Політична культура старшини Української козацької держави: провідні інтегральні орієнтації

Налаштованість на монополізацію Радою старшини функції правління спрямовувалася як проти Генеральної ради, так і проти гетьмана. Рішення, прийняте останнім понад його виконавчі повноваження без відповідного рішення Ради старшини розглядалося нелегітимним. Рада старшини сприймалася і як орган контролю та утримання гетьмана від зловживань. В цілому, орієнтації на роль і місце Ради старшини як політичної інституції полягали в тому, що за нею визнавалися права одного з провідних суб'єктів регулювання суспільно-політичного життя, рівного у своєму колективному політичному волевиявленні інституції гетьманства. Насамперед, це стосувалося найвужчого складу Ради старшини - колегії Генеральної старшини.

Що стосується інституту полковництва, то переважало його сприйняття як проміжної ланки між центральною та місцевою владою. Суспільно-політична вага полковників визначалася їх здатністю повести за собою полки як військові одиниці, організувати на місцях підтримку тим чи іншим варіантам політичних рішень. Як, посадових осіб, полковників та сотників сприймали зобов'язаними діяти у межах права, на засадах колективного, з підлеглою старшиною, прийняття рішень. Як полковники, так і сотники, у межах своїх адміністративно-політичних одиниць, сприймалися гарантами захисту інтересів мешканців полку чи сотні, забезпечення соціального порядку та справедливості, правового вирішення військово-, цивільно-адміністративних та судових справ.

Розділ 5 „Комплекс орієнтацій старшини на суспільно-політичний устрій Гетьманщини та власну роль в ньому” Тут насамперед стверджується, що погляди старшини формувалися під впливом загальноєвропейських уявлень про поділ суспільства на стани. Цьому сприяли влиття до складу козацької старшини православної шляхти, природно-історичний суспільний розподіл праці між різними суспільними групами, християнські уявлення про небесну ієрархію та її відображення у світі земному, парадигма культури бароко, за якою люди своєю діяльністю світу не перетворюють, а потрапляють у ніші наявної соціальної структури.

Наслідком дії вказаних чинників стало формування в політичної еліти України-Гетьманщини уявлень про поділ суспільства на „начальних” і „підначальних” чи на „старше і молодше товариство”. Даний поділ швидко закріпився соціально-психологічними механізмами звикання старшинства до своєї провідної ролі. Показовим проявом такого звикання стало виокремлення старшинами чинників соціально-політичної стабільності: збереження чіткого соціального розмежування, недопущення надмірного розростання козацького стану, забезпечення за собою монопольного права на виконання функції правління суспільством.

Свої провідні роль та місце у справі політичного управління суспільством старшини не розглядали виключно у прагматичній площині, хоча й, звичайно, прагнули скористатися усіма соціально-економічними перевагами, які надає влада. Наявність свого стану представники еліти розглядали і як запоруку існування самих суспільства і держави. Таке самосприйняття у поєднанні з потребою виконання старшинами загальносуспільних функцій формувало у їхньому політико-культурному комплексі вимогу підпорядковувати приватний інтерес загальносуспільному благу. За цим критерієм оцінювалася діяльність будь-якого представника старшинства. Наслідком даних орієнтацій стало усвідомлення себе „нацією політичною”, на яку покладалися обов'язки захищати такі загальносуспільні засади як територіальна цілісність та конституційний порядок.

У політико-культурних орієнтаціях старшинської еліти України-Гетьманщини відносно політичної ролі соціально підпорядкованих станів та верств спостерігається еволюція, початковою точкою якої була орієнтація на забезпечення соціально-політичної єдності старшинства і черні у спільній визвольній боротьбі, а кінцевою - намагання старшини не створювати умов, які могли б спонукати підвладних до соціально-політичної активності, а особливо, її руйнівних проявів. У рамках такого підходу старшини старалися протистояти зловживанням представників іноетнічної еліти стосовно українського народу, який, зі свого боку, очікував від старшини виконання соціальної функції охоронця, захисника від іноетнічних кривдників.

Оскільки старшини, як політична еліта, мусили дбати про суспільний інтерес, реалізація якого ставала можливою за умови мобілізації зусиль усіх верств суспільства, їх провідникам доводилося турбуватися узгодженням інтересів усіх станів і верств. Як наслідок, до орієнтацій старшини включався й ідеал соціального співжиття, згідно з яким кожному стану мали забезпечуватися належні умови для виконання його соціальних функцій. Це, в свою чергу, призводило до формування у старшинському середовищі почуття моральної відповідальності за долю очолюваних ними людей з підпорядкованих верств. Дане почуття знайшло своє втілення у двох аспектах: відповідальність за прийняті політичні рішення та відповідальність за збереження єдності у середовищі самої провідної верстви. Таке сприйняття призвело до орієнтацій на сконсолідованість. Вона розглядалася запорукою подолання всіх труднощів та деструктивних факторів, а з іншого боку - реалізації всіх бажаних намірів, вирішення найскладніших суспільно-політичних завдань. Тема сконсолідованості перекликалася з темою етнічної єдності, взаємно підсилюючи одна одну.

Усвідомлення зв'язку між соціально-економічною політикою на місцях та становищем підлеглих станів спокушало учасників старшинських угруповань вдаватися до соціальної демагогії з метою залучення під свої знамена козацьких та посполитих мас. Проте політичні змагання між політичними провідниками, зокрема, між старшинами та гетьманом дали й приклад орієнтацій на конструктивне залучення соціальних низів до участі у політичному житті. Маємо на увазі Конституцію П.Орлика. У змаганні зі старшиною гетьман отримував можливість опертися на міщан та усіх учасників ярмаркових справ. На зміцнення гетьманської влади без сумніву працював би і запроваджуваний Конституцією інститут „генеральних радників”. Природно, що у випадку незгоди з полковником та полковою старшиною генеральні радники шукали б підтримки у рядового козацтва та гетьмана, що і працювало б на виникнення соціальної опори політики гетьманів у підвладних полковій старшині соціальних станах та верствах.

Проте, постійно посилювана тенденція до соціально-економічного пригнічення, ослаблення соціального опору козацтва й поспільства, замикання старшини на станових інтересах все частіше спонукали її розглядати підвладних крізь призму соціальної відчуженості та протистояння. У питаннях соціально-економічного підпорядкування рядового козацтва та поспільства старшини усвідомлювали потребу діяти поступово й терпляче, подеколи таємно, нарощуючи соціальний тиск непомітно. Поступове послаблення і втрата політичної ваги козацтва звели його політичну активність лише до спроможності на стихійний виступ. Це призводило до сприйняття старшинами підпорядкованих верств як соціально руйнівної стихії, вороже зорієнтованої до властей.

З орієнтаціями на соціально-політичний устрій та одночасно на соціальні низи тісно пов'язувалися й орієнтації на Запорожжя й січовиків. Старшини Гетьманщини вітали виконання запорожцями функцій захисників України від зовнішніх нападників, але заперечували будь-які намагання проявити свою політичну суб'єктність у питаннях внутрішнього життя і мали чіткі орієнтації на протистояння спробам Запорожжя виступати у ролі захисника соціально й політично підпорядкованих верств.

Обґрунтування старшинами свого провідного становища здійснювалося за допомогою вказівок на виконання ними загальносуспільних функцій. Серед них домінували вказівки на здійснення державної служби як у збройних силах, так і в державно-адміністративних інституціях. Саме службою Війську Запорозькому обґрунтовувалося надання маєтків, посад. Тогочасна наочна значущість військової справи призвела до формування у старшини сприйняття виключно своєї соціальної верстви як носія і втілення лицарських чеснот: постійної готовності стати на захист співвітчизників, боротися з чисельнішим ворогом, виконувати заповіти й примножувати бойову славу попередників. З відходом старшинства від військової та державно-адміністративної служби у її політико-культурному комплексі все більше місця займали чесноти громадянські.

Система орієнтацій щодо певного соціально-політичного устрою виявлялася й у тяжінні до певної форми державного правління. Історія становлення і функціонування Української козацької держави засвідчує, що тенденція до витворення монархічної форми правління протягом усієї історії України-Гетьманщини завжди мала достатньо підстав та чинників для своєї реалізації. Проте, існуючи на рівні реальної можливості дана тенденція так і не змогла себе втілити. Цьому перешкодили, по-перше, початкова відсутність у свідомості політичної еліти міцних політико-культурних позицій щодо заснування монархії на базі посади гетьмана, безвідносно до конкретних осіб - більш чи менш вдалих носіїв гетьманських клейнодів; по-друге, природно-історична боротьба між місцевою владою (уособленою старшинськими угрупованнями - представниками часткових інтересів) та центральною владою (представленою гетьманом як виразником суспільних інтересів).

У дослідженні наголошується, що сприйняття старшинською елітою української землі загалом та своїх маєтків як визволених, здобутих за лицарським правом меча, а не випроханих і наданих з монаршої ласки, забезпечувало передумови для формування в Україні монархічної форми правління за європейським зразком, що й підтверджують як історичні факти, так і зафіксовані у документах політико-культурні орієнтації.

Внаслідок дії ряду історичних обставин республіканська форма правління знайшла в Україні-Гетьманщині набагато більше можливостей для реалізації ніж монархічна. Поряд з відомими традиційними джерелами республіканізму протягом 20 - 40-х рр. XVIII ст. остаточно визріло усвідомлення старшинами себе повними і незалежними суб'єктами власності щодо наданих маєтків. Таке самоусвідомлення дозволило старшинам сприйняти себе відносно незалежними суб'єктами політичного життя, що, як і в європейських суспільствах, стало основним джерелом республіканських орієнтацій.

Зрештою, з поразкою І. Мазепи республіканські засади стали єдино можливими для функціонування Гетьманщини як окремого політичного тіла. Вироблення та реалізація українською старшиною ряду республіканських ідей та проектів засвідчують, що у своїх політико-культурних орієнтаціях її представники еволюціонували від демократичного до аристократичного сприйняття республіки; від гетьманської до шляхетської республіки.

Розділ 6 „Регулятивні механізми функціонування політичної системи Гетьманщини" щонайперше зосереджений на вивченні орієнтації щодо правових засобів регулювання політичних відносин. У розділі доводиться, що в цілому старшини були зорієнтовані на звільнення політичного життя від свавілля. Провідними регуляторами суспільно-політичних відносин старшинам бачилися право і суд. Застосування правових норм вони вимагали як стосовно власного стану, так і відносно представників підвладних верств, а також представників політичної еліти країни монарха-протектора, що перебували в Україні.

Старшини мали чіткі орієнтації, відповідно до яких вимагали недоторканості від арешту, ув'язнення, недопустимості позбавлення майна без судового рішення. Дані політико-правові орієнтації поширювалися й на тих, хто повів політичну боротьбу з найвищими носіями влади у Гетьманщині. У остаточно сформованому вигляді орієнтації на судовий розгляд передбачали вимогу представляти у суді аргументоване звинувачення, а вирок виносити як наслідок колективної і безпристрасної роботи суддів; забезпечувати звинувачуваному можливості для виправдання і таким чином гарантувати принцип змагальності сторін.

Охарактеризовані політико-правові орієнтації екстраполювалися на прояви як внутрішньо-, так і зовнішньополітичного життя, втілюючись у орієнтаціях на заперечення законності акцій, проведених при опорі на силу, примус. Це дозволяло старшинам не погоджуватися з застосуванням щодо них визнаваного тоді права завоювання. Для цього використовувалося посилання на природне право захисту. Тим більше старшини не визнавали законності силового тиску з боку тих, хто мав з Україною договірні стосунки.

Складовою налаштованості на недопущення свавілля у політичному житті стали й орієнтації на конституціоналізм, тобто орієнтації на цілеспрямоване випрацювання за допомогою суспільно-політичних інституцій правових та політичних норм, їх завданням уявлялося регулювання стосунків між репрезентантами влади і суспільством, між представниками різних владних інституцій, позбавлення старшин загрози стати об'єктом насильства з боку гетьмана, звільнення механізму надання урядів від корупції, нарешті, утвердження провідної ролі права у відкритому політичному змаганні гетьмана та старшин. Крім відомої Конституції П.Орлика, до дисертаційного дослідження залучено проект малої конституції. Такою варто вважати „Анонімну записку про потребу обмежити владу Гетьмана” 1727 р. Не торкаючись взаємин владних інституцій та суспільства, його окремих станів, даний документ уявлявся як засіб регулювання стосунків між провідними суб'єктами тогочасного політичного життя Гетьманщини: генеральною старшиною і гетьманом.

Незважаючи на яскраві політико-правові орієнтації, випрацювані елітою України-Гетьманщини, з часу силового підпорядкування краю, дані орієнтації поступово редукувалися і проймали політико-культурні комплекси все меншого числа представників українського старшинства та значного військового товариства.

Складовою політичної культури української еліти виступали і політико-культурні норми як загальновизнані, сформовані під впливом цінностей, вимоги до поведінки політичних суб'єктів. Старшини, як політична еліта, у виконанні своєї суспільної функції правління практично зразу ж наштовхнулися на потребу узгодження інтересів усіх соціальних верств, підпорядкування окремішного, часткового інтересу загальносуспільному. Дана потреба викликала до життя відповідну норму: підпорядкування приватного інтересу суспільному благу. У межах зорієнтованості на дану норму сформувалися ідея засудження клановості у кадровій політиці та ідея відокремлення гетьманського особистого скарбу від державного. Поняття загального добра старшини повністю пов'язували зі своєю монополією на управління справами суспільства. Поряд з цим у середовищі старшин існувало усвідомлення взаємної обумовленості при реалізації окремих інтересів старшин і загально-суспільних інтересів.

Вагомою якісною характеристикою політичної культури, її відображенням та, одночасно, чинником відтворення є механізми випрацювання та прийняття політичних рішень інституціями політичної системи. Прийняття політичних рішень за часів існування Гетьманщини здійснили еволюцію від вічових проявів до прийняття рішення через схвалення певної пропозиції голосами більшості присутніх. Останній механізм теж здійснив еволюцію від обов'язкової „одноголосності”, через формальну „одноголосність”, при фактичному прийнятті рішення лише більшістю голосів (як дозволяють припустити деякі історичні свідчення, це мало бути не менше ніж 3/4 від загальної кількості учасників прийняття рішення) до вироблення принципу, за яким рішення мало набувати сили внаслідок голосування більшістю присутніх при підрахуванні поданих голосів.

Даний процес супроводжувався випрацюванням ряду процедурних вимог, необхідних для забезпечення вільного волевиявлення сторін у характерній для часів просвітництва формі інтелектуального змагання. Серед процедурних вимог стали чинними вимоги уважно слухати учасника дискусії, не заважати йому вільно викладати свої погляди, не застосовувати силу, складати з себе повноваження лідера за умови неспівпадання його поглядів з поглядами більшості підлеглих, не тиснути на них своєю присутністю у ході прийняття рішень (як це демонстрував П. Дорошенко).

Зазнали удосконалення й інституційні засоби, за допомогою яких випрацьовувалися й приймалися політичні рішення. У їх ланцюгу, в міру вдосконалення механізмів волевиявлення та здатності приймати все кваліфікованіші рішення, автором виділено Генеральну раду, З'їзд старшини, Раду старшини, колегію Генеральної старшини, спеціалізовану комісію кодифікації „Прав, за якими судиться малоросійський народ”, функціонування Ради старшини у режимі роботи спеціальних тимчасових комісій і, нарешті, спеціальну представницьку установу парламентського зразка - „Генеральну Раду” (за Конституцією П.Орлика) чи „Генеральну Раду або Сейм” (за „Проханням малоросійського шляхетства” 1763 р.)

Пройшов складну еволюцію й інститут виборності. Що стосувалося виборності старшинських посад від козацтва, то даний механізм став, так би мовити, природноісторичною жертвою іманентного кожній еліті прагнення монополізувати прийняття політичних рішень, включаючи й сферу кадрової політики. Разом з тим, у середовищі політичної еліти, попри конкуренцію з родинними зв'язками і взаєминами клієнтели, принцип виборності зберігся і безперечно мав стати провідним. Це засвідчує як реформа Генерального Суду 1760 р., так і загальна судова реформа 1763 р., а також республіканські орієнтації щодо запровадження в Україні установи парламентського зразка.

Реалізація старшинами України-Гетьманщини свого політично провідного становища спонукала їх до використання таких засобів здійснення влади як переконування, використання громадської думки, моральне й матеріальне заохочення, маніпулювання, політичне видовище, примус. Дані засоби застосовувалися соціально диференційовано з переважанням перших, стосовно представників старшинства, і вжиттям останніх щодо підвладних.

Представлено у розділі також аналіз ряду орієнтацій в умовах антагоністичного протистояння й ведення політичної боротьби насильницькими засобами. Зокрема, розглядаються такі руйнівні щодо політичної системи прояви як використання доносу, змови, політичного лавірування. Що стосується доносу й змови, то причинами їх доволі частого застосування виводяться не якісь особливості біосоціальної природи українців. Вони пояснюються відсутністю у політичній системі Гетьманщини механізмів цивілізованої передачі влади від одного до іншого політичного угруповання та встановлення залежності гетьмана від царської влади. Схильність до політичного лавірування пояснюється силовим підпорядкуванням українського суспільства російською політичною елітою, неможливістю опертися на силу власного політичного організму, а також пануванням за тих часів у Європі відповідних теоретико-ідеологічних настанов та політичної практики.

У висновках підсумовуються найважливіші результати дослідження, узагальнюються й обґрунтовуються висунуті на захист головні положення дисертації:

Історіографічний аналіз стану вивчення історії старшини Української козацької держави як політично провідної верстви дозволяє виявити такі етапи: пошуків наступності між шляхтою початку Національно-визвольної війни та дворянством після 1785 р.; генеалогічно-біографічний; вивчення сімейно-побутової історії; зосередження на питаннях соціально-політичного становлення еліти, спочатку у рамках народницького, а потім консервативно-державницького підходів. У поясненні державницької поведінки еліти надбанням останнього підходу стало звернення до чинників свідомісного походження. В умовах західної еміграції та відродження суверенної держави це дозволило українським історикам звернутися сьогодні до вивчення політичної культури старшини України-Гетьманщини. Встановлено, що джерельна база є достатньою для розв'язання сформульованих на початку дослідження завдань.

Для вивчення соціально-гуманітарного фону подієвої канви національної історії загалом і політичної культури окремих соціальних верств необхідне використання понятійно-категоріального апарату й методологічного інструментарію соціально-гуманітарних наук і, зокрема, політології. Серед них високою продуктивністю відзначаються теоретичні напрацювання Г. Алмонда й С. Верби. У поєднанні з методом структуралізму, загальнонауковими та спеціалізованими методами історичного пізнання вони дозволяють історикові зрозуміти сутність, виявити складові політичної культури досліджуваної верстви.

Старшини України-Гетьманщини у політико-культурних орієнтаціях на політичну систему в цілому характеризувалися прагненням забезпечити максимально можливу окремішність і суб'єктність для політично організованого ними суспільства, його політичної системи. Найвищим проявом цього прагнення став комплекс орієнтацій на суверенітет, куди входили орієнтації на сильну владу політичного лідера, підпорядкування владі українських інституцій, правових норм усіх соціальних суб'єктів, що мешкали чи перебували у Гетьманщині, орієнтації на соборність. На шляху до утвердження суверенітету й після втрати можливостей його зберегти, українські старшини характеризувалися орієнтаціями на становий, політичний автономізм. Автономізм, визначений як „постсуверенний”, характеризувався готовністю визнавати обмеження своєї політичної суб'єктності щодо монарха-протектора і, одночасно, рішучістю не допустити злиття політичних і правових норм України з нормами країни монарха-протектора.

Ставлення до монарха-протектора з боку старшин визначалося за допомогою таких критеріїв як: здатність забезпечити воєнний захист краю від зовнішніх ворогів, виконання функцій легітимізатора випрацьовуваних політичною системою Гетьманщини рішень, виступати монархом політично окремої Української держави, гарантом її „прав та вольностей”. В орієнтаціях на монарха визначальними були орієнтації на договірність, добровільність, підданство як обов'язок воєнної служби. Орієнтації на договірність передбачали вимогу щодо взаємності зобов'язань у виконанні умов договору, обмеженості дій монарха його умовами, поваги до служби та гідності підданих. У разі невиконання протектором вказаних вимог, українські старшини отримували право вважати себе звільненими від виконання підданських обов'язків. Орієнтації на добровільність на рівні політико-правових аргументів дозволяли протистояти спробам силового підпорядкування українського суспільства, перетворення його представників у безумовно підданих. У комплексі з орієнтаціями на договірність, у разі реалізації тими несприятливої щодо України політики вони дозволяли старшині скористатися правом заміни протекції, правом опору монарху. Крім того, визнання певного монарха своїм протектором не означало готовності старшини визнавати право іноетнічного чиновництва урядувати в Україні.

Інституція гетьманства розглядалася старшиною як уособлення найвищої виконавчої влади, дії та повноваження якої за своїм внутрішньополітичним змістом визначалися Генеральною Радою, Радою старшини. На фоні усталеної в Європі ієрархії володарів, гетьман за критерієм обсягу влади розглядався рівним ілюстрісімусам - залежним володарям, за відсутності офіційних підстав домагатися такого статусу. Джерелами легітимності влади гетьмана вважалися: визнання гетьмана Військом Запорозьким; затвердження виборів незалежним володарем; забезпечення гетьманом стабільності суспільно-політичного устрою; ряд раціонально-цільових чинників. Що стосується інших центральних інституцій Гетьманщини та їх функцій, то вони еволюціонували в бік концентрації влади у руках Ради старшини. Всі вони, разом з інституціями середнього та низового рівня, сприймалися гарантами захисту інтересів верств відповідного соціального статусу, забезпечення соціального порядку та справедливого, правового вирішення справ.

- В орієнтаціях на суспільно-політичний устрій суспільства старшини виходили з уявлень про станову стратифікацію суспільства. Орієнтації стосовно власних місця й ролі у старшинської еліти Гетьманщини формувалися під впливом загальноісторичної закономірності монополізування елітою функції правління. Вказана закономірність визначала негативне ставлення старшини до функціонування тих інституцій, які відображали загальнодемократичні традиції. Наслідком цього стала націленість на концентрацію влади в руках колегії генеральної старшини; дана тенденція знаходила свою реалізацію як на центральному, так і на середньому й низовому рівнях функціонування політичної системи. Підвладні верстви, стосовно їх задіяності у політиці, старшини розглядали як деструктивну силу, намагаючись зводити їх соціальну активність до мінімуму й не наразитися на соціальний виступ. З іншого боку, усвідомлення старшинами свого обов'язку турбуватися загальносуспільними справами формувало у них готовність до забезпечення підвладним належних умов для виконання ними своїх соціальних функцій. Своє провідне становище старшинська еліта виправдовувала виконанням загальносуспільних функцій, воєнною, державно-адміністративною службою.

У питаннях політичного самовизначення щодо форми державного правління старшини України-Гетьманщини стояли перед вибором, який, зрештою, вирішився на користь республіканізму. Це сталося внаслідок дії традиційних джерел республіканізму, повного утвердження старшин у праві власності на надані маєтки, заперечення російським монархічним принципом можливостей для формування українського монархізму. Орієнтації щодо монархічної форми правління в Україні формувалися як різновид європейської, західної моделі монархізму. Позиції стосовно республіканізму за часів Гетьманщини здійснили еволюцію від демократично- до аристократично-республіканських й від гетьмансько- до шляхетсько-республіканських уявлень.

Складовими політичної культури старшини стали орієнтації на регулювання суспільно-політичного життя за допомогою права і суду, випрацювання конституційних норм. Зорієнтованість еліти щодо механізмів прийняття політичних рішень еволюціонувала від участі у вічовому волевиявленні до голосування з підрахунком голосів. Уявлення про інституційні засоби прийняття рішень здійснили еволюцію від Генеральної Ради, через Раду старшини, до налаштованості на створення представницької установи від старшинства. У сприйнятті засобів здійснення влади помітні соціально диференційовані підходи щодо застосування засобів переконування, маніпулювання й покарання, з використанням таких прийомів як звернення до загальної думки мешканців Гетьманщини, легітимація застосування владного примусу. Несформованість інституційних інструментів для врегулювання змагальних стосунків між старшинськими угрупованнями, за наявності політичного тиску з боку еліт країн монархів-протекторів, вело до формування готовності використовувати у політичній боротьбі такі деструктивні прояви як донос, змову, політичне лавірування.

За типологічною належністю політична культура старшини Гетьманщини, за критерієм співвіднесеності між висуванням власних вимог до інституцій політичної системи та готовністю визнавати вимоги з їхнього боку, була активістською (партисипативною). За критерієм часової визначеності вона була спрямованою до майбутнього, на перетворення. Наявність елементів „консерватизму” в ній передусім зумовлювалася потребою збереження політичного статусу Гетьманщини недоторканим перед загрозою змін, зініційованих іноетнічною елітою та опертих на воєнно-політичну перевагу. За способом самоідентифікації старшини, її політичну культуру варто визначити як перехідну від династично-конфесійного до етнонаціонального способу ідентифікації. За критерієм співвіднесення політичних особливостей свого суспільства з особливостями інших соціумів, їхніх політичних систем політична культура старшинської еліти Української козацької держави була культурою відкритого типу, що розвивалася у загальноєвропейському річищі, набуваючи ознак, характерних для політичного суб'єкта європейської цивілізації.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ТА ВИСНОВКИ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ У ПУБЛІКАЦІЯХ

Індивідуальна монографія

1. Політико-культурні орієнтації еліти України-Гетьманщини (інтегральний погляд на питання). - К.: Інститут історії України НАН України, 2002. - 533 с. (30,98 друк. арк.)

Розділи у колективних монографіях

2. Провідні політико-культурні орієнтації еліти // Українське суспільство на зламі середньовіччя і нового часу: нариси з історії ментальності та національної свідомості. - К.: Інститут історії України НАН України, 2001. - С. 112 - 162 (3,1 друк. арк.)

3. Політична еліта // Історія української культури. У п'яти томах. Том 3: Українська культура другої половини ХVІІ - ХVІІІ століть. - К.: Наукова думка, 2003. - С. 319 - 358 (3 друк. арк.)

Статті у провідних наукових фахових виданнях

4. Українсько-російські політичні відносини другої половини ХVІІ - ХVІІІ ст.: тенденції, характер, етапи // Український історичний журнал. - 1997. - № 1. - С. 22 - 43. (Співавтор Горобець В., авторсь-кий обсяг: С. 34 - 43 (0,71 друк. арк.)

5. Генеральний підскарбій Яків Маркович // Український історичний журнал. - 1997. - № 5. - С. 87 -97 ( 0,95 друк. арк.)

6. Не зброєю єдиною // Пам'ять століть. - 1997. - № 4. - С. 84 - 98 (1,5 друк. арк.)

7. Події визвольної війни крізь призму політичної свідомості козацької старшини другої половини ХVІІІ ст. // Національно-визвольна війна українського народу середини ХVІІ століття: політика, ідеологія, військове мистецтво (збірник статей). - К.: Інститут історії України НАН України, 1998. - С. 190 - 204 (1,2 друк. арк.)

8. Політична культура козацької старшини України-Гетьманщини середини ХVІІІ ст. // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету ім. М.Коцюбинського. - Вип. І. Серія: Історія: Збірник наукових праць. - Вінниця, 1999. - С. 19 - 25 ( 0,5 друк. арк.)

9. Українська “нація до націоналізму”: пошуки критеріїв ідентичності в Україні-Гетьманщині ХVІІІ ст. // Український історичний журнал. - 1999. - № 6. - С. 17 - 33 (1,5 друк. арк.)

10. Формування української нації: на межі між “історичністю” та “неісторичністю” // Україна в Центрально-Східній Європі. - К.: Інститут історії України НАН України, 2000. - С. 435 - 451 ( 0,9 друк. арк.)

11. Ідея шляхетської республіки як спосіб реалізації української державності за постмазепинської доби // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету ім. М.Коцюбинського. - Вип. ІІ. Серія: Історія: Збірник наукових праць. - Вінниця, 2000.- С. 38 - 42 (0,4 друк. арк.)

12. Катерина ІІ та українська козацька держава // Пам'ять століть. - 2000. - № 1. - С. 83 - 98 (1,1 друк. арк.)

13. Іван Мазепа у політичній свідомості автономістів другої половини ХVІІІ ст. // Історія України. Маловідомі імена, події, факти (Збірник статей). - Випуск 14. - К.: Інститут історії України НАН України, 2001. - С. 151 - 163 (0,6 друк. арк.)

14. Українська ранньомодерна нація: історико-націологічний аспект дослідження // Український історичний журнал. - 2001. - №. 5. - С. 3 - 22 (1,7 друк. арк.)

15. Гетьманщина в історико-публіцистичних матеріалах військових канцеляристів ХVІІІ ст. // Історія України. Маловідомі імена, події, факти (Збірник статей). - Випуск 12. - К.: Інститут історії України НАН України, 2001. - С. 332 - 339 (0,5 друк. арк.)

16. Дослідження місцевих та центральних еліт в контексті вивчення історії міст і сіл України // Історія України. Маловідомі імена, події, факти (Збірник статей). - Випуск 16. - К.,: Інститут історії України НАН України, 2001. - С. 320 - 322 (0,5 друк. арк.)

17. Конституціоналізм як вияв потреби звільнити політичне життя Гетьманщини від свавілля // Український історичний збірник. 2001. - К.: Інститут історії України НАН України, 2002. - С. 441 - 451 (0,6 друк. арк.)

18. Орієнтації на підданство та службу інтересам Вітчизни у політико-культурному комплексі еліти України-Гетьманщини // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського. - Вип. ІV. Серія: Історія: Збірник наукових праць. - Вінниця, 2002. - С. 21 - 24 (0,3 друк. арк.)

19. Інституція гетьманства у політико-культурному сприйнятті старшинської еліти України-Гетьманщини // Український історичний журнал. - 2002. - № 4. - С. 49 - 59 (0,9 друк. арк.)

20. Ставлення старшин України-Гетьманщини до соціально підпорядкованих станів та Запорожжя // Запорозька Старовина. - Випуск 2. - Київ-Запоріжжя, 2002. - С. 81 - 90 (0,6 друк. арк.)

21. Проблема старшинської еліти та її політичної культури в українській історіографії // Історіографічні дослідження в Україні. - Випуск 11. - К.: Інститут історії України НАН України, 2002. - С. 41 - 51 (0,8 друк. арк.)

22. Донос, змова як складові політичної культури старшин Гетьманщини // Історія України. Маловідомі імена, події, факти (Збірник статей). - Випуск 20 - 21. - К.: Інститут історії України НАН України, 2002. - С. 448 - 457 (0,4 друк. арк.)

23. Соціальна значимість військової служби у добу Гетьманщини (друга половина ХVІІ - ХVІІІ ст.)// Воєнна історія. - 2002. - №1. - С. 36 - 39 (0,3 друк. арк.)

24. Про монархічну модель правління в Україні-Гетьманщині // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету ім. М.Коцюбинського. - Вип. V. Серія: Історія: Збірник наукових праць. - Вінниця, 2003. - С. 13 - 16 (0,3 друк. арк.)

25. Монарх-протектор у політичній системі України-Гетьманщини: формування свідомісного стереотипу // Україна та Росія: проблеми політичних і соціокультурних відносин. Збірник наукових праць. - К.: Інститут історії України НАН України, 2003. - С. 448 - 464 (1,1 друк. арк.)

26. Політична культура еліти Української козацької держави: методологічні аспекти дослідження // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст.).- Випуск 3. - К.: Інститут історії України НАН України, 2003. - С. 263 - 280 (1,3 друк. арк.)

27. Джерела легітимності влади гетьмана у сприйнятті політичної еліти України-Гетьманщини // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету ім. М.Коцюбинського. - Вип. V. Серія: Історія: Збірник наукових праць. - Вінниця, 2003. - С. 7 - 11 (0,5 друк. арк.)

28. „Пакти й Конституції законів та вольностей війська Запорозького” (політико-культурний аналіз) // „Істину встановлює суд історії”. Збірник на пошану Федора Павловича Шевченка. Наукові студії. - К.: Інститут історії України НАН України, 2004. - Т. 2. - С. 348 - 363 (1 друк. арк.)

Публікації, які додатково відображають результати дослідження:

Навчальний посібник

29. З-під булави - під корону: друга половина ХVІІІ ст. / Упорядник і автор передмови О.К. Струкевич; Ред. кол. В.А.Смолій (голова) та ін. - К.: Україна, 2002. - 384 с. (20,16 друк. арк.); Передмова. - С. 5 - 21 (1,1 друк. арк.)

Статті в інших виданнях, матеріали конгресів, симпозіумів, наукових конференцій, семінарів

29. Березневі статті як джерело політичної автономії України-Гетьманщини // Матеріали науково-теоретичного семінару „Українсько-Російський договір 1654 року”. - К.: Інститут історії України НАН України, 1995. - С. 43 - 49 (0,5 друк. арк.)

30. Кирило Розумовський: усталені стереотипи та історичні реалії // Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку (Матеріали П'ятих Всеукраїнських історичних читань). - Київ-Черкаси: Інститут історії України НАН України, ЧДПУ, 1995. - С. 161 - 165 (0,25 друк. арк.)

31. Політико-культурні орієнтації козацької старшини Гетьманщини середини ХVІІІ ст. у загальноєвропейському контексті // Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку (Матеріали Шостих Всеукраїнських історичних читань). - Кив-Черкаси: Інститут історії України НАН України, ЧДПУ, 1997. - С. 134 - 146 (0,6 друк. арк.)

32. Історичний образ Запорожжя у політичній культурі козацької старшини Гетьманщини ХVІІІ століття // Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та національній свідомості (Матеріали міжнародної наукової конференції). - Київ-Запоріжжя: Інститут історії України НАН України, 1997. - С. 129 - 140 (0,6 друк. арк.)

33. Припинення існування Української козацької держави у другій половині ХVІІІ ст. (Хронологія та зміст процесу)// Український історичний збірник. - Вип. 1. - К.: Інститут історії України НАН України, 1997. - С. 121 - 132 (0,6 друк. арк.)

34. Рекомендації щодо змісту викладу в навчальних закладах теми „Богдан Хмельницький в історії державотворення” // Історія України. - 1998. - № 2. - С. 6 - 7 (0,6 друк. арк.)

35. Історичний міф та формування національної самосвідомості еліти України-Гетьманщини ХVІІІ століття // Україна. Минуле, сьогодення, майбутнє. - Збірник наукових статей. - К., 1999. - С. 81 - 90 (0,7 друк. арк.)

36. Прийняття політичних рішень у Гетьманщині // Краєзнавство. - 2000. - № 1 - 2. - С. 162 - 168 (0,6 друк. арк.)

37. Тема окремішності Гетьманщини періоду Української революції у творах військових канцеляристів ХVІІІ ст. // Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку. Випуск 7. - К.: Інститут історії України НАН України, 2000. - С. 238 - 249 ( 0,9 друк. арк.)

38. Еволюція механізмів прийняття політичних рішень та заміщення урядів в Україні-Гетьманщині// Українська козацька держава: Витоки та шляхи історичного розвитку: Матеріали Восьмих Всеукраїнських історичних читань.: Збірник наукових статей. - Черкаси: РВВ ЧДУ, 2001. - С. 73 - 80 (0,7 друк. арк.)

39. До питання про політико-культурні впливи польського суспільства на формування політичної культури еліти Української козацької держави // Україна і Польща - стратегічне партнерство на зламі тисячоліть. Історія. Сьогодення. Майбутня перспектива. Частина перша. - К.: Твім інтер 2001. - С. 84 - 90 (0,5 друк. арк.)

40. Підданство України-Гетьманщини монархові - це відмова від власних інтересів чи засіб їх реалізації? // Література та культура полісся. Вип. 20. Історичні та культурологічні процеси на Поліссі та в Україні (ХІХ - ХХ ст.). - Ніжин: НДПУ, 2002. - С. 50 - 53 (0,25 друк. арк.)

41. „Права й вольності” як символ окремішності суспільно-політичного життя Гетьманщини // Матеріали V конгресу Міжнародної асоціації україністів. Історія: Збірник наукових статей. Частина 1. - Чернівці, 2003. - С. 236 - 240 (0,7 друк. арк.)

42. Переяславсько-Московський договір у контексті утвердження Української козацької держави // Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції „Історичні витоки козацького роду в Україні”. - Частина 2.: Роль козацтва у визвольній боротьбі українського народу. - Вінниця, 24 - 27 вересня 2004. - С. 20 - 27 (0,75 друк. арк.)

АНОТАЦІЯ

Струкевич О.К. Політична культура старшини Української козацької держави: провідні інтегральні орієнтації. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - історія України. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2005.

Дисертація є першим в українській історіографії дослідженням політичної культури старшини Української козацької держави. Встановлено, що це орієнтації у межах активістського типу політичної культури, що, разом з тим, характеризувався готовністю до змін, відкритістю, ознаками, притаманними політичному суб'єкту європейської цивілізації. Автор приходить до висновку, що організувавши у ході Національної революції український соціум політичне, старшини України-Гетьманщини спрямовували свої зусилля на максимальне розширення її політичної окремішності та суб'єктності. У внутрішньополітичному житті вони були зорієнтовані на максимальну монополізацію загальносуспільних функцій. З огляду на визначені тенденції, у роботі проаналізовано політико-культурні орієнтації еліти стосовно політичної системи України-Гетьманщини в цілому, її центральних, полкових та сотенних інституцій, власних місця й ролі у політичному житті. Доволі багато уваги звернуто на сприйняття старшинами місця й ролі монарха-суверена у політичній системі Гетьманщини, на еволюцію механізмів прийняття політичних рішень у краї.

Ключові слова: Українська козацька держава, старшинська еліта, політична культура, політико-культурні орієнтації, система цінностей та норм, автономія, суверенітет.

АННОТАЦИЯ

Струкевич А.К. Политическая культура старшины Украинского козацкого государства: ведущие интегральные ориентации. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени доктора исторических наук по специальности 07.00.01 - история Украины. -Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. - Киев, 2005.

Диссертация есть первым в украинской историографии исследованием политической культуры старшины Украинского козацкого государства. Автором обосновывается необходимость привлечения для исследования этой проблемы методологического инструментария современных социально-гумманитарных наук. Довольно детализировано в работе также представлен используемый понятийно-категориальный аппарат исследования. Что касается существа исследуемого вопроса, то установлено, что политико-культурные ориентации элиты Гетманщины соотносятся с активистским типом политической культуры, для которой, вместе с тем, были характерны готовность к изменениям, открытость, как признаки, политического субъекта европейской цивилизации. В исследовании автор приходит к выводу, что в процессе организации и политического управления украинским социумом, старшины Украины-Гетманщины направляли свои усилия на максимальное расширение ее политической отдельности и субъектности. Это нашло свое отображение в политико-культурных ориентациях на сословную, политическую автономию, суверенитет и постсуверенную автономию. В работе раскрыто содержание указанных ориентаций, рассмотрены “права и вольности” как вербальные символы указанных ценностей.

Что касается внутриполитической жизни, то старшины были сориентированы на максимальную монополизацию исполнения общественных функций и, прежде всего, функции правления. Исходя из этого, в работе проанализированы политико-культурные ориентации элиты относительно политической системы Гетманщины в целом, места и роли гетмана, Генеральной рады, Рады старшины как съезда старшин, расширенного пленума Рады и коллегии генеральной старшины, а также полковых и сотенных учреждений, собственных места и роли старшин в политической жизни, места в ней подчиненных сословий. Много внимания обращено на понимание старшинами функций монарха-суверена в политической системе Гетманщины, а также отношения к представителям элиты общества, непосредственно возглавляемого этим монархом. В комплексе с отношением к монарху рассмотрены характеристики политического самоопределения старшин относительно вопросов протекции, договорности, добровольности, подданичества.

Много внимания уделено исследованию регулятивно-коммуникационных механизмов организации политической жизни Гетманщины и, среди них, вопросам отношения старшин к идее монархии, республики, оценки ими роли права и суда в социально-политической жизни. Рассмотрены также вопросы конституционного регулирования отношений, эволюции механизмов принятия политических решений в Украинском казацком государстве.

Ключевые слова: Украинское козацкое государство, старшинская элита, политическая культура, политико-культурные ориентации, система ценностей и норм, автономия, суверенитет.

ANNOTATION

Strukevych O.K. Political Culture of Ukrainian Cossack State Authorities: leading integral Orientations. - Manuskript.

A thesis for a doctorate's degree by specialty 07.00.01 - History of Ukraine. - Taras Shevchenko Kyiv National University. - Kyiv, 2005.

The thesis is the first in Ukrainian historiography study of the political culture of Ukrainian Cossack State Authorities. There is established that these orientations are inside the activity type of the political culture, that is also characterized with readiness to changes, opening, characteristics, which are suitable to the political subject of the Europian civilization. The author comes to the conclusion that seniors of Ukraine-Hetmanschine directed their forces for the maximum widening of ist political separation and subjectiveness by the organization of the Ukraininian socium during the National Revolution politically. They were orientated at the maximum monopoly of the general social functions in the internal political life. Towards the determined tendencies, there is the analysis of the political-cultural elite' orientations in this work according to the political system of Ukraine-Hetmanschine in general, its central, regimental and regional institutions, private place and part in political life. Enough attention is turned to the perception by the seniors of the place and part of the monarch-sovereigner in the political system of Hetmanschine, to the evolution of mechanisms of the receiving of the political decisions in the region.

Key words: Ukrainian Cossack State, political culture, political-cultural orientations, political elite, system of values and norms, autonomy, sovereignty.

Размещено на Allbest.ru