Із наближенням зими кількість заяв почала зменшуватись. З однієї сторони, це було пов'язано із небажанням людей покидати теплі домівки у зимові холоди та їхати в товарних вагонах чи на відкритих платформах у невідомість. Інша причина полягала в тому, що ще не всі українські етнічні землі Польщі були визволені від фашистських загарбників, а на звільнених територіях потроху вичерпувалась кількість тих людей, яких недоля гнала у чужі краї.

Ще однією причиною зменшення кількості заяв на виїзд була низька активність польського підпілля, яка в основному була спрямована проти українців і була домінантою в “заохоченні” українців на виїзд[52, арк. 3 - 5а]. В кінці 1944 р. фронт проходив по території Закерзоння і присутність військових частин Червоної Армії та вермахту робили широкомасштабні антиукраїнські дії АК нереальними. В тилу радянських військ одразу ж почались масові операції проти АК[230, 395; 236, 146].

З огляду на це українсько-польський конфлікт на кінець 1944 р. дещо притих. Відповідно впала й кількість бажаючих покинути отчі землі. Всього до кінця року подали заяви на виїзд 37882 особи[230, 390]. Чисельність бажаючих переселитись в УРСР в розрізі повітів наочно проілюстровано в Додатку А. (Табл. А. 2).

Спираючись на цифри, наведені в табл. А. 2, можна зробити деякі висновки, що стосуються характеру проведення переселення протягом першого етапу.

Найбільш інтенсивно проходив прийом заяв у Білгорайському, Грубешівському, Холмському, Красноставському та Замостівському повітах, де виявило бажання евакуюватись 60-90 % українських родин. Мотиви, з яких люди погоджувались подати заяви на виїзд, були різними, проте домінуючим все ж було бажання зберегти своє життя та майно від терору польських збройних формувань. Точно людські втрати встановити практично неможливо, проте в майже в кожному з сіл було по-звірячому замордовано від кількох до сотень осіб. За даними М.Сівіцького, в Сагрині загинуло 600-800 людей, в Шиховичах - близько 200, в Ласкові та Берестю - понад 200. І цей список далеко не повний. Загалом тільки за період з травня 1943 р. до травня 1944 р. загинуло близько 4000 українців Грубешівського повіту та було спалено 52 села[245, 126].

Найнижчі були темпи евакуації в Ліському, Любачівському, Перемиському, Сяноцькому та Ярославському повітах. Значні формування військової округи УПА "Сян" робили все можливе, щоб зірвати депортацію українців до УРСР, в тому числі й винищували переселенські комісії. З 10 жовтня 1944р. до 26 лютого 1945 р. було зроблено 20 замахів на працівників переселенчих органів, при чому 1 референт був убитий, 1 пропав безвісти, 3 поранено, вбито 55 солдат і офіцерів ЧА, що несли охорону[56, арк. 10]. Тому радянські вповноважені в селах району старались з'являлись якомога рідше. В основному агітація обмежувалась зборами в більших населених пунктах і розклеєнням оголошень по менших селах за допомогою місцевої адміністрації.

М. Підгорний пов'язував низькі темпи переселення з прямою контрпропагандою, що проводилась у цих районах українським підпіллям. Для виправлення становища М. Підгорний запропонував спрямовувати агітацію не на повіт в цілому, а почергово на кожне конкретне село. В якості прикладу він наводив переселенчу акцію в селі Коштове, куди приїхала група радянських уповноважених та агітаторів. А оскільки це було неможливим без численної охорони, то в 113 українських господарств, які подали заяви на виїзд, скоріш за все не було вибору[48, арк. 202].

Малу кількість заяв, співвідносну з числом наявних у повітах українців, можна пояснити також і наближеністю цих територій до Галичини, а отже набагато вищу національну освідомленість та згуртованість їх жителів. Це, а також компактність проживання українців творила впевненість, що даний регіон буде або прилучений до УРСР, або так і залишиться незміненим етнічно у межах Польщі.

Гальмувало депортацію також і те, що польська адміністрація вказаних повітів не виконувала інструкцій ПКНВ про сприяння у роботі радянським уповноваженим, не надала їм житло, автотранспорт, не забезпечила безкоштовним харчуванням. Тому на 4 листопада 1944 р. робота цих комісій була майже не розпочата[242, 70]. Через протидію УПА місцева польська адміністрація не контролювала всуціль заселений українцями терен, а з Любачівського повіту взагалі втекла в Люблін[230, 404].

За даними радянської статистики на 1 грудня 1944 р. було взято на облік 97252 сімей (389232 чол.). З них заяви на виїзд в СРСР подало 31839 сімей (114629 чол.) і виїхало 1818 сімей (7005 чол.)[1, арк. 1]. За іншими даними їх було 3378 сімей (12931 чол.) (до кінця року - 7628 сімей (28589 чол.)[230, 368; 230, 391].

Чисельність депортованих в розрізі повітів наведена в Додатку А (Табл. А. 3) [230, 380].

Велика різниця між кількістю заяв на виїзд та реальним числом переселених пояснюється рядом причин, але в найбільшій мірі повільний хід депортації українців Польщі пояснювався роботою залізничного транспорту, який був на той час основним засобом перевезення. Детально роботу транспорту при переселенні буде висвітлено в наступному підрозділі дисертаційної роботи.

Початок другого етапу переселення розпочався зі збільшення території проведення переселення. Новий наступ Червоної Армії розгорнувся 12 січня 1945 р. по всьому Східному фронту. В числі інших територій було повністю визволене й усе Закерзоння[312, 324 - 325]. Тепер переселення могло проводитись із усіх заселених українцями територій .

Як вже зазначалось вище, зимою процес подачі заяв значно скоротився, хоча продовжувалась депортація людей, що висловили бажання переселитись в 1944 р. За другу п'ятиденку січня 1945 р. не було подано жодної заяви[230, 407]. У лютому кількість заяв про виїзд почала зростати за рахунок людей із Південної та Західної Лемківщини. Бажання жителів цього регіону переселитись в УРСР пояснюється тим, що в результаті важких боїв при взятті Лупківського та Дуклянського перевалів була знищена абсолютна більшість житлових та господарських будівель місцевого населення. Тому українцям цього регіону в прямому розумінні не було що втрачати. А оскільки переселенської адміністрації в цьому регіоні ще не було, то люди несли свої заяви в інші повіти. На думку Є. Місила, це "була остання група осіб, що переселялись до УРСР із власної волі, без застосування щодо них примусу"[398, 11].

В інших регіонах спостерігалось чітке зменшення кількості поданих заяв співвідносно з попередніми місяцями. Пояснюється це тим, що на Холмщині й Надсянні більшість людей вже засвідчили своє бажання виїхати в УРСР. Так за станом на 26 лютого 1945 р. у Грубешівському повіті заяви подали 91,3 % українського населення, у Замостівському - 90,5%, у Холмському - 81,1%, у Томашівському, Білгорайському і Любартівському - по 70% у кожному[230, 436].

Зовсім іншою була ситуація із поданням заяв у прикордонних південних повітах. За станом на 21 лютого 1945 р. у Ліському повіті погодились на виїзд лише 3548 чоловік (8,2% від усіх проживаючих у повіті українців), у Любачівському - 5065 (10,4%), у Ярославському - 7397 (12,3%) та Перемиському - 410 чоловік або 0,5%[73, арк. 42 - 43]. Малу кількість поданих заяв у згаданих повітах радянські джерела пояснюють особливою активністю загонів УПА у цьому регіоні[230, 411]. Проте саме наявність повстанців також говорить про повну підтримку їх із сторони місцевого населення. Українці, що проживали компактною масою у цих регіонах, у будь-який спосіб старались уникнути депортації й у повстанцях бачили своїх захисників. Тому підтримка УПА була беззаперечною.

Загалом зростання кількості бажаючих виїхати в УРСР весною та літом 1945 р. характеризується цифрами, що вказані в Додатку А (Табл. А. 4) [73, арк. 41; 70, арк. 291; 230, 390; 230, 407; 230, 436]. Кількість зголошень на переїзд в УРСР в розподілі по повітах Польщі станом на 10 серпня 1945 р. подана в Додатку А (Табл. А. 5) [70, арк. 291].

Слід зауважити, що кількість поданих заяв по Сяноцькому повіту не є реальною, оскільки 3063 сім'ї (14000 чол.), що подали заяви, проживали у сусідньому Кросненському (Ясловському) повіті[230, 407]. Чисельність людей, що фактично покинули територію Польщі протягом другого етапу значно зросла. В їх число також входили ті люди, що зважились на переселення до 1 січня 1945 р., проте очікували транспорту на станціях і перетнули кордон УРСР після 31 грудня. Кількість фактично депортованих станом на 10 серпня 1945 р. наведена в Додатку А (Табл. А. 6) [70, арк. 291].

Загалом від 1 січня до 25 серпня 1945 р. в УРСР потрапило, за даними Є. Місила, 54609 родин або 209786 осіб[398, 11 - 12]. За радянською статистикою за другий період депортації переселилось на схід 52668 сімей або 201823 особи[231, 173].

В середині 1945 р. подача заяв на добровільний виїзд майже припинилась. Причин зменшення кількості українців, що вирішили залишити отчі землі, є кілька. Ті сім'ї, чиє господарство було знищене під час окупації, бойових дій на фронті, а також в результаті польського терору вже встигли подати заяви на виїзд або виїхали. На той час в Польщу почали нелегально повертатись українці, що були депортовані в кінці 1944 - на початку 1945 рр. За їх описами в УРСР переселенців чекали знищені війною міста і села, голод, колгоспна система та вже звичні для громадян СРСР репресії. Всі це відомості поширювалось оунівською пропагандою і аж ніяк не заохочували людей до переселення[231, 24 - 25].

Ті ж, що залишились, вже не реагували на будь-які форми адміністративного тиску польської влади. Люди слухняно йшли до війська, платили всі податки нарівні з польськими громадянами, посилали дітей у польські школи або ж просто навчились ухилятись від усіх перерахованих негараздів. Особливо це стосувалось тих районів, де ситуацію контролювали загони УПА чи АК, а польська державна адміністрація зосереджувалась лише у більших містах. Наприклад у Супостяновській та Затворницькій гмінах Ліського повіту в березні 1945 р. взагалі не було польських властей. Аналогічною була ситуація у цілому ряді сіл Вовковийської та Гочівської гмін, що повністю контролювались повстанцями. Самоврядні села існували в Любачівському повіті й у серпні 1945 р.[73, арк. 42 - 43; 242, 177]. Загалом з квітня до кінця серпня НКВС та польська адміністрація контролювали у Перемиському повіті лише Перемишль, Пикуличі та Бірче[405, 288 - 289]. Частина гмін Ярославського повіту весною цього ж року контролювали загони АК[230, 505].

Такий стан справ зовсім не відповідав планам як польської, так і радянської сторін. Розпочались активні пошуки того нового чинника, який все ж примусив би українців переїхати до УРСР. І такий засіб невдовзі був знайдений, обговорений та використаний з максимальною ефективністю.

За відповідною вказівкою секретаря ЦК КП(б)У Д. Коротченка М. Підгорний звернувся до Е. Осубки-Моравського із вимогою вжити війська для активізації переселення. Після попереднього узгодження 11 серпня 1945 р. відбулась нарада за участю міністра Громадської Адміністрації, його заступника, начальника Генштабу ВП, люблінського і ряшівського воєвод, а також представника УРСР М. Підгорного. На нараді вирішено:

Для боротьби з українським та польським підпіллям у Ліському, Перемишльському, Любачівському та Ярославському повітах вислати 3, 8 та 9 Дивізії Піхоти Війська Польського.

В селах та гмінах повністю змінити місцеву адміністрацію з української на польську.

З усіх господарств, що не евакуйовувались, зняти податки за цей та попередній роки.

Для охорони переселенців під час просування із сіл до залізничних станцій і до кордону радянська сторона зобов'язувалась спрямувати по одному батальйону військ НКВС у кожен повіт[230, 176 - 177].

Військова акселерація депортації українців була спільним рішенням як польських, так і радянських властей[244, 15]. Разом із введенням військ почався третій етап депортації. Переселення, яке до цього зберігало хоч якийсь натяк добровільності, тепер стало повністю примусовим. Якщо раніше люди мали ще хоча б відносну можливість обирати, де вони будуть жити далі й громадянами якої держави вони залишаться, то тепер ці питання вирішувались без їхньої участі.

1 вересня 1945 р. на територію Любачівського, Ліського та Перемиського повітів були введені підрозділи відповідно 3, 8 і 9 дивізій ВП, що мали відселити українське населення із цих земель. Розкинуті у південних Ліському та Перемиському повітах 8 і 9 піхотні дивізії розпочали виселення 3 вересня, а 3 дивізія, що блокувала Любачівський повіт - 6 вересня. Пізніше підрозділи цих дивізій брали участь у депортації українського населення й інших повітів[341, 36 - 37]. Одночасно в ці райони були спрямовані 98 та 338 прикордонні полки військ НКВС[230, 602 - 603].

Все це дало свої результати. За станом на 10 вересня 1945 р. майже повністю закінчили евакуацію в Замостівському, Красноставському, Ясловському та Холмському повітах. У Білгорайському повіті вона перебувала у стадії завершення[75, арк. 159].

Те, що українці не були відселені в УРСР на всі сто відсотків радянські джерела пояснювали тим, що частина сімей є змішаними українсько-польськими, інші сім'ї - відносно великими землевласниками. Частими були випадки, коли літні люди заявляли, що хочуть вмерти на рідній землі та навідріз відмовлялись виїжджати.

На 1 жовтня 1945 р. депортація завершувалась у наступних повітах:

Холмський - евакуйовано 8283 господарств або 31250 осіб, тобто 97,7%; залишилось евакуювати 194 господарства або 828 осіб.

Білгорайський - евакуйовано 4260 господарств або 16343 осіб, тобто 94,4%; залишилось евакуювати 250 господарства або 1364 осіб.

Томашівський - евакуйовано 7076 господарств або 24931 осіб, тобто 84,4%; залишилось евакуювати 1300 господарства або 4153 осіб.

Новосанчський - евакуйовано 3982 господарств або 18448 осіб, тобто 78,5%; залишилось евакуювати 1090 господарства або 4892 осіб.

Горлицький - евакуйовано 2867 господарств або 12804 осіб, тобто 71,6%; залишилось евакуювати 1840 господарства або 6808 осіб.

Грубешівський - евакуйовано 10041 господарств або 35073 осіб, тобто 71%; залишилось евакуювати 2043 господарства або 7559 осіб[230, 615].

В листопаді 1945 р. підрозділи ВП виселили українців з цілої Перемищини, за винятком деяких сіл на кордоні з Ярославщиною[236, 186]. В доповідній записці на ім'я секретаря ЦК КП(б)У Д. Коротченка зазначалось, що за станом на 1 листопада 1945 р. повністю закінчена депортація в Замостівському (93,6% від загальної кількості українців), Красноставському (81,5%), Любартівському (100%), Радзинському (100%), Біла-Підляському (100%) та Ясловському (99,7%) повітах. Залишились лише ті люди, що категорично відмовлялись виїхати. Завершувалась робота в Холмському (98,4%) та Білгорайському (88,6%) повітах[230, 624].

Повільні темпи евакуації в Ліському (депортовано 7 % українців), Любачівському (31,3 %) та Сяноцькому (51,1 %) повітах пояснювались діяльністю бійців УПА та частково польських підпільних формувань, що руйнували комунікації, знищували евакуаційні комісії, вступали в бої з частинами ВП та вели активну контрагітацію проти виселення. В Ліському повіті офіцери ВП заздалегідь повідомляли села про заплановані облави і рекомендували селянам тікати в ліси й переховуватись там, поки війська не залишать цей регіон. Схожу роботу провадили офіцери ВП і в сусідньому Сяноцькому повіті, а місцева адміністрація навіть відправила у Варшаву спеціальну делегацію з проханням про припинення депортації як процесу, що руйнує господарство повіту. Тому до 26 листопада 1945 р. із цих повітів централізовано не виїхало жодне село[242, 283 - 284].

Місцева влада Новосанчського повіту за два останні місяці практично припинила виділення підвід для перевезення українських селян на станції завантаження. А коли виселенці все ж переїжджали власним транспортом - через відсутність охорони вони майже постійно потерпали від бандитських нападів[230, 624; 230, 628 - 630]. Незадовільна подача вагонів зумовлювала те, що люди після 10-30 днів очікування відправки та закінчення продуктів харчування розходились знову по своїх селах[230, 639].

На 20 жовтня в УРСР було переселено 74185 чол.[230, 641]. Евакуація українського населення в грудні, порівняно з листопадом, значно сповільнилась. Якщо в листопаді було евакуйовано 5704 господарства (24241 чол.), то в грудні - 1381 (5918 чол.)[231, 8].

Загалом з початку вересня до кінця грудня, під час третього етапу депортації в СРСР було примусово переселено 22854 родини (81806 чол.); за радянською статистикою - 20691 сім'я (82470 чол.)[398, 12; 231, 173]. За інформацією Є.Пастернака на 31 грудня 1945 р. з Польщі було виселено загалом 91154 українських родини або 431715 осіб[358, 311].

На кінцевому четвертому етапі виселення набрало форми класичної етнічної чистки, яка включала пацифікацію та палення сіл, терор проти мирних мешканців, впровадження принципу збірної відповідальності, повальні екзекуції, проваджені регулярними підрозділами ВП. Але якщо раніше в терорі проти українців найактивнішу участь брали підпільні формування польських націоналістів і в їх злочинній діяльності можна було звинувачувати окремих командирів підрозділів чи керівників підпілля, то тепер виконавчим органом терору виступали урядові збройні формування - регулярні частини ВП, підрозділи органів безпеки, охорони кордону та ін., які керувались виключно урядовими інструкціями[243, 24; 243, 280].

Якщо зимою 1944-1945 рр. процес переселення дещо призупинився, то зимою 1945-1946 рр. була лише невеличка пауза, пов'язана з cвяткуванням різдвяного циклу римо-католицьких свят. Відповідно до наказу головного представника у справах евакуації українців з РП, "... зимовий час не може бути перешкодою у тривалості депортаційної акції, діяльність не може бути зупинена ні на хвилю"[243, 14]. Відповідно темпи депортації в першій половині 1946 р. постійно зростали. Якщо за січень було виселено 1013 господарств (3933 чол.), за лютий - 1522 господарств (4794 чол.), то в березні Польщу залишили 5926 українських родин (23053 чол.)[231, 71].

Доведені терором військових до відчаю, селяни кидали роками нажите майно і без оформлення жодних документів цілими селами нелегально переходили радянсько-польський кордон. За період з 1 по 8 червня 1946 р. тільки в районі сіл Лютовиська, Тернава-Вижна та ін. кордон перетнуло більше п'яти тисяч чоловік[243, 201 - 202].

Під тиском переселенчої акції українці вдавались до багатьох способів оминути депортацію. В 1946 р. села вже не ставили будь-якого активного опору. Найдієвішим способом пасивного опору була втеча в оточуючі ліси. Проте тривале перебування в них у зимовий період було нереальним. Врешті-решт люди повертались додому, викопували заховане від бандитів та війська майно й приречено погоджувались виїхати в УРСР. Краще лавірувати між військовими частинами вдавалось жителям сіл, віддалених від центрів повітів. У далеких селах краще була поставлена агітаційна робота ОУН, частіше проводились мітинги, розклеювались листівки. Сніги, бездоріжжя, захист формуваннями УПА дозволили їм перебути зиму вдома. Проте весною настала і їх черга[243, 38 - 41].

Багато українців пробувало уникнути переселення, утікаючи на етнічні польські терени. Явище це набрало таких розмірів, що Люблінський воєвода 20 березня 1946 р. видав таємний наказ, згідно з яким тих поляків, що переховували українців, вважали за приналежних до підпілля й поводились з ними відповідно[400, 96].

Частина українців, розуміючи, що на рідній землі їх у спокої уже ніхто не залишить, вважали за доцільніше переселитись в Словаччину. За станом на 14 травня 1946 р. близько 2500 українців Польщі переїхало на територію ЧССР[243, 138 - 139]. В червні словаки розпочали силоміць передавати українців полякам, які розміщували їх у вагонах та відправляли в УРСР. Так потрапило в УРСР близько 5000 чоловік[243, 225 - 227]. В липні словаки видали ще 2500 українських втікачів. 8 липня в чехословацька сторона заявила, що на її території українських мігрантів з Польщі більше немає[243, 242 - 243].

Бували випадки, коли окремі багатші сім'ї і навіть цілі села збирали гроші та продукти харчування для підкупу польських офіцерів або чиновників[236, 267]. У Володавському повіті набрав поширення інший спосіб уникнення депортації. Наприкінці 1945 - початку 1946 р. в Польську партію робітничу вступило 750 українців. Прагнучи в будь-який спосіб розширити ряди своєї організації, партійне керівництво дозволяло таким українцям залишитись в Польщі[231, 74]. В Горлицькому повіті 173 українці, визнали себе поляками, а 15 поновили американське підданство, отримане під час заробітків у передвоєнний період[231, 21].

5 квітня 1946 р. Генштабом ВП була створена операційна група “Ряшів”, у яку ввійшли діючі на терені 3, 8 і 9 дивізії ВП, 14 і 18 полки, а також всі сили Міліції Обивательської (MO), Війська Охорони Прикордонної (WOP), Корпусу Безпеки Внутрішньої (KBW), дислоковані в прикордонних воєводствах. Для виселення українців у вузенькій прикордонній смузі було зосереджено майже чотири дивізії або 25 % всіх піхотних з'єднань, якими диспонувала в той час польська армія[243, 7 - 8].

На протязі з січня по квітень включно 8 і 9 дивізії виселяли в день близько ста родин кожна. Відповідно до наказу начальника операційної групи “Ряшів” бригадного генерала Й.Роткевича, від 9 травня 8 дивізія мала виселяти не менше 300 родин в день, а 9 дивізія - 150 родин[243, 133]. На кінець травня 8 дивізія виселяла щодня не менше 500 родин[243, 148 - 149].

Ситуацію, що склалась на 10 квітня із виселенням українців десяти останніх повітів, проілюстровано в Додатку А (Табл. А. 7). Якщо в Томашівському повіті депортували 97,1 %, то у Володавському - 60,1 %, а в Ліському - 12,3 %[231, 77].

Як єдиний спосіб для покращення виселення у відстаючих районах Головний уповноважений уряду УРСР по евакуації М. Ромащенко рекомендував ввести у Ліський та Володавський повіти по два полки, в Грубешівський - 1 полк[231, 77 - 78].

Застосування ВП дозволило набагато пришвидшити темпи виселення: якщо в березні 1946 р. було депортовано 5926 сімей, за квітень - 6479 сімей, то у травні - 14870 сімей (62655 чол.). За червень в УРСР переселили 9219 сімей (36901 чол.)[231, 85; 231, 95; 231, 112; 231, 119].

Поступово процес виселення добігав кінця. Використання військ та інших силових структур держави дало свої результати і навіть у повітах, де населення було найсвідомішим, а активність УПА максимальною - виїжджали останні родини.

Завершення офіційного періоду супроводжувалось підписанням протоколів про завершення переселення, що почали підписуватись після 14 травня 1946 р. Дані про кількість переселених українців по кожному повіті подано в Додатку А (Табл. А. 8) [243, 139 - 140; 243, 142 - 143; 243, 168 - 169; 243, 195 - 196; 243, 206 - 208; 243, 264 - 265].

Водночас слід зазначити, що далеко не всіх українців депортували в УРСР. Існують дані про додаткову кількість українців (близько 150000 чол.), переселення яких у західні воєводства Польщі відбулось в ході акції “Вісла”. Ці цифри наведені автором у Додатку А (Табл. А. 9) [244, 448 - 452; 244, 439 - 442; 244, 460 - 461; 244, 410; 244, 412 - 414; 244, 417 - 419].

Після завершення офіційного терміну переселення депортації українців продовжувалися. Так в липні 1946 р. з Володавського повіту виїхали жителі сіл Сушно, Королівка, Окунинка, Собібор, Осова та інші[243, 318 - 319]. До кінця липня тривало так зване “зачищення” терену. Значні військові з'єднання прочісували місцевість у пошуках втікачів, що покинули села й переховувались у лісах. Цих людей переселяли в УРСР без ніякої документації[243, 8]. На початку листопада з Перемиського, Бжозовського, Ярославського, Любачівського, Сяноцького та Ліського повітів було виселено 595 осіб[243, 342 - 344]. В грудні цього ж року спроба відновлення виселенчої акції відбулась в кількох селах Перемиського повіту, звідки виїхало близько 500 осіб[243, 337 - 340]. Виїжджали сім'ї, чиє майно згоріло в результаті репресій польського війська - люди мусили тікати - в противному разі їх чекала зима під відкритим небом. Іншою категорією були ті, кого просто спіймали польські вояки. Додатково до кінця грудня 1946 р. було виселено ще близько 2 тисяч українців[405, 295].

Всього протягом четвертого етапу депортації в УРСР було депортовано 37665 сім'ї (154329 особи)[231, 173].

Четвертий етап депортації досить суттєво різнився від попередніх етапів і мав притаманні тільки йому особливості. На цьому етапі, як і на третьому, годі було говорити про добровільність виселення. Проте від попередніх етапів він відрізнявся саме безоглядною жорстокістю та брутальністю, з якою проводилось виселення. Якщо на першому і другому етапах роль військ була несуттєвою, якщо на третьому етапі військові частини допускали хоч якусь толерантність, то у 1946 р. дивізіям були наведені плани на виселення українців, які беззастережно виконувались.

На четвертому етапі практично єдиним прискорювачем депортації були підрозділи ВП. Тепер саме урядові солдати палили села, грабували й розстрілювали невинних людей, впроваджували принцип збірної відповідальності як найдієвіший засіб боротьби з УПА. Якщо раніше українці боялись підрозділів АК, то тепер польські підпільники знаходили певне розуміння і серед населення, і серед керівництва УПА як борці проти поширення на захід впливу комуністів. Польське підпілля почасти здеморалізоване масовими акціями “уявнєня” та капітуляцією керівництва, почасти здесятковане у боях з урядовими підрозділами та частинами УПА вже не мало колишньої потуги й не могло масово нищити українські села. З іншої сторони, польські підпільники зрозуміли, що УПА є їхнім єдиним союзником у боротьбі проти комуністів за демократичну Польщу. Після років взаємної ненависті приходило розуміння, що українці ніколи не стануть поляками під силою прямого примусу, зате мирне співжиття і спільна боротьба можуть принести хороші плоди. Траплялись випадки, коли завдяки впливу WiN (Вільність і незалежність) м'якше поводились в українських селах солдати ВП.

Незважаючи на героїзм та втрати, УПА не змогло спинити процесу депортації. Легкоозброєні і нечисленні повстанські сотні не могли зупинити противника, що маючи кількакратну чисельну перевагу, танки, авіацію та артилерію, провадив планомірне виселення українського населення. Зруйновані комунікації відбудовувались, розбиті підрозділи замінювались іншими із центральних районів Польщі й депортація тривала далі.

Спираючись на вищенаведені матеріали можна зробити висновок, що під час депортації українців не були виконані умови договору від 9 вересня 1944 р., зокрема майже повністю нівелювались засади добровільності, покладені в основу угоди. Силове проведення депортації призвело до численних випадків грабежу та вбивств. Наслідком цього було те, що переселені в УРСР українці не змогли перевезти все необхідне для подальшого життя майно й продукти харчування. Подальша соціально-економічна адаптація депортованих на територію УРСР людей стала набагато важчою й проблемнішою, ніж могла вона бути за умови неухильного виконання угоди від 9 вересня 1944 р.

2.2. Роль польських і українських державних органів і підпільних формувань у депортації українців Закерзоння.

Власне депортація розпочалась із створення адміністративного апарату, який мав керувати цим процесом. Районні уповноважені були розміщені в одинадцяти повітах, а після звільнення Червоною Армією Лемківщини кількість охоплених радянською переселенчою адміністрацією повітів збільшилась до п'ятнадцяти. Загалом переселення охопило 22 повіти, де мешкали українці, а також деякі віддалені від Закерзоння міста, наприклад Краків, Тарнів та ін.[398, 9].

Як правило, першими діями районного уповноваженого після прибуття у відведений йому повіт було оповіщення населення про час і умови переселення шляхом розклеювання оголошень, публікацій у місцевій пресі, проведення зборів та інших заходів[236, 112 - 113].

Після поступлення усних чи письмових заяв про бажання переїхати в УРСР, районні уповноважені складали списки майбутніх переселенців та надсилали керівництву для складання графіків виїзду[230, 291 - 292]. На місця проживання українців направлялись переселенські комісії, які складались із представника районного уповноваженого від радянської сторони, чиновників польської адміністрації та місцевого активу. Вони здійснювали опис майна переселюваного (житлових і господарських будівель, сільськогосподарського реманенту, меблів, ділянок ріллі , пасовищ, лісу та всього іншого, що залишалось у Польщі. Опис був єдиним документом, на основі якого депортованому видавалась відповідна компенсація за місцем нового проживання[230, 303 - 304].

Вивозити, окрім худоби та птиці, дозволялось одяг, речі домашнього вжитку, сільськогосподарський інвентар та інше, загальною вагою до двох тонн на сім'ю. Замість звичайних документів люди отримували посвідчення про евакуацію, яке було єдиним документом на право пересування до місця нового проживання[230, 302 - 305].

До самого переселення людей зобов'язували ті продукти харчування, речі домашнього вжитку та інше, що перевищували відведений ліміт, здати за місцем проживання заготівельним органам Червоної Армії, Війська Польського чи представникам влади й отримати акти-накладні, які були єдиним документом, що дозволяв в УРСР отримати натурою все здане або його грошовий чи майновий еквівалент. Відповідна детальна інструкція командуванню І Українського і І Білоруського фронтів про організацію пунктів прийому сільськогосподарської продукції у місцях компактного проживання українського населення в Польщі була направлена Головою РНК УРСР М. Хрущовим ще 21 вересня 1944 р.[230, 300 - 301; 236, 107 - 108].

Виконання вимог Угоди від 9 вересня 1944 р. та інструкції до неї, підписаної в середині вересня цього ж року, дійсно дозволило б провести депортацію з мінімальними труднощами для українців Польщі. Проте реальність часто дуже різнилась від запланованого. Навіть на першому етапі депортації виникла маса проблем, усунути які було практично неможливо. До всього додавалась стандартна неповороткість радянської бюрократичної системи, яка, попри декларовану "плановість", ніяк не могла вкластись у власні графіки. Триваюча світова війна, розорення краю в часі німецької окупації та після переходу лінії фронту, перевантаженість комунікацій військовими вантажами, вичерпаність людських і матеріальних ресурсів СРСР та Польщі, тривалий і кривавий українсько-польський конфлікт - все це зробило депортацію, яка сама по собі була небувалим актом в історії Європи, прямим етноцидом жителів Закерзоння.

Перед тим як перейти до вивчення питань розселення і соціально-економічної адаптації українського населення на території УРСР, доцільно розглянути ті чинники, які мали домінуючий вплив на зміни соціально-економічного становища переселюваних. Такими чинниками були, передусім, польська цивільна адміністрація та підрозділи ВП як представники офіційних польських властей. З іншого боку важливо дослідити вплив неофіційної польської влади - підпільних формувань АК, WіN ("Wolnosc i Niezawislosc") та ін., які в часі формування і становлення цивільної польської адміністрації мали домінуючий вплив на місцях. Варте уваги й ставлення до українців цивільного польського населення, яке найбезпосередніше контактувало з українцями, що підлягали депортації. Всі ці чинники у вирішальній мірі визначали, наскільки погіршиться економічне та соціально-психологічне становище півмільйона виселенців.

Суттєву вагу в процесі депортації мала й робота представників радянської сторони: урядових чиновників, військ НКВС, залізничників. І чи не єдиною стороною, яка з усіх сил гальмувала переселення, були підрозділи УПА й підпільна сітка ОУН.

Безпосередній вплив на соціально-економічне положення депортованих мали офіційні польські власті. Їх ставленням до процесу переселення, до українців, що підлягали депортації, в значній мірі визначалось те, чи зможуть українці правильно задокументувати свою власність, що залишалась в Польщі, здати всі лишки продуктів, без втрат перевезти все своє майно на станції завантаження й залізницею до кордону.

Для польської офіційної влади українці були тим ярмом, від якого варто було якнайскоріше позбавитись. Причини, через які ПКНВ вважав за необхідне виселити українців, наведені вище. Власті були не проти виселити українців, проте їх майно, в ідеальному варіанті, мало залишитись новоприбулим польським сім'ям. Як наслідок - пункти Договору, що гарантували безболісне добровільне переселення із збереженням всього майна, залишились декларативними і значну частину власного майна переселенці втратили ще в рідних місцях.

Для прискорення депортації українського населення і для утвердження поляків на домінуючих позиціях в краї було впроваджено ряд адміністративних заходів. 24 серпня 1944 р. Люблінському шкільному окрузі сотні українських шкіл, утворених в часі німецької окупації, розпустили. Були заборонені приватні українські школи з окремою програмою викладання. Учителів, що отримали диплом в часі німецької окупації, не брали на роботу. У місцевостях, де були організовані початкові польські школи, організація аналогічних українських не дозволялась[242, 19 - 21]. В результаті на жовтень 1944 р. українці Польщі взагалі не мали шкіл із рідною мовою викладання[236, 111; 242, 61].

Продовжувались і релігійні утиски, які були однією з основних причин українсько-польської конфронтації у довоєнній Польщі. В Холмі одразу ж після приходу Червоної Армії всіх українців звільнили з міліції, а православний собор переобладнали під костел[236, 111; 242, 61].

На засіданні Ради Міністрів Тимчасового уряду Польщі 13 лютого 1945 р. було прийнято ряд постанов, що мали пришвидшити переселення. Фактично всі вони були скопійовані з пропозицій, переданих попередньо М. Підгорним[230, 445]. Зокрема одним з урядових заходів став розпочатий Міністерством народної оборони примусового набору до ВП всіх українців чоловічої статі призовного віку, що не подали заяви на добровільну депортацію[242, 80]. 10 березня 1945 р. комендант міліції Перемишля наказав арештувати у повіті всіх українців 1908 - 1926 рр. народження. Виняток робився лише для тих, що були зареєстровані на виїзд[242, 90]. Постійно проводились облави підрозділів МО, ВП та НКВС на українців, що підлягали рекрутуванню в Червону Армію[242, 120]. Тільки з Томашівського повіту було призвано в армію у вересні 1944 року 1635 чоловік. Багато з них загинуло й переселення їхніх сімей було ще важчим[230, 309 - 311]. Якщо ж взяти до уваги, що значну частину новобранців у Червоній Армії нашвидкуруч озброювали і гнали у бій без будь-якої підготовки, то кількість невиправданих жертв була дуже великою. Додому рекрутовані повернулись не скоро, а тим часом їх родини були примусово депортовані в УРСР. Знайти їх потім у післявоєнному безладі було дуже і дуже важко.

Влітку 1945 р. урядом РП була зроблена ще одна спроба змусити українців залишити свої землі. 24 липня у Варшаві була проведена конференція за участю представників польської адміністрації та делегатів української людності Люблінського, Краківського та Ряшівського воєводств. Вимоги українців були одностайними: дозволити проживати на території Польщі й користуватись всіма конституційними правами (дозволити українське шкільництво, кооперативний рух, дати право поступати в будь-які навчальні заклади, гарантувати реальну свободу віросповідання, дозволити діяльність політичних партій, амністувати політичних в'язнів, дати право користуватись результатами земельної реформи). Ніякі аргументи не змогли заставити людей змінити свою думку. В результаті конференція, що мала змусити українців виїхати в УРСР, не дала потрібних результатів. Єдиним наслідком було те, що люди втратили рештки надій на проживання в отчих землях[242, 147 - 158]. Невдовзі самих учасників конференції арештували й депортували в УРСР[252, 290]. Відозви люблінського та ряшівського воєвод до українського населення із закликом переселятись в УРСР також не дали результатів[242, 159 - 162; 242, 185 - 186].

Відповідно до угоди від 9 вересня 1944 р. українцям, що виявили бажання евакуюватись, списували всі недоїмки по натуральних поставках, грошових податках і страхових платежах[230, 288]. Проте це зовсім не стосувалось тих людей, що з тих чи інших причин не подали заяву на добровільну депортацію. Спеціальною постановою від 13 лютого 1945 р. Рада Міністрів Тимчасового уряду Польщі зобов'язала Міністерство публічної адміністрації стягнути всі необхідні податки, повинності й так званий "контингент" (податки сільськогосподарською продукцією) нарівні з громадянами Польщі[242, 79]. Непоодинокими були випадки, коли польські урядові чиновники стягували з українського населення різноманітні податки без огляду на подачу заяв про виїзд. Наприклад, староста Холмського повіту наказав не видавати дозволів на виїзд до здачі натуральних поставок. В Грубешівському повіті представник ПКНВ запропонував війтам гмін стягувати з депортованих усі необхідні податки і лише після втручання радянських уповноважених відмінив свій наказ[46, арк. 180]. Ряшівський воєвода для збільшення кількості бажаючих виїхати наказав всі військові повинності, в тому числі виділення підвід, проводити за рахунок українського населення. До українців у першу чергу мали доселяти поляків, що прибували з УРСР[242, 83 - 84].

Після становлення нового польського уряду у визволеній частині країни почалась земельна реформа, що передбачала розподіл поміщицьких угідь. Українців, що, як правило, були безземельними чи малоземельними, позбавили права користуватись наслідками реформи[405, 285]. Така демонстрація другорядності українських громадян Польщі мала послужити дієвим методом для прискорення виселення.

Постійними для українців Польщі від самого початку переселення стали проблеми із здачею продуктів за місцем проживання. Відповідно до Угоди їх мали приймати заготівельні органи Червоної Армії. Проте заготівельників не вистачало й нерідко зерно, буряки та інші продукти не було кому здати. Досить часто акти-накладні виписувались "на око" або не виписувались взагалі. Особливо багато проблем було з цукровим буряком, адже заводи не працювали й радянські та польські інтендантські служби просто відмовлялись його приймати[48, арк. 209; 236, 119 - 120]. На початку депортації такі явища найяскравіше проявлялись у повітах, де кількість бажаючих переїхати в УРСР була найбільшою: Білгорайському, Холмському та інших[236, 138].

Оскільки радянські війська відкочувались все далі на захід, заготівельні служби відходили разом з ними. Тому інтендантській службі ВП був відданий наказ організувати в населених пунктах пункти прийому худоби та продуктів харчування від українського населення. По затвердженій формі мали оформляти в чотирьох екземплярах акти-накладні на здану продукцію, один з яких отримував здавальник, другий - заготівельник, третій - радянський районний уповноважений, четвертий - районний представник від польської сторони[36, арк. 59 - 61]. Така система ведення документації мала б дозволити уникнути в подальшому будь-яких підробок та забезпечити справедливу компенсацію депортованим за всі здані продукти. Проте в подальшому виявилось, що і радянська й польська сторони неодноразово допускали різноманітні зловживання[48, арк. 209; 236, 119 - 120]. В процесі депортації ця проблема стала дещо менш актуальною через тотальне збідніння українського населення. Постійний терор польського підпілля, Війська Польського не давав вчасно проводити сільськогосподарські роботи й нищив їх плоди.

З іншої сторони, частина польської адміністрації негативно ставилась до виселення українців. В Горлицькому, Любачівському повітах старости в оголошеннях про депортацію серед списків національностей, які підлягали виселенню, слово “лемки” викреслювали, створюючи тим самим прецедент для інших повітів. [231, 87 - 90; 231, 100].

На Перемищині польська адміністрація переважно складалась із симпатиків та членів АК, тому займалась, в основному, лише стягненням податків. До переселення поляки цього регіону ставились досить вороже, оскільки пов'язувала це з виселення поляків із Західної України й, вважаючи ці землі польськими, не хотіла перетворювати існуючий державний кордон на етнічний. Тому непоодинокими були випадки, коли гміни видавали українцям польські документи[236, 178; 236, 184].

Чималих зусиль для "очищення" терену від українців докладали й місцеві підрозділи міліції. В той час грабежі відділами АК українського населення були дуже частим явищем. Польська міліція через значну насиченість членами підпільних організацій не тільки не реагувала на це, а й часто сприяла проведенню нальотів[46, арк. 175 - 176]. В Любачівському повіті міліція розстрілювала ні в чому не винних українців без суду і слідства. Єдиною причиною кари було нічим не підкріплене звинувачення у приналежності до УПА чи ОУН. В Перемишлі міліція арештовувала всіх українців підряд. На території Грубешівського повіту частими були напади міліціонерів на підготовані до виїзду господарства українців[57, арк. 16]. Солтис села Ожани Ланьцутського повіту свідомо записав у фольксдойчі 298 українців, 50 з яких арештувала за його доносом польська поліція. Після втручання радянських представників виявилось, що фольксдойчами було лише 12 чоловік. Характерним є факт, який відзначають досить багато радянських документів - звірства польської міліції падали лише на українське населення, зовсім не зачіпаючи польського. Жодної боротьби з АК міліція не вела, що доводить не тільки наявність в урядових службах членів польського підпілля, а й те, що і еміграційний, і Люблінський уряди були однаково зацікавлені в депортації українців[230, 399 - 406].

Після того, як цивільні органи влади використали всі засоби впливу на депортованих, їм на допомогу були кинуті підрозділи Війська Польського. Саме за їх допомогою депортаційні процеси й були доведені до завершення. Ставлення військових до українців було досить негативним, що було зумовлено цілим рядом причин. Часто у полках Війська Польського в чині підофіцерів служили радянські військовослужбовці польського походження. Як наголошують документи польської підпільної організації "Wolnosc i Niezawislosc", підрозділи ВП, що займались депортацією українського населення, спеціально комплектувались із поляків, що проживали в Східній Галичині та Волині й були ворожо налаштовані до всього українського. Відповідно саме виселення провадилось негуманними методами[242, 210 - 211]. Після війни солдати свою участь в процесі депортації розглядали як перепону поверненню додому, а отже були зацікавлені у якнайшвидшому її закінченні.

На останніх етапах депортації жорстокість солдат ВП щодо українського населення стала вже нормою. Якщо раніше криваві акції польського підпілля можна було ще якось пояснювати наявністю серед них бандитських елементів та ймовірною діяльність радянських чи німецьких спецслужб, то тут ми маємо справу із регулярними військовими частинами новоствореної Польщі. Солдати тепер діяли не за власною ініціативою, а виконуючи накази своїх командирів та вищого державного керівництва. Тому вина за неймовірну брутальність цієї акції лягає як на польську, так і на радянську влади, які спільно працювали над виселенням українців.

Цивільне й армійське керівництво часто заохочувало жорстокість військових, розуміючи що терор лише пришвидшує депортацію. Наприклад, командир 34 піхотного полку підполковник Станіслав Плуто, з чийого наказу була дощенту спалена Завадка Морохівська й вирізано все її населення, через кілька днів був нагороджений орденом “Virtuti Militari”. Цією найвищою польською відзнакою нагороджували офіцерів за видатні військові подвиги та відвагу[243, 24; 243, 280 - 281].

24 березня 1946 р. на нараді з офіцерами 8 дивізії начальник штабу 5 Військового округу (обіймав терени Ряшівського та Краківського воєводств) бригадний генерал А. Дашкевич наказав для наведення порядку в українських селах запроваджувати принцип збірної відповідальності. Відповідальність за спокій в даній місцевості покладалась на групу заручників, яких у випадку нападу загонів УПА розстрілювали. За словами генерала Дашкевича, частини 9 піхотної дивізії після входження в будь-яке українське село збирали всіх мужчин, 2-3 з них одразу ж розстрілювали на очах в інших і тим самим забезпечували безпеку своїх дій[231, 77].

Зазвичай акція переселення мала досить стандартний вигляд:

підрозділи ВП вночі або на світанку оточували намічене село;

солдати зганяли населення на центральний майдан, де командування оголошувало про те, що дане село підлягає негайній евакуації. Заодно визначався відрізок часу, який давався селянам на збори особистого майна;

у той час, поки селяни влаштовували на возах своє майно, польські солдати займались цинічним грабежем населення, беручи все що їм подобається, знущаючись над жінками й дівчатами, б'ючи чоловіків та літніх людей;

після завершення відведеного на збори терміну, із села до найближчої залізничної станції під військовим конвоєм вирушала валка возів, натовпи людей та гурти худоби. Часто під час проходження через польські села грабежі людей поновлювались вже без участі військовиків. Інколи ця подорож затягувалась до кількох днів;

після прибуття на станцію завантаження люди під відкритим небом встановлювали примітивні навіси та інші прихисти від негоди, розводили вогнища для приготування їжі, шукали корм для худоби. Всюди панувала жахлива антисанітарія, поширювались епідемічні захворювання. Очікування поїзда могло тривати кілька місяців.

Архівні джерела наводять десятки прикладів такого способу переселення[76, арк. 285 - 286; 86, арк. 5]. Внаслідок описаних дій військових кількість врятованого майна була дуже обмеженою. Евакуаційні листи, описи майна та акти-накладні на здану сільськогосподарську продукцію люди могли отримати лише на станціях завантаження. В такому разі вписана туди кількість майна залежала від волі чиновника, що займався цими питаннями, й далеко не завжди відповідала дійсності. Значна частина людей прибувала на територію УРСР взагалі без будь-яких документів і наділення їх майном за місцем нового проживання провадилось в мінімальних масштабах.

Особливо кривавими були дії військ там, де селяни пробували хоч якось захищатись. Нерідко за опір вважали кілька пострілів, які могли й не принести шкоди. Натомість у звітах командирів ВП спалення безборонних сіл змальовувалось як героїчна боротьба польських жовнірів проти "банд" УПА. Так 20 вересня 1945 р. було спалене село Старе Брусно. У звіті стверджувалось, що противник втратив більше 120 людей вбитими та 93 - пораненими, а село зостало повністю спаленим. Слід зауважити, що всіх без винятку поранених було безжально знищено та спалено. Втрати ж поляків нараховували одного вбитого та двох поранених. Вірогідність цих польських матеріалів більш ніж сумнівна з огляду на величезну різницю між втратами польської та української сторін. Репресії ж провадились над мирним українським населенням[242, 228 - 229].

Ще одним дуже важливим фактором, що впливав на швидкість і гуманність депортаційних процесів, було ставлення неофіційної польської влади - націоналістичного підпілля. Властиво вирішальним фактором у збільшенні кількості зголошених на виїзд українців було небувале зростання терору збройних формувань польського підпілля. У гмінах Курилів і Ментке Грубешівського повіту у 1944 р. аківцями було спалено 90% українських хат. Жителі їх розбіглися й урожай частково був зібраний поляками, а здебільшого пропав на полях. Промовистою є й доля села Сагринь, де було замордовано близько 800 українців. Схожа доля спіткала Турковичі, Пасіку, М'яке, Модринь, Малків, Суховичі та інші села. Тому основною реальною причиною бажання переселитись в УРСР було прагнення врятувати своє життя та хоча б частину майна. На ім'я Голови РНК УРСР М.Хрущова із десятків українських холмських сіл приходили колективні листи із проханнями захистити від терору польських бандформувань чи дозволити переселитись в УРСР[230, 281; 230, 401 - 405]. І хоча юридично їхнє переселення було добровільним, de facto воно таким аж ніяк не було. Як правило всі наскоки на українські села поляки пояснювали як "відплатні акції" за українсько-польський конфлікт на території Волині та Полісся. Ще одним мотивуванням цих розбійницьких нападів було бажання примусити українців до якнайшвидшого виїзду з Польщі. Проте вражає один факт: в більшості випадків збройні загони АК чи Батальйонів Хлопських супроводжувало цивільне населення близьких сіл. Поляки їхали організовано, валками возів, з мотузами та упряжжю для захопленої худоби й коней, із лопатами та щупами, з допомогою яких відшукували криївки, а також скрині та ящики із закопаним майном. Люди їхали не боротись за свою вітчизну, а для звичайного грабежу, хай навіть і прикритого патріотичними лозунгами. За даними польських істориків, з березня по червень 1945 р. від рук польського підпілля та польських грабіжників загинуло щонайменше 2 тисячі українців[405, 285 - 288].

Особливо часто зазнавали нападів ті населені пункти, жителі яких вже встигли підготуватись до переїзду в УРСР - в такому випадку грабіжників чекали вже наготовані й спаковані речі (чекаючи виїзду селяни викопували із землі, витягували із сховків той нехитрий домашній скарб, який був захований на випадок польських нападів)[72, арк. 14 - 16]. Тим більше, що в польському суспільстві був кинутий лозунг про те, що все напрацьоване й зароблене українцями повинно залишитись в Польщі[230, 402].

Радянське керівництво чудово усвідомлювало, що лежить за “добровільним” виїздом українців з Польщі. В доповідній записці на ім'я секретаря ЦК КП(б)У прямо говориться: "Дуже важливим фактором у цьому відношенні є загострення національної ворожнечі між польським і українським населенням, що знаходить своє вираження в посиленні терору, що проводиться реакційними польськими елементами у відношенні до українського населення"[72, арк. 6 - 7]. На початку 1945 р. терор польського підпілля проти цивільного українського населення набув просто катастрофічних масштабів. Відповідно до листа М. Підгорного до Е. Осубки-Моравського, з жовтня 1944 р. по 25 лютого 1945 р. аківськими бандами було пограбовано й спалено майно близько 400 сімей, що подали заяви про бажання евакуюватись в УРСР. При спробах спротиву вбито 52 чоловік, а 89 - поранено. В громадян забрано 339 коней, 184 корови.

В Перемиському повіті з другої половини лютого 1945 р. терор проти українців набрав систематичного характеру. 28 лютого серед білого дня в селі Павлокома Бжозовського повіту було вбито більше 500 українців, включаючи жінок і дітей[56, арк. 10 - 13]. 9-12 березня силами АК та місцевого польського населення була проведена серія нападів на українські села південної Грубешівщини. 19-21 березня була проведена ще одна акція на села північно-західної Грубешівщини. В обох акціях знищено близько 20 сіл та вбито до 2 тисяч людей[235, 448].