Велика Вітчизняна війна

РЕФЕРАТ

Велика Вітчизняна війна

Зміст

Введення. Пам'ять

Розділ I Дослідження Великої Вітчизняної війни. Огляд

Розділ II Передвоєнна обстановка

Розділ III Початок

Розділ IV Втрати

Розділ V Перелом

Висновок Перемога

Література

Введення. Пам'ять

Війна - іменник множини: немає сім'ї, якою б не торкнулося її дихання. Через те Велика Вітчизняна війна ще довго сприйматиметься не просто як частина історичної хронології або строчка енциклопедії. Такою вже була війна, що, здається, дими її все ще стелються над землею.

Вторгнення, якому більш за півстоліття, відбулося не тільки всередину країни, коли не встигали закрашувати карту чорним. Воно проникло в наші душі, залишивши в них незгладимий слід. Вторгнення все ще триває в часі. Так чи закінчилася насправді та війна, чи взята в ній перемога і чи скоро почнеться теперішній «післявоєнний час», якщо замість бажаного спокою, благополуччя народи наші опинилися вимотані духовно, розорені економічно? Ті, хто вторгся в наші межі в 1941 році, потерпівши потім нищівну поразку, знайшли в собі сили потім піднятися після розгрому, витягувати уроки з історії, відмовитися від фашистського тоталітаризму, переосмислити ідею реваншизму, як згубну для німецької нації, і, нарешті створити багате, відкрите для світу демократичне суспільство.

На честь великої перемоги будуються тріумфальні арки, гримлять паради, дзвенять фанфари, але ця перемога повинна дати нам і урок: ненависть не може довго залишатися в людині. І на порозі третього тисячоліття необхідно задуматися, що історія розвивається по спіралі, відгомін багатьох сьогоднішніх наших проблем - у військових сорокових. Тому для нас залишається важливим правдиве освітлення всіх питань Великої Вітчизняної війни, знаючи, що в Сталінську і Брежнєвську епохи історія Великої Вітчизняної війни фальсифікувалася на догоду цим правителям.

Розділ I Дослідження Великої Вітчизняної війни. Огляд

1418 днів тривала війна - війна, що зажадала надзвичайної напруги сил. Безперечним є головний внесок СРСР в розгром фашизму, безперечне історичне значення перемоги. Вона визначила подальший розвиток всього людства. Ці істини прийняті нині світовою науковою літературою. Інша справа - непомірно висока ціна цієї перемоги і пов'язані з нею тіньові сторони військової історії. До останніх років просту згадку про них відносили до розряду фальсифікацій. Проте бачити у війні лише її героїчну сторону і закривати очі на останнє було б теж фальсифікацією. Історія другою світовою і Великою Вітчизняною воєн стала нині полемо небувалий гострої боротьби думок авторів наукових, мемуарних, публіцистичних і художніх творів різних напрямів. Можна бачити протиборство звичних уявлень про війну з новими, достовірнішими знаннями про минулому.

Війна не може бути оцінена однозначно. Велика перемога - результат не тільки розгрому жорстоких загарбників, але і одночасно подолання згубної дії нічим не виправданих масових репресій, прорахунків в господарському і оборонному будівництві, примусової праці мільйонів, помилкової оцінки супротивника і його намірів, за всім цим стояло некомпетентне керівництво з боку Сталіна і багатьох його ставлеників. Все це зажадало від народу неймовірних зусиль, невимірний помножило його страждання і жертви під час війни. Сьогодні наше суспільство не задоволене одностороннім, спрощеним освітленням подій Великої Вітчизняної війни. Останніми роками відбувається переосмислення війни.

Історія не служниця політики, хоча придворні історики були завжди і завжди додавали подіям іншу зовнішність, ніж насправді. Ця процедура здійснюється різними способами. І не вперше в історії Росії. Наприклад, 150 років тому Микола I впливав на працю історика Міхайловського-Данільовського про Вітчизняну війну 1812 року «цінними вказівками» і особистою участю в редагуванні окремих розділів. Микола I наклав вельми «сучасну» по духу резолюцію: не слід поміщати в працю про війну «все, що могло б подати привід для пересудів іноземців». Автор завзято виконав директиву і добалакався до того, що «ні в одній битві не міг Наполеон зрушити з місця наший славній армії» і що нібито тільки «Олександру I належала слава цього блискучого походу». Описательство і похваляння замінювали критичний аналіз подій 1812 року, що зіграло свою роль в поразці російської армії в Кримській війні. Лише після цієї війни стало ясно, що не можна так безцеремонно перекручувати історію.

Щось схоже трапилося і з дослідженням Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років. Вже шостий десяток років пішов з тих пір, як відгримів Парад Перемоги, а правдивій історії Великої Вітчизняної війни в цілому як не було, так і немає до цих пір. Якщо в перше десятиліття після війни могутнім гальмом в її дослідженні був культ особи Сталіна, то в подальші роки аналізу багатьох подій заважали рецидиви культу, нескасовані заборони на використання джерел і документів. Звичайно, положення в історичній науці почало мінятися після XX з'їзду КПРС. Була зроблена розробка капітальної шеститомної праці «Історія Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу 1941-1945». Автори використовували численні праці Генштабу: чотиритомні видання «Операції Великої Вітчизняної війни» і «Військове мистецтво у Великій Вітчизняній війні», а також "Стратегічний нарис Великої Вітчизняної війни". Але ніхто з колективу редакції шеститомника, П.Н. Поспеловим, що очолювалася, не звернувся за допомогою до маршалів Г.К.Жукову і А.М. Васильовському.

Особливо боязко поводилися редактори деяких томів, коли потрібно було згадати ім'я Жукова. Вони боялися безглуздо наклеєного на нього ярлика «бонапартист». Так, в першому томі Г.К.Жуков як радянський начальник Генерального штабу не згаданий жодного разу, зате німецький начальник Генштабу Ф. Гальдер фігурує 12 разів. Більш ніж стримане відношення до Жукову спостерігається і в інших томах. Зате в третьому томі член Військової ради Н.С. Хрущов згадувався 41 раз! Відзначаючи кон'юнктурні «перебори» і упущення в шеститомнику, слід сказати, що ця праця все ж таки з'явилася кроком вперед в історичних дослідженнях про війну. Він зробив благотворний вплив на історичну науку. Особливо сильного удару був завданий по тих концепціях, в яких всі успіхи радянського народу приписувалися «мудрому керівництву» Сталіна і в яких він звеличився як «найбільший полководець всіх часів і народів».

12-млосна «Історія другої світової війни 1939-1945гг.» - це крок назад в історичній науці. Якщо БАМ називають «щонайдовшим пам'ятником епохи застою», то це самий багатотомний пам'ятник тієї ж епохи. Брежнєву, а особливо Суслову його підспівувачам, хотілося щонайшвидше реанімувати Сталіна, не привертаючи до цього «таїнства» уваги широкій громадськості. Вважалося, що кращим способом реанімації є видання під новим найменуванням капітальної праці про війну, в якій і треба провести необхідні «хірургічні операції» з науковими концепціями.

Ще осінню 1965 р. в «Правді» виступив із статтею С.П. Трапезніков, потім - ще три історики з тієї ж, на жаль, незникаючої когорти «чого бажатимете?». Вони оголосили, що ніякого культу особи Сталіна не було, що це поняття наукове неспроможне і віддає «суб'єктивізмом».

Спадкоємці Сталіна не були б його вірними учнями, якби не діяли б за допомогою страху. Історикам пам'ятний розгром книги А. Некріча «22 червня 1941». Дослідженню причин наших поразок було покладене край. Послужливі горе-історики перекрутили історію війни і особливо передвоєнної політики Сталіна.

Розділ II Передвоєнна обстановка

Нагадаємо, що з кінця 20-х років, докладаючи нелюдські зусилля, радянські народи здійснювали гігантське оборонне будівництво. Мало не вся діяльність уряду, економіка країни були підпорядковані цій меті. Сюди були кинуті кращі наукові і технічні кадри, величезні засоби. В середині 30-х років РККА фактично не поступалася жодною армією миру. Як вважає військовий історик Й. Хоффманн (ФРН), «Червона Армія в 1935 - 1936 роки в усіх відношеннях була сучасними озброєними силами». Автор має на увазі озброєння, навчання, командний склад і знання вірогідного супротивника. Нагадаємо також, наскільки безпомилково визначав маршал Тухачевський головне - антирадянське - напрям можливій агресії, підготовку Німеччиною «могутньої армії вторгнення», основу якої складе «повітря і бистропересувні сили», наскільки точно вгадував він намір шляхом «раптових, блискавичних ударів» перенести військові дії на територію супротивника.

Проте відбулося щось досконале ірраціональне і жахливе. Перед самим нападом фашистської Німеччини на СРСР було необґрунтовано репресовано близько 40 тисяч командирів Червоної Армії, причому переважно тих, хто розділяв передові військово-стратегічні погляди. «Коли б не розгром військових кадрів, - затверджував згодом генерал Горбатов, - ми німця не те що до Волги, до Дніпра б не допустили»Горбатов А. «Годы и войны». М.,Воениздат, 1965. «Без тридцять сьомого року, - на думку маршала Васильовського, - можливо, і не було б взагалі війни в сорок першому році» Василевский А. «Дело всей жтзни». М.,Политиздат, 1988.

Світова історія не знає випадків, щоб в умовах назріваючої війни з таким надзвичайним шаленством і розмахом знищувалися військові кадри у власній країні. Близько 1800 генералів піддалися репресіям. Серед безвинно загиблих були найбільші воєначальники: Тухачевський, Блюхер, Єгоров, Якир, Уборевіч, Корк, Ковтюх, Федько, Уншліхт, Дибенко, Ейдеман, Гамарник і багато інших. Таких втрат командного складу в такий короткий термін наша армія не мала навіть в період війни. В результаті на початок війни тільки 7% командирів наших Озброєних Сил мали вищу освіту, а 37% не пройшли повного курсу навчання навіть в середніх військових закладах.

На посади, що вивільняються, хлинув потік тих, чия придатність до військової справи визначалася нерідко лише «партійною зрілістю» і «політичною пильністю». Наприклад, начальниками морських сил побували що не мав утворення П.А. Смирнов, а потім і «чекіст» М.П. Фріновський.

Репресії заподіяли величезну шкоду радянській військовій науці, яка в передвоєнні роки інтенсивно розвивалася. Було арештовано багато провідних конструкторів військової техніки: Тупольов, Королев, Клейменов, Лангемак, Глушко, Гороховський, Полікарпов, Архангельський, Сухий і ін.

Вже неодноразово наголошувалося, що втрата кращих кадрів відкинула армію на багато років назад. Саме на це Гітлер і його радники робили ставку. За даними його ад'ютанта Н. фон Білова, напередодні «Барбаросси» фюрер говорив про Червону Армію як про «військо без керівників» Nicolaus v. Below. Als Hitlers Adjutabt. 1937-45. Mainz, 1980 . Обезголовлювання армії надав згубний вплив на її моральний стан в цілому, неминуче підсилюючи атмосферу недовір'я, породжує серед командирів звичку чуйно уловлювати настрої начальства, віддавати перевагу лакуванню, безмовності. Впала дисципліна, намітився певний відрив командного складу від рядових червоноармійців. Цьому сприяли, зокрема, включення у військові статути вельми жорстоких положень, згідно яким командир повинен був застосовувати для відновлення порядку силу і зброю, а в роки війни - офіційну установу інституту ординарців, введення інших офіцерських привілеїв.

Військовими істориками ще фактично не вивчено, в якому ступені вплинули на озброєні сили бюрократизація, дегуманізація, деінтелектуалізація суспільства, властиві тій епосі; чи був у Сталіна і його радників взагалі який-небудь науково обґрунтований конструктивний план військового будівництва, розвитку озброєних сил, армійських і флотських партійних організацій. Чим пояснити, наприклад, відому чехарду з відміною і введенням інституту комісарів перед війною і на початку її? Не ясно, що з військово-теоретичної спадщини репресованих полководців було сприйнято Сталіном і його оточенням, чи були останні взагалі озброєні тим, що називається військовою доктриною. На якому ґрунті виникли гасла «перенести військові дії на територію ворога», «відповісти потрійним ударом на удар паліїв війни», ставка на революційний вибух в тилу агресора, розрахунок на легку перемогу малою кров'ю? Адже ці гасла не були забезпечені в бойовому відношенні ні кількісно, ні якісно. Чи була ця помилка або блеф, належить ще вивчити. Зараз же можна тільки з упевненістю сказати, що виробництво багатьох видів озброєння, відомих перед війною, відставало або взагалі не було організоване. Серед них - дальні бомбардувальники, авіадесантна техніка, ракетні системи, у тому числі і великій дальності.

Суперечності тодішньої військової теорії, покликаної обґрунтувати наступальний характер майбутньої війни, зумовили цілий ряд перекосів в розвитку військової економіки, в розподілі її пріоритетів. Маючи до червня 1941 року близько 23 тисяч танків (з них 1860 нових типів) і 35,5 тисяч літаків (зокрема 2700 нових типів), ми прискореними темпами створювали кінноту. З 1934 по 1939 рік кількість кавалерійських з'єднань зросла в 1,5 разу, а до кінця 1941 року, коли вже було ясно, що йде війна моторів, була сформована ще сотня кавалерійських дивізій. Засобів на це витратило більше, ніж на будівництво військово-морського флоту.

Украй сумнівні трактування Сталіном ув'язненого ним пакту про ненапад з Німеччиною 23 серпня 1939 року. У своєму виступі по радіо 3 липня 1941 року він повністю виправдав пакт, хоча Гітлер, Ріббентроп і виявилися «недолюдками і людоїдами». СРСР, за його словами, не міг відмовитися від пропозиції про «мирну угоду з сусідньою державою». Пакт забезпечив «мир протягом півтора років і можливість підготовки сил для відсічі» И.Сталин «О Великой Отечественной войне Советского Союза». М., 1947. У цьому був «виграш» СРСР і програш Німеччині. Але Сталін умовчує, які вигоди отримав Гітлер, який негативний вплив на хід війни зробили нездатність Сталіна, його військових і політичних радників розумно використовувати отримане відстрочення, ради якого вони і укладали пакт.

В умовах ілюзій і страху радянські історики не виконували своїх елементарних обов'язків - не вивчали само подію. Вони бездумно прийняли оцінку Верховного. Що відкрилися останніми роками нездатність Сталіна, його військових і політичних радників розумно використовувати отримане відстрочення, ради якого вони і укладали пакт. Факти не укладаються в старі розхожі схеми. Чи достатньо мотивованими були відмова СРСР від власного єдино правильного принципу «мир неподільний» і пошук безпеки тільки для самого себе, а не для всіх? Не без підстав Ф.Ф. Раськольников звинувачував Сталіна в тому, що той вичікує і гойдається як маятник між двома «осями» (англо-французьким і германо-італьянським блоками), хоча «єдина можливість запобігання війні» полягала в «швидкому укладенні військового і політичного союзу з Англією, Францією(відкриті), і з Німеччиною (таємні)». Другі контакти не були головною причиною зриву домовленостей із західними державами. Проте ці паралельні переговори і не сприяли взаєморозумінню.

Чи дійсно іншого виходу не було, окрім пакту з Німеччиною? У разі відмови СРСР від пакту чи був неминучий напад на нашу країну фашистських і навіть всіх капіталістичних держав? Відмітимо побіжно, що теза про напад на СРСР єдиного блоку буржуазних держав запозичена із сталінського ж «теоретичного арсеналу». Послідовники цієї тези ігнорують крайнє загострення міжімперіалістичних суперечностей на тодішньому світі. Чи був можливий в цих умовах новий «хрестовий похід» проти СРСР? Чи можна з порогу відкинути і іншу альтернативу: продовження переговорів з представниками Англії і Франції без припинення переговорів з Німеччиною? Чи можна скидати з рахунків ту обставину, що припинила переговори в Москві радянська, а не західна сторона?

У радянсько-німецькій співпраці також існували щонайменше дві альтернативи: «чистий» пакет про ненапад без яких-небудь додаткових зобов'язань, що виходять за рамки нейтралітету, точніше озброєного нейтралітету; пакт про ненапад з тенденцією його переростання у військовий союз, з розділом території третіх держав на «сфери впливу». Сталіном був вибраний останній варіант. Пакт про ненапад вилився в пакт про дружбу і межу. Теза про «дружбу» була вигідна тільки фашистам, він дискредитував СРСР в очах його прихильників. Теза про загальну радянсько-німецьку межу означала визнання Радянським Союзом німецької анексії Польщі.

Крупним недоліком наший історичної літератури є та обставина, що вирішення Сталіна укласти такий пакт з Німеччиною, як правило, розглядається поза зв'язком із зовнішньополітичною діяльністю Сталіна в цілому. При цьому залишаються без відповіді багато питань. Унаслідок чого СРСР виявився літом 1939 року в ізоляції, яка штовхнула його на висновок пакту про ненапад з гітлерівською Німеччиною? Яку роль у вирішенні Сталіна зіграли застаріле нерозуміння ним специфіки фашистської форми імперіалізму, його англофобія, страх перед німецькою потужністю? Такі нерозуміння і страх були властиві тоді політикам і за межами СРСР. Залишаються спірними і інші питання, хто до кого прийшов - Сталін до Гітлера або навпаки.

Критикуючи грубі прорахунки Сталіна, його політичних і військових радників, ми ні на хвилину не повинні забувати про дійсну загрозу фашизму з його необмеженими експансіоністськими цілями, «умиротворителів», їх загальне потворне дітище - Мюнхенська угода 1938 року, яка прямо вела Сталіна і Молотова до зовнішньополітичної переорієнтації, принаймні, ухваленню якогось нового кардинального рішення. Не можна погодитися з твердженням: пакт 23 серпня відкрило зелене світло війні Гітлера, зробив можливою або прискорив війну.

У світовій літературі переконливо показано, що напад на Польщу не пізніше за 1 вересень був призначений Гітлером задовго до пакту і незалежно від нього. СРСР не мав відношення до локальних воєн, що передували і підготували другу світову війну. Звичайно, пакт не сприяв зміцненню позицій Англії і Франції в їх конфронтації з Німеччиною. Але він нітрохи не загострив західноєвропейських суперечностей, що породили війну.

Так само, як неправомірно виводити з пакту 23 серпня другу світову війну, було б помилково стверджувати, що цей договір безпосередньо зумовив поразки Червоної Армії літом 1941 року, викликані фашистською агресією і прорахунками Сталіна і його наближених в оцінці намірів супротивника. І те, і інше не залежало від пакту.

Виправдовуючи свої прорахунки в оцінці намірів супротивника напередодні агресії, Сталін спробував створити концепцію так званих «агресивних» і «миролюбних» націй. Це само по собі вже невірно: «агресивними» можуть бути партія, держава, клас, але не нація в цілому.

Сталін висунув непереконливу версію поразок Червоної Армії 1941-1942 років. Проте його доводами часто до цих пір обходяться інші історики. Серед цих аргументів - підкреслення віроломства фашистів, неначе від них можна було чекати чесного виконання радянсько-німецького пакту про ненапад; теза про раптовість без з'ясування її причин; твердження про військово-технічну перевагу Східного фронту фашистського вермахту над Червоною Армією за станом на 22 червня 1941 року, про використання Німеччиною у момент нападу всього військово-економічного потенціалу залежних країн; тези про несподівано швидку поразку Франції і відсутність другого фронту; спроба знайти «козлів відпущення» підлеглих - постійне прагнення Сталіна перекласти власну провину на виконавців: на початку війни - на командування Західним фронтом, згодом - на недисциплінованість бійців і командирів, на «інтелігенток».

Розділ III Початок

На початку війни Червона Армія, потерпівши поразку, вимушена була відступати в глиб країни, несучи важкі втрати. Сталін пояснював це чинником раптовості нападу Німеччини. У якому сенсі можна вважати напад раптовим? З вересня 1940 р. почали поступати (з Англії, Швеції, Японії і інших країн) дані про плани Гітлера і підготовку Німеччини до війни проти СРСР. Розвідуправління Генерального штабу РККА своєчасно розкрило політичні плани і стратегічні задуми гітлерівської Німеччини і доповіло про них військово-політичному керівництву СРСР. Про реакцію керівництва країни на дані військової розвідки свідчить заява ТАСС від 14 червня 1941 р., в якому мовилося: «Чутки про те, що СРСР готується до війни з Німеччиною, є брехливими і провокаційними...». Навіть найостанніші передвоєнні дні реакція уряду на донесення військової розвідки була негативною. На донесення військового аташе у Франції від 21 червня 1941 р., що нападу слід чекати 22 червня, є резолюція Сталіна: «Ця інформація є англійською провокацією. Довідайтеся, хто автор цієї провокації, і покарайте його», Такою ж категоричною була і резолюція Берії на документі, датована 21 червня 1941 г.: «Секретних співробітників "Яструба", "Кармен", "Вірного" за систематичну дезінформацію стерти в табірний пил... Останніх строго попередити».

«Раптовість» нападу Німеччини глибоко шокувала радянське керівництво. У перші дні війни Сталін знаходився, за оцінкою адмірала І.С. Ісакова, в змозі, близькому до прострації. Гинули цілі армії, а він усамітнився на дачі в Кунцево. А.І. Мікоян розповідав, що 22 червня Сталін навідріз відмовився виступити по радіо із зверненням до країни, бо «не знав, що сказати народу». Щось подібне повторилося із Сталіном і в жовтні-листопаді 1941 р., коли у нього, за свідченням Жукова і Мікояна, виникло вирішення про здачу Москви і зондуванні відносин з Німеччиною. Гітлер, за словами тодішнього посла Болгарії в СРСР Стотенова, відмовився від переговорів, сподіваючись, що Москва ось-ось ляже.

Таким чином, «раптовість» нападу Німеччини в першу чергу можна пояснити політичною короткозорістю Сталіна і його оточення.

Поразки 1941 - 1942 років привели до безповоротної втрати значної частини кадрової армії разом з великою кількістю озброєння, окупації супротивником величезної території з основними центрами оборонної промисловості. У наказі НКО від 23 лютого 1942 року причини такої катастрофи Сталін звів до раптовості нападу.

Проте в тому ж наказі він назвав цей чинник «привходящим» і вже «зниклим». Насправді до лютого 1942 року чинник раптовості зовсім не був «витрачений повністю», як затверджував Сталін. Його шкідливі наслідки діятимуть навіть після 1945 року. Крім того, «великий полководець» ще не раз зіткнеться з цим чинником - від літнього (1942) настання вермахту до його непередбаченого опору на Зеєловських висотах під Берліном.

Слід відмітити, що військова наука відвіку відносила до найважливіших чинників війни і час. Раптовість же якраз і позбавляє супротивника переваг цього чинника і тим самим надзвичайно ослабляє його. Характерний, що згодом Сталін в своїх п'ять чинників перемоги», що «постійно діють, не включив не тільки час, але і простір. Можливо, саме тому, що про них невигідно було згадувати: він віддав їх супротивникові.

Так, напад був раптовим, але в якому сенсі? Інформацію про наміри супротивника мав в своєму розпорядженні дуже багато хто -от Сталіна до червоноармійців прикордонних округів. Правда, їй не дозволяли вірити, її розповсюдження каралося. В усякому разі, напад був тією несподіванкою, яку чекали. Раптовість швидше полягала в тому, що наші війська не були приведені в бойову готовність. Сталін заборонив елементарно необхідні заходи, передбачені статутами, Берія жорстко контролював цю заборону.

Раптовим для командування і армії було і виникнення на центральному напрямі багатократної переваги супротивника. Генерального штабу, в цілому головного удару вермахту, що безпомилково визначав напрям.

Хто відповідальний за раптовість, а отже, і за перші складові ціни майбутньої перемоги? «Віроломний ворог», «благодушні і безтурботні» бійці, «перелякані інтелігентки», як затверджував Це відбулося унаслідок довільної відміни Сталіном плану Сталін? Раптовість обумовлюють не тільки професіоналізм і віроломство агресора, але і безпечність об'єкту агресії.

Ще в початку ХХ століття було аксіомою: війни імперіалістами не оголошуються, а починаються раптово. Ця думка в 30-і роки була відбита в радянських армійських статутах, отримала розробку в працях учених, у тому числі і на досвіді вермахту 1939 - 1941 років. За раптовість відповідальні перш за все «вождь» і його наближені: армія не була приведена в бойову готовність по прямій провині Сталіна, Молотова, Тимошенко. Несуть певну частку відповідальності Генштаб і командування західних округів, що не використали можливості, що були (за винятком флоту).

Так, супротивник був краще підготовлений. Але не тому, що якісь «агресивні нації», як намагався довести Сталін в 1945 році, завжди краще підготовлені до війни, чим «миролюбні нації». Подібні екскурси в теорію неспроможні, бо справа тут не у властивостях націй, а в рівні їх керівництва, здібності до тверезої самооцінки. А в цьому плані і супротивник опинився не на висоті. Фахівці з ФРН довели, що, плануючи напад на СРСР, вермахт абсолютизував досвід своїх «походів» 1939 - 1941 років і переоцінив свої сили. Це з'явилося головною причиною краху гітлерівського плану швидкоплинної війни, а значить, і всієї агресивної програми фашистів. Німеччина і її союзники не були здатні вести тривалу війну проти СРСР і його союзників. Іншими словами, вермахт мав чималий досвід, але не зумів їм скористатися.

Щось схоже відбулося і в обезголовленій Червоній Армії. Радянські мемуаристи, зокрема Васильовський, свідчили, що у нас не зуміли врахувати навіть досвід війни в Іспанії, в якій брали участь радянські добровольці. Всі узагальнення найбільш прозорливих військових діячів, що піддалися репресіям, оголошувалися «ворожими». Так розпорядилися із спадщиною Тухачевського, з узагальненим в Червоній Армії досвідом ведення партизанських дій. Літом 1941 року радянським патріотам в тилу ворога довелося починати боротьбу, майже не маючи чітких уявлень про її особливості. Іншими словами, невміння або небажання Сталіна і його радників максимально використовувати і свій, і чужий досвід сприяли невдачам, багато разів умножали ціну успіху.

Східний похід вермахту зовсім не спирався із самого початку на військово-економічний потенціал всіх країн, захоплених Німеччиною або залежних від неї, як це часто у нас підкреслюють. Подібне твердження фактично змикається з фашистськими міфами про «неперевершену силу німецької зброї», про Червону Армію як «колос на глиняних ногах», «хрестовому поході Європи проти більшовизму». Вермахт в червні 1941 року лише в незначній мірі, використовував ресурси цих країн: західнонімецькі учені Г. Амброзіус и В. Хуббард показали, що «повний обхват і ефективне використання всіх ресурсів були здійснені лише в другій фазі війни, починаючи з 1942 року, коли стратегія швидкоплинних воєн вже не функціонувала і економіка повинна була бути перебудована на тривалу війну». Коли ж Німеччина привернула велику частину цих ресурсів, вона вже почала безнадійно відставати у військово-економічному відношенні від СРСР. Гітлер так і не зміг «абсолютно все підпорядкувати війні», як затверджують деякі наші військові історики. Позначалися і особливості капіталістичної економіки того часу, дії патріотів-антифашистів, побоювання німецьких властей за свої тили. Повторюючи версію про військово-технічну перевагу вермахту 22 червня, ряд наших істориків приводить загальне число німецьких танків і літаків, а з боку Червоної Армії - число машин тільки новітніх зразків. Тим часом з січня 1939 року до початку війни наша промисловість поставила армії близько 18 тисяч бойових літаків, понад 7 тисяч танків різних - нових і не нових конструкції. Техніка не новітніх зразків, і це показала війна, могла бути успішно використана в справі.

За західнонімецькими даними, по озброєнню, броньовому захисту, прохідності німецькі танки 1941 року не задовольняли вимогам, які були пред'явлені до них на Сході. Це відноситься. не тільки до танків і не тільки до німецьких, але і трофейним. У томі 4-м офіціозного 10-томника «Німецька імперія і друга світова війна», виданого у ФРН, показано: вся трофейна техніка, за винятком частини французького автотранспорту і чеських танків, використовувалася вермахтом в учбових, охоронних і інших цілях поза східним фронтом. «...Рішення напасти на СРСР не було забезпечено достатньо енергійними заходами в області озброєння», - підкреслюється в цьому виданні -« Його виробництво не було співвіднесене з потенціалом супротивника, оскільки німецьке керівництво виходило з того, що зможе знищити військовий потенціал Радянського Союзу протягом декількох тижнів наявними засобами...» 22 червня 1941 року дивізії вермахту з кращим оснащенням були зосереджені лише навколо танкових груп, тоді як в проломах і на флангах використовувалися в основному дивізії малопотужні і малорухливі. В цілому східна армія вермахту справляла враження клаптевої ковдри. Це не відповідає думці, що висловлювалася в післявоєнній літературі, про те, що Гітлер за допомогою маневреної економіки швидкоплинної війни і пограбування окупованих територій зміг мобілізувати проти СРСР могутню, однорідно оснащену армію.

У застійні роки ряд істориків і мемуаристів мусирували тезу: «історія відвела нам мало часу». Зовні сакраментальний, він приховує ще одну неправду. СРСР 22 червня 1941 року далеко не вичерпав свої можливості для зміцнення оборони. Вже до кінця 1942 року його індустрія наздогнала промисловість Німеччини, хоча і знаходилася в незрівнянно важчих, ніж до війни, умовах, а в 1943 році перегнала її і по кількості, і якості зброї. І це при тому, що кращі фахівці оборонної промисловості були репресовані, а передвоєнна робота відрізнялася настроями самозаспокоєності і фактами головотяпства.

Розділ IV Втрати

До кінця війни завдяки титанічним зусиллям всієї країни Червона Армія перевершила супротивника в професійному відношенні, проте часто використовувала далеку від професіоналізму своєрідну методологію: "перемога за всяку ціну". "Ми за ціною не постоїмо" - зовсім не пісенний образ. Це спосіб дії Сталіна і багатьох його підлеглих. Відома його постійна вимога не зупинятися ні перед якими жертвами. Найбільш одіозний характер носять накази 270(1941 року) і 227 (1942 року).

Перший з них оголошував "зрадниками" всіх військовослужбовців Червоної Армії, що потрапили в полон. Піддавалися переслідуванням і сім'ї командирів, що опинилися в полоні. Такий наказ, по суті, компрометував Радянську державу, він суперечив міжнародному праву, зокрема принципу презумпції невинності. Не заперечуючи окремих актів навмисного переходу на сторону ворога, необхідно підкреслити, що переважна більшість людей потрапили в полон з вини командування. Воно, а не ці люди, що чесно виконували свій обов'язок, і повинно було нести відповідальність. Практика, що склалася з вини Сталіна, щодо цих людей, зокрема позбавлення їх пільг учасників війни, противоправна, оскільки поняття «Опинитися в полоні» і «здатися в полон» далеко не тотожні.

Як реакцію Сталіна на поразки під Ленінградом, в Криму, під Харковом (унаслідок його ж прорахунків) потрібно розглядати і жорстокий наказ 227. Пропаганда назвала цей наказ «Ні кроку назад!», але з таким змістом і до цього видавалися немало розпоряджень. Знов виправдовуючи себе, Сталін цього разу звинуватив, по суті, всіх командирів і бійців в «недисциплінованості», хоча величезну їх більшість проявила мужність і відданість Радянській Батьківщині. Сталін в цьому наказі відкрито заявив, що він, за прикладом Гітлера, що рятував свій фронт від розвалу зимою 1941/42 року, вводить штрафні батальйони і загороджувальні загони. І у військовому відношенні наказ був збитковим. Він забороняв будь-який відхід, у тому числі і виправданий інтересами маневреної війни, що вело до нових безрозсудних втрат.

Як це ні парадоксально, про переможеного супротивника ми знаємо більше, ніж про переможця. У унікальному двотомнику В.Дашичева «Банкрутство стратегії німецького фашизму» приведені численні джерела по стратегії ворога, включаючи і цифри втрат вермахту у війні, підраховані з точністю мало не до останнього солдата. Подібного зведення документів з наший сторони немає до цих пір. Про наші втрати ми точно сказати не можемо.

Але головне - поки не визначена повністю ціна перемоги, історію війни не можна вважати дослідженою. У всьому комплексі питань тут неминуче виділяється відповідальність за незліченні жертви. Саме небажання розкривати це і зумовило багато в чому фальсифікацію військової історії.

У розумах радянських людей думка про те, якою ж ціною дісталася перемога, виникла давно. Ще 25 червня 1945 року, на інший день після параду на Червоній площі, А. Довженко, наприклад, з гіркотою відзначав в своєму щоденнику: у «урочистій і грізній промові» маршала Жукова «не було ні паузи, ні траурного маршу, ні мовчання». Неначе ці «тридцять, якщо не сорок мільйонів жертв і героїв зовсім не жили. Перед великою їх пам'яттю, перед кров'ю і муками не встала площа на коліна, не задумалася, не зітхнула, не зняла шапки».

Не можна сказати, що в період війни у нас зовсім не згадували про полеглих. Накази містили фразу «вічна слава героям...», проте число їх ретельно обходили мовчанням, фарисейски повідомляючи тільки про колосальні втрати німців. Вже 3 липня 1941 року «великий стратег» оголосив про розгром «кращих дивізій ворога», а 6 листопада, зовсім втративши відчуття міри, стверджував, що Німеччина спливає кров'ю, втративши 4,5 мільйона солдатів і офіцерів. Після закінчення війни Наркомат оборони СРСР порушив етичну традицію цивілізованих народів, що вимагала публікації поіменних списків загиблих і полонених. Спочатку згадувалося про 7 мільйонів загиблих. Хрущов назвав інше число: 20 мільйонів. Цікаво, що вперше ця цифра виникла у Джона Кеннеді в розмові з Хрущовим, той погодився... Брежнєв в 1965 році говорив: «більше 20 мільйонів». Насправді наші втрати куди більше. У 1940 р. населення СРСР складали 194 мільйони чоловік, на початку 1946г. - 167 мільйонів. Різниця в 27 мільйонів, не рахуючи середньорічного, хай ослабленого приросту.

А що історики? Вони бездумно повторювали ці цифри. У деяких розділах 12-млосної історії другої світової війни приведені розрізнені відомості про втрати Червоної Армії, наприклад, в операціях за кордоном. Проте до цих пір невідомі точне число загиблих військовослужбовців, включаючи полонених, розподіл бойових втрат по періодах війни, видах озброєних сил, фронтах, арміях, операціях, співвідношення втрат двох ворожих коаліцій. Як і раніше можна зустріти примітивні спроби видати загальні втрати східного фронту вермахту за кількість одних лише убитих, зіставлення втрат тільки Червоної Армії із загальними втратами вермахту і його союзників. Останніми роками, коли окремі учені почали поглиблене вивчення проблеми, мова пішла вже про 27 мільйонів загиблих громадян СРСР. Проте і цю цифру, думається, не можна вважати остаточною.

Число загиблих наших військовослужбовців, по разным даним коливається від 8 до 14, навіть до 22 мільйонів. Східний же фронт вермахту, за даними істориків ГДР і СРСР, втратив 2,8 мільйона. Співвідношення цих втрат складе не один до одного, як до цих пір вважають деякі автори, а щонайменше три - п'ять до одного. У правомірності зіставлення жертв двох армій, найбільш активних учасників ворожих коаліції, навряд чи можна сумніватися.

Величезні і матеріальні витрати СРСР. Їх вивчення також далеко від досконалості. Вельми важливі питання навіть не поставлені. Скажімо, наскільки доцільним і ефективним виявилося економічне забезпечення оборони до початку війни, в що обійшлися відступ армії ка Ленінграда, Москви, Сталінграду, Ставрополя, перебазування продуктивних сил в безпечні райони і інше, Не здійснений і порівняльний аналіз матеріальних втрат держав, що брали участь у війні.

Не зжиті поки і відомі по військових часах Уявлення: «яка війна без жертв», «війна спише все», «переможців не судять». І хоча сьогодні вже важко кого-небудь переконати в тому, ніби не було грубих прорахунків керівництва СРСР напередодні і в ході війни, невиправданих втрат, ми нерідко все ще намагаємося об'єднати добро і зло в її історії під високими словами «героїчне і трагічне».

У застійні роки деякі військові історики прийняли концепцію «об'єктивних» (головних) і «суб'єктивних» (другорядних) причин поразки Червоної Армії. Проте, при уважному розгляді, СРСР зовсім не був приречений на жорстокі поразки 1941-1942 років і безмірні втрати.

Розділ V Перелом

Основні риси, властиві сталінізму і що знайшли свій найбільш яскравий прояв під час війни, - некомпетентність, жорстокість, бюрократизм. Ще на XX з'їзді КПРС було з усією певністю сказано: «Єдиновладність Сталіна привела до особливо тяжких наслідків в ході Великої Вітчизняної війни». Проте і до цих пір деякі намагаються спростувати цю думку, стверджуючи, що Сталін, його оточення під час війни стримали свою жорстокість, пом'якшили командно-репресивну систему, що після Сталінградської битви Сталін ніби то оволодів полководницьким мистецтвом. Але Сталін не був полководцем, тим більше «великим». В умовах самовладдя він узяв на себе керівництво війною, не маючи для цього навіть задовільної професійної підготовки. Сталін посів в 1941 році всі мислимі посади в Державному Комітеті Оборони, ЦК ВКП(б), Раднаркомі СРСР, Наркоматі оборони і ін. Волею доль що став військово-політичним керівником однієї з найбільших держав світу, Сталін не володів такими необхідними якостями, як спеціальні знання, загальна культура і наукова інтуїція, глибокий і гнучкий підхід до вирішення виникаючих проблем, уміння вибрати головну з них. Некомпетентність Сталіна і багато його наближених виявлялася особливо згубній ні при чому не обмеженій владі «вождя», наджорсткій централізації, його прагненні узяти все на себе - від оборони якої-небудь висотки до конструкції пістолета-кулемета, а також із-за скутості ініціативи інших керівників, із страху перед диктатором.

Осінню 1942 року відбувся перелом в методах стратегічного керівництва. Сталін призначив своїм заступником Жукова. А Жуків в кінці 1942 року був вже іншим воєначальником, чим літом 1941-го. Він тепер не дивився на Сталіна як на втілення мудрості. Збагатившись досвідом війни і знаючи справжні військові «здібності» Сталіна, Жуків надав сильний вплив на вироблення рішень і підготовку контрнаступу під Сталінградом.

19 листопада 1942 року наші війська перевершуючими силами перейшли в контрнаступ північніше і на південь від Сталінграду, прорвали лінію фронту на ділянці румунських військ, за п'ять днів оточили 6-у армію. Командувач нею генерал Паулюс негайно ж попросив у Гітлера свободи дій, щоб пробитися зі своєю армією з казана, але той відхилив це прохання, твердо завіривши, що своєчасно деблокує її, а доти забезпечуватиме за допомогою люфтваффе; останнє ж було справою Геринга, який легковажно поручився, що забезпечить постачання оточених з'єднань по повітрю. Головним для Гітлера, як він заявляв, був перш за все «фанатичний принцип» - утримати Сталінград в що б те не стало, бо здати його означало втратити всю техніку і місто назавжди. А цього він не хотів і не міг зробити хоч би вже з міркувань власного престижу!

У післявоєнний час публіцисти неодноразово і украй різко критикували Паулюса за те, що той в перші дні листопада не зробив прориву на власну відповідальність, щоб врятувати 6-у армію. Наскільки мало вони враховують тодішнє положення: адже віра німецьких військ в свої сили ще не була загублена і доти вище командування завжди справлялося зі всіма кризами! «Мені тоді зовсім не приходила в голову революційна думка про те, щоб свідомо викликати ураження і тим самим привести до падіння Гітлера і нацистського режиму як перешкоди для закінчення війни», «Сталинград: Уроки истории. Воспоминания участников битвы». М.,1980

- визнавався пізнішим Паулюс.

Так і билася армія Паулюса, зайнявши кругову оборону і сподіваючись на деблокаду ззовні і на постачання по повітрю! Тим часом 19 і 22 грудня 1942 року теоретично ще була остання можливість для командувача 6-ою армією всупереч отриманим вказівкам зважитися на прорив. Але Паулюс, вихований у дусі німецького військового мислення і покори, не захотів діяти без наказу вищестоящого командування і продовжував триматися в казані. В кінці січня 1943 року 6-а армія була вимушена капітулювати.

Паулюс, тільки що фельдмаршалом, що став, здався в полон. З 91 тис. німецьких солдатів, що потрапили в полон, згодом повернулися лише 6 тис. Геббельс оголосив в країні траур на три дні.

Висновок. Перемога

З повною підставою ми пишемо про прогресивну дію розгрому фашизму на розвиток всього людства, підкреслюємо вирішальну роль СРСР. Але перемога, зберігши і зміцнивши незалежність наший країни, одночасно укріпила диктатуру Сталіна; вона зруйнувала фашистські режими в країнах Центральної і Південно-східної Європи, але розповсюдила на них вплив сталінізму. Імперські тенденції сталінської дипломатії, загальна її професійна обмеженість з'явилися одній з передумов виникнення "холодної війни". Цьому сприяли і величезні військові втрати СРСР, породжувачі самовпевненість правлячих кругів НАТО.

Односторонньо тлумачать поки джерела перемоги. Наукою визнані виняткова роль ідеї захисту Батьківщини, що оволоділа масами, що придбав новий зміст патріотизму, виняткову мужність армії і народу, їх здатність перевершити супротивника у військовому мистецтві і техніці. Проте історики, по суті, глибоко не досліджують антиджерело - сталінізм, що подесятерив жертви народу. Не подолані різні прояви персоніфікації історії. Місце народу і армії в наших працях все ще займають Сталін, його оточення та сотня-другая героїв-одинаків.

1418 днів Великої Вітчизняної війни - це не тільки найважливіша складова частина другої світової війни, але і найбільше військове зіткнення всіх часів. Жодне з них не втягнуло безпосередньо в запеклі битви таке величезне число людей, не супроводжувалося такими гігантськими людськими і матеріальними втратами. До багатьом рисам цієї події застосовні прикметники чудового ступеня. Але можна відзначити і сильну суперечність: з одного боку - украй несправедливі, небезпечні для всього світу цілі агресора, чудово організованого, навченого і озброєного. Фашистське керівництво не зв'язувало себе ніякими нормами моралі і права, особливо щодо "неарійських народів". З іншого боку - це найвищі цілі захисту Батьківщини і всього людства, це мужність армії і народу, здатних перевершити супротивника і у військовому мистецтві, і в бойовій техніці.

Держави, що перемогли в другій світовій війні, заснували в Нюрнбергзі Міжнародний трибунал, і 21 німецькому лідерові на чолі з Герингом було пред'явлено звинувачення в скоюванні військових злочинів. Одинадцять чоловік засудили до страти, три - до довічного висновку, четверо - до різних тюремних термінів. Геринг отруївся за годину до страти, останні десять були повішені.

Досягненням другої світової війни було створення Організації Об'єднаних Націй - організації дійсно усесвітньою, з ефективними можливостями підтримки миру, що активно продовжує свою діяльність і в наш неспокійний час.

За другою світовою війною негайно не послідував загальний мир, але не в цьому полягав її підсумок. Вдалося звільнити народи від нацизму. Неможливо, розглядаючи нинішню ситуацію, не визнати, що люди усюди щасливіше, вільніше, ніж були б у разі перемоги нацистської Німеччини!

Література

«1418 днів війни. Із спогадів про Велику Вітчизняну війну». М., Вид-во політичної літератури, 1990

«Друга світова війна: два погляди». М., Думка, 1995

Головков А. «Вчора була війна». Журнал «Огонек»,№25 1991

Лопатін В.«Армия і політика». Журнал «Прапор» №6 1990

Павленко Н. «Історія війни ще не написана». Журнал «Вогник» № 25 1989