Січовий рух у Галичині й на Буковині (1900 – 1914 рр.)

Невдовзі, 3.03.1912 р., у Чернівцях відбулася спільна нарада “Союзу Січей” та усіх на той час уже діючих окружних січових союзів. На нараді І.Попович прозвітував про діяльність “Союзу Січей” і наголосив, що в даний момент спостерігаються застійні явища у січовому русі на теренах Буковини [239, 1912. - № 24. - С. 3]. Усі присутні зійшлися на думці, що причину застою слід шукати в загальній апатії буковинських українців до участі в суспільно-економічному та політичному житті. Для виправлення становища було запропоновано старшині “Союзу Січей” розробити дієві заходи. На черговому засіданні старшини “Союзу Січей” на Буковині 5 липня 1913 р. розглядався стан виконання рішень засідання “Союзу Січей” від 3.03.1912 р., в результаті цього при “Союзі Січей” утворилося чотири секції, які координували певні ділянки діяльності “Січей”. Пожежну секцію очолив І.Попович, гімнастичну - Пилат, організаційну - Г.Гордий, та просвітню - Ю.Сербинюк. [239, 1913. - 85. - С. 1]. Надзвичайно активно розпочала діяльність гімнастична секція. Нею було закуплено найновіші на той час гімнастичні прилади та організовано регулярні тренування на науковій основі. Але, як виявилося згодом, керівництву секції ставало все важче залучати до тренувань місцевих січовиків, в яких досить швидко вичерпувався ентузіазм, тому через рік вона практично припинила свою діяльність. На цьому засіданні було призначено з числа старшини “Союзу Січей” референтів у кожному повіті, головне завдання яких полягало у наданні практичної допомоги місцевим січовим товариствам. Референтом Кіцманського повіту став Пилат; Серетського й Сторожинецького - Т.Букатар; Вижницького та Путильського - Ю.Сербинюк; Вашківського - Г.Гордий; Заставнівського - І.Іллюк; координатором Чернівецького та Садгірського повітів обрали І.Поповича. На цьому засіданні також було прийнято рішення широко знайомити буковинську громадськість із діяльністю “Українського Січового Союзу” у Львові. Як показав час, здійснені нововведення виявилися корисними. Вже невдовзі стараннями гімнастичної та пожежної секцій в Чернівцях у приміщенні міської гімназії розпочалися регулярні щотижневі пожежно-гімнастичні курси.

Слід зазначити, що протягом усього періоду діяльності буковинські “Січі” тісно співпрацювали з аналогічними товариствами сусідньої Галичини. Цьому сприяли особисті контакти лідерів січового руху на Буковині Т.Галіпа, Г.Гордого, С.Яричевського, Остапа та Ілька Поповичів з ідеологами та організаторами галицьких “Січей” - К.Трильовським, І.Чупреєм, І.Сандуляком й іншими. Делегати прикордонних галицьких та буковинських січових товариств регулярно брали участь у спільних громадських і культурних акціях, нерідко надавали одна одній допомогу під час гасіння пожеж. Представники буковинських “Січей” регулярно надсилали своїх представників для участі в курсах інструкторів пожежно-гімнастичної справи, які проводилися в Коломиї та інших містечках Галичини. Під час проведення першого пожежно-гімнастичного курсу для буковинських “Січей” в 1908 р. навчання з гімнастики проводив кошовий “Січі” с. Сопів, що на Коломийщині, Осип Довганюк [402, с. 417]. Делегації буковинських січовиків постійно брали участь у загальнокрайових січових з'їдах, які відбувалися у Галичині. Так, у січовому святі що проводилося 31 травня 1909 р. у Коломиї на честь І.Мазепи, взяли участь представники понад тридцяти буковинських “Січей”. Як показав час, “Союз Січей” на Буковині відігравав суттєву роль у координації роботи січових товариств краю.

Найпоширенішим на теренах Буковини січовий рух був у Кіцманському повіті. Загалом там нараховувалося 23 січових товариства (див. дод. “Ж”). Практично всі вони діяли досить активно. Найкраще розвивалася кіцманська “Січ” за часів кошового О.Поповича. Станом на 1909 р. члени січового товариства у Кіцмані брали активну участь у ліквідації усіх пожеж, що траплялися в околиці. Кіцманська “Січ” також мала одну із найбільших січових бібліотек. У с. Южинці ідею заснування січового товариства підтримав місцевий священик о. С.Бойчук, який на 1907 р. зумів згуртувати 51-го січовика [224, 1907. - № 1. - С. 3]. 1904 р. учитель Л.Ясінчук організував товариство “Січ” у с. Орщівцях і тривалий час був її кошовим. Він зумів протистояти численним переслідуванням січового руху з боку недоброзичливців, а також консолідувати місцеву громаду навколо січової ідеї. Починаючи від 1908 р., успішно розвивалася “Січ” у Суховерхові. Якщо на час заснування в 1094 р. до неї вступило 15 членів, то в 1908 р. вона вже нараховувала 68 січовиків, а також мала бібліотеку, яка складалася з 84-х примірників літератури [224, 1907. - № 1. - С. 3].

У Заставнівському повіті діяло 17 “Січей” у таких громадах: Бабин, Боянчук, Василів, Вербівці, Веренчанка, Горошівці, Дорошівці, Кадубівці, Киселів, Лука, Малий Кучурів, Погорилівка, Прилипче, Товтри, Чорний Потік, Чуньків та Юрківці (див. дод. “Ж”). Приклад ведення січової справи подавало січове товариство с. Василів під проводом місцевого учителя Ю.Князького. Згадане товариство було добре оснащене вогнегасним інвентарем. Воно мало в розпорядженні дві кінних вогнегасних установки, 12 рогачів для розтягування палаючих колод, три драбини, а також необхідну кількість відер [224, 1907. - № 1(липень). - С. 3]. Широко знаною у краї була “Січ” у с. Юрківці, члени якої чи не найактивніше виступали під час сільськогосподарських страйків 1904 - 1906 рр., а також задавали тон у численних громадсько-політичних акціях, які проводив “Союз Січей” на Буковині.

Координаційний центр січового руху на Буковині знаходився у м. Чернівцях. Уже 2 червня 1904 р. групою видатних діячів українського національного руху на Буковині було подано на затвердження статут гімнастичного товариства “Січ”. Кошовим став Антін Клим. До старшини також увійшли Лев Когут, Гаврило Гордий, Омелян Могильницький, Атанас Руснак, Володимир Климкевич, Ярослав Весоловський та Іван Радомський [45, арк. 1]. Згадане товариство мало певну особливість. Згідно із статутом воно було тільки гімнастичне. Для досягненення поставленої у статуті мети користувалося наступними засобами: “а) удержує гімнастичне заведенє для членів і провадить гімнастичні вправи для учеників та учениць товариства; б) удержує бібліотеку, передплачує і видає фахові часописи і фахові твори; в) уряджує вправи пожарництва, стріляння до ціли, їзди на кони, плаваня, веслованя, борбництва, їзди на ровері (велосипеді), співу, музики і танців [45, арк. 20]. Як показав час, чернівецька “Січ” посіла провідне місце у січовому русі краю. Вона була базою для проведення “Союзом Січей” на Буковині” різноманітних акцій організаційного характеру. У даний період старшина “Українського Сокола” в Чернівцях прийняла рішення про самоліквідацію та вступ до “Січі”. Згідно з офіційною версією керівництва “Сокола” ці дії були вмотивовані потребою недопущення ідейного розколу серед місцевого українства, як це спостерігалося в той час у сусідній Галичині. Насправді, причиною цього був затяжний конфлікт між старшиною “Сокола Батька” у Львові та керівництвом “Українського Сокола” в Чернівцях, зумовлений небажанням останнього організаційно залежати від галичан. До ліквідації “Сокола” у Чернівцях значною мірою спричинилася також його неспроможність організувати на теренах Буковини сокільський рух. Тому колишній лідер місцевого “Сокола” виступив співзасновником Чернівецької “Січі”, а його члени повним складом увійшли до новоствореного січового товариства. Свідченням трансформації сокільської ідеї на Буковині у січову стало запозичення Чернівецькою “Січчю” сокільської емблеми - галицького лева. Чернівецька “Січ” стала однією з найкращих на Буковині. Вона об'єднувала переважно українську інтеліґенцію, студентську молодь та незначну частину місцевих українських робітників. Товариство володіло різноманітним гімнастичним приладдям, що викликало зацікавлення серед міщанства.

Великою активністю відзначалася “Січ” у передмісті м. Чернівців - Клокучці. Згадане січове товариство в більшості гуртувало українських селян та робітників, що мешкали в цьому районі. В 1912 р. “Січ” на Клокучці, зібравши 5600 крон, купила будинок, який згодом був перетворений на січову читальню. На цю справу пожертвував 250 крон палкий прихильник січового руху, парламентський посол М.Василько [239, 1912. - 13 серпня. С. 3]. 30 листопада 1913 р. “Січ” на Клокучці відкрила школу з українською мовою навчання для місцевих дітей. Опікувався січовою школою кошовий Д.Гудчак. 17 травня 1914 р. це ж товариство влаштувало гучне свято з нагоди столітніх роковин Т.Шевченка, в якому взяли участь численні делегації як з Буковини, так із сусідньої Галичини.

До кращих січових товариств Чернівецького повіту слід віднести “Січ” у Рогізні. Окрім зразкового ведення протипожежної роботи, під умілим керівництвом січової старшини при товаристві успішно діяв один з найкращих на Буковині духових оркестрів. Він з успіхом виступав у різноманітних заходах, що проводилися галицькими та буковинськими українцями.

Однією з найнеблагополучніших громад Чернівецького повіту було с. Топорівці, про що сучасник з болем констатував: “В Топорівцях панує п'янство, злодійство і велика розпуста. Пропінація днями і ночами повна; піятика, гойки, танці!… нещасна громада. Нема кому там навести лад” [248, 1903. - 17 (30) січня. - С. 23]. Незважаючи на те, що 2.10.1904 р. старанням Северина Івановича з великою пишнотою було відкрито товариство “Січ”, січова ідея не знайшла міцного підґрунтя. У результаті цього за досить короткий термін товариство занепало і тривалий час не подавало ознак діяльності. Досить важко прокладала собі шлях січова ідея в с. Кучурів Великий. У 1904 р. стараннями місцевих ентузіастів тут було засновано товариства “Січ” та “Взаємна поміч”. Але “…вони пропали на протязі одного року… Від часу створення “Січі” не скликано ані загальних зборів, ані не видно найменшого старання, щоб це товариство залишилося при життю” [236, 1908. - 1 (14) серпня. - С. 2] - писав сучасник. Ці негативні явища спричинялися відсутністю у згаданому населеному пункті місцевого українського лідера, який би мав навички організаційної роботи, та загальною апатією селянства до будь-яких форм організованого громадського життя. Після того, як на вимогу “Союзу Січей” на Буковині з метою активізації товариства 19 червня 1908 р. в Кучурові Великому було вирішено провести січове свято, місцева січова старшина, не маючи бажання “перевтомлювати” себе організаційною роботою, “…дала парубкам по 12 крейцерів на горівку та пиво, щоби повбирали ленти та фігурували перед сторонньою публікою” [236, 1908. - 1 (14) серпня. - С. 2]. Це, звичайно, тільки дискредитувало товариство в очах громадськості й давало їхнім ворогам привід для ведення антисічової агітації. Як засвідчують факти, на жаль, подібні випадки зустрічалися в багатьох буковинських громадах. Прикладом непростої ситуації, що складалася в окремих січових товариствах Буковини, є згадане уже с. Топорівці Чернівецького повіту. Тут 1905 р. з великою пишнотою було засновано “Січ”, до якої на перших загальних зборах вступило 128 селян. Проте старшина, очолювана кошовим Г.Миронюком, виявилася недостатньо компетентною у справі організації діяльності товариства і в той же час керівництво “Союзу Січей” також не змогло вчасно надати їй відповідну фахову допомогу. Тому через рік це січове товариство нараховувало тільки 50 членів [224, 1907. - № 1 (липень). - С. 4], поступово занепадаючи. За нашими підрахунками, у Чернівецькому повіті протягом 1904 - 1914 рр. нараховувалося 21 січове товариство (див. дод. “Ж”).

До найкращих буковинських січових товариств слід віднеси “Січ” у м. Вашківцях. Попри всі організаційні труднощі, згадане товариство нараховувало понад 400 членів. Протягом 1903 - 1907 рр. загальні збори скликалися десять разів, що, безумовно, значною мірою сприяло активізації товариства. Станом на 1907 р. при Вашківській “Січі” опанували грамоту п'ятдесят селян. Вашківська “Січ” постійно передплачувала часописи: “Земля і воля”, “Громадський голос”, “Свобода” та “Руска рада”. “Січ” у м. Вашківцях щорічно проводила січові свята, в яких брали участь січові товариства із сусідньої Галичини, що сприяло зближенню галицьких та буковинських українців. Вашківська “Січ” вважалася однією з найкращих на Буковині у справі організації гімнастичної підготовки своїх членів, зокрема, тут уперше було запроваджено такі на той час нетрадиційні види спортивних змагань, як їзда на велосипеді, стрільба з лука та двобій (фехтування) топірцями.

На початковому етапі буковинські гуцули досить прихильно сприйняли січовий рух. У 1904 - 1905 р. “Січі” утворилися в більшості гуцульських громад. Але, як виявилося згодом, значна їх кількість занепала. Зупинимося на головних причинах цього негативного явища. “Січі”, насамперед, були невигідні місцевим євреям-лихварям та корчмарям, які методом підкупу та залякування відштовхували гуцулів від “Січей”. Негативно впливала на діяльність січових товариств сезонна міграція значної частини гуцулів на заробітки, в результаті чого у найсприятливіший період для діяльності “Січей” - у теплу пору року - більшість членів товариств постійно перебували далеко від дому. Гальмівним фактором у розвитку січового руху був в переважно поганий стан шляхів сполучення, а інколи і їх відсутність, між окремими місцевостями буковинської Гуцульщини. Занепад гуцульських січових товариств зумовлювала і недостатня підтримка їх з боку “Союзу Січей” на Буковині, особливо в перші роки його діяльності. У Вашківському повіті січові товариства діяли у 12 населених пунктах: Барбівцях, Вашківцях, Волоці над Черемошем, Долішніх Станівцях, Кабині, Калинівцях над Черемошем, Лопушній, Миліїві, Мигові, Чорториї, а в Карапчеві над Черемошем функціонувало два січових товариства.

У більшості громад Вижницького повіту січові товариства утворилися 1904 - 1905 рр. Особливість січового руху в цьому регіоні полягала у тісній співпраці з аналогічними товариствами сусідньої Галичини. Загалом на території Вижницького повіту діяло 25 “Січей” у населених пунктах: Багні, Берегометі над Сіретом, Виженці, Вижниці, Дихтинці, Довгополі, Іспасі, Киселиці, Конятині, Лопушні, Лукавці, Мареничах, Мезі, Миліїві, Мигові, Підзахаричах, Плоскі, Рівні, Розтоках, Сергіях, Стебнях, Сторонці-Путилові, Тораках, Чорногузах та Яблониці. Про велику прихильність буковинських гуцулів до січового руху свідчить те, що вже після Першої світової війни 26 грудня 1921 р. було відновлено діяльність “Січі” у Дихтинці [26, 2, спр. 21412, арк. 17], а 31 січня 1922 р. - у Вижниці [ДАЧО, ф. 3, оп. 2, спр. 21412, арк. 2]. У Серетському повіті діяло 8 “Січей”, в Сторожинецькому - 7, Радівецькому - 5, Кимполунзькому - 4, Сучавському - 2 (Див. дод. “Ж”).

Отже, особливістю буковинських “Січей” було те, що вони мали дещо кращі умови для розвитку, ніж аналогічні товариства у сусідній Галичині. Це пов'язано з тим, що у краї так і не зміг виділитися як домінуючий в суспільно-політичному житті ні один етнос. Тому буковинські “Січі”, як і всі національні товариства краю, не зустрічали серйозних перешкод у своїй діяльності. Проте це мало певні негативні наслідки. Відсутність боротьби за “виживання” до певної міри розхолоджувала їх. На Буковині густота “Січей” залежала від чисельності українського населення в окремих повітах. Найбільше січових товариств нараховувалося у Кіцманському, Заставнівському, Чернівецькому, Вашківському та Вижницькому повітах. Поодинокі січові товариства зустрічалися і в південній Буковині.

З викладеного в розділі матеріалу можемо зробити наступні висновки. На рубежі ХІХ ст. в громадсько-політичному житті українців Галичини й Буковини викристалізувалися проблеми, необхідність вирішення яких стала передумовою нового явища в національно-визвольних змаганнях українців - січового руху.

Політичні передумови. Утворення партійно-політичної системи західно-європейського зразка в Галичині й на Буковині. Активізація вічового руху, необхідність широкого залучення селянства до участі у виборах депутатів віденського парламенту та крайових соймів Галичини й Буковини. Необхідність подолання кризових явищ у радикальному русі, які на рубежі ХІХ-ХХ ст. набули особливої гостроти, що зумовило потребу активізації Української радикальної партії та підготовки електорату для її майбутніх виборчих кампаній.

Освітні передумови. Недостатня увага владних структур та окремих громадських організацій до піднесення освітнього рівня українського населення, що проявлялася в значній недоукомплектованості початкових шкіл українськими вчителями, полонізації вищих і середніх навчальних закладів Галичини та політикою онімечування в аналогічних закладах Буковини. У результаті цього на початку ХХ ст. українська селянство Галичини й Буковини в основному залишалося на низькому освітньому рівні.

Соціально-культурні передумови. Необхідність поліпшення процесу гасіння пожеж у сільській місцевості. Потреба піднесення на якісно новий рівень боротьби з негативними явищами - пияцтвом, хуліганством, розпустою. Розшарування українського селянства внаслідок подальшого розвитку капіталістичних відносин на селі, через що підвищилася соціальна активність найбідніших його прошарків. Розуміння представниками нової генерації української інтелігенції необхідності подолання комплексу меншовартості українців, їхніх антимілітарних настроїв, підготовки українського селянства до майбутнього збройного виступу за право бути повноправними господарями своєї землі. Потреба ознайомлення широких верств селянства з досягненнями української культури через різноманітні акції - вистави, концерти, вечорниці.

У результаті великої підготовчої роботи, проведеної українськими громадсько-політичними діячами в Галичині й на Буковині на початку ХХ ст., склалися сприятливі умови для зародження нового явища - січового руху. Ідеологію та організаційні засади діяльності “Січей” розробив один із засновників Русько-української радикальної партії К.Трильовський. Вони визначалися програмними документами та практичними потребами Радикальної партії. Правове поле діяльності січових товариств визначалося законодавчими актами центральних органів державної влади у Відні, а також нормативними документами Галицького намісництва (Львів) та Крайового управління Буковини (Чернівці). Пожежно-гімнастичні товариства “Січ” керувалися статутами, затвердженими органами місцевої влади. У січових статутах доступно були викладені завдання та головні форми діяльності “Січей”. Згідно із задумами К.Трильовського, “Січі” мали антиклерикальний характер, а також у рамках діяльності товариств жінки урівнювалися в правах із чоловіками. У “Січах” пропагувалися кращі демократичні традиції Запорозької Січі: рівноправність, справедливість та вільнодумність. З метою відродження історичних традицій та пробудження національного духу було запозичено назви козацької старшини: кошовий, осавул, писар та хорунжий. Значна увага приділялася пропаганді єдності галицьких і буковинських українців з Наддніпрянською Україною. Перше пожежно-гімнастичне товариство “Січ” було засноване 5 травня 1900 р. в с. Завалля на Снятинщині. За короткий термін січові товариства здобули прихильність українського селянства краю. Велику допомогу К.Трильовському в організації “Січей” надавали: В.Стефаник, І.Сандуляк, Ю.Соломійчук, П.Шекерик-Доників та І.Чупрей.

РОЗДІЛ 3

УЧАСТЬ “СІЧЕЙ” У ВИРІШЕННІ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ ПРОБЛЕМ ГАЛИЦЬКОГО Й БУКОВИНСЬКОГО СЕЛЯНСТВА

3.1. Протипожежна і гімнастична діяльність

На початку ХХ ст. у Галичині й на Буковині діяло чимало організацій, які охоплювали політичне, економічне та культурне життя українського населення. Найчисельнішими та найбільш популярними серед місцевого селянства були пожежно-гімнастичні товариства “Січ”. Як згадував організатор січового руху К.Трильовський, “своєю практичною роботою - пожарництвом справою корисною для селянства, товариства мали зискати (завоювати) його симпатію, а масові руханкові вправи мусили зацікавити селянську молодь і молодших господарів” [320, с. 14].

Успішній діяльності “Січей” під час гасіння пожеж сприяла чітка регламентація статутом обов'язків та правил поведінки січовиків. Пункт восьмий січового статуту передбачав, що “... кожний член зобов'язаний бути послушним приказам осавули при пожарі поручення скоро і уміло сповняти тілько дано знак пожарний якнайскорше явитись на призначенім місці і, взявши з собою приряди пожарні, поспішити до пожару при пожарі тихо заховуватись (поводитися - М.Г.), щоби кожний знак і команду розуміти...” [25, арк. 24].

Згідно зі статутом, “Січі” ділилися на чети (відділи). Перша чета займалася рятуванням людей та хатнього майна, слідкувала, щоб вогонь не перекинувся на сусідні будівлі. Друга чета за допомогою вогнегасної установки займалася гасінням пожеж. В обов'язки третьої чети входило постачання необхідної кількості води для гасіння вогню. Четверта чета охороняла врятоване майно від злодіїв та можливих пошкоджень [89, арк. 4]. Зазначимо, що в той час окремі населені пункти Галичини мали добровільні “Товариства охотничої стражі пожарної”. У їхньому статуті проголошувалося, що: “Членом товариства може бути кожний мужчина, якому виповнилося 18 років, і якщо він фізично здоровий” [85, арк. 6]. Та через пропольську політику місцевих властей цей пункт постійно порушувався й українців до згаданого товариства практично не допускали. Тому українське населення, гуртуючись у своїх національних пожежних товариствах, старалося показати себе якомога з кращого боку. Перевагою січового статуту над відповідним статутом “Товариства охотничої стражі пожарної” була набагато чіткіша і детальніша регламентація дій членів товариства під час гасіння пожеж, що мало позитивний відбиток на практичній діяльності січових товариств.

Члени товариства “Січ” організовували постійні нічні чергування у своїх населених пунктах. На випадок виявлення пожежі сурмач установленим сигналом скликав січовиків, які під керівництвом кошового приступали до гасіння вогню. Кожне січове товариство за власні кошти справляло необхідне вогнегасне приладдя, яким користувалося при роботі. Тільки ті члени “Січі”, які під час гасіння пожежі відповідали за доставку води, прибували зі своїми власними відрами. У приміщенні “Січових домівок” були спеціальні склади, де зберігалося протипожежне приладдя, зокрема: драбини, сокири, пражини (довгі жердки з гаком на кінці), якими відтягували палаючі колоди, були наявні також ручні та кінні вогнегасні установки. “Січі”, які мали кінну вогнегасну установку, а також бочку для перевезення води на кінній тязі, укладали угоду з громадою, яка по черзі виставляла необхідну кількість коней під час гасіння кожної пожежі. На кінець 1913 р. радикальні та сокільські “Січі” у своєму розпорядженні мали 481 вогнегасну установку. Крім перелічених протипожежних засобів, січовики користувалися душеницями (великими плоскими мітлами, обшитими сукном), які використовували для гасіння іскор, що розносив вітер на сусідні стріхи. У січовому календарі “Зоря” за 1903 р., що видавав К.Трильовський у Коломиї, подавався детальний опис душениці та правила користування нею під час пожежі [233, 1903. - С. - 5 - 7]. Товариства “Січ”, яким доводилося гасити в містах кількаповерхові будівлі, використовували спеціальні рятувальні та протипожежні пристрої відповідно до конкретних умов. Досить поширеними були рятувальні лямки. Вони виготовлялися з міцного парусиного полотна довжиною 1 м і служили для опускання дрібних предметів за допомогою рятувального шнура. Найбезпечнішим засобом порятунку людей з багатоповерхових будинків, яким вогонь відрізав шлях від спуску сходами, вважався рятувальний мішок. Цей рятувальний пристрій виготовляли з міцного полотна довжиною від 12 до 15 м і завширшки 1 м, зшивали по довшій стороні, а зверху і знизу залишали відкритим. Рятувальний мішок з верхнього кінця мав лійкоподібне розширення. Щоб воно випадково не закрилося, використовували жердку, яку тримав один із рятувальників. Через кожні 4 м. довжини мішок мав широкі отвори, які закривалися клапанами з ремінцями або шпильками. Крізь ці отвори виймали врятованих людей [475, с. 122]. У практичній роботі січовики досить часто користувалися рятувальним полотном. Воно являло собою великий шматок міцної домотканої тканини площею 16 квадратних метрів, у краї якої вшивався досить міцний шнур, яким і натягувалося. Поверхню рятувального полотна вкривали міцною ремінною сіткою, а середину зміцнювали подвійною тканиною, на яку вистрибували потерпілі [475, с. 123]. Рятувальне полотно використовували в тих випадках, коли інші засоби вже застосовувати було запізно. Спочатку гасіння вогню січовики проводили у повсякденному одязі. Згодом більш заможні “Січі” закуповували залізні вогнезахисні шоломи, а також сокільські протипожежні мундири, просочені вогнестійкими речовинами

Новостворені пожежні товариства діяли ефективніше, ніж загони місцевої “Вогневої сторожі” і поступово цілком її замінили. Про це свідчать відомості в тогочасній пресі. Так, під час пожежі, яка сталася 9 червня 1908 р. у господаря Д.Толочки з м. Садаґура Чернівецького повіту, “у місцевої пожежної сторожі, яка прибула на вогонь, виявилися подерті шланги… Тільки, коли з'явилася “Січ” із с. Рогізної з своєю сикавкою (вогнегасною установкою), удалося придушити вогонь і врятувати сусідні будівлі” [236, 1908. - № 14. - 15. С. 9].

Товариства “Січ” брали активну участь у гасінні всіх пожеж, які виникали у населеному пункті, незважаючи на національність чи соціальну приналежність потерпілого. Цікаво, що навіть у період найбільш інтенсивних переслідувань січовики гасили пожежі у своїх недоброзичливців (євреїв, поляків, українців-москвофілів), чим здобували беззаперечний авторитет і отримували від них подяки в місцевій періодиці та грошові премії. Наприклад, землевласниця Віснєвська з с. Устєріки (Косівського повіту), на знак подяки за врятування від пожежі свого маєтку, виділила місцевій “Січі” кошти на придбання вогнегасної установки [228, 1907. - № 71. С. 2]. Вона також публічно закликала землевласників околиці матеріально підтримувати “Січі”. Січовики володіли високим професіоналізмом та майстерністю під час гасіння пожеж. Яскравим прикладом цього було гасіння низки пожеж у с. Вовчківці Снятинського повіту під час Різдв'яних свят у 1904 р. “При всіх тих вогнях вславилися наші січовики. Очевидці не можуть досі надивуватися їх вмілим діям… Завдяки енергії січовиків, огонь у всіх случаях задушено нічого не загорілося, окрім хати, яку рятували [242, 1904. - № 10. - С. 79]. У с. Валява (Станіславщина) навесні 1914 р. загорівся будинок багатого господаря І.Малика. Як стверджує очевидець, “хата мало що ушкоджена, бо січовики швидко злокалізували вогонь. Так само січовики врятували будинок свого хорунжого” [237, 1914. - № 12. - С. 5]. Після того, коли в громаді Нагорнянка Бучацького повіту утворилася “Січ”, всі пожежі настільки ефективно ліквідовувалися, що в 1910 р. навіть “…польське “Товариство асекураційне” виділило 50 крон” [228, 1904. - 16 листопада. - С. 3] для потреб товариства. Важливо, що сусідні “Січі” у критичні моменти допомагали одна одній. Це сприяло успішному гасінню вогню, гуртувало сусідні громади. Яскравим прикладом такої співпраці стала велика пожежа влітку 1904 р. у Вашківцях в єврейському кварталі. У гасінні цієї пожежі взяло участь 9 галицьких і буковинських “Січей”. Буковинські “Січі” завжди своєчасно приходили на допомогу сусідам-галичанам. Під час пожежі влітку 1906 р. у Снятині, коли горіла околиця міста, поряд з микулинецькою та залуцькою “Січами”, відзначилися й січовики із буковинської громади Оршівців, які найвправніше користувалися вогнегасною установкою. Подібних прикладів можна наводити чимало. До січовиків-пожежників населення ставилося з особливою пошаною. В багатьох галицьких і буковинських громадах біля воріт кожного будинку, де мешкав січовик, на видному місці завжди стояли два дерев'яних відра, драбина і довга жердка з гаком, які не можна було чіпати без потреби.

Уже в перші роки своєї діяльності “Січі” налагодили дружні стосунки із страховим товариством “Дністер”. У звіті про діяльність “Дністра” за 1904 рік говорилося: “Дуже корисними виявилися і заслуговують на підтримку створення по селах добровільних вогневих сторож “Соколів” і “Січей” [116, арк. 4]. Завдяки старанням К.Трильовського ця страхова компанія регулярно вручала грошові премії в розмірі 20 - 50 крон окремим товариствам, що відзначилися під час гасіння великих пожеж, і виділяла кошти для проведення січових пожежно-гімнастичних курсів [176, арк. 2]. У 1905 р. “Дністер” виділив для 23 “Січей” 425 крон допомоги [182, с. 5]. Також ним щорічно надавалися кошти для добровільних протипожежних товариств Галичини і Буковини (див. дод. “Е”), частину яких органи місцевої влади призначали “Січам”. Січовики переконували населення в необхідності страхування помешкань і господарських будівель від пожеж. За це “Дністер” надавав товариствам безвідсоткові позички на закупівлю вогнегасних установок та іншого приладдя [256, 1913. - № 2-3. - С. 30]. Ця обставина була дуже важливою, бо товариства не заходили в борги. А також при закупівлі пожежного інвентаря за сприяння страхової компанії “Дністер” існували суттєві знижки. Ця страхова компанія виділяла кошти на витрати, пов'язані із заснуванням окремих “Січей”. Так, у 1907 р. для заснування “Січей” у Дрогобицькому повіті нею було виділено 40 крон [228, 1907. - №. 94. - С. 3]. У період переслідувань січового руху в Галичині мали місце непоодинокі випадки привласнення окремими представниками органів місцевої влади та духовенства грошових сум адресної допомоги, які надсилав “Дністер” окремим “Січам”. У зв'язку з цим агенти “Дністра” ставали на захист покривджених січовиків. Вони нерідко подавали скарги до Галицького намісництва та судових органів на зловмисників, а ті змушені були відшкодовувати кривду членам січових товариств.

Починаючи з 1905 р., крайовий пожежний виділ Буковини періодично надавав адресну допомогу місцевим “Січам” у сумі 50-300 крон за умови, щоб ці кошти використовувалися з протипожежною метою. Місцева адміністрація передавала у користування “Січам” також майно окремих “Вогневих сторож”, які неефективно працювали. В 1912 р. Заставнівське повітове управління виділило для потреб “Січей” повіту 200 крон [46, арк. 3], а в 1914 р. - 400 крон [46, арк. 29]. Значну фінансову підтримку “Січам” надавав Буковинський сойм. 1909 р. ним було виділено 2000 крон для “Січей”, які діяли в краї [229, 1909, 15 грудня, с.1]. За нашими підрахунками, у Галичині та на Буковині “Січі” гасили близько 1,5 - 2 тис. великих пожеж за рік. Їхня ефективна діяльність значно зменшувала шкоду, яку пожежі завдавали господарям.

З метою забезпечення ефективної діяльності січовиків під час гасіння пожеж К.Трильовський впровадив курси навчання інструкторів з пожежної та гімнастичної підготовки для січових товариств. До їх організації та проведення активно залучалися інструктори державної пожежної служби для навчання пожежній справі селян-січовиків. Суттєву допомогу в цьому надавали українці - колишні вояки цісарської армії. Вони навчали селян дисципліни, умінню виконувати команди, необхідні під час гасіння пожеж. На перших порах січовики користувалися інструкціями, що містилися у календарях “Руского Сокола”, які виходили у Львові. Пізніше, коли почали виходити січові видання “Зоря”, “Отаман”, “Січові вісті”, у них регулярно друкувалися поради для успішної роботи з гасіння пожеж. Тут січовики могли також ознайомитися з новинками тогочасної протипожежної техніки. Важливе значення мало видання 1911 р. відомим громадським діячем Покуття Сенем Горуком “Порадника для Соколів і Січей”, який містив 45 ілюстрацій. У ньому була зібрана вся необхідна інформація для успішної діяльності товариств у справі гасіння пожеж і фізичного загартування січової молоді. Для більш ефективної діяльності “Січей” під час гасіння пожеж, з 1906 р. “Головний січовий комітет” та “Союз Січей на Буковині” організовували курси для навчання інструкторів із пожежної справи. Такі курси проводилися щорічно в Коломиї, Станіславові, Чернівцях. На курсах досвідчені майстри пожежної справи навчали січовиків керувати процесом гасіння вогню, вчили правильно експлуатувати та, при необхідності, ремонтувати пожежний інвентар. 1 - 3 квітня 1903 р. стараннями Львівського “Сокола” з допомогою “Крайового зв'язку сторожей пожарних” і страхового товариства “Дністер” відбувся пожежний курс, в якому взяло участь 48 делегатів, з них 10 представників “Січей” [259, 1903. - № 5-6. - С. 52]. У січових пожежно-гімнастичних курсах, що проводилися в Коломиї, брали участь делегати “Січей” з усієї Галичини й Буковини, які згодом самі ставали інструкторами з протипожежної справи у своїх повітах. 5 - 7 жовтня 1907 р. у м. Коломия відбулися чергові січові пожежно-гімнастичні курси, в яких взяло участь 23 представники “Січей” Богородчанського, Косівського, Снятинського, Тлумацького і Підгаєцького повітів. Газета “Громадський голос” писала: “Пожарництва вчив голова міської сторожі вогневої Весоловський на магістратстких приладах. Директор міського шпиталю Левицький вчив надавати першу допомогу. Трильовський читав лекцію… як утримувати “Січ” [228, 1907. №. 76. С. 3]. У перші роки на пожежні курси регулярно делегували своїх представників тільки 30 % “Січей” [228, 1906. - № 29. - С. 3]. Це зумовлювалося віддаленістю більшості “Січей” від залізничного шляху, що спричиняло великі транспортні витрати і порівняно високу оплату за навчання на курсах. Однією з причин неучасті більшої частини “Січей” у пожежно-гімнастичних курсах був також низький рівень виконавської дисципліни січових товариств і відсутність засобів дисциплінарного впливу на “Січі” з боку координуючих організацій - “Головного січового комітету” в Коломиї, а згодом “Українського січового союзу” у Львові.

За нашими підрахунками, січові пожежно-гімнастичні курси проводилися в Коломиї 3 - 4 рази на рік. Дещо рідше, 1 - 2 рази на рік, проводилися в повітових центрах: Снятині, Косові, Печеніжині, Долині, Надвірній, Стрию, Тернополі, Заліщиках та ін. У згаданих курсах мали можливість брати участь січовики віддалених громад, що значно здешевлювало вартість оплати делегатами витрат.

Для поліпшення стану справ у пожежній роботі, починаючи з 1909 р., створювалися повітові осередки “Головного Січового Комітету” та “Союзу Січей на Буковині”. Згідно із статутом “Повітові Січі” повинні були “сприяти придбанню і утриманню пожежних приладів[...] охоплювати всі “Січі” свого повіту навчанням пожежних вправ [115, арк. 23]. Діяльність “Повітових Січей” суттєво покращила роботу в товариствах. Їхніми стараннями було введено теоретичний та практичний курси першої медичної допомоги під час стихійних лих, які безкоштовно проводили українські лікарі, що працювали у повітах. З цього часу 4 - 5 разів на рік проводилися січові пожежні курси із залученням представників усіх “Січей” повіту. При потребі інструктори “Повітової Січі” виїжджали у села і на місцях надавали необхідну методичну допомогу окремим товариствам.

19 - 23 грудня 1908 р. старанням новообраної старшини “Союзу Січей” на Буковині у приміщенні “Українського народного дому” в Чернівцях проводився пожежно-гімнастичний курс, у якому взяло участь 80 делегатів 40 Буковинських “Січей” (див. дод. “Д”) “Науку січової муштри проводив січовик із Сопова (Галичина) Осип Довганюк… Поміж наукою були виклади інженера Герасимовича про січові справи, д-ра Бурачинського про поміч при наглих (нещасних) випадках. 21 листопада учасники курсів відвідали Чернівецьку вогневу сторожу, де під проводом її комісара Єннера оглянули пожежні прилади” [236, 1908. № 22 - 23. С. 9]. Згодом, коли в 1911 - 1912 рр. в усіх повітах Буковини утворилися філії “Союзу Січей” - окружні “Січові Союзи”, вони взяли на себе функцію організаторів пожежно-гімнастичних курсів і проводили їх 3 - 4 рази рік, залучаючи представників усіх буковинських “Січей”.

Поряд із протипожежною діяльністю, одне із важливих завдань “Січей” полягало у вихованні національної гідності, почуття патріотизму серед широких кіл українського селянства. Важливе місце у цьому відводилося фізичному зміцненню організму шляхом тренування рухливості, витривалості, організованості, підпорядкування обраному керівництву, а при необхідності - уміння взяти на себе роль керівника колективу. Організаторам січового руху вдалося переконати певну частину селян, особливо молодь, що “руханкова організація є найпростішим, але і найдоцільнішим виявом солідарності та карності (підпорядкуванню певним законам й обраному керівництву). Вона вчить бути без примусу слухняним вибраній старшині, виробляє товариськість і почуття солідарності [254, 1934. - № 1. - С. 5]. У статуті “Січей” наголошувалося, що одним із головних завдань товариств є “…дальше ширенє замилуваня до тілесних вправ і атлетичних забав…” [25, арк. 23]. Для досягнення вищезгаданих завдань статут зобов'язував усіх членів “Січі “…до приписаних вправ ставати в означений час бути послушним приказам осавули або його заступника…” [25, арк. 24]. Цього всього можна було досягнути тільки завдяки регулярним, наполегливим тренуванням.

Спочатку подібні ідеї наштовхувалися на значний опір селянства, яке протягом століть прийшло до переконання, що тільки сільськогосподарські роботи корисні для людей. Тому селяни, особливо старші, вважали спортивні вправи марною тратою часу. Мотивували свої судження тим, що: “цілий тиждень “нарухався” при роботі, а в Неділю хочу спочити”. У зв'язку з цим місцева інтелігенція проводила велику роз'яснювальну роботу серед селянства про користь гімнастики. У необхідності вдосконалення своїх фізичних якостей селяни переконувалися вже під час гасіння перших пожеж. Слід зазначити, що невдовзі селянська молодь почала масово вступати до “Січей”, а старші селяни висловлювали вдячність січовій старшині за виховання здорового способу життя у товариствах.

На перших порах якоїсь чіткої, науково обгрунтованої методики та регламентації проведення спортивних вправ не було. У більшості випадків їх на свій лад проводили колишні військовослужбовці австрійської армії. Згодом організатори січового руху розробили спеціальні січові вправи. Вони взяли за основу вправи польських і чеських спортивних товариств та доробок на цій ниві українського “Сокола”. Зразки спортивних вправ подавалися у тогочасних січових виданнях: календарях “Зоря” і “Отаман” (Коломия), “Січові вісті” (Львів), у підручнику “Характерник”, автором якого був К.Трильовський. Найпопулярнішими були вправи у такт пісень “Гей там на горі “Січ” іде” (з топірцями), та “Січовий поклик” Віри Лебедової (вільноруч). Остання пісня закликала до боротьби за кращу долю, в ній вказувалося, що “…тільки смілі пут не знають. Тільки смілих воля жде…” [487, с. 25]. У вихованню саме цієї риси важливу роль відіграли січові вправи.

Згідно із інструкціями “Головного січового комітету” в Коломиї та “Союзу Січей на Буковині”, кожної неділі та у релігійні свята після обіду “Січі” повинні були збиратися на вправи. Січові вправи проводилися на громадських толоках, сільських вулицях, а коли будували “січові домівки”, то біля них завжди споруджувалися великі майдани для спортивних вправ. Кожного разу перед проведенням гімнастичних вправ старшина січових товариств подавала до повітового староства програму вправ та інформацію про час та місце їх проведення і на підставі цього отримувала відповідний дозвіл. Старшина брала на себе відповідальність “…за відбуття вправ пожарничих та гімнастичних…, зобов'язувалася не відступати нічим від програми…” [5, арк. 18]. Про неабияку популярність гімнастичних вправ серед січовиків зустрічаємо інформацію в донесенні повітового старости м. Бібрка до Намісництва: “Діяльність “Січей” при пожарах є мала, натомість гімнастикою займаються вправно” [80, арк. 4].

Січовики не використовували спеціальної спортивної форми. Усі заняття проводилися у повсякденному одязі, тільки вимагалося, щоби цей одяг був у всіх однаковий. Найпопулярнішою була вправа “січова вежа” (дзвіниця), яка вимагала хорошої фізичної виправки. В коло ставало кілька чоловіків, які бралися за руки. Другий ряд ставав їм на плечі і так створювалося ще одне коло. Інколи кількість рядів доходила до п'яти. Тут члени січових товариств знайомилися з головними елементи акробатики, які ставали у пригоді під час гасіння пожеж.

Чи не найважливішою заслугою “Січей” стало залучення до активного громадського життя жінок (особливо дівчат). В окремих “Січах” створювалися жіночі чети. Для дівчат було розроблено спеціальні вправи з різнокольоровими стрічками, букетами квітів, які були фізично легші та більш видовищні. Як згадували очевидці, січовички у своєму мальовничому одязі справляли неповторне враження на оточуючих, вражала також витонченість рухів, їх гармонійність. На нашу думку, січовичок можна впевнено вважати першими майстрами художньої гімнастики на західноукраїнських землях. Січові вправи для дівчат мали і психологічне значення. Завдяки залученню жінок до гімнастичної діяльності у місцевого селянства поборювався стереотип неповноцінності жінок, яких до цього часу не допускали до активної участі у громадському житті.

Поряд з гімнастичними вправами у “Січах” активно пропагувалися активні ігри, які розвивали спритність, кмітливість. Найпопулярнішими були “Рибаки” та “Чорний лицар”, вперше надруковані в січовому календарі “Отаман” за 1905 рік [242 а, 1905. - С. 117]. У вищезгаданих іграх могло брати участь кілька десятків осіб. Вони були веселі та захоплюючі, позитивно впливали на формування особистості січовиків.

Слід зазначити, що січовики активно використовували різноманітні видання українського “Сокола”, підручник А.Щербовського “Пожарництво”, “Підручник ігор та забав” І.Боберського. Щороку Сень Горук видавав “Сокільський календар”, а в 1909 р. вийшов у світ його “Порадник для “Соколів” і “Січей”. У “Пораднику” містилося 45 ілюстрацій, подавалися зразки спортивних вправ та поради для їх практичного виконання [231, 1911. - 26 квітня (9 травня). С. - 7]. У 1912 р. відомий діяч українського сокільства С.Гайдучок для сокільських “Січей” видав “Збірник січових вправ”, яким користувалися також радикальні “Січі”. Поряд із гімнастичними вправами тут подавалася методика вільної боротьби, метання каменя, пластунських вправ [137, арк. 1 - 7].

Огляд спортивних здобутків проводився під час січових свят, які щороку організовувала кожна “Січ”. Обов'язковим атрибутом таких свят були різноманітні спортивні вправи, хоча рівень виконання їх у більшості випадків залишався невисоким. За весь період діяльності “Січей” відбулося шість загальних крайових свят у Галичині та одне на Буковині. Напередодні згаданих свят оргкомітетом проводилася велика підготовча робота, в села виїжджала значна кількість інструкторів. Взірцем для всіх січових товариств регіону щодо організації гімнастичної діяльності була “Повітова Січ” у Львові. Саме тут розроблялися теоретичні та практичні аспекти січових вправ, а також проводилася їх апробація. За короткий термін львівська “Повітова Січ” стала базою підготовки спортивних інструкторів для крайових пожежно-гімнастичних курсів, які проводив “Український січовий союз”. Це зумовлювалося тим, що “Повітова Січ” у Львові на той час мала найкращу матеріальну базу для проведення спортивних вправ. Згідно із інструкціями “Українського січового союзу”, кожна “Січ” повинна була добре володіти щонайменше чотирма видами гімнастичних вправ одного зразка. Тому під час крайових свят січові вправи були достатньо підготовлені, викликали захоплення в очевидців.

Після відомих балканських подій, коли стало зрозумілим, що неминучою є світова війна, “Український Січовий Союз” у Львові взяв курс на поступову підготовку військової виправки січовиків. Так, у 1912 р. часопис “Січові вісти” опублікував зразки військових стройових вправ, які були обов'язковими для кожної “Січі”. Вищезгаданих вправ нараховувалося 49 [256, 1912. № 5. - С. 7-8]. Як показала практика, вони сприяли не тільки фізичному загартуваню українського селянства, але і відіграли позитивну роль у підготовці майбутніх українських вояків.

Отже, пожежно-гімнастичні товариства “Січ” від початку своєї діяльності стали суттєвою підмогою державній пожежній охороні та місцевій добровільній “Вогневій сторожі” у Галичині та на Буковині. “Січі” за короткий час зуміли забезпечити ефективне гасіння пожеж у сільській місцевості української частини Австро-Угорщини. У них українське селянство здобувало впевненість у своїх силах, вчилося бути організованим, колективно захищати свої інтереси. Успішна боротьба з вогнем переконувала українське селянство у правильності січового девізу “Тільки в єдності сила і перемога”. Поряд із гасінням пожеж та громадсько-політичною діяльністю у “Січах” проводилася значна робота з фізичної підготовки селянської молоді. Це мало надзвичайно важливе значення для галицького та буковинського селянства, яке, окрім поліпшення свого фізичного стану, знайомилося із спортивними досягненнями сусідніх слов'янських народів. Саме під час регулярних занять гімнастичними вправами та на товариських забавах січовики гартували своє тіло, силу волі, характер. Все це сприяло створенню нової генерації українців, які під час Першої світової війни, а пізніше в період Української революції, стали основою національних збройних формувань.

3.2. Головні напрямки соціально-економічної роботи “Січей”

Початок ХХ ст. ознаменувався активізацією українського громадсько-політичного життя в Галичині й на Буковинi. Одним із його проявів стало піднесення страйкової боротьби селянства, яку зумовила недостатня увага Відня до аграрної галузі. Понад 70% галицьких та буковинських селян не могли забезпечити себе з невеликих власних земельних наділів, тому шукали заробітку на панських ланах. Платня була надто низькою. Чоловіки в середньому заробляли за день 35 - 40 крейцерів (що в натуральному еквіваленті дорівнювало приблизно 1 кг. зерна) [233, 1902. - № 4. - С. 15], а жінки - наполовину менше. Зустрічалося чимало випадків знущань роботодавців та їхніх наглядачів над найманими селянами. В аграрних страйках брали активну участь члени українських політичних та культурно-просвітницьких об'єднань, особливо пожежно-гімнастичних товариств “Сiч”.

Протягом тривалого часу ідея сільськогосподарського страйку пропагувалася українськими провідниками Галичини й Буковини на шпальтах тогочасних українських видань. Ще в 1897 р. часопис “Праця” (Чернівці) надрукував низку статей, де в доступній формі подавалися практичні поради щодо організації рільничих страйків, зокрема неодноразово наголошувалося, що “страйк є дуже велика зброя, треба лиш навчитися нею воювати…” [245, 1897. - 29 серпня. - С. 84]. Чималу роль в активізації страйкового руху відіграли популярні видання РУП “Чи є тепер панщина” та “Власна земля”, які виходили в Києві на початку ХХ ст. і були в більшості читалень Галичини та Буковини. В.Будзиновський у брошурі “Хлопська політика” наголошував, що селянам страйкувати потрібно під час жнив, бо тоді пани можуть зазнати найбільших втрат [365, с. 46]. Ідеологи січового руху - К. Трильовський, Л.Бачинський, М.Павлик, I.Франко, С.Яричевський, Т.Галiп, К. Малицька - у своїх публікаціях намагалися довести українським селянам, що вони не раби, а такі ж самі діти Божі, як і всі інші люди [519, с. 5], тому повинні мати власну гідність, не схилятись перед панами, що вже стало традицією. У редагованому К.Трильовським січовому місячнику “Зоря” (Коломия) регулярно вміщувалися поради з приводу організації сільськогосподарських страйків. К.Трильовський закликав селян-січовиків: “створювати місцеві комітети заробкові Ці комітети повинні виставити вимоги, провести роз'яснювальну роботу серед своїх селян, спочатку подати петиції до роботодавця, а якщо нічого не допомагає, то почати страйк [233, 1902. - № 4. - С. 16]. Ця робота мала позитивні результати. З психології українського селянина (особливо в Галичині) викорінювався комплекс меншовартості, внаслідок чого активізувалися дії селян під час страйків. Вже 18 квітня 1902 р. в Коломиї відбулося селянське віче, організоване К.Трильовським, на якому розглядалося економічне становище українського селянства та шляхи його поліпшення. Віче прийняло резолюцію: “Нам треба всіма силами старатися про підвищення своїх заробітків через організацію і спільні дії” [228, 1902. - 20 квітня. - С. 74], а це вже був безпосередній заклик до страйку.

Влітку 1902 р. сільськогосподарський страйк охопив 12 повітів Галичини. Газета “Громадський голос” писала: “Почали страйкувати самі селяни, і коли страйк захопив більше сіл, то селянам почала допомагати інтелігенція, вчителі, українські студенти” [228, 1902. - № 18-19. - С. 138]. У тих громадах, де сформувалися міцні “Січі”, саме січовики були найорганiзованішою частиною селянства, а члени січової старшини стали провідниками страйкарів. Про це дізнаємося з численних повідомлень тогочасної місцевої періодики, де подавалися спеціальні відомості про страйки, в яких нерідко зустрічалися вислови: “Засурмила січова сурма і селяни почали страйк”, “Кошовий та писар товариства “Січ” відправились до роботодавця з вимогами”. Результатом цілеспрямованої наполегливої просвітницької праці січової старшини у с. Джурів Снятинського повіту під проводом кошового Ф.Курилюка став страйк під час жнив 1902 р. Своїми вмілими діями джурівські січовики домоглися у місцевого дідича Загурського десятого снопа [227, с. 112]. Згідно із повідомленням повітового старости в Богородчанах, “15 серпня 1906 р. товариство “Січ” в с. Бобівниках займалося агітацією страйку” [77, арк. 38]. У ряді повідомлень про чергові збори окремих “Січей” у порядку денному значиться пункт “Про цьогорічні жнива”, під час розгляду якого обговорювалися питання, пов'язані з селянськими страйками.