С. Kociop як апологет "нового сталінського курсу" (листопад 1933 р.)

Боротьба Й. Сталіна з "українським націоналізмом" з метою уніфікації ідеологічного та культурного життя в УРСР. Аналіз виступу С. Kociopa на пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У в листопаді 1933 року для зрозуміння суті "нової сталінської національної політики".

Рубрика История и исторические личности
Вид статья
Язык украинский
Дата добавления 29.07.2013
Размер файла 27,6 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

С. Kociop як апологет «нового сталінського курсу» (листопад 1933 р.)

Марченко Н.В.

Боротьба з «українським націоналізмом» проти небажаних керівників республіки, інтелігенції та інших верст населення, була невід'ємною складовою централізаторської національної політики Й.Сталіна. Ця політика за умов зміцнення тоталітаризму спрямовувалася на уніфікацію ідеологічного та культурного життя в УРСР, що передбачала розправу з будь-якою формою вільнодумства. У 1933р., утихомиривши селян голодом, Й.Сталін вирішив остаточно покінчити з політикою українізації, знищити всіх прихильників націонал-більшовизму і розправитися з усіма вихідцями з колишніх національних небільшовицьких партій. Практичним втіленням у життя злочинних намірів «вождя народів» займалося парткерівництво УРСР на чолі з С.Косіором.

Серед дослідників сталінського терору у національній сфері в 1933р. провідне місце належить Г.Костюку, який на основі тогочасної преси ще в 1960-х роках систематизував матеріали і факти доби сталінізму, дав їм політичний аналіз, вивчивши теорію і стратегію більшовизму в національному питанні[1]. Серед сучасних українських дослідників в цьому контексті можна виділити працю Ю.Шаповала[2], а також статтю Г.Сфіменка, в якій автор аналізує причини згортання політики українізації і пояснює боротьбу Й.Сталіна з «націонал-ухильниками» в республіці в 1933р.[3].

Метою даного дослідження є аналіз виступу С.Kociopa на Листопадовому пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У в 1933р. на основі архівного матеріалу та тогочасної преси для зрозуміння суті «нової сталінської національної політики».

Й.Сталін вже з кінця 1932р. готувався завдати нищівний удар по українським націонал-комуністам та представникам української інтелігенції. Показовою в цьому плані стала сталінська постанова від 14 грудня 1932, в якій крім критики на адресу парткерівництва УPСP на чолі з С.Косіором в області хлібозаготівель, йшлося про незадовільне проведення «більшовицької українізації» [4, арк.234-238].

На практиці це означало проведення нової «чистки» всіх членів і кандидатів у члени партії протягом 1933р.[5]. В УРСР для проведення репресій проти «націоналістів» було направлено слідчу комісію ОД ПУ на чолі з В.Балицьким, яка дійшла висновку про наявність «петлюрівських організацій на Україні, які ставлять собі за мету проведення саботажу хлібозаготівель й підготовку селянських повстань для відокремлення України від СРСР і відновлення в ній капіталізму»[3,с.688].

Більше того, за постановою від 24 січня 1933р. в УРСР, за дорученням Й.Сталіна, другим секретарем призначили П.Постишева, найголовнішим завданням якого, поряд з наведенням «порядку з хлібозаготівлями», була ліквідація національних тенденцій в Україні, а як потім з'ясувалося, і знищення М. Скрипника.

Парткерівництво УРСР, під тиском Й.Сталіна, було змушене публічно визнати себе винними у допущенні низки помилок щодо керування республікою в сфері хлібозаготівель та національній політиці. Єдиним, хто не захотів вибачатися за «помилки», був М.Скрипник. До того ж, саме М.Скрипник відстоював перед Й.Сталіним доцільність перебування на посаді С.Косіора, як генерального секретаря ЦК КП(б)У, коли «вождь народів» думав усунути останнього з цієї посади за нездатність керувати республікою. Тоді М.Скрипник виступив проти масового зняття за «саботаж хлібозаготівель» секретарів районних комітетів партії[3,с.689].

Це твердження підтверджують і спогади очевидця Е.Йольського, який в той час мав розмову з М.Скрипником. Він стверджував, що коли Й.Сталін і Л.Каганович намітили замінити партійне керівництво УРСР, поставити П.Постишева замість С.Косіора і перекласти на нього провину за голод 1932р., М.Скрипник був проти цього[6,арк.20].

А для самого М.Скрипника критичний момент настав вже в другій половині лютого 1933р., коли стало зрозуміло, що головних винуватців невдалих хлібозаготівель та голоду 1932-1933рр. будуть шукати серед його прихильників. He витримавши тиску, М.Скрипник у липні 1933р. Здійснив самогубство. Цього в партійних колах не міг ніхто очікувати. Е.Нольський згадував: «Станіслав Kociop прибіг до смертельно пораненого друга і закричав з докором і безумовно щиро: «Що ви накоїли старий більшовик? Микола Олексійович вже більше не відкрив очей. Це і багато чого іншого було тоді зафіксовано. Ні Косіор, ні ми районники, не могли собі уявити смерть Скрипника прелюдією 1937р. Це могло тоді здатися жахливою видумкою ворога» [6,арк. 12.].

Самогубство М.Скрипника порушило плани Кремля влаштувати публічне цькування колишнього наркома освіти на найближчому пленумі ЦК КП(б)У. Такий перебіг подій не влаштовував П.Постишева та його команду, які приклали чимало зусиль для того, щоб М. Скрипник для початку хоча б публічно визнав свої «помилки». Проте альтернатива М.Скрипнику була знайдена досить швидко відповідною кандидатурою було обрано С.Косіора, який знаходився із М.Скрипником у дружніх відносинах. П.Постишев, без сумніву, знав, що Й.Сталін хотів зняти генерального секретаря з посади, тому подумав, що союзний генсек не буде проти такої «комбінації».

Як наслідок, на С.Косіора наприкінці липня на початку серпня 1933р. спробували покласти всю провину за «перегин українізації». На одному із засідань розширеного харківського активу на С.Косіора чинили такий самий тиск, як свого часу це робилося на М.Скрипника[3,с.704.].

Плани П.Постишева та «компанії» зірвав сам Й.Сталін, який тоді «врятував» С.Косіора від нападок з боку інших членів Політбюро, таким чином покаравши ініціативних місцевих керівників. Щоправда, в Харкові тоді говорили, що С.Косіора захистив Серго (Орджонікідзе)[6,арк.38.]. Ta якби там не було, з центру до України надійшов лист, у якому підкреслювалося, що «зовсім неправильною є спроба інших членів Політбюро ЦК КП(б) зняти з себе відповідальність за помилки, котрих припускалося Політбюро в цілому»

Й.Сталін стверджував, що Політбюро ЦК КП(б)У перевищило свої повноваження, фактично поставивши питання про звільнення С.Косіора: «ЦК ВКП(б) вважає, що т. Kociop повинен залишитися в У країні. Це тим більше правильно і необхідно тепер, коли у зв'язку з непартійним вчинком т. Скрипника, котрий покінчив життя самогубством, звільнення т. Kociopa може тлумачитись як незгода з національною політикою ВКП(б), а в кращому випадку всередині партії може розглядатися як відхід у найскладніший час, коли потрібна серйозна розгорнута ідейно-політична боротьба з націоналістичними та шовіністичними елементами>>[3,с.704.].

Більше того, аби довести іншим членам ЦК КП(б)У, що в Україні нічого не змінилося, Й.Сталін вирішив поставити саме С.Косіора основним доповідачем на листопадовому пленумі з питань національної політики. Це було зроблено навмисно аби, по-перше, показати, що С.Kociop цілком згідний з «новою національною політикою» ВКП(б), по-друге, аби генеральний секретар особисто засудив політичну діяльність М.Скрипника, в минулому свого товариша, виставивши його перед публікою як «націоналістичного переродженця», який покінчив життя самогубством через те, що «заплутався у своїх помилках».

Доповідь С.Косіора «Підсумки і найближчі завдання проведення національної політики на Україні», з якою він виступив на листопадовому пленумі в 1933р., була відредагована особисто Й.Сталіним[7]. Сам же пленум ЦК і ЦКК КП(б)У, який проходив з 18 по 22 листопада 1933р. є переломним та історичним для розуміння тієї національної політики, яку почав проводити Й.Сталін в республіці. Вона зводилася до узаконення централізованої русифікаторської політики та боротьби з націонал-комунізму в республіці. Як вважає, Г.Костюк, пленум був покликаний поставити національне питання зовсім по-іншому, переглянути увесь минулий етап КП(б)У в національному питанні під кутом зору сталінського «нового курсу»[1,с.199].

На початку своєї доповіді С. Kociop пояснював, чому саме в цей період необхідно підбити підсумки боротьби з «українським націоналізмом». За його словами, це необхідно було зробити з огляду на міжнародне становище, оскільки УРСР, як основна та невід'ємна частина СРСР в цей період знаходиться в центрі уваги і всякого роду посягань з боку імперіалістів. Крім того, необхідно було провести підсумки боротьби з новим «націоналістичним ухилом», очолюваним М.Скрипником[8,арк.1].

Така нагальність підбиття^ підсумків боротьби з «українським націоналізмом» потрібна була Й.Сталіну для того, щоб обґрунтувати і виправдати перехід до «нового курсу». Плацдарм для «нової політики» створювався завчасно: ще в грудні 1932р. ЦК ВКП(б) видав постанову про нову «чистку» в партії, згідно з якою планувалося провести «чистку» всіх членів та кандидатів у члени партії протягом 1933р.[9].

В українських реаліях, як стверджує, Г.Костюк, з травня 1933р. ця «чистка» проходила під прапором боротьби з «національним ухилом в партії», тобто з партії почали виключити майже всіх колишніх боротьбистів, укапістів, членів КПЗУ, вихідців з інших партій, які в основному працювали на культурній, адміністративній і господарській ділянці. Крім того, було виключено багатьох послідовників М.Скрипника, які відповідали за культурну сферу, а теоретична і практична діяльність М.Скрипника в галузі національного питання була оголошена ворожою[1,с.189].

Для обґрунтування репресій проти зазначених осіб, потрібно було якось всі ці категорії підвести під «ворогів народу». У зв'язку з цим була висунута версія про таємні зв'язки цих «буржуазних націоналістів» з «контрреволюційною» українською еміграцією, яка зображувалась як агент «міжнародного імперіалізму» і яка хотіла відриву УРСР від Радянського Союзу.

Як свідчить аналіз початкових косіорівських тез, коли Й.Сталін тільки призначив генерального секретаря доповідачем, С.Kociop ще не зовсім розумів, яка роль йому відводилась і в якому напрямку потрібно рухатися. В своїх тезах, говорячи про викриті в УРСР «контрреволюційні» організації, генеральний секретар обмежувався лише загальними формулюваннями, пов'язуючи ці «організації» лише з «іноземними інтервентами»: «Установкою всіх контрреволюційних організацій на Україні за останні роки, тісно пов'язаних з німецьким і польським фашизмом, починаючи з СВУ та УВО являється ставка на інтервенцію проти Радянського Союзу»[7, арк. З].

Здавалося нічого в цьому реченні немає дивного, проте не для Й.Сталіна. Він червоним олівцем обвів слова «СВУ» та «УВО», а на полях біля цього речення зазначив «Про галичан, із яких одні тягнуть до німецьких поміщиків, а інші до польських! Закидати грязюкою всі антикомуністичні партії українців, включаючи с.д. та с.р., як зрадників українського народу»[7,арк.З].

Очевидно Й.Сталін хотів показати, що всі партії крім КП(б)У є «зрадниками українського народу», тому проти них потрібно застосовувати репресії. Із зауважень Й.Сталіна зрозуміло, що його дратувало, обмеження С.Косіора в своїх тезах лише згадкою про «німецький і польський фашизм» і водночас повне ігнорування галицьких українців. Як вважає дослідник, Г.Сфіменко галицькі українці як емігранти, так і ті, що залишилися на теренах Польщі, були ворогами Кремля, оскільки відігравали значну роль у національній політиці. Вони не були прихильниками культурної уніфікації та повного «злиття» У країни та Росії. До того ж, у самій Східній Галичині українські сили некомуністичного спрямування чимало уваги приділяли висвітленню Голодомору 1932-1933 років. Якщо від усього світу Сталіну все-таки вдалося приховати його, то від українців Галичини ні [9].

Зрозумівши установку «вождя народів», С.Kociop уже на пленумі описував страшну картину того, яким чином «контрреволюціонери націоналісти» потрапили до радянського апарату в УРСР. Генеральний секретар стверджував, що з усіх «викритих контрреволюціонерів націоналістів» більшість приїхала із-за кордону із Праги, Галичини та інших місць. З одного боку це рештки «розгромлених білогвардійських, націоналістичних контрреволюційних загонів і полків, які допомагали інтервентам полякам, німцям в 19181920рр.», а, з іншого боку, це галицькі націоналісти, які «цілком продалися польським поміщикам, ополячилися і були виряджені сюди готувати інтервенцію зсередини». С.Kociop також стверджував, що контрреволюційна робота часто проводилася під виглядом еміграції на Україну членів Комуністичної партії Західної України (КПЗУ)[10].

На цьому перелік «ворогів» не закінчився, адже С.Kociop зазначав, що крім «зовнішніх ворогів» були ще значні групи «націоналістів» і всередині Радянської У країни, так звані «контрреволюціонери з партквитком у кишені»(М.Яловий, А.Річицький, В.Сірко та інші). Саме вони, за твердженням генсека, були «головною надією і підпорою закордонної інтервенції, вони мали полегшити відновлення влади поміщиків і капіталістів на Україні».

Усім цим людям в провину ставилося, що вони, нібито, під виглядом більшовицької українізації насправді проводили «петлюризацію» державного апарату, готуючись водночас за вказівкою певних польських і німецьких елементів повстання, щоб полегшити воєнний похід імперіалістів проти Радянської України[10].

Дослідник Г.Костюк пояснює чому до категорії «ворогів народу» сталінський режим зарахував так багато осіб. До вищеназваних «контрреволюціонерів з партквитком у кишені» відносилися і О.Шумський, К.Максимович, П.Солодуб, М.Яворський ті члени партії, які уособлювали основні течії українського націонал-комунізму: боротьбисти, укапісти, скрипниківці. До них ще додавали членів КПЗУ, які емігрували з Польщі, та безпартійних галицьких інтелігентів. Всі вони, як колишні есери на чолі з М.Грушевським, що повернулися з еміграції та українські соціал-демократи з Галичини, працювали вже достатньо часу в УРСР переважно на культурній ниві та лояльно ставилися до режиму[ 1,с.205]. Aлe їх діяльність вже давно не задовольняла Й.Сталіна, а тому він від імені С.Косіора стверджував, що вони є небезпечними для радянського суспільства.

З усіх прізвищ, які фігурували на пленумі як «вороги», провідна роль належала все ж таки Й. Скрипнику. Навколо нього, як стверджував С.Косіор, збиралися всі «контрреволюційні елементи», а він сам був своєрідним щитом для них[10]. Це все радянська влада «виявила» під час «чистки» партії. Хоча, точні дані чистки ніде не публікувалися, проте відомо, що в результаті цього «заходу» у лавах КП(б)У залишилося лише 8,2% тих, хто вступив у партію до 1920 р [11,с. 147].

Отже, Й.Сталін в цей період навмисно вводить в українську реалію «міжнародних імперіалістів та їх агентів українських емігрантів», які пролізли в усі провідні державні установи на ключові посади та зблизилися з місцевими «контрреволюціонерами з партквитком у кишені», аби оголосити весь попередній курс національної політики, яка включала в себе українізацію, неправильним та ворожим, оскільки його здійснювали «вороги народу». Як відомо, українізацію активно втілював в життя М.Скрипник.

Охарактеризувавши загальні тези, які були продиктовані Й.Сталіним, С.Косіор перейшов до конкретики. З його слів стає зрозумілим, що на момент відкриття пленуму, ДПУ УРСР вже провів активну боротьбу з «контрреволюційними націоналістами», активно фабрикуючи все нові й нові справи. Крім вже «викритих» «СВУ» та «УНЦ», С.Косіор назвав нову фікцію, а саме «Українську військову організацію», яку було викрито на початку 1933р. її очолювали К.Максимович, О.Шумський, Біленький, П.Солодуб та інші, які «діяли на гроші польських поміщиків та капіталістів і німецьких фашистів»[ 12].

Варто зазначити, що для Й.Сталіна було важливим знищення не лише О.Шумського та його найближчих соратників, а й усіх осіб, які свого часу були тією чи іншою мірою причетні до колишньої національної опозиції в КП(б)У в 19251929рр. на чолі з О.Шумським, а також усіх діячів культурної сфери, які були з ними тією чи іншою мірою пов'язана з ними[ і,с.261 ].

Ярлик «контрреволюціонерів з партквитком в кишені» значною мірою відносився до цих осіб. Це досить красномовно простежується в сталінських поправках до тез С.Косіора, в яких слово «шумкізм» скрізь було виправлене на «антипартійну групу Шумського».

Отже, всіх цих осіб було віднесено до «антипартійної групи Шумського» і оголошено «контрреволюціонерами», пов'язаними з «іноземними інтервентами», які прагнули відірвати Україну від СРСР.

На практиці це втілювалося досить просто, аби довести зв'язок «антипартійної групи Шумського» з «іноземними інтервентами» привід знайшовся досить швидко. Вибір впав на О.Букшованого, колишнього активного «шумкіста» в КПЗУ, який з моменту приходу Гітлера до влади в Німеччині працював у Берліні радянським розвідником. Але в певний^момент Москва відкликала свого розвідника (що свідчить про те, що Й.Сталін слідкував за перебігом справи) і направила до Харкова, де він і був заарештований за звинуваченнями у приналежності до «УВО»[7,арк.4].

Проте громадськості С.Kociop представив зовсім іншу картину. Генеральний секретар стверджував, що по приходу до влади в Німеччині Гітлера, робота націоналістичних організацій набула активнішого характеру. У цей період до УPСP нібито був направлений один із організаторів «української військової організації» «УВО», колишній отаман січових стрільців О.Букшований, який був зв'язаний безпосередньо з

С.Коновальцем, і в свій час обманом проліз до КПЗУ. Зі слів С.Косіора, ця організація нібито активно готувала антирадянське повстання в Україні, свідченням чого є створення на території республіки військових кадрів і терористичні груп[ 10].

Без сумніву, «УВО», як і ряд попередньо «викритих» організацій, була сфабрикованою справою. За деякими даними, за причетність до цієї справи в 1933-1934рр. було засуджено 148 осіб. Серед них було чимало членів Комуністичної партії Західної України (КПЗУ) та колишніх діячів «шумкіської опозиції»[2,с. 132].

Наступною «викритою» справою, про яку повідомив С.Kociop учасникам пленуму, була «Організація українських есерів». Головним осередком цієї організації був Харків, а саме журнал «Червоний шлях», Наркомзем та Держтранс», але «особливо широко контрреволюціонери розмістилися на харківських державних курсах українізації ім. К.Маркса». Генсек переконував, що ці «викриті» есери «мріють про повстання проти Радянської влади» [10].

Як вважає Г.Костюк, справа есерів потрібна була Й.Сталіну, щоб скомпрометувати в очах громадськості велику і впливову колись партію демократичного соціалізму активні члени якої діяли у Празі під проводом М.Шаповала та Н.Григор'єва. Aлe найголовніше завдання полягало в тому, щоб створити ґрунт для винищення колишніх, давно не активних членів есерів, які залишилися в республіці 1,с.257].

Характерно, що сталінський режим прагнув підвести всі ці різні організації: «УНЦ, УВО і Організацію українських есерів» під те, що всі вони готували збройне повстання проти Радянської влади з метою відриву України від СРСР, а тому є правильним застосування репресій проти їх членів.

Охарактеризувавши, «контрреволюційні організації викриті за останній час» С.Kociop перейшов у своїй доповіді до не менш важливого питання, а саме: докладно зупинився на «націоналістичному ухилі» М.Скрипника.

Читаючи виправлений Й.Сталіним варіант доповіді С.Косіора, складається враження, що генеральний секретар цілком хотів виправити покладені на себе зобов'язання у розвінчанні «націоналістичного ухилу» М.Скрипника. У своєму, тексті доповіді С.Косіор стверджував, що М.Скрипник був центром притягання і захисником для українських «націоналістичних контрреволюційних елементів», які завдяки йому потрапили до радянського державного апарату і проводили українізацію так, щоб спробувати відірвати Україну від СРСР.

С.Косіор доводив тезу, що М.Скрипник поступово перетворився на «націоналіста» під впливом таких осіб, як «Яворских, Баданів, Ерстенюків, які направляли фактично його роботу»[7,арк.6]. Проте Й.Сталіна не задовольнило таке «розвінчання» М.Скрипника, він прагнув зробити з нього справжнього антигероя і «націоналіста», а не жертву. На полі внизу цієї сторінки Й.Сталін виправив: «Треба сказати що: 1)Позиція Скрипника є віддзеркаленням незадоволеності відживаючих класів України режимом диктатури пролетаріату, 2)позиція Скрипника означає заклик відійти від СРСР, де будується соціалізм і обернутися до Галіції, де поміщики і капіталісти пригноблюють український народ»[7,арк.7]. Далі Й.Сталін планомірно повикреслював будь-які твердження С.Косіора, які могли б хоч якоюсь мірою виправдати М.Скрипника в очах громадськості.

Вказівки Й.Сталіна С.Косіор виконав повного мірою. У своїй доповіді на пленумі генеральний секретар уже відкрито говорив про М.Скрипника як «переродженця», критикував програмні позиції очолюваного ним «національного ухилу в КП(В)У, стверджував, що М.Скрипником було висунуто низку ворожих партії положень, що нібито позначилися на його політичній діяльності[ 13].

Генеральний секретар ставив М.Скрипнику в провину, що він пропагував боротьбу з великодержавним російським шовінізмом, заохочуючи тим самим український націоналізм: «Якщо для партії національна політика була і залишається знаряддям інтернаціоналізму та злиття всіх національностей, то Скрипник, прямо відходячи в національному питанні від ленінізму, останніх років почав скочуватися на позиції українських націоналістів, які намагалися підкорити У країну чужоземним капіталістам і поміщикам[13].

М.Скрипника звинувачували в тому, що він намагався посилити розрив між українською та російською культурами, обстоював насильницьку українізацію, чим розпалював ворожнечу між українськими і російськими робітниками[13].

Ці та багато інших звинувачень на адресу колишнього наркома освіти переслідували лише одну мету: скомпрометувати колись авторитетного члена КП(б)У в очах громадськості та оголосити всю його діяльність щодо українізації ворожою партії.

Отже, виходячи з усіх наведених фактів і з резолюції пленуму, «український націоналізм» було проголошено основною небезпекою для країни. Сам Й.Сталін у своїх поправках написав чітко і однозначно: «Особливо в даний момент головною небезпекою являється український націоналізм, який став близьким з імперіалістичними інтервентами»[7,арк.10].

Крім того, в тезах С.Косіора знаходимо підтвердження того, що Й.Сталін остаточно намітив покінчити з політикою українізації. Косіорівський абзац про доцільність ретельнішого проведення українізації: «ЦК КП(б)У пропонує всім партійним організаціям посилити керівництво справою українізації..., категорично відкидаючи механічний підхід зрівнялівки до районів», був викреслений Й.Сталіним, а на полях поставлено риторичне питання: «Що це таке?»[7,арк. 10].

Логічним наслідком, який випливав з факту згортання українізації було впровадження політики русифікації, хоча це ще не зовсім розумів С.Косіор. У своїй доповіді генсек УРСР серед цілої низки «гріхів» М.Скрипника називав обстоювання ним насильницької «українізації» неукраїнського населення в Україні, цим самим розпалюючи ворожнечу між українським і неукраїнським населенням. Це твердження вдовольнило Й.Сталіна, чого не можна сказати про наступне, яке було повністю викреслено «вождем народів».

Й.Сталіну не сподобалося наполягання С.Косіора на тому, що влада повинна надати можливість іншим національностям вчитися рідною мовою. Проте С.Косіор застерігав, що цей процес повинен контролюватися, адже йому відомо чимало випадків, коли під прапором виправлення помилок здійснювалася русифікаторська політика: «Ви бачите, що де не де ворожа рука намагається цю справу повернути таким чином, щоб дискредитувати ту роботу, яку ми проводили по виправленню допущених помилок і поставити справу так, що з українізацією покінчено. Наші партійні організації повинні з усього цього зробити висновок, повинні посилити пильність і дійсно, по-більшовицькому керувати ділянками національно-культурного будівництва[8,арк.64].

Очевидно, після викреслення цілого абзацу з промови, С.Косіор зрештою зрозумів, що Й.Сталін прагне остаточно покінчити з українізацією.

Таким чином, документи, які стосуються виступу С.Косіора на листопадовому пленумі, залишили беззаперечні докази того, що безпосереднім організатором «нової політики», спрямованої на централізацію та русифікацію національного життя в УРСР був Й.Сталін. Роль, яка відводилася С.Kociopy на пленумі, була більш, ніж номінальною: він був змушений чітко виконував всі вказівки «вождя народів». Виступаючи на пленумі в якості головного доповідача з питань національної політики, саме С.Косіор офіційно озвучив нові принципи московської політики і закликав продовжувати боротьбу з «українським націоналізмом», який передбачав поетапний терор проти всіх націонал-комуністичних течій, усіх вихідців з колишніх національних небільшовицьких партій, а також проти партійних працівників у галузі культури й українізації, які нібито відхилилися від «ленінсько-сталінського вчення».

Список використаних джерел

кociop сталінський національний політика

1. Костюк Г. Сталінізм в Україні (ґенеза і наслідки) дослідження і спостереження сучасника / Григорій Костюк. K.: Смолоскип, 1995. 508с.

2. Шаповал Ю. І. Україна 20-50-х років: сторінки ненаписаної історії Академія HAH України, Інститут національних відносин і політології / Юрій Іванович Шаповал. K.: Наукова думка, 1993. 351с.

3. Єфіменко Г. Зміни політико-ідеологічних пріоритетів українізації та боротьба з «націонал-ухильниками» / Геннадій Єфіменко // Голод 1932-1933 років в Україні: причини та наслідки. K., 2003. С.682-710.

4. Центральний державний архів громадських об'єднань України (Далі ЦДАГОУ). Ф.1. 0п.20. Спр.5243.

5. Постанова ЦК ВКП(б) // Правда. 1932. 11 грудня.

6. ЦДАГОУ. Ф. 59. Oп. 1. Спр. 970.

7. ЦДАГОУ. Ф. 57. Оп. 6. Спр. 273.

8. ЦДАГОУ. Ф. 57. Оп. 6. Спр. 275.

9. Єфіменко Г. Сталін та Україна в 1933 році: зведення рахунків // День. 2008. 8 листопада

10. Косіор С. Підсумки й найближчі завдання проведення національної політики на Україні // Вісті ВУЦВК. 1933. 2 грудня.

11. И.Дорошко М. Партійні чистки як засіб ліквідації опозиції в КП(б)У у 2030-ті pp.. / М.С. Дорошко // Геноцид українського народу: історична пам'ять та політико-правова оцінка. Київ - Нью-Йорк, 2003. С.142-151.

12. Kociop С. За рішуче проведення ленінської політики на Україні // Комуніст. 1933. 23 листопада

13. Косіор С. Підсумки та найближчі завдання проведення національної політики на Україні // Комсомолець України. 1933. 26 листопада.

14. Сталин и Каганович. Переписка. 1931-1936 гг. / И.В. Сталин, Л.М. Каганович.

15. О.В. Хлевнюк и др. (сост.); Федеральная архивная служба России. Российский государственный архив социально-политической истории М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2001. 789с. (Серия «Анналы коммунизма».)

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Причини голодомору в 1932-33 рр. Примусова колективізація. Індустріалізація, реалізація нереальної програми будівництва фабрик і заводів. Боротьба з українським націоналізмом. Корекція планів хлібозаготівлі в сторону їх збільшення. Опір вивозу хліба.

    реферат [17,9 K], добавлен 16.09.2008

  • В.І. Ленін про соціалістичну перебудову села. Відступ вiд ленінської економічної політики. Три роки продрозкладки. Комісія Молотова в дії. Наслідки голоду. Понад півстоліття трагедія 1933 року перебувала поза увагою істориків.

    реферат [49,4 K], добавлен 11.01.2004

  • Колективізація сільського господарства. П’ятирічний план розвитку економіки 1929 року. "Ножиці цін". Наслідки "непоганого врожаю" 1930 року для селянського сектора України. Голод 1932-1933 років на Україні. Наслідки голодомору 1932-1933 років.

    реферат [38,9 K], добавлен 13.05.2007

  • Голодомор 1932-1933 років як трагедія українського народу XX століття. Ставлення до подій тих часів всесвітніх організацій ООН та ЮНЕСКО, оцінка ними терористичних актів радянської влади проти української нації. Ціна хлібозаготівельної політики Сталіна.

    доклад [17,7 K], добавлен 13.08.2009

  • Сторінки життя Й.В. Сталіна, його партійна діяльність. Створення СРСР та боротьба за владу. Індустріалізація та колективізація країни. Вплив Сталіна на духовне життя населення. Його роль у Другій світовій війні, напрями внутрішньої та зовнішньої політики.

    реферат [30,2 K], добавлен 15.11.2011

Работа, которую точно примут
Сколько стоит?

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.