У 1227 р. помер Чингісхан. Його наступник хан Удегей продовжив агресивну політику і вирішив підкорити всю Європу. У 1236 р. величезна монголо-татарська армія під проводом онука Чингісхана Батия розпочала похід на захід через Урал. Першою жертвою навали стала Волзька Болгарія. Татари зруйнували і розграбували її, а населення перебили. Протягом 1237-1238 рр., незважаючи на героїзм руських воїнів, були розгромлені війська Рязанського і Володимиро-Суздальського князівств. Монголо-татари здобули штурмом і спалили Рязань, Володимир-на-Клязьмі, Москву, Твер і багато інших міст. Північно-східна Русь була спустошена.

У 1239 р. монголо-татари почали вторгатися в українські землі. Вони захопили Переяслав і Чернігів, зруйнували і спалили їх. Восени 1240 р. монголо-татари підійшли до Києва. Батий був вражений красою і величчю давньоруської столиці і хотів здобути Київ без бою. Та кияни вирішили стояти на смерть. Обороною Києва керував Данило Галицький. Багато днів тривав штурм міста. Захисники, які залишились, зібралися в Десятинній церкві, стіни її не витримали ваги людей і впали. Усі, хто там був, загинули. 6 грудня 1240 р. монголо-татари повністю захопили Київ, зруйнували його, а людей винищили. Коли зраненого воєводу привели до Батия, кривавий хан помилував його за хоробрість.

Спустошивши Київ, кочовики пішли на Галицько-Волинську землю. Переборюючи опір русичів, вони захопили й розграбували міста Ізяслав, Луцьк, Володимир, Галич та ін (Додаток 3).

У 1241 р. ординці вторглися в Польщу, Угорщину, Чехію. Ослаблені численними битвами з русичами, вони не наважилися просуватися на Захід. Батий розумів, що в тилу залишалася розгромлена, але все ще сильна Русь. Війська Батия у 1242 р. повернули назад. У пониззі Волги він заснував державу Золота Орда (із столицею Сарай), під владою якої опинилися народи Русі, Хорезму, Північного Кавказу, Поволжя, Західного Сибіру, Криму. Золота Орда була частиною Монгольської імперії. Батий підпорядковувався великому ханові, який перебував у Каракорумі.

Монголо-татарська навала наробила багато лиха Україні. Було спалено і зруйновано міста та села, багато людей загинули чи потрапили в полон. Уповільнився процес економічного та політичного розвитку країни.

Українські князівства втратили незалежність. їхні князі підкорялися Батию й великому монгольському ханові. Золотоординський хан затверджував князів, давав їм ярлик -- грамоту на право управляти князівством. За ярликом вони приїздили до столиці Золотої Орди. Від князів вимагали дорогих подарунків і покірності. їх примушували виконувати різноманітні принизливі обряди. Якщо князь не догоджав ханові, його вбивали (так загинув чернігівський князь Михайло). В усі міста завойованих князівств були направлені татарські представники -- баскаки -- з озброєними загонами. Мешканців міст і сіл переписали й змусили платити данину. Вони зобов'язані були відбувати також різні повинності. За несплату данини баскаки продавали людей у рабство. Від сплати данини звільняли тільки духівництво. Багатьох ремісників забирали до Золотої Орди і змушували там працювати на ханів [11, 91].

Хани здійснювали політику, спрямовану на поглиблення роздробленості, підтримували міжусобиці. Батий передав Київ у володіння володимиро-суздальському князеві Ярославу Всеволодовичу. Після його смерті в 1249 р. Київ перейшов під владу Олександра Невського. Згодом ординці передали управління Києвом князям різних руських земель.

Чернігівською землею монголо-татари управляли за допомогою місцевих князів. Посилився розпад цієї землі на ряд дрібних князівств. Чернігів втратив значення політичного центру землі.

Переяславське князівство взагалі припинило існування як окрема земля.

Господарство України було зруйновано. Багато міст, які до того процвітали, спорожніли. Особливо постраждав Київ. За оцінками сучасників, у ньому майже не залишилося жителів. Тисячі людей, рятуючись від загарбників, пішли у дрімучі ліси та в інші землі.

Лише у другій половині XIII -- на початку XIV ст. у Наддніпрянщині, на Поділлі почало відновлюватися господарство, підірване монголо-татарською навалою. Люди почали відбудовувати спалені міста і села, будувати нові, засівати поля, відроджувати ремесла і торгівлю.

Становище українських земель після монголо-татарських навал.

Таким чином постали так звані «татарські села» і «татарські люди».

На ґрунті порівняльної забезпечності «татарських людей» та «татарських сіл» в Україні почався антикнязівський рух: опинившись без князя та його урядовців, деякі села цілком задовольнялися своїм становищем -- залежністю безпосередньо від татар і працею на їхні замовлення. Найсильнішим був цей рух на Західній Україні, зокрема у так званих полоховцях: так називали населення між рр. Богом та Случчю.

Питання про полоховців належить до не зовсім з'ясованих, хоч викликало воно значну літературу. М. Грушевський вважав полоховців за промисловців, які відірвалися від осель і займалися «уходництвом»: рибальством, ловецтвом. Мали вони свої міста: Деревич, Губин, Кобядь, Кудин, Городець, Дожський. То була стара українська людність, можливо з домішкою чорноклобуків. Мали своїх князів, але з Володимирової династії. З приходом татар вони добровільно перейшли під зверхність їх. «Татарські люди» творили автономні громади, які нагадували громади до-князівських часів. Татари навіть не призначали до їх сіл своїх постійних урядовців.

Пріле було становище боярства та купецтва: посол папи Інокентія IV де Пляно-Карпіні в 1245-46 рр. писав, що татари «визначних і старших ніколи не милують» [3, 45].

Перебільшено уявлення про повний розгром міст. Пляно-Карпіні застав у Києві бояр, тисяцького. Звичайно, місто зазвало багато руйнації, але навіть церкви не всі були знищеві.

Той же Пляно-Карпіні писав, що з ним їхали до Києва купці з Царгороду, Польщі, Австрії, Франції, з Генуї, Пізи, Венеції. З цього видно, що навіть зовнішня торгівля Києва не зовсім припинилась. Не були знищені цілком і інші міста, які дуже потерпіли від татар: Чернігів, Володимир-Волинський, Галич -- залишились столицями князівств. Не знищений був дорешти й Переяслав, бо згадується його в літопису 1245 року.

Звичайно, не можна навіть приблизно встановити, скільки люду загинуло від татарської навали. Тому цікава кожна спроба визначити це число. У 1286 р. Галицький князь Лев наказав перевести обчислення жертв татарської навали в Галичині: обчислено дванадцять з половиною тисяч чоловіка. Проте, року 1093 у Києві на різні хвороби померло так багато люду, що з Пилипового дня (мабуть, 14 листопада) до м'ясопусту продано понад сім тисяч корст (трун). А скільки поховано без трун?

Татари зайняли степи й відрізали південні українські поселення. Відрізано Тимуторокань, міста Шарувань та Сугров. У зв'язку з татарською навалою 1223 року згадується «вродників». Так, очевидно, називали українське населення, відірване від України половецькими ордами. Вони не мали постійної оселі, на що вказує сама назва Їх, але зберігали християнство. В 1223 році вони брали участь в битві над Калкою. Спочатку їх отаман, Пласконя, цілував хрест князям, що буде допомагати їм, а потім зрадив і видав князів татарам. У низці західньоевропейських джерел -- в листах папи Григорія 1227 року і Угорського короля Бели IV 1264 року -- згадується країну «Бродинію» на схід від Київської Руси.

Доля Київського князівства після татарської навали неясна. Перед навалою Київ дістав був Данило, князь Галицький, але не залишився там, а призначив замість себе воєводу Дмитра. В 1241-1246 роках ним знов володів Михайло з Чернігівської династії, що був Київським князем раніше. В 1246 році князем Київським став, з ласки хана, Ярослав Суздальський, але Київ уже не приваблював, і Ярослав призначив туди свого намісника. Того ж 1246 року Ярослав помер, як казали, від отрути, вертаючись з Монголії, від великого хана Гаюка. «Ярлик» на Київ та «Руську землю» дістав Ярославів син, Олександер, але до Києва не поїхав, а залишився в Новгороді і здобув «ярлик» на Володимир. «Київ вийшов з-під впасти князів старої династії, -- писав М. Грушевський. -- Його історія як політичного центру, а потім як одного з центрів в землях старої Руської держави та вогнища князівсько-дружинного устрою закінчилася вповні.» М. Грушевський вважав, що з того часу на Київщині не було князів, а перебувала вона безпосередньо під владою татар. Правили в Києві та пригородах «старці градські» під зверхністю татар. Можливо, такі ж умови склалися на Переяславщині. Київщина та Переяславщина розклалися на дрібні міські громади, які жили без князів.

Після татарської навали на Чернігівщині залишилися князі старої династії. Рід їх розростався, князівства дрібнішали і втрачали політичне значення [1, 105].

Сумним явищем для України був переїзд до Суздальщини Київського митрополита. Звичайно, митрополитам тяжко стало жити в Києві, який утратив значення столиці, резиденції великого князя. У 1250 році митрополит Кирил, галичанин з походження приїхав до Києва на митрополичу катедру, але жив там мало: він мандрував то в Чернігів, то в Рязань, то у Володимир-над-Клязьмою, в 1251 р. -- в Новгород, а в 1252 р. -- знов у Володимир, потім у Київ і знов -- у Володимир. Найдовше жив у Володимирі, хоч зберігав титул митрополита Київського.

Наступиик Кирила, митрополит Максим, у 1299 або 1300 р. перейшов до Володимира, а незабаром до Москви, куди перенесено державний осередок Суздальщини. Головна причина переїзду до Москви митрополитів київських була матеріального характеру; можливо, що чисельно паства не поменшала, але якісно склад її змінився; не стало великого князя, заможних бояр, міського патриціяту. До того й митрополит Олексій, що подав ці відомості Царгородському патріархові, був москвич з роду.

Занепад князівсько-дружинного життя, еміграція боярської, патриціянської верхівки та вищої церковної ієрархії до Суздальщини тяжко відбилися на культурному житті Києва: слабшали елементи, які давали стимул для розвитку мистецтва, літератури, культури. Аналогічне явище спостерігалось на Чернігівщині, де убожіли князі, бояри через дрібнення уділів і татарську данину, яка лягала на них важким тягарем.

Інші умови склалися в Ростово-Суздальській землі. Ярослав Всеволодович, великий князь Київський та Володимиро-Суздальський, перший поїхав до Бату негайно після повороту його з Угорщини в 1242 р., або на початку 1243 року. Літописець каже, що Бату поставив його старшим над усіма князями. Можливо, незадоволені з того інші суздальські князі також почали їздити до Бату по «ярлики». Року 1246 Ярослава отруїли. Після його смерти спадщину поділено за ханськими грамотами: Олександр (згодом Невсьвзій) дістав Київ і «землю руську», себто Київщину; Андрій--Володимир. Олександер не поїхав до Києва і повернувся до Новгорода; року 1252 йому вдалося, за допомогою татар, відбити у Андрея Володимир. Київ -- взагалі Україна -- на довгий час -- до XVI ст. -- виходить з поля інтересів північних, Володимирських князів; їх інтереси обмежуються північними землями.

На півночі творилися зовсім інші умови життя. В. Ключевський підкреслює, що суздальські князі відрізнялися від українських: там віча, багаті, могутні міста закликали князя, укладали з ним «ряд». На Суздальщині князь, починаючи з Андрея, закликав населення і був повним господарем землі, був «власником свого уділу». Татарське «іго» уточнило ці взаємовідносини князя та населення; князі перестали почувати себе суверенами і визнали себе підданими татар, діставши від них повну, необмежену владу над своїми підданими.

Висновки

Татарську-монголо-татарська навала і ярмо Золотої Орди, що пішло за навалою, зіграло величезну роль в історії нашої країни. Адже панування кочівників продовжувалося майже два з половиною сторіччя і за цей час ярмо зумів покласти істотний відбиток на долю російського народу. Цей період в історії нашої країни є дуже важливим, оскільки він визначив подальший розвиток Древньої Русі.

Татари, провадячи боротьбу з князями, намагаючись ослабити їх, використовували для цього сільські маси. Багато було випадків, коли вони переводили сільську людність безпосередньо під свою владу, доручаючи їй «сіяти пшеницю та просо».

Як знати, у якій країні жили б ми зараз, не будь у нашій історії цього 250-літнього панування. Адже з вогню монголо-татарського ярма Русь вийшла єдиними, споєними важкими іспитами і перемогами, великою державою, з яким з тих пір і понині зобов'язані вважатися всі держави і народи світу.

Таким чином, татарську-монголо-татарська навала можна назвати прогресивним в історії нашої країни.

Список використаної літератури

1. Аркас М.М. Історія України-Руси. -- К., 1990.

2. Б. Лановик, Р. Матейко, З.Матисякевич. Історія України. - К., 2000.

3. Бойко О.Д. Історія України. -- К., 1999.

4. Бульон-Боровець Т. Армія без держави. Слава і трагедія українського повстанського руху. Склади. --К., 1996.

5. В. Трепавло, "Татари на Русі", М., 1966;

6. Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII -- початок XX ст.). -- Львів, 1996.

7. Вернадський Г. Русская история. -- М., 1997.

8. Грушевський М. Історія України-Руси: У 11 т., 12 кн. -- К., 1991-1998.

9. Гуслистий Е. Запорізька Січ та її прогресивна роль в історії українського народу. -- К., 1954.

10. Е. Хара-Даван, "Чингіс-хан", М., 1997;

11. К.І. Рибалка. Історія України. - Ч.І. - К., 1994.

12. Л.Н. Гумільов, "Від Русі до Росії", М., 1999;

13. Н.М. Карамзин, "Про історію держави Російського", М., 1982;

14. Наталія Полонська. Нарис з історії України. - В 2-х частинах. - К., 1994.

15. О. Субтельний. Історія України. - К., 1996.

16. С.Г. Пушкарьов, "Огляд російської історії", М., 1989;