Югославія після Другої світової війни

Размещено на http://www.allbest.ru

Міністерство Освіти і Науки, Молоді та Спорту України

ПВНЗ Економіко-правовий технікум при МАУП

Святошинське відділення

Реферат

На тему: "Югославія після Другої світової війни"

Виконала: студентка першого курсу

Групи КОВ-18

НазаренкоА.В.

Викладач: Гінетова Тетяна Леонтіївна

Київ

2011

План

1. Комуністи при владі в Югославії. Конфлікти з СРСР. Курс на розвиток самоврядування

2. Загострення міжнаціональних відносин та політичної ситуації в країні. Розпад ФНРЮ. Президентська війна

1. Комуністи при владі в Югославії. Конфлікти з СРСР. Курс на розвиток самоврядування

У ході Другої світової війни в Югославії набув широкого розмаху партизанський рух. У листопаді 1942 року тут утворилась НВА - народно-визвольна армія Югославії під командуванням комуніста, хорвата за національністю Й.-Б. Тіто. Створене у 1942 році антифашистське віче Народного визволення Югославії проголосило себе Вищим законодавчим і виконавчим органом влади і утворило Тимчасовий уряд на чолі з Тіто. Ним насамперед були проведені націоналізація промислових підприємств (до кінця 1945р. понад 70% з їх числа) та аграрна реформа. У листопаді 1945 року після виборів до Установчих зборів (купщини) влада перейшла повністю до рук комуністів, монархію було ліквідовано, проголошено утворення Федеративної Народної Республіки Югославії (ФРНЮ). До її складу входило 6 республік: Сербія, Хорватія, Словенія, Македонія, Чорногорія, Боснія і Герцеговина та два автономних краї - Воєводина та Косово. Однак головні пости в керівництві країною належали сербам. Прийнята в січні 1946 року Конституція ФРНЮ узаконила однопартійну систему і фактично закріпила в країні тоталітарний комуністичний режим. Тіто, підтримуючи тісні контакти з СРСР, одночасно вважав, що його республіка має право на спеціальний статус серед країн соціалізму і розпочав проводити самостійний політичний курс. Так, він без погодження Сталіна, надав допомогу грецьким комуністам, пропонував створити Балканську федерацію. Але головною причиною Радянського і Югославського конфлікту стало запровадження в Югославії на рубежі 40-50 рр. дещо іншої, ніж в СРСР, моделі суспільного розвитку „самоврядного соціалізму". Незадоволення Сталіна не мало меж - Тіто був проголошений „агентом імперіалізму". Інформбюро комуністичних та робітничих партій в 1948-1949рр. під тиском Сталіна розпочали наклепницьку компанію проти югославського керівництва. Югославію перестали вважати соціалістичною країною. В вересні 1949 року СРСР в односторонньому порядку розірвав договір про дружбу і співробітництво, укладений з Югославією у квітні 1945 року, відкликав з республіки своїх фахівців та дипломатичних представників. Фактично до середини 1953 року були перервані дипломатичні відносини та інші контакти, між двома колишніми союзниками у війні. Ці стосунки почали поступово нормалізуватися лише після приходу в СРСР до влади Хрущова. Опинившись в міжнародній ізоляції (під тиском СРСР відносини з Югославією розірвали й інші соціалістичні держави), Тіто згорнув кооперування села, розпустив нерентабельні кооперативи і повернув землю власникам - селянам. Було припинено прискорену індустріалізацію. Підприємства були передані в управління трудовим колективом. Поширилися ринкові відносини. Зовнішня торгівля була зорієнтована на Захід. Втім, країна залишалася типовою тоталітарною державою - влада належала одній партії. Однак поступово почала набувати реального змісту альтернатива Сталінській імперії модель „самоврядного соціалізму". З 1952 року введено самоврядування в громадах, районах і містах - двопалатні народні комітети. Комуністична партія була реформована у Союзі комуністів Югославії (СКЮ) за національно-територіальним принципом. З 1963 року країна стала називатися Соціальною Федеративною Республікою Югославією (СФРЮ). У 60-ті рр. режим Тіто, залишаючи авторитарний за своєю суттю, зазнає подальшої лібералізації в економічному відношенні. Реформи 1966-1970рр. розширили права підприємств, республік і країв, щодо питань економіки й політики. Було змінено курс національної валюти - динара, що полегшало експортно-імпортні операції. США та західні союзники приділяли СФРЮ особливу увагу, допомагали їй кредитами тощо. У 1974 році була прийнята нова Конституція СФРЮ, що ввела в країні інститут президентства. Президентом СФРЮ без обмеження мандату (тобто довічно) був обраний Й. Тіто, який в цьому ж році став довічним головою СКЮ.

2. Загострення міжнаціональних відносин та політичної ситуації в країні. Розпад ФНРЮ. Президентська війна

югославія політичний міжнаціональний конфлікт

Однак весь час діяла „бомба уповільненої дії" - міжнаціональні суперечності в СФРЮ й протиборство шести республік й двох країв за державні пости, розділ коштів, за більшу самостійність тощо. Особливо обмежувалися права албанців, які компактно проживають в автономному краї Косово. У 1981 році там відбулися заворушення, що спалахнули новою силою навесні 1988 року. Після смерті президента СФРЮ Тіто у 1980 році був впроваджений інститут колективного керівництва в особі Президії СФРЮ, головою якої по черзі на один рік ставав кожен з восьми суб'єктів федерації. Аналогічно було реорганізовано й керівництво СКЮ. Однак кожне нове керівництво використовувало свої повноваження, як правило, на користь своєї республіки або краю. Зокрема, особливо загострилися суперечливості між Сербією (православне населення) і Хорватією (католики) з питань контролю над Югославією. „Штучне дитя" Версальської системи (СФРЮ була спадкоємницею довоєнної Югославії), що утворилася значною мірою примусовим поєднанням трьох цивілізацій - Західної (Словенія і Хорватія), Православної (Сербія, Чорногорія, Македонія) і Мусульманської (Боснія і Герцеговина) - стали розпадатися. В республіках дедалі гостріше піднімалися питання про самовизначення їхніх народів. На виборах 1990 року до республіканських парламентів перемогли прокомуністичні сили. Це означало занепад ринкових реформ і згасання надії на перетворення Югославської федерації на конфедерацію. Кульмінація кризи і початок розпаду СФРЮ - червень 1991 року. Саме тоді, коли Хорватія, де на виборах перемогла Хорватська Демократична Співдружність на чолі з Е. Туджманом, і Словенія, очолювана лідером блоку „Дем" М. Кучаном, проголосила свою незалежність. У 1992 році таке ж саме рішення прийняли Боснія і Герцеговина та Македонія. У квітні 1992 року на уламках СФРЮ було утворено союзну республіку Югославія, до складу якої увійшли Сербія і Герцеговина. Сербія, де при владі залишався комуністичний уряд на чолі з С. Мілошевичем, під гаслом збереження федерації розпочала війну з Хорватією. Поступово війна розповсюджується на територію Боснії і Герцеговини. Мусульмани, які проживають не суцільно, а альклавали (регіонами), проголосили Боснію і Герцеговину мусульманською державою (1992р). Не мусульманське населення розпочало шукати допомогу у сусідів - хто у сербів, хто у хорватів. Тому бойові дії розгорілися на всій території колишньої Югославії. У конфлікт втягнуті миротворчі війська НАТО. У 1995 р. за ініціативою англо-американської дипломатії в США підписано Дейтонську угоду, що погасила вогнище громадянської війни. Протягом 1996-1998 р. ситуація на Балканах нормалізувалася. Однак становище в регіоні ускладнилося через шовіністичну політику Сербії, яку очолили колишні комуністи. На початку 1999 року ситуація набула такої гостроти, що НАТО вимушено було вдатися до крайніх заходів - застосувати воєнну силу і здійснити бомбардування Югославії. Ця акція була неоднозначно сприйнята у світі, зокрема засуджена Росією. На території колишньої Югославії проживають близько 50 тис. українців; у 1995 році українство відзначило 250-річчя найстаршої української діаспори в цій країні. Більшість їх - у Сербії, в більшості на селі. З 1990 року діє Союз русинів і українців Югославії, який об'єднує всіх українців країни.

Використана література

1. Дейчаківський Микола. На визвольних стежках Європи..- К.: Юніверс, 1997.- 128 с.

2. Історія країн Центральної та Південно-Східної Європи.- Запоріжжя: ЗДУ, 2003.- 77 с.

3. Реформування поліції в країнах Центральної та Східної Європи.- К.: Задруга, 2005

4. Історія країн Західної Європи та Північної Америки нового часу.- Львів: ЛНУ, 2002.- 150 с.

5. Коріненко П.С. Новітня історія країн Європи та Америки (1918-1945рр.).- Тернопіль: астон, 2002

6. Іваницька Ольга Павлівна Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002).- Вінниця: ФОЛІАНТ, 2003.- 560 с.

7. Газін, Володимир Прокопович Новітня історія країн Європи та Америки 1945-2002 роки: Навчальний посібник/ В.П.Газін, С.А.Копилов; За ред. А.О.Копилова.- К.: Либідь, 2004.- 624с.- 14-53

Размещено на Allbest.ru