Історія України

69. Курс на перебудову: плани та реальності його здійснення в Україні

Смерть Л.Брежнєва в 1982 р. поклала край його "ері", але не змінила загальної ситуації в країні. Наступником Брежнєва став тяжко хворий Ю.Андропов. У 1984р. він помирає. Ю. Андропова змінив тяжко хворий К. Черненко, який у березні 1985 р. приєднався до своїх попередників.

Настав час тоді ще молодого і енергійного М. Горбачова. З його приходом до влади знову, як це вже бувало не раз, постала надія на краще. Новий керівник та його прихильники були першим поколінням радянських лідерів, які формувалися вже після смерті Сталіна. Незважаючи на шалений опір консервативної частини партійної номенклатури, М. Горбачов починає кампанію перебудови радянської системи й насамперед її застійної економіки. Щоб досягти своєї мети, він проголошує новий стиль керівництва, створюючи враження більшої наближеності до народу, закликаючи до гласності в управлінні державою та до плюралізму думок у межах соціалістичного вибору. Щодо зовнішньої політики СРСР М. Горбачов висловився за впровадження нового політичного мислення в систему міжнародних відносин.

Перш ніж горбачовські реформи дійшли до України, тут сталася катастрофа глобального значення: 26 квітня 1986 р. вибухнув реактор Чорнобильської атомної електростанції. Величезна радіоактивна хмара, незмірне більша, ніж хіросимська, покрила багато районів України, Росії, Білорусії, а згодом поширилася на землі Польщі та Скандинавії. У властивий для себе спосіб радянські власті намагалися приховати спочатку сам факт, а потім і масштаби цієї катастрофи.

Що стосується ходу «перебудови» в Україні, то можна сказати, що тодішнє партійне керівництво, очолюване В. Щербицьким, робило максимум того, аби все залишалося по-старому. У вересні 1989 р. померлого В. Щербицького змінив В. Івашко, котрий, однак, невдовзі переїхав до Москви, де став заступником Генерального секретаря ЦК КПРС. Компартію України очолив С. Гуренко Сиротив горбачовському курсу переважної частини партноменклатури, в тому числі української, послаблював позиції його ініціатора, негативно впливав на весь розвиток соціально-економічної ситуації.

Чи не єдиною сферою, де «перебудова» принесла позитивні результати, була суспільно-політична: окремі кроки, пов'язані з демократизацією життя суспільства, певним розширенням поінформованості, гласності. Під тиском обставин керівництво республік вимушене було піти назустріч вимогам часу й суспільства. Зокрема, в жовтні 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон «Про мови в Українській РСР». Була розроблена Державна програма розвитку української мови до 2000 р. Найбільш характерною рисою цього періоду було становлення в Україні багатопартійної системи. Постали Українська республіканська партія, Демократична партія України, партія «зелених» та ін.; всього в 1990 р. було створено 16 політичних партій. Партії демократичного, національно-державницького спрямування виступали за побудову незалежної Української держави. На діаметрально протилежних позиціях стояла Комуністична партія України. Важливою подією 1990 р. стали порівняно демократичні вибори до Верховної Ради УРСР. Найбільш масовою демократичною організацією став Народний Рух України. Важливу роль у боротьбі за оновлення суспільного життя відігравала молодь. У 1990 р. виникають Український студентський союз, Демократичний союз студентів.

Нове політичне керівництво в Москві приймає рішення про видалення з Конституції СРСР статті про «керуючу і спрямовуючу роль КПРС». Це була принципово важлива перемога демократичних сил. Із 150 законодавчих актів, прийнятих Верховною Радою УРСР в 1990 р., особливо значною стала затверджена 16 липня Декларація про державний суверенітет України, незважаючи на те, що в ній не йшлося про самостійність, незалежність України як держави.

Демократично налаштовані сили в Україні дедалі активніше виступали проти перебування республіки у складі СРСР, за українську державну самостійність. Такий розвиток подій не влаштовував не тільки консервативну партноменклатуру, але й самого ініціатора «перебудови» - М. Горбачова, тепер уже як Президента СРСР. Намагаючись не допустити переростання «суверенізації» союзних республік у процес, який би привів до створення незалежних держав, М. Горбачов почав маневрувати. Він, зокрема, запропонував проект так званого нового Союзного Договору і став наполягати на тому, щоб союзні республіки його підписали.

Питання про долю СРСР та позиції союзних республік щодо цього значно посилило соціально-політичну напругу в суспільстві, в тому числі в керівництві КПРС. Його найбільш консервативна частина виступила проти будь-яких поступок в цьому питанні союзним республікам, за збереження СРСР як єдиної держави. Ці реакційні сили в Москві (так званий ДКНС) та на місцях у ніч на 19 серпня 1991 р., тобто напередодні підписання Союзного Договору, ізолювали М. Горбачова на його кримській дачі та усунули його від влади. Проти заколотників рішуче й безкомпромісно виступив Б. Єльцин, кваліфікувавши їхні дії як правореакційний антиконституційний переворот. Українське керівництво, зокрема Верховна Рада, зайняло вичікувальну позицію. Щодо верхівки Компартії України, очолюваної тоді С. Гуренком, та більшості місцевих органів влади та партійних комітетів, то вони підтримали дії московських заколотників. Вимоги демократичної частини депутатського корпусу про необхідність скликання позачергового засідання Верховної Ради України були зігноровані.

Тільки тоді, коли московський заколот фактично було придушено, українське керівництво почало діяти. 26 серпня 1991 р. Президія Верховної Ради України, зважаючи на факт підтримки керівництвом Компартії України дій московських заколотників, приймає указ «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України». 30 серпня того ж року була прийнята постанова «Про заборону діяльності Компартії України».

Одночасно з цим прокомуністичні сили у Верховній Раді та за її межами розгорнули кампанію на захист компартії, мотивуючи свою позицію тим, що, по-перше, постанова від 30 серпня стосувалася Компартії України як республіканської організації і не означала того, що її члени без судового рішення можуть бути звинувачені в причетності до серпневого заколоту. По-друге, у відповідності до Постанови Верховної Ради України від 14 травня 1993 р. громадяни України, які поділяють комуністичні ідеї, можуть утворювати свої партійні організації. Комуністи, до речі, оперативно цим і скористалися: вже в червні того ж року було утворено Комуністичну партію. Одначе й після цього спроби відмінити постанову від 30 серпня не припиняються. Особливу активність, зрозуміло, виявляє новостворена комуністична партія на чолі з П. Симоненком.

Ще одна частина членів колишньої компартії України обрали дещо інший шлях: 26 жовтня 1991 р. вони оголосили про створення Соціалістичної партії України. Очолює її О. Мороз. Відновила свою діяльність і ОУН - під орудою колишнього Президента УНР в екзилі М. Плав'юка. Близько 15 тис. членів налічує Конгрес українських націоналістів, який очолює Я. Стецько.

Серпневі події в Москві ще більше посилили прагнення народів СРСР до самостійного розвитку, до незалежності. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України, виходячи з ситуації, що склалася внаслідок ліквідації серпневого заколоту, приймає Акт проголошення незалежності України. Це був документ величезної історичної ваги, підтверджений всенародним референдумом 1 грудня 1991 р. В ньому взяло участь 84,2% виборців, з яких 90,3% проголосували за незалежність України. Того ж дня Президентом України було всенародне обрано Л. Кравчука.

7 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі зібралися лідери Білорусії (С. Шушкевич), Росії (Б. Єльцин) та України (Л. Кравчук), провели переговори (без залучення М. Горбачова, який повернувся до виконання обов'язків Президента СРСР) і наступного дня підписали угоду про створення натомість СРСР Співдружності Незалежних Держав (СНД). 21 грудня того ж року в Алма-Аті відбулася зустріч керівників незалежних держав колишнього СРСР (виняток становили Грузія та країни Балтії). У прийнятій декларації зафіксовано, що з утворенням СНД Радянський Союз припиняє своє існування. Так було перегорнуто останню сторінку в історії Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

Ліквідація найбільшої у світі тоталітарної імперії, яка проіснувала майже 70 років, стала фактом глобального значення.

70. Проголошення незалежності України. Розпад СРСР

4.19.6. Прийняття Верховною Радою УРСР _Декларації про державний суверенітет України

Криза союзних структур, політичне протиборство, погіршення економічної ситуації, зростання національної самосвідомості неухильно посилювали потяг до суверенності, відновлення незалежної української держави.

Важливим кроком на цьому шляху стало прийняття 16 липня 1990 р. Верховною Радою УРСР «Декларації про державний суверенітет України». Попри всі незгоди і дискусії більшість парламенту і опозиція були єдині в розумінні необхідності такого кроку, Сумніви багатьох депутатів щодо його доцільності були розвіяні проголошенням державного суверенітету Російської Федерації, яке відбулося напередодні у Москві. В цьому документі вперше проголошувалось верховенство законів республіки стосовно законодавства СРСР, до якого вона тоді входила. Це положення Декларації було внесено до чинної тоді конституції УРСР як окрема сталя. Вказувалось на самостійність, повноту і неподільність влади в межах республіки, недоторканість її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Підкреслювалось, що від імені народу може виступати виключно Верховна Рада УРСР. Законодавче закріплялися необхідність утворити національний банк, цінову, фінансову, митну служби, намір забезпечити національно-культурне відродження українського народу, вільний розвиток всіх інших народів, право мати власні збройні сили, органи внутрішніх справ, державної безпеки. Україна проголошувалась нейтральною позаблокового державою, яка дотримуватиметься без'ядерного статусу, не буде приймати, виробляти і набувати ядерної зброї.

Процес законотворчої діяльності парламенту розвивався активно. Тільки на першій його сесії було прийнято 150 законодавчих актів. У серпні 1991 р. було ухвалено закон про економічну незалежність України.

Консерватори в союзних структурах активно протидіяли зростанню суверенності й самостійності національних республік, у тому числі й України. Прийнятий 1989 р. закон про їх вихід зі складу СРСР містив такі правила й процедури, які здебільшого унеможливлювали його здійснення. Робилися спроби ще більше централізувати управління народним господарством, заперечувалась необхідність передачі ряду галузей промисловості і будівництва в безпосереднє відання республік. В умовах зростаючої інфляції Україна в 1990 р. домоглася скорочення обсягу паперових грошей, що були в обігу, на 2 млрд. Але це скорочення було знецінене багатократним зростанням емісії грошей в цілому в СРСР.

Намагаючись будь-що загальмувати процес розпаду Радянського Союзу, в березні 1991 р. з ініціативи союзного керівництва було проведено референдум, під час якого пропонувалося виявити ставлення населення до збереження СРСР на засадах оновленої федерації. На пропозицію голови Верховної Ради УРСР Л. Кравчука в Україні на референдум було поставлено додаткове питання:

«Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути в складі Союзу суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?» На перше запитання позитивну відповідь дали 70,2%, а на друге - 83,5% громадян України, які одержали бюлетені. Це яскраво свідчило про зростання національної самосвідомості, «потягу до суверенності».

| 4.19.7. Спроба державного перевороту в СРСР і Україна |

19 серпня 1991 р. у Москві була здійснена спроба повернути хід подій назад. Створений Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС) оголосив про неможливість М.С.Горбачовим за станом здоров'я виконувати обов'язки президента СРСР, про перехід його повноважень до віце-президента Г.Янаєва, про надзвичайні заходи з метою подолання глибокої кризи, хаосу і анархії, що загрожують життю і безпеці громадян. Перед керівництвом УРСР путчисти поставили вимогу про підтримку їхніх дій. Проти заколотників рішуче й безкомпромісно виступив Б.Єльцин, кваліфікувавши їхні дії як правореакційний антиконституційний переворот. Українське керівництво. зокрема Верховна Рада, зайняло вичікувальну позицію. Щодо верхівки Компартії України, очолюваної тоді С.Гуренком, та більшості місцевих органів влади та партійних комітетів, то вони підтримали дії москов ських заколотників. Вимоги демократичної частини депутатського корпусу про необхідність скликання позачергового засідання Верховної Ради України були зігноровані.

Тільки тоді, коли московський заколот фактично було придушено, українське керівництво почало діяти. 26 серпня 1991 р. Президія Верховної Ради України, зважаючи на факт підтримки керівництвом Компартії України дііі московських заколотників, приймає указ «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України». ЗО серпня того ж року була прийнята постанова «Про заборону діяльності Компартії України».

Одночасно з цим прокомуністичні сили у Верховній Раді та за її межами розгорнули кампанію на захист компартії.

|4.19.8. Акт проголошення незалежності України

Серпневі події в Москві ще більше посилили прагнення народів СРСР до самостійного розвитку, до незалежності. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України, виходячи з ситуації, що склалася внаслідок ліквідації серпневого заколоту, приймає Акт проголошення незалежності України. Це був документ величезної історичної ваги, підтверджений всенародним референдумом 1 грудня 1991 р. В ньому взяло участь 84,2% виборців, з яких 90,3% проголосували за незалежність України. Нагадаємо, що це була третя спроба домогтися незалежності. Перша відбулась у 1648-1654 рр. під проводом Б.Хмельницького, друга - у 1917-1919 рр. під керівництвом М.ґрушевського і В.Винниченка. Того ж дня Президентом України було всенародне (61,6 %) обрано Л.Кравчука.

Розбудова української незалежної держави вступила в новий етап. 4.19.9. Утворення Співдружності незалежних держав (СНД) |

7 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі зібралися лідери Білорусії (С.Шуш-кевич), Росії (Б.Єльцин) та України (Л.Кравчук), провели переговори (без залучення М. Горбачова, який повернувся до виконання обов'язків Президента СРСР) і наступного дня підписали угоду про створення натомість СРСР Співдружності Незалежних Держав (СНД), Верховна Рада України ратифікувала цю угоду, зробивши певні застереження.

21 грудня того ж року в Алма-Аті відбулася зустріч керівників незалежних держав колишнього СРСР (виняток становили Грузія та країни Балтії). У прийнятій декларації зафіксовано, що з утворенням СНД Радянський Союз припиняє своє існування. Так було перегорнуто останню сторінку в історії Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

| 4.19.10. Історичне значення проголошення незалежності України |

Проголошення незалежності України - подія надзвичайної історичної ваги, яку так прокоментував американський тижневик «Тайм»: «Росія може існувати без України; Україна може існувати без Росії. Але Радянський Союз не може існувати без України. Він закінчився».

Появу на політичній карті світу нової незалежної держави - України -зумовила низка чинників.

Зовнішні чинники; * поразка соціалістичного табору в «холодній війні», порушення світового балансу сил у зв'язку з розпадом соціаліспмної системи; * помітне погіршення соціально-економічної та поліпиноі ситуації в СРСР; * втрата центром контролю за подіями на місцях, * синхронне посилення відцентрових тенденцій у союзних республіках; * поразка путчу, тимчасова деморалізація консервативних сил; * намагання Росії зберегти домінуючу роль у післяпутчовий період

Внутрішні чинники: * існування в Україні системи формально легітимних органів державного управління; * бажання київської номенклатури звільнитися з-під опіки центру; * певна стабільність українського товарного ринку; активізація націонал-демократичного крила політичних сил; * післяпутчове посилення відцентрових настроїв у суспільній думці; * дотримання політичного нейтралітету армійськими формуваннями, небажання правоохоронних органів виступити проти власного народу; * багатовікова боротьба народу за створення власної незалежної держави.

Проголошення незалежності стало своєрідною точкою відліку нового етапу історії України, поклало початок перехідному періоду, суть якого - у переході на якісно вищий рівень суспільного розвитку: у політичній сфері -від тоталітаризму до демократії; в економічній - від командної до ринкової економіки; у соціальній - від людини-гвинтика до активного творця власної долі; в гуманітарній - від класових до загальнолюдських цінностей; у міжнародній - від об'єкта до суб'єкта геополітики. Тобто, в цілому має бути здійснено перехід від становища «уламка імперії» - до власної державності, від формальної незалежності - до реального суверенітету.

71. Суперечності в політичному і соціально-економічному розвитку України в умовах незалежності

Проголошення державної незалежності України 24 серпня 1991 р. принципово по-новому поставило питання державного, економічного та політичного розвитку України. Йшлося про нову і, як засвідчив подальший розвиток подій, надзвичайно складну сторінку її багатовікової історії. Проголошення незалежності України та завдання створення самостійної Української держави закономірно висунули проблему розгортання державотворчих процесів. Народ України заявив, що будуватиме державу суверенну й самоврядну, незалежну та відкриту, демократичну і правову. Розв'язання цього завдання наштовхнулося на цілу низку дуже непростих питань.

Процес державотворення в Україні на відміну від інших країн, котрі постали перед аналогічними проблемами в кінці 80-х - на початку 90-х років, проходив у специфічних умовах і визначався своїми особливостями. Пізнання цього вкрай важливе тому, що по-перше, стають зрозумілими причини сьогочасних проблем нашого розвитку, по-друге, тому, що більш чіткими бачаться шляхи, політичні рішення та економічні важелі, котрі дійсно можуть забезпечити вихід Української держави з економічної кризи та політичної нестабільності, в яких вона перебуває з моменту свого утворення.

Наше з вами сьогодення - це період переходу від тоталітарно-комуністичного режиму до демократичної, незалежної, правової держави. Як свідчить досвід багатьох країн Центральної та Східної Європи, бажано все зробити для того, щоб цей період був якомога коротшим, щоб якомога швидше суспільство звільнялося від рудиментів комуністичної системи і переходило на сучасні ринкові рейки. Україна, на жаль, поки не зуміла зробити цього. І саме тут слід шукати основну причину чи не всіх сьогоднішніх негараздів.

Чому ж так сталося? На це існувало багато чинників. Інколи складається враження, що процеси кінця 80-х - початку 90-х років заскочили наше суспільство дещо зненацька. Швидкий прорив України до національного суверенітету та державної незалежності породив серед значної частини тогочасної політичної еліти почуття надмірної впевненості у власних силах та можливостях. Суспільство опинилося в стані чи не масової політичної та економічної ейфорії. Але "медовий місяць" незалежності України явно затягнувся. Ставало дедалі очевиднішим, що слід переходити до розв'язання практичних завдань, пов'язаних зі створенням Української держави. А до цього, як показали подальші події, керівництво держави не було готове. І не тільки з власної вини: прорив до суверенності та незалежності, розпочатий за Президента Л.Кравчука, значною мірою здійснювався на фоні психологічної, професійної та концептуальної непідготовленості усіх державних структур до роботи в умовах, котрі відрізнялися від тих, які практикувалися за радянської доби. Виховані попередньою системою кадри з їхнім досвідом "соціалістичного господарювання" постали перед дилемою: або одночасно і вчитися, і працювати над створенням сучасної держави з сучасною політичною та економічною системою, або працювати приблизно так, як за старих часів. Судячи з сучасного стану українського суспільства, зокрема його економіки, владі так і не вдалося знайти оптимального розв'язання проблеми кадрів, а саме від них значною мірою залежить успіх будь-якої справи. Наслідки цього продовжують справляти свій негативний вплив практично на всі сфери нашого життя.

Серйозною перепоною на шляху розгортання державотворчих процесів залишається те, що в суспільстві, політичних партіях і рухах і досі немає згоди щодо того, яке суспільство ми будуємо. Українська національна ідея як об'єднуюча не є загальновизнаною. Гострота проблем, з якими стикнулася наша держава в перші роки свого існування, поглиблювалась економічною кризою, катастрофічним падінням промислового та сільськогосподарського виробництва. При цьому зусилля політичного керівництва значною мірою витрачалися не на негайне подолання цих явищ, а на полеміку та міжпартійні чвари. Робилися, зокрема, спроби довести, що криза економіки та її наслідки є результатом переходу до ринкової системи, відмови від радянського досвіду господарювання, нарешті, результатом розпаду СРСР та розриву економічних зв'язків між його колишніми республіками.

Таке пояснення не витримує серйозної критики. Насамперед Україна не здійснила перехід до ринкової системи господарювання, до цього нам, на жаль, ще далеко. Ми вкрай повільно рухаємося в цьому напрямку - і саме в цьому одна з причин нинішньої соціальної та економічної кризи. Що ж до радянського "досвіду", куди нас хочуть повернути лівокомуністичні сили, то він добре відомий в усьому світі. Саме він створив економіку імперії, котра перестала існувати не в результаті воєн чи інших зовнішніх загроз, а внаслідок внутрішнього самознищення. СРСР зник із карти світу, але за довгі десятиліття режим зробив усе можливе для того, щоб проблеми, створені ним, залишилися і долалися іншими, в тому числі Україною - з її величезним, але малоефективним економічним потенціалом. Незалежна Україна отримала у спадок господарство, де тотальними були панування державно-колгоспної власності, заборона і переслідування ринкових відносин, мілітаризація економіки (майже 80% народного господарства УРСР було пов'язане з військово-промисловим комплексом). Незаперечним фактом є те, що саме радянська, а не будь-яка інша влада проводила таку політику, яка не рахувалася ні з національними інтересами України, ні з вимогами екологічної безпеки її населення, котре неодноразово ставало жертвою справжнього геноциду.

Що ж стосується посилання на розрив економічних зв'язків між колишніми радянськими республіками, то цей розрив тільки загострив кризу, створену адміністративно-командною системою за радянських часів. Слід додати, що незалежна Україна отримала й не менш згубну спадщину. Йдеться про практичну відсутність сучасного досвіду в галузі розбудови інституцій державної влади, демократичних традицій, парламентаризму тощо.

Як вже зазначалося, українське суспільство, в тому числі й та його частина, яку ми називаємо політичною елітою, значно. мірою виявилося не готовим до розбудови незалежної Української держави. Практично протягом усіх років української незалежності не вдалося досягти конструктивної співпраці основних гілок влади. Створена на початку 2000 р. більшість у Верховній Раді в квітні 2001 р. фактично перестала існувати. Парламент держави скоріш нагадував собою політико-ідеологічний клуб, ніж вищий законодавчий орган держави. Тільки в 1996 р. Верховна Рада приймає Конституцію України. Національне законодавство не сприяє створенню належного інвестиційного клімату, гальмує наш економічний розвиток. Журнал "Інстітюшнл інвестор" у щорічному рейтингу інвестиційної привабливості ставить Україну на останні місця - 102-те, 105-те, 109-те. Фактично, як зазначається в посланні Президента України до Верховної Ради "Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 р.", держава протягом майже усіх років незалежності знаходилася в стані економічної кризи. За 1990-1999 рр. ВВП країни скоротився на 59,2%, обсяги промислової продукції - на 48,9%, сільського господарства - на 51,5%ю Реальна заробітна плата зменшилася у 3,82 рази, а реальні виплати пенсій - у 4 рази. Світова економічна історія не знає подібних масштабів падіння економіки у мирний час. Все це вкрай негативно позначається на життєвому рівні народу. Україна належить до країн не лише з високим, а й зростаючим рівнем бідності. Сьогодні до категорії бідних і злиденних, за офіційними даними, відносяться 42% її населення. Високий рівень бідності у поєднанні з психологічною неготовністю переважної частини населення України рахуватися з такою ситуацією постійно провокує політичну нестабільністю, ідеологічне протистояння. Невід'ємна складова такої ситуації - зростання корумпованості в суспільстві, створення кланово-олігархічних об'єднань, майже тотальна політична зааганжованість ЗМІ, порушення конституційних прав громадян, тощо. За рівнем корумпованості на думку "Трансперенсі інтернейшнл" Україна посідає третє місце з кінця. Все це посилює опозиційні настрої в суспільстві, викликає гострі соціально-політичні конфлікти, підриває довіру до влади, не сприяє зміцненню міжнародного іміджу України. Події квітня 2001 р., пов'язані з відставкою уряду ще раз нагадали про це. Головним політичним підсумком 2000 р. слід вважати те, що вперше за всю історію незалежності України було здійснено рішучі кроки, спрямовані на подолання розбалансованості між економічними і політичними перетвореннями, досягнення перших економічних успіхів. Як свідчать офіційні джерела після тривалої економічної кризи досягнуто реального економічного зростання: ВВП зріс на 6%, промислове виробництво на 12,9%, валова продукція сільського господарства - на 9,2%.

Позитивними результатами 2000 р. стало погашення заборгованості з пенсій, активізація інвестиційної, в т.ч. кредитної діяльності, зростання експортного потенціалу національної економіки, зменшення зовнішнього боргу. Вперше спостерігається позитивне сальдо в зовнішній торгівлі. Частка експорту в ВВП України становила майже 60% - це дуже високий показник. Україні вдалося уникнути дефолту. Серйозно зміцнилася бюджетна позиція. Не дивлячись на все це, більшість Верховної Ради України, основу якої на день голосування, тобто 26 квітня 2001 р., склали депутати від компартії, об'єднаних соціал-демократів, "Трудової України" та "Демократичного союзу", 263 голосами "За" відправили у відставку уряд В.Ющенка. Він став восьмим прем'єром, якого спіткала така доля, за 10 р. української незалежності, але, мабуть, першим, який випав із влади не стільки з економічних, скільки з партійно-політичних міркувань. Цей уряд вперше у боротьбі за існування не вступив із депутатами ні в політичні, ні в майнові торги. Президент Л.Кучма, який висловив свою незгоду з рішенням Верховної Ради заявив, що до кінця травня 2001 р. він запропонує кандидатуру на посаду прем'єр-міністра, яким став Анатолій Кінах.

72. Визнання Української держави світовим співтовариством. Міжнародне співробітництво незалежної України. Взаємодія з членами СНД

князівство співжиття берестейський церковний

Державотворчі процеси в Україні після здобуття незалежності відбувалися, як вже зазначалося, за вкрай складних та несприятливих умов, пов'язаних насамперед з важким тягарем проблем, які вона отримала в спадщину від СРСР. Головною з них було те, що Україна, як і інші республіки колишньої радянської імперії, не мала скільки-небудь серйозного досвіду власного національного державотворення. Швидкий прорив до суверенітету та незалежності певною мірою несподівано заскочив українське суспільство. Природно, що це не могло не позначитися на формуванні зовнішньополітичних засад та інституцій нашої держави.

З кінця 40-х і до середини 80-х років усунення УРСР від скільки-небудь серйозної участі у світовій політиці набуло ще більших масштабів. Фактично чи не єдиним міжнародним форумом, де УРСР час від часу могла нагадувати про себе, залишилася ООН. Однак і за такої ситуації українські дипломати робили все можливе для того, щоб відстоювати національні інтереси своєї республіки.

Мабуть, найбільш сприятливі умови для пожвавлення зовнішньополітичної сфери за радянської доби виникли завдяки горбачовській «перебудові». В цей час у роботі зовнішньополітичного відомства УРСР з'явилося чимало нового. Поновилася практика двосторонніх відносин. УРСР поступово виходила за межі діяльності тільки ООН, її органів чи спеціалізованих установ. Уперше за весь радянський період делегація УРСР на 45-й сесії Генеральної асамблеї ООН працювала за директивами, затвердженими Радою Міністрів республіки.

Швидке визнання державної незалежності України десятками країн світу певною мірою породжувало ілюзію того, що труднощі, пов'язані з перехідним періодом, будуть розв'язані безболісно і в короткий термін. Але надії на те, що «Захід нам допоможе», танули на очах. Ускладнювалися відносини з Росією. Політичні партії і рухи України обстоювали різні, нерідко полярні позиції в питаннях зовнішньої політики.

Основним документом, який визначав принципові засади розбудови державотворчих процесів, у тому числі в сфері зовнішньої політики, став Акт проголошення незалежності України, прийнятий 24 серпня 1991 р. Виходячи з цього документу Верховна Рада України 2 липня 1993 р. схвалила «Основні напрямки зовнішньої політики України». В них, зокрема, наголошується, що неодмінною умовою розбудови незалежної Української держави є її активне та повномасштабне входження до світового співтовариства. Торуючи свій шлях у світ, Україна спирається на власні фундаментальні загальнонаціональні інтереси, а саме: стратегічні та геополітичні, пов'язані з національною безпекою України та захистом її політичної незалежності; економічні, пов'язані з інтегруванням економіки України у світове господарство; регіональні, субрегіональні, локальні.

Зовнішня політика України має спрямовуватися на утвердження й розвиток України як незалежної демократичної держави, на збереження її територіальної цілісності та недоторканності кордонів, на включення національного господарства у світову економічну систему, на поширення в світі образу України як надійного і передбачуваного партнера.

Що стосується основних підвалин, на яких має здійснюватися зовнішня політика України, то ними є: відкритість зовнішньої політики, співробітництво з усіма заінтересованими партнерами, уникнення залежності від окремих держав чи груп держав; засудження війни як знаряддя національної політики, прагнення до вирішення будь-яких міжнародних спорів виключно мирними засобами; додержання принципів взаємоповаги, рівноправності, невтручання у внутрішні справи інших держав; відсутність територіальних претензій до сусідніх держав і невизнання територіальних претензій до себе; дотримання міжнародних стандартів прав людини, принципу неподільності міжнародного миру і міжнародної безпеки, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей, загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права, засудження практики подвійних стандартів у міждержавних стосунках.

Важлива складова формування та реалізації зовнішньої політики України - це визначення її основних напрямів, пріоритетів та функцій. Головними напрямами зовнішньої політики України є: розвиток двосторонніх відносин; участь в європейському співробітництві; розбудова відносин у рамках СНД; участь у роботі ООН, інших міжнародних організацій. Кожен з цих напрямів має комплекс пріоритетів, які зумовлюються національними інтересами України, турботою про збереження загального миру і рівноправного співробітництва.

Основними пріоритетами та функціями зовнішньої політики України відповідно до її загальнонаціональних інтересів та завдань є: забезпечення національної безпеки; створення умов, необхідних для нормального функціонування національної економіки; сприяння науково-технічному прогресові в Україні, розвитку її культури та освіти; участь у вирішенні глобальних проблем сучасності; інформаційна функція; зв'язки з українською діаспорою.

Практична реалізація зовнішньої політики України забезпечується під керівництвом Президента України Кабінетом Міністрів України, Міністерством закордонних справ, іншими центральними органами державної виконавчої влади на основі Конституції України.

Зовнішня політика України - як з огляду її розробки, так і в плані реалізації - пройшла два етапи; перший - від серпня 1991 р. до середини 1994 р. - і другий - від середини 1994 р. і до цього часу.

Перші кроки на зовнішній арені, досягнення, а також труднощі та проблеми в царині міжнародних відносин пов'язані з періодом президентства Л. Кравчука. МЗС України очолив А.Зленко. Упродовж трьох місяців Україну як незалежну державу визнали понад 140 країн світу. Одними з перших заявили про це Польща, Канада, США, Італія, Бельгія, Індія, Японія, Китай, Австралія, країни Латинської Америки, Скандинавії та ін. Протягом 1992-1993 рр. Україна вступає в безпосередні дипломатичні зв'язки зі США, Канадою, Польщею, Німеччиною, Францією, Китаєм, Росією, Казахстаном, державами Балтії, Скандинавії та ін. В липні 1992 р. відбувся візит Президента України до Франції, під час якого Україна приєдналася до паризької «Хартії для нової Європи», був підписаний договір про дружбу та співробітництво між двома країнами. В цей період Україна стала членом Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ, згодом - ОБСЄ), багатьох міжнародних організацій, зокрема Світову о банку, Міжнародного Валютного Фонду.

Виникало, однак, і чимало гострих проблем. Однією з них стало виконання нашою державою своїх зобов'язань щодо практичної реалізації без'ядерного статусу. Серйозне занепокоєння викликав і стан україно-російських взаємин. Після здобуття незалежності період ситуативної близькості закінчився, відносини між двома державами стали погіршуватися. І українські, і російські політики чимало робили для того, щоб дві найбільші слов'янські країни, які виникли на пострадянському просторі, ворогували між собою. Господарські стосунки між ними нерідко характеризувались як «економічна війна». Антиукраїнські заяви та навіть рішення, які приймалися свого часу в стінах російської Державної Думи з так званого «кримського питання», тільки посилювали напруженість.

Важливою подією першої половини 1994 р. стало підписання 14 січня тристоронньої угоди між Україною, США та Росією про виведення стратегічної ядерної зброї з України. З- 7 березня український президент відвідує США, де підписує заяву про дружбу та співробітництво між двома країнами. Першою з-поміж посткомуністичних країн Східної Європи Україна приєднується до програми співробітництва з НАТО «Партнерство заради миру». А 23 березня 1994 р. Президент Л.Кравчук підписує у Брюсселі договір про партнерство та співробітництво з Європейським Союзом.

Однак ці кроки не змінили загальної ситуації: на межі 1993- 1994 рр. Україна опинилася у вкрай складному міжнародному становищі. З таким вантажем зовнішньополітичних проблем наше суспільство підійшло до президентських виборів, які відбулися в липні 1994 р.

Новий Президент України Л. Кучма проголосив про свій намір суттєво скоригувати зовнішню політику. Міністром закордонних справ України став Г.Удовенко. Був зроблений наголос на тому, що відтепер вона буде концептуально визначеною, багатовекторною, прагматичною і зваженою. Першим важливим кроком нового керівництва на шляху утвердження нового образу України на міжнародній арені стало рішення Верховної Ради України від 16 листопада 1994 р. про приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ).

Зміни на краще відбулися в україно-американських відносинах. Розгорнулася активна робота з їх динамізації та поглиблення. 20-24 листопада 1994 р. Президент України перебував з державним візитом у США. Тут було обговорено широке коло питань, які становили значний інтерес для обох країн. 11-12 травня 1995 р. відбувся офіційний візит Президента США В. Клінтона до України, який закріпив позитивні тенденції у розвитку україно-американських відносин. Сьогодні дві країни вийшли на рівень стратегічного партнерства.

Активізувалися наші взаємини з Канадою. Ця країна має значний пакет програм економічного співробітництва з Україною щорічною вартістю близько 20 млн дол.

Одним з важливих пріоритетів зовнішньої політики України є європейський напрям. Головним досягненням тут стало прийняття України в листопаді 1995 р. до Ради Європи. Дедалі більш динамічними стають стосунки з Німеччиною, Великою Британією, Францією, Італією, Австрією, Бельгією, Фінляндією, Норвегією, Швейцарією. Предметом особливої уваги української зовнішньої політики є розбудова відносин з державами Центральної та Східної Європи, насамперед з Польщею, Угорщиною, Чехією, Словаччиною, Румунією. З цими країнами нас об'єднують геополітична близькість, спільність або схожість проблем, які постали після краху тоталітарно-комуністичної системи.

Перспективними напрямами зовнішньої політики України є Близький Схід і Африка. Чимало економічних та політичних інтересів пов'язує нашу державу з такими країнами, як Ізраїль, Туреччина, Єгипет, Ліван, Іран, Кувейт, ПАР. Активізується латиноамериканський напрям зовнішньої політики України. У цьому регіоні є 33 самостійні держави, з яких Аргентина першою визнала державну незалежність України. Динамізуються наші відносини з Мексиканськими Сполученими Штатами, Кубою, Бразилією, Чилі, Венесуелою тощо.

Увага нашої зовнішньої політики спрямована також на розбудову відносин з державами Азійсько-Тихоокеанського регіону, який нині перетворюється на один із головних економічних та політичних центрів сучасного світового розвитку. Дуже корисним для України є досвід Китаю і так званих «тихоокеанських драконів» - Південної Кореї, Сінгапуру, Тайваню, а також неоіндустріальних країн «другої хвилі» - Таїланду, Малайзії, Індонезії, В'єтнаму. Належне місце в поглибленні взаємовідносин України з державами АТР відводиться Японії, а також Індії.

Важливий пріоритет зовнішньої політики України - розбудова відносин з нашим основним стратегічним партнером - Росією. Після президентських виборів 1994 р. в Україні, незважаючи на зусилля української сторони, вони залишалися складними. «Економічна війна» між двома державами не вщухала. Серед російських політиків та в засобах масової інформації Росії практично не зникала тема Криму й Севастополя. З року в рік відкладався візит Президента Б. Єльцина до України. Довго й важко йшли переговори про підписання широкомасштабного договору між двома державами. Зрушення на краще почалися тільки в 1995 р., коли був парафований текст договору між Україною та Росією. Однак, як відомо, президентами обох держав цей документ був підписаний майже через два роки - 31 травня 1997 р. в Києві. Відтоді розпочався новий етап в історії україно-російських відносин.

Новим кроком на шляху їх поглиблення та розвитку став перший державний візит Президента України Л. Кучми до Москви в лютому 1998 р. Головний результат візиту - підписання договору про довгострокове економічне співробітництво між двома країнами терміном на 10 років. Ця угода є безпрецедентною, оскільки в рамках СНД не існує жодного аналогічного документу.

Важливе місце в системі зовнішньополітичних пріоритетів України посідають відносини з країнами СНД. Україна, як відомо, була однією з держав, яка стояла біля витоків заснування співдружності. Організаційні засади СНД визначаються кількома документами установчого характеру: Біловезькою угодою від 8 грудня 1991 р., Протоколом до неї, Алма-Атинською декларацією від 21 грудня 1991 р., Статутом СНД, прийнятим 22 січня 1993 р. Ставлення України до СНД визначається її економічними та політичними інтересами, а також національним законодавством. 1 грудня 1991 р. Верховна Рада України ратифікувала Угоду про створення СНД, а 20 грудня прийняла з цього приводу заяву, в якій наголошується, що Україна виступає проти перетворення СНД на нове державне утворення і заперечує надання СНД статусу суб'єкта міжнародного права. Статут СНД не підписаний Президентом України і не ратифікований Верховною Радою. Отже, Україна не є членом СНД де-юре, а має особливий статус, який випливає із ратифікованої нею Біловезької угоди разом із згаданими застереженнями Верховної Ради. Крім того, Україна має асоційоване членство в Економічному союзі СНД. У той же час Україна не є учасницею Ташкентської угоди від 15 травня 1992 р. про колективну безпеку.

Час, який минув з моменту створення СНД, переконливо засвідчив те, що без радикального реформування цього утворення, без визнання всіма його членами принципу рівноправності й добровільності перспективи СНД виглядають дуже проблематичними. Загалом Україна виходить із того, що найбільш доцільною формою співпраці в рамках СНД є двосторонні відносини, економічне та політичне співробітництво. Саме на цій основі розвиваються наші відносини з країнами - членами СНД. Особливий інтерес становлять для України взаємини з Азербайджаном, Грузією, Туркменією, Узбекистаном - насамперед в економічному сенсі, зокрема для розв'язання такої гострої для України проблеми, як проблема енергоносіїв. Чимало спільних економічних та політичних інтересів пов'язує Україну також із Казахстаном, Киргизією, Таджикистаном, Вірменією, Білоруссю, Молдовою.

13 липня 1996 р. Колегія МЗС затвердила план заходів у зв'язку з прийняттям Конституції України та реалізацією її положень у сфері зовнішньої політики. 15 липня 1996 р. з доповіддю «Стан та перспективи української зовнішньої політики» на засіданні керівного складу міністерства виступив Президент України Л. Кучма. Він, зокрема, зазначив, що із прийняттям Конституції України завершено формування правових засад зовнішньої політики нашої держави, що ефективність зовнішньополітичної діяльності має вимірюватися не тільки політичними дивідендами, а й практичною економічною віддачею.

Заходи з удосконалення роботи МЗС України, підвищення його координуючої ролі мають не тільки сприяти поліпшенню якісних показників його діяльності, але й унеможливлювати втрату цілісності нашої зовнішньої політики, чимдалі вище підносити міжнародний авторитет країни. Одним із переконливих свідчень цього є постійне зростання кількості наших дипломатичних представництв за кордоном. Сьогодні Україна вже має дипломатичні та консульські представництва у 78 країнах на всіх континентах. У Києві діють 61 зарубіжне посольство, вісім представництв міжнародних організацій, два почесних консульства. У Харкові, Львові, Одесі, Ужгороді, Маріуполі, Сімферополі працюють 10 консульських установ іноземних держав і два представництва міжнародних організацій.

Свідченням поваги міжнародної спільноти до України, високого авторитету її зовнішньополітичного відомства стало обрання міністра закордонних справ України Г. Удовенка головою 52-ої сесії Генеральної асамблеї ООН.

У березні 1998 р. Г. Удовенко був обраний депутатом Верховної Ради України і відповідно до чинного законодавства прийняв рішення про вихід із державної служби. Новим керівником українського зовнішньополітичного відомства став Б. Тарасюк.

В цей час сталася низка подій, які засвідчили про зміцнення міжнародних позицій України. Це стосувалося як її багатостороннього співробітництва, так і двосторонніх відносин. 4-5 червня 1998 року у Ялті відбулася зустріч глав держав та урядів країн-учасниць Чорноморського економічного співробітництва (ЧЕС), де з промовою виступив Президент України Л.Кучма. Було вказано на важливість поглиблення процесів регіонального економічного співробітництва для України як однієї з найбільших причорноморських держав.

Свідченням зміцнення міжнародного авторитету України стало її запрошення 12 червня 1998 року до Лондона на зустріч міністрів закордонних справ країн "Великої сімки", в ході якої обговорювалася ситуація, що склалася в Південно-Східній Азії внаслідок проведення Індією та Пакистаном ядерних випробувань. Учасники зібрання наголошували, що Україна, а також ті держави світу, які добровільно позбулися ядерної зброї, тим самим зробили значний внесок у зміцнення міжнародної безпеки та стабільності. З погляду поглиблення українсько-польських відносин важливе значення мала зустріч президентів двох країн 26-27 червня у Харкові. Л.Кучма та А.Кваснєвський мали також зустріч з представниками ділових кіл України та Польщі.

8-9 липня 1998 року на запрошення Президента України Л.Кучми з нагоди першої річниці підписання Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО з офіційним візитом у Києві перебував Генеральний секретар НАТО Х.Солана. Широке коло питань двостороннього співробітництва було обговорено під час візиту 22-23 липня 1998 року до України віце-президента США А.Гора. Було підписано низку спільних українсько-американських документів. Американська сторона підтвердила незмінність свого курсу на підтримку демократичної, незалежної України.

Важливою подією і українсько-французьких відносинах став перший державний візит Президента Франції Ж.Ширака в Україну 2-4 вересня 1998р. У рамках візиту було підписано міжурядові угоди про співробітництво в галузі мирного використання атомної енергії, а також в сфері науки та освіти, ядерної безпеки. Свідченням незмінності України європейському вибору став самміт Україна-ЄС, що відбувся 16 травня 1998 р. у Відні. Після київського самміту Україна-ЄС (5 вересня 1997р.) Віденський самміт став другою зустріччю керівників України та Євросоюзу на найвищому рівні.

Просуваючись на європейському напрямку, Україна надзвичайно важливого значення надавала подальшому поглибленню відносин з одним з основних своїх стратегічних партнерів - Росією. Важливим кроком в цьому відношенні став робочий візит міністра закордонних справ України Б.Тарасюка 18-19 листопада 1998р. до Москви. Було обговорено широке коло питань двостороннього співробітництва. Мова йшла, зокрема, про договірно-правове оформлення українсько-російського кордону, про подальший розвиток торгівельно-економічного співробітництва на 1998-2007рр., про участь двох держав у побудові нової архітектури європейської безпеки та ін.

Визначною подією в двосторонніх відносинах України з Канадою став офіційний візит до Києва прем'єр-міністра Канади Ж.Кретьєна. Це був перший з часу набуття нашою державою незалежності офіційний візит глави канадського уряду. Центральною політичною подією візиту стало прийняття Україною принципового рішення про заборону протипіхотних мін. Вагомою стала економічна складова візиту: було підписано низку комерційних угод та проголошено про започаткування спільних економічних проектів загальною вартістю 163млн.дол. В ході візиту було підписано 7 угод, які відкривають нові можливості для поглиблення українсько-канадського економічного співробітництва.

Важливим кроком на шляху підтвердження вірності України європейському вибору, поглиблення її відносин з Францією стало проведення 1 березня 1999р. в Парижі міжнародної конференції "Україна, Велика Європа, євроатлантична безпека: виклики ХХІ ст.", у якій взяли участь представники Великої Британії, Місії України при НАТО, США, Німеччини, Російської Федерації та ін.

Активну позицію займає України у розв'язанні придністровської проблеми. З цих питань 20-24 березня 2000р. у Києві за ініціативи України відбулося засідання Круглого столу, у якому взяли участь провідні спеціалісти в галузі міжнародного і конституційного права, конфліктологи з України, Російської Федерації, Молдови, Австрії, Великої Британії, США, Франції, а також Придністров'я. Зазначалося, що досягнуті домовленості та прийняті в ході самміту рішення стали основою подальшого переговорного процесу між Кишиневом та Тирасполем.

У жовтні 2000р. в керівництві українського зовнішньополітичного відомства сталися зміни: замість Б.Тарасюка на посаду міністра закордонних справ України було призначено А.Зленка.

Новий керівник українського зовнішньополітичного відомства свій перший закордонний візит зробив до Росії. Симптоматичним, мабуть, є і те, що лише протягом перших 5 місяців своєї роботи на новій посаді від 6 разів зустрічався зі своїм московським колегою. З усіх поглядів Росія є і має залишатися одним з головних, визначальних пріоритетів зовнішньої політики України. Важливою подією в українсько-російських відносинах стала також зустріч Президента Л.Кучми та Президента В.Путіна 12 лютого 2001р. в Дніпропетровську, під час якої особлива увага була приділена співробітництву двох країн в економічній сфері.

Підводячи підсумки зовнішньої політики України з моменту проголошення її незалежності маємо зазначити, що за цей час попри всі негаразди та проблеми було досягнуто вагомих результатів. Головним з них, безумовно, є те, що Україна відбулася як незалежна держава, як загальновизнаний суб'єкт міжнародних відносин. У політичному сенсі наша держава користується авторитетом ініціативного, самодостатнього і конструктивного учасника міжнародного життя. Свідченням цього був, зокрема, вступ України до Ради Європи, активна участь у миротворчих операціях, утвердження України як одного з регіональних лідерів, її участь у Центральноєвропейській ініціативі, ОЧЕС, Раді держав Балтійського моря, обрання непостійним членом Ради Безпеки ООН, головування України в цьому поважному міжнародному органі тощо. Говорячи про проблеми та перспективи української зовнішньої політики, то слід насамперед наголосити, що сприяння піднесенню міжнародного іміджу України - справа і завдання не тільки зовнішньої політики. Остання не може існувати відірвано від політики внутрішньої. Не тільки зовнішня політика має ефективно працювати на внутрішню, але й остання має працювати на зовнішню політику. Це одна з головних передумов її ефективності, а, отже, і зміцнення міжнародного авторитету нашої держави.

Размещено на Allbest.ru