдавської РСР. Відтак, 7 серпня були створені Чернівецька і Ізмаїльська області, а замість повітів і волостей - райони; притому, 2 райони (Бричанський і Липканський), населені, головно, молдаванами, відійшли до складу МРСР.

15 серпня Президія ВР СРСР видала укази про націоналізацію землі, а також банків, промислових і торгових підприємств, залізничного і водного транспорту і засобів зв`язку Північної Буковини.

Внаслідок нападу фашистської Німеччини на СРСР у 1941 р. Буковина була окупована румунськими і німецькими військами, і 19 липня 1941 р. Й.Антонеску видав “Маніфест про приєднання Північної Буковини до королівської Румунії” та утворення з неї провініції Буковини, очоленої румунським губернатором з необмеженими повноваженнями. У середині жовтня 1944 р. внаслідок наступу радянських військ у Північній Буковині знову відновилась радянська влада.

війна радянський фашистський західноукраїнський

2. Напад фашистської Німеччини на СРСР. Розчленування території України і характеристика окупаційного режиму

22 червня 1941 р. фашистська Німеччина несподівано напала на СРСР; притому, найбільша частина німецьких сил (57 дивізій і 13 корпусів) - група “Південь” під командуванням фельдмаршала Карла фон Рундштедта - мала захопити Україну. Через 4 місяці німці окупували майже всю Україну, а до грудня 1941 р. контролювали вже 42% населення СРСР. Завоювання України продовжувалось до 22 липня 1942 р., коли радянські війська залишили м. Свердловськ Ворошиловградської (тепер Луганської) області.

Гітлер наказав розчленувати Україну на окремі адміністративні одиниці і 20 серпня 1941 р. було створено Рейхскомісаріат “Україна” у складі Волині, Полісся, Правобережжя, частини Полтавщини і Запоріжжя, очолений призначеним Гітлером рейхскомісаром - фанатичним нацистом Еріхом Кохом, який розмістив свою резиденцію у Рівному. Галичину нацисти перетворили на 1 з районів Генерального губернаторства Польщі, а Буковина і частина південно-східної України, у т.ч. Одеса, були передані союзнику Німеччини Румунії (за німецько-румунським договором від 19 серпня 1941 р.) як Трансністрія (а ще 4 липня 1941 р. румуни окупували Північну Буковину і Північну Бессарабію, а наприкінці липня - Південну Бессарабію). А наближені до лінії фронту східні землі в околицях Харкова залишались під юрисдикцією німецької армії. В Україні було створено німецьку цивільну адміністрацію, українці займали лише дрібні адміністративні посади - сільського старости, мера невеликого міста, дрібного поліцая.

З Буковини, Бессарабії і Трансністрії були створені губернаторства на чолі з призначеними кондукаторулом Антонеску губернаторами. Румунські окупанти проводили політику тотальної румунізації - змінювали назви українських місцевостей, українські прізвища, забороняли українську мову у школі, адміністрації, церкві, на Буковині заборонялись усі українські товариства, а також заселяли українські території румунськими колонізаторами, виселяючи українців. На окупованому угорцями Закарпатті було створено окрему адміністративну одиницю - Підкарпатську територію на чолі з регентським комісаром і центром в Ужгороді.

За роки окупації німці закатували в Україні 5 264 000 мирного населення і військовополонених, вивезли на примусові роботи до Німеччини 2,4 млн. українців-остарбайтерів; 85% постачання Німеччини продуктами з окупованих радянських територій вивозилось з України.

Визволення України розпочалось внаслідок контрнаступу Червоної армії під Сталінградом 19 листопада 1942 р. і завершилось 28 жовтня 1944 р. визволенням Закарпатської України. Україна як одна з переможниць у другій світовій війні отримала право бути членом міжнародного співтовариства - Організації Об`єднаних Націй (ООН), до якої вона увійшла однією з перших у 1945 р.

3. Державний устрій УРСР у період німецько-радянської війни

Воєнний стан в СРСР істотно змінив співвідношення функцій держави, зумовив необхідність перебудови форм і методів діяльності; найважливішою стала оборона країни; виникла потреба у надзвичайних загальносоюзних і республіканських органах для виконання спеціальних воєнних завдань. За постановою Президії ВР, РНК і ЦК ВКП (б) СРСР від 30 червня 1941 р. з метою мобілізації усіх сил держави було створено Державний комітет оборони (ДКО), який зосереджував усю владу: воєнну, політичну і господарську. ДКО видавав обов`язкові для організацій і громадян постанови і розпорядження. Для забезпечення виконання особливо важливих або надзвичайних заходів з оборони країни ДКО призначав уповноважених, які також діяли у союзних і автономних республіках, краях і областях, на великих підприємствах і будовах, які мали важливе оборонне значення.

У деяких великих містах при наближенні лінії фронту утворювались міські комітети оборони, до складу яких входили представники партійних, радянських і військових органів. Вони керували підготовкою до захисту міста, визначали завдання промислових підприємств щодо випуску боєприпасів, проводили мобілізацію населення на будівництво оборонних споруд тощо.

За указом Президії ВР СРСР “Про воєнний стан” від 22 червня 1941 р. у місцевостях, оголошених на воєнному стані, функції органів державної влади в галузі оборони, забезпечення громадського порядку і державної безпеки передавались військовим радам фронтів, армій, військових округів, а за відсутності військових рад - вищому командуванню військових з`єднань. З доручених їм питань органи військової влади мали право видавати обов`язкові для всього населення постанови, віддавати розпорядження міським органам влади, державним і громадським установам, організаціям, вимагати від них безумовного і негайного виконання розпоряджень.

Для налагодження роботи тилу вимагались надзвичайні заходи, спрямовані на забезпечення промисловості і транспорту робочою силою, для чого 30 червня 1941 р. при РНК СРСР був створений спеціальний Комітет з обліку і розподілу робочої сили, який мав свої органи на місцях, а при РНК УРСР - Бюро обліку і розподілу робочої сили, яке керувало мобілізацією і розподілом робочої сили для потреб оборони. Такі Бюро утворювались і при виконкомах обласних і районних Рад депутатів трудящих, і проводили облік непрацюючого населення у населених пунктах і мобілізацію робочої сили.

Швидкий наступ німецьких військ зумовив необхідність створення у липні 1941 р. при РНК СРСР Ради з евакуації, а в УРСР уведення уповноважених Ради з евакуації та евакуаційних пунктів, які перебували у віданні місцевих Рад депутатів трудящих і створювались переважно поблизу залізничних станцій і приймали евакуйоване населення, забезпечували його продовольством, організовували перевезення.

За указом Президії ВР СРСР від 2 листопада 1942 р. була створена Надзвичайна державна комісія зі встановлення і розслідування злочинів нацистів та їх спільників і шкоди, заподіяної ними громадянам, колгоспам, громадським організаціям, державним підприємствам і установам; а в УРСР створювались республіканська, обласні і міські комісії.

Внаслідок відходу Червоної армії з України центральні органи влади УРСР евакуювали спершу у Саратов, потім до столиці Башкирської автономної республіки РРФСР Уфи на Уралі, а згодом до Москви. У лютому, коли розпочалось звільнення українських земель, уряд УРСР переїхав до Харкова, а потім до Києва.

З початку війни місцеві Ради депутатів трудящих і їх виконкоми проводили певну роботу, спрямовану на будівництво оборонних споруд, створення місцевої протиповітряної оборони, керували перебудовою підприємств оборонної промисловості, налагоджували професійне навчання, забезпечували охорону майна тощо. Захопивши Україну, німці ліквідували Ради.

У час війни відбулись зміни у системі судово-прокурорських органів, а саме в організації і діяльності спеціальних судів і спеціальних прокурорських органів. За “Положенням про військові трибунали в місцевостях, оголошених на воєнному стані і в районах воєнних дій” від 22 червня 1941 р. військові трибунали діяли при військових округах, фронтах і флотах; при арміях, корпусах та інших військових з`єднаннях і воєнізованих установах. Існували військові трибунали Червоної армії, військово-морського флоту (ВМФ), народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС), а також у відповідні військові трибунали були реорганізовані лінійні суди залізничного і водного транспорту, та з обласних судів були утворені військові трибунали у прифронтових областях.

Значні зміни відбулись у діяльності територіальних судів і органів прокуратури УРСР. З початком війни у прифронтових областях суди і органи прокуратури переводились на воєнний стан - обласні суди реорганізовувались у військові трибунали, а районні, міські і обласні прокуратури - у районні, міські і обласні військові прокуратури.

4. Входження Закарпаття до складу УРСР

Правове становище Закарпаття у складі Чехословаччини.

Після розпаду Австро-Угорської імперії наприкінці жовтня 1918 р. до складу Угорщини було включено Закарпаття, де у грудні 1918 р. було створено Руський край на правах культурної автономії. Та у березні 1919 р. в Угорщині, у т.ч. майже на всій території Закарпаття, була встановлена радянська влада. Закарпаття поділялось на 4 жупи: Березьку з центром у Береговому, Марамороську з центром у Хусті, Угочанську з центром у Севлюші (тепер Виноградів) і Ужанську (частину її разом з Ужгородом ще у січні 1919 р. окупувало чехословацьке військо) з центром у Чопі, та 30 округів. Створювались сільські, імські, окружні, жупні ради і їх виконавчі органи - директоріуми. Закарпаттю, яке й надалі зберігало назву “Руський край”, у складі Угорщини була надана певна господарська і культурна автономія. Однак, через 4,5 місяці в Угорщині встановилась диктатура М.Хорті, а Закарпаття вже через місяць за Сен-Жерменським договором 1919 р., а згодом Тріанонським договором 1920 р. було уведено до складу Чехословаччини.

На відміну від насильницької анексії інших західноукраїнських земель, приєднання Закарпаття до Чехословаччини вважалось добровільним - ще у листопаді 1918 р. внаслідок угоди між чеськими лідерами, підписаної у м.Скрентоні (штат Пенсільванія, США), емігранти із Закарпаття погодились на включення його до складу нової Чеської держави на умовах автономії. До 1928 р. Закарпаття називалось Підкарпатською Руссю. У серпні 1919 р. було створено Цивільне управління Підкарпатської Русі на чолі з адміністратором; йому підлягали жупанські управління, які контролювали діяльність окружних управлінь, а ті - нотарських (сільських) управлінь. Проте за Генеральним статутом про організацію і адміністрацію Підкарпатської Русі, виданим у листопаді 1919 р. внаслідок зросту революційного руху, уся влада передавалась адміністратору, призначеному чехословацьким урядом. Як дорадчий орган створювалась Тимчасова автономна директорія з 5 членів, призначених урядом. У разі конфлікту між нею і адміністратором арбітром виступав Президент Чехословацької республіки або призначена ним особа. Не пізніше як через 90 днів після виборів до чехословацького парламенту - Національних зборів - мав бути обраний автономний Сейм Підкарпатської Русі.

За Конституцією Чехословацької республіки від 29 лютого 1920 р. Закарпаття проголошувалось автономною територією з правом мати свій крайовий Сейм, повноважний у справах мови, освіти, релігії, місцевої адміністрації тощо. Закони, ухвалені Сеймом, набирали чинності лише після їх затвердження Президентом республіки. Однак, вибори до Сейму не були проведені, а за розпорядженням від 26 квітня 1920 р. управління Підкарпатською Руссю було передане губернатору і віце-губернатору, яких призначав Президент республіки. При губернаторі створювалась Губерніальна рада у складі губернатора як її голови, віце-губернатора як його заступника, 10 обраних членів і 4 призначених урядом за поданням губернатора членів. Відповідно, була ліквідована Тимчасова автономна директорія і посада адміністратора краю.

За Законом “Про організацію політияного управління” за липень 1927 р., що набрав чинності з 1 липня 1928 р., була проведена адміністративна реформа з метою відмінити особливий статус Закарпаття. Територія Чехословаччини була поділена на 4 адміністративні одиниці - краї (Чехія, Моравія і Сілезія, Словаччина, Підкарпатський край), у яких вся влада належала крайовому президенту, призначеному Президентом республіки. Дорадчим органом при крайовому президенті було крайове представництво, яке на Закарпатті складалось з 12 обраних і 6 призначених урядом членів. Територія Закарпаття поділялась на 12 округів з окружними представництвами, голови яких мали широкі повноваження і фактично були представниками уряду на місцях.

Вагомі зміни відбулись у галузі освіти і культури - значно зросла кількість освітніх закладів, у школах буа дозволена українська мова, відтак поширились культурні товариства українофільського і русофільського напрямів. У Празі на кошти чехословацького уряду у 1921 р. відкрився Український вільний університет з філософським і юридичним факультетами, який у 1946 р. був відновлений у Мюнхені. У Подєбрадах у 1922-1935 рр. діяла Українська господарська академія, згодом перетворена в Український технічно-господарський інститут, відновлений після другої світової війни у м.Регенсбурзі у Баварії. У 1923-1933 рр. у Празі діяв Український педагогічний інститут ім.М.Драгоманова.

Після Мюнхенської умови між главами урядів Англії, Франції, Німеччини і Італії про розчленування Чехословаччини від 29 вересня 1938 р. чехословацький уряд 11 жовтня дозволив створити автономний уряд Карпатської України, який 26 жовтня очолив священик Августин Волошин (пізніше - останній ректор Українського вільного університету у Празі). Водночас вирішення питання про угорську національну меншість чехословацький уряд був змушений покласти на Арбітражну комісію у складі міністрів закордонних справ Німеччини і Італії, яка 2 листопада 1938 р. у Відні ухвалила найбагатшу частину Закарпаття з містами Ужгород, Мукечево і Берегове приєднати до Угорщини. Відтак, столицю Карпатської України було перенесено з Ужгорода до Хуста. Було сформовано Карпатську Січ у складі близько 6 тис. вояків. 12 лютого 1939 р. відбулись вибори до Сейму Карпатської України, який 15 березня 1939 р. проголосив її самостійність, прийняв Конституцію і обрав А.Волошина Президентом. Однак, ще 14 березня 1939 р. угорський диктатор М.Хорті з санкції Гітлера видав наказ угорській армії окупувати усю територію Закарпаття, і упродовж кількох днів угорські війська захопили увесь край. Водночас 15 березня 1939 р. німецькі війська вступили у Прагу, а 16 березня Гітлер видав розпорядження про створення Протекторату Чехії і Моравії, а Словаччина стала окремою державою-маріонеткою; відтак, Чехословаччина припинила своє існування.

До червня 1939 р. Закарпаттям управляв військовий диктатор генерал Новакович, а після того уряд Хорті перейшов до цивільної системи регентських комісарів, які утримували всю владу. Територія Закарпаття була поділена на 3 адміністративні експозитури (Ужанську, Березьку, Марамороську з центрами в Ужгороді, Кошице і Хусті) і 12 жуп, очолюваних комісарами.

Створення і діяльність органів народної влади у Закарпатті та його входження до складу УРСР.

У жовтні 1944 р. радянська армія перейшла Карпати і наприкінці жовтня звільнила Закарпаття від від угорських і німецьких окупантів. Відтак, почався рух за вихід Закарпаття з Чехословацької республіки і входження її до складу УРСР; проводились вибори у тимчасові органи державної влади - народні комітети. 26 листопада 1944 р. у Мукачевому відбувся І З`їзд народних комітетів Закарпатської України, на порядку денному якого було: 1. визволення Закарпатської України від німецько-угорських окупантів; 2. воз`єднання Закарпатської України з УРСР; 3. наділення селян, робітників і службовців землею і лісом; 4. вибори Народної Ради Закарпатської України. З`їзд одностайно прийняв Маніфест про воз`єднання Закарпатської України з УРСР і вихід зі складу Чехословаччини. Обрана на з`їзді Народна Рада 27 листопада 1944 р. сформувала уряд у складі Президії Народної Ради і її уповноважених з окремих галузей управління.

Місцевими органами державної влади відповідно до адміністративно-територіального поділу були окружні (обирались делегатами сільських народних комітетів даного округу), міські і сільські народні комітети (обирались безпосередньо мешканцями села чи міста на загальних зборах); норма представництва у них залежала від кількості населення села, міста чи округу. Місцеві народні комітети були органами державної влади і водночас органами місцевого управління. Їх компетенції підлягали усі питання господарського, політичного і культурного будівництва та загального добробуту населення - розробляли місцевий бюджет і забезпечували його виконання, здійснювали керівництво і контроль за діяльністю підприємств і підпорядкованих їм органів управління, забезпечували реалізацію актів Народної Ради, охорону державного ладу і прав громадян. Виконавчими органами народних комітетів були їх президії у складі голови, 2 заступників і кількох членів, які очолювали відділи, створювані при народних комітетах.

Оскільки ще у травні 1944 р. чехословацький емігрантський уряд підписав угоду про відносини між радянським головнкомандувачем і чехословацькою адміністрацією після вступу радянських військ на територію Чехословаччини, Народна Рада 5 грудня 1944 р. видала декрет про припинення будь-яких зв`язків місцевих народних комітетів з уповноваженим чехословацького емігрантського уряду і його апаратом, відтак він на початку січня 1945 р. виїхав до Словаччини.

Для забезпечення громадського порядку і охорони народного добра і прав громадян народні комітети створили народну міліцію і народні дружини, що стали своєрідними збройними силами Закарпатської України, не будучи частинами регулярної армії. Декретом від 18 грудня 1944 р. при Народній Раді був заснований Спеціальний суд для боротьби з ворожими елементами, він мав право застосовувати тюремне ув`язнення до 20 р. або розстріл після затвердження його Народною Радою. За декретом від 12 січня 1945 р. у всіх округах і містах Закарпаття створювались народні суди, які обирались відповідними народними комітетами і затверджувались Народною Радою строком на 3 р.; цивільні і кримінальні справи у них розглядались колегіально за участю народних засідатедів. Вищу судову інстанцію - Вищий народний суд - обирала Народна Рада. В усіх округах та Ужгороді і Мукачевому для нагляду за дотриманням законності створювались органи прокуратури на чолі з головним прокурором Закарпатської України; усіх прокурорів призначала Народна Рада.

Внаслідок визволення території Чехословаччини до влади прийшов прокомуністичний уряд Національного фронту чехів і словаків, який у своїй програмі у квітні 1944 р. заявив про підтримку прагнення Закарпаття до воз`єднання з УРСР. Відтак, у червні 1945 р. до Москви прибула чехословацька урядова делегація для переговорів з радянським урядом про Закарпатську Україну і 29 червня був укладений Договір між СРСР і Чехословаччиною про Закарпатську Україну, ратифікований у листопад 1945 р. Тимчасовими Національними зборами Чехословаччини і Президією ВР СРСР, на підставі якого було завершено процес об`єднання українських земель. За указом Президії ВР СРСР від 22 січня 1946 р. у складі УРСР була утворена Закарпатська область з поділом на 13 округів, які у 1954 р. були перетворені на райони; а 24 січня 1946 р. на її територію поширилась чинність законодавства УРСР. Відтак, у грудні 1947 р. відбулись вибори до місцевих Рад, до яких перейшла уся державна влада, тож Народна Рада припинила свою діяльність, передавши повноваження Закарпатській обласній Раді і її виконавчому комітету.

Размещено на Allbest.ur