главнаяреклама на сайтезаработоксотрудничество Коллекция рефератов Otherreferats
 
 
Сколько стоит заказать работу?   Искать с помощью Google и Яндекса
 


Українська культура XIX сторіччя

На початку XIX сторіччя під впливом нових історичних обставин серед українського населення поступово починають набирати сили процеси національно-культурного відродження. Розвиток науки, освіти, літератури, образотворчого мистецтва й архітектури.

Рубрика: История и исторические личности
Вид: контрольная работа
Язык: русский
Дата добавления: 17.12.2008
Размер файла: 41,4 K

Полная информация о работе Полная информация о работе
Скачать работу можно здесь Скачать работу можно здесь

рекомендуем


Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже.

Название работы:
E-mail (не обязательно):
Ваше имя или ник:
Файл:


Cтуденты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны

Подобные работы


1. Українська культура на початку XX століття
Стан української культури та особливості її розвитку на початку XX століття. Рівень письменності населення та загальний стан освіти. Розвиток науки і техніки. Біографія І. Мечникова. Література та її представники. Біографія І. Франка. Театр та мистецтво.
реферат [22,6 K], добавлена 20.02.2011

2. Австрійська імперія у першій половині ХІХ сторіччя
Економічний розвиток та промисловий переворот в Австрійській імперії ХІХ сторіччя. Зростання чисельності населення. Міжнародне положення Австрійської імперії, зовнішня та внутрішня політика канцлера К. Меттерніха. Наростання угорського визвольного руху.
лекция [30,2 K], добавлена 29.10.2009

3. Володимир Великий і хрещення Русі
Історичні передумови хрещення Русі. Спроби прийняття християнства Аскольдом у 874 р. Язичницька реформа Володимира. Вплив християнства на мораль i культуру, на розвиток писемності, літератури, мистецтва, архітектури, зодчества і образотворчого мистецтва.
курсовая работа [59,7 K], добавлена 06.08.2013

4. Проблеми відродження української державності
Соціальне-економічні й політичні процеси, культурно-національне відродження в Україні у XVI-XVII століттях. Національно-визвольні повстання, ідея відродження української державності. Розвинення основ козацько-гетьманської держави, гетьманство Мазепи.
реферат [24,1 K], добавлена 08.12.2009

5. Культурні процеси на початку XX ст. в Україні крізь призму політики
Процеси національного відродження та просвітництва українських народних мас. Суспільно-історичні умови політичного режиму та незрілість інтелігенції як соціальної сили. Зусилля української інтелектуально-політичної еліти, діяльність товариств "Просвіта".
контрольная работа [43,5 K], добавлена 24.09.2010

6. Національно-культурне відродження на західноукраїнських землях в кінці ХVІІІ – на початку ХХ ст.
Культурно-просвітницька діяльність "Руської трійці". Роль греко-католицької церкви і громадсько-політичної діяльності політичних партій у відродженні Західної України. Основні етапи, особливості, передумови і рушійні сили західноукраїнського відродження.
курсовая работа [100,2 K], добавлена 18.09.2010

7. Розвиток державного устрою Ольвії у VI–I сторіччя до н.е.
Розвиток державної влади в Ольвії: від влади ойкіста до тиранії. Поява полісу у Нижньому Побужжі. Трансформація політичного устрою протягом VI - середини V сторіччя до н.е. Характер і сутність ольвійської демократії. Законодавча і виконавча влада.
дипломная работа [109,9 K], добавлена 12.04.2012

8. Соціально-культурний розвиток України у другій половині XIX сторіччя
Вплив зростання самосвідомості української нації на розвиток культури. Перебудова шкільних програм. Запровадження системи позашкільної освіти дорослих та жіночіх училищ. Розширення мережі вищих навчальних закладів. Успіхи природознавчих і суспільних наук.
реферат [29,5 K], добавлена 17.03.2010

9. Культурний підйом у Європі у 8-9 століттях, Каролінзьке відродження
Вплив особистості Карла на процес духовного піднесення та роль церкви. Стан культури напередодні відродження. Наслідки Каролінзького відродження для Західної Європи, вплив події у галузі освіти та внесок у подальший розвиток Європейської цивілізації.
курсовая работа [58,2 K], добавлена 07.02.2011

10. Соціально-економічний розвиток Західно-Українських земель у складі Австро-Угорщини у ХІХ столітті
Політичні чинники, які впливали на соціально-економічне становище західно-українського народу у складі Австро-Угорщини. Становлення ідеї українського державотворення та національне відродження на західноукраїнських землях наприкінці XIX-початку XX ст.
курсовая работа [58,5 K], добавлена 13.06.2010


Другие работы, подобные Українська культура XIX сторіччя

Страница:  1   2 


32

ЗМІСТ

1. Українська культура XIX сторіччя………………………………………..…3

1.1. Освіта…………………………………………………………………………4

1.2. Розвиток науки…………………………………………………………...….6

1.3. Література………………………………………………………………...….8

1.4. Мистецтво………………………………………………………………..…13

1.5. Музика………………………………………………………………………16

1.6. Театр…………………………………………………………………………21

1.7. Образотворче мистецтво й архітектури…………………………………..24

Літературні джерела…………………………………………………………….29

1. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА XIX СТОРІЧЧЯ

Перша половина XIX ст. -- час розкладу феодально-кріпосницької системи в Росії та на Україні, зародження і зміцнення буржуазно-капіталістичних відносин. У галузі економіки цей період дає багато прикладів виникнення окремих підприємств та цілих галузей промисловості: на Донбасі - вугільної, в Харкові й Одесі - чавуноливарної, на Київщині - цукрової, на Чернігівщині, Поділлі і в Галичині - суконної.

Українське село в цей період ще сковане ланцюгами кріпацтва, панська воля і жорстока експлуатація були причиною частих селянських повстань. Найбільш відомі з них - під проводом Устима Кармелюка та Лук'яна Кобилиці. Великий вплив на розгортання класової й національно-визвольної боротьби на Україні мали такі події, лк Вітчизняна війна 1812 р., декабристський рух у Росії та на Україні, а також революційні хвилі в Західній Європі 1830 і 1848 рр. Незважаючи на заборону властей, і в Росії, і на Україні таємно поширювалися твори французьких просвітителів і філософів - Монтеск'є, Вольтера, Дідро, Руссо, впливу яких зазнали І. Котляревський, Є. Гребінка, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко, Т. Шевченко - найвизначніші діячі української культури першої половини XIX ст. їхня творчість знаменувала собою новий етап у розвитку української культури. Вони першими звернулися до правдивого відображення життя народу. Прогресивні думки, образи, почерпнуті з глибин життя, народна мова - все це сприяло популярності творів нової української літератури. І хоч переважна більшість селян, ремісників і робітників не знала грамоти (оскільки царат не дбав про народну освіту), все ж широкі кола усно поширювали, знали й любили «Енеїду» Котляревського, байки Гребінки та Гулака-Артемовського, повісті Квітки - Основ'яненка і особливо революційне наснажену поезію Шевченка.

У першій половині XIX ст. починається вивчення української мови, усної й пісенної творчості. Виходить граматика української мови О. Павловського (1818 р.), збірки народних пісень М. Цертелєва і М. Максимовича.

У другій половині XIX ст. перебування українських земель у складі царської Росії та Австро-Угорської імперії зумовило регіональні особливості розвитку їхньої культури. Завершення формування української нації в умовах кристалізації класової структури буржуазного суспільства визначило характер напрямів у національній культурі, зокрема появу струменя демократичної культури. Внутрішня політика правлячих кіл указаних держав по-різному відбивалася .на культурному розвитку. Насадження монархічної, клерикальної ідеології, соціальне гноблення народних мас, нехтування політичними й національними правами українського народу -- все це негативно впливало на становлення демократичного напряму культури України. Проте діяли й фактори, які сприяли прискоренню загального культурного розвитку. Завдяки зрушенням в економіці зміцніла матеріальна база культури. Епоха промислового капіталізму викликала потребу в спеціалістах для різних галузей господарства, науки і культури. На перший план виступає різночинна інтелігенція, близька до визвольних прагнень, чутлива до інтересів народних мас. Величезний вплив на розвиток демократичного напряму української культури зробив революційно-демократичний рух. Його живила також національно-визвольна боротьба передових громадських сил. Ідеали соціальної справедливості, демократії, політичної й національної свободи надихали творчість кращих діячів духовної культури України. У зміцненні її демократичного напряму важливе значення мали зв'язки його представників із передовими майстрами російської культури. Розвиток культури України відбувався також завдяки використанню духовних надбань інших народів, насамперед європейських.

1.1. Освіта

Велику роль у піднесенні культури мали навчальні заклади. У 1805 р. було засновано Харківський, а в 1834 р.- Київський університети. У 1817 р. відкрито Одеський ліцей, у 1820 р.- Ніжинську гімназію вищих наук (з 1832 р. ліцей). Почали функціонувати чимало гімназій і повітових шкіл. Певну роль у розвитку культури відігравав найстаріший на Україні Львівський університет (1661 р.). При університетах, ліцеях та гімназіях були зосереджені основні сили освітньої, наукової та літературно-мистецької громадськості. Прагнучи пізнати життя народу, прогресивно настроєні студенти і викладачі старанно вивчали його мову, пісні, танці, архітектуру, живопис, побут. В університетських друкарнях друкувалися журнали й альманахи («Украинский вестник», «Украинский журнал», «Запорожская старина»).

Однак, в культурній сфері, як і в інших, існувала класова поляризація: культурні надбання зосереджувалися в руках панівного класу, який тримав монополію і на освіту, що давало йому можливість займатися інтелектуальною діяльністю. Це значно затримувало духовний розвиток мільйонів трудового населення. Так, система шкіл на Україні, що підпорядковувалася різним державним відомствам (міністерству народної освіти, військовому, морському, духовному та ін.), не охоплювала початковим навчанням усіх дітей шкільного віку. За даними на середину 40-х років, у Київській, Волинській, Подільській, Чернігівській і Полтавській губерніях з населенням понад 7 млн. чоловік було лише близько 10 тис. учнів, причому 70% з них становили діти дворян, духовенства, чиновників, купецтва. Нестача приміщень, підручників, навчального приладдя, низька матеріальна забезпеченість не сприяли нормальному функціонуванню початкових шкіл.

Система загальної освіти в основному орієнтувалася на релігійне виховання дітей. До того ж русифікаторська політика Царизму на Україні, що особливо посилилася після польського повстання 1830 р., гальмувала розвиток національної школи.

Загалом у дореформений період народна освіта здійснювалася рутинними засобами. Учителювали, зокрема у парафіяльних школах, священики, іноді нижчі служителі культу, які не мали спеціальної підготовки, а часто і моральних підстав і навіть бажання навчати дітей.

У повітових училищах і професійних учбових закладах (сільськогосподарських, фельдшерських) навчалися вихідці із заможних верств населення -- урядових службовців, купців, ремісників. Для дворянства засновувалися гімназії (протягом першої половини XIX ст. на Україні їх було відкрито 19 -- в Одесі, Харкові та Києві по дві, Чернігові, Ніжині, Полтаві, Катеринославі та інших містах), Волинський ліцей у Кременці (1805), Рішельєвський в Одесі (1817), Гімназія вищих наук у Ніжині (1820), функціонували також приватні пансіони. Вступ до всіх цих закладів дітей селян обмежувався царськими указами і розпорядженнями міністерства народної освіти, щоб не порушити «порядок громадських станів».

1.2. Розвиток науки

Науково-дослідна робота здійснювалася головним чином викладачами університетів і ліцеїв. У ній брали участь також деякі заможні особи, що не обіймали державних посад, а жили за рахунок прибутків з власних маєтків. У галузі математики відзначився професор Харківського університету Т. Осиповський, тритомна праця якого «Курс математики» тривалий час була основним навчальним посібником для студентів. У стінах університету успішно розвивалися медичні науки (П.М. Шумлянський, І.П. Каменський та ін.). Харківські та київські вчені проводили дослідження з астрономії, фізики, ботаніки, геології, географії, хімії тощо.

У Київському університеті працював талановитий вчений І. В. Вернадський (батько першого президента АН УРСР В. І. Вернадського). Ще студентом він одержав медаль за дисертацію з філософії. Після закордонного наукового відрядження вчений захистив 1847 р. у Петербурзі магістерську дисертацію «О теории потребностей». За клопотанням ради Київського університету у лютому 1848 р. його було призначено ад'юнктом кафедри політекономії та статистики. Через два роки у Московському університеті І.В. Вернадський захистив дисертацію на ступінь доктора історичних наук, політичної економії та статистики і з 1850 р. викладав там ці дисципліни.

У розвиток філософської думки чільний внесок зробив І. Рижський -- перший ректор Харківського університету. Видатний словесник свого часу, Рижський надавав важливого значення взаємозбагаченню мов і культур різних народів, своєю практичною діяльністю сприяв підготовці фахівців для дальшого поступу української культури.

Еволюція тогочасної філософської думки відбувалася також під впливом ученого, просвітителя і громадського діяча Василя Каразіна (1773-1842). На його думку, різні народи повинні жити в дружбі та злагоді, оскільки їхні спільні зусилля прискорюють просування всього людства шляхом прогресу. І може й правий був мислитель, вважаючи, що у соціальному відношенні «повної рівності між людьми не може бути тому, що її немає в природі». Визнаючи освіту важливим чинником суспільного розвитку, Каразін зазначав, що лише вона може забезпечити незалежність Росії від усякого зовнішнього тиску. Вчений надавав великого значення філософській науці, висновки якої є теоретичною основою інших галузей знань, літератури і мистецтва, прогресу людства в цілому, прагнув до поєднання науки з практичною діяльністю. Сам він може бути взірцем втілення своєї філософської концепції щодо освіти (його внесок у заснування Харківського університету), застосування наукових відкриттів у виробництві (у власному маєтку в с. Кручик Харківської губернії).

Славну сторінку в історію не лише суспільно-політичної, а й філософської думки вписали дворянські революціонери-декабристи. За переконанням П. Пестеля та його однодумців В. Раєвського, М. Крюкова, філософія покликана сприяти революційному оновленню світу. Будучи добре обізнаними із становищем українського народу, вони обстоювали спільність його інтересів з російським народом. Більшість декабристів поділяли матеріалістичний погляд на природу, проте у поясненні історичних явищ залишались ідеалістами. Ідеї перших дворянських революціонерів ставали надбанням широкого кола освічених людей, зокрема завдяки публікаціям в «Украинском вестнике», «Украинском журнале», що видавалися Харківським університетом.

Прагнення передової інтелігенції принести користь своєму народові виявилося і у розгортанні спочатку аматорської, а згодом наукової етнографічної діяльності. Біля витоків українського народознавства стояв видатний вчений М. Максимович. Зокрема, видані ним 1827 р. «Малороссійскія песни» згодом дослідники назвали «золотою книгою для українства». 1834 р. Максимовича було призначено ректором новоствореного Київського університету. Автор понад 100 різнопланових за проблематикою праць з археології, етнографії, фольклористики, ботаніки, філології та мовознавства, він розвивав матеріалістичні погляди на природу і справедливо вважається одним з перших еволюціоністів на Україні.

В українській науці Максимович посідає почесне місце і як історик. Він підтримував ломоносівську теорію слов'янського походження Давньоруської держави, виступав за дружбу російського і українського народів, вважаючи їх близькими за історичним корінням і культурою. Максимович розгорнув широку діяльність по залученню аматорів і науковців до вивчення історії та археології Києва. За його ініціативою у 1835 р. почав функціонувати Тимчасовий комітет для розшуку старожитностей, що став базою для створення 1843 р. Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, її члени -- відомі історики М. Ф. Берлінський, М. І. Костомаров, М. Д. Іванішев і багато інших. Зокрема, вони зібрали чималий корпус першоджерел, які склали основу документальних фондів Архіву давніх актів, створеного 1852 р. при Київському університеті.

У формуванні історичної свідомості українців важливу роль відіграла п'ятитомна «История Малороссии» М. А. Маркевича, видана у 1842--1843 рр. Видатний історик та етнограф започаткував новий історичний підхід до руху за приєднання до Росії, вперше в українській історіографії звернув увагу на соціальну несправедливість, що викликала активне незадоволення рядових козаків і селян. Позитивно висвітлюючи визвольну боротьбу народних мас під проводом К. Косинського, С. Наливайка, Т. Трясила, Б. Хмельницького, Маркевич виступав за право України на самостійний розвиток, висунувши таким чином альтернативу офіційним концепціям М. Карамзіна, М. Погодіна, М. Устрялова, які заперечували факт існування українського народу та ігнорували його національні інтереси.

1.3.Література

Культурне життя на Україні великою мірою визначалося розвитком літератури. Творчість П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка, І. Котляревського, Т. Шевченка свідчила про формування нової української літератури з чітко вираженими рисами національної своєрідності. Характерною ознакою тогочасного літературного процесу було українсько-російське мовне єднання. Чимало діячів української культури писали і російською мовою й органічно ввійшли у російську культуру; росіяни І. Срезневський, М. Костомаров також писали обома мовами і зробили помітний внесок у духовну скарбницю українського народу. Традиція двомовності, що склалася в даний період, випливала не лише з причини невизнання правлячими колами права на самостійний розвиток української мови. Українські письменники, публікуючи свої твори російською мовою, намагалися донести до всеросійського читача якнайбільше відомостей про історію, культуру та побут свого народу.

Українська письменницька інтелігенція виступила яскравим виразником національної самосвідомості. Насамперед це Т. Г. Шевченко, у творчості якого найяскравіше відбилися революційно-демократичні, національно-визвольні тенденції української культури. Оспівуючи патріотичні почуття, збуджуючи непримиренну ненависть до експлуататорів як української, так і інших національностей, поет обурювався зневажливим ставленням частини вельможного українства до своєї рідної мови.

Підкреслюючи українофільство Шевченка, слід пам'ятати, що, не виявляючи любові до своєї батьківщини, не можна любити людство. У серці великого Кобзаря вміщувалися глибокі національно-патріотичні почуття з великою любов'ю до всіх братів-слов'ян. Співець українського народу не пропагував національної замкнутості. У його словах, що стали афоризмом, -- «і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь» -- закладене глибоке розуміння загальнолюдського змісту культури. Революційний демократизм Шевченка є найвищим досягненням суспільно-політичної думки середини XIX ст.

Суперечливість тогочасного духовного життя на Україні відбилася на творчості визначного письменника і історика П. Куліша (1819-97), автора численних праць і художніх творів, серед яких виділяються двотомна збірка історичних і фольклорно-етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси» та соціально-історичний роман «Чорна рада. Хроніка 1663 року». Куліш плідно працював як поет-романтик, що проповідує просвітительські та християнські ідеали.

Українська література того часу розвивалася у тяжких суспільно-політичних умовах, однак досягла високого рівня розвитку, її зростання зумовлювалося великим впливом геніальної творчості Т. Г. Шевченка, передової російської літератури, революційно-демократичних та національно-визвольних ідей. В українській літературі у суперечливому переплетінні й-протиборстві співіснували революційно-демократичний, демократичний і буржуазно-ліберальний напрями. Повної зрілості досягли всі її жанри--проза, поезія, драматургія, публіцистика тощо. Для художнього відображення дійсності письменники використовували різні методи. Провідним серед них став критичний реалізм. Розширилася тематика літературних творів. У них з'явилися образи представників різних верств тодішнього суспільства, в тому числі «нових ' людей» -- революційних борців.

Великого поштовху розвитку української літератури надав журнал «Основа», (1861-62). Чимало творів письменників Східної України друкувалось у періодичних виданнях на західноукраїнських землях -- «Вечорницях», «Меті», «Ниві», «Правді», «Зорі». Консолідації літературних сил України сприяли альманахи «Рада», «Степ», «Складка» та ін. Значним фактором збагачення літературного процесу були особисті контакти письменників.

Демократичний напрям в українській літературі представляла видатна письменниця Марко Вовчок (1833-1907). У своїй першій збірці «Народні оповідання» вона гнівно засуджувала кріпосницький лад, із великою любов'ю змалювала образи простих людей. У пізніших українських і російських оповіданнях, повістях, романах («Інститутка», «Ледащиця», «Маруся», «Панська воля», «Кармелюк», «Невільничка», «Записки причетника» та ін.) письменниця яскраво зобразила боротьбу народних мас проти поміщицького гніту, іноземних загарбників, викрила духовну ницість провінціального панства, створила живі постаті виразників інтересів гнобленого люду.

У демократичному руслі протікала творчість видатного українського байкаря Л. І. Глібова (1827-93). В алегоричній формі він зображував безправне становище селянства, свавілля поміщиків, капіталістичний визиск трудящих, паразитизм чиновників, лицемірство і прислужництво («Вовк та Ягня», «Вовк і Вівчарі», «Щука», «Лисиця і Ховрах», «Лев на облаві» та ін.), картав користолюбство, обмеженість панівних класів, з теплотою відгукувався про високі моральні якості простих людей («Хазяйка й Челядники», «Зозуля й Горлиця», «Бджола і Мухи» та ін.). Популярними стали також його ліричні поезії та вірші для дітей.

Талановитий письменник-різночинець А. П. Свидницький (1834-71) створив перший зразок реалістичного соціально-побутового роману з сучасного життя -- «Люборацькі», в якому показано занепад старосвітської родини сільського священика у трьох поколіннях. Цей твір засвідчив прямування української реалістичної прози до показу широких епічних картин життя суспільства, до аналізу складних відносин пореформеного часу. Революційним пафосом були пройняті вірші молодого Свидницького «Україно, мати наша», «В полі доля стояла», «Росте долом березина».

Яскравою зіркою на літературному небосхилі засвітилося ім'я поета-демократа С. В. Руданського (1834-73). Широкої популярності зажили його мелодійні ліричні поезії («Повій, вітре, на Вкраїну», «Ти не моя» та ін.), написані в народнопісенному дусі. Ряд його віршів громадянського звучання («Над колискою», «Гей, бики!», «Нехай гнеться лоза», «Не кидай мене» та іп.) змальовували долю селян-кріпаків, закликали до боротьби в ім'я світлого майбутнього. Славу поетові принесли також його гумористично-сатиричні вірші -- так звані співомовки.

У 70-90-ті роки в літературу ввійшла нова плеяда високоталановитих письменників. Це насамперед І. С. Нечуй-Левицький (1838--1918), який створив класичні зразки соціально-побутової повісті та оповідання. Реалістично письменник відтворив життя, побут та психологію селян, заробітчан, бурлак («Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім'я»), інтелігенції («Хмари», «Над Чорним морем»), духовенства («Старосвітські батюшки та матушки», «Афонський пройдисвіт»), міщан («На Кожум'яках»). Письменник звертався й до історичної тематики («Запорожці», «Маруся Богуславка», «Гетьман Іван Виговський», «Князь Єремія Вишневецький» та ін.).

На революційно-демократичних засадах базувалася творчість Панаса Мирного (1848--1920). Автор новаторських соціально-психологічних романів і повістей з народного життя, він підніс українську прозу до високого рівня художньої досконалості. Романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія», повісті «Лихі люди» («Товариші»), «Лихо давнє і сьогочасне», «Голодна воля», п'єса «Лимерівна» та інші його твори -- це велика художня епопея, що відображає життя українського народу протягом майже всього XIX ст., особливо після реформи 1861 р. Автор нещадно викрив кріпацтво та його пережитки, весь тогочасний гнобительський лад, створив образи борців за соціальне визволення.

Служінню ідеалам трудового народу присвятив свою творчість революціонер-демократ П. А. Грабовський (1864--1902). Розглядаючи літературу як «живу творчу силу громадського руху», він створив на засланні пристрасні революційні поезії (збірки «Пролісок», «З півночі», «Кобза»). У них поет вилив усі свої палкі почуття до експлуатованих і гноблених, проголосив непохитну віру в революційне перетворення світу.

Співцем трудових низів, виразником їхніх надій та прагнень був поет-демократ І. І. Манжура (1851--1893). У багатьох поезіях (збірки «Степові думи та співи», «Над Дніпром») він талановито змалював гірку долю трудящого селянства, наймитів, бурлак, заробітчан, оспівував героїчне минуле українського народу.

У 90-х роках розпочалася творча діяльність М. М. Коцюбинського (1864--1913). У цей час він поступово звільнявся від культурницьких ілюзій та утверджувався на революційно-демократичних позиціях. У ранніх творах («П'ятизолотник», «По-людському», «Дорогою ціною», «Для загального добра» та ін.) письменник показав благородство простих трудівників, пробудження в них почуття людської гідності, їхні прагнення до волі. Громадянські мотиви дзвінко зазвучали уже в ранніх поезіях Лесі Українки (Л. П. Косач-Квітка; 1871--1913) -- «Досвітні огні», «Без надії сподіваюсь», «Товаришці на спомин», «Слово, чому ти не твердая криця» та ін.

У 1880-90-х роках велику культурну й громадську діяльність розгорнув Б.Д. Грінченко (1863--1910), погляди якого в основі були демократичними, хоч і відзначалися суперечливістю. У поезіях (збірки «Пісні Василя Чайченка», «Під сільською стріхою» та ін.), оповіданнях і повістях («Сонячний промінь», «Під тихими вербами» та ін.) він правдиво відобразив життя селянської бідноти, робітників, шахтарів, учителів тощо. Своєрідним явищем в українській літературі була поетична творчість Я. І. Щоголєва (1823-1898) --збірки «Ворскло», «Слобожанщина». У 80-х роках з'явилися перші поезії В. І. Самійленка (1864--1925). Найповніше його талант розкрився у сатиричних і гумористичних віршах («Ельдорадо», «Як то весело жить на Вкраїні», «Патріота Іван» та ін.).

У гострих ідеологічних колізіях розвивалася література на західноукраїнських землях. Становлення її демократичного напряму відбувалося під впливом передової східноукраїнської та російської літератури. Чимало самобутніх творів належить письменникові-демократу Ю. А. Федьковичу (1834-1888) -- поезії «Дезертир», «Старий жовнір», «Довбуш», «Кобилиця», «Браття-опришки, гайда за чару», «В день скопу батька нашого Тараса...», оповідання й повісті «Люба-згуба», «Опришок», «Безталанне кохання» та ін. У них він яскраво відтворив побут, звичаї, психологію, надії та прагнення гуцулів, кликав до боротьби за соціальне і національне визволення, висловив свою глибоку любов до рідного краю.

У 1870-90-х роках у Східній Галичині розцвів могутній талант письменника, вченого, громадсько-політичного діяча революційно-демократичного напряму І. Я. Франка (1856-1916). Він створив класичні зразки громадянської, філософської та інтимної лірики (збірки «З вершин і низин», «Зів'яле листя», «Із. днів журби» та ін.), змалював величні образи революціонерів, оспівував соціалістичний ідеал («Каменярі», «Гімн», «Товаришам із тюрми» та ін.). Серед прозових творів Франка особливе місце посів бориславський цикл (оповідання «Ріпник», «На роботі», повість «Борислав сміється» та ін.), у якому яскравими художніми фарбами відтворено криваву історію первісного капіталістичного нагромадження, жорстоку експлуатацію робітників підприємцями, перші виступу робітничого класу. Поряд з І. Я. Франком плідно працювала плеяда його талановитих однодумців -- М. І. Павлик, Н. І. Кобринська, С. М. Ковалів, Т. Г. Бордуляк, Є. І. Ярошинська та ін.

1.4. Мистецтво

На розвиток українського образотворчого мистецтва великий вплив справляла Петербурзька академія художеств. Професійні майстри живопису, що працювали на Україні, переважно були її випускниками, зокрема вихованцями видатного російського художника К. Брюллова -- І. Сошенко, Д. Безперчий, Т. Шевченко та ін. Випускник Петербурзької академії художеств 1815 р., К. Павлов відіграв важливу роль у розвитку української художньої культури. Працюючи викладачем Ніжинського ліцею та Київського університету, він багато часу віддавав малюванню. Художня творчість Павлова сприяла утвердженню реалістичного напряму в мистецтві. Правдивістю і задушевністю зображення відзначаються виконані ним портрети Д. Горленка, Б. Лизогуб, автопортрет, а також картина «Тесляр», в якій художник досяг значної типізації образу трудівника. Психологічність його портретів близька до творчої манери видатних російських художників О. Венеціанова і В. Тропініна. Сам Тропіпін, який протягом 20 років жив у маєтку подільського поміщика І. Моркова, відтворював мальовничу природу України, жанрові сцени з селянського життя. Чимало художників також працювали у поміщицьких маєтках, створюючи сімейні портрети. Становище ж тих художників, що перебували у кріпосній залежності (І. Усенко, П. Золотуха, С. Алексєєв та ін.) взагалі було подібним до лакейського прислужництва. Щоб заробити на прожиття, вони часто давали уроки малювання, влаштовуючись у невеликих містечках.

Мальовнича українська природа надихала багатьох митців. Художники-пейзажисти М. Сажин, І. Сошенко, В. Штернберг прагнули до її найреалістичнішого відображення. Нові соціальні мотиви започаткував у своїй живописній творчості Т. Шевченко, який присвятив свої полотна, як і поетичне слово, зображенню тяжкого життя поневоленого народу («Циганка-ворожка», «Катерина», «Селянська родина» та ін.). Велику майстерність виявив Шевченко у портретному жанрі. Ці твори відзначаються глибоким психологізмом, привабливою кольоровою гамою.

В першій половині XIX ст. на зміну пишноті і розкутості українського барокко прийшов стриманий, академічний стиль класицизму. За забудовою міст здійснювали нагляд спеціальні комісії та комітети. Цивільні споруди зводилися з урахуванням їх призначення -- головною метою архітектора стало не створення зовнішньої краси, а внутрішнього комфорту (високі стелі, вентиляція, освітлення тощо).

Перехід від барокко до класицизму позначився і на плануванні міст. Обов'язково виділявся адміністративний центр із площею, на якій розміщувалися помпезні будинки урядових установ, квартали були прямокутними, композиції ансамблів, окремих архітектурних комплексів, палацово-паркових ландшафтів мали відкритий характер.

Забудовувались нові міста на Півдні України і в Криму, засновані наприкінці XVIII ст.,--Маріуполь, Олександрівськ, Катеринослав, Миколаїв, Одеса та ін. Зокрема, в Одесі за проектом петербурзького архітектора Ж. Тома де Томона 1809 р. було споруджено перший будинок оперного театру. Виконаний в античному дусі театр став однією з кращих оздоб Одеси.

Поряд з тим відбувалася реконструкція старих міст Слобожанщини і Придніпров'я. Архітектурний стиль Києва у ті часи визначався відомим архітектором А. Меленським, який обіймав посаду міського архітектора. За його проектами споруджено пам'ятник на честь поновлення Києву Магдебурзького права, церкву на Аскольдовій могилі, ансамбль Контрактової площі на Подолі, споруди якої потерпіли від пожежі 1812 р. У 1837-43 рр. за проектом відомого архітектора В. Беретті збудовано приміщення Київського університету. Впорядковуються такі міста, як Полтава, Харків. Спорудження у Полтаві монумента на честь Полтавської перемоги (арх. Ж. Тома де Томон) і Успенського собору в Харкові (арх. Є. Васильєв, завершив А. Тон) увічнили пам'ять про героїчну боротьбу російського та українського народів проти іноземних загарбників у Вітчизняній війні 1812 р.

Продовжувало розвиватися культове будівництво. У містах і селах церкви зводяться не лише дерев'яні, а й з довговічнішого матеріалу. Зовнішній і внутрішній вигляд таких споруд відзначався пишністю, урочистістю. Майстерність і талант українського народу виявилися також у створенні палацово-паркової архітектури. Чимало таких унікальних ансамблів уславили безіменних народних майстрів далеко за межами України: палац Розумовського в Батурині у живописній місцевості над Сеймом; палац Галагана у с. Сокиринцях на Чернігівщині, до якого прилягає лісопарк площею 600 десятин; парк «Олександрія» на березі Росі у Білій Церкві; знаменита «Софіївка» в Умані, названа на честь дружини графа Потоцького Софії, де руками кріпосних без застосування будь-якої техніки були насипані гори, викопані пруди, збудовані гроти, тощо. Усе це разюче контрастувало з житловими умовами трудового народу. Домівки селян, наприклад, Середнього Подніпров'я та Півдня України були дерев'яними, глинобитними, саманними, рідше -- кам'яно-вапняними. Ті, хто не мав можливості придбати будівельний матеріал, мешкали в напівземлянках. На Поліссі та в Західній Україні будувалися зрубні житла.

1.5. Музика

Поетична й музична обдарованість українського народу забезпечувала високий рівень розвитку музично-пісенної творчості. У XIX ст. продовжували побутувати землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні та ін. Широкою популярністю користувалися пісні-романси «їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько», а також створені на вірші Т. Шевченка «Думи мої», «Ой, одна я, одна», «Заповіт», пісні про Богдана Хмельницького, Максима Кривоноса. Із свого середовища народ висував талановитих співців--кобзарів, лірників (Андрій Шут, Остап Вересай).

Широкого розповсюдження на Україні набули сімейне музикування, аматорські молодіжні розважальні співи. Осередками розвитку музичної культури були духовні учбові заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких багато уваги приділялося вивченню нотної грамоти і теорії музики. Чимало професійних музикантів діставали високу спеціальну підготовку в церковних хорах.

Слава про пісенну талановитість українців сягала Петербурга, де при царському дворі існувала капела хлопчиків. Навесні 1838 р. М. І. Глинка перебував на Україні з метою набору співаків. Він відвідав Київ, Чернігів, Полтаву, Харків, Качанівку і визначив 19 хлопчиків і двох дорослих для зарахування до капели. Серед них був С. С. Гулак-Артемовський -- небіж видатного письменника П. П. Гулака-Артемовського. Згодом він став родоначальником української національної опери.

Концертну діяльність у містах України розгортали аматорські і професійні колективи. Традиційними серед інтелігенції великих міст були літературно-музичні вечори у знатних осіб; на них, зокрема, виступали М. Лисенко, Г. Квітка-Основ'яненко, М. Старицький. Влаштовувалися численні благодійні концерти. Музичне життя вирувало під .час проведення великих ярмарків (контрактів), на які з'їжджалося багато поміщиків, купців із сім'ями. Зокрема, на знаменитих київських контрактах влаштовувалися театральні вистави, музичні ранки, бали, маскаради.

Музика, співи міцно увійшли у повсякденне життя як міського, так і сільського населення. За жанрами пісні були найрізноманітнішими: ліричні, жартівливі, канти, романси, що виконувалися соло, дуетом або хором у супроводі бандури, скрипки, гітари, рідше фортепіано. Переважно -- це авторські твори, що згодом поширювалися серед народу і ставали безіменними: «Там, де Ятрань круто в'ється», «Чи я в лузі не калина була», «Дівчино, рибчино, серденько моє» та ін. У панівному середовищі меломани поряд з українськими захоплювалися французькими, італійськими піснями і романсами.

Високого рівня майстерності досягли партесні (багатоголосі) співи. У XIX ст. хорове мистецтво поступово виходить за межі суто культового призначення, взагалі церковна музика секуляризується. Загальнофілософський зміст канонічних образів, втілюваний у музиці, приваблював до храмів чимало світських слухачів. Із великими концертними програмами виступали хори Київської академії, Переяславської семінарії та ін. Однак, незважаючи на давні історичні традиції хорового співу на Україні, у першій половині XIX ст. його розвиток гальмувався антинаціональною політикою адміністрації, що надавала перевагу іноземним авторам.

Завдяки зусиллям передових діячів культури в галузі музичного мистецтва відбулися великі зрушення. Дійового поштовху, як ми знаємо, завдали українські драматичні професійні трупи, що широко пропагували українські народні мелодії, здобутки професійної музики, самотужки ставили оперні спектаклі. М. Кропивницький також знаний як співак і композитор (зокрема, велику популярність здобули його пісня «Соловейко» та дует «Де ти бродиш, моя доле»). Українська музична культура поширювалася завдяки концертно-виконавській діяльності М. Лисенка та створених ним хорових колективів, що гастролювали на Україні.

Піднесенню музичного мистецтва на Україні сприяли видатні російські композитори. Так, ряд авторських концертів на початку 90-х років дали П. І. Чайковський (Київ, Одеса, Харків), С. В. Рахманінов (Київ та Харків), М. А. Римський-Корсаков (Одеса). Значну роль відіграли відділення Російського музичного товариства, що виникли в ряді великих міст України. При них були засновані музичні школи, які згодом перетворилися на училища. У Києві, Харкові та Одесі діяли російські оперні театри. Однак ні вони, ні відділення Російського музичного товариства не займалися пропагандою української музики.

Великим надбанням українського мистецтва є творчість багатьох композиторів. Уже в перший пореформений рік славетний співак С. С. Гулак-Артемовський (1813--1873) завершив створення першої української опери «Запорожець за Дунаєм», яка стала міцним підґрунтям національного оперного мистецтва. Довге сценічне життя цьому творові забезпечили демократичний характер сюжету, мелодійність музики, шо увібрала барви українського пісенного мелосу, колоритність образів, соковитий народний гумор. Композиторові належать також відомі пісні «Стоїть явір над водою» і «Спать мені не хочеться».

Перлиною української класики стала виразна музична картина з народного життя «Вечорниці» П. І. Ніщинського (1332--1896). Центральна частина її--знаменитий чоловічий хор «Закувала та сива зозуля», в якому відображені страждання козаків у турецькій неволі, їхнє непереборне прагнення до визволення. У музичній спадщині композитора є обробки народних пісень «Про козака Софрона», «Про Байду», романси «Порада», «У діброві чорна галка». Палкий відгук широкого слухача завоювала опера М. М. Аркаса (1853--1909) «Катерина» на текст однойменної поеми Т. Г. Шевченка. Вона відзначалася хвилюючим сюжетом, мелодійним багатством і співучістю.

Головне у творчому доробку П. П. Сокальського (1832-- 1387) -- опери «Мазепа» (за поемою О. С. Пушкіна «Полтава»), «Майська ніч», «Облога Дубна» (обидві за М. В. Гоголем), фантазії «Українські вечори», «На берегах Дунаю» та інші фортепіанні твори, а також романси і хори. Його перу належить капітальна теоретична праця «Русская народная песня, великорусская и малорусская, в ее строєнии мелодическом и ритмическом», в якій проводилася думка про зв'язок національних особливостей мелодики народної пісні з мовою даної національності. М. М. Калачевський (1851--1910) написав відому «Українську симфонію», в основу якої ліг народнопісенний матеріал («Віють вітри», «Дівка в сінях стояла», «Побратався сокіл з сизокрилим орлом», «Ой, джиґуне, джиґуне» та ін.). Переважаючий настрій симфонії -- світла лірика, лагідний гумор.

Значним досягненням стала Симфонія соль-мінор В. І. Сокальського (1863-1919). Композиторові належить також кілька оркестрових творів, фортепіанні мініатюри, багато романсів, дитяча опера «Ріпка» та ін. Понад ЗО творів на слова Т. Г. Шевченка («Така її доля», «Утоптала стежечку» , «Якби мені черевички» та ін.), низку романсів (серед них «Дивлюсь я на небо» на слова М. Петренка) і аранжувань створив В. І. Заремба (1833-1902).

Цілу епоху в музичному житті України становить творчість М. Лисенка (1842-1912) -- великого українського композитора, блискучого віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця і активного громадського діяча демократичного напряму. Йому судилося стати основоположником української класичної музики.

Основні творчі здобутки М. В. Лисенка припадають на 70--90-ті роки. Композитор обробив та опублікував понад 600 зразків українського музичного фольклору, створив великий цикл «Музика до «Кобзаря» Т. Г. Шевченка», який включав понад 80 творів різних жанрів і форм. Різноманітні за темами і настроями романси, дуети і хори написані на тексти І. Я. Франка («Безмежнеє поле»), Є. П. Гребінки («Човен», «Ні, мамо, не можна...»), С. В. Руданського («Ти не моя»), Г. Гейне. («Коли розлучаються двоє») та ін. Зразком національної героїко-патріотичної опери стала монументальна народна музична драма Лисенка «Тарас Бульба». На сюжети повістей М. В. Гоголя написані також опери «Різдвяна ніч», «Утоплена». Композитор створив музику до п'єси І. П. Котляревського «Наталка Полтавка», оперету «Чорноморці», дитячі опери «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і Весна».

На високий ступінь професіоналізму Лисенко підніс інструментальну музику. Він е автором симфонічної фантазії «Козак-шумка», «Фантазії» та «Елегійного капричіо» для скрипки і фортепіано, струнних квартетів і тріо, п'єс для віолончелі. Ним створено багато творів для фортепіано («Героїчне скерцо», «Українська сюїта», «Концертний полонез №1», «Мрія», «Баркарола», «Елегія» та ін.). Теоретичні праці Лисенка заклали наукові основи національної музичної фольклористики. Творча спадщина великого композитора стала невичерпним джерелом української музичної культури.

Розвиток музики на західноукраїнських землях також стимулювався драматичним театром. У багатьох п'єсах музичні номери були органічною часткою спектаклів, які називалися «комедіо-опера», «мелодрама», «оперета». Значного поширення набув хоровий рух, завдяки якому виникло чимало музичних шкіл і музично-видавничих організацій;

Діяли хорові товариства «Торбан», «Львівський Боян». Масовими стали збирання і вивчення музичного фольклору.

Із народнопісенними джерелами пов'язана творчість одного з перших українських композиторів-професіоналів Галичини М. М. Вербицького (1815--1870). йому належать хорові твори «Заповіт» на вірші Т. Шевченка, «Поклін» на вірші Ю. Федьковича, музика до театральних вистав, близько десяти симфоній-увертюр. Зразки професійної національної музики створив І. А. Лавровський (1822--1873) -- автор багатьох хорів («Козак до торбана», «Осінь», «Руська річка», «Заспівай ми, соловію» та ін.), пісень, музики до драматичних спектаклів.

Широкою популярністю на західноукраїнських землях, зокрема на Північній Буковині, користувалася музика І. І. Воробкевича (1863--1903). Серед його хорових творів -- композиції на слова Т. Шевченка, І. Франка, Ю. Федьковича. Знаними були його пісні «Над Прутом у лузі», «Заграй ми, цигане старий», «Сонце ся сховало», «Сині очі», вальси, мазурки, польки, музика до спектаклів.

В. Г. Матюк (1852-1912) працював здебільшого у вокальних жанрах. Відомі його хори («Руська пісня», «Болеслав Кривоустий під Галичем»), пісні («Веснівка» на слова М. Шашкевича). Центральне місце серед музикально-драматичних творів А. К. Вахнянина (1841--1908) належить опері «Купало». Мелодія його хору «По морю, по морю» пізніше стала основою революційної пісні «Шалійте, шалійте, скажені кати». Глибиною почуттів відзначалися хори і романси Д. В. Січинського (1865--1909) -- «Даремне, пісне», «Пісне моя», «Із сліз моїх» та ін. Основу творчості О. Й. Нижанківського (1862--1919) також становили хорові твори («З окрушків», «Гуляли», «Вечірня пісня»). Популярними були його дуети «Люблю дивитись», «До ластівки». Західноукраїнські композитори брали активну участь у громадсько-культурному житті, видавали підручники з музики тощо.

1.6. Театр

Творчі здібності українського народу розкривалися також у традиційному театральному мистецтві, яке побутувало у формі народних драм, лялькового і «живого» вертепу, інтермедій. У XIX ст. продовжував існувати кріпацький театр -- і не лише у поміщицьких садибах, айв містах, де заповзятливі люди перетворювали організацію вистав на комерційну справу. 1828 р. було заборонено купувати в театр кріпаків, але й пізніше кріпацькі актори та їх нащадки продовжували входити до складу деяких театральних труп.

Сприятливі умови для розвитку сценічного мистецтва склалися на Полтавщині, де завдяки І. Котляревському та М. Щепкіну започаткував свою історію професійний український театр. Великі зрушення у його розвитку відбулися з постановкою у 1819 р. «Наталки Полтавки» і «Москаля-чарівника» І. Котляревського. Взагалі у процесі формування української нації театр виступав як один із важливих чинників. Національна драматургія, крім згаданих п'єс, заявила про себе творами Г. Квітки-Основ'яненка, Я. Кухаренка, Т. Шевченка.

Поряд з тим продовжував існувати російський професійний театр, що відігравав позитивну роль у вихованні естетичних смаків публіки, у залученні її до кращих зразків реалістичного мистецтва. Характерним для даного періоду стало створення російсько-українських театральних труп. В українських виставах охоче брали участь М. Щепкін, Л. Млотковська, М. Рибаков, у російських -- Я. Шумський, В. Капніст, К. Соленик та ін.

Розвиток національного театру особливо активізувався в З0 -- 40-і роки. У зміцненні його реалістичних і демократичних принципів важливу роль відіграв Т. Шевченко. Його драма «Назар Стодоля» (1843 р.) -- одна з перших в українській драматургії, сюжет якої побудований не на побутово-любовному, а на соціально-класовому конфлікті. Глибоке розуміння великим Кобзарем ідейно-політичної та художньо-виховної сили театру зблизило його із реформатором вітчизняної театральної культури М. Щепкіним. Взаємний духовний вплив двох визначних митців зміцнював демократичний напрям у розвитку сценічного мистецтва.

Найвизначнішою постаттю в українській драматургії другої половини XIX ст. є І. К. Карпенко-Карий (1845--1907). Його драми та комедії поряд із п'єсами Кропивницького і Старицького становили міцну основу репертуару українського реалістичного театру. У драмі «Бурлака» змальовано глибоко правдиві картини приниження і визиску селянства багатіями, подано образ шукача правди, що утверджував ідею непримиренності до будь-якої соціальної несправедливості. Комедія «Розумний і дурень» показує народження прошарку «хазяйновитих мужиків», які перетворювалися в нову експлуататорську силу. У плані психологічної соціально-побутової драми написані відомі п'єси «Наймичка», «Безталанна». Невмирущу славу драматургові принесли його сатиричні комедії «Мартин Боруля»; «Сто тисяч», «Хазяїн», у яких висміяно гонитву багатіїв різного калібру за наживою, їхню глитайську психологію. Кілька п'єс Карпенко-Карий присвятив історичному минулому України («Бондарівна», «Сава Чалий» та ін.). Творам драматурга притаманні незвичайна емоційність, ліричність, напруженість ситуації, яскравість мови персонажів, показ органічних зв'язків людини з її оточенням. «Я взяв життя»,--говорив драматург і цим визначив основний принцип своєї творчості.

Драматичні твори писали також прозаїки І. С. Нечуй-Левицький («Маруся Богуславка», «На Кожум'яках»), Панас Мирний («Лимерівна», «Перемудрив»), Б. Д. Грінченко («Степовий гість», «Ясні зорі») та ін.

Видатним майстром драматургії був І. Я. Франко. Він створив класичні зразки соціально-психологічної драми («Украдене щастя», «Учитель»), народної комедії («Рябина»), романтично-легендарних творів на історичному матеріалі («Сон князя Святослава», «Кам'яна душа») та ін. У них правдиво відображено картини народного життя, суспільні процеси, що відбувалися на західноукраїнських землях в останній чверті століття.

Ідейна глибина, демократичний пафос соціального викриття, сила реалістичного проникнення в суспільні відносини, в морально-етичні засади пореформеної доби -- все це свідчило про новаторський характер української драматургії другої половини XIX ст.

Український драматичний театр по суті був під забороною. Згідно з відомим Емським указом 1876 р. зовсім не допускалися «різні сценічні вистави на малоруському наріччі». 1881 р. цар дозволив ставити п'єси українською мовою, якщо вони пропущені цензурою і схвалені генерал-губернатором. Однак і в цей час категорично заборонялося створювати «спеціально малоросійський театр». Цензура обмежувала тематику українських п'єс мотивами побуту або ж кохання. Не дозволялося відображати на сцені історичні події, які нагадували б про колишні «зольності» українського народу, його боротьбу за незалежність. 1883 р. київський генерал-губернатор заборонив діяльність українських театральних труп на території п'яти підвладних йому губерній. Ця заборона діяла десять років. Отож театральним діячам України доводилося діяти у надзвичайно важких умовах.

Плідним грунтом, на якому визрівало українське професійне сценічне мистецтво, був аматорський театр. У 1861-62 рр. діяв аматорський театр полтавської недільної школи, організований В. Лободою та ін. Восени 1859 р. розпочав свою творчу діяльність самодіяльний драматичний колектив у Київському університеті (М. П. Старицький, М. В. Лисенко, П. П. Чубинський та ін.). З 1861 по 1866 р. багато вистав у Чернігові показав аматорський колектив під назвою «Товариство, кохаюче рідну мову». Активну участь у його організації брали Л. І. Глібов, О. В. Маркевич, О. М. Лазаревський та ін. 1871 р. цей театр під керівництвом І. Лагоди відновив свою діяльність та проіснував до кінця століття. Великим успіхом користувався Сумський аматорський театр (1865--1875 рр., керівник В. Бабич).

1872 р. виник «Перший музично-драматичний гурток м. Києва» (М. П. Старицький, М. В. Лисенко, П. П. Чубинський, О. О. Русов, О. 1. Левицький та ін.), який існував майже десять років, незважаючи на заборони й утиски. У 60--70-х роках діяли аматорські театри у Бобринці та Єлисаветграді. Саме в них починали свою діяльність М. Л. Кропивницький та І. К. Карпенко-Карий. Чимало аматорських колективів виникає у містах і селах, на промислових підприємствах у 80--90-х роках.

1864 р. у Львові було засновано український професійний театр «Руська бесіда», який очолив О. Бачинський. його репертуар складався із творів наддніпрянських і західноукраїнських письменників, кращих зразків європейської драматургії. Колектив успішно гастролював у містах Східної Галичини та Північної Буковини. Однак незабаром через гостре суперництво між москвофілами і народовцями за вплив на нього театр почав занепадати. Його піднесенню багато в чому сприяв М. Кропивницький, який у середині 70-х років працював тут за запрошенням. Саме тоді західноукраїнські глядачі познайомилися з новими п'єсами української та російської класики. У театрі виросли талановиті актори -- І. Гриневицький, М. Романович та ін. Багато зусиль для розвитку театральної культури Східної Галичини доклав І. Франко.

1.7. Образотворче мистецтво й архітектури

Характерним для українського образотворчого мистецтва другої половини XIX ст. було становлення його на позиціях реалізму, народності, життєвої правди. На розвитку художнього життя на Україні, на утвердженні демократичних тенденцій у живопису позначилась діяльність Товариства пересувних художніх виставок («передвижники»), що виникло 1870 р. в Росії. Членами його було багато українських митців. Високої професійної майстерності українські художники продовжували набувати в Петербурзькій Академії мистецтв. В Одесі, Харкові, Києві відкрилися малювальні школи ((згодом училища). Консолідації мистецьких сил України сприяли Товариство південноросійських художників у Одесі, Київське товариство художніх виставок, Товариство для розвою руської штуки у Львові, Товариство харківських художників та інші об'єднання.

В українському живопису чітко окреслились і набули специфічних ознак усі жанри. Під впливом демократичних тенденцій у розвитку всієї культури на перше місце висувається побутовий жанр, який безпосередньо відображає життя народу. Тематичні рамки цього жанру розширюються, він збагачується на нові сюжети і міцніше пов'язується зі суспільною проблематикою. Художники прагнуть осмислити нового героя часу, нові відносини, що складаються в суспільстві, знайти й утвердити нові мистецькі цінності. Зростання інтересу до минулого України, до національно-визвольної тематики зумовило піднесення історичного жанру. Любов до рідного краю, відчуття природи як суттєвого чинника в понятті «батьківщина» було основою формування пейзажного жанру, що набуває самостійного ідейно-естетичного значення. Взагалі переважна більшість українських митців не були майстрами якогось одного жанру, а володіли багатьма із них.

Живописцями, які піднесли український побутовий жанр на високий рівень, були продовжувачі демократичних традицій Т. Г. Шевченка -- Л. М. Жемчужников, І. І. Соколов, К. О. Трутовський. Творча діяльність Л. М. Жемчужникова (1828--1912) пройнята щирою любов'ю до українського народу, його історії та кулі/тури. Він створив проникливі картини «Кобзар на шляху», «Козак їде на Січ», «Чумаки в степу» та інші, був видавцем альбому, присвяченого Україні і в пам'ять шевченківського названого також «Живописною Україною». Найвище піднесення мистецьких здібностей І. І. Соколова (1823--1918), про якого Шевченко відгукувався як про людину, що «любить наш народ і нашу країну», виявилося в картинах «Повернення з ярмарку», «Проводи рекрутів», «Погорільці», «Ніч напередодні Івана Купала», «Ранок після весілля в Малоросії», «Українські дівчата ворожать на вінках».

До золотого фонду українського живопису по праву належить творча спадщина К. О. Трутовського (1826--1893). Митець з глибоким знанням предмета відтворював побут та звичаї українського і російського народів («Хоровод у Курській губернії», «Весільний викуп», «Колядки на Україні», «Сорочинський ярмарок» та ін.), гостро засуджував суспільні порядки («Збирання недоїмок на селі», «Рекрутський набір», «У судді» та ін.). Художник залишив багато ілюстрацій до творів Т. Г. Шевченка, М. В. Гоголя та інших письменників.

У дусі ідейних настанов передвижників творив живописець і графік П. Д. Мартинович (1856--1933). Йому належать картини «У канцелярії волосного писаря», «Внутрішність хати козака Грицька Гончара у Вереміївці» та ін.

Художник-передвижник М. Д. Кузнецов (1850--1929) у творах «На заробітки», «На сінокос», «У свято» з теплотою зобразив сцени повсякденного життя народу, підкреслив глибокі соціальні контрасти («Об'їзд володінь», «Мировий посередник»). Неабиякі здібності виявив Кузнецов у портретному жанрі. Людина з її переживаннями була в центрі полотен й іншого вдумливого художника, проникливого психолога, тонкого колориста К. К. Костанді (1852-- 1921) --«В люди», «Біля хворого товариша», «Рання весна», «Старенькі» та ін.


Страница:  1   2 

Скачать работу можно здесь Скачать работу "Українська культура XIX сторіччя" можно здесь
Сколько стоит?

Рекомендуем!

база знанийглобальная сеть рефератов