Макроекономіка

значним терміном створення наукового знання;

неможливістю вирішення проблеми привласнення знання економічним та юридичним шляхом;

непідготовленістю суспільства до практичного застосування нового знання;

несформованістю ринку нового знання.

Плата за ризик, на яку розраховує венчурний інвестор, - це фактично рента, пов'язана з монополією венчурного інвестора на продукт венчурних інноваційних фірм, тобто знання.

Діяльність венчурних фірм характеризується певними особливостями:

1.Формується фірма за рахунок коштів індивідуальних та інституційних інвесторів, а управління нею здійснює призначена вкладниками компанія венчурного капіталу.

2.Акумульовані кошти фірма венчурного капіталу вкладає у ретельно відібрані інноваційні проекти шляхом придбання пакета акцій інноваційних підприємств, які ще не котируються на біржі.

3. Венчурні капіталісти не залишають компанію після надання їй фінансових ресурсів, а беруть активну участь в управлінні нею, забезпечуючи корисними діловими порадами та необхідними зв'язками з фінансовими та бізнесовими структурами.

4. Венчурні капіталісти виходять із складу проінвестованої ними компанії через продаж належного їм пакета акцій у час досягнення ними такої вартості, яка б свідчила про перетворення компанії-початківця на компанію, спроможну розвиватися самостійно. Тобто доходами венчурної фірми є різниця між початковою ціною акцій підприємства та її величиною на завершальному етапі інвестицій.

5. Інвестори серйозно ризикують і в разі невдачі базової ідеї втрачають значні ресурси. Це пояснюється тим, що вони вірять в успіх венчурної діяльності і, не маючи умов для власних досліджень і комерційної реалізації перспективної технології, розраховують використати цю розробку для модернізації власної продукції з найменшим ризиком, мінімальними витратами часу і коштів.

За оцінкою економістів, у 15% випадків капітал, вкладений у проект, цілком втрачається; 25% ризикових фірм несуть збитки протягом тривалішого часу, ніж передбачалося; 30% - дають невеликий прибуток; 30% - протягом декількох років багаторазово перекривають прибутком усі вкладені кошти.

Залежно від інвестиційних перспектив виділяють три типи венчурних підприємств:

низькопотенційні підприємства для венчурного капіталу, прибутки яких за 5 років становлять 50 млн. доларів;

венчури середнього ринку, прибутки яких коливаються від 10 до 50 млн. доларів щорічно;

високопотенційні підприємства, які мають понад 50 млн. доларів щорічного прибутку впродовж 5 років.

Першим фондом венчурного капіталу в нашій державі був фонд «Україна», створений у 1992 р. Він здійснив інвестиції в понад 30 вітчизняний компаній на загальну суму до 10 млн. дол. США. У1994 р. розпочав свою роботу Western NIS Enterprise Fund, а в 1998 p. - Black Sea Fund. У цьому ж році було створено компанію Evroventures Ukraine. Велика частка фінансування названими фондами здійснюється за рахунок Європейського банку реконструкції та розвитку.

Експерти оцінюють загальну суму залученого цими фондами капіталу в межах 200-300 млн. дол., але фактично інвестовано не більше 100 млн., що становить приблизно 2 дол. на особу. Щорічні надходження до венчурних фондів Західної Європи в останні роки становлять 50-60 дол. на людину.

Найперспективнішими для прямих інвестицій в Україні є харчова (переробна) галузь, виробництво різних будівельних матеріалів, упаковки, роздрібна торгівля та фінансовий сектор. Однак через недостатньо розвинутий фондовий ринок, низьку інвестиційну мобільність вітчизняних інвесторів та несприятливий інвестиційний клімат для іноземних інвесторів венчурне фінансування в Україні розвивається повільно. Крім того, великі розміри тіньового сектору економіки перешкоджають інвестору вигідно продати свою частку в компанії, оскільки не завжди на основі звітних даних можна достовірно проаналізувати фінансовий стан господарського суб'єкта.

Форми та особливості лізингового фінансування

Лізинг - довготермінова оренда машин, обладнання, транспортних засобів, виробничих споруд тощо на підставі договору між орендодавцем і орендарем, що передбачає можливість їх викупу орендарем.

Лізинг є одним із способів ефективної інвестиційної діяльності, коли компанія, що має вільні фінансові кошти, може брати участь у фінансуванні підприємницьких проектів інших фірм, які не мають необхідних коштів для повномасштабного фінансування цих проектів.

Всі лізингові операції поділяють на оперативний лізинг і фінансовий:

оперативний лізинг - лізинг з неповною окупністю, за якого витрати лізингодавця, пов'язані з придбанням майна, яке здають у лізинг, скуповуються лише частково за рахунок першого терміну оренди; по закінченні його майно передається іншому клієнту;

фінансовий лізинг - лізинг з повною окупністю, за якого витрати лізингодавця, пов'язані з придбанням майна, яке здають у лізинг, окуповуються повністю за перший термін оренди; сума орендної плати достатня для повної амортизації майна і забезпечує фіксований прибуток лізингодавцеві.

Фінансовий лізинг здійснюють на різних умовах: з обслуговуванням, леверидж-лізинг, лізинг «у пакеті».

Лізинг з обслуговуванням - це угода, яка передбачає виконання лізингодавцем низки додаткових послуг, пов'язаних з утриманням і обслуговуванням майна. Леверидж-лізингом є угода, за якою велику частку (за вартістю) майна, що здається в оренду, лізингодавець бере у третьої сторони. Лізинг «у пакеті» - це система, за якою лізингоодержувачу надається технологічний комплекс, за якого будинки і споруди він купляє в кредит, а обладнання бере за договором оренди.

Для лізингодавця лізинг є одним із способів ефективного вкладення капіталу, ризик втрати якого невисокий, оскільки обладнання перебуває на балансі лізингодавця протягом усього терміну дії договору оренди. Переваги лізингу для лізингоодержувача полягають у:

за наявності рентабельного проекту підприємець-початківець має можливість одержати устаткування і почати нове виробництво без великих одноразових витрат, які на першому етапі покриває лізингова компанія;

лізингові платежі відносять на собівартість продукції, що дає змогу зменшити базу оподаткування і податкові платежі;

фінансовий лізинг характеризується тим, що термін оренди дуже близький до терміну служби устаткування, що сприяє швидшому технічному оновленню виробництва.

Сучасні лізингові фірми дають орендарю право вибору постачальника необхідного йому устаткування, що дає йому змогу вибрати найсучасніше обладнання і бути впевненим у його високих експлуатаційних характеристиках. До основних елементів лізингового платежу належать:

амортизація;

плата за фінансові ресурси, залучені лізингодавцем для здійснення угоди;

лізингова маржа - 1-3% (дохід лізингодавця за надані ним послуги);

ризикова премія, величина якої залежить від видів і ступеня ризику, що несе за даним договором лізингодавець.

Наявні умови для широкого використання лізингу в Україні:

скорочення обсягів ліквідних коштів, спричинене труднощами на ринку грошей;

незначний прибуток підприємств, що обмежує можливості фінансування розвитку виробництва за рахунок власних коштів;

сприяння розвиткові лізингових операцій з боку урядових структур в інтересах стимулювання інноваційного розвитку економіки.



ЛЕКЦІЯ 11. ОНОВЛЕННЯ ТЕХНІКО-ТЕХНОЛОГІЧНОЇ БАЗИ ПІДПРИЄМСТВА

Техніко-технологічна база підприємства: сутність, оцінка та напрями розвитку.

Здатність підприємства випускати продукцію, яка користується попитом у споживачів, великою мірою залежить від стану його техніко-технологічної бази та характеристик технології, на чому ґрунтується процес перетворення ресурсів на готову продукцію.

Техніко-технологічна база підприємства - це сукупність спеціалізованих знарядь, предметів та способів праці, за допомогою яких виробляються певні види однорідної продукції або ж надаються послуги, що задовольняють однорідні потреби.

Для багатьох підприємств технологія є основним чинником, що визначає її конкурентні переваги.

Технологію слід розглядати як спосіб виробництва продукції кінцевого або проміжного споживання, який складається з окремих послідовних або одночасних процесів, що на них ґрунтується виробництво.

Технологія є завершальною ланкою і формою матеріалізації фундаментальних досліджень, засобом безпосереднього впливу науки на сферу виробництва. Важливою характеристикою сучасних технологій є їх здатність до мінливості. Виділяють три типи технологій за рівнем їх мінливості:

стабільна технологія, яка практично залишається незмінною протягом усього життєвого циклу попиту (виготовлення консервів та інших продуктів харчування традиційного асортименту);

плодотворна технологія, яка дає змогу модифікувати продукти, що випускають з її допомогою, постійно вдосконалюючи їх здатність задовольняти потреби споживачів (гнучкі автоматизовані системи, роторні лінії, що застосовують у машинобудуванні і які здатні до значного переналагодження робочої частини при незмінній основі; комп'ютерні технології, зокрема програмне забезпечення Microsoft Office, кожна наступна версія якого відкриває ширші можливості);

3) мінлива технологія, за якої протягом життєвого циклу попиту на продукт для його виготовлення використовують нові базові технології (наприклад, телевізори, залишаючись неодмінним атрибутом житла, пережили кілька поколінь базових технологій - від лампових до цифрових).

Від того, якого типу технологію використовують для виготовлення продукції, залежить тривалість її використання, оскільки одна й та сама технологія може бути придатна для виготовлення різних поколінь продуктів (якщо вона плодотворна) або непридатна, і її необхідно замінювати іншою. Використовувати певну технологію доцільно доти, доки вона придатна для випуску конкурентоспроможної продукції. У багатьох випадках базовий зразок продукції може бути модифіковано, вдосконалено, що сприяє продовженню її життєвого циклу, а отже, і терміну використання відповідної технології. Проте важливо вчасно зрозуміти, що існуюча технологія вичерпала свої можливості і потребує заміни.

Вибір типу технології залежить від сфери, у якій організація здійснює свою діяльність. Існують суттєві відмінності між виробничими технологіями і технологіями обслуговування. Виробничі технології є фондомісткими, включають складні технічні системи спеціального призначення, а в основі технологій обслуговування - різноманітні засоби комунікації, які є універсальними і переважно не вимагають спеціального технічного оснащення.

Невід'ємною частиною багатьох технологій, є обладнання (устаткування) - технічні засоби, за допомогою яких виконують технологічні операції, внаслідок чого відбувається зміна фізичних чи хімічних характеристик вихідної сировини, її фізичної форми, зовнішнього вигляду.

На сьогодні не існує загальновизнаної методики оцінки техніко-технологічної бази підприємства. На практиці для цього використовується комплекс показників. Це вартість основних фондів, їхній стан і рух - введення, оновлення, вибуття, ліквідація, та відповідні їм розрахункові коефіцієнти.

Вартість основних виробничих фондів на кінець періоду розраховується за формулою:

Фк = Фн + Фев - Фвиб,

де Фн - вартість основних фондів на початок періоду; Фве - вартість основних фондів, введених за даний період; Фвиб - вартість основних фондів, що вибули за даний період.

Стан і рух основних фондів підприємства можна описати системою таких показників:

Кве = Фвв: Фк - коефіцієнт введення;

Ко = Фнов: Фн - коефіцієнт оновлення, де Фнов - вартість нових основних фондів;

Квиб = Фвиб * Фн - коефіцієнт вибуття;

Кп = Фл: Фн - коефіцієнт ліквідації, де Фл - вартість ліквідованих основних фондів.

Для оцінки стану основних фондів використовуються також показники зносу й придатності основних фондів, які являють собою відношення відповідно зносу і залишкової вартості останніх до повної вартості наявних основних фондів.

Найбільш загальним показником техніко-технологічної бази підприємства є фондоозброєність праці:

Ф0 = Фсп Чсп

де Фсп - середньорічна вартість основних виробничих фондів; Чсп - середньоспискова чисельність працюючого виробничого персоналу.

До таких самих загальних показників, які характеризують техніко-технологічну базу підприємства, належать фондовіддача, фондомісткість, енергооснащеність та електроозброєність праці.

Фондовіддача визначається за формулою:

Фв = П: Фсп,

де П - обсяг виробленої за рік на підприємстві продукції; Фсп- середня вартість виробничих фондів у періоді.

Фондомісткість - це показник, який є зворотним до фондовіддачі і вказує на потребу в основному капіталі (основних фондів) на одиницю виробленої продукції

Коефіцієнт енергооснащеності праці розраховується поділом кількості споживаної енергії усіх видів на загальну чисельність робітників або промислово-виробничого персоналу.

Електроозброєність праці визначається шляхом поділу встановленої потужності електричних двигунів або спожитої електроенергії на середньоспискову чисельність промислово-виробничого персоналу.

2. Підтримання технічного рівня виробництва

У практиці господарювання потреба в радикальній зміні виробничих технологій виникає не так часто, як потреба в оновленні (відтворенні) технологічного устаткування. Часто базові технологічні процеси можуть використовуватися досить довго (наприклад, для випуску традиційних видів продукції), однак устаткування в процесі його експлуатації зношується і потребує своєчасної заміни.

Важливим завданням планування технічного розвитку підприємства є визначення межі експлуатації виробничого устаткування. Технічні засоби виробництва слід підтримувати у стані, який забезпечує дотримання всіх параметрів технологічного процесу і виготовлення продукції високої якості. Цього можливо досягти профілактичними заходами і своєчасним ремонтом і модернізацією обладнання. В умовах фінансової скрути деякі підприємства намагаються продовжити термін експлуатації технічних засобів виробництва. Однак настає момент, коли витрати на ремонт стають настільки великими, що навіть істотна модернізація не виправдовує вкладених коштів.

Альтернативою капітальному ремонту та модернізації виробничого об'єкта є його заміна новим. Важливо порівняти результати обох варіантів відтворення з погляду економічної віддачі. Для цього необхідно врахувати, що:

у процесі заміни застарілого обладнання новим виникатимуть додаткові одноразові капітальні витрати і втрати від недоамортизації старої машини;

здійснення капітального ремонту і продовження таким чином терміну служби машини ще на один ремонтний цикл зумовлює збільшення собівартості виготовлення продукції відремонтованим обладнанням порівняно з її величиною при використанні нових машин.

До того ж необхідно врахувати різницю в продуктивності, а також тривалості ремонтних циклів нової і відремонтованої машини.

Коефіцієнт ефективності витрат на капремонт будь-якого типу обладнання розраховується за формулою:

де Ri - витрати на і-й капітальний ремонт машини; Sе - сума перевищення експлуатаційних витрат для відремонтованої техніки порівняно з новою; Кн - балансова вартість нової машини; і - коефіцієнти, які показують відношення відповідно продуктивності капітально відремонтованої машини до продуктивності нової у першому циклі експлуатації і тривалості ремонтного циклу відремонтованої машини до тривалості експлуатації нової до першого капремонту; Sа - втрати від недоамортизації старої машини.

Цей коефіцієнт може мати додатні, від'ємні та нульові значення. Витрати на капремонт будуть економічно виправданими за будь-якого додатного значення коефіцієнта. При цьому із його збільшенням ефективність ремонту підвищується. Якщо коефіцієнт має від'ємне значення, то здійснювати капремонт економічно недоцільно. Якщо Рі = 0 , то варіанти вважаються рівноцінними, однак перевагу слід віддати новому обладнанню.

Аналогічно можна визначити ефективність модернізації. Оскільки модернізація, як правило, суміщається з ремонтом, то формула для визначення коефіцієнта ефективності витрат на капремонт і модернізацію, які здійснюються одночасно, має вигляд:

3. Підготовка виробництва до випуску нової продукції.

Процес виробництва нових виробів є тривалим і потребує пошукових і науково-дослідних робіт, виробничого й експлуатаційного освоєння. Перший період починається з наукового пошуку, наслідком якого є ідея про створення нового виробу, і закінчується проведенням прикладних досліджень. Другий передбачає розробку технічного завдання на проектування і серійний випуск виробу. Третій період триває від початку експлуатації виробу до освоєння його проектної потужності.

У ланцюзі, що з'єднує науку з виробництвом, найбільш складними є ланки, пов'язані з практичною реалізацією досягнень науки. Тривалою й трудомісткою роботою в цьому циклі є підготовка виробництва. Вона являє собою комплекс взаємозалежних заходів, що забезпечують створення нових і вдосконалення існуючих видів продукції, впровадження передової технології, ефективних методів організації виробництва. Цей процес включає конструкторську, технологічну й організаційно-економічну підготовку виробництва.

Конструкторська підготовка виробництва (КПВ) - стадія ДКР, що включає розробку й удосконалення технологічних процесів і документації на: основний вид продукції; технологічну оснастку; нестандартне устаткування; засоби для контролю якості й випробувань продукції. На цій стадії виготовляються макети, моделі, перевіряється робота елементів технологічної оснастки та нестандартного устаткування. Стадія ДКР відіграє вирішальну роль у формуванні технічного рівня майбутньої продукції, оскільки саме тут закладаються основні її параметри і конструкторські рішення нової техніки, недоліки котрих важко компенсувати на наступних стадіях. Це найбільш трудомістка і дорога стадія інноваційного процесу (до 45 % витрат на розробку і впровадження нових продуктів).

Результати КПВ відображаються у наступних документах:

Технічне завдання: обґрунтовується доцільність і ефективність створюваного нового продукту, визначаються призначення й основні споживчі властивості нововведення, його експлуатаційні параметри, попит на виріб і річний обсяг випуску, а також його прогресивність (технічний рівень).

Технічна пропозиція містить техніко-економічне обґрунтування конкретної продукції.

Ескізний проект містить кінематичні, електричні й інші необхідні схеми, креслення загальних видів, специфікації складальних одиниць, у т. ч. уніфікованих і придбаних, а також проміжний техніко-економічний аналіз.

Технічний проект містить результати конструкторської розробки окремих вузлів і агрегатів виробу.

Робоча документація включає:

креслення і документацію дослідного зразка;

документацію установчих серій;

документацію серійного або масового виробництва.

Після випробувань документи коригують і передають технологічним службам для проектування технологічного процесу виробництва інноваційного продукту.

Технологічна підготовка виробництва (ТПВ) - сукупність взаємозалежних науково-технічних процесів, що забезпечують технологічну готовність виробництва: наявність повних комплектів конструкторської й технологічної документації і технологічного оснащення, необхідних для випуску в задані терміни запланованого обсягу продукції зі встановленими техніко-економічними показниками та відповідними стандартами й технічними умовами якості. Основна мета ТПВ - забезпечення необхідних умов для досягнення повної готовності будь-якого типу виробництва до випуску виробів заданої якості в оптимальні терміни за мінімуму трудових, матеріальних і фінансових витрат.

У процесі технологічної підготовки виробництва розробляються:

технічне завдання, у якому на основі аналізу діючої на підприємстві системи ТПВ розробляються пропозиції з її вдосконалення;

технічний проект, у якому визначаються призначення, вимоги до системи ТПВ та окремих її елементів, розробляються загальна структурна схема ТПВ, організаційна структура служб, основні положення з організації і керування процесом ТПВ, алгоритми для постановки й розв'язання задач засобами обчислювальної техніки тощо;

робочий проект, що включає розробку оригінальних, типових і стандартних технологічних процесів, стандартів підприємства на засоби технологічного оснащення, документації на організацію спеціалізованих робочих місць і дільниць на основі типових і стандартних технологічних процесів і методів групової обробки деталей, робочої документації для розв'язання задач за допомогою ЕОМ, інформаційних масивів, організаційних положень та посадових інструкцій.

Весь комплекс робіт з ТПВ поділяють на кілька взаємозалежних і послідовних етапів: відпрацьовування конструкції виробу на технологічність; розроблення технологічних процесів; конструювання і виготовлення спеціального технологічного устаткування й оснащення; остаточне відпрацьовування і впровадження технологічних процесів.

Проектований технологічний процес має бути економічно ефективним, забезпечувати мінімізацію витрат на всіх технологічних стадіях. За наявності альтернативних варіантів технології виготовлення нового виробу їх порівнюють за критеріями мінімізації витрат.

Оскільки витрати на виготовлення продукції за мірою залежності від обсягу виробництва поділяють на змінні - пропорційні обсягу річного випуску продукції та умовно-постійні - величина яких майже не залежить від річної програми, то технологічну собівартість виготовлення одного виробу і річного випуску обчислюють за формулами:

де а - змінні витрати на одиницю продукції; в - річний обсяг умовно-постійних виробничих витрат; Вр - річний випуск продукції; СТ - технологічна собівартість річного випуску продукції; Сm - технологічна собівартість одиниці продукції.

Економічно ефективніший варіант технології виготовлення виробів визначають шляхом порівняння технологічної собівартості. При заданому обсязі виробництва умова ефективності нового технологічного процесу (індекс 2) порівняно з базовим (індекс 1) може бути виражена нерівністю:

При різних річних обсягах виробництва порівняльна ефективність альтернативних технологій буде різною. У такому разі передусім необхідно встановити критичну величину обсягу виробництва (Вкр):

Якщо Вр < Вкр, то економічнішим буде варіант, що вимагає менших початкових витрат на технологічне оснащення і налагодження обладнання. При Вр > Вкр перевагу слід віддати другому варіанту, за якого витрати на початкове переналагодження більші, але змінні витрати менші.

Наведена методика є спрощеною і може використовуватися лише при порівнянні варіантів технологічних процесів, оскільки не враховує вартості капіталовкладень. При проектуванні технологічних процесів це допускається, тому що на етапі технологічної підготовки виробництва важливо вибрати найкращий технологічний варіант за прийнятим критерієм, а не оцінювати ефективність його впровадження у виробництво.

Поряд і паралельно з технічною підготовкою виробництва нової продукції відбувається організаційно-економічна підготовка підприємства до цього процесу. Головне завдання організаційно економічної підготовки виробництва полягає в тому, щоб на всіх етапах створення нових виробів забезпечити вибір найбільш економічно вигідного варіанту. Нові машини, прилади, верстати мають бути технічно досконалішими й ефективнішими з точки зору їх виробництва й експлуатації.



ЛЕКЦІЯ 12. ІННОВАЦІЙНИЙ ПРОЕКТ: ОБГРУНТУВАННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЯ

1. Поняття та види інноваційних проектів

Інноваційний проект - комплект документів, що визначає процедуру і комплекс усіх необхідних заходів (у тому числі інвестиційних) щодо створення і реалізації інноваційного продукту і (або) інноваційної продукції.

Інноваційним визнається проект, яким передбачаються розробка, виробництво і реалізація інноваційного продукту і (або) інноваційної продукції, що відповідають вимогам статей 14 і 15 Закону «Про інноваційну діяльність».

Розрізняють дослідні та венчурні проекти.

Дослідницький проект - розроблений план досліджень і розробок, спрямованих на вирішення актуальних теоретичних і практичних завдань, що мають соціально-культурне, народногосподарське, політичне значення. У дослідницьких проектах викладаються науково обґрунтовані технічні, економічні чи технологічні рішення.

Розрізняють ініціативні наукові проекти, проекти розвитку матеріально-технічної бази наукових досліджень; проекти створення інформаційних систем (ІС) і баз даних (БД); видавничі проекти; проекти проведення експедиційних робіт та ін Розглянемо їх докладніше.

Для дослідницького проекту характерно наступне:

не повторюється (новизна);

має заздалегідь сформульовану мету;

має певний початок і кінець;

обмежений у часі і коштах;

складний;

вимагає залучення фахівців різних профілів;

має високий пріоритет.

Проект повинен бути націлений на досягнення протягом встановленого часу і при використанні обмежених ресурсів конкретно поставленої мети, яка настільки нова, що вимагає спеціальних підходів до її реалізації. Дослідницькі проекти мають високий ступінь невизначеності відносного економічного ефекту і характеризуються високим ризиком, тому фінансові інститути та інші структури, орієнтовані на одержання прибутку, не зацікавлені в їх інвестуванні. Такі проекти можуть фінансуватися з державного бюджету та на безповоротній основі шляхом отримання грантів.

Венчурні проекти пов'язані зі створенням нових підприємств, виготовленням дослідних зразків або партії продукції, придбанням обладнання та іншими великими і дорогими роботами. Вони є комерційними і фінансуються, як правило, комерційними організаціями на поворотній основі. Багато комерційних банків створили спеціальні відділи, розробили принципи інвестиційної діяльності. Серед них: вироблення стратегії інвестиційної діяльності; розробка системи формалізованих оцінок інвестиційних проектів; вироблення технології роботи з інвестиційними проектами.

В залежності від рівня науково-технічної значимості розрізняють наступні венчурні проекти:

модернізаційний - конструкція прототипу або базова технологія кардинально не змінюються;

новаторський - конструкція нового виробу істотно відрізняється від старої;

випереджаючий - конструкція заснована на випереджальних технічних рішеннях;

піонерний - з'являються раніше не існуючі матеріали, конструкції, технології, які виконують старі й нові функції.

Залежно від масштабності вирішуваних завдань інноваційні проекти поділяються на:

монопроекти;

мультіпроекти;

мегапроекти.

Монопроекти виконуються, як правило, однією організацією або одним підрозділом. Наприклад, створення конкретного виробу, технології. Вони мають жорсткі часові та фінансові рамки. Для управління проектом потрібно керівник чи координатор.

Мультіпроекти спрямовані на досягнення складної інноваційної цілі, наприклад створення науково-технічного комплексу, рішення великої технологічної проблеми. Вони об'єднують велику кількість монопроектов. Тут потрібні координаційні підрозділи.

Мегапроекти є багатоцільові комплексні програми, які потребують централізованого фінансування та керівництва з координаційного центру. Наприклад, проекти технічного переозброєння галузей, вирішення проблем конверсії, підвищення конкурентоспроможності продукції та технологій.

2. Планування і реалізація інноваційних проектів

В управлінні інноваційним проектом планування (програмування, детальна програма) посідає основне місце, втілюючи організуючий початок усього процесу реалізації проекту. Основна мета планування - інтеграція всіх учасників проекту на виконання комплексу робіт, що забезпечують досягнення кінцевих результатів проекту.

План реалізації інноваційного проекту являє собою детальний, розгорнутий у часі, збалансований за ресурсами і виконавцями, взаємозв'язаний перелік науково-технічних, виробничих, організаційних та інших заходів, спрямованих на досягнення загальної мети чи вирішення поставленого завдання.



ЕТАПИ ПЛАНУВАННЯ І РЕАЛІЗАЦІЇ ІННОВАЦІЙНОГО ПРОЕКТУ

з/п	Етап	Зміст
1	Формування інноваційної ідеї (задуму)	Визначення мети, форми. джерела, суб'єктів та об'єкту інвестицій
2	Попередня оцінка ефективності проекту	Дослідження інноваційних можливостей, ресурсів, попиту; підготовка пропозицій для потенційного інвестора
3	Техніко-економічне обґрунтування (ТЕО)	Складання організаційно-правових і розрахунково-фінансових документів з метою залучення інвестора
4	Розробка умов виконання проекту	Підготовка контрактної документації
5	Вибір інженерних та технологічних рішень	Розробка інженерних та технологічних рішень, підготовка проектної та технологічної документації
6	Виконання проекту	Будівельно-монтажні роботи, модернізація обладнання тощо
7	Експлуатація об'єкта	Управління виробництвом нового товару, забезпеченням, збутом; повернення інвестицій і одержання прибутку

Іншими словами, план містить вказівки стосовно того, кому, яке завдання і у який час вирішувати, а також які ресурси потрібно виділити на вирішення кожного завдання. Як правило, план оформлюється у вигляді комплексної інноваційної програми і передбачає формування трьох видів планів.

3. Інформаційне та інвестиційне забезпечення

Впровадження інновацій пов'язане з використанням великого обсягу інформації, її повнота і якість суттєво впливають на можливість досягнення цілей. Недостатнє висвітлення окремих питань через обмеженість інформації на перед інвестиційному стані може викликати в інвесторів сумніви щодо доцільності виділення коштів. Крім того, це може призвести до помилкових прогнозів, необґрунтованих висновків тощо. Тому важливо знати, які дані потрібні і де їх можна знайти.

Характер та джерела інформації, а також підрозділи, що відповідають за її підготовку, наведено в таблиці

Певна частка інформації міститься в опублікованих наукових джерелах. Для її пошуку використовують енциклопедичні словники, статистичні збірники, реферативні журнали, моніторинги. Обробляють необхідні дані за допомогою сучасних засобів автоматизованої обробки інформації. Нині з'являються консалтингові фірми, які спеціалізуються па зборі й акумулюванні інформації щодо сталу та перспектив розвитку ринку. Використання такої інформації дає змогу підвищити рівень обґрунтованості управлінських рішень, які стосуються оцінювання ринку, маркетингової діяльності та конкурентів.

Інформаційне забезпечення інноваційного проекту

Сфера пошуку інформації	Джерела інформації	Підрозділи, що відповідають за підготовку інформації
1	2	3
Характеристика об'єкта інвестування	Статут підприємства, установчий договір	Юридичний відділ
Оцінювання галузі	Щорічні зведення (довідники) техніко-економічних показників підприємств галузі (підгалузі); статистичні довідники, підготовані органами статистики	Планово-економічний відділ
Характеристика продукції	Паспорт виробу	Відділ головного технолога
Аналіз ринку	Дані досліджень ринку, у тому числі інформація, одержала під час проведення анкетування	Відділ маркетингу
Аналіз конкурентів	Щорічні зведення (довідники) техніко-економічних показників підприємств тих галузей (підгалузей), до яких входять конкуренти; статистичні довідники, підготовлені органами статистики; газети, журнали (галузеві)	Планово-економічний відділ, відділ маркетингу
Маркетинг	Дані маркетингових досліджень	Відділ маркетингу
План і структура виробництва	Схеми виробничих потоків; баланси виробничих потужностей; відомості про технологічне устаткування; укладені договори про постачання матеріально-технічних ресурсів; кошторис витрат на виробництво	Відділи головного технолога, матеріально-технічного постачання, технічного контролю, планово-економічний відділ, бухгалтерія
Організаційний план і управління	Організаційна схема управління підприємством; план щодо праці й заробітної платні; план розподілу кадрів; листи обліку кадрів	Відділ праці та заробітної платні; відділ кадрів
Юридичні питання	Статут підприємства; установчий договір	Юридичний відділ
Оцінювання ризиків	Документи, в яких зафіксовані втрати (звіти, пояснювальні записки, доповідні записки, акти, протоколи нарад тощо)	Підрозділи підприємства, що стосуються управління певним видом ризику
Фінансовий план і стратегія фінансування інноваційного проекту	Розрахунок обсягу грошових потоків, баланс підприємства, кошторис витрат на виробництво, розрахунок собівартості, розрахунок прибутку та його розподілу	Бухгалтерія, фінансовий, планово-економічний відділи

4. Визначення ефективності інноваційного проекту

Визначення ефективності інноваційного проекту - це сутність його обґрунтування. Але зробити це не завжди вдається на такому рівні, щоб інвестор повірив результатам розрахунків. Методологія визначення ефективності інновацій досить складна, причому не тільки через розрахунки, а й внаслідок своєї багатогранності (багатозначності) і певної міри умовності. Звернемо увагу тільки на вузлові компоненти механізму визначення ефективності.

1. Величина ефекту за своєю природою є результат порівняння. Техніко-економічні параметри оцінюваної інновації зіставляються з базовим об'єктом, аналогом, альтернативним рішенням. Від вибору бази порівняння значною мірою і залежить величина ефекту.

Бази порівняння також відрізняються різноманітністю. Можна результати впровадження нової техніки порівнювати з показниками даного підприємства, які були до впровадження. Можна за базу порівняння взяти той або інший аналог з числа кращих у світі, країні, галузі або зразок заміненої техніки. І щораз економічний ефект буде іншим. Вибір бази порівняння залежить від мети, поставленої перед розрахунками ефективності, від наявності аналогів і достовірної інформації про них. Не виключений і суб'єктивний підхід.

2. Для обліку фактора часу через нарахування відсотків на відсоток використовується відомий механізм дисконтування витрат і результатів (минулих і майбутніх). Однак фактор часу цим математичним прийманням не вичерпується і залучаються додаткові відомості про те, коли ж все-таки інвестор одержує прибуток.

3. Ефективність виявляється не тільки у вигляді прибутків і рентабельності, а й у низці неекономічних результатів - соціальних, екологічних, науково-технічних та інших, для оцінки яких доводиться вдаватися до методів кваліметрії та синтезу різнорідних показників.

4. Ефективність виявляє себе не тільки у вигляді реального прибутку, а й у вигляді відверненого економічного збитку. І хоча ці два види ефективності виражаються у грошах, підсумувати їх не можна. Справа ускладнюється тим, що необхідно враховувати не тільки кінцеві, а й проміжні результати. При цьому в деяких випадках проміжний результат у вигляді відверненого збитку може в майбутньому перетворитися на реальний результат, але надійно виразити цю трансформацію не уявляється можливим.

5. Економічний ефект називають повним, коли в розрахунках враховуються витрати у результати за всіма задіяними у проекті галузями і за всі роки використання кінцевої продукції. Однак економічний ефект може бути і локальним, коли враховуються витрати і результати тільки одного підприємства, до того ж за один рік. Є й проміжні варіанти розрахунків. Розрахунок локального ефекту не дає повної картини, однак має відмінності з більшою вірогідністю. Який із цих видів розрахунків ефективності більше влаштовує інвестора? І на це запитання можна дістати відповідь тільки в кожному конкретному випадку.

6. Для розрахунків економічного ефекту використовуються первинні документи і нормативи, що віддзеркалюють різноманітність методів калькулювання і ціноутворення, способи обліку інфляції та ризику, курс валют і відсоткові ставки банків. Комбінуючи ці вихідні дані, можна одержувати різні за величиною економічні результати. Про це інвестор теж обізнаний.

Наявні й інші методичні та інформаційні труднощі у технології визначення ефективності інноваційного проекту і його обґрунтування з метою одержання інвестиції. Але ці перешкоди можна подолати, якщо для розрахунків і обґрунтування залучаються професійні ефектометристи. З іншого боку, з об'єктивних причин інвестор не може одержати стовідсоткову гарантію досягнення розрахованих економічних показників в їхній повноті. Інвестор це розуміє, як і те, що інвестицій без ризику в природі не існує і що там, де вища прибутковість, найчастіше буває вища ризикованість, і навпаки. Тому процес вкладення капіталу відбувається в усьому світі, незважаючи на умовності, властиві розрахункам ефективності. Проте добре виконані розрахунки для інвестора завжди цікаві, особливо, якщо капітал вкладається в інноваційний проект.

Серед методів оцінки інвестиційних проектів найбільше поширення дістали такі:

- метод розрахунку періоду окупності;

- метод розрахунку чистої приведеної вартості (інтегральний ефект);

- метод розрахунку індексу рентабельності;

- метод розрахунку коефіцієнта ефективності;

- метод розрахунку приведених витрат.

5. Фінансування інноваційних проектів

Важливою складовою розвитку підприємств є реалізація інноваційних проектів. Як правило, за масштабами вони значно переважають поточну діяльність з удосконалення технології виробництва чи продукції, отже, потребують значного фінансування. Часто це не лише власні кошти підприємства, а й залучені.

Інноваційний проект - комплекс взаємопов'язаних заходів, розроблених з метою створення, виробництва та просування на ринок нових високотехнологічних продуктів за умов встановлених ресурсних обмежень.

Залежно від глибини охоплення етапів інноваційного процесу інноваційні проекти поділяють на повні і неповні. Повний інноваційний проект. Охоплює всі етапи інноваційного процесу: від проведення фундаментальних досліджень до реалізації інноваційного продукту. Неповні проекти. Передбачають виконання лише окремих стадій інноваційного процесу.

Обґрунтування доцільності інноваційного проекту починається із встановлення критеріїв, за якими оцінюють його здійснимість у межах конкретного підприємства. Йдеться про ступінь готовності наукового доробку, на якому засновується проект, про його практичну реалізацію, ресурсне забезпечення проекту та комерційну вигідність.

Привабливість фінансування інноваційного проекту залежить від того, якою буде ціна капіталу, залученого у проект. Вона суттєво впливає на його комерційну ефективність, визначаючи нижню межу дохідності інноваційного проекту - норму прибутку на інновацію. Ціна капіталу - відношення загальної суми платежів за використання фінансових ресурсів до загального обсягу цих ресурсів.

Після визначення вартості проекту та ціни капіталу, необхідного для його інвестування, слід оцінити його комерційну привабливість для інноватора та інвестора, для чого використовують показник норми прибутку. Якщо він рівний або перевищує середній по галузі з урахуванням масштабів діяльності підприємства, то проект є комерційно привабливим для інноватора. Зовнішній інвестор, визначаючи норму прибутку проекту, бере до уваги альтернативні вкладення коштів, порівнюючи при цьому ризик вкладень та їх дохідність (як правило, інвестиції з меншим ризиком приносять інвестору менший дохід). Прийняття рішення щодо фінансування проекту узгоджується з фінансовою стратегією інвестора, яка може бути ризикованою чи ні. Рівень ризику закладається як надбавка до норми прибутку. Чим ближче до початку життєвого циклу інновацій відбувається інвестування проекту, тим вищою є плата за ризик. У фундаментальні дослідження вона найбільша - 20%; у відновлення обладнання - найнижча - до 3%.

Для визначення величини прибутку, який може бути отриманий за інноваційним проектом, складають бізнес-план інноваційного проекту. Бізнес-план - розгорнутий документ, що містить обґрунтування економічної доцільності підприємницького проекту на основі зіставлення ресурсів, необхідних для його реалізації, і очікуваної вигоди (прибутку).

Складовими бізнес-плану є:

Загальна характеристика проекту й очікуваних результатів його реалізації.

Оцінювання ринкової ситуації:

3. Дослідження ринку:

4. Маркетинг-план:

5. Ресурсне забезпечення:

6. Організаційний план:

7. Оцінювання ризику і страхування:

8. Фінансовий план:

9. Фінансові потреби і повернення інвестицій:

Після того як зацікавлені сторони дійшли згоди щодо необхідності і вигідності реалізації проекту, слід узгодити порядок його фінансування за етапами і загалом. Для цього складають фінансовий план.

Фінансовий план проекту - детальний опис усіх надходжень і витрат у часі, планованих протягом життєвого циклу проекту.



ЛЕКЦІЯ 13. КОМПЛЕКСНЕ ОЦІНЮВАННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА

1. Принципи оцінювання і показники ефективності інноваційної діяльності

Ефективність інновацій - величина, що визначається конкретною здатністю інновацій зберігати певну кількість трудових, матеріальних і фінансових ресурсів з розрахунку на одиницю створюваних продуктів, технічних систем, структур.

Ефективність інноваційної діяльності виявляється на мікроекономічному рівні (рівні окремих суб'єктів господарювання, які прагнуть поліпшити результати свого господарювання і отримати вищий прибуток у довгостроковій перспективі) і на макроекономічному (рівні держави, метою якої є забезпечення динамічного розвитку всього суспільства).

Основними критеріями оцінювання результатів інновацій є актуальність, значущість, багатоаспектність.

Актуальність. Вона передбачає відповідність інноваційного проекту цілям науково-технічного і соціально-економічного розвитку країни, регіону, підприємства. Цілі визначаються, виходячи із встановлених суб'єктом управління науково-технічних, економічних, соціальних і екологічних пріоритетів, які можуть відображати загальносвітові тенденції розвитку і визначати стратегію розвитку країни, регіону, окремого підприємства.

Значущість. Визначається з позицій державного, регіонального, галузевого рівнів управління і з позицій суб'єкта підприємництва.

Державна значущість полягає у вирішенні проблем загальнодержавного масштабу у всіх сферах життєдіяльності населення відповідно до цілей науково-технічного і соціально-економічного розвитку країни.

Регіональна значущість відображає ступінь вирішення властивих певному регіону соціально-економічних і екологічних проблем, цілі реалізації його потенціалу шляхом здійснення інноваційних програм і реалізації інноваційних проектів.

Галузева значущість показує вплив інновації на вирішення проблем, важливих для багатьох господарюючих суб'єктів галузі.

Значущість для суб'єкта підприємництва полягає у зміцненні його ринкових позицій через вирішення технологічних, економічних, соціальних, екологічних проблем.

Багатоаспектність. Цей критерій враховує вплив інновації на різні сторони діяльності суб'єкта господарювання та його оточення, отримання різних видів ефекту (науково-технічний, економічний, ресурсний, соціальний, екологічний).

З метою врахування цих ефектів їх відповідно оцінюють.

Науково-технічне оцінювання. У його процесі визначають:

наскільки прийняті технічні рішення відповідають сучасним технологічним вимогам в індустріально розвинутих країнах, сприяють руху до постіндустріального суспільства;

який рівень і масштаб новизни інноваційного проекту, його складових частин, чи ґрунтується він на інтелектуальному продукті чи на захищеній патентами інтелектуальній власності;

наскільки перспективними є закладені в проект технології й технічні засоби;

на який ринок (зовнішній чи внутрішній) розрахована нова продукція.

Економічне оцінювання. Охоплює систему показників, які відображають відношення результатів і витрат кожного учасника інновації. Загальним принципом оцінювання економічної ефективності інноваційної діяльності є порівняння ефекту (результату) від застосування нововведень і витрат на їх розроблення, виробництво та споживання. Ефект від застосування нововведень може характеризуватися збільшенням прибутку, отриманого шляхом економії від зниження собівартості, і збільшенням виручки від зростання обсягу реалізації інноваційної продукції завдяки її новій якості.

В економічних розрахунках використовують різні показники економічної ефективності інноваційної діяльності, їх поділяють за:

місцем одержання: локальні, регіональні, галузеві і загальнодержавні;

метою визначення: абсолютні та порівняльні;

ступенем збільшення: одноразові й мультиплікаційні;

часом урахування результатів і витрат: за розрахунковий період і за рік.

Локальна ефективність характеризує результати інноваційної діяльності на рівні окремого суб'єкта господарювання, регіональна - суб'єктів господарювання регіону, галузева - галузі.

Загальнодержавна ефективність характеризує сукупну ефективність у всіх сферах виробництва і використання інновації в межах держави.

Абсолютна ефективність показує загальний результат, отриманий підприємством від здійснення інноваційних заходів за певний проміжок часу.

Порівняльна ефективність свідчить про результати альтернативних варіантів інноваційних заходів, на основі чого здійснюється вибір кращого.

Одноразова ефективність вказує на загальний початковий результат, отриманий підприємством від здійснення інноваційної діяльності.

Мультиплікаційна ефективність характеризує результат інноваційної діяльності, що поширюється на інші галузі, внаслідок чого має місце мультиплікація ефекту, тобто процес його помноження. Так, вважається, що найбільший мультиплікаційний ефект мають новації у машинобудівних галузях та будівництві, оскільки вони працюють у тісному зв'язку з багатьма іншими галузями.

Ефективність протягом розрахункового періоду - це результат, отриманий протягом терміну використання інновації. Як правило, він може бути визначений лише приблизно, оскільки на його величину впливають зміни ринкової ситуації, що можуть бути прогнозовані лише з певною імовірністю. Тому частіше використовують величину ефекту, отриманого протягом року.

Ресурсне оцінювання. Здійснюють його з метою визначення впливу інновації на обсяги споживання певного виду ресурсу і подолання проблеми його обмеженості (важлива у разі використання дефіцитних чи непоновлюваних ресурсів, особливо тих, які імпортують); визначають її показниками підвищення ефективності їх використання (наприклад, підвищення ефективності використання трудових ресурсів - зростанням, продуктивності праці; технічних ресурсів - зростанням фондовіддачі тощо).

Соціальне оцінювання. Полягає воно у визначенні внеску інновації у поліпшення якості життя працівників (чи населення, якщо йдеться про масштабні інновації).

Екологічне оцінювання. Цей вид оцінювання враховує вплив інновації на розв'язання проблем охорони довкілля. Здійснюється за такими показниками:

зниження викидів у навколишнє середовище;

забезпечення безвідходності виробництва шляхом замкнутого технологічного циклу перероблення ресурсів;

2. Основні показники економічної ефективності інноваційних проектів

Переважна більшість інноваційних промислових проектів передбачає випуск нової продукції. Прийняття рішення щодо втілення певного проекту в життя приймається після ретельного вивчення усіх чинників, що впливатимуть на його реалізацію. Від цього залежать обсяги коштів, які потрібно вкласти у проект і які можна буде отримати від реалізації нової продукції протягом її життєвого циклу. Здебільшого реалізація інноваційних проектів вимагає значних фінансових вкладень, які інвестори очікують повернути. Обґрунтування можливості повернення витрат є основою розрахунку економічної ефективності інноваційного проекту.

Економічна ефективність інноваційного проекту визначається розміром доходів чи прибутку, отриманих за рахунок реалізації інновації протягом життєвого циклу проекту.

При прийнятті рішення щодо реалізації інноваційного проекту слід враховувати вартість капіталу, залученого з різних джерел на різних стадіях життєвого циклу інноваційно-

го проекту, і очікуваний прибуток від реалізації інноваційної продукції. Схему життєвого циклу інноваційного проекту з урахуванням ймовірних джерел інвестування інноваційного процесу на різних його стадіях зображено на рис. 10.1.

При розрахунку економічної ефективності слід обов'язково враховувати зміну вартості грошей у часі, оскільки від вкладення інвестицій до отримання прибутку минає чимало часу. З огляду на це необхідне дотримання таких принципів:

Оцінювання ефективності використання інвестованого капіталу здійснюється зіставленням грошового потоку, який формується в процесі реалізації інноваційного проекту, та початкових інвестицій. Проект вважається ефективним, якщо забезпечується повернення початкової суми інвестицій і обумовлена дохідність для інвестора, що надав капітал.

Інвестований капітал і гроні^і потоки, які генеруються цим капіталом (отримані,.-*Д продажу нової продукції),зводяться до теперішнього розрахункового періоду, який зазвичай визначається роком початку реалізації проекту.

3. Процес дисконтування капіталовкладень і грошових потоків здійснюється за різними ставками дисконту, які визначаються залежно від особливостей інноваційних проектів. При визначенні ставки дисконту враховується структура інвестицій і вартість окремих складових капіталу.

Основою дисконтування є поняття часової переваги, або зміни цінності грошей у часі. Це означає, що раніше одержані гроші мають більшу цінність, ніж гроші, одержані пізніше, що зумовлено зростанням ризиків і невизначеності у часі. Тобто, дисконтування - це перерахунок вигод і витрат для кожного розрахункового періоду за допомогою норми (ставки) дисконту. Воно ґрунтується на використанні техніки складних відсотків. Так, інвестований під 10% річних один долар США через рік є еквівалентним $1,1 ($1 + 10% від $1), через 2 роки - $1, 21 ($1 + 10% від $1, 1), через три роки - $1,33 ($1 + 10% від $1,21) і т.д.

Приведення до базисного періоду витрат і вигод t-ro розрахункового періоду проекту здійснюється їх множенням на коефіцієнт дисконтування at, що визначається для постійної норми дисконту Е як:

at = 1/(1+E)t

де t - номер кроку розрахунку,

Е - норма дисконту

З погляду інвесторів, сума, яку вони одержать у майбутньому, має тим меншу цінність, чим довше її доводиться чекати, оскільки більшою буде сума втрачених за період очікування доходів. Так, при однаковій відсотковій ставці 10% зобов'язання виплатити $1 через рік коштує сьогодні $0, 91 (1 поділити на 1,1 в ступені 1); через два роки - $0,83 (1 поділити на 1,1 в ступені 2 ), через три роки - $0,75 (1 поділити на 1,1 в ступені 3 ), через десять років - лише $0,39.

Результат порівняння двох проектів з різним розподілом витрат і вигод у часі може істотно залежати від норми дисконту. У стабільній ринковій економіці величина норми дисконту стосовно власного капіталу визначається депозитним відсотком за вкладами з урахуванням інфляції та ризиків проекту. Якщо норма дисконту буде нижчою депозитного відсотка, інвестори надаватимуть перевагу банківським депозитам. Якщо норма дисконту істотно перевищуватиме депозитний банківський відсоток (з урахуванням інфляції та інвестиційних ризиків), виникне підвищений попит на гроші, а отже, підвищиться банківський відсоток.

Норма дисконту позичкового капіталу - відповідна відсоткова ставка, яка визначається умовами відсоткових виплат і погашення позик.

За перехідної економіки, коли депозитний відсоток по вкладах не визначає реальної ціни грошей, для оцінювання ефективності проекту норма дисконту визначається суб'єктом господарської діяльності з урахуванням альтернативних і доступних на ринку вкладень з порівнянним ризиком.