главнаяреклама на сайтезаработоксотрудничество Коллекция рефератов Otherreferats
 
 
Сколько стоит заказать работу?   Искать с помощью Google и Яндекса
 


Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов

Актуальні наукові дослідження етногенезу східних слов'ян. Київська Русь як протоукраїнська держава. Спростування теорії про походження давньоруської народності. Суперечності наукової теорії спільного походження росіян, українців та білорусів, та їх мов.

Рубрика: История и исторические личности
Вид: статья
Язык: украинский
Дата добавления: 08.09.2010
Размер файла: 86,5 K

Полная информация о работе Полная информация о работе
Скачать работу можно здесь Скачать работу можно здесь

рекомендуем


Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже.

Название работы:
E-mail (не обязательно):
Ваше имя или ник:
Файл:


Cтуденты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны

Подобные работы


1. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов
Витоки українського етносу. Давні риси української мови. Київська Русь, ранньоукраїнська держава. Давньоруська народність: історична реальність і ідеологічна вигадка. Про "спільну колиску", "старшого" та "менших" братів. Мовна ситуація в Київській Русі.
реферат [92,1 K], добавлена 27.02.2009

2. Трипільська культура та теорії походження Київської Русі
Поняття і роль трипільської культури. Аналіз норманської та антинорманської теорії походження держави Київська Русь. Основні риси та особливості трипільської культури. Походження слова "Русь". Вплив скандинавів на суспільство й культуру східних слов'ян.
контрольная работа [24,7 K], добавлена 15.07.2010

3. Київська Русь - теорії походження та розвиток
Зміст норманської, хозарської, панюркської, автохтонної теорій походження Давньоруської держави. Історія розвитку землеробства, ремісництва, торгівлі та політичної системи Київської Русі. Визначення причин феодальної роздробленості в період 1146-1246 рр.
реферат [17,9 K], добавлена 19.11.2010

4. Утворення давньоруської держави: проблеми походження, суспільного устрою і розпаду
Утворення Давньоруської держави. Походження слова "русь". Роль норманів у утворенні Русі. Київські князі Аскольд і Дір. Розвиток та розквіт Русі за часів Володимира Великого і Ярослава Мудрого. Суспільний устрій. Київська Русь на завершальному етапі.
реферат [35,3 K], добавлена 02.12.2007

5. Київська Русь
Походження і розселення східнослов’янських племен, спосіб життя. Слов'яни та скандинави. Походження назви "Русь". Київська Русь, її ранньофеодальний характер та політичний розвиток. Загальна характеристика соціально-економічного розвитку Київської Русі.
реферат [18,9 K], добавлена 21.02.2009

6. Проблеми Батьківщини та походження слов’ян
Історія та існуючі теорії походження слов'ян, етапи формування окремих груп слов'янських мов. Створення та перші правителі Київської Русі, становлення та завоювання нової держави. Процвітання металургійної промисловості та основні ремесла пращурів.
реферат [19,5 K], добавлена 25.03.2010

7. Зародження української державності
Походження народів та виникнення їх держав. Суспільний і політичний лад антів. Джерела української народності. Зародження державності у східних слов’ян. Становлення Давньоруської держави. Державно-політичний устрій Київської держави, причини її розпаду.
дипломная работа [24,0 K], добавлена 26.10.2008

8. Символіка давньоруської держави
Символічні знаки східних слов'ян на території України в період родоплемінного ладу. Знаки у вигляді рубежів, курячих лап, коліс, вил на пам'ятках матеріальної культури. Князівський знак Київської Русі, світсько-військова символіка, походження тризуба.
курсовая работа [1,4 M], добавлена 27.09.2010

9. Русь і Хозарія: проблема взаємовідносин
Походження та історія хазарської народності. Виникнення Хазарського каганату. Особливості взаємодії Київської Русі і Хозарської держави. Вплив Хазарського каганату на сусідні держави та сусідні народності. Проблеми взаємовідносин хазар і слов’ян.
курсовая работа [618,5 K], добавлена 13.06.2010

10. Східні слов’яни у VI–XI столітті
Слов’яни в історичному контексті. Концепції щодо території формування та походження слов’ян. Склавини та анти – предки українського народу. Економічний розвиток, суспільний устрій та культура східних слов’ян напередодні об’єднання їх у феодальну державу.
реферат [27,5 K], добавлена 28.12.2008


Другие работы, подобные Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов

Страница:  1   2   3 


Дуже складним і суперечливим було формування наймолодшого східнослов'янського етносу - російського. У середині І тис. н. е. територію майбутніх росіян ще заселяли фінно-угорські й частково балтські племена. Першими слов'янами на цих землях були псковські кривичі й ільменські словени. Переселившись у VI ст. з Південної Балтики на береги Псковського озера і в басейн р. Великої, предки псковських кривичів зіткнулися тут із західнофінським населенням, що мало багато балтських особливостей, і поступово асимілювали його, набуваючи при цьому специфічних, властивих кривичам етномовних рис. Через деякий час вони освоїли також верхів'я Західної Двіни, басейни Верхньої і Середньої Ловаті та район верхньоволзьких озер.

Племінні діалекти псковських кривичів стали основою своєрідних псковських говірок, яскраві місцеві риси яких засвідчені в писемних пам'ятках давнього Пскова XIV-XVI ст. Згодом псковські землі увійшли до складу Новгородської республіки. Сусіди кривичів - предки словенів, які також переселилися сюди в VII ст. з південної Балтики і освоїли територію майбутньої Новгородської землі, зіткнулися з місцевим прибалтійсько-фінським населенням (племенами водь, весь, іжора) й поступово їх асимілювали. Унаслідок цього утворилася своєрідна етнографічна група - літописні словени зі своїм племінним центром Новгородом (уперше згадується в літописі під 859 р.). Протягом IX-Х ст. словени поширилися на північний захід і північний схід, досягнувши ярославського й костромського Поволжя, а також на південь - до Волго-Окського межиріччя. Разом з кривичами та іншими східнослов'янськими племенами ільменські словени брали участь в освоєнні ярославського й костромського Поволжя та Волго-Клязьминського межиріччя (територія майбутньої Ростово-Суздальської землі), асимілюючи місцеві фінно-угорські племена.

Наприкінці IX ст. (882 р.) Новгород з навколишніми землями увійшов до складу Київської Русі, ставши другим (після Києва) її політичним і культурним центром. Після розпаду Київської Русі в 1136 р. виникла самостійна Новгородська феодальна республіка, однак її тісні зв'язки з Києвом не переривалися. Вона вела успішні війни проти німецьких і шведських агресорів. Монголо-татарам не вдалося захопити Новгородську республіку, але вона визнала себе васалом Золотої Орди й платила їй данину. Протягом IX-XIV ст. на Новгородській землі відбувалися етногенетичні процеси у напрямі формування окремого етносу, проте в середині XV ст. вони були штучно перервані. Новгородська республіка стала перешкодою для об'єднання російських земель навколо Москви, і в 1478 p. Новгородська земля була загарбана Москвою й насильно включена до складу Московської централізованої держави. Після цього територія Московщини відразу збільшилася аж у сім разів, що ще більше розпалило її агресивні апетити. Цар Іван III обклав населення Новгородської землі грабіжницькою контрибуцією і депортував 72 тис. людей у Московщину. Але й потім ще понад століття московські царі вдавалися до масових знищень і депортацій новгородців, аж поки наприкінці XVI ст. вони повністю були асимільовані московитами, хоч діалектні особливості їхнього мовлення все ж таки збереглися.

Російська народність формувалася протягом XII- XV ст. у стратегічно вигідному регіоні між Середньою Окою і Верхньою Волгою на перехресті великих торговельних шляхів. Цей регіон у середині І тис. н. е. заселяли корінні фінно-угорські племена - меря, весь, водь, мурома, а в басейні Верхньої Оки і Верхнього Дону жило балтське плем'я голядь. Слов'янське населення тут почало з'являтися не раніше VIII ст. У VIII ст. на землі балтомовної голяді в басейні Верхньої Оки з "ляського" західного краю (можливо, з українсько-польського порубіжжя) прийшли слов'янські племена на чолі з якимось В'ятком (В'ячеславом). Унаслідок їх змішування з місцевою голяддю й інтенсивних асиміляційних процесів утворилася нова етнографічна спільність - літописні в'ятичі. Нащадки верхньоокських в'ятичів в епоху походів на них київського князя Святослава (X ст.) почали рухатися по Оці до Рязані, витісняючи або асимільовуючи рідке місцеве фінномовне населення і створюючи етнічну основу майбутнього Рязанського князівства. Слов'янське населення цього регіону час від часу поповнювалося й українцями із Середньої Наддніпрянщини, яке шукало спокою в далеких краях, утікаючи з неспокійних південних околиць Київської Русі. Ареал майбутньої Ростово-Суздальської землі в Х ст. освоювали ільменські словени, псковські кривичі і вже слов'янізована білозерська весь. З Ростово-Суздальщини кривичі згодом поширилися далі на південь і заселили територію сусідньої Муромської землі. Крім цього, до Волго-Клязьминського межиріччя і басейну Верхньої Оки переселилася частина смоленських кривичів.

У ході слов'янізації місцевих фінно-угорських племен, зокрема літописної мері, протягом XI-XII ст. тут сформувалося місцеве східнослов'янське угруповання, яке стало частиною російської народності. Межа двох колонізаційних потоків на майбутні російські землі з півночі і півдня стала згодом межею між Рязанською і Ростово-Суздальською землями. Це розмежування відбите ще й нині в межі між вимовою вибухового g (північ) і фрикативного у (південь).

Фінно-угорські племена Середнього Поволжя, як і балти та фінно-угри Східної Прибалтики, маючи значно чисельніше населення й відносно високий ступінь суспільного розвитку, сформувалися в самостійні народності. Своєрідний етномовний конгломерат, який утворився в басейні Верхньої Волги й Середньої Оки, об'єднувався спільним фінно угорським субстратом. Хоч територію в'ятичів Володимир Великий приєднав до Київської Русі в 981 p., а Ростово-Суздальську землю- в 982 p., вони дуже слабо залежали від влади київського князя. Територія сучасної центральної Європейської Росії в Х-XIII ст. була далекою глухою провінцією Київської імперії, відділеною від Наддніпрянської Русі величезним масивом непрохідних хащів, від якого ще й нині залишилися знамениті брянські ліси. Через це на Наддніпрянщині ту далеку територію аж до XV ст. називали Заліською, Заліссям, "Залеська земля" ("земля, що міститься за лісом"). Розкидані по лісах та болотах, заліські поселення ще довго зберігали етнографічні особливості місцевих фінно-угорських племен, насамперед муроми, мері і весі. У цьому ареалі й відбувалася регіональна консолідація різних племен.

Через строкатий етнічний склад населення цей процес був повільним і довготривалим. У Х ст. в межиріччі Оки та Волги виникло Ростове-Суздальське князівство. Його політичними центра- ми були спочатку Ростов, з початку XII ст. - Суздаль, а з другої половини XII ст. - Володимир. На XII ст. на Ростово-Суздальській землі відбулися істотні зміни. Різко збільшилася кількість населення завдяки його припливу з інших регіонів Київської Русі, виникли нові міста (Володимир, Переяслав-Залеський, Юр'єв та ін.), найважливішим серед яких став Володимир-на-Клязьмі, заснований при Володимирові Мономаху. Рострво-Суздальщина мала прямі торговельні зв'язки з Центральною Азією річковим шляхом через Волгу й Каспійським морем, що наклало певний відбиток на культурно-історичний розвиток цього краю. Політична вага і значення Ростово-Суздальської землі різко зросла в роки князювання Юрія Долгорукого - молодшого сина Володимира Мономаха і засновника Москви (1147 р.). Одружившись із половецькою княжною, він започаткував міцний і тривалий антиукраїнський союз володимиро-суздальських князів із половцями.

Саме Суздальська земля від середини XII ст. очолила коаліцію Новгорода, Полоцька та Смоленська за відокремлення від Києва(Залізняк Л. Від склавинів до української нації. - С. 114.). Проте Юрій Долгорукий ще не переривав зв'язків з Києвом і навіть намагався здобути собі київський престол. Зовсім іншу політику повів син Юрія Долгорукого Андрій Боголюбський (1157-1174). Він виріс на Суздальщині, вважав її своєю батьківщиною. Україна була для нього вже чужа. Спочатку Юрій Долгорукий посадив Андрія на престол у Вишгороді біля Києва, але він таємно втік звідти до Суздаля, забравши з собою різні коштовності, а серед них - і славнозвісну Вишгородську ікону Богородиці, що стала основною святинею Володимира-на-Клязьмі, а згодом - і Москви. Це був відвертий і демонстративний розрив з Україною, початок самостійної політики молодої Великорусі. Андрій уже не брав участі у спільних походах князів проти половців, хотів навіть провести розрив на церковному рівні й заснувати окрему митрополію для північних земель. Він переніс столицю князівства із Суздаля до Володимира, і з цього часу князівство стало називатися Володимиро-Суздальським. Поблизу м. Володимира у с. Боголюбове князь Андрій побудував князівський замок (через це його й прозвали Боголюбським). Саме Андрія Боголюбського слід вважати засновником російської державності. Проти Києва він вів жорстоку ворожу політику. Видатний російський історик В. Ключевський писав, що "в особі князя Андрія великорос уперше виступав на історичну сцену", а суздальські містечка "становили тоді особливий світ, з відносинами й поняттями, яких не знали в старих областях Русі"(Ключевский В. О. Сочинения: В 8 т. - Т. 1. -Курс русской истории. - Ч. 1. - М., 1956. - С. 324-325.).

У 1169 р, на втручання Києва у справи Новгорода Андрій Боголюбський, очевидно, вже вважаючи всі північні землі своїми, відповів війною. Він вирушив на Київ з великою армією одинадцяти північних князів, здобув місто і дуже його зруйнував. Як відзначає літопис, "не було милосердя нікому нізвідки, церкви горіли, християн убивали, інших брали в неволю". Суздальці пограбували Десятинну церкву та Софію, забрали ікони, книги і всі коштовності. Досі ще ніхто й ніколи так не нищив старої столиці. Такого ж спустошливого нападу Київ зазнав і 1203 р., коли суздальський князь Всеволод разом з половцями пограбував і спалив столицю Русі. Лють і ненависть, із якими суздальці нищили киян, як і не менш жорстокі акції у відповідь, свідчать по те, що це була вже не традиційна міжусобна боротьба, а міжетнічна ворожнеча. Своїм намісником у Києві Андрій Боголюбський посадив свого брата, а сам залишився у Володимирі. Це знаменувало остаточний занепад Києва. Його роль як політичного центру Київської Русі перейшла до Володимира-на-Клязьмі й до Галича (на сучасній Івано-Франківщині).

На початку XIII ст. Володимиро-Суздальське князівство розпалося на удільні князівства: Ростовське, Ярославське, Переяславське, Московське та ін. У 1238 р. на Володимиро-Суздальщину напали монголо-татари і завоювали Залісся. Монголо-татарське ярмо (його називали "ігом") призвело до остаточного відчуження Залісся від Русі, і відтоді політична історія цих двох територій остаточно стала розвиватися різними шляхами. Від середини XIII ст. на Володимиро-Суздальській землі швидко почало міцніти і приєднувати до себе сусідні землі Московське велике князівство - перша власне російська держава. Воно займало вигідне географічне положення на важливих торговельних шляхах і стало природним центром російських земель. Сусідні князівства, а також ліси й болота, що оточували Московське велике князівство, оберігали його від нападів монголо-татар і литовських військ. Це сприяло зростанню економічного й політичного значення Московського князівства як центру формування російської народності. Московські князі, починаючи з Івана І Калити (1325-1340), вміло використовували владу монголо-татарських ханів для своєї мети. У другій половині XIV ст. відбувалося економічне піднесення північно-східних околиць колишньої Київської Русі. Воно створило матеріальну базу для боротьби проти монголо-татарського поневолення. Перемога московського князя Дмитрія Донського над монголо-татарами в Куликовській битві (1380 р.) зміцнила керівне становище Москви серед інших російських князівств, яка стала відігравати вирішальну роль у політичному об'єднанні російських земель та формуванні російської народності. Протягом XIV-XV ст. основні російські землі було об'єднано навколо Москви.

Наприкінці XV ст. Московське князівство приєднало до себе Ярославське, Ростовське князівства, Новгородську феодальну республіку, Тверське велике князівство. В'ятську і частково Рязанську землі, і внаслідок цього склалася Російська централізована держава. У 1480 р. Московщина остаточно звільнилася від монголо-татарського ярма. Великий князь Іван III Васильович (1462-1505) став Государем єдиної Російської централізованої держави. Але монголо-татарсь-ке поневолення залишило глибокий слід не тільки у свідомості людей. Воно вплинуло на всі сторони суспільно-політичного життя молодої російської держави, певним чином відбилося й на менталітеті російської народності. Не випадково ж М. Бердяев називав Росію "християнізованим татарським царством". Московський цар - глава колишнього Північно-Східного улусу Золотої Орди - з розпадом імперії Чингісхана сприймався і московитами, і татарами як законний спадкоємець монголо-татарської держави.

На думку М. Трубецького, "Московська держава виникла завдяки татарському ігу. Російський цар був спадкоємцем монгольського хана. Повалення татарського іга звелося до заміни татарського хана православним царем і до перенесення ханської ставки до Москви. Навіть персонально значний відсоток бояр та інших служилих людей московського царя становили представники татарської знаті. Російська державність... походила від татарської, і навряд чи мають рацію ті історики, які заплющують очі на цю обставину або намагаються применшити її значення" (Трубецкой Н. С. К проблеме русского самопознания. - [Б.м.], 1927. - С. 49. ). Московські князі та інша знаать охоче родичалися з татарськими вельможами, вважаючи за честь брати собі за жінок якщо не родичок ханів, то в крайньому разі знатних дівиць з Орди (Новосельцев А. И. Христианство, ислам и иудаизм в странах Восточной Европы и Кавказа в средние века // Вопросы истории. - 1989. - № 9. - С. 31. ). Разом з тим слід відзначити, що московські (як і інші східнослов'янські) землі під владою Золотої Орди залишилися християнськими. Більше того, на думку істориків, є підстави стверджувати, що якраз у період монголо-татарського панування християнство стало по-справжньому релігією московитів, 90% яких аж до XIX ст. включно становили селяни.

На більшій частині Московщини простий люд не ідентифікував себе ні з яким етносом і не мав певного етноніма, але називав себе християнами. Саме цим і пояснюється той досить дивний факт, що назва селян у російській мові походить не від місця їхнього проживання на селі (як в українців, білорусів), а за релігійною ознакою: крестьянин < крестиянин < христианин. Від фінно-угорської назви столиці окремого князівства Москва, яка вперше як невелике село згадується лише в 1147 р., було названо цілу державу. Її правителі називали себе князями (згодом - великими князями, пізніше - царями) московськими, а своїх підданих - московськими людьми. Назви "Москва", "Московия", "Московское государство" були офіційними урядовими назвами держави. Так її називала і вся Європа, країни Сходу, турки, араби та інші народи, а мешканців Московщини іменували "москвинами", "москвитянами", "московитами", "московитянами"(Див.: Наливайко Ц. С. Очима Заходу. Рецепція України в Західній Європі XI-XVIII ст. - К., 1998. - С. 362.). Українці від XV ст. своїх північно-східних сусідів послідовно називають москалями, а їхню країну - Московією. Як бачимо, становлення російського етносу відбувалося далеко від Києва й усієї первісної Русі - Середньої Наддніпрянщини і не має до неї жодного стосунку. Багатоетнічний склад населення і своєрідність історичного процесу, що протягом значного часу тривав в умовах монголо-татарського ярма, спричинилися до того, що формування російської народності розтягнулося більше ніж на три століття (друга половина XII - кінець XV ст.) і пройшло декілька етапів. Поступово зростала територія держави, відбувався довготривалий процес формування російської мови, змінювалися духовні пріоритети і культура загалом, а все це формувало й нову ментальність усієї народності. Ця ментальність була досить своєрідною порівняно зі світосприйняттям південних русинів-українців. Росіяни в епоху Івана Грозного вже були мало чим схожі на росіян часів Андрія Боголюбського.

Характерною особливістю процесу формування російської народності було те, що в неї влився великий струмінь фінно-угорської і частково балтійської крові. Історичну роль фінно-угорського субстрату у формуванні антропологічного типу російського народу та деяких особливостей його мови й етнографічних рис визнають і самі російські дослідники (М. Покров-ський, В. Алексеев, Т. Алексеева, Є. Горюнова, Г. Дебець, М. Левін, Т. Трофимова та ін.).

Отже, наявний у розпорядженні вчених фактичний матеріал доводить, що "російський брат" за віком зовсім не "старший", а наймолодший. Та й у спільній колисці він ніколи не був, бо поки народився, "колиска" вже розвалилася. До Київської Русі росіяни мають ту дотичність, що їхні землі деякий час напівформально входили до складу цієї держави, і майбутні росіяни засвоїли християнську культуру Київської Русі з багатьма українськими впливами, оскільки творцем Київської держави був український етнос, а також перейняли етнічну назву - Русь.

Повністю має рацію відомий український історик Л. Залізняк, відзначивши, що "права Москви на історичну та культурну спадщину княжого Києва не більші і не менші, ніж права Мадрида, Лісабона, Парижа та Бухареста на історію та культуру латинського Риму. Як романські народи успадкували певні надбання римської культури, так і білоруси та росіяни увібрали у свій етновизначальний комплекс певні елементи культури княжого Києва. Однак, як перші не були безпосередніми творцями латинської культури Риму, так і другі мають опосередковане відношення до творення культури Київської Русі. Адже переважна більшість елементів останньої постала в межах Південної Русі, нехай і під зовнішнім впливом культури Візантії. До того ж, сталося це значною мірою ще до появи білорусів та росіян на історичній арені Східної Європи"(Залізняк Л. Від склавинів до української нації. - С. 123.).

"Русь", "Росія", "Великоросія", "Малоросія"?

Походження назв Русь, руський остаточно не з'ясоване. З цього приводу вже понад двісті років ведеться жвава дискусія й існує широка наукова література з розмаїтими, часом, полярно протилежними поглядами на цю проблему вчених різних поколінь. Були спроби пояснити назву Русь як запозичення і шукати її витоки то в Скандинавії (у варягів), то серед ірано-мовних народів (сарматів). Інші вчені вважають цей етнонім споконвічне місцевим і його коріння шукають на Середній Наддніпрянщині. Однак дослідження етимології слова Русь має суто наукове значення. Для становлення національної самосвідомості східноєвропейських народів вирішальне значення мало не походження цього етноніма (норманське, іранське, автохтонне чи якесь інше), а історія його вживання в суспільно-політичній практиці різних державних утворень і в науковій літературі різних історичних періодів.

Слово русь мало збірне значення (як знать, назви племен чудь, сербь, а також чернь, челядь та ін.), а одиничне значення - русин (множ. русини), як чудин, болгарин та ін. Деякі дослідники твердять, що в середині І тис. н. е. існувало окреме східнослов'янське плем'я русів. Але це припущення малоймовірне, бо руси, якби вони справді були як окреме плем'я, мали б уже досить високу матеріальну культуру, яка не могла б зникнути безслідно. Однак жодних слідів так званих русів археологи досі не виявили.

Про таке плем'я нічого не сказано і в "Повісті минулих літ", яка перераховує всі основні східнослов'янські племена та їхні союзи. Етнонім рус (hrus) уперше згадується в сирійській хроніці VI ст. н. е. стосовно якогось населення в Північному Причорномор'ї (можливо, окремого племені), етнічна атрибуція якого невідома. Цілком вірогідно, що на Середній Наддніпрящині цей етнонім мав також паралельну форму рос, відображену аж донині в топоніміці цього регіону. Тут течуть річки Рось з її притоками Р'оська та Росава, яка має притоку Росав ку, а також Роставиця (Роставиця). За припущеням деяких істориків, у давнину Россю називалася і якась річка на Чернігівщині, про яку в Іпатському списку літопису під 1187 p. сказано: "У той же рік пустошив [хан] Кончак по [ріці] Росі з половцями. А після цього стали вони часто пустошити по Росі в Чернігівській волості" ("Літопис Руський", с. 343).

Найвірогідніше, що роси (руси) в середині І тис. до н. е. - це одне з іраномовних сармато-аланських племен Середньої Наддніпрянщини, яке, можливо, входило в антський племінний союз. Назва роси - руси у своїй основі могла мати найменування річки. Густинський літопис свідчить, що назва Русь - "от реки глаголемая Рось" (Поли. собр. русск. летоп., т. II, СПб, 1843, с. 236). У процесі слов'янізації місцевого іраномовного населення етнонім рос (рус, русь) разом з іншими мовними елементами був сприйнятий слов'янами. Паралельне вживання термінів з коренями рос і рус засвідчене і в давніх історичних документах. У східних джерелах переважає термін руси, у візантійських - роси, у західноєвропейських - руси (але іноді й рос, роси), а в давньоруській писемності перева жають назви Русь, руський, хоч зрідка трапляється й росьский ("Правда Росьская"). Однак, край, у якому жили руси (чи роси), мав назву лише Русь. Який термін давніший - рось чи русь - і досі не встановлено.

Одні фахівці ввжають давнішим русь (М. Тихомиров), інші - рось (Б. Рибаков), але обидві назви, без сумніву, дуже давні й сягають перших століть нашої ери Є підстави вважати, що руссю спочатку називалися антські вояки-дружинники, а від них ця назва згодом перейшла на найпівденніший протоукраїнський союз племен - полян у трикутнику між Дніпром, Ірпенем та Россю (літописець відзначає: "поляне, яко нынъ зовомая русь"). На час утворення давньоруської держави (очевидно, протягом VIII-IX ст.) назва Русь поширилася на всю Середню Наддніпрянщину, точніше - на Київщину, Чернігівщину і Переяславщину, які стали ядром Київської Русі. Згодом Руссю стали вважати всю Київську імперію.

У давньоруських джерелах термін Русь має подвійне значення: Русь первісна, наддніпрянська і Русь - уся Київська держава разом з приєднаниими до неї землями неслов'янських племен і народів. Подвійне розуміння назви Русь було поширене не тільки серед східних слов'ян, але й за рубежем, зокрема у Візантії. Наприклад, у творах візантійського імператора Х ст. Костянтина Багрянородного йдеться про "далеку Русь" і протиставлювану їй "близьку Русь" у первісному, найдавнішому значенні цього терміна - як східнослов'янські землі над Дніпром. Отже, Руссю споконвічна називали сучасну територію України, а прикметник руський вживався як самоназивання українців. Щоправда, у "Слові про Ігорів похід" засвідчений також етнонім русичі. Але він трапляється лише в цьому творі як авторський неологізм, "своєрідна формула високого стилю староруського поета"(Ковалев Г. Ф. Этнонимия славянских языков. Номинация и словообразование. - Воронеж, 1991. - С. 46.) і ніколи пракктично більше не вживався. Етнічне визначення руський у розумінні "український" безперервно зберігалося протягом багатьох століть.

Русинами називали себе українці у Великому князівстві Литовському, а у львівських міських книгах від 1599 p. навіть використовується термін "руська нація" (Natio Ruthenica). Тогочасні джерела переконливо засвідчують, що населення України та Білорусі чітко відокремлювало себе від московитів. У часи Козаччини для українців також природною і звичною була стара назва їхнього краю - Русь, а їх самих - русини. Та й уся Західна Європа протягом багатьох віків на означення України вживала назву "Русь". Особливо стійкою ця назва виявилася в західному регіоні України. Навіть у XIX ст. прикметник руський (тобто "український") ще входив до назв різних західноукраїнських політичних партій, літературних і наукових угруповань, альманахів, окремих праць тощо. Наприклад: "Головна руська рада" - перша українська політична організація в Галичині, що виникла у Львові 2 травня 1848 p., просвітнє товариство "Галицько-руська матиця", "Собор руських учених" (1848 p.), "Руська трійця" (українські письменники М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Голова-цький), чотиритомна "Історія літератури руської" (тобто української) О. Огоновського та ін. З етнонімами русь, руський пов'язана і самоназва русин, русини, ким називали (а подекуди й досі називають) себе прикарпатські й закарпатські українці. Цю ж назву зберігає корінне українське населення Словаччини, Польщі, Югославії, Румунії, на відміну від емігрантів-українців. Таким чином, етноніми русь, руський, русинський - давні й органічні для українців найменування.

Але через несприятливі політичні обставини й відсутність української державності після розпаду Київської Русі й занепаду Галицько-волинського князівства термін Русь не став політичною атрибуцією на українській території. Його присвоїли собі наші північно-східні сусіди - росіяни. Коли ж і як це сталося? Час, причини, етапи і наслідки для українців втрати давньої назви їхнього краю Русь і поступове закріплення її у формі Росія за Московською державою глибоко і всебічно розкриті в монографії (на жаль, маловідомій широкому читацькому загалові) львівського дослідника Є. Наконечного "Украдене ім'я: Чому ру сини стали українцями" (Львів, 1998, 162 с., тираж 700 прим.). 3 цієї праці довідуємося, що присвоєння Московією давнього імені України - Русь відбулося в XIV--XV ст. і було зумовлене насамперед великодержавницькими амбіціями московських царів. Проте істотну роль у цьому відіграли й константинопольський патріарх та його церковна адміністрація. Як відомо, після офіційного прийняття 988 р. князем Володимиром християнства візантійського обряду на Русі розпочалася організація церкви та розбудова її ієрархії.

Руська православна церква підлягала владі константинопольського патріарха - глави всіх православних християн. Він особисто висвячував митрополита, який з 1051 р. стояв на чолі руської православної церкви (аж до XV ст. київськими митрополитами, за незначними винятками, і в переважній більшості єпископами були тільки греки). Глава руської православної церкви дістав титул "митрополита Київського і всія Русі", який зберігся в Україні аж до нашого часу. Київському митрополитові підпорядковувалися руські єпископи, а їм, у свою чергу, - священики та ченіц (монахи). Сама ж церква називалася руською, оскільки були ще грецька, болгарська, сербська та інші православні церкви. Таким чином, крім етнічного й політичного, термін Русь набув ще й церковного значення. З розширенням адміністративних меж первісної Русі й утворенням Київської імперії церковна юрисдикція київського митрополита поширювалася на всі новоприєднані території. Маючи сильну церковну владу й міцні позиції в суспільстві, київські митрополити часто дозволяли собі не в усьому коритися Константинополю, що викликало постійне незадоволення візантійських патріархів.

Через це, коли на Заліссі утворилося й зміцніло Ростово-Суздальське, а згодом і Московське князівство, політика й ідеологічні засади яких базувалися на міцних підвалинах православ'я, правителі цих князівств здобули в константинопольських церковних ієрархів особливу прихильність і симпатію. Після завоювання Залісся монголо-татарами позиції православної церкви на тих землях ще більше зміцніли, і константинопольський патріарх переконався, що на суздальсько-московських територіях візантійське православ'я має найміцнішу опору, а київський митрополит там буде слухнянішим.

Так виникла ідея перенесення резиденції київського митрополита до Володимира-на-Клязьмі, щоб "провчити" Київ за його часту опозицію до Візантії. У 1299 р. за наказом вселенського патріарха київський митрополит Максим, за походженням грек, перебирається на Суздальщину, в улус Золотої Орди. До цього прихильно поставився і золотоординський хан. Переселившись на Залісся, київські митрополити і там називалися "руськими". Одні з них іменували себе "митрополитами всія Русі", інші - "митрополитами Київськими і всія Русі"(Наконечний Є. Украдене ім'я: Чому русини стали українцями. - Львів, 1998. - С. 24, 31-35.).

Управління руською православною церквою з боку візантійських духівників відбувалося у формі жвавого листування між канцеляріями константинопольського патріарха та руських митрополитів. З перенесенням резиденції київського митрополита до Володимира-на-Клязьмі в цареградської церковної -адміністрації виникла потреба розрізняти власне Русь (тобто територію тодішніх Київського і Галицько-Волинсько-го князівств) та Ті колишні колони - Залісся і Новгород. До речі, подібна ситуація колись виникла і в античній Греції. Поруч з метрополією Елладою утворилися численні колонії в Італії, Передній Азії, південній Русі та в інших районах Середземноморського басейну, часто з елінізованим ("огреченим") населенням.

У зв'язку з цим треба було термінологічне розрізняти метрополію і колонії. Елладу (тобто власне Грецію) назвали Мікра Геллас ("Мала Греція"), а розкидані по морських узбережжях колонії - Мегале Геллас ("Велика Греція"). Оскільки церковні книжники утворювали географічні назви, політичні терміни і титули на основі відомих їм історичних аналогій та прецедентів, вони так підійшли і до розрізнення давньої Русі та пізніше приєднаних до неї земель.

На Синоді константинопольського патріарха в 1303 p. під час розгляду питання про утворення Галицько-Волинської церковної митрополії було ухвалено називати тодішні Київське і Галицьке-Волинське князівства Мікра Росія ("Мала Росія", тобто "Русь старша, початкова, основна, давніша"), а Залісся й Новгородщину - Мегале Росія ("Велика Росія", що означало "Русь пізніша, похідна, новостворена"). Оскільки у Візантії здавна закріпилася назва наддніпрянських слов'ян з коренем рос ("народ Рос"), вона відбилася і в терміні Росія, який остаточно утвердився на кінець XV ст. Отже, терміни Росія (Россия), Малоросія, Великоросі та всі похідні від них слова сформувалися в церковних канцеляріях вселенського патріарха. Спочатку і титул "всія Русі", і назви Мала Росія та Велика Росія вживалися лише в церковній практиці й не поширювалися на світське діловодство. У сфері державного управління і суспільних відносин протягом Х-XIII ст. Руссю вважалася лише Наддніпрянська Русь. Як видно з тогочасних літописів, якщо хтось із Новгорода, Ростова чи Суздаля вирушав до Києва, Чернігова або Переяслава, це сприймалося, що він "їде на Русь". Таким чином, на території майбутньої Московщини під поняттям "Русь" розуміли сучасну територію України. Новгородщина, Залісся та деякі інші провінції Київської імперії, оскільки ними управляла руська князівська та церковна адміністрація, вважалися "руськими землями", але самі вони Руссю ніколи не називалися. Після відокремлення Залісся від Руської держави, коли воно було завойоване монголо-татарами й увійшло до складу Золотої Орди як її західний улус, назви Русь, руський побутували переважно серед церковних книжників, для яких синонімом до поняття "православна церква" була назва "руська церква".

Однак трохи згодом, коли Московське князівство, виокремившись у першій половині XIII ст. з Володимиро-Суздальського, набуло значної економічної могутності й політичної ваги, об'єднало навколишні землі в одну централізовану державу, московські правителі захотіли почувати себе причетними до політичної та культурної спадщини Київської Русі й намагалися наслідувати її традиції. Вірнопідданий васал і ретельний слуга монгольських ханів, жорстокий і підступний московський князь Іван Калита, який за їхнім наказом воював проти Твері, Пскова та Смоленська, за виняткові заслуги перед Золотою Ордою дістав від її хана (царя) Узбека титул великого князя "всія Русі" (1328 р.).

Проте цілком зрозуміло, що той титул не поширювався і не міг поширюватися на всю Русь. Малася на увазі лише Русь татарська, в якій існувала "руська" (тобто православна) церква, а територія Русько-Литовської держави монголо-татарам була непідвладна, отже, й для влади новоспеченого князя "всія Русі" недосяжна. За таких умов титул "всія Русі" призначався лише для домашнього вжитку й означав "головний татарський васал", - головний татарський збирач податків на Заліссі". Цей високий титул з таким обмеженим значенням тоді не прищепився, і про нього швидко забули. Зовсім інший зміст у першій половині XIV ст. мав титул "усієї Русі" в Галицько-волинській державі.

Цей титул разом з королівською короною дістав від папи римського в 1253 р. ще Данило Романович, який справді тоді панував над усією Руссю в давньому розумінні її етнографічного ареалу. Відтоді всі галицько-волинські князі, продовжуючи цю традицію, називалися князями і господарями "Руської землі" або "всієї Руської землі", а на печатках був відображений титул "короля Русі" (Rex Russiae). Галицький князь Роман Мстиславович, який зібрав усі етнографічні землі русинів, у літописі називається "самодержавцем усієї Русі".

На Заліссі, в Московщині, до титулу "всія Русі" повернулися знову наприкінці XV ст. На цей час (з 1448 p.) руська православна церква остаточно поділилася на дві митрополії - київську та московську. Церкву Русі та Білорусі (за тодішньою термінологію - Литви) очолював "митрополит Київський, Галицький і всія Русі", а на чолі самопроголошеної московської митрополії стояв свій митрополит, який, щоб не бути нижчим перед митрополитом київським, теж почав використовувати формулу "митрополит московський і всія Русі". У свою чергу, великі амбіції розпалилися і в московського князя Івана III.

Завершивши об'єднання заліських земель навколо Москви й остаточно звільнившись від монголо-татарського панування, він, с-а аналогією до митрополита, проголосив себе "Государем и самодержцем всея Руси" (1492 р.), хоч ні митрополит, ні князь на Наддніпрянській Русі нічим не володіли й зовсім не мали підстав брати на себе титул "всія Русі". Цей титул використовували потім і наступники Івана III, хоч до назви країни він не мав жодного стосунку, бо Московська держава аж до 1721 р. ніколи офіційно не мала назви "Русь", яка, в свою чергу, як назва держави після загибелі Київської імперії ніколи й ніде не поновлювалася.

І в очах тодішніх західних європейців Московщина також не ототожнювалася з широко відомою в Європі Рутеніею (тобто Україною), а московити - з рутенцями. З поділом руської православної церкви на київську та московську митрополії започаткована константинопольською церковною адміністрацією традиція використовувати назви Мала Росія і Велика Росія ще більше зміцніла. Під її впливом галицький князь Юрій II (помер 1340 р.) як справжній спадкоємець Русько-Київської держави починав грамоти формулою: "Ми, Юрій, з Божої ласки природжений князь усея Малия Росії..." (1331 р. та ін.). І в грамотах константинопольських патріархів, починаючи з 1347 р., Галицько-Волинське князівство часто називається Малою Росією як протиставлення московським землям, тобто Великій Росії. У XV-XVII ст. українські книжники й високі церковні ієрархи стали вживати термін "Росія" і плутати його з назвою "Русь". В офіційних документах того часу засвідчені такі титули: "Митрополит Кіевского престола и всея Росіи" (митрополит Мисаїл, 1476 р.), "митрополит Киевъский, Галицький и всея России" (митрополит Іпатій Потій, 1605 р.) та ін., а русини (українці та білоруси) іноді називали себе "російським" або "роським" народом, підкреслюючи тим самим свою національну відмінність від московських "русских".

У самій Московщині терміни Росия, Россия на позначення країни почали вживатися в XVI ст.: назва Россия вперше засвідчена в московській грамоті 1517 р., а в надрукованому 1577 р. у Московській Слободі "Псалтирі" вперше вжито назву "Великія Росіи".

Від середини XVI ст. Россией стали називати всю сукупність земель, що увійшли на той час до Московської централізованої держави. Протягом XVI-XVII ст. з'явилися також прикметники росский, российский. Як відзначив М. Костомаров, "слово Россія або Росія, российский було на початку книжним, риторичним, подібним до того, як Франція називалася Галлією, Польща- Сарматією, Німеччина - Германією, Угорщина - Пан-нонією і т. д. З половини XVII ст. вона стала офіціозною, але загальновживаним народним словом не зробилася до пізніших часів" (Костомаров Н. Й. Давно ли Малая Русь стала писаться Малороссиею? //

Записки Українського наукового товариства в Києві. - К., 1928. - Т. XXVII.). У середині XVII ст. московський цар Олексій Михайлович, здобувши після Переяславської угоди 1654 р. протекторат над так званою Гетьманщиною, використав стару церковно-адміністративну термінологію константинопольської патріаршої канцелярії і в 1655 р. прийняв на себе титул "всея Великая, Малая и Белая Руси самодержец". Від другої половини XVII ст. і до першої половини XIX ст. Малоросія обмежувалася лише Лівобережною Україною, тобто Гетьманщиною (Полтавщина, Чернігівщина, а також м. Київ), поряд з якою були також землі Війська Запорозького (степова Україна) та Слобідська Україна. Для земель Війська Запорозького (південна Україна) царський уряд вигадав штучну назву "Новороссия". Слобожанщина, яка в урядовій мові тривалий час називалася "Слободская Украина", охоплювала всі східні етнографічні землі українців, тобто сучасну Харківщину, частину Сумщини, Донеччини, Луганщини, а також південь Бєлгородської, Воронезької, Курської і частково Ростовської областей Росії. Незважаючи на те, що історична Гетьманщина ("Малороссия") і Слобожанщина ("Слободская Украина") були заселені одним народом - українцями, ці землі тривалий час мали в царській Росії різний державно-правовий статус: Гетьманщина до другої половини XVIII ст. зберігала деякі прикмети автономної держави (хоч і під зверхністю російського імператора), а Слобожанщина від самого початку належала до Московської держави як її південна провінція. Різницю між цими територіями відчували й українські письменники кінця XVIII - початку XIX ст., які могли навіть протиставляти Слобідсько-Українську губернію Гетьманщині, а Г. Сковорода називав "Малоросію" своєю матір'ю, а "Україну" (Слобожанщину) - тіткою. Наприкінці XVIII ст. офіційна російська назва "Мала Росія", "Малоросія" почала поширюватися й на новоприєднані до Росії (після поділів Речі Поспо- литої в 1772, 1793 і 1795 роках між Росією, Австрією та Пруссією) правобережні українські землі. З 1832 р. царський уряд запровадив для Правобережжя колоніальну назву "Юго-Западный край".

Незважаючи на всі потуги царських чиновників, штучна назва "Малоросія" в Україні не прижилася і ніколи не вживалася серед простого народу. Так само і в Московщині аналогічний грецький витвір "Вели-коросія" побутував лише в офіційних документах, а не в усному мовленні. Щоб уникнути терміна "Малоросія", який царські колонізатори використовували як один з асиміляторських засобів, українська культурна еліта в XIX ст. вживала визначення "Южная Русь", "южнорусский" (наприклад, "Записки о Южной Руси" П. Куліша, "Букварь южнорусский" Т. Шевченка тощо). Колоніальна назва "Малоросія" разом з етнонімом малорос, малороси поступово набуває образливого для українців забарвлення як ознака чогось нижчого й менш вартісного.

На рівні малоросійства імперська Москва впродовж століть намагалася заморозити наш національний розвиток, що їй значною мірою вдалося зробити на загарбаних нею східних і південних теренах України. У Галичині, Прикарпатті й на Закарпатті, куди не сягнула загребуща московська рука, національна свідомість українців набагато вища (Наконечний Є. Украдене ім'я: Чому русини стали українцями. - Львів, 1998. - С. 30-41, 75-90. Див. також: Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. - Т. І. - К., 1994. - С. 44, 248.). На початку XVIII ст. відбулася зміна назви Московської держави. Цар Петро І намагався знищити почуття самобутності в українців та білорусів порівняно з московитами, а також і Московщину прилучити до європейської цивілізації. З цією метою він навіть мав намір перенести столицю до Києва. І для цього були певні підстави. "Україна цього часу являла яскравий контраст до Московії не тільки високим рівнем освіти і поширенням її в найширших народних масах, але й відмінністю загального духу культури, побуту і суспільних відносин. Тоді як Московія відгороджувалася від Заходу "китайським муром" і протиставлялася Європі, Україна з кінця XVII століття посилала значну кіль- кість своєї молоді у вищі школи країн Західної Європи" (Голубенка П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. - К., 1993. - С. 129.).

То ж не дивно, що Петро І, прагнучи наблизити Росію до Європи, почав спиратися на культурний потенціал України, яка відтоді тривалий час живила Московщину інтелектуальними силами. "Уже сама належність до української національності була певним атестатом для обіймання високої посади в Москві" (Пекарский П. Наука и литература в России при Петре Великом. - СПб, 1862. - С. 2.). У XVIII ст. в Росії не було жодної сфери інтелектуальної й адміністративної діяльності, в якій би не брали активної участі вихідці з Лівобережної України. Ця діяльність була дуже плідною й результативною в політиці, науці, освіті, літературі, культурі, музиці, журналістиці, образотворчому мистецтві й особливо в церковному житті (за Петра І вся вища церковна ієрархія складалася виключно з українців та білорусів). Серед найвідоміших постатей, які з України потрапили до Росії, - син козака Миргородського полку Федора Чайки Петро Федорович Чайка (у Росії він переробив своє прізвище на Чайковського) - дід відомого композитора Петра Ілліча Чайковського, Григорій Полетика (уклав порівняльний словник шістьма мовами - російською, давньогрецькою, латинською, французькою, німецькою, англійською), Федір Емін (зачинатель нового літературного жанру в Росії - російського роману), талановиті художники А. Лосенко, Д. Левицький, В. Бо-ровиковський, І. Мартос, всесвітньо відомі композитори М. Березовський та Д. Бортнянський і сотні інших культурних діячів. З України до Москви прийшли й перші граматики та словники церковнослов'янської мови, історичні твори та різноманітна література інших жанрів. Міграція українських діячів у Московщину не завжди була добровільною, а досить часто й примусовою із застосуванням драконівських методів (особливо стосовно неповнолітніх хлопців, яких систематично набирали для співацької капели при царському дворі й насильно, часто назавжди, розлучали їх з батьками).

Ті ж, хто перебирався до Росії добровільно, керувалися різними мотивами: одні шукали там чинів, нагород, почестей і слави, інші наївно сподівалися окультурити ту "варварську" країну, підняти її до українського рівня. Проте не минуло й півстоліття, як настало гірке розчарування. Розвиток Російської імперії пішов не так, як того хотіли київські книжники, а згідно з політикою і законами панівної російської нації. "Причини поразки українців у їх змаганнях на культурному полі, спрямованих на реформування Московської держави і наближення її до дійсних культурно-історичних традицій Київської Русі, інакше кажучи - до українських традицій, пояснюються причинами державно-політичного і культурного порядку.

Нова російська держава своїм стилем і своїми порядками була московського походження і не могла бути перетворена лише культурними засобами і культурними силами іншого народу. І тому було утопією ту державу культурно завоювати і реформувати в дусі і стилі зовсім іншого народу й іншої культури. Які б не були великі українські впливи в російській культурі, російська держава абсорбувала тільки те, що відповідало їй і психології російського народу. Українська культура не могла перемогти тенденцій і традиційного ладу російського люду, бо вона була їй чужою і тому чинила спротив, який пізніше перейшов у наступ і нищення української культури всіма адміністративними, поліційними засобами держави" (Голубенка П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. - Нью-Йорк - Париж - Торонто. - 1987. - С. 288. Цит. за працею: Наконечний Є. Украдене ім'я: Чому русини стали українцями. - Львів, 1998. - С. 86.).

До цього слід додати, що послідовна, тривала і цілеспрямована боротьба російського царизму проти всього українського була спрямована не тільки на нищення багатовікових культурних здобутків нашого народу, але й на зміну його ментальності, перетворення його в пасивне "стадо баранов". Батогом (репресивними заходами) щодо простого люду і пряником (роздаванням привілеїв, дворянських звань, нагород, престижних і вигідних державних посад, маєтків з кріпаками) стосовно колишньої козацької старшини та її нащадків російській царській владі значною мірою вдалося досягнути своєї мети - знекровити українську еліту, знищити в ній почуття національної свідомості й солідарності і в такий спосіб обезглавити українське суспільство.

Для України це мало фатальні наслідки. Адже коли в XIX ст. у багатьох народів Європи почався історичний етап національного відродження, і в них (зокрема, у західних і південних слов'ян) національно-патріотичні рухи очолили найбільш заможні, освічені і впливові верстви суспільства, в Україні переважна більшість представників панівних класів (дворяни, буржуазія) вже були настільки денаціоналізовані, що сприймали українську ідею байдуже, а українська мова, яка стала мовою переважно неосвічених селян, культура й національні інтереси українського народу загалом для них уже були далекими, чужими і навіть ворожими.

Через це в боротьбі з українським національно-визвольним рухом денаціоналізована українська суспільна еліта, за незначними винятками, по суті виступила союзником царизму. У 1721 р. за указом Петра І Московська держава дістала назву "Российская империя", яка об'єднала, крім власне російського, також й іншоетнічні та іншомовні народи. Похідний від іменника Россия прикметник российский став означати належність до Російської імперії. Змінюючи назву своєї держави, Петро І прагнув таким чином не тільки знищити почуття окремості українців та білорусів стосовно московитів, але й присвоїти величезні політичні та культурні надбання Київської Русі. Однак постає питання: чому в такому разі він не використав традиційного терміна Русь ("Русская империя"), а запозичив грецький термін Россия? Річ у тому, що слово Русь у Московщині серед простого люду не вживалося. І там, і в усій Європі знали, що Русь - це край, який лежить північніше Чорного моря над Дніпром, Дністром, Бугом і Сяном. Якби Руссю було названо й Московську державу, це скрізь могло б сприйматися, що вона стала частиною споконвічної Русі-України.

Щоб з'єднати Україну й Московщину в одну державу, в якій геополітичним центром сприймалася б московська територія, а Україна виступала б як придаток до неї, Петро І і вда вся до штучного, але на той час досить поширеного церковного терміна Росія, Россія (Детальніше див.: Цегелъський Л. Звідки взялися і що значать назви "Русь" і "Україна"? - Львів, 1907. - С. 57. Див. також: Наконечний Є. Зазнач, праця. - С. 87.).

Давній термін Русь, узятий в українців, у формі прикметника русский від XVI ст. в Московщині почав спорадично використовуватися для назви російської народності. Варто звернути увагу на незвичну атрибутивну форму цього етноніма. Адже самоназви всіх слов'янських народів є субстантивними й відповідають на питання іменника хто? (українець, білорус, поляк, чех, словак, хорват), а не присвійного прикметника чий? Росіяни ж, на відміну від закономірної самоназви українця у часи Київської Русі - русин (хто?), коли йдеться про їхню національну належність, відповідають на питання чий? ("русский"), тобто фактично стверджують, що йдеться про тих, котрі належать русинам (Наконечний Є. Украдене ім'я: Чому русини стали українцями. - С. 90-91. ).

Проте є й інше тлумачення цього етноніма. На думку деяких дослідників, самоназву русские слід вважати реліктом колоніальної клички слов'янізованої чуді. Як відомо, протягом Х- XII ст. київські та новгородські культуртрегери у процесі християнізації цих племен нав'язали їм богослужбову мову Києва і назву, яка вказувала на належність їх до Русі ("русские") (Липа Ю. Призначення України. - Нью-Йорк, 1953. - С.153. ).

За іншою версією, атрибутивна форма терміна русский пояснюється монголо-татарським впливом. У підвладному монголо-та-тарам Заліссі, згідно з їхніми уявленнями про державний устрій, будь-який підданець втрачав свою особистість, навіть національну належність, і ставав річчю, власністю правителя, який може ним довільно розпоряджатися. Зокрема, чудський за походженням підданий, що був власністю руського князя, для монголів теж ставав руською людиною, а не індивідуальною особистістю. При частих переписах прикметник русский закріпився серед населення Залісся на означення етноніма (народного імені) (Наконечний Є. Украдене ім'я: Чому русини стали українцями. - С. 93. ). Через це й мова цього народу стала називатися "русским языком", а не "российским" (хоч М. Ломоносов назвав свою працю "Российская грамматика"), бо це означало б "мова всіх народів, які входять до російської держави".

В офіційному вжитку етнонім русский закріпився наприкінці XVIII ст., коли цариця Катерина II "высочайшим повелением" остаточно наказала московському народові називатися "русскими" і заборонила йому вживати назву "московитяне". Однак етнонім русские чи руські зовсім не сприймали сусідні з Московщиною народи - білоруси, поляки і тим більше українці, які не могли змиритися з тим, щоб їхня давня самоназва була перенесена на московитів. Першими на компроміс пішли поляки як найменш зацікавлена сторона: щодо московитів, які стали називати себе русскими, вони почали вживати похідний від грецького слова "Росія" термін росіяни (Rosjanie, Rosjanin, Rosjanka).

Услід за ними цей термін у писемній мові, а потім і в усному мовленні почали використовувати й українські та білоруські автори, і в українській мові він став літературною нормою. На відміну від цього, в білоруській мові вживання термінів рускі, расійскі згодом було пристосоване до норм вживання рос. русский, российский. Двозначність і некоректність прикметникової форми етноніма русский були очевидні й для самих росіян. Протягом XVIII-XIX ст. вони робили спроби виправити цей термін, запровадивши замість нього субстантивовані форми россы, россіяне. Однак ці форми, породжені високим "штилем", стали сприйматися як архаїчні й не прижилися (Агеева Р. Страны и народы: Происхождение названий. - М., 1990. - С. 152; Наконечний Є. Украадене ім'я: Чому русини стали українцями. - С. 92. ).

У російському прикметнику руусский злилися два поняття: руський (тобто "український") і русский "російський", а це призводить до непорозумінь і навіть до політичних спекуляцій. У сучасних російських засобах масової інформації і навіть у деяких наукових працях поняття руський епохи Київської Русі, що однозначно означає "український", передається словом русский і трактується як "російський". Пропозиція академіка Д. Лихачева увести в російську мову прикметник русьский від іменника Русь, на відміну від русский у значенні "російський", не знайшла підтримки з боку російських учених і російської громадськості. Більше того, нині стало модним навіть підміняти поняття Древняя Русь, древнерусский (тобто "належний до періоду Київської Русі") простішими і декому вигіднішими Русь (у розумінні "Росія"), русский. А звідси - далекосяжні висновки: Київська Русь - це те саме, що й Росія, а давньоруська мова - це "русский язык". Отже, виходить так, що нинішня російська мова звучала у золотоверхому стольному граді Києві, а це значить, що давньоруські мешканці Києва (та й усе слов'янське населення Київської Русі) були русскими, тобто росіянами. Коли і звідки взялися тут українці, для багатьох українофобів залишається загадкою.


Страница:  1   2   3 

Скачать работу можно здесь Скачать работу "Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов" можно здесь
Сколько стоит?

Рекомендуем!

база знанийглобальная сеть рефератов