Галицько-Волинське князівство

Близький соратник короля Юрія ігумен одного з монастирів Петро Ротенський, посланий по смерті митрополита київського, але згодом переїхав до Москви. Пізніша діяльність митрополита Петра (1308 - 1326), канонізованого православною церквою, сприяла піднесенню Московського князівства.

Дата смерті короля Юрія залишається дискусійною. Деякі дослідники вважають, що він помер 1315 р⁽¹³⁾. Цей правитель був гідним нащадком Романа, Данила та Лева. При ньому Галицько-Волинська держава пережила останній період своєї могутності.

Діяльність обох останніх князів з династії Романовичів - Андрія та Лева Юрійовичів - повна загадок. Навіть стосовно столиць цих князів триває дискусія. Найбільш вірогідною є версія, що старший Андрій тримав Галицьке королівство і Володимирське князівство, а молодший Лев - Луцьке князівство.

Андрій та Лев Юрійовичі перебували в тісному союзі з Тевтонським орденом, можливо, також і з глоговськими князями у Сілезії. З допомогою цих союзів вони стримували активність Польщі. Головним їх противником залишалася Золота Орда, яка не хотіла миритися з втратою такого васала, як Галицько-Волинська держава. Саме через те, що їхні сили були задіяні у боротьбі проти ординців, князі не змогли втручатися у боротьбу за угорську спадщину і не підтримали повстання закарпатських феодалів 1315 -1321 рр., внаслідок чого були втрачені володіння у Закарпатті.

Становище ускладнилося також конфронтацією з Литвою, про яку залишилися заплутані відомості в джерелах. Її вдалося згасити миром, скріпленим шлюбом Любарта Гедиміновича з дочкою Льва Юрійовича (1322). Обидва князі, ймовірно, загинули на початку 1323 р. у боротьбі з ординцями.

Романовичі були споріднені з усіма сусідніми династіями. Спадкоємцями вважали себе угорський та польський королі, низка польських князів, навіть далекі князі Глоговські. Більше прав мав зять останніх Романовичів Любарт-

Дмитро Гедимінович, але він був надто юним. Литва ще не була готовою до боротьби, тому поспішила домовитися з ханом Золотої Орди Узбеком. Сили останнього були задіяні на Сході і він теж не був готовий втрутитися у боротьбу за спадщину Романовичів. Але домовленість Литви з Ордою відіграла свою роль. Внаслідок компромісу галицько-волинським князем став Болеслав Тройденович, племінник Андрія та Льва Юрійовичів, син удільного мазовецького князя Тройдена і дочки короля Юрія Львовича Марії.

Болеслав Тройденович перейшов у православ'я і посів престол під іменем Юрія. Факти свідчать, що Юрій II не був польською маріонеткою, а провадив власну політику. Порозуміння з Литвою було закріплене 1331 р. його шлюбом з Офкою-Євфимією Гедимінівною. Любарт отримав уділ у Східній Волині з центром у Любарі. Юрій II підтримував традиційний союз з противником Польщі Тевтонським Орденом, старався домовитися з ординцями. У 1337 р. Юрій з ординською допомогою напав на Люблінську землю і тримав Люблін В облозі дванадцять днів.

Несподівана смерть Юрія II 1340 р. найбільше була вигідна польському королеві. Казимир III негайно вторгся у Галицько-Волинську державу і дійшов аж до Львова. Версія про отруєння князя боярами за його прихильність до іноземців не виглядає переконливо. Іноземці становили значну частину населення великих міст, до цього на той час вже всі звикли. Після загибелі Юрія II розпочався період глибокої кризи Галицько-Волинської держави і боротьби за її збереження та відродження.

Галицько-волинські князі мали такі ознаки (атрибути) влади: «вінець» (корону), герб державну печатку, прапор. Під впливом зв'язків із західними державами ці ознаки влади набули в Галицько-Волинському князівстві особливого розвитку. З початку 14 ст. гербом Галицько-Волинської держави утверджується зображення золотого лева на синьому щіті. Таке зображення вперше знаходимо на печаті Юрія Львовича, а також на печатці, прикріпленій до грамоти князів Андрія і Лева, датованої 1316 р. Лев як державний герб є й на печатці Любарта - правителя Волині, який вважав себе спадкоємцем Галицько-Волинського князівства. Прапором-корогвою князівства було синє полотнище із зображенням лева.

Вся князівська адміністрація утримувалася за рахунок княжих земельних подарувань.

Галичина і Волинь поділялися на ряд князівств - земель, а останні - на волості, центрами яких були міста-городи. Управитель волостей призначав князь із числа великих бояр.

Протягом другої половини 13 - першої третини 14 ст. Галицько-Волинська держава досягла високого рівня політичної та військової могутності.

3. Значення Галицько-Волинської держави для українського народу

Київська Русь залишалась об'єднаною державою приблизно до 1132 р. Пізніше князівства починають проводити свою внутрішню і зовнішню політику порівняно самостійно.

Інколи зміцнення князівств називають «розпадом» Київської Русі. Це не точно передає суть історичних подій тієї доби: визначальним був не розпад, а навпаки, більш стійке, зумовлене економічним і політичним розвитком заселених спорідненим населенням теренів, входження яких до Київської Русі раніше не мало достатньо тривкої основи.

Основною територією Галицького князівства були терени хорватських і північно-західні окраїни землі тиверців. Тривало започатковане раніше взаємне зближення протоукраїнських племінних груп, зокрема полян, сіверян, дулібів, хорватів, уличів, тиверців. Цьому сприяли спорідненість мови і побуту, географічне розташування, економічні, політичні та культурні зв'язки.

13 сторіччя було переломним в історії багатьох країн і народів. У тогочасній Західній Європі паралельно зі зміцненням королівської влади відбулося формування станової монархії, яка забезпечувала юридичне піддержання прав і ролі у державі великих землевласників-феодалів і, певною мірою, міщан. На прикладі збережених джерел, що стосуються Київщини і Галицько-Волинського князівства, видно, який істотний вплив на державні справи мали боярські роди, а подекуди й частина містиків - заможної верхівки міського населення, насамперед купців. На сторінки літопису потрапляли насамперед відомості про запеклу боротьбу князів з боярськими угрупуваннями, що робили ставку на різних князів. Успіхи чи поразка окремих князів у міжусобній боротьбі значною мірою визначалися співвідношенням сил регіональних князівсько-боярських коаліцій. Зрозуміло, що поза періодами конфліктів князівська влада також була змушена рахуватися з інтересами тих бояр, з яких формувалася державна адміністрація та військове командування. Більше того конфлікт з однією групою бояр змушував князі йти на певні, більші чи менші, поступки іншим. Є підстави вважати, що князя, щонайменше з 13 ст. документально закріпляли за великими землевласниками їхні володіння. Відомі й випадки закріплення майнових прав за містичами, а юридичних - і за окремими міськими громадами. Однак навряд чи варто говорити про чітке розмежування прав власності і політичної влади; загальні правові акти, що визначали б статус і загальні станові права боярства чи містиків, не відомі. Проте з'явилися вже грамоти, які регулювали права і повинності окремих міст. Цілком можливо, що прогрес юридичного оформлення станової монархії розгорнувся б і у Галицько-Волинській державі та інших князівствах, якби їхній розвиток не було перервано монгольською навалою.

Внутрішня консолідація князівства стала передумовою його активної зовнішньої політики. Важливим атрибутом державності князівств, складовою політичної культури була дипломатія, яка керувалася певними юридичними нормами, правилами етикету. Очолював зовнішньополітичну діяльність князь, який при вирішенні важливих питань враховував думку боярської ради. Переговори велися через послів або при особистих зустрічах князів-Рюриковичів. Обговорювалися територіальні спори, нерідко укладалися усні або письмові угоди.

Зміцнення міжнародного авторитету Галицько-Волинського князівства вплинуло і на розвиток політичної думки. До монгольської навали чернігівські і волинські князі змагалися між собою за те, хто очолить консолідацію князівств і земель. Натомість у післямонгольську добу за правління Данила Галицького і його спадкоємців на роль продовжувача традицій давнього Києва могла претендувати вже тільки Галицько-Волинська-Холмська держава. Саме цим зумовлюється її роль в історії української державності.

Здобутки руської культури другої половини 13 - 14 ст. відіграли важливу роль у наступний період, у часи формування культури українського народу - в умовах панування на Україні польських і литовських феодалів. Культурні традиції Давньої Русі допомагали українському народові зберігати та розвивати свою національну культуру.

Отже, будучи безпосереднім спадкоємцем Київської Русі, Галицько-Волинське князівство відіграло надзвичайно важливу роль в історії:

- зберегло від завоювання та асиміляції південну та західну гілки східного слов'янства, сприяло їхній консолідації та усвідомленню власної самобутності;

- стало новим після занепаду Києва центром політичного та економічного життя;

- модернізувало давньоруську державну організацію;

- розширило сферу дії західноєвропейської культури, сприяло поступовому подоланню однобічності візантійського впливу;

- продовжило славні дипломатичні традиції Київської Русі, що 100 років після становлення золотоординського іга з честю представляло східнославянську державність на міжнародній арені.

Висновок

Період феодальної роздробленості був закономірним етапом розвитку Давньої Русі 12 - 14 ст. Проте на другому етапі цього періоду - в другій половині 13- 14 ст. - на основі дальшого розвитку продуктивних сил суспільства (зростання міст) і диференціації великої феодальної власності розвиваються сили централізації, носіями яких були середні й дрібні феодали (дрібні бояри, «милостники») та городяни. Це приводило до утворення єдиних держав. Зазначені процеси відбувалися і на Південно-Західній Русі. Вони виявилися у піднесенні Галицько-Волинської держави та зміцненні влади великих князів (Данила Романовича, Юрія Львовича). Влада великого князя посилювалася в постійній боротьбі проти впливового галицько-волинського боярства.

Загалом протягом другої половини 13 ст. - першої третини 14 ст. Галицько-Волинське князівство досягло значного рівня політичного розвитку, його залежність від Орди була слабшою, ніж князівств Північно-Східної Русі. Однак відносна слабкість сил централізації, припинення княжої династії, віроломна політика Орди - все це спричинилося до того, що князівство стало об'єктом агресії з боку сусідніх держав - Польщі, Угорщини та Литви, які перетворилися в цей час на сильні, централізовані національні держави. Зрештою, у 40 - 60-х роках 14 ст. політично роз'єднані землі Південно-Західної Русі підпадали під владу Польського королівства і Великого князівства Литовського. Однак і в межах Литовської держави автономія Волині та Київського князівства зберігалася. Таким чином, після розпаду Київської Русі, Галицько-Волинське князівство в тяжких умовах ординського іга, агресії Польщі, Литви, Угорщини зберегло східнословянську (а за великим рахунком в подальшому й українську) державність.

Список використаної літератури

1. Бойко. О.Д. - Історія України, посібник. - Київ, 1999 р.

2. Полонська- Василенко Н. Історія України, 1992 р.т. 2., с 156-168, с. 179-214

3. Грушевський М. Істор. України-Руси т. 2, с. 414-417

4.Грушевський М. Істор. України-Руси т. 2, с. 473-447

5. Соловьов С.М. История России с древнейших времен кн. 1 с. 490

6. Толочко П.П. Киев и Киевская земля в эпоху феодальной роздробленности ХІІ-ХІІІ вв, К., 1980 р.н.