Хрущовські роки в СРСР

У листопаді 1962 р., коли Хрущов, який починав новий наступ проти консерваторів, ще шукав підтримки у ліберальної інтелігенції, відбувся пленум ЦК. Хрущов прийняв, вірніше, примусив прийняти більшістю голосів ряд змін в організації планування і управління економікою, які йшли врозріз з колишньою політикою децентралізації. Число регіональних раднаргоспів було скорочено до 47, а їх діяльність повинен був контролювати Раднаргосп

СРСР, покликаний забезпечити виконання державного плану, оскільки функції Держплану обмежувалися розробкою основних напрямів. Трохи пізніше, в березні 1963 р., відтворення централізованої структури було завершене утворенням Вищої ради народного господарства, поставленої над усіма органами управління економікою, включаючи Держгшан, Держбуд та інші держ-комітети, що замінили скасовані в 1957 р. міністерства.

Пленум провів також важливу партійну реформу, проект якої Хрущов подав у Президію ЦК 10 вересня 1962 р. Ця реформа змінила структуру партії, розділивши її надвоє: одна половина повинна була займатися промисловістю, інша - сільським господарством. Всі партійні організації, від районних до центральних, також були розділені і перетворені на органи, спеціалізовані в керівництві однієї з двох частин економіки і очолювані відповідальною особою. За своєю суттю реформа скасовувала районні партійні організації. Розв'язання всіх питань на цьому рівні переносилося у «виробничі зони», які керувалися районними відповідальними особами. Ті ж принципи були застосовані відносно комсомолу та інших громадських організацій. Представлена, як чисто технічна реорганізація, ця реформа партійної структури була новою ілюзорною спробою прийти до більш ефективного управління економікою. Вона відображала і очевидпиіі розрив з багатьма ленінськими принципами, такими, як авангардна роль партії, стирання відмінностей між містом і селом, органічна єдність комуністичного суспільства, - ідеями, зовсім недавно підтвердженими в прийнятій XXII з'їздом КПРС Програмі партії. Природно, що доктринери у партії піддали критиці і засудили замах на «союз робітників і селян» і профанацію ролі партії, зведеної до розв'язання економічних проблем. Численні недоліки у зробленій реорганізації знайшли й прагматики: ріст бюрократії, роз'єднання секторів, які мали спільні проблеми, розвал у «забутих» секторах (торгівля, охорона здоров'я, освіта, культура), загальну дезорганізацію. Невдоволення росло на всіх рівнях апарату. Члени Президії побоювалися, що їм доведеться вирішувати конкретні економічні задачі, що знизить їх престиж і разом з тим покладе відповідальність (і можливі обвинувачення) за невдачу в тому або іншому випадку. Регіональні кадри, які заправляли у всіх сферах життя у величезних місцевостях, бачили, що їх влада розділена, а діяльність зведена до контролю одного лише економічного життя. Численні ж кадри районних партійних структур через реформу виявилися під загрозою скорочення. Хрущовські почини все більше й більше ставали судорожними спробами втекти від дійсності в ілюзорній надії досягти консенсусу або всередині оновленої партії, або поза нею.

5. Волюнтаризм зовнішньої політики

Зроблені Хрущовим у 1953-1954 рр. зовнішньополітичні акції зіграли важливу роль у завоюванні ним положення керівника першого рангу. Зарубіжні візити (що поривали із сталінською звичкою майже не виїжджати з країни) маловідомого ще Першого секретаря ЦК КПРС значно укріпили позиції Хрущова у боротьбі всередині керівництва напередодні XX з'їзду КПРС. Починаючи з XX з'їзду стала очевидною тенденція радянських керівників привести свою зовнішню політику в більшу відповідність з новими реаліями сучасного світу. Наближений до Хрущова в ті роки Мікоян скаржився, що більшість радянських теоретиків задовольняються тим, що «повторюють і перефразовують старі цитати і формулювання» і не можуть запропонувати нічого нового у своїх дослідженнях сучасного світу. Відразу ж після XX з'їзду при Академії наук СРСР був створений Інститут світової економіки і міжнародних відносин (ІСЕМВ), який поклав початок новим підходам, особливо у вивченні країн третього світу, і користувався особливою прихильністю Хрущова та його оточення. У цей же період, у квітні 1956 р., був розпущений Коміпформ, який перестав бути ефективним інструментом зовнішньої політики.

У 1956-1964 рр. Хрущов різко активізував зовнішню політику, додавши їй, за пізнішим твердженням групи керівників, яка усунула його від влади, «волюнтаристський» характер. Три основні, тісно пов'язані між собою проблеми визначали зміст зовнішньополітичних зусиль хрущовського періоду: відносини із Заходом (зведеш переважно до відносин із Сполученими Штатами, які виступали привілейованим партнером), розкол всередині «соціалістичного табору», який стикнувся з подвійною кризою (внутрішньою, що почалася подіями осені 1956 р., якій радянські керівники намагалися запобігти, стараючись залучити країни Східної Європи в реформи, ідентичні тим, що проводилися в СРСР, і кризою керівництва, пов'язаною з неприйняттям китайськими комуністами змін в політиці КПРС, а потім і із запереченням ними її керівної ролі), нарешті, вихід на міжнародну арену «національно-демократичних» країн третього світу, на розвиток яких Радянський Союз намагався вплинути своїм чином. З урахуванням потужності Радянського Союзу і «соціалістичного табору» ствердження Хрущова, що прозвучало на XX з'їзді про те, що генеральною лінією зовнішньої політики СРСР повніше відтепер стати мирне співіснування, представлялося цілком реалістичним.

Починаючи з 1957 р., коли Радянський Союз завершив роботу по створенню міжконтинентальних ракет, здійснив запуск перших супутників, тим самим обігнавши Сполучені Штати (лише на час і то тільки в області балістики), оптимізм Хрущова отримав новий імпульс. Радянський керівник міг тепер дозволити собі бравірувати загрозою масованої відповіді Сполученим Штатам, якщо ті зважаться на ядерну атаку. Якщо па XX з'їзді він стверджував, що Радянський Союз досить сильний, щоб переконати імперіалізм стриматися від війни проти нього, то тепер він вважав, що Радянський Союз мас засоби спонукати Сполучені Штати відмовитися «експортувати контрреволюцію». За цих умов, і якби соціальні процеси в кожній країні розвивалися так, як це їм наказував марксистський детермінізм, перемога соціалізму в світі була б забезпечена в найближчому майбутньому. Різні чинники (передусім процес деколонізації) дозволяли говорити про безповоротність руху людства до соціалізму, який Радянський Союз був покликаний надихати і прискорювати, активізуючи свою політику в третьому світі.

У хрущовській діалектній економічне змагання та мирне співіснування йшли рука об руку, спираючись па досягнуті Радянським Союзом рубежі. Динамізм радянського суспільства, підкріплений на XXI з'їзді партії теорією переходу від соціалізму до комунізму, гарантував би мирне співіснування різних країн. У свою чергу воно повинне було забезпечити сприятливі умови для економічного розквіту Радянського Союзу, дозволивши скоротити військові витрати па деякі види звичайної зброї і направити кошти в інші сектори економіки. Все більш міцніюча економіка дозволила б надавати економічну допомогу третьому світу, зміцнюючи його незалежність і скорочуючи «сферу впливу імперіалізму».

Політика мирного співіснування, ця задумана нова форма протидії Заходу, майстерно чергуючи тиск із компромісами і не доводячи справу до війни, пояснює складне па перший погляд переплетіння суперечливих ініціатив радянської дипломатії в період 1956-1964 рр., яка поєднувала загрози з пропозиціями розрядки напруженості.

Прийнята відносно Заходу політика передбачала насамперед повне визнання їм підсумків другої світової війни і завоювання «соціалістичного табору». У цьому аспекті основною турботою радянського керівництва став Берлін, статус якого постійно ставив під сумнів положення НДР як держави. Відкрите місто, вітрина Заходу в самому серці НДР, Західний Берлін був, за висловом В.Ульбріхта, «раковою пухлиною», яка точила зсередини західний кордон «соціалістичного табору». У листопаді 1958 р. радянський уряд звернувся до західних держав з пропозицією переглянути статус Берліна, який повинен був стати вільним і демілітаризованим містом. Радянський Союз надавав Заходу шестимісячний термін для переговорів з НДР, після закінчення якого СРСР підписав би з цією країною сепаратний договір про мир. який давав йому повну владу над Східним Берліном, що поставило б Західний Берлін у скрутне становище. Для проведення переговорів з німецької проблеми Хрущов висловив побажання скликати конференцію чотирьох «великих держав». Діставши відмову від Заходу, який не побажав прийняти його пропозицію, Хрущов погодився відсунути встановлені ним терміни, сподіваючись досягти бажаної зустрічі. Принципова домовленість була досягнута після візиту Хрущова до Сполучених Штатів у вересні 1959 р.

Перший в історії візит глави Радянського Союзу в Сполучені Штати мав для Хрущова величезне значення. Візит зміцнював міжнародний престиж Радянського Союзу, до якого Сполучені Штати повинні були відтепер відноситися майже як до рівного партнера. Протягом усього турне по США Хрущов звеличував вигоди співпраці обох країн, а також ідею мирного співіснування, яке, на його думку, природним і спокійним чином повинне було привести до перемоги комунізму («Ваші онуки, - заявив він у виступі по американському телебаченню, - будуть жити при комунізмі саме завдяки мирному змаганню»).

З переговорів Хрущова з Ейзенхауером у Кемп-Девіді радянський керівник виніс враження, що американський президент готовий піти на поступки відносно Берліну. Було вирішено скликати конференцію чотирьох у травні 1960 р. в Парижі.

Менше ніж за два тижні до відкриття конференції Хрущов оголосив, що радянська ППО збила американський літак У-2, який із шпигунськими цілями вторгся у повітряний простір СРСР. Проте, Хрущов поїхав у Париж, де 16 травня, па самому початку роботи конференції, зажадав, щоб Ейзенхауер приніс публічні вибачення і негайно дав розпорядження про припинення розвідувальних польотів американських літаків. Американський президент, підтриманий де Голлем, відмовився задовольнити вимогу Хрущова. Конференція не відбулася. Американська сторона у своїх численних заявах давала зрозуміти, що Сполучені Штати не були готові піти на поступку відносно Берліну. Невдача конференції зміцнила, крім іншого, позиції Пекіна, на думку якого радянська політика розрядки напруженості ніяк не сприяла тому, щоб імперіалізм ставав більш «свідомим».

Невдачею закінчилася і зустріч Хрущова з новим американським президентом Дж.Кеннеді в червні 1961 р. у Відні. Хрущов, натхненний фіаско підтриманої американцями висадки антикастрівських сил у затоці Кочинос 17 квітня 1961 р., звернувся до Кепнеді з войовничою промовою і висунув новий ультиматум з берлінського питання, оголосивши, що СРСР укладе мирний договір з НДР до кінця року.

5 серпня 1961 р. Рада Варшавського Договору закликала НДР вжити заходів обережності проти «підривноїдіяльності» Західного Берліну (насправді, передусім проти масової еміграції східних німців). 19 серпня уряд НДР спорудив у Берліні знамениту «стіну», порушившії цим чотиристоронній Потсдамський договір, який гарантував вільне пересування по місту. Здавалося, повернулися часи «холодної війни». У вересні Радянський Союз розірвав укладену із Сполученими Штатами угоду про мораторій на ядерні випробування в атмосфері і зробив серію могутніх вибухів. На початку жовтня Сполучені Штати повідомили Радянський Союз, пред'явивши у підтвердження фотоматеріал, про встановлений ними факт наявності у СРСР значно меншої кількості ракет, ніж припускалося, і про дуже велику перевагу США в цій області. Після цього можливості Радянського Союзу «перестерігати» виявилися значно меншими. Мабуть, саме з цієї причини Хрущов спустив критичну ситуацію на гальмах, виступивши з трибуни XXїї з'їзду з публічною заявою, що встановлений для урегулювання статусу Берліна термін (31 грудня 1961 р.) не остаточний.

Між тим розбіжностям великих держав з берлінського питання належало відійти на другий план у загальній картині міжнародних відносин, оскільки назрівала нова і найбільш глибока після 1945 р. криза, ініційована розміщенням радянських ракет па Кубі. Незважаючи па запевнення Кастро про соціалістичний, а потім і «марксистсько-леніпський» характер кубинської революції, радянські керівники в 1960-1961 рр. були дуже стримані з питання щодо включення Куби в соціалістичний табір. Визнати цю маленьку і легко вразливу країну, розташовану поблизу побережжя США, соціалістичною, означало для СРСР взяти на себе нову стратегічну відповідальність, до якої він, на думку радянських керівників, ще не був готовий. У кризовій ситуації 1961 р. соціалістична Куба мала всі шанси стати найбільш хворобливою точкою соціалістичного табору, чимось на зразок «Берліну навиворіт». Тільки в квітні 1962 р. під натиском Кастро і, як завжди, у погоні за показними, навіть авантюрними ініціативами у зовнішній політиці Хрущову вдалося досягти згоди радянського керівництва визнати соціалістичний характер кубинського експерименту. Безсумнівно, саме завдяки цьому трохи пізніше було прийняте рішення про встановлення на території Куби ядерних ракет середньої дальності. Підстави, що лягли в основу цього рішення Радянського Союзу, отримали надалі різні інтерпретації та оцінки. Згідно з думкою одних (М.Татю), ракети на Кубі розміщувалися, швидше усього, з тим, щоб вирівняти стратегічний баланс між СРСР та США після того, як виявилася американська перевага. На думку інших (Ж.Левек), включення Куби в соціалістичний табір привело до необхідності активно захищати острів проти будь-якої американської інтервенції. Присутність ядерних ракет була могутнім чинником залякування, особливо якби вдалося поставити Вашингтон перед фактом, що здійснився, після того як ракети були розміщені та приготовані до дії. В обох випадках така операція за умови її швидкого здійснення могла виявитися вигідною.

22 жовтня 1962 р., через кілька днів після того, як Сполучені Штати дізналися про роботи по встановленню радянських ракет, Кепнеді оголосив морську блокаду Куби і зажадав в пайкоротші терміни демонтувати та вивезти ракети. Американська адміністрація чекала аналогічної відповіді з боку Радянського Союзу відносно так же вразливого Берліна, однак її не було.

Радянський Союз обмежився бурхливим протестом. Пересвідчившись у рішучості американців, 25 жовтня Хрущов направив Кеннеді послання, в якому повідомив про свою згоду вивести ракети під контролем ООН, якщо Сполучені Штати назавжди відмовляться від захоплення Куби. 27 жовтня Хрущов направив друге послання, яке містило додаткову вимогу до США про виведення американських ракет із Туреччини. Кеннеді вирішив прийняти умови першого послання і проігнорував друге. Радянському Союзу нічого не залишалося, як задовольнитися цим, поклавши, таким чином, кінець кризі.

Наслідки кубинської кризи були серйозними. Незважаючи на приєднання до соціалістичного табору нової держави і шумливу пропаганду заслуг Радянського Союзу в збереженні миру у всьому світі, СРСР зазнав глибокого приниження і його престиж був сильно підірваний. Впали й політичні акції Хрущова, який зіграв вирішальну роль у цій справі. Ракетна криза примусила його задуматися не тільки про небезпеку, але й про межі своїх можливостей у досягненні цілей шляхом конфронтації і загроз із сумнівних позицій сили. Ядерний паритет не був панацеєю - не менше значення мала наявність сил для інтервенції і залякування в тому або іншому регіоні. У роки після кризи Радянський Союз приклав немало зусиль, щоб розвинути цю частину збройних сил (морських, наприклад), якій досі через захоплення Хрущова «всім ядерним» виявлялася явно недостатня увага.

Загальне прагнення запобігти небезпеці тотальної війни, яка стала завдяки цій кризі очевидною, проявилося в подальші місяці в установці прямої лінії зв'язку між Кремлем та Білим домом для попередження можливих помилок тієї та іншої сторони в аналізі і трактуванні подій. Нарешті, 15 серпня 1963 р. був підписаний договір про часткову заборону ядерних випробувань, перша формальна угода по контролю над озброєннями, що була укладена «великими державами» і стала вирішальним етапом у їх відносинах і встановленні форм співіснування.

Кубинська криза завершила розкол в китайсько-радянських відносинах, який визрівав з 1956-1957 рр., коли Мао Цзедун приписав «ревізіонізму» невдачу своєї «кампанії Ста кольорів». На думку Мао, ревізіонізм, оголошений відтепер ворогом № 1, мав дві причини: внутрішню (постійний «буржуазний вплив») і зовнішню («капітуляцію» перед імперіалізмом). Ця теза стала теоретичною основою китайської опозиції радянській політиці мирного співіснування. Ця опозиція не мала па увазі, однак, негайного зіткнення, оскільки Мао сподівався вплинути на радянське керівництво шляхом переконання. На конференції комуністичних і робітничих партій, яка відбулася у Москві в листопаді - грудні 1957 р., китайський керівник витлумачив перевагу Радянського Союзу в області ракетних озброєнь як загальну перевагу соціалістичного табору над імперіалізмом і оголосив, що відтепер «вітер зі Сходу сильпіший за вітер із Заходу». Із цього слідував висновок про необхідність згуртувати ряди навколо Радянського Союзу і примусити імперіалізм відступити. На конференції Мао пояснював, що, звичайно, краще уникнути третьої світової війни, але боятися її не варто, оскільки в результаті її «багато сотень мільйонів людей перейдуть на сторону соціалізму і настане кінець імперіалізму».

Потім, коли спроби Хрущова знайти форми співіснування з імперіалізмом стали очевидними, радянсько-китайські відносини почали гіршати. На думку китайських керівників, розрядка напруженості в радянсько-американських відносинах могла принести китайським інтересам тільки шкоду. За кілька днів до від'їзду Хрущова до Сполучених Штатів між Індією та Китаєм вибухнула гостра прикордонна криза. Радянський Союз виступив із декларацією, в якій висловлював жаль з приводу конфлікту між двома дружніми йому країнами. Для Китаю ця декларація була рівнозначна заяві про нейтралітет в конфлікті між соціалістичною державою і буржуазною, і свідчила про розрив із принципами пролетарського інтернаціоналізму. Відразу після свого візиту до Сполучених Штатів Хрущов попрямував у Пекін на зустріч з Мао, під час якої відкрито захищав вигоди розрядки напруженості, аж до тверджень про дійсну зацікавленість Ейзенхауера в мирі. Кількома місяцями пізніше, у квітні 1960 р., Мао відповів на доводи Хрущова публікацією величезної передовиці з нагоди 90-річчя від дня народження Леніна, яку він назвав «Хай живе ленінізм!». Під маскою критики ревізіонізму в Югославії стаття викривала принциповий відхід всієї зовнішньої політики СРСР від марк-сизму-ленінізму, пролетарського інтернаціоналізму і революції, і схиляння її в ревізіонізм. Тим часом Хрущов повідомив китайським керівникам, що спільні роботи по створенню атомної бомби будуть припинені. Влітку 1960 р. Москва несподівано відкликала тисячі радянських експертів і фахівців, які допомагали Китаю у створенні його промислової бази, перервавши здійснення багатьох проектів. Були також скорочені або затримані постачання сировини, обладнання та запасних частин. Пізніше Радянський Союз зажадав повернення кредитів, наданих починаючи з 1950 р.

Разом з тим міжнародна конференція, що пройшла з 10 листопада по З грудня 1957 р. у Москві, в якій взяли участь представники 81 партії, показала падіння авторитету Радянського Союзу в комуністичному світі. Партії ряду країн (Албанії, Північної Кореї, Індонезії) перейшли на сторону Китаю. Хрущову все ж вдалося провести па конференції радянські тези; китайці ж, бажаючи зберегти міф про єдність соціалістичного табору, погодилися підписати заключний документ, з багатьма пунктами якого вони були незгідні. Кубинська криза прискорила розрив. Радянсько-американська угода про виведення була оцінена китайцями як повторення мюнхенської змови. У лютому і березні 1963 р. китайська преса виступила з чотирма статтями, які викривали «капітулянтство» Хрущова, а також «нерівні договори», нав'язані царською Росією Китаю. За статтями пішла нота з 25 пунктів, передана в радянське посольство у Пекіні в червні 1963 р. Це був вичерпний і провокаційний звинувачувальний документ, направлений проти усіх основних установок радянської політики. СРСР відповів на неї в липні в тому ж тоні. Китайські дипломати були вислані з Москви за антирадянську пропаганду. Після цих інцидентів пленум ЦК КПРС, що відбувся в лютому 1964 р. схвалив доповідь М.Суслова, який звинуватив Пекін в імперіалістичних спрямуваннях, прихованих за його політикою допомоги народам, що борються проти колоніалізму. Зі свого боку китайське керівництво у все більш категоричній формі наполягало на своїх територіальних домаганнях. У липні 1964 р. Мао заявив, що висунуті японцями претензії відносно Курильських островів цілком «справедливі» і що Радянський Союз повинен повернути Китаю захоплені у нього території.

Одночасно з цим головним конфліктом в серці соціалістичного табору в 1963-1964 рр. затвердилося протистояння між СРСР та Румунією. Його безпосередньою причиною став радянський план кооперації національних економік країн Східної Свропп в рамках Ради Економічної Взаємодопомоги. Аж до смерті Сталіна існування цієї організації мало у великій мірі формальний характер. Якщо вслід за Радянським Союзом НДР і Чехословаччина висловилися наприкінці 50-х рр. за прискорення і поглиблення процесу економічної спеціалізації, то Румунія, яка побоювалася, що їй буде запропоновано зосередитися переважно на сільському господарстві, була проти. Рішучість радянського уряду форсувати економічну інтеграцію східноєвропейських країн, що проявилася саме в 1961-1962 рр., не в останню чергу була визначена кризою у радянсько-китайських відносинах і «відступництвом» Албанії. Економічна інтеграція стала одним із засобів боротьби проти відцентрових політичних тенденцій. Плани радянських і румунських керівників прийшли в непримиренну суперечність, оскільки румуни були рішуче настроєні па продовження політики індустріалізації, яка, здавалося, вже принесла деякі результати. Опинившись під тиском радянської сторони, румунське керівництво пом'якшило свою критику на адресу Китаю та Албанії. Зрозумівши, що продовження тиску па Румунію на руку китайцям, Хрущов переглянув свої позиції, і на сесії РЕВ 24-26 липня 1963 р. в Москві вимоги Румунії були задоволені.

Проте, в квітні 1964 р., коли напруженість у радянсько-китайських відносинах піднялася па повий рівень, Румунія дала зрозуміти, що не буде брати участь у жодній міжнародній конференції, на якій буде відсутнім Китай. Румунське дисидентство з економічної сфери переходило в політику і, зверх того, ставало відкритим. Розуміючи посилення відцентрових тенденцій, Хрущов у липні 1964 р. вирішив провести міжнародну конференцію всіх комуністичних і робітничих партій 15 грудня, в ході якої передбачалося засудити китайський, албанський і румунський ухили. Задуманій конференції не призначено було відбутися, оскільки Хрущов був знятий зі своїх постів. Однією з найважливіших причин відставки Хрущова в жовтні 1964 р., безумовно, стало його керівництво соціалістичним табором, який знаходився в стані розпаду і дезорганізації.

Радянська політика відносно третього світу також не принесла до 1964 р. очікуваних результатів. Разом з тим вона сприяла розробці Інститутом світової економіки та міжнародних відносин нових політичних підходів, які відображали тенденції до більшої помірності і поступовості відносно поставлених цілей. Міжнародна конференція комуністичних і робітничих партій (листопад - грудень 1960 р.) схвалила запропоноване радянською стороною поняття «держава народної демократії». Віднесеним до цього типу незалежним державам третього світу відводилася вирішальна роль в період «третьої фази загальної кризи капіталістичної системи». Згідно з журналом «Комуніст», тільки п'ять держав відповідали встановленим критеріям (захист економічної та політичної незалежності, аграрна реформа та економічний розвиток, який виключає яке б то не було проникнення іноземного капіталу, політичне керівництво з боку «прогресивних сил»): Куба, Гвінея, Гана, Малі та Індонезія. І дійсно, незважаючи на всі зусилля радянської дипломатії, ні Об'єднана Арабська Республіка (яка отримала від СРСР кредит в 100 млн. долл. на будівництво Асуанської дамби і в той же час продовжувала переслідувати комуністів), ні Ірак (де революція 1958 р. покінчила з британським впливом, не привівши, однак, до встановлення радянського), ні Конго (на захист цілісності якого Хрущов виступив в ООН у вересні 1960 р., викликавши скандал тим, що під час виступу стукнув черевиком по столу) не увійшли в клан держав «народної демократії». Хрущовський волюнтаризм, не здатний запропонувати цим країнам привабливу модель розвитку, вів їх у глухий кут.

15 жовтня 1964 р. опубліковане в радянських газетах коротке комюніке повідомило, що «пленум ЦК, який відбувся напередодні, задовольнив прохання т.Хрущова М.С. про звільнення його від обов'язків Першого секретаря ЦК КПРС, члена Президії ЦК КПРС і Голови Ради Міністрів СРСР у зв'язку з похилим віком та погіршенням стану здоров'я». Через два дні «Правда» виступила з критикою «чужих партії прожектерства, скороспілих висновків і поспішних, відірваних від реальності і дій, хвастощів і просторікування, захоплення адмініструванням, небажання рахуватися з тим, що вже виробили наука й практичний досвід». Хоча імені Хрущова не згадувалося, всім було ясно, про кого йде мова.

Відставка Хрущова була результатом змови за всіма правилами. ЗО вересня, послухавшись поради своїх колег по керівництву країною, Хрущов, який провів протягом 1964 р. 135 днів в офіційних зарубіжних поїздках, відправився в Сочі на відпочинок. Скориставшись його відсутністю, колеги Хрущова скликали 12 жовтня засідання Президії, а 13-го - пленум ЦК КПРС. Після повернення 13 жовтня до Москви Хрущов відразу ж з'явився перед Президією, від імені якої з вимогою відставки Першого секретаря ЦК КПРС виступив Суслов. Хрущов, можливо, ще сподівався відновити своє положення через Центральний Комітет, як це було в червні 1957 р., але ЦК вже засідав, і його рішенням стало усунення Хрущова прямо з наступного дня з усіх посад, які були негайно передані людям: Брежнєв зайняв пост Першого секретаря ЦК КПРС, а Косигін очолив уряд. Вперше питання спадкоємності влади були заздалегідь і ретельно продумані. Це було успадкування підготовлене та узаконене, яке до того ж спиралося па очевидні правила, схвалені внаслідок змови у вищих партійних інстанціях, коротше кажучи, успадкування «по праву», факт якого показував радикальні зміни, які відбулися завдяки Хрущову після 1953 р. в політичній практиці.

Відставка Хрущова завершила дворічний період, протягом якого його авторитет і політика, що проводилася ним у все більшій мірі виявлялися під питанням. Престиж Хрущова помітно похитнувся після кубинської кризи, коли його колеги стали вже відкрито виступати проти нього з критикою. У червні 1963 р. Хрущову довелося погодитися па створення Комісії з реорганізації промисловості. У липні 1964 р. Брежнєв поступився місцем Голови Верховної Ради Мікояну, щоб повністю зосередитися на роботі в Секретаріаті. Основна увага була приділена контролю й керівництву за діяльністю вищих партійних кадрів, що складало головну задачу і привілей Першого секретаря і чим Хрущов, захопившись міжнародним турне, став нехтувати. У жовтні 1964 р. якщо він ще й вважався номінально відповідальним за Секретаріат, то насправді цей орган був уже в руках Брежнєва. Суспільство ж, -як інтелігенція, так і «простий народ» - зустріло відхід Хрущова на пенсію байдуже, а багато хто і з радістю.

Ліберальна інтелігенція ніколи не приховувала своє зневажливе відношення до цього «неотесаного українського мужлана», яким був у її очах Хрущов. Так, вона вітала викриття, зроблені на XX та XXII з'їздах КПРС, як і роль Хрущова в публікації «Одного дня Івана Денисовича», однак після «заморозків» у сфері культури, що почалися весною 1963 р., вже не спокушалася діями Першого секретаря ЦК КПРС. Віруючі побоювалися нових антирелігійних кампаній, а національна еліта - наслідків заяв Хрущова про «зростаюче прагнення неросійських народів до оволодіння російською мовою, яка стала фактично другою рідною мовою для народів СРСР», про те, що розвиток національних мов «повинен вести не до посилення національних перегородок, а до зближення націй». Більшість же населення країни бачила, що умови життя з початку 60-х рр. стали помітно погіршуватися: зниження темпу житлового будівництва, підвищення цін на продукти харчування, ріст податків, обмеження розмірів присадибних дільниць (у селян), проект введення робітничих паспортів (для робітників), з очевидною метою обмежити свободу руху робочої сили в промисловості, що викликало тривогу - всі ці непопулярні заходи щодня вступали в суперечність з обіцянками «райдужного комуністичного майбутнього» і фанфарами «кукурудзівника», який регулярно закликав «наздогнати та перегнати Америку». Проте, в Радянському Союзі зростання соціального невдоволення не могло привести до відставки керівника. Не враховуючи змови спів товаришів Хрущова, вирішальною причиною його відставки стала опозиція частини партійно-господарських кадрів, стурбованих його нескінченними реформами, які постійно загрожували їх кар'єрі, стабільності положення та привілеям.

Лише на початку апарат підтримував діяльність Хрущова по проведенню реформ та десталіпізації, що поклала кінець періодичним чисткам, встановила більш або менш стабільну - у зв'язку з відмовою від репресій - систему, досить відкриту для можливого сходження по її рівнях без страху за своє життя. Однак реформи, що пішли незабаром одна за одною, зруйнували цю ідеальну схему. Розпочата в 1957 р. реформа радпаргоспів торкнулася вищих кіл і відправила тисячі московських службовців у провінцію. Реформи 1961 і 1962 рр. посилили невдоволення, яке охопило й дуже багатьох членів ЦК, які займали ключові пости секретарів обласних і республіканських комітетів партії і опинилися перед загрозою позбавитися їх. Наштовхнувшись на фронду партійної номенклатури, що відвернулася від нього, Хрущов, починаючи з 1961-1962 рр. все більше й більше став звертатися до «технократів» економічного апарату, яким він дозволив брати участь у прийнятті рішень, запрошуючи на «розширені пленуми» ЦК. І в цій сфері хрущовські реформи породили незадоволених, - особливо в середовищі плановиків, основною задачею і прагненням яких був розподіл матеріальних і фінансових ресурсів між представниками регіонів. Проте, неозорі почини Хрущова відновили проти нього й екопомістів-реформаторів, серед яких найвідомішим тоді теоретиком був Ліберман. Хрущовські ініціативи викликали також невдоволення численних місцевих кадрів, господарських керівників, які через неможливість практично «наздогнати та перегнати Америку» повинні були подавати шпору «теоретично» встановлені та зафіксовані в планах результати, що вело до нагромадження обману і приписок. Нарешті, цілий ряд кроків Першого секретаря ЦК КПРС настроїв проти нього і частину військових. Вирішальну роль в цьому зіграли немилість Жукова (1957 р.) і різке скорочення армії. Воно відбувалося відповідно до ідей Хрущова про «всеядерне» майбутнє, зворотною стороною якого було скорочення звичайних збройних сил.

У своїй сукупності невдоволення иайрізніших соціальних верств суспільства стало для Хрущова фатальним. Не стільки змова проти Першого секретаря ЦК КПРС вузького кола осіб, скільки невдачі у політиці, бунт апарату на фоні байдужості суспільства та інтелектуальної еліти привели його до поразки.

Размещено на Allbest.ru