Історичний розвиток Украни в ХІХ-ХХ століттях

У цьому процесі кожна з двох частин України відіграла свою роль. Отямившись після поразки в боротьбі з Польщею та Росією за свою свободу, український народ -- як на Сході, так і на Заході -- робив свій внесок до національної скарбниці. Українці з Російської імперії, не маючи можливості національного розвитку в себе, давали передовсім ідею, яка впроваджувалася на західноукраїнських землях в практичну справу, творячи новочасне українське національне життя. Галичанам Велика Україна давала почуття сили, яку можуть мати тільки сини великого народу. Національні досягнення Західної України служили підбадьоренням і зразком для наслідування українцям під російським пануванням.

4.7 Радикальний рух

70 --80-ті роки XIX ст. позначилися залученням до лав українофілів Заходу і Сходу різночинної інтелігенції, частини національної буржуазії. Це інтенсифікувало, радикалізувало політичне життя краю, дало матеріальну підпору масовим починанням. Є.Чикаленко писав, що національний рух сягнув «не тільки до глибини душі, але й до глибини кишені». Відтепер українофільство, попри впертий опір своєї консервативної частини, набуло чітко окресленого характеру політичного руху. У цей час під впливом М.Драгоманова в Галичині згуртувалося вузьке коло представників старшого покоління та молоді, до якого, зокрема, належали Володимир Навроцький, Михайло Павлик, Іван Франко, і в спілці з ним почало європеїзувати галицьких русинів. Ця група започаткувала т. зв. радикальну політику в суспільному житті Галичини, «головним завданням якої було ознайомлення народних мас з насущними політичними питаннями з метою викликати в народі інтерес до політичних, суспільних і національних ідей». При цьому радикали у переважній більшості вважали національну ідею в Україні за явище другорядне, а національну проблему за таку, яка сама собою розв'яжеться з перемогою соціалістичного ідеалу. Теми для своїх творів вони брали з життя народу, різни*, його суспільних верств, по змозі розширюючи коло спої4 спостережень.

Взявшись до праці, радикальна молодь ставила п центр своєї концепції «народ». Але як тільки вона по чала щиро йому допомагати, то дуже швидко збагнула, що це не «народ взагалі», а конкретний, українським народ, з українськими поняттями й інтересами. Так само ці молоді люди незабаром зрозуміли, що справедливіш, в умовах України означає самостійність; і що говори ти в умовах України про соціальну справедливість це фактично означає говорити про національну справедливість, бо практично всі багаті в Україні були чужинцями. Як зазначав пізніше В.Винниченко: «... ш політичне, ні соціальне визволення не може бути дійсним визволенням без визволення національного». Наслідком таких висновків стало переміщення українського національного руху в центр політичного життя Галичини та поступова його радикалізація.

Останнє десятиліття XIX ст. стало переломним н розвитку українського національного руху. З виникненням в цей час у Галичині українських політичних партій, національна ідея виходить за межі суто інтелігентського середовища і проникає вглиб суспільства. Це створює умови для формування масового національного руху з яскравим політичним забарвленням. Галичина, попри власні важкі умови національного н економічного існування, стає центром українського руху, в т. ч. й по відношенню до східноукраїнських земель, відіграючи роль полігону, де створювалися і вдосконалювалися засоби національно-культурного та суспільно-політичного відродження українського народу.

Першою українською політичною партією була створена у Львові в жовтні 1890 р. Русько-українська радикальна партія. Від самого початку в її середовищі існували ідейні протиріччя між «старими» і «молодими» радикалами з приводу характеру партії. Перші, репрезентовані Іваном Франком, Михайлом Павликом, Остапом Терлецьким, були прихильниками ідей М.Драгоманова, який, висуваючи програму федералізації Російської і Австро-Угорської імперій, фактично заперечував потребу творення самостійної української держави. У той же час другі -- Вячеслав Будзиновський, Юліан Бачинський, Семен Вітик, Микола Ганкевич, Володимир Охримович та ін. виступали за негайне введення в максимальну частину програми партії вимоги створення власної національної держави, а в мінімальну -- положення про поділ Галичини на українську та польську частини. Після кількарічних суперечок перемогла «молодь». Спочатку в 1895 р. Ю.Бачинський видав свою працю під назвою «Україна irredenta», де обґрунтував положення, що політична самостійність України є умовою її економічного і культурного розвитку, як і умовою можливості її існування взагалі. Цим самим, за словами автора, ідея політичної самостійності України вперше раз була поставлена «ясно і умотивовано». А в кінці грудня 1895 р. на IV з'їзді радикалів ця ідея врешті була внесена в програму партії. Було також усунуто з програми положення про автономію Галичини та замінено його вимогою утворити окрему українську область зі Східної Галичини і Північної Буковини. Успіхом «молодих» було і введення в програму домагання «піднесення національної свідомості і солідарності в масах всього українського народа Австро-Угорщини і Росії через літературу, збори, з'їзди, товариства, маніфестації, печать, відчити і т. ін.». Тим самим було заманіфестовано ідею соборності українських земель.

Отже, вперше в історії українського руху постулат політичної самостійності України було включено в програму окремої партії. Але для того, щоб його реалізувати, потрібна була довга й копітка праця. Розуміючи це, Іван Франко з 1896 р. послідовно й цілеспрямовано розробляє у своїх працях програму національного будівництва, що мала підкреслено комплексний характер. «Нині ми розуміємо, -- писав він, -- що перша і головна основа розвою народнього -- освідомлюванє і розбуджуване мас, праця над їх просвічуванєм у каждім напрямі, отже не тілько господарськім і історично-національнім, але наперед усего політичнім та суспільнім. Зробити з тих мас політичну силу (а темні маси такою силою не можуть бути) -- ось головна мета, яку поклала собі українсько-руська радикальна партія... Тілько інтегральна, всестороння праця зробить нас справді чимось, зробить нас живою одиницею серед народів... щоб ми^ справді росли органічно, то тоді тяжше буде ворожій силі спинити нас у тім рості».

4.8 Здобутки національного руху

Минуло небагато часу і з'явилися перші результати органічної праці. За період від Франкового «Не пора!..» (1880) до 1898 р. український рух зміцнів і організаційно, і кількісно настільки, що поет констатував: «Ще не вмерла, ще не вмерла і не вмре!». Широкі кола українства Галичини усвідомлювали свою окремішність і поступово переходили до примату національної ідеї. Так, у 1893 р. відбулося урочисте перевезення останків М.Шашкевича з Новосілок до Львова. Ця подія сколихнула десятки тисяч галичан до вияву національного самовизначення. Тоді вулиці Львова вперше рясно замайоріли жовто-блакитними прапорами. Уся Галичина маніфестувала вдячність «Пробудителеві» краю. У 1895 р. постулат політичної самостійності України підтримала газета «Робітник». А через два роки у Львові на вечорі пам'яті Т.Шевченка голова «Академічної громади» І.Голубович проголосив політичну самостійність України найважливішим ідеалом української молоді. У 1898 р. на всенародному вічі у Львові з нагоди 50-річчя скасування панщини в Галичині, усі українські політичні угруповання зійшлися на принципі самостійності української нації. Це, по суті, була перша між-партійна платформа на самостійницькому ґрунті. З цього ж року дедалі послідовніше поширюються терміни «Україна» й «український», замість дотеперішніх «Русь» і «руський». Така активізація українського руху в кін. XIX ст. наочно показувала його потенційні можливості.

Усе більшого резонансу серед широких мас набувала радикальна преса. Якщо демократичні видання 70-80-х років були розраховані головним чином на інтелігенцію та молодь, то видання 90-х років адресовані переважно селянам і міським робітникам. Ще з початку 1890 р. за редакцією І.Франка та М.Павлика виходив радикальний часопис «Народ». Видавалися газети «Хлібороб» і «Громада». Друкувалася політична література, зокрема серію брошур І.Франка під загальною назвою «Радикальна тактика».

Дбаючи про ріст національної самосвідомості галицьких українців, радикали не забували й про інші землі України. Так, коли в 90-х роках відзначалося тисячоліття Угорської держави, що проходило в умовах наступу шовіністичних і католицьких сил з метою асиміляції населення Закарпаття, І.Франко, М.Павлик, В.Гнатюк та інші діячі опублікували «Протест галицьких русинів проти мадярського тисячоліття». У ньому піддавалися гострій критиці угорські загарбники, що проводили політику пригнічення закарпатських українців, указувалося на відступництво української інтелігенції, яка мадяризувалася, цуралася рідної мови.

У кін. XIX ст. Русько-українська радикальна партія пережила кризу. Намітилися суперечливі тенденції, суть яких полягала в тому, що поруч з розгортанням радикального руху і охопленням ним трудящого люду дедалі більше виявлялася політична диференціація в її лавах.^До цього призвели соціально-економічні, політичні й ідеологічні чинники, пов'язані з дальшим розвитком капіталістичного господарства, соціальним розшаруванням суспільства, виходом на політичну арену робітничого класу, піднесенням національної свідомості. Внутріпартійна боротьба викристалізувала три основні фракційні групи: власне радикальну, яку очолили М.Павлик, К.Трильовський, Л.Бачинський, соціал-демократичну на чолі з Р.Ярославичем, М.Ганкевичем, М.Новаковським та національно-демократичну, якою керували І.Франко, Є.Левицький, В.Будзиновський, Т.Окуневський. У результаті, у 1899 р. з'явилося ще дві партії: національно-демократична та соціал-демократична.

На Різдво 1900 р. Народний Комітет, як керівний орган Української національно-демократичної партії (УНДП), опублікував першу відозву до народу. У ній наголошувалося: «Ідеалом нашим повинна бути незалежна Русь-Україна, в якій би всі частини нашої нації з'єдинилися в одну новочасну, культурну державу». Ці слова, як і програма УНДП, припали до вподоби багатьом галицьким українцям. Вже незабаром національні демократи, відкриваючи свої осередки на місцях та розгортаючи широку політичну діяльність по всьому краю, стали домінуючим чинником українського життя в Австро-Угорщині.

На самостійницьких позиціях стояла и Українська соціал-демократична партія (УСДП). її друкований орган «Воля» писав, що метою українських соціал-демократів є «вільна держава українського люду, українська республіка». УСДП, як і УНДП, також вийшла з лона радикальної партії, перша була в ній лівим крилом, а друга правим. За висловом жандармського полковника Мезенцова, члени всіх цих партій були «одними й тими ж мазепинцями».

Отже, на зламі століть незалежницькі ідеї починають захоплювати чимраз ширші кола західноукраїнського суспільства. Галичина, що з легкої руки Є.Чикаленка дістала назву «українського П'ємонту» (П'ємонт -- історична область Італії, яка в сер. XIX ст. стала центром національного об'єднання), внаслідок напруженої праці кількох поколінь галицько-українських громадських діячів та при істотній інтелектуальній та фінансовій допомозі зі Східної України, стала тим місцем, де генерувалася ідея національного визволення та возз'єднання всіх українських земель.

Размещено на Allbest.ru