Історія України

17-18-19,Уперше козаки згадуються в історичних хроніках наприкінці XV ст. Вже тоді вони допомагали полякам боротися з татарами. Основними джерелами формування нової соціальної верстви в Україні були селянство, яке, тікаючи у степ, протестувало проти закріпачення та посилення феодальної експлуатації, та міщанство, котре йшло на південь спочатку з метою сезонного промислу, полювання, рибальства, а потім об'єднувалося й будувало на Дикому полі невеличкі захисні містечка - прообрази Січі. Головними справами козаків були організація походів проти татар і заготівля дичини та риби. У 1556 р. на о. Мала Хортиця черкаський староста Д. Вишневецький заснував фортецю, яка започаткувала Запорізьку Січ. Своє місцеположення Січ періодично змінювала. У 70-ті роки XVI ст. вона містилася на о. Томаківка (біля м. Марганець Дніпропетровської обл.), у 90-ті роки - на о. Базавлук. З 1638 по 1652 рр. Січ розташовувалася на Микитиному Розі (тепер м. Нікополь). З політичної точки зору Запорізька Січ була фактично зародком майбутньої української держави. Однак специфічні історичні умови зумовили його своєрідність. Козацтво поділялося на полки чисельністю 500- 1000 осіб. Полки складалися з сотень. А декілька сотень у свою чергу складали курінь. Усе козацьке військо очолював гетьман (з часів Б. Хмельницького), а запорожців - кошовий отаман. У військовому плані Січ складалася з 38 куренів, а територіальне - з 8- 10 паланок. Вступ і вихід з Січі були добровільними. Прибульцеві міняли ім'я, аби приховати минуле втікача. На Січі поряд із повноправними козаками були й новаки - джури, молодики. Протягом трьох років вони не могли брати участь у виборах старшини і, як правило, прислужували бувалим козакам. Загалом Військо Запорізьке можна поділити на січових козаків - нежонатих, загартованих у боях, і волосних - сімейних козаків, які більший час жили за межами Січі, де не гребували землеробством, промислами, торгівлею. Саме січові козаки становили цвіт Війська Запорізького і називалися товариством або лицарством. Життя запорізького козацтва будувалося на демократичних засадах.Утім це суспільство не можна назвати цілком демократичним, оскільки соціальне розшарування серед козаків визначало й їхню політичну нерівність.Функції законодавчого органу виконувала загальна козацька рада. Владу виконавчу репрезентували кошовий отаман і старшина.Характерною рисою формування Коша була виборність.Загальна козацька рада, збираючись двічі на рік (1 січня і 1 жовтня), обирала старшину, затверджувала плани походів, вирішувала питання стосунків з зарубіжними країнами, розподілу землі тощо. Поступово формується козацька адміністрація - військовий суддя, військовий отаман, хорунжий, гармаш, полковник, писар, осавула та ін. Контроль за їхньою діяльністю здійснювала козацька рада. Своєрідною у Запорізькій Січі була правова система. На відміну від усієї території України, де діяли Литовський статут, Магдебурзьке право, укази королівської влади і навіть «Руська правда», у Січі найважливішу роль грало власне козацьке право. Воно являло собою сукупність правових звичаїв, які сформувались у сфері козацьких суспільних стосунків. Це право було неписаним, оскільки козаки вважали, що будь-які писані закони так чи інакше обмежать їхню волю. Козацьке право фіксувало стан стосунків, які вже склалися, затверджувало військово-адміністративну організацію, порядок землекористування, кваліфікувало види злочинів, покарань і т.ін. Отож є всі підстави говорити про досить яскраво виражену форму державності, до того ж державності з усіма ознаками демократичної республіки: фактична рівність козаків, відсутність кріпосного права і феодальної власності на землю.Важливим об'єднуючим чинником було переплетіння волелюбних і релігійних настроїв козацтва.Захист православної віри слугував потужною ідеологічною основою життя Запоріжжя.Разом із тим не можна не зазначити і внутрішньополітичних суперечностей - майнова нерівність, соціальне розшарування, конфронтаційні настрої.При цьому козацька державність мала цілий шерег особливостей, які не дали Запорізькій Січі можливості стати повноцінною державою. Передусім підвалини її створення були скоріше моральні, ніж етнічні. Сюди ж слід віднести нечітку визначеність території.Окрім цього, основною, якщо не єдиною функцією Запорізької Січі як державного утворення була військова конфронтація. А питанням внутрішнього устрою - фінансовій системі, освіті, інфраструктурі, будівництву міст тощо - уваги практично не приділялося. Однак існування Запорізької Січі було вельми значним фактором у міжнародних стосунках. Кіш Війська Запорізького вів переговори і укладав угоди з Польщею, Росією, Кримським ханством, Швецією, підтримував своєю військовою потугою окремі держави і коаліції.

20 Останній період (1734--1775 рр.) в історії З. С. позначився з одного боку, помітним економічним піднесенням Запоріжжя, з другого -- поступовим занепадом автономії З. С. і тих порядків, які були властиві їй у ранній період. Посилення феодально-кріпосницького і національного гніту в центральних районах України і відносний спокій на російсько-кримських кордонах сприя-ли народній колонізації Запоріжжя. В 70-х роках 18 ст. населення Запоріжжя становило, ймовірно, 100 тис. чол. У зв'язку з цим ускладнилося й управління краєм. Саме тоді склався адміністративно-територіальний поділ Запоріжжя на 8 паланок (округів). Відбулися зміни і в економіці З. С., що полягали насамперед, у розширенні землеробства, якого раніше майже не було, в дальшому розвитку скотарства і промислів. У сільському господарстві значне місце зайняли зимівники, де успішно розвивалося скотарство, конярство, вівчарство та землеробство. Робочу силу великих зимівників становили наймити. Основна маса населення зосереджувалася, однак, не в зимівниках, а в слободах. Земля вважалася власністю всього війська і Кіш відводив її власникам зимівників і слобідським громадам. Населення слобід виконувало різні повинності. Головною повинністю козака була військова служба на власний кошт. Посполитих звільняли від військової служби, але натомість вони відбували багато інших повинностей на користь війська і сплачували грошові податки. Найману працю широко застосовували і на промислах -- рибних, соляних, у чумацтві тощо. Заможне козацтво всіляко обмежувало компетенцію військової ради, прагнуло замінити її Радою старшини і «значного товариства». За Нової Січі козацтво почало відокремлюватися від посполитих, перетворюватися на верству, головним обов'язком якої було відбування військової служби, а привілеєм (для більшості в основному тільки формальним) -- участь у самоврядуванні, передусім у військовій раді.Для нагляду за діями кошової старшини біля Січі 1735 р. було збудовано Новосіченський ретраншемент і поставлено військову залогу. Вживалися заходи для перевірки козацьких компутів (списків) і впровадження паспортів. На кордонах Запоріжжя за наказом царського уряду збудовано систему укріплених ліній і засновано військові поселення Нову Сербію (1752 р.) і Слов'яно-Сербію (1753 р.). Після ліквідації гетьманства (1764 р.) З. С. лишалася єдиним українським краєм, де ще зберігалася автономія. За Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 р. кордони Росії відсунулися до гирла Південного Бугу, і З. С. втрачала значення форпосту в боротьбі проти турецько-татарської агресії. На початку червня 1775 р. царські війська на чолі з генералом П.Текелієм, що поверталися з турецького фронту, обложили З. С. і 4-5(15-16).VI.1775 р. Не маючи сил боронитися, кошовий отаман Петро Іванович Калнишевський змушений був здати фортецю без бою. Разом із старшиною його було заарештовано і на пропозицію Потьомкина зіслано одвічно до Соловецького монастиру, де він помер на 113 році життя у 1803 р. Запорізьке військо було оголошене розпущеним. Землі З. С. царський уряд почав роздавати поміщикам, а козаків покріпачувати. Це спричинилося до втечі частини запоріжців на підвладну Туреччині територію в гирлі Дунаю, де вони заснували Задунайську Січ.

21 Навесні 1768 р. запорожець М. Залізняк сформував під Чигирином повстанський загін, його ядром були запорожці, навколо яких об'єдналися тисячі селян. На бік повсталих перейшов уманський сотник І. Гонта зі своїми козаками. Повстанці взяли Умань - міцну фортецю, одну з опорних точок польської шляхти в цьому регіоні, що стало переломним моментом у розгортанні Коліївщини. Ця перемога робила досить реальною перспективу розростання гайдамацького руху як у західному, так і в східному напрямках, що означало його поширення не тільки на власне польські землі, а також і на Лівобережжя. Катерина II чудово розуміла, що в основі Коліївщини лежать не лише національно-визвольні змагання та релігійне протистояння. Важливою складовою цього руху була антифеодальна боротьба, і тому попадання на російський ґрунт навіть іскри гайдамацького руху спричинили б серйозні соціальні наслідки: російські селяни також могли піднятися проти феодалів. Непокоїла російський уряд й участь у гайдамацькому русі російських селян, міщан і навіть солдатів, які після повернення на батьківщину могли стати носіями небезпечних для правлячих кіл ідей, організаторами антиурядових акцій. До того ж тактика доброзичливого ставлення до гайдамаків ускладнила ро-сійсько-турецькі відносини, оскільки повстанці, переслідуючи шляхту і євреїв, перейшли кордон і спалили ту-рецьке місто Балту. Цей інцидент викликав бурхливий протест турецького султана, кримського хана та молдав-ського господаря. Причому Туреччина загрожувала навіть війною, до якої Росія у той час не була готова. Усі ці фактори зумовили зміну тактики російського уряду стосовно гайдамацького руху - після зближення з Польщею Росія розпочинає в другій половині червня 1768 р. каральні акції проти повстанців. Підступно були схоплені М. Залізняк та І. Гонта. Протягом липня-серпня було розгромлено більшість гайдамацьких загонів, але остаточно Коліївщина була придушена лише навесні 1769 р.

22 за Російської імперії: заснування і розвиток міста.У 1-й половині XVIII століття більша частина Південного Прибужжя залишалася слабо заселеною. Поштовхом для подальшого заселення краю став вихід Російської імперії, внаслідок російських воєн з Туреччиною, до Чорного моря -- за Кючук-Кайнарджийською мирною угодою 1774 року Вітовка разом з землями між Дніпром і Південним Бугом відійшла до Росії. У Вітовці було влаштовано шпиталь, де лікували цілющою водою з джерел і місцевими травами. Тут стояли частини Бугського єгерського корпусу під командуванням Михайла Кутузова.1789 року командир Новоросії Григорій Потьомкин перейменував Вітовку на Богоявленськ, з причини цілючих джерел води, які були «даром Божим». Тут же було зведено Богоявленську церкву. Також Потьомкін побудував собі будинок, у який постійно навідувався, навіть коли був у справах у Херсоні.Від кінця XVIII ст. територія нинішньої Миколаївщини, як і всього Північного Причорномор'я, активно колонізується. У заселенні регіону брали участь представники багатьох народностей. І хоча характерною рисою Півдня була поліетнічність, проте основна маса населення складалася з етнічних українців -- крім тих, що жили тут здавна[10], сюди прибували українські переселенці з Полтавської, Чернігівської, Київської та інших губерній.Місто Миколаїв було закладене 1789 року князем Григорієм Потьомкіним на півострові при злитті Інгулу і Південного Буга як флотське і корабельне місто. Першим громадянином міста став підприємець, військовий діяч і будівничий Михайло Фалєєв. Саме ордер № 1065 від 9 вересня 1789 року для нього і є першою документальною згадкою сучасної назви міста:« Фаберову дачу іменувати Спаське, а Вітовку -- Богоявленське, а нову верф, що зводиться на Інгулі -- містом Миколаїв ... »Існує версія, що місто отримало свою назву на честь перемоги російських військ 1788 року під час взяття турецької твердині Очаків, що збіглася з Днем Миколая.Будувалося місто за спеціально складеним російським архітектором Іваном Старовим планом -- з прямими вулицями і кварталами правильної форми. Життя Миколаєва було повністю підпорядковане суднобудуванню і флоту. Майже сто років тут знаходився штаб Чорноморського флоту. За губернаторства О.С. Грейга у 1-й третині ХІХ ст. у Миколаєві вперше було здійснено спробу збудувати водогін, почалася прокладка кам'яних тротуарів, озеленення вулиць.1862 року в місті було відкрито комерційний порт, що послужило поштовхом до перетворення Миколаєва на значний економічний і торгівельний осередок. Вже наприкінці XIX століття Миколаївський порт посідав третє місце після Петербургу і Одеси за обсягами торгівлі з іноземними державами, а за експортом зерна, головними постачальниками якого були степові губернії, -- перше місце в Російській імперії. Місто стає важливим промисловим центром на півдні України.

23Декабримсти -- російські дворяни-революціонери. Одним з провідних осередків їх руху був Київ. Тут діяло Південне товариство декабристів (з 1821 керівниками були П. І. Пестель, М. П. Бестужев-Рюмін, С. І. Муравйов-Апостол, С. Г. Волконський та ін.).Припинило існування після придушення повстання декабристів царською владою у грудні 1825. Півдемнне товаримство декабримстів -- таємна революційна організація декабристів в Україні.Створена в березні 1821 членами Тульчинської управи колишнього «Союзу Благоденства» (П. Пестель, О. Юшневський, 0. Баратинський та ін.), які ввійшли до т. зв. Корінної думи товариства. П. Пестель, О.Юшневський від П. Т. Д. становили т. зв. Директорію. Незабаром членами цього товариства стали брати С. і М. Муравйови-Апостоли, М. Бестужев-Рюмін та інші офіцери 1-ї та 2-ї армій, розквартированих в Україні.З'їзд 1822 остаточно затвердив створення товариства. На з'їзді 1823 було схвалено поділ товариства на 3 управи (філії): Тульчинську на чолі з П. Постелем (пізніше 0. Баратинським), Кам'янську на чолі з В. Давидовим і С. Волконським та Васильківську на чолі з С. Муравйовим-Апостолом і М. Бестужевим-Рюміним. Учасники з'їзду 1824 обговорили і схвалили програму товариства -- «Руську Правду», написану П. Пестелем. На з'їзді в 1825 обговорювались питання про можливість організації повстання в армії проти царизму. Керівники Південного Товариства прагнули об'єднатися з Північним Товариством декабристів. Навесні 1824 П. Пестель вів переговори в Петербурзі з керівництвом Північного Товариства, але йому не вдалося схилити до об'єднання на основі «Руської правди», хоч північні декабристи готові були прийняти республіканський принцип, а П. Пестель -- ідею Установчих зборів замість диктатури Тимчасового верховного правління. Було досягнуто домовленості про спільність дій в разі початку повстання та про скликання в 1826 об'єднавчого з'їзду. В 1823-25 велись переговори Південного і Польського Патріотичного Товариства про можливість спільного виступу проти царизму. У вересні 1825 до Південного Товариства увійшло Товариство Об'єднаних Слов'ян, яке склало в ньому Слов'янську управу.Виступ декабристів, намічений на літо 1826, був прискорений смертю Олександра І. Обстановка «міжцарів'я» та загроза викриття змусили керівників Південного Товариства перенести повстання. Припинило існування після придушення повстання декабристів царською владою у грудні 1825.

24, Криммська війнам (1853--1856), або Східна війна -- війна між Російською Імперією і союзницькими військами Туреччини, Великобританії, Франції і Сардинського королівства за панування на Близькому Сході і Балканах.В ході дипломатичного конфлікту з Францією з питання контролю над церквою Різдва Христова у Віфліємі, Росія, з метою чинити тиск на Туреччину, ввела війська до Молдови і Валахії. Відмова російського імператора Миколи I вивести війська призела до оголошення 4 (16) жовтня 1853 року Туреччиною, а за нею Великою Британією і Францією, війни РосіїНайбільш важлива подія війни - спільна англо-французька експедиція і напад на Севастополь. Облога Севастополя продовжувалася рік до вересня 1854. Росія зазнала поразки. Війна закінчилася Паризьким миром у 1856.Окрім Кримського півострова, військові дії проходили на Балтійському морі, Кавказі та в районі Дунаю.На стороні союзних сил діяли військові підрозділи сформовані з залишків задунайських козаків. У жовтні 1853 року Михайло Чайковський домігся створення регулярних козацьких підрозділів у Турецькому війську. 23 січня 1854 року козаки склали присягу. З Константинополя привезли козакам знамено Запорозької Січі, а Садик-Паша (ім'я Михайла Чайковського в Туреччині) отримав від султана титул "міріан-паша" (кошовий отаман).У лютому військо Садик-Паші ввійшло в Бухарест, а сам він став губернатором Румунії. На початок березня його війська зайняли позиції на річці Прут, готуючись до боїв із росіянами. Та уряд Австрії почав тиснути на султана, вимагаючи відвести загони. Султан погодився, висловив подяку Чайковському і навіть присвоїв йому титул "Око, вухо і правиця престолу".

25, Кирило-Мефодіївське братство було засновано в Києві 1846 р. Членами братства, очолюваного істориком, ад'юнкт-професором Київського університету М.Костомаровим, були полтавський учитель В.Білозерський, службовець канцелярії генерал-губернатора М.Гулак. Пізніше до них при-єдналися П. Куліш і Т.Шевченко. Це був цвіт тогочасної молодої української інтелігенції. Всі вони захоплювалися ідеями свободи і демократії, все-слов'янського єднання, тому й свою таємну організацію назвали на честь великих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія. Принципові положення політичної програми братства були викладені у «Книзі буття українського народу» та «Статуті Кирило-Мефодіївського братства». Братчики вірили в те, що прийде час, коли «вся слов'янщина встане, і не залишиться в ній ні царя, ні пана, ні холопа». Ставилося за мету об'єднати всі слов'янські народи в одну федерацій, в якій кожний народ зберігав би свою свободу. Провідна роль відводилася Україні: Київ мав стати столицею федерації, де збирався б загальний сейм. На поглядах членів Кирило-Мефодіївського братства дещо позначалася програма Товариства об'єднаних слов'ян. Новою тут була ідея месіанізму українського народу. М.Костомаров був переконаний в тому, що за Україною, яка повстане зі своєї могили, підуть усі слов'янські народи. Однак члени братства по-різному дивилися на засоби досягнення цієї мети. Більшість схилялася до шляху реформ і «м'яких» методів. Меншість, насамперед в особі Т.Шевченка, займала радикальні позиції. Розходилися члени братства і стосовно того, що є першочерговим і головним. Для М.Костомарова це були єдність і братерство слов'ян. Т.Шевченко ж палко обстоював соціальне та національне звільнення українського народу.

27 Окупація України більшовиками не спричинила спершу ґрунтовних змін в нац. відносинах в Україні. Серед більшости Р. на У., гол. в держ., адміністративному й партійному апараті, переважало переконання, що змінилася тільки форма політ. влади і що Росія має залишитися неподільною і їй далі належатиме необмежене панування над українцями й ін. народами сов. імперії. У панівній, укр. за назвою партії -- КП(б)У кількісно переважали Р. (53,6% у 1922) або ін. нац. елементи (євреї, балтійці тощо), байдужі, а то й ворожі до укр., питання і взагалі до українства. Ці рос. елементи в КП(б)У намагалися навіть відокремити від укр. яац. території Донеччину і Криворіжчину, створивши 1918 окрему Донецько-Криворізьку Республіку Совєтів у складі РРФСР, або загалом ігнорували існування УРСР, вважаючи і її й саму КП(б)У тимчасовими фікціями. Окупація півдня України більшовиками, а згодом білогвардійцями не зупинила процес будівництва. Кожна з воюючих сторін намагалась швидше закінчити всі необхідні роботи та отримати у свою власність сучасні бойові кораблі.Навесні 1919 року більшовики захопили Херсон, Миколаїв, Одесу, Крим. Увійшов до складу Червоного флоту УСРР. В той час, у Миколаєві більшовики, шляхом терору та авральних робіт, почали терміново добудовувати крейсер «Гетьман Богдан Хмельницький», лінкор «Соборна Україна» та низку міноносців.Проте скористатися цим не встигли. Влітку 1919 року весь південь (як і схід) України було зайнято силами Добровольчої армії.

26 Найціннішою архівною знахідкою, матеріали якої розкривають історію життя Миколи Аркаса, i власноруч заповнена ним біографічна анкета, яка нині зберігається в Чернигівському історіографічному музеї. «Я народився у Миколаєві, Херсонській губернії» - писав він. «Батько мій - син вчителя Чорноморської штурманської школи Микола Андрійович Аркас, служив, як і всі його брати, у Чорноморському флоті з 1871 по 1881 р.р. у чині генерал-ад'ютанта, адмірала, був головним командором чорноморського флоту і портів. Мати моя Софія Петрівна - дочка оберштернкрігкомісара Чорноморського флоту, дійсного статського совітника Петра Григоровича Богдановича, переведеного у 1793 р. До Чорноморського флоту із бунчуковських товаришів Полтавського полку. Вчився я у одеській приватній гімназії Стародубцева і у 1875 році скінчив курс Одеського Новоросійського універсітету на природознавчому факультетi». Визнаючи у цій анкеті свій світогляд, як демократично-національний, М. Аркас відзначає першорядну роль на його формуванні сімейного виховання, гімназійних вчителів, знайомства з творчістю Тараса Шевченко, Павла Кутіша. Без будь-яких власних коментаріїв він наводить висновок домашньої вчительки молодих членів родини Аркасів, який вона занотувала у своєму таємному щоденнику, що випадково потрапив до його рук. «Как родители, так и дети, особенно старший сын (тобто Микола), большие патриоты, которые очень любят свою Малороссию и сильно ненавидят Петра Великого и всех, кто не ценит и не любит Малороссии». Про своє майнове становище і місце у державно-чиновницькому апараті Російської імперії Микола Аркас повідомляє, що у Херсонському та Одеському повітах Херсонської губернії має маєток, де з 1881 року (тобто з року смерті батька) веде власне господарство. До того ж є почесним мировим суддею Херсонського округу і у чині статського радника входить до апарату морського міністерства. Містифікація з його соціальним статусом розпочалася у 1899 році у Москві, де відбулася прем'єра Аркасової опери «Катерина». Її показували там без оголошення прізвища автора, але дотошний репортер «Московских ведомостей» все ж зумів якось вивудити це прізвище, але при цьому звів на сторінках газети чиновника морського відомства до адмірала, переплутавши таким чином батька з сином. З того часу міф про російського адмірала - українського патріота пішов гуляти як серед ворогів, так і серед друзів українства. Те саме можна сказати і про «генеральство» Аркаса, про те, що він дослужився до високого цівільного чину, дійсного статського радника, що рівнозначно війсковому званню генерал-майора. Хоч це твердження навіть увійшло в енциклопедичну літературу і потрапило на сторінки вступного нарису до київських перевидань «Історії України-Русі» 1990-91 років, але воно так само міфічне, як і легенда про Аркасове «адміральство». Його спростовує вищезгадана архівна згадка, в якій сам Микола Аркас засвідчує свій чин статського радника, рівнозначного полковнику у війську.

28 Організамція Україмнських Націоналімстів (ОУН) -- український громадсько-політичний рух, що ставить собі за мету встановлення Української Соборної Самостійної Держави, її збереження та розвиток. Визначивши себе як рух, а не як партія, ОУН засуджувала всі легальні українські партії Галичини як колабораціоніські. Заснована 3 лютого 1929 року, легалізована в Україні у 1993 році Діяльність організації спрямована проти польського режимуСучасні українські історики відзначають, що "ОУН сприймала терор і насильство як політичний інструмент проти зовнішніх та внутрішніх ворогів".[2] Крайовий провід ОУН тлумачив терор як засіб, що мав призвести до загального антипольського повстання. Терористичні акти разом з відповідними діями польської влади мали довести українське населення до стану постійного революційного кипіння, щоб у слушний момент взятися за зброю і стати до остаточної розправи з ворогом.За даними сучасних українських істориків «ОУН здійснила в Галичині й на Волині сотні акцій саботажу, включно із підпалами маєтків польських землевласників, бойкотів державних шкіл та польської тютюнової й горілчаної монополії, десятки експропріаційних нападів на урядові установи з метою здобуття капіталів для своєї діяльності, а також більше 60 вбивств»Терор ОУН був спрямований не тільки проти зовнішнього, але й проти внутрішнього ворога, у першу чергу - проти тих, хто виступив за нормалізацію стосунків з польським урядом. Сучасний український історик Я.Грицак відзначає, що «всього націоналістичне підпілля провело 63 замахи. Їхніми жертвами стали 25 поляків, один росіянин і один єврей; більшість - 36 - були українцями (з них один комуніст!)». Найвизначнішими жертвами терористичних актів ОУН були польські чиновники Тадеуш Голувко та Броніслав Перацький (який особисто був відповідальний за так звану пацифікацію, яка призвела до масових арештів та знущань над українцями), чиновник радянського консулату Олексій Майлов (вбитий у помсту за голодомор 1932-33 у Радянській Україні) та колишній сотник УГА, директор Української академічної гімназії у Львові Іван Бабій, звинувачений у співробітництві з поляками.Терористичними акціями ОУН спровокувала поляків на репресії проти мирного населення (так звана "Пацифікація" 1930 року), тільки за підозру у приналежності до ОУН українця могли ув'язнити до п'яти років (спеціально для ув'язнення українських патріотів було відкрито концтабір «Береза Картузька») та поставили у скрутне становище партії леґального сектору. Українське політичне життя опинилося перед загрозою повністю бути загнаним у підпілля.У 1934 році польська поліція заарештувала декількох провідних діячів ОУН, у т. ч. Степана Бандеру і протримала їх в ув'язненні до початку Другої світової війни.У 1938 р., після утворення у Чехословаччині української автономії на території сучасного Закарпаття, ОУН охопила своїми впливами її політичне, економічне, культурне життя. У лютому 1939 р. на виборах до Сейму Карпатської України перемогла коаліція самостійницьких сил, яку підтримувала ОУН. Після окупації у березні 1939 р. Німеччиною Словаччини, Карпатську Україну віддали Угорщині. 15 березня 1939 року було проголошено державну незалежність Карпатської України, після чого до країни увійшли угорські війська. Тоді ОУН було створено "Карпатську Січ", що більше місяця вела смертельну боротьбу з мадярськими окупантами, проте сили були нерівними і державу було окуповано та придушено.Після подій у Карпатській Україні, що виявили справжнє ставлення німців до українського питання, Провід українських націоналістів (ПУН) зайняв чітку і виразну позицію щодо політики гітлерівської Німеччини, яка стала виразно антинімецькою [Джерело?]. У постановах Римського Збору відзначалося: "Українські визвольні змагання цілковито підметні в своїй основі й незалежні від кожночасного укладу міжнародних сил. Ніколи і ні в якій ситуації не піде український націоналізм на компроміси із займанцями України… Тільки з тими народами, що респектують ідею українського державного і соборницького визволення". ОУН самостійно почала готуватися до можливої війни, розраховуючи на власні сили і готуючись до протистояння з двома окупантами: німецьким нацизмом і російським більшовизмом.

29 Після завершення Другої світової війни Радянський Союз постав перед проблемою відбудови значною мірою зруйнованої економіки. Особливо постраждала Україна: зруйновано 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тис. сіл, з яких 250 були спалені дощенту. Демографічні втрати становили майже чверть загальної чисельності населення. Близько 10 млн осіб залишилися без житла. Збитки, завдані війною, складали астрономічну в тодішніх підрахунках суму - 286 млрд крб. У серпні 1946 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон про п'ятирічний план відбудови й розвитку народного господарства. Ставилося завдання довести валовий продукт промисловості в 1950 р. порівняно з 1940 р. до 113%. Особливо значні труднощі переживало сільське господарство. У цю сферу спрямовувалося всього близько 7% капітальних витрат. Селянство утискувалося надмірними податками. Ситуація в 1946- 1947 рр. ще більше погіршилася у зв'язку з неврожаєм та голодом. Значно скоротилося поголів'я худоби. Незважаючи на це, обов'язкові поставки сільгосппродукції державі майже не знизилися. Зате СРСР надавав широку підтримку країнам Східної Європи, котрі під тиском Москви стали на шлях «соціалістичного будівництва». В 1946 р. СРСР експортував 1,7 млн тонн зерна. В цей же час сотні тисяч селян України, інших республік вмирали від голоду. Міжнародна спільнота запропонувала свою допомогу в подоланні наслідків Другої світової війни та голоду 1946-1947 рр., однак Москва відмовилася від неї, а також від допомоги, запропонованої США («план Маршалла»). Отже, радянський народ був покинутий напризволяще власною владою. Такими були умови відбудови зруйнованого народного господарства: командно-адміністративні методи, державна, соціалістична власність, панування колгоспно-радгоспної системи в сільському господарстві, практично повна відсутність економічної зацікавленості працівника в розвитку виробництва, тотальний ідеологічний контроль. Ціною величезного напруження сил до 1950 р. були в основному загоєні рани війни. Обсяг валового виробництва промисловості перевищив рівень 1940 р. на 15%. Стали до ладу шахти Донбасу, підприємства важкої індустрії. Більше, ніж до війни, добувалося залізної руди, вироблялося продукції машинобудування, електроенергії, цементу тощо. Валова продукція сільськогосподарського виробництва у 1950 р. становила 91% довоєнного рівня. Позитивні зрушення сталися в галузях освіти, науки, культури. Поряд із цим у повоєнному розвитку України існувало чимало проблем. Зокрема, дедалі очевиднішою ставала однобічність, незбалансованість економіки, яка головним чином спрямовувалася на потреби військово-промислового комплексу. Серйозною проблемою для влади стала колективізація в селах Західної України, котра викликала масовий спротив місцевого населення. Тут вона була завершена лише на початку 50-х років. Основними засобами слугували примус, «розкуркулення», депортації. Зокрема, у східні райони СРСР було депортовано більше 203 тис; так званих співучасників і посібників угруповань ОУН - УПА. Трагічною подією в житті західних українців стала так звана операція «Вісла». Її витоки, мабуть, слід шукати в 1944 р. Саме тоді, 8 вересня, було підписано угоду між Польським Комітетом національного визволення та урядом УРСР про взаємну репатріацію польського та українського населення. У такий спосіб польський прокомуністичний уряд намагався розв'язати проблему національних меншин у своїй країні. Малося на увазі, зокрема, «добровільне» переселення українців Закерзоння (назва походить від «лінії Керзона», за якою знаходилися землі Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя) до радянської України. На 1 січня 1945 р. виїхало лише до 40 тис. осіб. Це були переважно члени КПЗУ, «москвофіли», а також ті, хто вимушений був жити у знищених війною селах. Що ж стосується більшості українців Закерзоння, то вони не мали такого наміру. Тоді польська влада, підтримана Москвою, почала «переконувати» українців виїхати з Польщі. В хід пішло все - від пропаганди й загроз до підпалів, грабунку та вбивств. На початок серпня 1946 р., коли було офіційно оголошено про закінчення «добровільної репатріації», на територію УРСР було переселено понад 480 тис. осіб. Активну участь у спротиві насильницькій депортації брали формування Української повстанської армії. Бої в польських Карпатах практично не вщухали і в повоєнні роки.

30 Наростання негараздів у радянському суспільстві викликало незадоволення різних верств населення, створюючи сприятливу атмосферу для діяльності дисидентів (дисидент - інакомислячий, не згідний з існуючим режимом). На зміну ув'язненим правозахисникам у суспільстві з'явилися нові представники дисидентського руху з числа української інтелігенції. Репресіями середини 60-х років влада сподівалась зупинити наростання опозиційних настроїв у суспільстві. Частково цей розрахунок виправдався. Але придушення рилянсі.кими танками «Празької весни» 1968 р. викликало протести свідомого українства, нову хвилю опору режимові. До акції само-спалення кліпи я *> листопада 1968 р. в Києві, на Хрещатику, колишній воїн УПА і в'яіень сталінських таборів, робітник із Дніпропетровська Василь Макух. Пін облив себе пальним і з гаслами «Геть колонізаторів», «Хай живе вільна Україна» перетворився на живий смолоскип. За два дні Макух помер від опіків у Жовтневій лікарні. Він став піонером самоспалення як засобу ненасильницького протесту проти національного гніту в Україні та далеко за її межами. (Ян Палах із Чехословаччини здійснив такий акт у січні 1969 р., кримський татарин Муса Мамут - у 1978 р.) У січні 1969 р. у Києві відбувся процес трьох робітників, що працювали на будівництві Київської ГЕС, - Валентина Карпенка, Василя Кондрюкова та Олександра Назаренка, звинувачених у зберіганні й розповсюдженні літератури проти русифікації, книжок, виданих у Західній Україні у 20-30-х роках та праці В. Чорновола «Лихо з розуму». Вони одержали відповідно один, три та п'ять років таборів. За контакти з «антирадянщиками» (сім'єю розстріляного командарма Якіра та генералом Григоренком), читання творів А. Сахарова, А. Аганбегяна, листа Ф. Раскольникова Сталіну викладача Харківського військово-інженерного училища, секретаря партбюро, майора Г. Алтуняна спершу виключили з КПРС та звільнили з роботи, а потім, як одного із засновників Групи захисту прав людини, у липні 1969 р. заарештували. Харківський облсуд відправив його на 3 роки на лісоповал. Звільнення з посад та заборона на професію, інші покарання з політичних мотивів були звичайними, широко застосовуваними репресивними засобами. Так, за підписання листа на адресу Брежнєва, Косигіна та Підгорного з протестом проти дисидентських судових процесів 1965-1966 р. у 1968 р. були позбавлені роботи історик Михайло Брайчевський, філолог Михайлина Коцюбинська, композитор і мистецтвознавець Леопольд Ященко, фізик Ірина Заславська, викладач КДУ Віктор Боднарчук, математик Михайло Білецький, кібернетик Леонід Плющ та інші. Формою поширення ідей представників опозиційного руху був «самви-дав» - машинописні журнали, збірки, літературно-публіцистичні доробки. Через «самвидав» громадськість України, СРСР, закордону познайомилася з творами І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965 р.), В. Чорновола «Лихо з розуму» (1967 р.), «Хроніками поточних подій» (1968-1973 рр.). Так починався в СРСР рух, який згодом одержав назву правозахисного й охопив переважно інтелігенцію. Метою правозахисного руху було: захист прав людини і прав народів СРСР, боротьба проти русифікації, боротьба за незалежну Україну та національне відродження. Нова хвиля репресій другої половини 60-х рр. (судові процеси 1967-1968 рр. над представниками української інтелігенції в Києві, Львові, Івано-Франківську, Тернополі) породила так звану петиційну кампанію, яка стала однією з форм правозахисного руху. Близько 150 відомих представників інтелігенції України підписали лист-протест до ЦК КПРС проти ганебних судових процесів. Першою в СРСР легальною організацією, що виступила на захист прав людини, була ініціативна група захисту прав людини в СРСР, до якої належав харків'янин Г. Алтунян та киянин О. Плющ. У 70-80-ті роки арештам і переслідуванням піддавались члени українсь-кої Гельсінської спілки та інші дисиденти. Особливістю руху опору 60-х - першої половини 80-х років було прагнення уникати утворення формальних організацій, які легко викривав і знищував КДБ. Українська опозиція зуміла обійти цю загрозу, перетворивши опір режимові на широкий рух. Навіть численні репресії не зруйнували тенденції до політичного, духовного і культурного відродження нації, до появи яскравих речників цього відродження. Із середини 1^70-х років кризові явища наростали не лише в економіці СРСР, але й у політиці та ідеології. Перестарілий, важко хворий керівник партії і держави Леонід Брежнєв та його оточення не спроможні були здійснити якісь кроки, щоб осучаснити економіку і суспільство. В Україні у цей час правив висуванець Брежнєва - Володимир Щербицький. Він також стояв на консервативних позиціях. Характерними рисами «брежнєвського» курсу в ідейно-політичному і духовному житті були: > перетворення КПРС та її регіонального відділення - Компартії України - на стрижень державної структури і зосередження в її руках усієї повноти влади; > підміна справжнього народовладдя формальним представництвом трудящих у радах, профспілках, комсомолі, народному контролі та інших громадських організаціях, зведення нанівець самостійності громадських організацій, їхнє фактичне одержавлення; ^ зростання бюрократичного апарату, узурпація значної частини законодавчих функцій виконавчою владою. Щорічно апарат управління в 70-ті роки зростав на 300-350 тис. осіб і в 1980-ті роки досягнув в СРСР 18 млн; > заідеологізованість суспільно-політичного та духовного життя, згортання демократії і гласності. Серед основних положень офіційної ідеології була теза, зафіксована у Програмі КПРС 1961 р. про побудову комунізму. Партія урочисто обіцяла, що радянський народ з 1981 р. житиме в новому - комуністичному суспільстві. Це мав бути рай на землі: суспільство всезагальної рівності та добробуту. З наближенням 1980-х років мали все ілюзорніший й утопічніший вигляд партійні програми й обіцянки. Офіційні ідеологи змушені були зробити поправки. Тепер обіцяли не комунізм, а «розвинутий, або зрілий, соціалізм». Проте ніхто не міг пояснити, що він собою являє. Ставало все більше очевидним, що економічна стратегія «розвинутого соціалізму» мала консервативно-утопічний характер. Замість пошуків розв'язання конкретних економічних проблем переважна більшість ідеологів і суспільствознавців зосереджувалась на пропаганді ілюзорних, міфічних положень теорії «зрілого соціалізму». Це викликало апатію, соціальну байдужість мас і протест частини інтелігенції.