Соціальна економіка

Таким чином, наша економіка сама ціною величезних втрат підвела своєрідну риску в суперечці між двома концепціями виходу з кризи. Їх умовно можна назвати монетаристською й кейнсіанською, що у специфічних українських умовах постали, по суті, альтернативою між пріоритетами розвитку реального і тіньового секторів економіки. Зростання реального сектору економіки -- найбільш надійна основа розв'язання всіх соціально-економічних проблем, у тому числі й призупинення інфляції, проте тимчасово можна припустити й деякий безпечний рівень інфляції, щоб зняти гострі обмеження на споживчі та інвестиційні товари.

Економіка України знову виявилася перед вибором напряму економічних перетворень. Виходячи з викладеного і з огляду на вже отриманий досвід, можна виокремити такі стратегічні напрями:

пріоритет економічних цілей над політичними. Економічно доцільними є перетворення, що ведуть до ефективного використання ресурсів, економічного зростання, підвищення рівня та якості життя населення;

пріоритет реального сектору над спекулятивним (легітимної економіки над тіньовою). Будь-якими засобами, у тому числі й адміністративними, розвернути грошові потоки зі спекулятивного сектору в реальний. Якщо стара економічна політика створила систему високої прибутковості спекулятивного сектору, то тут першочергове завдання всіх гілок влади -- створення грошово-кредитної системи, що забезпечує ефективність функціонування реального сектору економіки;

перебороти демонетизацію економіки, в тому числі й засобами керованої інфляції. Трансформаційний процес вітчизняної економіки на початок ХХІ ст. характеризується істотними зрушеннями в роздержавленні власності, появою недержавного сектору економіки та прошарку підприємців; посиленням демократизації економіки, зародженням національних ринків (товарів, праці, капіталів, валюти), формуванням підвалин ринкової інфраструктури, розширенням зовнішньоекономічних зв'язків та низкою інших часткових досягнень, однак перехід до ринкових взаємин супроводиться розвитком цілого «клубка» негативних соціально-економічних явищ у нашій країні, які надали глибокій кризі перманентного, системного характеру. Головні серед них: структура економіки індустріального типу з переважанням сировинних виробництв; значна енергомісткість та екологічна небезпечність виробництва з високим ступенем фізичного і морального зношення основних виробничих фондів; низька продуктивність праці; низький рівень інвестування в людський капітал; втеча «мізків» та капіталів з України; некомплексне формування ринкової інфраструктури; зростання боргового навантаження на економіку та низький рівень платіжної дисципліни; потужна «тінізація» економіки; гіпертрофована диференціація населення за рівнем прибутків; формування в суспільстві стійкого прошарку соціального дна (бомжів, безпритульних дітей), а це зараз близько 10 % міського населення -- з-поміж тих, хто втратив роботу через скорочення 15 млн робочих місць упродовж 90-х рр., а житло -- унаслідок відсутності правого захисту від незаконних дій; збільшення смертності внаслідок соціально обумовлених хвороб, самогубств, наркоманії, алкоголізму, кримінальних злочинів; криміналізація суспільства; ігнорування підтримки соціального захисту та забезпечення соціальних гарантій населення; порушення прав людини з боку владних структур; витіснення більшості громадян-акціонерів зі сфери реальних власників роздержавлених підприємств і відчуження власності (основних фондів) колективних акціонерних форм на користь формальних переважно шахрайських структур за потурання цим діям влади; неефективна структура зовнішньої торгівлі тощо. Унаслідок цього в суспільстві сформовано негативний «образ» ринкових реформ та високий ступінь недовіри до влади. Нагромаджені в суспільстві аномалії незаперечно свідчать про відсталість та архаїчність його структур, отже, потрібні зміни структури суспільних і політичних взаємин, функцій політичних інститутів і глибока перебудова правової, інституційної та соціальної сфер, оскільки така економіка завжди несе загрозу загострення соціальних конфліктів і постає ймовірним детонатором могутнього соціально-політичного вибуху.

Усе це вимагає активної соціальної політики на рівні держави, адже економіка, в якій існують і розвиваються зазначені негативні явища, не може бути внутрішньо збалансованою. Першочерговими заходами подолання економічної кризи й забезпечення цивілізованого рівня життя населення мають стати впровадження інноваційно орієнтованої моделі економічного розвитку країни; поступове цілеспрямоване проведення соціально орієнтованої економічної політики; конструктивне посилення державної політики в усіх сферах економічного та соціального життя і дієва корекція на цій основі процесів ринкової трансформації.

Пріоритетними, значно конкретнішими шляхами усунення деформацій перехідного процесу в Україні є такі: припинення масового субсидіювання та застосування раціональної процедури банкрутства неконкурентоспроможних підприємств; формування функціонально цілісної ринкової інфраструктури; інноваційна та інвестиційна підтримка всіх галузей національної економіки; стимулювання підприємництва в галузі високотехнологічних виробництв; органічне поєднання на економіко-правовому рівні процесу приватизації із закінченням реструктуризації та модернізації підприємств; легітимне впорядкування податкового тиску на суб'єктів господарювання та відчуження тіньового сектору, особливо реприватизація кримінального капіталу на користь держави; підвищення купівельної спроможності населення на основі стимулювання процесу залучення його до високопродуктивної праці у вітчизняному виробництві.

Соціально орієнтована економіка стає життєздатною тільки тоді, коли дотримуються необхідні межі соціального захисту, оскільки лише за таких умов забезпечуються суспільні умови для того, щоб людина могла збільшувати свій трудовий внесок, реалізувати свої можливості, а отже й доходи. Соціальна база такої економіки -- масовий прошарок економічно активного населення, матеріально забезпечених людей, далеких від утриманських настроїв, які усвідомлюють особисту відповідальність за свою долю і здатні стати рушієм економіки -- за своїм ставленням до праці, кваліфікацією, за можливостями адаптуватися до процесів розвитку економіки та нагромадження трудових доходів.

6. Інституційні зміни та соціальні функції держави в умовах соціалізації економіки

Рух до соціально орієнтованої економіки передбачає з усією очевидністю формування сильних інститутів, які деякі економісти вважають більш важливими, ніж швидкість реформ. Оскільки загального критерію економічної ефективності інститутів поки що не існує, головним критерієм ефективності державних інститутів можна визнати економічні результати і стан соціальної сфери економіки. Одне неспростовно -- інститути обмежують і визначають спектр альтернатив, доступних економічним агентам, сукупність суспільних інститутів -- це інформаційний образ співтовариства, який структурує поведінку людей.

Перехідній економіці властиві глибокі інституційні зміни: одні інститути припиняють свою дію, інші змінюються, стають ринковими, треті виникають уперше, тому перехідний період є ще й періодом інституційної трансформації. У широкому розумінні це не тільки зміна формальних і неформальних умов господарської діяльності, сюди ж долучають зміни взаємин, власності, виникнення нових суб'єктів господарської діяльності (комерційних банків, фондових бірж, інвестиційних фондів тощо).

Отже, інституційна трансформація в перехідний економіці постає як процес виникнення, розвитку і зміцнення ринкових правил економічної поведінки й ринкових установ (організацій) та заміна ними старих інститутів -- правил і організацій, притаманних адміністративно-командній системі, проте часто, як гальмо, спрацьовує фактор спадкоємності у зміні економічних структур і взаємин. Звичайно, одномоментні зміни всієї нормативної й законодавчої бази неможливі, здійснюються вони поетапним виведенням старих актів і зміною правого поля, заміною їх новими, що відповідають руху трансформаційного перетворення економіки країни. У створенні цілісної та взаємопов'язаної інституційної системи істотна роль належить державі, нехтування цією обставиною і намір звільнити економіку від державного втручання обернулися суттєвими невдачами ранніх ліберальних перетворень і не дали змоги ринковим реформам просунутися так, як на це розраховували ініціатори. Фрагментарні ринкові інститути, як підтверджує практика, не завжди «працюють» за законами ринку.

У періоди радикальної трансформації в Україні тривають гострі сутички різних соціально-економічних сил (груп інтересів). На тлі забезпеченого послаблення державної влади та її інститутів групи інтересів одержують можливість безпосередньо впливати на процес прийняття рішень, розробку нормативних і законодавчих документів, тобто сфера створення норм і законів виявилась у фокусі гострої політичної та адміністративної боротьби, результатом якої стає ухвалення потрібного тому чи тому угрупованню документа. Існують і протиборчі угруповання, які намагаються протистояти зусиллям конкурентів. Унаслідок цього частина при-
йнятих нормативних актів на практиці не діє, частина незабаром скасовується, що стає індикатором політичної нестабільності.

Становлення інституційної системи триває в умовах боротьби між різними політичними угрупованнями та економічними кланами й усередині владних структур (законодавчої та виконавчої влади, різних відомств між собою, а також угруповань та осіб). Найсумніше те, що боротьба точиться не за реалізацію загальнодержавних інтересів, а за поліпшення власного становища або -- в інтересах клану. Таким чином гальмується трансформація інституційної системи, а разом з нею -- так необхідний процес гуманізації економіки та виробничого процесу, забезпечення економічної свободи громадян та гарантій рівних умов саморозвитку створенням «соціального ринку» (розширенням та активною, рівноправною участю в ринкових процесах всього працездатного населення). Натомість за необмеженої чиновницької монополії (давати дозвіл або забороняти відкривати власну справу) та неадекватних підприємництву економічних умов триває тотальне відчуження громадян від засобів виробництва, управління, організації та результатів праці, спричинюючи дестабілізацію суспільства, десоціалізацію особистості й безпомічну метушню влади. Брак необхідних інституцій в Україні істотно обмежує головний ринковий механізм -- конкуренцію, відчутно гальмує модернізацію економічної культури, виробництва, управління.

Усе це має сумні наслідки розкрадання державної скарбниці, паразитарні форми «співробітництва» приватного та державного секторів економіки в інтересах окремих осіб і корпоративно організованих груп. Приватний сектор позбавлений можливості функціонувати в ринковому режимі, оскільки для частини привілейованих підприємців існує необґрунтована система державних пільг, фінансове підживлення за рахунок державного бюджету, що повинно кваліфікуватись як злочинне марнотратство. Так недосконалість інституційної системи спричинює недотримання стандартних правил взаємодії суб'єктів ринку.

Отже, якщо в українських умовах унаслідок інституційної невпорядкованості здійснення приватизації відбулося в інтересах номенклатурної верхівки, що призвело до утворення переважно неефективних власників, то, керуючись економічною доцільністю та природним правом забезпечення справедливості, важливо запровадити необхідні інституційні норми для запобігання відпливу бюджетних і позабюджетних коштів на підтримку таких підприємців.

За умов ринкової трансформації українського посттоталітарного суспільства на старті реформ не були враховані дві обставини: по перше, необхідність збереження й нарощування соціальної сфери суспільства; по-друге, реформування та пошук нових механізмів регулювання у зв'язку зі змінами господарської й соціальних сфер. З часу проголошення державної незалежності України відбулася значна руйнація соціального статусу населення, яка і в минулі часи не відзначалася достатніми заходами щодо забезпечення реалізації особистості порівняно з тими, що створено в західних країнах. Упродовж початкового етапу перехідного періоду суспільство зазнало істотних змін, серед яких найважливішою виявилася проблема поширення бідності, що охопила всі верстви населення, включно з його інтелектуальною частиною, справжнім багатством країни, яка виявилась усунутою від процесів реформування, що й визначило їх наслідки. Було породжено економіку з деформованими умовами суспільного відтворення, що тривалий час пристосовується до матеріального забезпечення населення на рівні, нижчому від біологічних потреб.

Перехід до нової системи господарювання в нашій країні не супроводжувався диверсифікацією системи фінансування соціальної сфери. Головним джерелом витрат був і залишається державний бюджет, який відзначається істотними вадами фінансування соціальної сфери внаслідок об'єктивних макроекономічних диспропорцій, успадкованих від минулої системи й утворених за роки непослідовних і несистемних ринкових реформ, та вадами реалізації самої соціальної політики: недостатніми розмірами й фрагментарністю фінансування соціальної сфери, неефективною структурою, за якої основна частка витрат припадає на заробітну плату, що має наслідком занепад матеріальної інфраструктури, брак стимулів і механізму переходу до децентралізованого фінансування частини соціальних витрат.

Що ж до визначення поняття «соціальна орієнтація держави», то воно полягає в політичній координації та регулюванні широкого спектра соціальних процесів на основі науково сформульованих ідей, положень та концептуальних підходів як тривалого, стратегічного, так і короткотривалого, тактичного, характеру. Ці ідеї мають утілюватися на основі системи конкретних заходів, дій, важелів, стимулів і механізмів задля практичного регулювання соціальних процесів. Соціальна діяльність держави розробляється та реалізується на макро-, мезо- і мікрорівнях, але визначається пріоритетом державного.

Зростання соціальної орієнтації держави -- це курс, що задає загальний напрям руху, де неминуча соціальна нерівність збалансовується пошуками справедливості, де індивідуалізм повинен урівноважуватися розвинутим почуттям солідарності. Зростання соціальної орієнтації потребує підтримки певної рівноваги між демократичними інститутами і сильною державною владою, державним, регіональним, підприємницьким регулюванням економіки і ринковим механізмом саморегулювання, приватною та державною власністю, економічною ефективністю і соціальною справедливістю -- будь-які перекоси призводять до серйозних порушень функціонування соціально-економічної системи. Економічна якість розвитку (ефективність, дохідність) мають поєднуватися із соціальною якістю (високий рівень освіти, рівень добробуту, тривалість життя, задоволеність характером та умовами праці тощо). Розуміння природи і ролі соціальних параметрів має бути вільним від традиційних міфів і уявлень, наприклад, таких, як безоплатність соціальних послуг, державний патерналізм їх забезпечення, неефективна природа вкладень у соціальну сферу тощо.

Головними завданнями соціальної діяльності держави на сучасному етапі мають бути: 1) ліквідація бідності й забезпечення динамічного зростання рівня життя населення -- у першу чергу за рахунок збільшення заробітної плати, пенсій та стипендій, компенсаційних виплат тощо; 2) соціалізація структурних складових економіки, що реалізується в державі (блоків структурної, інвестиційної, цінової, бюджетної, грошово-кредитної, податкової діяльності тощо); 3) забезпечення умов максимально повної реалізації принципів соціальної справедливості, дотримання соціальних прав, гарантій людини, визначених Конституцією; 4) забезпечення соціальної стабільності та соціальної безпеки.

Реалії свідчать, що здійснення соціальної функції держави тісно пов'язане зі спадщиною посттоталітарних часів, яка виявляється в непідконтрольних діях надмірного бюрократичного апарату, котрий не задовольняється лише заробітною платою, а щедро забезпечується за рахунок держави додатковими пільгами щодо оплати за житло, відпочинок, привілеями пенсійного забезпечення тощо. Здійснення контролю над діяльністю наявного бюрократичного апарату, включно з привілейованим пенсійним контингентом, надто складний процес, який потребує формування державою засад реальної демократії українського суспільства, щоб покласти край лицемірству державних структур щодо захисту основної маси населення та необмеженій турботі щодо найбільш забезпеченого прошарку українського суспільства, добре «підгодованого» приватизацією-розподілом державної власності. Тільки за усунення цих вад соціального буття суспільства держава може розраховувати на довіру громадян і позитивне сприйняття реформ.

Показником результативності соціальної діяльності держави є рівень та якість життя населення, за ступенем розвинутості соціальної сфери та добробуту народу, рівнем його освіченості й тривалості життя, за цими ж параметрами оцінюються успіхи трансформаційних процесів. Найважливіші елементи соціальної політики держави -- сприяння високому рівню зайнятості населення через формування відповідних механізмів підтримки його зайнятості, забезпечення соціального захисту, надання допомоги найбіднішим, забезпечення допомоги в разі безробіття, соціальне страхування тощо. Держава у своїй діяльності повинна забезпечувати реалізацію двох підходів щодо політики прибутків: 1) гарантії забезпечення для кожного індивіда існування не нижче межі бідності (європейський підхід, заснований на провідній ролі держави та принципах соціальної справедливості); 2) створення умов для економічної активності населення (американський підхід, заснований на економічній раціональності). Соціальний захист передбачає також розвиток за рахунок держави освіти, охорони здоров'я, довкілля, підвищення професійної підготовки працівників.

Головна мета держави -- дати поштовх зростанню темпів економічного розвитку на основі підвищення суспільного виробництва для подальшої соціалізації економіки, забезпечення гідного рівня та якості життя людини. Разом з тим, було б глибокою помилкою перетворювати державу на своєрідний центр забезпечення «всіх і всього» -- така патерналістська практика вкрай неефективна і здатна породжувати лише утриманські настрої. Головне завдання соціальної діяльності держави в перехідній економіці після проведення приватизації на користь номенклатурної верхівки -- зняти перешкоди щодо забезпечення свободи та рівних умов економічної діяльності для всіх працездатних громадян, які здатні своєю працею, ініціативою забезпечити гідні умови життя для себе і своєї сім'ї. Це відповідає як вимогам економічної ефективності, так і принципу соціальної справедливості, і має стати головним напрямом соціального захисту населення.

Соціальні функції держави впливають на її обов'язки перед суспільством, регламентуються Конституцією й об'єднують численні складові, до основних з яких належать: забезпечення хоча б простого відтворення населення з поліпшенням якості життя та стану генофонду, відтворення потенціалу ресурсів праці за вимірами його духовності, здоров'я, професійного рівня тощо, забезпечення зайнятості, мінімального прожиткового рівня, розвитку охорони здоров'я, освіти, культури, поліпшення стану довкілля за коротко- та довгостроковими програмами. Зокрема, на найближчий час конче потрібно зосередити головні зусилля на: 1) збереженні потенціалу ключових галузей соціальної сфери (науки, освіти, медичного обслуговування); 2) рівномірному розподілі тягаря трансформаційної кризи між різними групами громадян, що потребує від держави відповідного регулювання прибутків. Головним засобом впливу соціальної політики держави є її органічна складова -- фіскальна політика як засіб мобілізації та комплексного формування й розвитку сучасної соціальної сфери, оскільки для цього потрібні значні фінансові ресурси.

Соціальна діяльність держави з урахуванням загальносвітових тенденцій органічно залучає соціальні трансферти, що реалізуються через фіскальний механізм. Нині зростає роль соціальних критеріїв розвитку фіскальних взаємин з одночасним посиленням зв'язку їх соціальної та економічної функцій. До економічної слід віднести зумовленість фіскальних взаємин товарно-грошовими стосунками, конкретні принципи побудови бюджетної та податкової систем, методи фінансування, а також різноманітні форми використання фіскальних засобів. До соціальної -- цільову орієнтацію на різнобічний розвиток особистості та забезпечення добробуту населення, поєднання інтересів виробників і споживачів. Отже, удосконалення фіскального механізму передбачає як обов'язкову умову комплексне залучення всіх економічних агентів до сфери його впливу, тобто виведення з кримінальної сфери «тіньової» частини економіки, на котру припадає більше половини ресурсів і фінансових потоків, які не працюють на українську економіку. До речі, світова теорія і практика фіскального регулювання виробила досить форм і методів впливу держави через фіскальний механізм на соціальні процеси в суспільстві, основними з яких постають: безпосередні бюджетні видатки; «податкові видатки» у вигляді пільг, відшкодувань, відстрочок; страхові внески до державних і недержавних страхових фондів; благодійні внески приватних осіб, фірм і організацій; громадські ініціативи зі створення різного роду фондів; кошти громадян.

Важливим видом соціальної діяльності держави є складання соціального бюджету з обґрунтуванням необхідних джерел прибутків і соціальних видатків, що визначає обсяги коштів, які держава витрачає на пенсії, охорону здоров'я, а також систему соціального захисту населення. Розробка такого бюджету -- невід'ємна частина фінансового регулювання суспільних взаємин перехідної економіки. Новим у соціальній діяльності держави слід вважати державне соціальне замовлення, що постає як доручення виконавчої влади, котра фінансується з державного бюджету, на виконання цільової програми або окремого проекту, спрямованих на розв'язання соціальних проблем.

Таким чином, державна соціальна діяльність -- це багатофункціональний, комплексний процес, відповідним чином організований і узгоджений державою взаємозв'язаний та цілеспрямований рух матеріально-фінансових ресурсів задля досягнення суспільно прийнятних рівня та якості життя народу. Головне завдання державної соціальної діяльності регулювання -- раціонально мобілізувати, розподілити й направити адресно фінансові потоки для конструктивного розв'язання всього спектра соціальних проблем за перехідної економіки, включно з реформуванням самої соціальної сфери на основі принципових організаційно-фінансованих змін, які відбулися й відбуваються в Україні.

економіка держава розвиток неокласичний

7.Сутність соціальної ринкової економіки

Еволюція економічних систем

Суто економічні форми існують лише в теорії. На практиці, у господарській діяльності вони деформуються під впливом інших форм, а також інститутів неекономічного походження.

Для з'ясування механізму функціонування економічної системи і прояву її конкретних суспільних форм у господарській діяльності слід ураховувати складові економічних взаємин, а з огляду на це можна визначити, наскільки конкретна економічна система відповідає панівній соціально-економічній формі і що являє собою ця форма. Кожній державі властиві свої проблеми функціонування і розвитку власної економічної системи. Тобто в кожній конкретній економічній системі існують свої структуроутворювальні складові, які конституюють економічну систему з урахуванням стану наявних суспільних інститутів. Такими складовими є планування і власність, а також комплекс інших складових, що стосуються ринку, підприємництва, грошового господарства, бюджету, зовнішньоекономічної діяльності. Кожний з цих елементів має свою специфіку, а їхня комбінація формує конкретну економічну систему. Саме це не дає змоги сліпо скопіювати економічну систему одних держав іншими. Економічна система Франції відрізняється від системи Німеччини, хоча вони сусіди та мають той самий соціально-економічний устрій. Тим глибша різниця між економічними системами США, Японії, Південної Кореї, Туреччини, Греції та ін. Кожна держава формує власну економічну систему, яка найповніше відповідає умовам її життєдіяльності та життєзабезпечення. Це зумовлено тим, що економічні системи розвиваються і змінюються як наслідок взаємодії складових економічної системи, а також духовних, гуманітарних, політичних, соціальних та інших факторів. У сучасних економічних системах цей процес відбувається під мобілізуючим і спрямовуючим впливом держав. Саме держава -- найефективніший інститут, який гарантує успіх трансформації одного соціально-економічного устрою в інший.

Основоположною складовою економічної системи є власність. Теорія відносин власності є теоретичною основою з'ясування специфіки економічної системи. Саме ці відносини визначають господарську поведінку людей і регламентують їхні дії як суб'єктів господарювання у прийнятті рішень. Панівна форма власності зумовлює соціально-економічний зміст економічної системи, проте, яка б форма власності не царювала, економічна система може стабільно та ефективно розвиватися тільки в тому разі, якщо індивідуальні інтереси узгоджуються із суспільними без будь-яких зовнішніх примусових чинників.

Економічна система визначається організаційним правом, яке являє собою один зі складових елементів прав власності та втілює право на створення економічної одиниці в межах наявних норм поведінки. Рівень організаційних прав вказує на роль держави в життєзабезпеченні панівної економічної системи. Без урахування особливостей прав власності не можна визначитися з інституційним забезпеченням економічної системи, а отже -- і з механізмами прийняття рішень.

Трансформація ринкового господарства в соціальне ринкове відбулася під впливом як внутрішніх, так і зовнішніх умов розвитку й постала як так званий третій шлях між класичним капіталізмом та командно-адміністративною економікою. Це свідчить про поступову соціалізацію капіталістичної економіки, а також має далекою перспективою створення «єдиної економічної системи» за прогнозом У. Бекінгема, але синтез соціалізму і капіталізму прогнозується головним чином на підвалинах капіталізму з утвердженням перш за все ринкового механізму як головного для контролю над розподілом товарів і послуг.

Концепція соціального ринкового господарства була розроблена в Німеччині, а в економіку запроваджена зусиллями Л. Ерхарда. Соціальне ринкове господарство постало формою організації економіки, що спирається на соціалізоване товарне виробництво, забезпечує взаємодію між виробництвом та споживанням за допомогою ринку, державного регулювання економіки, суспільних інститутів та гарантує соціально-економічну стабільність суспільства.

Оскільки економічне не існує без соціального, хоча кожне з них має елементи самостійності, тож і функціонування економічних і соціальних систем відбувається через функціональний взаємозв'язок їх складових елементів, а розвиток -- через якісні й кількісні зрушення. Знання структури, механізмів функціонування та розвитку системи дає можливість управляти нею, впливати на її структуру і змінювати умови, в яких вона перебуває, через формування і зміни відповідних інститутів та елементів інституційного забезпечення. Кожна зі згадуваних систем має свій рівень складності, тому кожна зі структурних ланок системи може розглядатись як її підсистема з власною структурою, що неодмінно перебуває в певному взаємозв'язку із самою системою.

Соціальні системи -- це своєрідний стан матеріальних елементів із власною структурою, особливою формою організації та зв'язками між структурними ланками. Слід зазначити, що проблема суспільних, соціальних, соціально-економічних систем як таких з позицій системного аналізу не знайшла точного визначення; незважаючи на те, що цими поняттями досить часто користуються, їхній зміст не зовсім чітко визначено в енциклопедичних і навіть спеціальних, фахових словниках. А брак чіткого визначення системи на рівні її структурної побудови й функціонального забезпечення призводить до сприйняття і розуміння цієї системи та її складових на аксіоматичному рівні.

Та якщо найбільш загально економічну систему можна визначити як певним чином упорядковану форму організації економічного життя суспільства, або конкретніше: економічна система -- це певним чином структурована й упорядкована система взаємин між людьми в процесі їхньої життєдіяльності, спрямованої на індивідуальне й суспільне життєзабезпечення. Життєдіяльність членів суспільства передбачає взаємодію між людьми як форми прояву внутрішніх стосунків, так і взаємодію з тим середовищем, в якому перебуває окрема людина, соціальна група або суспільство в цілому. Саме форма власності та цільова орієнтація учасників суспільного виробництва є системоутворюючими елементами її структури, а всі інші лише похідні від них.

Саме суспільство, а отже, і суспільна система, перебуває в постійному розвитку в напрямі ускладнення та вдосконалення, що притаманно всім матеріальним складним системам, у тому числі й соціальній. Серед класифікацій економічних систем найбільш прийнятими є цивілізаційна, формаційна та стадійна.

Соціально-економічна система розвивається через еволюцію продуктивних сил і відновлення економічних взаємин, які створюють умови для подальшого розвитку продуктивних сил. Сучасність соціально-економічної системи визначається темпами розвитку продуктивних сил, а це свідчить про досконалість економічних взаємин. Коли ж темпи розвитку продуктивних сил уповільнюються або розвиток припиняється і навіть регресує, то це сигналізує про те, що економічні взаємини потребують модернізації. Якщо ж вони неспроможні до вдосконалення, то в системі виникає соціальний конфлікт, який закінчується соціальним вибухом, у результаті чого виникають нові економічні взаємини, що забезпечують розвиток продуктивних сил на новій соціально-економічній основі. Відбувається зміна панівних економічних взаємин, а отже -- і зміна соціально-економічної системи. Визначальним елементом соціально-економічної системи є економічні взаємини, а їхнім системотворним підґрунтям -- домінуюча форма власності на знаряддя і засоби виробництва.

Можна навести таку класифікацію суспільного виробництва з погляду відносин експлуатації людини людиною:

первинний (архаїчний) безкласовий спосіб виробництва. Визначається тільки досягнутим рівнем продуктивних сил. Розвивається на власній, суто природній основі;

патологічний (класовий) спосіб виробництва. Окрім усього, розвивається ще й під впливом паразитуючих груп населення (рабовласницький, феодальний та ін.);

нормальний (безкласовий) спосіб виробництва. Розвивається після звільнення від патологічних форм на власній природній основі відповідно до розвитку продуктивних сил, науки і техніки, удосконалення самої людини. Сьогодні такого суспільства ще не існує.

Вочевидь, така класифікація -- не на користь сучасних українських експлуататорів, які прагнуть залишитися не виявленими, тож і переконують суспільство, в якому живуть, у правильності здійснюваних ринкових реформ, тобто нормальному процесі розвитку виробництва. Проте, з погляду проблем соціалізації суспільства, потрібно цілеспрямовано вдосконалювати відносини власності, усувати деформаційний вплив з боку надбудови для унеможливлення паразитарного способу існування особистості в будь-яких його формах і проявах.

Економічні системи більшості країн світу мають за першочергові цілі забезпечення високого рівня зайнятості населення; стабільного рівня цін, низького і помірного рівня інфляції; стійкого економічного зростання.

8.Типи і моделі соціальної ринкової економіки

З розвитком соціалізації ринкової економіки державне регулювання доповнилося механізмом саморегулювання суспільства, елементами якого стали співробітництво профспілок та організацій підприємців, як, зокрема, у 20-ті рр. ХХ ст. у Нідерландах; причому держава часто допомагала соціальним партнерам самоорганізовуватися, створюючи для них необхідні законодавчі структури, а за часи другої світової війни там виникла й зміцнилася нова форма співробітництва праці та капіталу, коли лідери двох сторін перебували в одних тюрмах та концтаборах, тобто -- по один бік боротьби з нацизмом, а після війни обговорювали напрями розвитку країни у відновний період після розпаду власної колоніальної імперії, коли виявилося необхідним створити нову економічну структуру з міцною обробною промисловістю. Трудові конфлікти і вимоги збільшення платні в цей час, що несли загрозу зірвати вихід на промислові ринки, угамовувалися зусиллями приватної організації -- Фонду праці, який об'єднав усіх підприємців та всі профспілки, а держава визнала цей орган головним у сфері трудових взаємин та провідним щодо визначення державної політики у сфері заробітної плати (1945--1962 рр.).

Досягнутий консенсус підприємців та профспілок мав надзвичайно позитивні наслідки і заклав основи суспільного діалогу й політики узгодження взаємних інтересів уже соціальних партнерів: праці і капіталу на основі тристороннього підходу: держава, підприємці, профспілки, у якому держава мала домінантну роль, оскільки взяла на себе право встановлювати всі види заробітної плати, роль профспілок та організацій підприємців мали хоч і важливе, та все ж більше консультативне значення. Функціонування цієї системи здійснювалося відповідно до очікувань її творців: у Нідерландах на базі харчової, хімічної, нафтової, суднобудівної галузей економіки була створена конкурентоспроможна на світовому ринку обробна промисловість, а вже в 50-х рр. було досягнуто повної зайнятості -- створене новою галуззю національне багатство забезпечило підвищення реальної заробітної плати населення.

Проте з часом, зокрема після вступу країни до Спільного ринку, на тлі вільно встановлюваної заробітної плати Німеччини, Франції, Бельгії, політика централізованого регулювання заробітної плати в Нідерландах була скасована, хоча тристоронні дискусії з питань національних можливостей країни, бажаних змін економічної політики та рівня заробітної плати тривали і стали прикметним явищем суспільного життя країни для досягнення консенсусу. Можна визнати, що створені тут Фонд праці та Рада із соціально-економічних проблем діють як активні політичні органи, здійснюючи політичний діалог між соціальними партнерами -- профспілками і підприємцями, інтереси яких узгоджує держава.

Таким чином, властиві ринковій економіці вади змушують приймати на державному рівні певні політичні, економічні і соціальні обмеження, які відповідають у кожній країні поглядам більшості населення або найважливіших його груп, що за домінуванням національної своєрідності створює розмаїття форм організації підприємств та національних економічних моделей.

Після другої світової війни економічний розвиток Німеччини був настільки вражаючим, що одержав назву «німецького дива», і ґрунтувався він не в останню чергу на соціальному партнерстві, яке виникло у країні на початку 20-х рр. З часом розвинулися такі форми участі в управлінні підприємствами, як ради фірм, що мали широкі повноваження заслуховувати скарги працівників, обговорювати соціальні питання (оплату праці, тривалість робочого дня, умови праці, здоров'я тощо), економічну діяльність компанії, спрямування інвестицій, можливості злиття з іншими фірмами, модернізацію виробництва тощо. Нині в країні працюють схеми участі трудівників в управлінні підприємствами, доповнюючись численним представництвом працівників у наглядових радах компаній, яке іноді досягає половини їхнього складу, тобто наймані працівники постають як співвласники компаній і поділяють соціальну та виробничу відповідальність перед своєю фірмою. Цю систему можна вважати народною щодо прав власності (переважно сімейна форма), ринок акцій грає в ній порівняно незначну роль, скуповування акцій з метою здіснення контролю над фірмою нормативно обмежено, держава здійснює посередницькі функції щодо координації та досягнення згуртованості суспільства й соціальної справедливості, підвищення ефективності ринкової системи. Особливістю цієї моделі є те, що за певних умов прибуток фірми може виявитися нульовим, а частина витрат на заробітну плату та соціальні виплати -- вищою, ніж в інших моделях економіки, що спонукає менеджмент фірми (підприємства) раціоналізувати процес виробництва для поліпшення загальних економічних показників. Отже, компромісні рішення щодо розвитку фірм приймаються з урахуванням інтересів найманих працівників, профспілок, банків, окремих регіонів країни, уряду; і хоч не завжди на користь ефективності, проте спільними зусиллями досягається баланс інтересів у процесі виробничого циклу.

Народною моделлю економіки можна вважати й англосаксонський тип ринкової економіки, підприємства якої створені власниками на акціонерній основі. На таких підприємствах розподілені права власності та управління, здійснювані найманими менеджерами, працівники підприємства теж наймані і не мають права голосу з питань прийняття рішень керівництвом компанії. Акціонери мають своїх представників у радах директорів, наймані працівники -- у наглядових радах, що стежать за дотриманням відповідних інтересів. Банки не беруть участі в керівництві сталих підприємств, хоча надають їм різні послуги; вони й страхові компанії володіють більшими чи меншими пакетами акцій, приймають на депонування пакети акцій співвласників підприємств разом із правом голосу, мають представництво в наглядових радах, а іноді їх очолюють, здійснюючи кредитування дочірніх компаній.

Особливе місце серед розвинутих країн із соціалізованою моделлю ринкової економіки належить Швеції. Зокрема, щодо організації економічного та політичного буття, що створило, завдяки налагодженню коопераційного характеру взаємин між різними соціальними прошарками суспільства й політичними партіями, можливість забезпечувати високий рівень життя і соціальної захищеності населення. Безперечно, цьому сприяв і високий рівень політичної культури, взаєморозуміння, визнання законності інтересів різних груп населення, готовності розв'язувати найгостріші проблеми на основі соціально прийнятних компромісів та наукової експертизи. Таким чином духовно (на основі досягнутої злагоди) та політично були забезпечені успіхи в економічній сфері.

Шведський тип організації життя суспільства забезпечив економічну ефективність якісних параметрів соціальної сфери за концепцією «людського капіталу» завдяки проведенню наполегливої політики 1) вирівнювання прибутків; 2) високої частини перерозподілу національного продукту через державний бюджет; 3) відпрацювання курсу на створення суспільства загального добробуту; 4) організації соціального діалогу; 5) заперечення політики споживацького ставлення до природи, заборони спорудження атомних електростанцій та вдосконалення стандартів щодо збереження довкілля.

Економічне регулювання у Швеції має широкий характер, оскільки держава контролює не тільки доходи, але й використання капіталу, робочої сили, ціни через антимонопольне законодавство та спеціальні відомства: Відомство у справах цін і картелів, Суд у справах антикартельного регулювання, спеціальний юридичний інститут -- омбудсмен, що здійснює контроль за дотриманням правил вільної конкуренції. Щоправда, зі вступом до ЄС контроль над цінами став зайвим з огляду на контроль, уведений правилами ЄС.

Економічна система Швеції зорієнтована на досягнення соціальних цілей: забезпечення 1) відносної рівності в суспільстві за рахунок податків, які запобігають різкому диференціюванню прибутків; 2) повної зайнятості, оскільки держава у Швеції є найбільшим наймачем робочої сили й забезпечує робочі місця приблизно для третини економічно активного населення; 3) розгалуженої соціальної інфраструктури. Більше половини ВВП країни перерозподіляється через державний бюджет, а понад дві третини цієї частини ВВП витрачається на безоплатні охорону здоров'я, освіту тощо. Майже 65 % громадян Швеції отримують свої доходи із суспільних фондів як наймані працівники урядових і муніципальних установ або як одержувачі соціальних допомог і пенсій з державних пенсійних фондів, тобто у приватному секторі економіки зайнято 35 % населення. Соціальна політики держави доповнюється тим, що працедавці відраховують у фонди пенсійного страхування 43 % фонду заробітної плати.

Система державного регулювання економіки цієї країни ґрунтується на ідеях раціональної централізованої економіки та соціального планування Г. Мюрдаля з використанням системи соціального партнерства, що дало змогу досягти компромісу глобального характеру між економічною й політичною елітою та трудівниками без війн і революцій: шведські підприємці визнали за соціал-демократами право на проведення реформ із перетворення Швеції на державу загального добробуту, а робітничий рух відмовився від тотальної націоналізації.

Специфікою шведської моделі є максимальний ступінь державного регулювання основних макроекономічних показників економіки, який зберігається впродовж останніх 50 років, коли при владі майже незмінно перебувають соціал-демократи. Утворення узгоджувальної економіки, яка убезпечує від гострих соціальних конфліктів, супроводжувалося формуванням політичної культури на основі консенсусу, що виключав підпорядкування однієї сторони іншою.

Основою високої економічної ефективності та високого рівня добробуту шведів є інноваційний напрям розвитку економіки з виробництва наукомісткої продукції. У країні існує майже 500 тис. малих підприємств, які роблять найбільший внесок у науково-технічні впровадження, створюють нові види товарів, послуг та технологій. Крім того, державні інвестиції доповнюють приватні вкладення капіталу, іноземні інвестиції, венчурний капітал. Ефективність ринкової системи господарювання збільшується здатністю приватних господарських одиниць утворювати такі системи та мережі, що практично діють як суспільний капітал і спираються на пряму державну допомогу, завдяки чому Швеція перетворилася на лідера ЄС за кількістю науково-технологічних та інноваційних зв'язків. Концепцією національної інноваційної системи Б. Лундваля підкреслюється, що потенціал економічного зростання постіндустріального суспільства стає функцією як від здатності інституційної системи країни створювати, виробляти й широко застосовувати науково-технологічні досягнення, так і від рівня фінансування науково-технологічної та інноваційної сфери економіки, яка стає головним джерелом економічного зростання постіндустріального суспільства.

Концепція Б. Лундваля підкреслює також нові функції національних освітніх систем, які сприяють підвищенню цінності національного «людського капіталу», здійснювані вкладення в котрі за рахунок удосконалення освіти та охорони здоров'я стають не менш важливим фактором виробництва, ніж технологічний та фінансовий капітал. І хоча Швеція першою із західних країн розпочала реформи щодо соціалізації ринкового господарства, проте в ній не відбулося формування якоїсь унікальної соціально-економічної моделі, її варто розглядати лише як шведську модель суспільства загального добробуту, що за соціальними стандартами перевершує країни Євросоюзу.

Складова економічної системи -- організації, що функціонують у межах прав діяльності в різних сферах економіки, де відбуваються господарські процеси виробництва, розподілу, обміну і споживання. Сама економічна діяльність здійснюється на основі сформованої системи організаційних дій, традицій, пов'язаних із відносно тривалим явищем існування групи суспільних звичаїв, які називають інститутами, що визначають традиційний для якоїсь соціальної групи або народу спосіб мислення чи дій, зокрема -- інститути власності, інститути права тощо. Інституційними формами є виконавчі структури державної влади.

Важливими елементами ринку є механізми його впорядкування і ті інститути, що забезпечують цей порядок. У кожній державі існують власні механізми впорядкування, що спираються на певні інституційні засади.

Людське суспільство та економіка невіддільні одне від одного: стан економіки багато в чому залежить від стану суспільства в цілому. Сучасна ринкова економіка значно відрізняється від моделі досконалої конкуренції. Якщо розглядати ринкові системи економічно розвинутих країн, то для них характерні панування великих корпорацій і значна роль профспілок, які монополізують ринки товарів і праці, а ціни роблять жорсткими й стабільними, тобто існує певний порядок, який уособлює комплекс норм і правил щодо регулювання структури та функціонування відповідної сфери суспільного життя. Ідеться про громадський, політичний, правовий, економічний порядок. У концептуальному аспекті -- про сформовану модель, організаційну структуру економічних інститутів і відносин. Залежно від потреби, рівня і масштабів упорядкування та організації цей порядок може знайти відображення в будь-якому документі, наприклад, Конституції, договорі, законі, постанові. Отже, економічний порядок постає в сукупності всіх правил, що стосуються організаційної будови народного господарства і процесів, які відбуваються в ньому, а також у сукупності установ, відповідальних за управління економікою і надання їй визначеної організаційної форми.

Теорія порядку взаємопов'язана з теорією прав власності, за якою господарська поведінка людей визначається відповідною системою прав власності, розпорядження і користування, що обмежують простір прийняття рішень і дії суб'єктів господарювання. Теорія прав власності стверджує, що економічна система може ефективно і стабільно розвиватися, якщо індивідуальні вигоди від економічної діяльності відповідатимуть суспільним, тобто не виникатиме ніяких зовнішніх ефектів.

Подальший розвиток прав власності привів до виокремлення поняття прав діяльності, до яких належать права власності та організаційні права. Останні об'єднують сукупність прав на створення або зміну організацій і на встановлення обов'язкових норм поведінки. Виокремлення організаційних прав має велике значення при аналізі ролі держави в сучасних господарських системах. Теорія прав власності слугує основою для цілої низки теоретичних підходів до аналізу господарства, серед яких -- згадані системна теорія аналізу економіки, теорія прийняття рішень, новий інституціональний напрям.

У теорії прийняття рішень економічна система визначається як суспільно визнаний механізм, завдяки якому можливе прийняття рішень у процесі виробництва, споживання й розподілу товарів. Цей механізм визначає, хто, коли, де і для кого має приймати економічні рішення. У системній теорії порядку, яка є сучасним варіантом теорії господарського порядку, існують два варіанти до розкриття змісту поняття «економічна система». У межах першого вона розглядається як сукупність таких елементів: природні і матеріальні ресурси; люди як виробники і споживачі; економічні взаємини (тобто процеси виробництва, розподілу і споживання), що відбуваються всередині господарських одиниць і між ними; господарський порядок, що конституюється правовими та інституціональними правилами, обов'язковими для господарського процесу. Другий підхід ґрунтується на розумінні господарської системи, яка існує в теорії прийняття рішень: економічні системи -- це механізми, які роблять можливим прийняття і здійснення господарських рішень у процесі виробництва, споживання і розподілу товарів. Таким чином, за першого підходу економічна система трактується набагато ширше, ніж за другого.

Оскільки економічна система, або сфера, є матеріальним підґрунтям функціонування всіх інших сфер життєдіяльності суспільства включно із соціальною, їхньою спільною функцією постає задоволення матеріальних потреб як окремих членів, так і суспільства в цілому. За цим критерієм найдосконалішою можна назвати економічну систему, спроможну максимально забезпечити громадян тими благами, в яких вони мають потребу, і, як свідчить історичний досвід, з усіх відомих досі типів економічної системи такою є соціальна ринкова економіка, що поєднує принцип свободи, ринкового господарювання із соціальним порядком та соціальним поступом. Вона дала змогу здійснити стрибок у матеріальному прогресі людства, створити умови для безпрецедентного піднесення матеріального добробуту найширших верств населення.

Саме поняття «соціальна ринкова економіка» з'явилося в Німеччині і там само були розроблені основні концепції соціальної ринкової економіки, проте його слід вважати продуктом природного розвитку світового суспільства. Х. Ламберт, ведучи мову стосовно сутності соціальної ринкової економіки, визнав її як синтез гарантованої державою свободи, економічної свободи та ідеалів соціальної держави, пов'язаних із соціальною захищеністю та соціальною справедливістю. Отже, соціалізація означає орієнтацію ринкової економіки на вирішення як економічних, так і соціальних цілей, з відповідним обмеженням ринку за умов, якщо втрачається суспільна ефективність або існує загроза небажаних соціальних наслідків.

Загальну тенденцію соціалізації можна простежити за змінами між соціалізацією і капіталізацією: у сучасному світі чим вищий ступінь економічного розвитку суспільства, тим більше зростає питома вага соціалізації, тобто використання переважної частини або все значнішої частини валового грошового прибутку -- без тієї, що витрачається на відшкодування матеріальних і трудових витрат, на потреби соціального й соціально-духовного розвитку суспільства. На різних етапах історико-економічного розвитку суспільних систем співвідношення між соціалізацією та капіталізацією в різних типах і моделях економічних систем змінюється, а найбільша соціалізація -- у постіндустріальних суспільних економічних системах.

Соціальна ринкова економіка функціонує на основі економічного та соціального порядків, перший із яких -- економічний -- залучає правила регулювання організаційної побудови економіки та її процесів (регулювання прав власності, грошовий та валютний порядок, конкурентний порядок, порядок регулювання зовнішньоекономічної діяльності), а також сукупність інститутів, що надають економіці відповідної організаційної форми і забезпечують умови управління нею. Соціальний порядок визначається сукупністю інститутів і норм щодо соціального стану громадян та окремих груп населення, а також і соціальними стосунками між членами суспільства: порядок у сфері праці; системі соціального страхування та соціальної допомоги; майновий порядок; житловий; екологічний тощо. Соціальна ринкова економіка внаслідок існування національної специфіки сформувалася в різних країнах за неоднаковими моделями, які розрізняють відповідно до умов формування: шведська, нідерландська, англо-саксонська, німецька, французька, японська та інші моделі соціальної ринкової економіки.