Політика Великобританії по відношенню до Палестини, 1915-1922 рр.

22 грудня 1916 р. британські військові частини почали наступ на Палестину, а вже 29 грудня У. Робертсон (із 1915 р. начальник Імперського генерального штабу, відповідальний за розробку оперативних планів на Близькому Сході) представив до Воєнного кабінету меморандум про хід палестинської кампанії з пропозицією захоплення Єрусалиму. Договір Сайкс-Піко більше не розглядався як надійна гарантія британських інтересів у Палестині, і навіть отримав оцінку діючого Кабінету як „суто безглузда угода”. Британська дипломатія взяла курс на ізоляцію французьких військ від бойових дій у Палестини. Офіційно Імперський генеральний штаб заявив про бажання співпрацювати з Парижем на всіх переговорах, які торкатимуться французької сфери впливу. Разом з тим У. Робертсон, як свідчить внутрішня кореспонденція, відстоював думку про неможливість з'єднання британських військ із французькими з воєнних і політичних мотивів. Цим він виявив свою спроможність єднати таланти полководця з якостями досвідченого політика, який чітко усвідомлював зовнішньополітичні наміри уряду. Не дивно, що Воєнний кабінет беззаперечно ухвалив його пропозицію.

Створюючи перепони французьким військам в операціях у Палестині, британська дипломатія паралельно звела нанівець зусилля французької місії під керівництвом Ж. Піко, метою якої було посилити вплив Парижу на арабських лідерів Хіджазу.

У квітні 1917 р. Д. Ллойд Джордж, пояснюючи позицію уряду британському послу в Парижі лорду Берті, підкреслював, що французи повинні визнати британський протекторат над Палестиною, тому що королівські війська після її завоювання повинні там залишаться. Ці наміри були здійснені до кінця року, коли більша частина Палестина була окупована Великобританією.

Одночасно виникла гостра потреба у вагомому аргументі, який би зробив легітимним британську присутність у Палестині. Усвідомлюючи це, Ллойд Джордж поквапився заявити, що „вогонь хрестоносців” спалахнув у серцях королівських солдат, які ввійшли до Святої землі. В пресі широкого наголосу набула тема значення Палестини та величезних послуг, що надав єврейський народ і Всесвітня сіоністська організація Великобританії.

Підтримка дій британського уряду Росією і Ватиканом поставила французів у скрутне становище, їм залишилося лише підтримати ідею створення „єврейського національного дому” в Палестині. Таким чином, Великобританія виявила ініціативу в реалізації мети, яка, завдяки зусиллям сіоністів, завоювала прихильність правлячих кіл Європи.

Восени 1917 р. на засіданні Воєнного кабінету обговорювався підготовлений представниками сіоністської організації (Нахумом Соколовим та Гаррі Сакером) документ, за яким Уряд Його Величності висловив свою згоду з принципом визнання Палестини національним осередком єврейського народу. Підчас обговорення зі співчуттям сіоністам виступили лорд Бальфур, лорд Мілнер, лорд Р. Сесіль і прем'єр-міністр Д. Ллойд Джордж. До того ж, на їх боці була британська громадська думка, яка схилялася до кроків назустріч сіоністам.

Разом з тим члени уряду Едвін Монтегю і Джон Керзон висловили свої зауваження. Е. Монтегю наголосив на тому, що у разі отримання євреями законної Батьківщини, їх позиції в багатьох країнах світу будуть послаблені. Дж. Керзон звернув увагу на можливі проблеми: по-перше, Палестина за характером природних умов не могла прогодувати 12 мільйонів євреїв; по-друге, палестинські араби не співчували ідеям сіоністів; по-третє, Палестина була святою землею не тільки для іудеїв і християн, а й мала культове значення для мусульман. Дж. Керзон запропонував заздалегідь продумати комплекс заходів, які б дозволили забезпечити мир в Палестині, що було необхідним для її перетворення на єврейський національний, матеріальний та духовний центр. Висловлені зауваження було враховано: раніше запропоноване формулювання майбутнього статусу Палестини як „єврейської держави і національного осередку єврейського народу” (Г. Сакер) було пом'якшено. В нову редакцію документа, яку готували члени уряду А. Мілнер та Л. Емері, положення про необхідність утворення єврейської держави включено не було.

Після ухвалення Вашингтоном, 2 листопада 1917 р. уряд Великобританії в листі голові Британської сіоністської федерації лорду Ротшильду висловив свою підтримку ідеї створення у Палестині єврейського національного осередку (Декларація Бальфура). З пропагандистської точки зору документ мав залучити на бік Антанти євреїв, які користувалися фінансовим і політичним впливом. Разом з тим публікація Декларації вважалася передчасною, оскільки це могло ускладнити відносини з арабами - найважливішими на той час союзниками Великобританії на Близькому Сході.

У 1918 р., в Палестині, після захоплення королівськими військами, було встановлено британську воєнну адміністрацію на чолі з лордом Алленбі (з 1918 р. командувачем військовими силами Великобританії на Близькому Сході). Пізніше цю посаду займали військові офіцери Артур Мані, Гаррі Уотсон, Луіс Болс. Паралельно з адміністрацією в Палестині діяла Сіоністська комісія, яка взялася за втілення в життя планів єврейської колонізації. Її активні дії призвели до спалаху міжетнічної конфронтації. Збувалися побоювання Дж. Керозона, висловлені підчас прийняття декларації Бальфура. Склад воєнної адміністрації комплектувався переважно службовцями британських резиденцій у Єгипті та Месопотамії, які, виходячи з особливостей політичної системи Великобританії, вимушені були проводити власну політику на місцях і, як наслідок, мали свої „особливі підходи”. Можливо, цим і були зумовлені в той час їх проарабські настрої і коливання в реалізації офіційного курсу Лондону, що й наклало негативний відбиток на британо-сіоністські відносини.

Після оголошення Декларації Бальфура шериф Мекки Хусейн, спираючись на досягнуті домовленості з Великобританією, опротестував переділ території Палестини. Лондон надіслав йому свої запевнення в тому, що продовжує дотримуватися досягнутих домовленостей. Але після того, як радянський уряд опублікував секретну угоду Сайкс-Піко, Хусейн був вимушений вимагати від британських партнерів пояснень. І хоча А. Бальфур відмовився визнати факт існування цієї угоди, а Т. Лоуренс висловив свою упевненість, що британці не можуть зрадити своїх союзників, у англо-арабських відносинах намітилося охолодження.

Враховуючи значення арабської підтримки на Близькому Сході, британці були вимушені шукати порозуміння з палестинцями. Тому напередодні Паризької конференції, підчас візиту Фейсала в Лондон, А. Бальфур, визнавши існування секретної угоди Сайкс-Піко, представив її вигідною передусім для французів. При цьому він висловив готовність скасувати цей договір і в подальшому ураховувати інтереси арабів.

В результаті тривалої дипломатичної гри підчас засідань, у кулуарах і за рамками конференції Великобританії вдалося вибороти своє право на Палестину, що було офіційно підтверджено 25 квітня 1920 р. рішенням Верховної ради союзних держав, коли Лондон отримав палестинський мандат. Отже, вміло використовуючи протиріччя повоєнних міжнародних відносин, Великобританія досягла значних переваг на Близькому Сході, що дозволило їй у квітні 1920 р. отримати мандат на управління Палестиною, таким чином, забезпечити контроль над стратегічно важливою територією.

В четвертому розділі „Криза британської політики щодо Палестини, 1920-1922 рр.” розглядається процес корегування політики Великобританії по відношенню до Палестини у зв'язку з загостренням арабо-єврейського протистояння. Розділ включає два підрозділи: 1. Проблема статусу Палестини в період загострення англо-арабських відносин, 1920-1922 рр.; 2. Біла книга У. Черчілля.

У зв'язку з виключенням британськими правлячими колами Палестини з переліку територій, обіцяних Фейсалу, англо-арабські відносини ще більш загострилися. Намагаючись добитися перегляду цього рішення він наприкінці 1920 р. прибув в Лондон. Підчас переговорів раптом з'ясувалося, що, начебто, через багатозначність терміну „вілайєт”, арабська сторона невірно зрозуміла позицію Великобританії, викладену у листуванні між Г. Мак-Маганом і Хусейном. За інтерпретацією цього терміну британськими дипломатами територія Палестини не повинна була увійти до складу королівства Фейсала. Таким чином, був знайдений формальний аргумент для виправдання непослідовної, з точки зору арабів, політики Уайтхоллу. Але дипломатичні хитрощі лише ускладнили ситуацію, спровокувавши масові заворушення арабського населення. За таких умов почала діяльність британська цивільна адміністрація.

Першим Верховним комісаром Палестини був призначений Г. Семуель, який не приховував симпатій справі сіоністів. І хоча він зробив певні кроки для врегулювання конфлікту, події в той час визначала діяльність Сіоністської комісії (утворена для розбудови „єврейського національного осередку”), яка сприяла продовженню єврейської імміграції. Відповіддю стали масові безпорядки в Єрусалимі.

В цих умовах голова колоніального відомства У. Черчілль дав зрозуміти обом сторонам конфлікту, що Великобританія буде проводити незалежну політику, уряд не відступить від курсу на розбудову „єврейського національного осередку”, хоча й не збирається робити Палестину тільки єврейською.

Незважаючи на це арабські лідери продовжували боротьбу за права свого народу. У квітні 1921 р. в Хайфі був скликаний Конгрес арабів Палестини, який опротестував Декларацію Бальфура і створив постійно діючу комісію для втілення в життя прийнятих рішень. У результаті вже у травні відбулися серйозні зіткнення арабів і сіоністів. Призначена британською адміністрацією комісія з розслідування інциденту визнала причини, які підштовхнули арабів до порушення порядку, об'єктивними. Цей крок знайшов підтримку громадськості Великобританії, яка вимагала досягнення порозуміння. За таких умов Г. Семуель прийняв рішення тимчасово призупинити єврейську імміграцію. У відповідь Сіоністська комісія заявила про складення своїх повноважень, що утворювало нові складнощі для Великобританії. Як наслідок, вже 3 червня 1921 р. головною метою Лондону було проголошено досягнення миру та злагоди в Палестині, а не розбудову „єврейського національного дому”. Але це призвело до чергового загострення ситуації не тільки в Палестині, але й у Великобританії.

Протягом наступного року британський уряд намагався знайти вихід із скрутного становища, але невдоволеність як арабських лідерів, так і британського істеблішменту тільки зростала. Намагаючись поліпшити ситуацію, голова колоніального відомства У. Черчілль 3 червня 1922 р. опублікував документи, які містили офіційне тлумачення політики уряду щодо Палестини - так звану „Білу книгу Черчілля”. Після цього ситуація набула ще більшого напруження. 21 червня 1922 р. палата лордів 60-ма голосами проти 29-ти висловилася за відмову від палестинського мандату, оскільки він „не відповідає ані почуттям, ані бажанням народу Палестини”. 4 липня палата общин 292-ма голосами проти 35-ти висловилася на підтримку курсу уряду (позиції якого твердо відстоював міністр колоній У. Черчілль), але це сталося лише після запеклих дебатів. Таким чином, незважаючи на спротив опозиції, уряд Великобританії погодився прийняти від Ліги Націй мандат на управління Палестиною.

Отже, вихід із кризи, яка стала наслідком нерішучого, невизначеного, подвійного підходу до відпрацювання зовнішньополітичного курсу Уайтхоллу щодо Палестини, здавалося, був знайдений. Контроль над стратегічно важливою територією був встановлений. Однак, у той же час результат багато в чому був протилежний очікуваному: недооцінивши силу арабського національно-визвольного руху та переоцінивши рівень свого впливу на лідерів ВСО, керівники британської зовнішньої політики створили передумови для виникнення нових проблем, які призвели, врешті-решт, до втрати Великобританією домінуючого положення у близькосхідному регіоні.

У висновках дисертації викладено результати дослідження.

Еволюція міжнародних відносин на Близькому Сході у першій чверті XX ст. свідчила про істотні зміни в розподілі сил на світовій арені. Незмінні цілі великих держав у даному регіоні досягалися в умовах перманентної нестабільності. Колишні впливові геополітичні актори втрачали своє значення, як це відбулося з Німеччиною, Австро-Угорською імперією і Туреччиною. Деякі держави, занурені у внутрішні проблеми, подібно Росії, тимчасово залишили свої позиції. Великобританія, використовуючи сприятливі умови, намагалася посилити свій вплив у Палестині, яка давно привертала увагу британських політиків і державних діячів.

У 1838 р. лорд Пальмерстон, першим серед європейських лідерів, добився від Мухаммеда Алі (який у свою чергу розглядав Великобританію як державу, що могла очолити антитурецьку коаліцію) можливості відкрити англійське консульство в Єрусалимі. Тоді ж заможні британські євреї, серед яких найбільш впливовими були сім'ї Ротшильдів і Монтефьйорі, сприяли єврейській імміграції в Палестину. Саме під впливом цих фінансистів голова Форін оффісу лорд Пальмерстон уже в той час висунув ідею повернення єврейської нації до Палестини. Однак, ці дії мали наслідком лише утворення окремих неорганізованих поселень, а пізніше розбудову нових єврейських кварталів за стінами Єрусалиму. Коли ж М. Алі під тиском європейських держав був вимушений залишити Палестину, яка знов увійшла до складу Османської імперії, означені плани були відкладені на тривалий час, тим більше, що Дж. Пальмерстон, їх головний прибічник, пішов у відставку з посади міністра зовнішніх справ Великобританії.

Однак, ідея продовжувала обговорюватися в пресі, правлячих і ділових колах Великобританії, навіть розглядалася кабінетом міністрів. Вона не отримала втілення в жодному офіційному документі, хоча її прибічниками були такі впливові представники британських правлячих кіл, як Ч. Черчілль (правнук п'ятого герцога Мальборо, офіцер британського корпусу в Сирії у 1842-1852 рр.), С. Монтегю (банкір, представник ліберальної партії в Парламенті), Б. Дізраелі (в майбутньому прем'єр-міністр Великобританії).

У 1870-х рр. Б. Дізраелі, який за допомогою Ротшильдів придбав акції Компанії Суецького каналу, створив передумови для більш рішучого втручання Великобританії у близькосхідні проблеми. Однак, остаточно підкреслив стратегічне значення Палестини для Британської імперії У. Гладстон, здійснивши окупацію Єгипту в 1882 р.

З утворенням Всесвітньої Сіоністської Організації ідея повернення євреїв у Палестину отримала втілення у проекті розбудови „єврейського національного осередку”. Зусиллями Т. Герцля, Г. Семуеля та ін. цей проект став широко відомим у європейському політикумі. Головною перешкодою його втілення було те, що Палестина залишалася частиною Османської імперії, по відношенню до якої великі держави проводили політику збереження status quo.

Поразка Німеччини та Османської імперії в Першій світовій війні, підписання Версальської (1919 р.) і Севрської (1920 р.) угод продемонстрували, здавалося, можливість швидкого втілення мрії правлячих кіл Великобританії про створення так званої „близькосхідної імперії”, яка б об'єднувала її африканські колонії із Палестиною, Аравією, Сирією, Месопотамією та Індією, гарантувала безпеку Суецького каналу і означала безпрецедентне укріплення позицій Великобританії в Середземномор'ї та в Середній Азії. Але післявоєнні геополітичні реалії не сприяли повному здійсненню амбіційних планів Уайтхоллу.

Тривала війна похитнула британську економіку, призвела до встановлення певної фінансової залежності Великобританії від США. Перші післявоєнні роки були відзначені повстанням у Єгипті (1919 р.), англо-афганською війною (1919 р.), повстанням в Іраку (1920 р.), різким ослабленням британських позицій в Ірані, значними антиколоніальними рухами в Індії, а також прогресуючим загостренням арабо-єврейського протистояння в Палестині. В цих умовах британські правлячі кола не могли повністю реалізувати свої плани щодо цієї території. Це особливо ясно бачили у Форін оффісі, де усвідомили, що до старих англо-французьких протиріч, які загострилися після війни, додалися англо-американські. Британські дипломати вимушені були також враховувати виникнення СРСР, підписання Москвою дружніх угод із кемалістською Туреччиною, каджарським Іраном, Афганістаном Амманулли.

Всі ці обставини зумовлювали наявність двох ліній у післявоєнній палестинській політиці, коливання Уайтхоллу підчас вирішення настільки важливого для імперії питання. Цьому значною мірою сприяла також відсутність у британському істеблішменті єдиної точки зору щодо оцінки економічного та політичного становища післявоєнної Великобританії.

Та незважаючи на антисіоністські виступи на Арабському Сході і серйозні протирічя всередині британського суспільства, правлячі кола Великобританії змогли здійснити свої найбільш важливі плани. Ліга Націй 24 липня 1922 р. була змушена прийняти рішення про затвердження британського мандату на Палестину, яке набрало чинності 11 вересня того ж року. Публікація Білої книги У. Черчілля, всупереч шаленому опору „справжніх торі”, арабів і сіоністів, підтвердила, що уряд готовий твердо відстоювати свої позиції. Те, що основні принципи, розроблені Т. Герцлем, Г. Семуелем, А. Бальфуром, У. Черчіллем та іншими архітекторами післявоєнної системи міжнародних відносин, створили основу палестинської стратегії Уайтхоллу майже до 1948 р., свідчить про їх відповідність геополітичним реаліям того часу.

Зміна фундаментальних принципів британської політики щодо Палестини після утворення держави Ізраїль проходило вже в умовах становлення нової, біполярної системи міжнародних відносин. У цей час Великобританія майже остаточно втратила статус провідної держави, а на світовій арені з'явилися більш могутні геополітичні гравці - США та СРСР - дії яких лише ускладнили розв'язання палестинської проблеми. Вона і сьогодні залишається головним джерелом нестабільності на Близькому Сході.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДОСЛІДЖЕННЯ

1. Сионизм на рубеже веков: ддипломатический аспект // Вісник Луганського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка. - 1999. - № 9(19). - С. 29-35;

2. Декларация Бальфура: к истории вопроса // Вісник Луганського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка. - 2000. - № 12(32). - С.51-58;

3. Великабританія та Палестинське питання напередодні Паризької мирної конференції // Вісник Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля. - 2001. - № 10. - С. 105 - 110;

4. Еволюція британської політики стосовно Палестини у 1920 - 1922 рр. // Український історичний збірник - 2001. - К., 2002. - С. 367 - 376.

Матеріали конференцій

5. Союз британської зовнішньої політики та сіонізму: перші кроки // Історична наука: проблеми розвитку. Матеріали міжнародної конференції. - Луганськ, 2002. - С. 128 - 132.

6. Белая книга Черчилля: история возникновения // Актуальні проблеми вітчизняної і всесвітньої історії. Матеріали всеукраїнської конференції. - Луганськ, 2002. - С. 273 - 276.

Размещено на Allbest.ru