Історія України з найдавніших часів до сьогодення

Поява турків в Україні позбавила П. Дорошенка народної підтримки. В 1674 р. до І. Самойловича перейшло 10 правобережних полків.

За таких обставин у вересні 1676 р. П. Дорошенко скидає гетьманські повноваження і піддається Росії. На раді у Переяславі І. Самойлович проголошується гетьманом обох боків Дніпра.

Туреччина, намагаючись зберегти свій контроль над Україною, знову обирає на гетьмана Ю. Хмельницького (1677-- 1681 рр.). Але його гетьманство закінчилось трагічно: він був скараний на смерть самими ж турками.

У січні 1681 р. Росія, Туреччина і Крим підписують Бахчисарайську мирну угоду, за якою Лівобережна Україна з Києвом входила до складу Росії, Поділля і частина Київщини залишалися за Туреччиною, а територія між Дніпром і Південним Бугом мала бути нейтральною.

Але у 1686 р. Польща і Росія підписують так званий «Вічний мир», згідно з яким до складу Московської держави входили Лівобережжя, Київ і Запоріжжя, а до Речі Посполитої -- Правобережжя, Галичина, Північна Київщина і Волинь. Туреччина отримувала Поділля, а Південна Київщина і Брацлавщина залишалися нейтральними.

Отже, до кінця XVII ст. Україна втратила свою територіальну неподільність. Непослідовна політика української шляхти і козацької старшини, невпинна боротьба за гетьманську булаву руйнували державність України.

Національно-визвольна війна українського народу закінчилася фактичною поразкою. Основними її причинами були:

боротьба між окремими старшинськими групами за владу, пріоритет особистих або групових інтересів над державними;

зародковий стан національної державної ідеї;

слабкість центральної влади;

слабкість соціально-економічної політики українських урядів, що врешті-решт зумовило громадянську війну.

Не можна не враховувати й зовнішній фактор -- постійні агресії, скеровані на ліквідацію будь-яких виявів самостійності Української держави.

Але разом із тим національно-визвольна війна другої половини XVII ст. зумовила створення національної Української держави, зміцнивши традиції боротьби проти іноземного, соціального, національного і релігійного гніту, розвинувши в українському народові почуття національної самосвідомості.

Україна в період гетьманування І. Мазепи

На кінець ХVІІ ст. Лівобережжя перетворилося на центр політичного і культурного життя в Україні. Цей край українці називали Гетьманщиною, а росіяни -- Малоросією. Старшина фактично витиснула рядових козаків з вищих посад і відсторонила їх від участі в урядуванні, бажаючи домогтися у царя особливих привілеїв для себе.

26 липня 1687 р. козацькою радою на р. Коломак генеральний писар І. Мазепа обирається гетьманом. Тут же підписується нова угода з Москвою -- Коломацькі статті: гетьман не мав права змінювати генеральну старшину без дозволу царя, у Батурині розміщувався полк московських стрільців, для захисту від татар на півдні будувалися міста-фортеці (запорожці сприйняли це як зазіхання на їхні привілеї). Разом із тим статті не дозволяли російським воєводам втручатися в українські справи.

Черговий раз автономія України затверджувалася в урізаному обсягові. Окрім цього, за рахунок обмеження гетьманської влади зміцнилися позиції козацької старшини.

І. Мазепа був високоосвіченим політичним діячем. Він знав декілька мов, зібрав багату бібліотеку, ввійшов в історію як великий меценат: за його сприяння було збудовано й відреставровано понад 20 великих Храмів, споруд для Києво-Могилянської колегії та ін.

У проведенні внутрішньої політики новий гетьман спирався на козацьку старшину -- роздавав їй землі, впорядкував податки, земельну власність. Намагаючись зміцнити гетьманську владу, І. Мазепа вводить Нову категорію козацької старшини -- бунчукових товаришів, цілком залежних від нього.

У зовнішній політиці Мазепа відмовився від орієнтації як на Польщу, так і на Туреччину та Крим. Розраховуючи зберегти автономію і розширити кордони на південь і захід, він проводив Промосковську політику. До того ж гетьман був близьким другом Петра І.

У кінці XVII ст. Мазепа зі своїм військом бере участь у походах Петра І проти Туреччини. Були захоплені фортеці Кізикермен, Ісламкермен. Але у 1700 р. Петро І укладає мир з Туреччиною, починаючи Північну війну зі Швецією за вихід до Балтійського моря. Підписується Константинопольська мирна угода, згідно з якою дніпровські фортеці мали бути ліквідовані. Азов переходив до Росії, але вона не отримувала виходу до Чорного моря.

Поступово Петро І втягує Україну в Північну війну.

Ще у 1699 р. після рішення польського сейму про ліквідацію козацтва На Правобережній Україні там спалахує повстання під керівництвом С. Самуся, С. Палія і А. Абазина. Вони неодноразово зверталися за допомогою до РОСІЇ, але допомога повсталим явно суперечила її зовнішньополітичним планам, оскільки Польща була фактично єдиним союзником Росії у Північній війні. В 1704 р. за наказом Петра І лівобережні полки Мазепи передислокувалися на Правобережжя. Повстанці сприйняли це як допомогу з боку Росії, але гетьман у своєму універсалі розкрив сенс цієї акції: допомога польському королеві у наведенні порядку в країні. Проте повстанці не припинили опору, і тільки арешт Палія та захоплення Мазепою основних міст Правобережжя покладають йому край. Мазепа затвердився на Правобережжі, збільшив кількість полків, роздав землі козацькій старшині.

Північна війна дедалі більше утискала інтереси України. Тисячі українців гинули у походах, на будівництві фортець та нової столиці -- Санкт-Петербурга.

У 1708 р. перед Україною виникла загроза нападу Польщі та Швеції. На прохання Мазепи про допомогу Петро І відповів відмовою. Ставало ясно, що подальша централізація управління в Росії та існування Гетьманщини були несумісні. Окрім цього, участь козаків у Північній війні виявила, що їхня боєздатність менша, ніж регулярного російського війська. Коли поповзли чутки про намір Петра І реорганізувати козацтво, а гетьмана замінити російським ставлеником, то захвилювались і старшина, і Мазепа. Такі дії Петра І з юридичного огляду розв'язували руки Мазепі, бо за умовами угоди 1654 р. Росія була зобов'язана надавати Україні військову підтримку.

Отут Мазепа робить свій історичний вибір і починає переговори зі Швецією. Він обіцяє Карлові XII зимові квартири в Україні для шведської армії, запаси їжі та фуражу та військову допомогу в обмін на звільнення України від впливу Москви. В кінці жовтня 1708 р. Мазепа виступає з Батурина назустріч шведам. Пізніше між Україною і Швецією було укладено угоду, згідно з якою остання виступала гарантом козацьких вольностей і недоторканності українських кордонів. Заклики Мазепи підняти повстання проти російського царя не знайшли підтримки серед селян і козаків, які боялися знову потрапити під владу польської шляхти. Тому замість обіцяних 50 тис. війська Мазепа зміг привести з собою лише близько 2 тис.

Петро І здійснює рішучі заходи. Збирається Глухівська рада, де обирається новий гетьман -- І. Скоропадський, Було зруйновано козацьку столицю Батурин, а її мешканці повністю винищені.

Бік Мазепи взяли запорожці під орудою кошового отамана К. Гордієнка. За це Петро І у 1709 р. ліквідує Запорізьку Січ.

Вирішальний бій між супротивниками стався 27 червня 1709 р. під Полтавою. Війська Карла XII і Мазепи були розбиті, і вони відступили у Молдавію під владу Туреччини. Тут 22 вересня 1709 р. І. Мазепа помер.

Спілка зі Швецією і поразка у війні з Росією безумовно відіграли фатальну роль в історії України. Головними причинами провалу політики Мазепи можна вважати передусім вузькість соціальної бази, на яку він спирався, і переоцінка сил Швеції. Це й зумовило неможливість збереження оптимального варіанту української автономії у найскладніших внутрішньо- і зовнішньополітичних умовах.

Ліквідація автономного статусу України

У 1710 р. залишки козацького війська обирають на гетьмана П. Орлика (1710-- 1742 рр.) - колишнього генерального писаря при І. Мазепі. Намагаючись забезпечити собі підтримку, Орлик створює проект під назвою «Пакти і Конституція прав вольностей Запорізького Війська» -- угоду між гетьманом, старшиною і запорожцями. Статті конституції передбачали встановлення національного суверенітету, забезпечення демократичних прав людини, єдності та взаємодії законодавчої, виконавчої і судової влади.

У зовнішній політиці передбачалася спілка зі Швецією та кримським ханом. П. Орлик виступив за непорушність кордонів Війська Запорізького, визначених ще Зборівською угодою.

У тодішніх історичних умовах проголошення прав мало суто декларативний характер. Орлик, підтриманий Карлом XII, вступає у спілку з Туреччиною і Кримом і на початку 1711 р. організує спільний похід запорожців і татар проти російських військ в Україні. Проте наступ не мав успіху, і Орлик був змушений повернутись в еміграцію.

За часів правління І. Скоропадського посилюється контроль Москви над Україною. До гетьмана був приставлений резидент -- стольник А. Ізмайлов. У 1715 р. Петро І ліквідував виборність старшини і полковників. У 1721 р. Росія проголошена імперією. Після закінчення Північної війни Петро І вживає заходи з ліквідації автономії України. В 1722 р. створюється Малоросійська колегія (1722--1727 рр.) на чолі з бригадиром С. Вельяміновим. Вона складалася з шести російських офіцерів і прокурора та поділяла владу з гетьманом. По смерті І. Скоропадського вводиться заборона на вибори гетьмана. Українські питання з Колегії іноземних справ переходять до російського Сенату. Наказний гетьман П. Полуботок очолив боротьбу за залишки автономії Гетьманщини і домігся від Сенату певного обмеження функцій Малоросійської колегії. Але в середині 1723 р. він був заарештований і ув'язнений в Петропавлівській фортеці, де й скінчив своє життя.

Смерть Петра І у 1725 р. та загроза війни з Туреччиною змінили політичну ситуацію в Росії. Під тиском О. Меншикова, який володів значними маєтками в Україні, в 1727 р. Петро II ліквідував Малоросійську колегію і дозволив вибори гетьмана. Ним було обрано Д. Апостола. Але незабаром з'являються так звані «Рішительні пункти», які визначали статус України у складі Росії. Причому вперше цей документ виник у формі не угоди, а царського указу. Гетьман не мав права дипломатичних стосунків, старшина і полковники затверджувались імператором, усі митні прибутки України мали надходити у державну скарбницю. Тобто мова йшла лише про формальне відновлення автономії, хоч це і затримало цілковиту інтеграцію Гетьманщини у структуру Російської імперії. Після смерті Д. Апостола у 1734 р. імператорка Анна Іоанівна (1730-- 1740 рр.) не дозволила обрати нового гетьмана і всю владу в Україні передала князеві Шаховському й так званому Правлінню гетьманського уряду.

В середині XVIII ст. козацька старшина почала клопотатися про відновлення гетьманства. 22 лютого 1750 р. за рішенням Єлизавети Петрівни Правління гетьманського уряду було розпущено і на гетьмана обрано К. Розумовського -- молодшого брата фаворита імператорки. Розумовському вдалося розширити автономію України, повернувши її справи з Сенату до іноземної колегії. Київ і Запоріжжя знову підпорядковувалися гетьманові. Відновив Розумовський і склад генеральної старшини і суду.

Але у 1754 р. була ліквідована одна з важливих ознак автономії -- державна митниця на кордоні між Гетьманщиною та Росією. А в 1761 р. Київ переходить під пряме імперське правління.

Нова імператорка Катерина II, прагнучи уніфікації та централізації державного управління, у 1764 р. після звернення Розумовського з проханням про введення спадковості гетьманування і розширення його прав знову ліквідувала цей інститут в Україні. Уся повнота влади зосередилась у руках президента Другої Малоросійської колегії (1764--1786 рр.) генерал-губернатора П. Румянцева. Колегія складалася з чотирьох російських представників, чотирьох українських старшин, прокурора, двох секретарів (росіянина і українця). На початку 80-х років був скасований полковий устрій на колишній Гетьманщині. У 1776 р. Катерина II ліквідувала слобідське козацтво -- більшість заможних козаків наказним порядком перевела в гусари, а частину -- в селянський стан. Старшина отримала офіцерські звання і статус дворянства. На території слобідських полків було створено Слобідсько-Українську губернію з центром у Харкові.

Після укладення Кючук-Кайнарджийського миру Запорізька Січ втратила значення військового форпосту проти турецької і татарської агресії. Крім того, козаки брали активну участь у гайдамацькому русі. Війська царського генерала Текелі, повертаючись із Криму, несподівано оточили Січ. П. Калнишевський -- останній кощовий отаман -- капітулював і згодом був засланий царським урядом на Соловки. Козацька старшина отримала офіцерські звання у російській армії. Значна частина козаків переселилась у межі турецьких володінь і утворила Задунайську Січ.

У 1781 р. був ліквідований полково-сотенний устрій, а Лівобережжя поділене на три намісництва -- Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське (потім -- Малоросійське генерал-губернаторство).

В 1783 р. українську національну армію у складі 10 полків було перетворено на регулярні пікінерські полки за взірцем російської армії. Того ж року кріпосне право було поширене на українське селянство. У 1785 р. виходить «Жалувана грамота дворянству», за якою українська шляхта отримує дворянські права та привілеї.

У другій половині XVIII ст. в Україні утверджується суспільно-політичний устрій, характерний для всієї Російської імперії. Усі органи Української держави були остаточно знищені.

Входження північного Причорномор'я та Правобережної України до складу Росії

Вихід Росії до Чорного моря був проблемою її зовнішньої політики протягом усього XVIII ст. Туреччина в свою чергу прагнула зміцнити свій вплив у Причорномор'ї. У 1768 р. під тиском Франції, скориставшись участю Росії у придушенні Коліївщини, вона оголошує їй війну. Військові дії велися на суходолі та на морі.

Російська армія у 1769 р. захопила фортеці Хотин і Ясси, у 1770 р. російський полководець П. Румянцев двічі розгромив турків під Ларгою і Кагулом, російський флот знищив турецький у Чесменській битві (1770 р.), війська під командуванням О. Суворова розбили турецьку армію під с. Козлуджі (1771 р.).

Україна стала центром зосередження і розгортання російських військ, тут розміщувалися тилові служби діючої армії, склади провіанту, фуражу, зброї та боєприпасів, звідси постачався транспорт.

З лівобережного козацтва був сформований корпус у 12 тис. вояків, а з числа жителів Правобережної України -- добровольчий козацький корпус. До діючої армії входили також запорожці. В 1769 р. козаки завдали поразки турецькому загонові біля р. Вовча, брали участь у битвах при Кінбурні, Хаджибеї, штурмували Перекоп, захопили Кафу. Десятки тисяч українців залучалися для будівництва фортець, мостів, переправ тощо.

Російсько-турецька війна 1768-- 1774 рр. завершилася підписанням Кючук-Кайнарджийської мирної угоди. До Росії відійшли Кабарда, частина Керченського півострова, Азов із прилеглими землями, територія між Дніпром і Південним Бугом. Росія дістала право вільного торговельного судноплавства Чорним морем, Кримське ханство здобуло незалежність від султанської Туреччини, яка повинна була ще сплатити Росії контрибуцію в розмірі 4,5 млн. карбованців.

Проте Туреччина не замирилася з таким станом справ і розгорнула активну діяльність у Криму та серед народів Кавказу. У відповідь Катерина II 1783 року підписала рескрипт про включення Криму до складу Російської імперії. Туреччина спочатку визнала це, але одразу ж розпочала підготовку до нової війни з Росією.

Під час російсько-турецької війни 1787--1791 рр. російські війська взяли Очаків (1788 р.), під командуванням О. Суворова розбили турків під Фокшанами і на р. Римнік (1789 р.), взяли фортецю Ізмаїл (1790 р.). Наступного року було підписано Яську мирну угоду, згідно з якою до Росії відійшла територія між Південним Бугом і Дністром, включаючи Очаків. Туреччина остаточно визнала приєднання Криму до Росії, а також кордон по р. Кубань у Передкавказзі.

У цій війні брало участь Бузьке козацьке військо, яке за бойові заслуги стало називатися «Військом вірних чорноморських козаків».

Колонізація причорноморських земель почалася ще до ліквідації Запорізької Січі та приєднання Криму. Першими переселенцями сюди були селяни-втікачі з Гетьманщини і Правобережжя, чисельність яких у 1775 р. досягла 100 тис. Крім того, царський уряд залучив до колонізації іноземців. У 1752 р., незважаючи на протести запорожців, частину козацьких земель було віддано кільком тисячам православних сербів, які організували дві колонії -- Нову Сербію і Слов'яносербію. Слідом за ними з'явилися німецькі переселенці.

У 1780-ті роки почалося велике захоплення Півдня. Дворяни отримували по 1,5 тис. десятин землі за умови заселення кожного наділу 25 селянськими господарствами. Аби стимулювати селян, дворяни пішли на поступки: панщина становила два дні замість чотирьох--п'яти на тиждень. З 1786 р. основну частину переселених селян складали українці з Правобережжя. На нових землях оселялися російські старовіри, німці, молдавани. Ця територія отримала назву Новоросія.

Ще швидше, ніж колонізація земель, зростали міста. У 1776 р. було засновано Катеринослав, у 1778 -- Херсон -- перший порт на Чорному морі, у 1783 -- Севастополь. У 1784 р. на землях Кримського ханства було створено Таврійську область. У 1788 р. постав Миколаїв, де почали будувати кораблі Чорноморського флоту, у 1794 р. на місці колишньої фортеці Хаджибей -- Одеса, яка стала центром усієї південноросійської торгівлі. Населяли міста люди різних національностей, але переважали українці.

Приєднання Криму до Росії мало виключне значення як з огляду стратегічного -- усунення постійної загрози татарсько-турецьких наскоків, так і з економічного -- опанування покладів корисних копалин сприяло розвитку промисловості. Окрім цього, значний поштовх дістала торгівля з країнами Близького Сходу і Малої Азії.

У другій половині XVIII ст. Польська держава переживала глибоку політичну та економічну кризу, пов'язану з наростаючою феодальною анархією в державному управлінні, феодальними міжусобними війнами, які спустошували країну.

Все це створювало сприятливі умови для втручання сусідніх держав -- Австрії, Пруссії, Росії. У 1772 р. відбувається перший поділ Польщі. Росія хотіла забезпечитися підтримкою Австрії у війні з Туреччиною і поступилася Галичиною. Сама ж вона отримала Полоцьке, Вітебське, Мстиславське і частину Мінського воєводства. В 1774 р. Австрія відібрала у Молдавського князівства Буковину. В 1793 р. Польщу ділять вдруге. До Росії відійшла Правобережна Україна -- Київщина, Брацлавщина, Волинь, Поділля, Мінське воєводство. Пруссія отримала м. Гданськ і території по річках Варта і Вісла. У 1794 р. спалахує повстання під проводом Т. Костюшка, яке було придушене царськими військами. За третім поділом (1795 р.) до Росії відійшли Західна Волинь, східна частина Холмщини, частина Білорусі, Литви. Південна Польща з Любліном і Краковом відійшла до Австрії. Пруссія здобула Центральну Польщу з Варшавою.

Таким чином, етнічні землі опинилися у складі двох держав - Російської та Австрійської імперій.

Визвольна боротьба українського народу в другій половині ХVІІ ст.

Посилення феодального і національно-релігійного гніту викликало в Україні хвилю повстань. На початку XVIII ст. виникла нова форма антифеодальної боротьби - гайдамацький рух. Серед гайдамаків були козацька голота, селяни, міщани, православне духовенство. Загони гайдамаків діяли на всій території Правобережжя і користувалися широкою підтримкою населення. Повсталі боролися за захист прав православної віри, відновлення козацьких вольностей, звільнення від шляхетсько-магнатської залежності.

На західноукраїнських землях селяни також відмовлялися відбувати панщину, платити податки, захоплювали поміщицькі землі. Ці народні месники називалися опришками. Найвідомішим ватажком опришків був Олекса Довбуш. Разом із братом Іваном у 1738-- 1743 рр. він активно боровся зі шляхтою біля Коломиї. Пізніше Іван перейшов на територію Західного Прикарпаття, а Олекса розгорнув боротьбу в Північній Буковині та Закарпатті.

Опришківський рух тривав довго -- завдяки вмілій організації, тісним зв'язкам із селянами, вдалій партизанській тактиці. У гірських умовах загін Довбуша був невловимий, хоча проти нього воювало 2,5-тисячне королівське військо.

1744-1745 роки стали періодом найбільш активної діяльності народних месників. Рух опришків значно сприяв зростанню антифеодального спротиву селянства. Але і шляхта не дрімала: за голову Довбуша було обіцяно значну винагороду. 23 серпня 1745 р. його було підступно поранено, і 24 серпня він помер. Справу Довбуша продовжили його побратими -- В. Орфенюк, В. Баюрак, І. Бойчук.

Опришківський рух був тісно пов'язаний з гайдамацьким, найвищим злетом якого стала так звана Коліївщина.

У 1768 р. польський сейм під тиском Росії схвалює рішення про формальне зрівняння у правах православної та католицької церков. Цим Катерина ІІ розраховувала послабити Польщу, спровокувавши конфлікт між королем і шляхтою та виставивши себе захисницею православ'я. У відповідь шляхтичі скликають Барську конфедерацію під гаслом захисту католицизму і шляхетських прав. Починаються репресії проти українців. На прохання польського уряду Росія починає воєнні дії проти конфедератів, що послужило сигналом до повстання.

Ініціатором повстання православних на Правобережжі був ігумен Мотронинського Троїцького монастиря М. Значко-Яворський. Максим Залізняк збирає повсталих, осердям яких були запорожці, у Холодному Яру. За декілька тижнів повстання охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля, Галичину. Гайдамаки звільняли селян від влади польських панів, скасовували панщину та інші форми визиску, створювали органи селянсько-козацького самоврядування. На початку червня 1768 р. повсталі оточили Умань -- один із центрів польського панування на Правобережжі. На їхній бік перейшов уманський сотник І. Гонта з козаками, і місто капітулювало. Рада повсталих обрала Залізняка гетьманом і князем смілянським, а Ґонту -- полковником і князем уманським. Тоді військо гайдамаків налічувало 16 сотень.

Наляканий розмахом Коліївщини, побоюючись поширення повстання на Лівобережжя й Запоріжжя, царський уряд наказав російським військам з'єднатися мовби для підтримки гайдамаків, а насправді надати допомогу польській армії у ліквідації повстання. В липні 1768 р. табір гайдамаків під Уманню було оточено, і ті здались. Залишки їхніх загонів були розбиті.

Віра у «доброго царя», відсутність політичного досвіду і культури, складнощі геополітичної ситуації зумовили поразку Коліївщини.

Після цього російське самодержавство відкрито взяло бік польської шляхти. Ліквідація Запорізької Січі позбавила селян останнього прихистку волі. У 1789-1793 рр. проходило повстання у с. Турбаї, яке раніше входило до складу Миргородського полку. На початку XVIII ст. його мешканці були вільними козаками, а потім їх силоміць перетворили на феодальне залежних селян. Отож турбаївці домагалися відновлення своїх прав. У 1788 р. Сенат визнав козацькі права і привілеї лише за 76 селянами із 2 тис. Це викликало велике обурення. В січні 1789 р. селяни відмовилися виконувати панщину і платити податки на користь поміщиків. Було створено селянсько-козацьке самоврядування -- Громадська збірня. В липні 1789 р. повстанці вбили поміщиків Базилевських і змусили службовців земського суду визнати їх усіх козаками. Повстання тривало аж чотири роки, оскільки царському урядові, заклопотаному російсько-турецькою війною і боротьбою з французькою революцією, було якось не до нього. Лише у 1793 р. до Турбаїв увійшли війська. Активних учасників повстання судили і заслали на каторгу. Турбаї перейменували на с. Скорботне, а його мешканців переселили у південні райони України.

Антифеодальний рух другої половини ХVІІІ ст. справив величезний вплив на суспільні процеси в Україні, на формування передової думки в колах української інтелігенції, підготував ґрунт для подальших визвольних змагань.

Культура України другої половини ХVІІ - ХVІІІ ст.

Після завершення Визвольної війни 1648-- 1654 рр. почався новий період в історії української культури. Зокрема прискорений розвиток виробництва в Україні викликав необхідність поширення освіти. Вона піднялася на досить високий рівень завдяки значній мережі шкіл, які виникли ще в другій половині XVII ст. Основними посібниками для навчання дітей грамоти були буквар І. Федорова і граматика М. Смотрицького. Вчителями народних шкіл у переважній більшості були дяки. З 30-х років XVII ст. центром освіти став Києво-Могилянський колегіум. Окрім нього, значну роль у розвитку середньої освіти відігравали Чернігівський, Переяславський та Харківський колегіуми. В 1701 р. за указом Петра І Київський колегіум було перетворено в академію. Рівень навчання, яке тривало тут 12 років, не поступався вищим навчальним закладам Західної Європи.

У розвитку науки та просвіти важлива роль належала книгодрукуванню. З давніх часів центрами цієї справи були Львів та Києво-Печерська лавра. Згодом друкарні з'явилися в Новгороді-Сіверському та Чернігові.

У 1674 р. із надр Київського колегіуму вийшов «Синопсис» -- короткий нарис історії Росії та України, який тривалий час використовувався як підручник. Цінною пам'яткою української історіографії став «Літопис Самовидця», де описано події Визвольної війни 1648-- 1654 рр. Спробами перейти від літописання до історичної науки були твори Г. Граб'янки, С. Величка, П. Симоновського, В. Рубана, а також анонімна «Історія русі в або Малої Росії».

Наука в Україні розвивалась у тісному зв'язку з досягненнями загальноросійської наукової думки. Видатний внесок у розвиток науки зробили Д. Самойлович (медицина), Л. Магницький (математика), О. Шафонський (епідеміологія) та багато інших.

Філософську думку другої половини XVII ст. представляли вчені Київської академії Й. Горбацький -- ігумен Михайлівського Золотоверхого монастиря, І. Гізель -- ректор академії, С. Яворський -- поет і церковний діяч.

Усна народна творчість існувала у найрізноманітніших формах -- піснях, думах, казках, легендах тощо. В історичних піснях і думах оспівувалася героїчна боротьба народу в роки Визвольної війни, під час гайдамацького та опришківського руху, численних селянських повстань.

Українська література цього періоду відчувала значний вплив європейського Просвітництва й гуманізму. Справжнім літературним явищем стала творчість Г. Сковороди. Його твори «Сад божественних пісень», «Діалог, або Розглагол про стародавній світ» та багато інших відіграли вагому роль у становленні української літератури. Видатними її представниками були також Л. Баранович, 1. Величковський, Ф. Прокопович та ін.

Значне місце в українській літературі посідала драматургія. Тоді з'являються такі популярні твори, як «Володимир» Ф. Прокоповича, «Успенська драма» Д. Ростовського, «Про блудного сина» С. Полоцького.

Розквіт українського шкільного театру, який припадає на цей період, пов'язаний передусім із діяльністю Київського колегіуму, а потім академії. В Україні широко розповсюдився й інший різновид театрального мистецтва -- театр ляльок (вертеп). Він мав велике значення для розвитку української мови.

Центром музичного життя України першої половини XVIII ст. також була Київська академія, де навчали нотної грамоти, хорового співу, гри на музичних інструментах. Величезний внесок у розвиток української музичної культури зробили такі відомі композитори, як М. Березовський, А. Ведель, Д. Бортнянський. Починається становлення професійної української музики.

Архітектура і будівництво у другій половині XVIII ст. продовжували розвиватися на самобутній народній основі. Особливого значення надавалося спорудженню православних храмів, де домінує стиль українського, або козацького, барокко. Він органічно поєднував почуття святковості, яскравості, емоційності й пишності. В стилі європейського барокко збудовані Успенський собор Почаївської лаври, собор св. Юра у Львові. Національного колориту сповнені Андріївський собор та Покровська церква в Києві, Троїцький храм у Чернігові тощо. Видатними архітекторами цього часу були С. Ковнір, І. Григорович-Барський.

В останній третині XVIII ст. архітектура розвивалась у напрямі класицизму. В цьому стилі зведено чимало палаців та садиб у Батурині, Глухові, Умані та інших містах України.

Одним із популярних жанрів українського живопису XVIII ст. був портрет, що поєднував риси барокко з народними традиціями. Утворилися національні художні школи - жовківська, чернігівська, новгород-сіверська. В Києво-Печерській лаврі формується школа іконописців. Починає розвиватися монументальна декоративна скульптура.

Таким чином, незважаючи на втрату Україною державності, її культура, зберігаючи традиції Київської Русі та відчуваючи вплив ідей Просвітництва й гуманізму, зробила неоціненний внесок у світову скарбницю.

Українці у війні Росії з наполеонівською Францією

Поставивши за мету створити світову імперію, Наполеон І намагався знищити Англію, яка була основним конкурентом Франції на міжнародному ринку, а також Росію (у складі якої була більшість українських земель), котра стояла на шляху планів Наполеона.

З перших днів війни пліч-о-пліч з росіянами хоробро боролися проти спільного ворога українці. Особливо багато їх було в тих частинах, які формувалися в Україні (Вузькі козаки, Ізюмський, Маріупольський, Сумський, Охтирський гусарські полки, Київський та Чернігівський драгунські полки тощо). Чимало українців було серед ополченських формувань. На Лівобережній Україні замість восьми запланованих полків населення виставило 15 (дев'ять полтавських і шість чернігівських). Кожний полк налічував 1200 козаків. Крім того, було сформовано п'ять кінних підрозділів -- загони «лісових козаків» у Київській, Подільській та Волинській губерніях, у Тернопільському окрузі. Всього Україна виставила 68,9 тис. вояків, у тому числі 33,4 тис. кінних (без офіцерів).

Беручи участь у боротьбі проти наполеонівських військ, українські селяни сподівалися на звільнення від кріпосницької залежності, а козаки -- на повернення своїх прав та привілеїв. Захист вітчизни, рідної землі вони вважали своїм святим обов'язком. Українці не лише перебували в лавах діючої армії, а й допомагали їй продуктами, фуражем, майном, транспортними засобами, коштами. Усього на потреби боротьби проти загарбників в Україні було зібрано 9 027 700 крб., 13,5 пудів срібла, кілька кілограмів золота. Із загонів чернігівських ополченців та козаків у серпні -вересні 1812 р. був створений кордонний ланцюг протяжністю 88 км -- від с. Клюзи Городнянського повіту до с. Осадчини Остерського повіту. Чимало яскравих сторінок у героїчний літопис війни вписали воїни-українці І. Галченко, 1. Ліченко, М. Паламаренко, партизанські ватажки Є. Четвертак та Ф. Потапов.

Боротьба з наполеонівською навалою не зробила, однак, українців ні вільними, ні щасливими. Але разом із тим закордонний похід російської армії, у складі якої було багато українців, сприяв піднесенню національної свідомості, підштовхнув їх, як і інші поневолені народи Російської імперії, до боротьби проти кріпосництва й самодержавства.

Занепад кріпосницьких та зародження ринкових відносин. Антикріпосницька боротьба в першій половині ХІХ ст.

У першій половині XIX ст. Україна входила до складу двох імперій -- Російської та Австрійської. У 1796 р. були ліквідовані намісництва і створені губернії та генерал-губернаторства. Західноукраїнські землі поділялися на округи, якими керували австрійські чиновники.

Визначальною особливістю господарського розвитку був швидкий занепад феодально-кріпосницької системи. Найбільш яскраво це виявилося в розвиткові товарно-грошових відносин, проникненні капіталістичних відносин у сільське господарство, занепаді кріпосницької мануфактури. Наслідками цього процесу стали зростання товарності сільського господарства, поглиблення спеціалізації окремих районів України в сільськогосподарському виробництві. Починається технічний переворот у промисловості. Прискорюється процес створення та розвитку фабрично-заводського виробництва.

Перше місце у промисловості України посідає цукрова галузь, яка забезпечувала 80% виробництва цукру в Росії. У 1824 р. був заснований перший цукровий завод. Друге місце належало суконній промисловості. Високими темпами розвиваються військова, металургійна, машинобудівна, вугільна галузі. Нові явища та процеси поступово, хоч і не так динамічно, як у промисловості, поширюються на сільське господарство, інші галузі економіки. Активізується зовнішня торгівля. З України вивозили зерно, вовну, цукор. Український експорт складав 60% загальноросійського. Торговельні зв'язки підтримувалися з Німеччиною, Францією, Австрією, Чехією, Угорщиною.

Таким чином, у середині XIX ст. феодально-кріпосницька система господарювання перебувала в глибокій кризі. Нова ринкова система відносин ставала дедалі міцнішою та ефективнішою порівняно з феодально-кріпосницькою. У процесі розкладу феодально-кріпосницької системи, зміцнення капіталістичного укладу загострювались соціальні протиріччя, посилювалася антикріпосницька боротьба. Поширеними формами селянського протесту були скарги до урядових установ та цареві, підмова платити оброк, непокора властям, втечі -- в Новоросійський край, на Дон, у Таврію. За неповними даними, протягом 1797--1825 рр. в Україні сталося 104 масових антиурядових виступи кріпаків.

Найзначнішими на Правобережній Україні були виступи селян у 24 селах і містечках Черкаського повіту на Київщині в 1803 р. У 1819 р. відбулося заворушення серед військових поселенців Чугуєва (Харківщина). У 1824 р. неврожай і голод спричинили селянські виступи на Катеринославщині. На початку 1826 р. спалахнуло селянське заворушення на Уманщині, що охопило декілька сіл повіту. Селяни оголосили себе вільними, почали захоплювати поміщицьке майно, арештовувати поміщиків. Влада жорстоко розправилася з повсталими.

Особливої гостроти селянський антикріпосницький рух набув у першій третині XIX ст. на Поділлі, охопивши також деякі повіти Волині та Київщини. Очолив його У. Кармалюк. Його ім'я ще за життя стало легендою. Кілька разів Кармалюка заарештовували, засилали до Сибіру, але він тікав звідти і, повернувшись на батьківщину, продовжував боротьбу. Загалом вона тривала майже 25 років. Мужній народний месник загинув у ніч з 9 на 10 жовтня 1835 р. Однак це не зупинило антикріпосницький рух в Україні.

Особливо широкого розмаху він набрав на Правобережній Україні у зв'язку з проведенням інвентарної реформи 1847-- 1848 рр. Широка хвиля виступів прокотилася по Україні в 50-- 60-ті роки XIX ст. Важливу роль тут відіграли революційні події 1848 р. в Європі. Чутки про близьке скасування кріпосного права спричинялися до вибуху селянських повстань.

2 травня 1848 р. у Львові було засновано «Головну Руську Раду» -- першу українську політичну організацію, яка взяла на себе функції українського національного уряду. У маніфесті Ради, зверненому до всіх народів Австрійської імперії і насамперед до українського населення Східної Галичини, лунав заклик до боротьби за свободу і незалежність. Селянський антикріпосницький рух ширився на Галичині, Буковині, Закарпатті. Найбільше австрійський уряд був наляканий розмахом на Закарпатті опришківського руху 1 листопада 1848 р. з ініціативи Л. Кобилиці в Чернівцях відбулися збори представників сільських громад Буковини, учасники яких виступили проти наміру адміністративне відокремити Буковину від Галичини. Почалося повстання. Силами регулярної армії воно було придушене.

Загалом 1848 рік був переломним в історії західних українців. Вони дедалі активніше заявляли про свої права та виборювали їх. Антикріпосницький рух поступово набирав загальноукраїнського масштабу.

Суспільно-політичний рух у Наддніпрянській Україні наприкінці ХVІІІ - в першій половині ХІХ ст.

Колишня козацька еліта в Наддніпрянщині була справжньою колискою багатьох провідних діячів першої хвилі українського національного відродження кінця XVIII -- початку XIX ст. Як правило, майже всі вони вийшли з козацької старшини. Скасування автономії Гетьманщини викликало відповідну реакцію з боку найбільш патріотично налаштованих представників української громади. В. Капніст, полтавський дворянин, пише «Оду на рабство», в якій висловлює обурення запровадженням кріпацтва в Україні. На доручення козацької старшини він у 1791 р. їде з таємною місією до Німеччини, щоб викласти свій план відокремлення України від Росії та приєднання її до Пруссії.

Український суспільно-політичний рух опирався не тільки на внутрішні джерела, а й на зовнішні чинники. Йдеться, зокрема, про відчутний вплив на цей рух Французької революції, зокрема її концепції вільної нації. Одним із виявів цього стало виникнення в Україні таємних політичних товариств після перемоги над Наполеоном. Повернувшись із зарубіжних походів, багато їхніх учасників почали іншими очами дивитися на російську дійсність, на політичний режим самодержавства, які різко контрастували з ідеями свободи, рівності, братерства. Різновидом таких товариств були масонські ложі. У 1818 р. вони виникли в Києві («З'єднані слов'яни») та в Полтаві («Любов до істини»). Членами цих об'єднань були відомі українські діячі І. Котляревський, В. Капніст, В. Лукашевич, а також пізніші лідери декабристського руху П. Постель, М.Орлов, М. Бестужев-Рюмін.

Слід, однак, зазначити, що створені в Україні масонські ложі все ж не мали послідовно українського національного спрямування. Одним із завдань, які ставили перед собою їх організатори, було прилучення малоросійського дворянства до загальноросійського опозиційного руху. Чи не єдиним винятком був В. Лукашевич, який виступав за відокремлення України від Росії та приєднання її до Польщі. Члени масонських лож, що діяли на Правобережній Україні, були в основному польськими шляхтичами і своєю головною метою вважали відновлення незалежності Польської держави, яка включала б і Правобережну Україну.

До причин, що привели до виникнення декабристського руху, слід віднести дві: по-перше, це вплив прогресивних європейських ідей народовладдя, свободи та прав людини, які поширювалися після перемоги над наполеонівською Францією, усвідомлення значною частиною офіцерів, котрі побували на Заході, того, яка разюча відмінність існує між російським самодержавно-кріпосницьким ладом та розвиненими країнами Європи; по-друге, це посилення реакції царизму після війни 1812-- 1814 рр.

Декабристи не лише висунули політичну програму, а й організували збройне повстання проти царського режиму. Ті з них, що діяли в Україні, відіграли важливу роль у загальноросійському рухові спротиву.

Ще до початку цього руху в Україні починають виникати перші таємні політичні гуртки, які ставили метою насамперед боротьбу за ліквідацію самодержавства та всіх його інститутів. Одним з них було «Малоросійське товариство», створене у 1819 р. з ініціативи В. Лукашевича. Загалом же можна сказати, що оформлення політичної опозиції царизмові було пов'язане з виникненням перших декабристських організацій в Росії. Хронологічно це відноситься до 1816 р., коли в Петербурзі був створений «Союз порятунку», а у 1818 р. в Москві -- «Союз благоденства», їхні програми передбачали впровадження конституційного представницького правління, ліквідацію самодержавства, скасування кріпосного права шляхом військового перевороту. Членами цих організацій були брати Муравйови-Апостоли, П. Пестель, М. Орлов та ін.

В Україні, де були розквартировані російські війська, перебувало на службі багато опозиційне налаштованих офіцерів -- членів таємних товариств. У 1818 р., після прибуття до Києва генерала М. Орлова, місто стає центром зустрічей членів «Союзу благоденства». Через три роки декабристи реорганізували свої об'єднання і створили два осередки -- Північне товариство з центром у Петербурзі і Південне товариство з центром у Тульчині. Головою останнього було обрано полковника П. Пестеля, членами товариства стали офіцери полків, що дислокувалися в Україні. Крім Тульчинської, були створені ще дві управи: Кам'янська на чолі з В. Давидовим і С. Волконським та Васильківська на чолі з С. Муравйовим-Апостолом. Час від часу відбувалися конспіративні наради членів Південного та Північного товариств. Слід зазначити, що в питаннях тактики між ними були суттєві розходження: перше було налаштоване більш радикально, друге -- більш помірковано. Члени Північного товариства обмежувалися в своїх планах поваленням самодержавства та встановленням конституційної монархії. Голова Південного товариства П. Пестель уклав політичний трактат «Руська правда», в якому докладно визначив програму дій після повалення царського режиму. Відповідно до неї всі народи Росії мають об'єднатися в централізовану республіку з однопалатним парламентом. Кріпосництво скасовується. Усі громадяни рівні перед законом. Зберігається приватна власність на землю, але половина землі вважається громадською, яку можна брати для обробітку. Встановлюється цілковита свобода торгівлі та промисловості.

У 1823 р. у Новограді-Волинському постає третя таємна організація -- Товариство об'єднаних слов'ян, фундаторами якого були брати Борисови. У 1825 р. воно об'єдналося з Південним товариством.

Внутрішньополітичною ситуацією, пов'язаною зі смертю Олександра І, вирішило скористатися Північне товариство. 14 грудня 1825 р. воно підняло повстання в Петербурзі. Відсутність серйозної підготовки, чіткого розуміння мсти повстання з боку солдат і населення -- все це призвело до його поразки. Почалися арешти. Південне товариство не змогло вчасно підтримати повстання в Петербурзі, оскільки ще 13 грудня було заарештовано П. Пестеля, а посланець із Петербурга прибув в Україну запізно. Однак навіть за цієї ситуації декабристи не склали зброю.

29 грудня 1825 р. Васильківська управа на чолі з С. Муравйовим-Апостолом підняла повстання в Чернігівському полку. Повсталі, однак, не рушили прямо на Київ і, шукаючи союзників, марно втратили три дні. Виступ почався в с. Трилісах, його підтримали близько 1000 солдатів та 19 офіцерів. Був складений «Православний катехізис» із закликом до народу повалити самодержавство, встановити демократичний лад, ліквідувати кріпацтво. 30 грудня повсталі зайняли Васильків і рушили на Білу Церкву, щоб приєднати до себе інші військові частини. Але назустріч їм уже прямували вірні цареві війська. У першій же сутичці було тяжко поранено С. Муравйова-Апостола. Управління повсталими було майже втрачено, 900 солдатів здалися без бою.

Суд над декабристами, що відбувся в Петербурзі, близько сотні з них засудив до заслання в Сибір і на Кавказ. Керівників повстання -- К. Рилєєва, М. Каховського, М. Муравйова-Апостола, М. Бестужева-Рюміна та П. Пестеля -- було страчено.

Причин невдачі повстання, крім уже згаданих, існувало багато. Головна ж полягала в тому, що його мета була незрозумілою для широких мас загалом та українського народу зокрема. І це не дивно, адже декабристський рух практично не виходив за межі російської державності, російського менталітету. Зокрема П. Пестель, як відомо, відносив українців до «корінного російського народу».

Говорячи про історичне значення виступу декабристів, слід підкреслити, що це була перша спроба повалення російського самодержавства, а мужність та героїзм його учасників стали високим моральним взірцем боротьби проти царизму. Безумовним є і те, що ідеї декабристського руху, особливо ті з них, які стосувалися прав народу на вільне життя, в поєднанні з ідеями Товариства об'єднаних слов'ян, інших політичних об'єднань в Україні тієї доби справляли свій вплив на формування та розвиток українського визвольного руху.

Польське повстання 1830-1831 рр. та його наслідки для України

У Царстві Польському, як з 1815 р. називалася частина Польщі, що входила до Російської імперії, зростало невдоволення тим, що Росія постійно порушувала польську конституцію, обмежувала діяльність сейму, придушувала будь-які прояви національного життя. Зростало прагнення відійти від імперії та створити власну незалежну державу. Невдоволення набирало дедалі загрозливіших форм. Подією, що прискорила польське повстання проти Росії, стала липнева 1830 р. революція у Франції, внаслідок якої була повалена династія Бурбонів.

Польське повстання почалося в листопаді 1830 р. Воно охопило все Царство Польське і значну частину Волині. Головну роль у повстанні відігравали шляхта й духовенство. Сейм проголосив позбавлення Миколи І польського престолу. Головнокомандувач російських військ фельдмаршал Остен-Сакен звернувся до селян Правобережної України з закликом, щоб вони доносили на панів, які брали участь у повстанні, або безпосередньо передавали їх до рук росіян. При цьому було обіцяно, що селяни вже не повернуться під владу панів. І селяни повірили цим обіцянкам.

У 1831 р. польське повстання було придушене. Що ж до обіцянок, про які йшлося, то російський уряд, зрозуміло, й наміру не мав їх виконувати. Пани жорстоко помстилися селянам, і становище тих стало набагато гіршим.

Судили повстанців у Києві. Значну їх частину було заслано до Сибіру, інших віддано в солдати, переважно на Кавказ. Кілька тисяч дрібних шляхтичів позбавили дворянства, а їхні маєтки конфіскували.

Після повстання суспільна атмосфера не змінилася на краще. Українське селянство залишалося у цілковитій залежності від польських панів. Незадовільним було становище православного духовенства. Посилився процес русифікації. Зокрема, Київський університет св. Володимира був заснований у 1834 р. переважно з метою русифікації молодого покоління польських шляхтичів.

Придушення повстання не припинило польського національно-визвольного руху. В Києві було засновано таємну організацію «Союз польського народу», її керівником був С. Конарський, а значну частину членів становили студенти університету. В 1838 р. поліція викрила «Союз», його організатора стратили, усіх студентів-поляків звільнили з університету, значну частину віддали в солдати.

З польським повстанням пов'язано ще декілька важливих подій. Для боротьби з повсталими в Україні було сформовано вісім полків по 1000 козаків у кожному. Було обіцяно, що ці формування й надалі залишаться козацькими. Справа, однак, закінчилася тим, що після повстання полки було переформовано на регулярні, а два з них переведено на Кавказ, де вони стали частиною Терського козацького війська. Князь М. Рєпнін, генерал-губернатор Малоросії, якого Микола І запідозрював в «українському сепаратизмі», в 1834 р. був звільнений зі своєї посади. Після цього Малоросійську губернію було ліквідовано, а замість неї створено дві -- Чернігівську та Полтавську. В 1831 р. було скасовано Магдебурзьке право в лівобережних містах України, а в 1842 р. -- чинність Литовського статуту, який в Україні вважався головним правовим зводом. Репресії посилювалися в усіх сферах суспільного життя українців. З 1832 р. російська мова стала офіційною в установах Правобережжя. Того ж року був закритий відомий Кременецький ліцей. Такими для України були наслідки придушення польського повстання 1830--1831 рр.

Кирило-Мефодіївське братство

Кирило-Мефодіївське братство було засновано в Києві 1846 р. Членами братства, очолюваного істориком, ад'юнкт-професором Київського університету М. Костомаровим, були полтавський учитель В. Білозерський, службовець канцелярії генерал-губернатора М. Гулак. Пізніше до них приєдналися П. Куліш і Т. Шевченко. Це був цвіт тогочасної молодої української інтелігенції. Всі вони захоплювалися ідеями свободи і демократії, всеслов'янського єднання, тому й свою таємну організацію назвали на честь великих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія.

Принципові положення політичної програми братства були викладені у «Книзі буття українського народу» та «Статуті Кирило-Мефодіївського братства». Братчики вірили в те, що прийде час, коли «вся слов'янщина встане, і не залишиться в ній ні царя, ні пана, ні холопа». Ставилося за мету об'єднати всі слов'янські народи в одну федерацію, в якій кожний народ зберігав би свою свободу. Провідна роль відводилася Україні: Київ мав стати столицею федерації, де збирався б загальний сейм.

На поглядах членів Кирило-Мефодіївського братства дещо позначалася програма Товариства об'єднаних слов'ян. Новою тут була ідея месіанізму українського народу. М. Костомаров був переконаний в тому, що за Україною, яка повстане зі своєї могили, підуть усі слов'янські народи. Однак члени братства по-різному дивилися на засоби досягнення цієї мети. Більшість схилялася до шляху реформ і «м'яких» методів. Меншість, насамперед в особі Т. Шевченка, займала радикальні позиції. Розходилися члени братства і стосовно того, що є першочерговим і головним. Для М. Костомарова це були єдність і братерство слов'ян. Т. Шевченко ж палко обстоював соціальне та національне звільнення українського народу.

Проіснувало братство недовго: на початку 1847 р. за доносом студента Петрова його члени були заарештовані. Найгірша доля спіткала Т. Шевченка. Його заслали до Оренбурга без права писати й малювати.

Таким чином, від Кирило-Мефодіївського братства бере початок історія нового українського політичного руху. Воно було першою в історії України нелегальною політичною організацією, що поставила за мету національне й соціальне визволення українського народу, возз'єднання його в єдиній соборній державі з одночасним . створенням федерації чи, можливо, конфедерації слов'янських країн.

Західноукраїнські землі наприкінці ХVІІІ - в першій половині ХІХ ст.

Наприкінці XVIII ст. внаслідок трьох поділів Польщі західноукраїнські землі площею понад 60 тис. кв. км з населенням 2,5 млн осіб (у тому числі 2 млн українців) стали колонією Австрійської імперії, їхнє населення жило в умовах жорстокого соціально-економічного визиску з боку феодально-абсолютистської монархії. Вкрай незадовільним було й культурне становище українців. У Галичині тривав початий ще значно раніше процес полонізації, на Закарпатті -- мадяризації, на Буковині -- румунізації. Йдеться, отже, про подвійний, а то й потрійний національний та соціальний гніт. Східна Галичина разом із частиною польських земель входила до складу «королівства Галіції та Лодомерії» з центром у Львові. В адміністративному відношенні край поділявся на 12 округів. Золочівський, Тернопільський, Чортківський, Жовківський, Львівський, Бережанський, Коломийський, Станіславівський, Стрийський, Самбірський, частина Сяноцького та Перемишлянського округів входили до складу Східної Галичини. На чолі Галичини стояв губернатор, який призначався Віднем.