Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

курсової роботи:

«Характер інфляції в Україні та особливості її регулювання»

ВСТУП

Розділ 1. Види інфляції та причини її виникнення

1.1 Інфляція як макроекономічне явище та її теоретичне пояснення

1.2 Сучасні форми інфляції та їхній вплив на економіку країни

1.3 Теоретичне пояснення причин виникнення інфляції різними економічними школами

Висновки до розділу 1

Розділ 2. Динаміка інфляції в Україні та методи антиінфляційного впливу

2.1 Методи виміру інфляції, їх переваги та недоліки

2.2 Динаміка індексів цін в Україні 2000-2011 рр.

2.3 Порівняння рівнів інфляції в Україні та інших країнах

Висновки до розділу 2

Розділ 3. Перспективи покращення регулювання інфляції в Україні

3.1 Антиінфляційна політика в умовах перехідної економіки

3.2 Трансмісійний механізм грошово-кредитної політики. Можливість використання досвіду країн Європейського союзу в Україні

Висновки до розділу 3

ВИСНОВКИ

СПИСОК ДЖЕРЕЛ ПОСИЛАНЬ



ВСТУП

Регулювання грошової пропозиції є одним з ключових інструментів впливу на економічне життя з боку держави. В Україні дане питання актуалізується, по-перше, через зростання темпів інфляції, по-друге, нестабільність грошового та валютного ринків, що стало особливо відчутним в період загальносвітової фінансової кризи, обвалу фондових ринків та втечі портфельних інвесторів у країни з вищим ступенем стабільності. Все це негативно позначилося на монетарній сфері вітчизняної економіки.

Необхідна умова для максимально ефективного розвитку економіки країни та реалізації її потенціалу - виважені і координовані дії уряду та монетарної влади.

За останні двадцять років загальний підхід до монетарної політики зазнав суттєвих змін. Консенсусу різних течій економічної теорії було досягнуто у тому, що в довгостроковому періоді центральний банк не може стимулювати економічне зростання вище рівня зростання потенційного випуску. Цей загальний принцип, який позначають як «довгострокова нейтральність грошей», є нині аксіомою в макроекономічній теорії. У довгостроковому періоді центральний банк може лише сприяти підвищенню потенціалу економіки через підтримання стабільного макроекономічного середовища, що, своєю чергою, потребує низьких і стабільних темпів інфляції.

Внаслідок негативних соціально-економічних ефектів інфляції знижується схильність до заощаджень і відповідно рівень інвестування, що, своєю чергою, призводить до зниження довгострокових темпів економічного зростання.

Тому метою даної роботи є теоретичне обґрунтування інфляції як макроекономічного явища та дослідження характеру інфляції в Україні.

Поставлена мета передбачає виконання таких завдань:

· розкриття сутності інфляції;

· дослідження форм інфляції та їхнього впливу на економіку;

· визначення причин виникнення інфляції;

· аналіз динаміки інфляції в Україні за останні роки;

· порівняння інфляційного рівня в Україні та інших країнах;

· пошук шляхів покрашення антиінфляційної політики в Україні.

Об'єктом дослідження є інфляція як макроекономічне явище. Предметом дослідження - особливості інфляції в Україні та методи її регулювання у нашій державі.



Розділ 1. Види інфляції та причини її виникнення

1.1 Інфляція як макроекономічне явище та її теоретичне пояснення

Інфляція як наслідок негативних процесів в економіці відома вже декілька століть. Однак,попри це, в економічній теорії не існує єдиного погляду на суть цього надзвичайно складного економічного явища. В економічній науці сформувалося дві основні концепції інфляції:

· інфляція - знецінення нерозмінних на золото паперових грошей внаслідок переповнення каналів обігу грошовою масою;

· інфляція - загальне зростання цін на товари та послуги.

Представники першого напряму намагаються довести, що інфляція можлива лише за умов функціонування нерозмінних на золото паперових грошей. Вони вважають, що в умовах золотого стандарту інфляція неможлива. У даному випадку ми зустрічаємося з варіантом так званої металістичної теорії грошей, відомої в Європі ще у часи раннього капіталізму.

Представники металістичної теорії грошей ототожнюють грошовий обіг з товарним обміном і стверджують, що золото і срібло вже за своєю природою є грошима. Вони не враховують суспільної природи грошей і вважають гроші простим засобом обміну, а резервній функції металевих грошей надають фундаментального значення [6, с. 98].

Логіка неометалістичної теорії наступна: золото має високу внутрішню вартість і тому не знецінюється подібно до його паперових дублікатів. Переповнення каналів грошового обігу золотими грошима малоймовірно, оскільки золото - втілення багатства. А при умовах економічного буму, зростанні потреб у компонентах суспільного виробництва заощаджене золото знову повертається у сферу обігу.

Таким чином, при золотому стандарті підтримується товарно-грошова рівновага. При такому підході звужуються історичні межі та характер інфляції, за ними залишаються періоди функціонування товарних грошей.

Представники другого напряму вирішального значення у трактуванні інфляції надають зростанню цін незалежно від його причин та умов, за яких воно відбувається. Стабільність цін є для них головною ознакою відсутності інфляції. Тому вони нерідко допускають можливість інфляції при обігу дійсних грошей і говорять про металеву інфляцію, оскільки і за таких умов можливе підвищення цін..

Інфляція і при золотому стандарті можлива. Так вважали П. Самуельсон, К. Макконнел, Е. Дж. Долан та інші. Інфляція, на їх думку, відбувалася при напливі американського золота і срібла в Європу в XVI ст. Товарні ціни підвищились у 4-5 разів, тоді як у подальшому вони були відносно стабільні. Якщо технологія видобування та виробництва золота піднімається на якісний щабель, інфляція, навіть при збереженні розміну паперових грошей на золото, цілком можлива. А тому більш розумно використовувати паперові гроші, проте необхідно вміло управляти їх пропозицією [6, 102].

Ця істина пробивала собі шлях методом проб і помилок. Після першої світової війни в країнах Заходу розмін банкнот на золото було припинено, лютувала гіперінфляція. Фінансові інститути робили спроби вплинути на інфляцію шляхом збільшення своїх золотих запасів. Золото скуповували на вільному ринку за щойно віддруковані паперові гроші. Проте результат виявився протилежний очікуваному. Інфляційний тиск надлишку паперових грошей зосереджувався переважно на золоті, навіть якщо ціни на товари залишалися стабільними. Справа пішла на лад після зміни пріоритетів у грошовій політиці: переходу до розпродажу золота за ринковими цінами, тобто викачування зайвих банкнот з обігу та їх знищення.

Зараз золото справляє побічний вплив на грошовий обіг. Продаж державою золота за цінами світового ринку дозволяє закупити товари і підвищити їх пропозицію всередині країни, тобто частково послабити товарний дефіцит. Але у цій операції роль золота принципово не відрізняється від ролі інших товарів, хоч золото і є більш ліквідним товаром [6, с. 103].

З 30-х по 70-ті роки XX ст. в економічній теорії та економічній політиці панували погляди кейнсіанства. Однак, у подальшому відбувся поворот до неокласичної теорії, пов'язаний з дискредитацією кейнсіанства внаслідок розвитку таких процесів, як стагфляція, тобто одночасного зростання безробіття і рівня цін, що не могло бути пояснене в рамках економічної теорії Кейнса.

Сучасний варіант неокласичної теорії представлений у вигляді теорії монетаризму. Теорія одержала назву «монетаризм», оскільки у своїх основних ідеях спиралася на кількісну теорію грошей. Слід зазначити, що кількісна теорія грошей -- одна з найстаріших економічних доктрин, зародження якої належить ще до XVI ст. -- часу становлення першої економічної школи -- меркантилістів.

Кількісна теорія грошей була своєрідною реакцією на основні постулати меркантилізму, зокрема, на характерну для меркантилістів доктрину про те, що гроші прискорюють торгівлю, збільшуючи швидкість обертання, і тим самим впливають благотворно на виробництво [10, с. 203].

Тезу про позитивний вплив збільшення дорогоцінних металів у країні під сумнів поставили англійські філософи Дж. Локк і Д. Юм, які прямо пов'язали кількість дорогоцінних металів (платіжних засобів) і рівень цін, зробивши висновок про те, що товарні ціни є дзеркальним відображенням маси благородних металів, наявних у країні. Вони стверджували, що рівень цін у середньому змінюється пропорційно до зміни кількості грошей, і інфляція виникає всякий раз, коли занадто багато грошей зустрічається із занадто малою кількістю товарів.

Найбільш чітку версію кількісної теорії грошей висунув американський економіст Ірвінг Фішер, який у праці «Купівельна сила грошей» (1911 р.), вивів своє знамените рівняння, що ґрунтується на двоякому вираженні суми товарних угод:

· як добуток маси платіжних засобів на швидкість їх обігу;

· як добуток рівня цін на кількість реалізованих товарів.

Рівняння Фішера має такий вигляд:

MV = PQ, (1)

де М -- обсяг платіжних засобів; V -- швидкість обігу; P-- середньозважений рівень цін; Q -- сума всіх товарів [10, с. 205].

Кількісна теорія грошей лягла в основу політики, яка проводилася центральними банками майже всіх країн Західної Європи у 20-х роках XX ст.

Ця політика не принесла бажаних результатів, чим певною мірою і пояснюється поворот від неокласичної теорії грошей до кейнсіанської, в якій гроші впливають насамперед не на ціни, а на зайнятість і обсяг виробництва. Однак у 70-ті роки знову намітилося повернення до неокласичних теорій, одним із варіантів яких з'явився «монетаризм», безпосередньо пов'язаний з ім'ям американського економіста М. Фрідмена [10, с. 207].

1.2 Сучасні форми інфляції та їхній вплив на економіку країни

Інфляція - процес знецінення грошей внаслідок надмірної емісії та переповнення каналів обігу грошовою масою. Зовні вона проявляється у зростанні загального рівня цін та зниженні купівельної спроможності грошей.

Інфляція призводить до стихійного перерозподілу доходів між соціальними групами населення, падіння матеріальних стимулів до праці, спаду виробництва, скорочення інвестицій, загальмовує науково-технічний прогрес, послаблює зовнішньоекономічні позиції країни, зменшує конкурентні можливості на світовому ринку [17, с. 140].

Сучасна інфляція не виникає раптово, а розвивається поступово як тривалий процес, який можна розділити на три етапи:

1) на першому етапі темпи зростання цін (інфляції) відстають від темпів збільшення в обігу грошової маси;

2) на другому етапі темпи зростання цін значно випереджають темпи зростання в обігу грошової маси;

3) на третьому етапі зростання цін набуває нерівномірного стрибкоподібного характеру, коли темпи зростання цін то випереджають темпи зростання грошової маси, то відстають від них.

У міжнародній практиці, відповідно до темпів інфляційного процесу, виділяється три різновиди інфляції: повзуча, галопуюча, гіперінфляція.

Повзуча інфляція настає тоді, коли темпи зростання цін не перевищують 10% на рік. Вона характеризується надмірною емісією та прискореним накопиченням грошової маси в каналах обігу без помітного підвищення чи незначним зростанням цін. Тобто на початку інфляційного процесу ще не існує тісного зв'язку між зростанням грошової маси та інфляцією. Суб'єкти ринку певний час не відчувають надмірного випуску грошей в обіг і використовують їх для нагромадження чи збереження. Це тимчасово відволікає надмірно емітовані гроші з каналів обігу, послаблює інфляційний тиск на ціни. Одночасно сповільнюється швидкість обігу грошей, що теж має певний антиінфляційний ефект.

Зазначені процеси стимулюють підприємницьку активність, збільшують попит на інвестиції, що призводить до розширення виробництва, товарообороту і зростання, у зв'язку з цим, пропозиції товарів і послуг. Отже, в умовах неповної зайнятості (наявності не завантажених виробничих потужностей і безробіття) відставання темпів зростання цін від темпів зростання грошової маси може зберігатися протягом тривалого періоду, що й надає інфляції повзучого характеру. Така інфляція не має явних негативних наслідків, мало відчутна для економічних агентів. Тому для більшості розвинутих країн у сучасний період характерна повзуча інфляція, яка нерідко використовується як засіб стимулювання та регулювання економічного розвитку [7, с. 268].

Разом з тим, в умовах повзучої інфляції відбувається приховане нарощування інфляційного потенціалу у вигляді незадоволеного додаткового попиту, який постійно тисне на товарні ціни і загрожує їх «вибухом». За умов повної зайнятості додатковий попит стає суто інфляційним. Створюється особлива економічна ситуація, коли зростає (за рахунок емісії грошей) попит на «інфляційне фінансування» при обмеженій пропозиції, що порушує симетрію товарного обміну: MV=PY. Виникає ситуація, за якої подальше зростання платоспроможного попиту не сприяє зростанню виробництва й ефективному використанню його ресурсів, а веде до безпосереднього зростання цін, внаслідок чого інфляція піднімається на вищий щабель і перетворюється у гальмо економічного розвитку [10, с. 210].

Галопуюча інфляція настає тоді, коли темпи зростання цін досягають 10-100% на рік. На цій стадії відбувається стрімке зростання цін, тобто прискорена інфляція. Вона викликає випереджувальні темпи зростання споживчого попиту порівняно з товарною пропозицією, що призводить до зростання цін. За цих умов формується інфляційний мультиплікатор, який прискорює деструктивні процеси в економіці.

На стадії галопуючої інфляції відбувається спад виробництва та скорочення товарообороту, втрачається стимул до інвестицій, стримується процес суспільного нагромадження. Інфляція викликає відтік капіталу з виробничої сфери до сфери обігу. Тобто відбувається розбалансування економічної рівноваги.

В умовах галопуючої інфляції особливо на фінальній стадії настає платіжна криза - «грошовий голод», що імпульсивно втамовується емісією. Держава намагається припинити емісію грошей, однак поглиблення економічної та фінансової кризи ставить її перед необхідністю вдаватись до нових вимушених емісій, настають «емісійні шоки». Держава втрачає головні важелі управління емісійним процесом, інфляція стає неконтрольованою. Це й призводить до виникнення інфляційної спіралі, перетворення повзучої інфляції в галопуючу, а галопуючої - в гіперінфляцію [17, с. 140].

Особливо виразно деформація економічних та соціальних процесів проявляється в умовах гіперінфляції. За даними МВФ вважається, що інфляція переходить у гіперстадію коли темпи приросту цін складають 50% за місяць. У рамках гіперінфляції виділяють вужче поняття - суперінфляція, за якої темпи зростання цін складають 1000% і більше за рік.

Гіперінфляція часто пов'язана з політичним хаосом, війнами та їх наслідками, а також із соціальними революціями. Подібні ситуації виникали в перші десятиріччя XX століття, після другої світової війни та в наш час. На початку 90-х років не було жодної постсоціалістичної країни, яка б не потрапила в «інфляційний полон» і не відчула б його руйнівного впливу.

На стадії гіперінфляції домінує нестабільність цін, яка полонила всі сектори економіки, спричиняючи хаотичність ринку та несправедливий (нееквівалентний) перерозподіл доходів і багатства у суспільстві.

В умовах гіперінфляції гроші продовжують втрачати свої функції, падає їх роль в економіці, поширюються бартерні операції, порушується фінансово-кредитний механізм, розвиваються неорганізовані стихійні процеси в економіці, що призводить до зростання загальної економічної, соціальної та політичної нестабільності.

В період гіперінфляції реальний попит на гроші різко падає, що значно знижує їх купівельну спроможність. Одночасно збільшується попит на товари, а це призводить до подальшого зростання цін, оскільки великій кількості грошей протистоїть надто обмежений обсяг товарів. Агенти ринку стараються якомога скоріше витратити гроші, які на очах втрачають свою вартість.

Отже, інфляція негативно впливає на якість активів. Вона докорінним чином змінює розподіл доходів і майна. Ті, що мають тверді заробітки, відчувають зменшення їх купівельної спроможності. Ті, що мають заощадження, також відчувають вплив інфляції - їхні заощадження знецінюються. Особи, що змогли вкласти свої гроші в реальні цінності (нерухомість, коштовності) бачать, що вартість їх зростає швидше ніж інфляція. Це пов'язане з тим, що високий темп зростання цін робить грошові заощадження настільки незахищеними, що ті, хто може це собі дозволити, переключаються на «безпечні» об'єкти вкладання грошей.

Інфляція неодмінно веде до кризи державних фінансів, що розвивається внаслідок швидкого знецінення податків та інших надходжень до державної скарбниці та одночасного зростання видаткової частини бюджету. Внаслідок інфляції реальна вартість доходів бюджету постійно зменшується. Тому держава змушена весь час вдаватись до друкарського верстату, щоб компенсувати фінансові втрати від інфляції. Оскільки зробити це практично неможливо, то їй доводиться так чи інакше зменшувати свої витрати і передусім на соціальні потреби, що ще більше загострює соціально-політичну нестабільність у суспільстві. На фінішній стадії інфляції подальше зростання емісії стає фінансово невигідним і соціально небезпечним.

1.3 Теоретичне пояснення причин виникнення інфляції різними економічними школами

Значні розбіжності в економічній теорії існують відносно причин виникнення інфляції. За цим критерієм виділяються такі теорії інфляції: надмірного попиту, грошових витрат виробництва та теорія інфляції, як багатофакторного явища.

Теорію «інфляції попиту» започаткував Дж. Кейнс. Він розглядав інфляційні процеси як невід'ємну складову елементів макроекономічної системи. В кейнсіанських теоріях наголошується, що причиною інфляційних процесів є надмірний попит відносно товарної пропозиції. Перевищення попиту над пропозицією Дж. Кейнс назвав «інфляційним розривом». При цьому чинники інфляції можуть бути як на стороні пропозиції, так і попиту. Дж. Кейнс доводив, що пропозиція грошей не може безпосередньо впливати на сукупний попит, оскільки зростання грошової пропозиції підвищує ліквідність в економіці, і рівень процентної ставки падає. Сукупний попит буде збільшуватись помірковано, оскільки зниження процентної ставки приведе до збільшення інвестиційних затрат [6, с. 116].

Теорія «інфляції витрат» виникла внаслідок подальшого розвитку кейнсіанської ідеї «негрошового» механізму інфляційного процесу. У 60-ті роки в США інфляція розвивалася при відсутності надмірного попиту і повної зайнятості, тобто всупереч теорії інфляційного розриву. Це дало підстави стверджувати, що в умовах високої монополізації виробництва і ролі профспілок на ринку праці підприємці можуть підвищувати ціни, а профспілки - заробітну плату, навіть при незмінності попиту. Подібна ініціатива виступає імпульсом інфляційного процесу. Вся відповідальність за інфляцію покладається на підприємців, котрі не хочуть поступатися своїми прибутками і підвищують ціни в міру зростання виробничих витрат. Прихильники цієї теорії з усіх виробничих витрат виділили заробітну плату, оскільки вона найбільш тісно пов'язана з інфляцією [6, с. 117].

По-іншому пояснюють причини інфляції представники монетаристської теорії. Монетаризм вже не просто включає проблеми інфляції до макроекономічної теорії, а вони стають її найважливішою складовою частиною. М. Фрідмен, засновник теорії монетаризму, розуміє під інфляцією стійке і безперервне зростання цін, викликане надмірною масою грошей по відношенню до валового внутрішнього продукту. Монетаристи стверджують, що саме зміни в грошовій масі є основним чинником формування економічного циклу та інфляції. Їх погляди на природу інфляції викладені у вислові М. Фрідмена: «Інфляція завжди і всюди є грошовим феноменом». Дане положення трактує пряму залежність зростання цін від збільшення грошової маси, і що причини інфляцій знаходяться у сфері обігу.

Проте, досвід країн, де відбувався інфляційний процес, свідчить, що позиція монетаристів в певній мірі є правильною відносно довгострокової перспективи, а також у тих випадках, коли зростання грошової маси сягає крупних масштабів. Однак в короткостроковій перспективі зв'язок між грошима та інфляцією залишається невизначеним. Грошова маса хоч і є головним чинником інфляції, але далеко не єдиним.

З середини 60-х років ХХ ст. в економічній теорії формується новий напрям у дослідженні інфляції як багатофакторного процесу, що відбувається в сфері грошового обігу та безпосередньо в суспільному виробництві. Представники сучасного монетаризму виходять з необхідності комплексного аналізу інфляції. Вони вважають, що найважливішою ознакою інфляційних процесів є тісне переплетення монетарних та загальноекономічних чинників зростання цін. Таким чином, незалежно від того, які причини є початковими імпульсами, будь-яке підвищення цін викликає необхідність підвищення обсягів грошової маси і навпаки. Інакше кажучи, збільшення грошової маси часто виступає вже не як причина зростання цін, а як його похідна. Але, незалежно від характеру дії тих чи інших чинників, інфляційне зростання цін завжди супроводжується збільшенням грошової маси. Спочатку воно відбувається в активному обігу за рахунок зменшення нагромаджень, а потім зростає загальна маса грошей в обігу за рахунок надмірної емісії. Переповнюються канали обігу грошовою масою і знецінюється грошова одиниця, що характеризує інфляцію в її класичному вигляді [7, с. 270].

Антиінфляційні рекомендації представників цієї теорії мають, як правило, комплексний характер і спрямовані на всі сфери економічних відносин, в яких діють чинники, що спричиняють інфляцію.

Все це підтверджує, що витоки інфляції, особливо в її найвищих формах, можуть бути не тільки суто в грошовій сфері, а й у сфері виробництва, а отже, й заходи щодо її подолання повинні бути комплексними, охоплювати всі складові елементи економічної системи.

Висновки до розділу 1

Інфляція є одним з основних індикаторів макроекономічної нестабільності. Вона, з одного боку, сигналізує про виникнення в економіці певних диспропорцій між попитом і пропозицією, з іншого -- її високий рівень справляє негативний вплив на економічний розвиток.

За своїм визначенням інфляція -- це зростання загального рівня цін в економіці, яке показує наскільки зросли ціни в даному періоді порівняно з попереднім. При цьому інфляційний період може мати різну часову визначеність: місяць, квартал, півріччя, рік. Оберненою стороною інфляції є зниження купівельної спроможності грошової одиниці.



Розділ 2. Динаміка інфляції в Україні та методи антиінфляційного впливу

2.1 Методи виміру інфляції, їх переваги та недоліки

Нині розрахунок інфляції набуває особливої важливості. Адже, по-перше, рівень інфляції суттєво зменшився у переважній більшості країн світу, починаючи з 80-х років минулого сторіччя. По-друге, дедалі більше держав установлюють кількісні показники інфляції визначальною ціллю монетарної політики власних центральних банків. Сукупність цих чинників підвищує важливість точного та правильного виміру інфляції.

Тому проблема визначення оптимальної міри інфляції для конкретної економіки стає визначальною для ефективного здійснення макроекономічної політики загалом, і для монетарної політики центрального банку зокрема. Але поняття інфляції є досить неоднозначним, а методи її вимірювання і тепер широко дебатуються в теоретичній літературі та залишаються такими ж і при практичному застосуванні статистичними інститутами всього світу

Інструментом вимірювання рівня інфляції є індекси цін. З їх допомогою визначаються темп зростання цін і темп приросту цін. Показником темпу зростання цін є самі індекси цін. Якщо індекс цін дорівнює 120%, то це означає, що ціни в економіці зросли в 1,2 рази. Тому індекс цін ще називають індексом інфляції [17, с. 139].

Найпоширенішим методом виміру інфляції є індекс споживчих цін, який розраховується стосовно базового періоду. Як приклад, можна ознайомитися з індексом інфляції споживчих цін в Україні за 2000-2010 рік (наступне питання цього розділу).

Але для різних цілей застосовують різні індекси оцінки рівня інфляції, а саме:

1. Індекс споживчих цін.

2. Індекс цін виробників - відбиває собівартість виробництва без обліку додаткової ціни дистрибуції й податків із продажів. Значення індексу цін виробників випереджає за часом дані індексу споживчих цін.

3. Індекс витрат на проживання - враховує баланс підвищення доходів і росту витрат.

4. Індекс ціни активів: акцій, нерухомості, ціни позикового капіталу та ін. Звичайно ціни на активи, ростуть швидше цін споживчих товарів і вартості грошей. Тому власники активів внаслідок інфляції тільки багатіють.

5. Дефлятор ВВП - розраховується як зміна в ціні на групи однакових товарів.

6. Паритет купівельної здатності національної валюти й зміна курсу валют.

7. Індекс Пааше - показує відношення поточних споживчих витрат до витрат на придбання такого ж асортиментного набору в цінах базисного періоду.

Немає єдності в тому, який саме ціновий індекс адекватний цілям монетарної політики. Наприклад, які ціни повинні бути у фокусі уваги центральних банків - споживчі, ціни виробників, ціни на фінансові активи та нерухомість або їх комбінації в певній пропорції, - чи слід використовувати дефлятор ВВП. Особливо це питання підлягає дискусії в економіках перехідного типу, зокрема в Україні, де вимірювання інфляційних процесів має не тільки економічний, а й політичний характер.

Вимірювання інфляції є процесом, за якого зміни цін окремих товарів та послуг об'єднують, щоб отримати міру змін загального рівня цін в економіці. Формалізуючи цей процес, можемо визначити, що агрегована інфляція у період t визначається за виразом:

?_t = (?p₁t, ?p₂t,...,?p_nt), (2)

де - функція, яка агрегує набір n- змін окремих товарів та послуг за період t.

Проблема вимірювання загального рівня цін розкладається на три ключові питання, які потребують вирішення:

Ш необхідно визначити, який саме набір індивідуальних товарів та послуг треба включити або в більш загальному сенсі - знайти сферу охоплення вимірювання;

Ш необхідно, щоб зміни індивідуальних компонент вимірюються найкращим чином;

Ш потрібно вибрати найкращий метод агрегації індивідуальних компонент з точки зору кращого вимірювання загального рівня цін.

Переважна більшість центральних банків використовує індекс споживчих цін. Водночас є й інші індикатори, що характеризують інфляцію в економіці. Для того, щоб визначити, яка концепція найприйнятніша як цільовий показник для монетарної політики центрального банку, треба розглянути аргументи «за» чи «проти» основних цінових індексів.

По-перше, репрезентативність або охват широти вимірювання цінової динаміки. З цієї точки зору, охват індексу цін виробників є достатньо вузьким і він сфокусований головним чином на ціновій динаміці виробничого сектору економіки. Тому індекс споживчих цін та дефлятор ВВП мають значно більший охват зміни цін в економіці і не обмежуються лише виробничою сферою як індекс цін виробників. З іншого боку, обсяги імпорту мають негативну вагу в дефляторі ВВП, тобто зростання цін на імпорт зменшує дефлятор ВВП, тому і дефлятор ВВП у цьому сенсі не є задовільною мірою інфляції. Більше того, у процесі глобалізації та розширення міжнародної торгівлі частка імпорту у споживанні населення має тенденцію до зростання, тому виключення цін імпорту як складової загальної інфляції не є припустимим, якщо використовувати дефлятор ВВП як цільовий показник монетарної політики.

По-друге, концепція обчислювання номінального та реального ВВП з необхідними коригуваннями малозрозуміла громадськості і тому в разі використання дефлятора ВВП як цільового показника центральні банки могли б втратити певний кредит довіри до монетарної політики. З іншого боку, індекс споживчих цін віддзеркалює зміну купівельної спроможності національної грошової одиниці щодо стандартного споживчого кошика товарів та послуг для середньостатистичного громадянина даної країни, а не більш абстрактної зміни ціни всіх доданих вартостей, вироблених у даній країні, які визначають дефлятор ВВП [7, с. 290].

По-третє, центральні банки, у разі використання дефлятора ВВП як цільового показника втрачали б оперативність у прийнятті рішень. Як правило, індекс споживчих цін розраховується на місячній основі і не коригується в наступні періоди, у той час як у переважній кількості країн дефлятор ВВП у кінцевому значенні обчислюється на квартальних даних з великим лагом (до 3х місяців, тобто дефлятор першого кварталу стає відомим на початку третього), та потім коригується кілька разів відповідно до уточнень ВВП [7, с. 291].

Тому і уряди, і центральні банки усіх країн світу для розробки макроекономічної політики, а також для вимірювання змін купівельної спроможності населення використовують саме індекс споживчих цін.

Показником темпу приросту цін є темп інфляції, який можна обчислити за двома методами [17, с. 139].

Перший метод -- на основі індексу цін базового періоду. За цим методом індекс цін базового періоду приймається за 100%, а темп інфляції в даному періоді обчислюється як різниця між індексом цін поточного періоду та індексом цін базового періоду:

, (3)

де -- темп інфляції даного періоду; -- індекс цін даного періоду.

Другий метод -- на основі індексів цін попереднього періоду, який не є базовим. За цим методом інфляція показує процент приросту цін у даному періоді порівняно з попереднім періодом. Звідси темп інфляції визначається за формулою

, (4)

де -- індекс цін попереднього періоду порівняно з поточним періодом.

Для сучасної економіки типовим явищем є постійне зростання цін, тобто інфляція є супутником економіки. Проте економіка не завжди є інфляційною. В окремих випадках ціни знижуються. Цей процес називається дефляцією, рівень її визначається за такими самими методами, що й рівень інфляції [формули (3) і (4)].

2.2 Динаміка індексів цін в Україні 2000-2011 рр.

Індекс споживчих цін (індекс інфляції) є показником зміни у часі цін і тарифів на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання. Розрахунок індексу споживчих цін проводиться на базі даних про зміни цін, одержаних шляхом щомісячної реєстрації цін і тарифів на споживчому ринку, та даних про структуру споживчих і грошових витрат всього населення, отриманих за даними вибіркового обстеження умов життя домогосподарств [18, с. 73].

Індекс цін виробників промислової продукції є показником зміни у часі цін у сфері промислового виробництва. Розраховується щомісячно на основі цін на промислову продукцію за вибірковим колом підприємств. Базою зважування є дані щодо обсягу реалізованої промислової продукції у вартісному виразі (таблиця 1).



Таблиця 1

Порівняння динаміки індексів споживчих цін та цін виробників

	2000	2001	2002	2003	2004	2005	2006	2007	2008
Індекс споживчих цін	128,2	112,0	100,8	105,2	109,0	113,5	109,1	112,8	125,2
Індекс цін виробників промислової продукції	120,8	108,7	103,0	107,6	120,5	116,7	109,6	119,5	135,5

Джерело: [18, с. 74]

З цієї таблиці відразу стає зрозумілим, що індекс цін зростав майже щорічно. Це особливо помітно у 2008 році, коли українська економіка відчула на собі вплив світової фінансово-економічної кризи.

Індекси споживчих цін та цін виробників промислової продукції (ІЦВ) у грудні 2010 року становили 100,8% і 100,9%, за рік у цілому - 109,1% і 118,7% відповідно (рис. 1, рис. 2) [9, с. 1].

З рис. 1 можна побачити, що індекс споживчих цін заходиться у постійній динаміці. тобто є періоди, коли він зростає, в інші періоди - зменшується. Проте, якщо порівняти значення цього індексу за рік в цілому у 2010 році з аналогічним значенням у 2008 році, можна дійти висновку, що наслідки кризи для України стає менш відчутними, бо цей індекс зменшився.

Рис. 1 Індекс споживчих цін у 2009-2010 роках. Джерело: [9, с. 1]

Рис. 2 Індекс цін виробників промислової продукції у 2009-2010 роках. Джерело: [9, с. 1]

Аналогічна ситуація відбувається з індексом цін виробників. Можна сказати про те, що цей індекс також постійно змінюється (як у сторону збільшення. так і навпаки), але порівняно із 2008 роком він є значно меншим.

Індекси споживчих цін та цін виробників промислової продукції у квітні 2011 року становили 101,3% і 103,4%, з початку року - 104,7% і 112,1% відповідно [10, с. 1].

Ціни на продукцію добувної промисловості у квітні підвищилися на 2,2%. У добуванні корисних копалин, крім паливно-енергетичних, ціни зросли на 3,7%, при цьому продукція підприємств з видобутку металевих руд подорожчала на 4,0%. У добуванні паливно-енергетичних корисних копалин зростання цін становило 0,5%, у т.ч. на підприємствах з видобутку нафти - 16,7% [10, с. 3].

У переробній промисловості підвищення цін становило 2,2%. Найбільше зростання (на 6,2% та 6,1%) спостерігалося у виробництві транспортних засобів та устаткування, коксу та продуктів нафтоперероблення; на 2,5-1,6% - в обробленні деревини, виробів з неї (крім меблів), виробництві іншої неметалевої мінеральної продукції, електричного, електронного та оптичного устаткування, металургійному виробництві та виробництві готових металевих виробів.

У виробництві харчових продуктів та напоїв продукція подорожчала на 1,2%, у т.ч. у виробництві борошномельно-круп'яних продуктів - на 3,4%, м'яса і м'ясопродуктів - 3,1%, напоїв - 2,4%, хліба і хлібобулочних виробів - 1,4%, цукру - 1,3%. Разом з цим у виробництві молочних продуктів відбулося здешевлення продукції на 2,1% [10, с. 4].

У виробництві та розподіленні електроенергії, газу та води тарифи підвищилися на 7,9%, при цьому тарифи на електроенергію зросли на 8,9%, теплоенергію - на 0,2%.

2.3 Порівняння рівнів інфляції в Україні та інших країнах

У 2009 році, коли країни пережили глибокий економічний спад, темпи інфляції різко знизилися (рис. 3). Проте в 2010 році в деяких країнах знов відновилося зростання цін, що пояснювалося трьома головними причинами.

В результаті несприятливих погодних умов влітку загинула значна частина урожаю пшениці в Казахстані, Росії і Україні. Заборона на експорт з Росії і експортні обмеження в Україні, введені у відповідь на зростання цін на пшеницю на місцевому ринку, привели за період з початку червня по середину серпня 2010 року до дорожчання пшениці на світовому ринку на 70%, що стало причиною зростання цін у всьому регіоні [8, с. 36].

В рамках бюджетної консолідації багато країн південно-східної і Центральної Європи і держави Балтії різко підвищили податки на додану вартість або акцизи на тютюнову і алкогольну продукцію (Білорусь, Угорщина, Латвія, Молдова, Румунія і Хорватія). У Туреччині підвищенню темпів інфляції сприяло закінчення терміну дії понижених акцизних зборів, введених в рамках заходів стимулювання.

Підвищення цін на енергоносії в світі, коректування регульованих цін і закриття Ігналінської АЕС в Литві привели до різкого підвищення цін на електроенергію і (або) газ для домогосподарств в країнах -- чистих імпортерах енергоресурсів (Албанії, Вірменії, державах Балтії, Білорусі, Болгарії, БЮР Македонія, Киргизькій Республіці і Сербії) [8, с. 37].

Рис. 3 Інфляція у різних країнах (у відсотках). Джерело: [8, с. 37]

Базова інфляція розраховується як загальна інфляція без врахування зміни цін на продовольчі і енергетичні продукти. У більшості випадків рівень базової інфляції продовжував знижуватися (рис. 4), що свідчить про те, що більшість недавніх сплесків інфляції можуть носити одноразовий характер. Помітним виключенням є Туреччина та Україна, де незалежно від прискорення процесу пожвавлення показник базової інфляції зберігається на високому рівні.

Ще до того як серйозні проблеми на ринку державних кредитів країн Єврозони змусили звернути підвищену увагу на ризики високого державного дефіциту, багато країн з перехідною економікою затвердили пакети заходів бюджетної консолідації. Після значного скорочення припливу фінансових ресурсів і збоїв в доступі до ринків капіталу, обумовлених кризою, багато країн передбачили в бюджетах на 2010 рік міри по консолідації бюджетного дефіциту на рівні 0,5-5,0% ВВП, причому особливо значного скорочення намагалися досягти держави Балтії і Чорногорія (рис. 5).

Рис. 4 Рівень базової інфляції. Джерело: [8, с. 37]

інфляція економіка країна перехідний

Навпаки, постачальники сировини, в яких у докризовий період бюджет був профіцитним (Азербайджан, Казахстан і Росія), і великі ринки. що розвиваються (Польща, Словаччина і Туреччина) здійснювали в 2009 і 2010 роках комплекс заходів бюджетного стимулювання, які, як очікується, в наступні декілька років будуть поступово згорнуті [8, с. 33].

Посилювання бюджетної політики частково компенсувалося застосуванням стимулюючих заходів грошово-кредитної політики. У більшості країн, за небагатьма виключеннями, рівень базової процентної ставки -- головний інструмент проведення грошово-кредитної політики, -- що різко знизився в період з середини 2008 року по середину 2009 років, або ще більше знизився, або залишався незмінним. Вірменія, Грузія, Киргизька Республіка, Монголія, Сербія і Туреччина почали поступово підвищувати процентні ставки або з побоювань інфляції, або для послаблення тиску на обмінний курс національної валюти, а деякі центральні банки (особливо в Угорщині і Польщі) заявили про те, що очікують підвищення рівня базової процентної ставки [8, с. 33-37].

Рис. 5 Міра бюджетної консолідації, 2010 рік. Джерело: [8, с. 37]

У четвертому кварталі 2008 року і першому кварталі 2009 року сталося різке зниження курсів національної валюти у всіх країнах регіону Європейського банку реконструкції і розвитку, де існує хоч скільки-небудь гнучкий валютний режим (у країнах з фіксованим валютним курсом і офіційною прив'язкою до будь-якої іноземної валюті курси національних валют залишилися незмінними). У великих країнах з ринковою економікою (Угорщині, Польщі, Росії, Румунії, Туреччині і Чехії), що розвивається, і в деяких державах Кавказу обмінні курси національних валют згодом знов підвищилися, хоча і залишилися нижчими докризового рівня серпня 2008 року. Навпаки, в невеликих країнах і Україні тиск на курс національної валюти зберігається, особливо після потрясінь на західноєвропейському ринку державного боргу навесні 2010 року [8, с. 36].

Висновки до розділу 2

Аналізуючи заходи подолання кризи, можна підсумувати, що для нормального механізму взаємодії всіх економічних агентів і забезпечення нормального функціонування економіки країни необхідною є стабільності грошової одиниці. Потрібно оптимізувати грошово-кредитну політику. Передусім необхідно запровадити на певний період дію валютного коридору, це надасть чіткий сигнал усім економічним агентам про тверді наміри центрального банку обмежити діапазон змін обмінного курсу. Заявивши чітку позицію про незмінність головного орієнтира монетарної політики, спрямованої на підтримання валютного курсу на стабільному рівні, необхідно забезпечити збільшення пропозиції іноземної валюти на внутрішньому валютному ринку і скорочення попиту на неї.

Потрібно наголосити, що саме інструменти грошово-кредитної політики як економічної, так і адміністративної дії мають забезпечувати найбільший вплив на ситуацію. Фінансовий сектор повинен розглядатися як єдиний об'єкт регулювання і він потребує тісної координації дій грошово-кредитної політики НБУ і фіскальної політики країни. Тільки у злагоджених відносинах можна швидко подолати негативні кризові тенденції.



Розділ 3. Перспективи покращення регулювання інфляції в Україні

3.1 Антиінфляційна політика в умовах перехідної економіки

Дуже важливим інструментом у боротьбі з інфляцією є макроекономічна політика (фіскальна і монетарна), які повинні діяти узгоджено для досягнення поставлених цілей. Щодо країн з перехідною економікою, то вони обрали режим таргетування інфляції, як найдієвіший елемент монетарної політики, для подолання єдиної, наперед встановленої мети, інфляції.

Насамперед варто зазначити, що основою економічного зростання є не інфляція, а додаткова грошова емісія, яка створює постійне перевищення попиту над пропозицією, а отже стимулює виробництво. Тобто інфляція не завжди є негативним явищем, оскільки стимулює економічне зростання. Нобелівські лауреати Г. Саймон та Д. Канеман вважають, що існування "природної" або структурної інфляції, не пов'язаної із грошовою масою, можливе [3, с. 126]. Б. Кваснюк вказував на те, що стале економічне зростання відбувається за річних темпів інфляції 40 % і місячних - 2,8 % [16, с. 99].

Макроекономічна політика держави значною мірою залежить від стабільності банківської системи. Етапи становлення банківської системи в України:

· перший етап (1988-1992 рр.) неконтрольованого зростання кількості банківських установ;

· другий етап (1993-1994 рр.) масового погіршення фінансового стану комерційних банків, і втрата довіри до них з боку клієнтів;

· третій етап (1995-2001 рр.) упорядкування діяльності банківських установ, який тривав до моменту прийняття Закону України «Про банки і банківську діяльність». Також період характеризувався початком реєстрації банків з іноземними інвестиціями. НБУ почав приймати рішення, які базувалися на світовому досвіді;

· четвертий етап (2001-2008 рр.) характеризувався покращенням економічної ситуації в країні, зростанням довіри до банків;

· п'ятий етап (2008-2010 рр.) розпочався під впливом світової фінансової кризи, яка вразила і українські банки та похитнула довіру до них у суспільства, набуту у попередні роки [12, с. 13-14].

Сутність стратегії інфляційного таргетування полягає у досягненні стабільної та низької інфляції у довгостроковому періоді. Такий режим фокусує увагу тих, хто здійснює макроекономічну політику взагалі та монетарну політику зокрема, передусім на перспективний стабільний розвиток економіки завдяки низькій і передбачуваній інфляції, а вже потім - на вирішення поточних проблем економічного зростання.

У сучасних умовах саме таргетування інфляції для України є найефективнішим режимом монетарної політики, оскільки:

ь на відміну від монетарного таргетування, таргетування інфляції не потребує чіткого та стабільного зв'язку між грошами та інфляцією;

ь на відміну від прив'язки обмінного курсу, таргетування інфляції потребує від центрального банку зосередитися на досягненні внутрішньої стабільності економіки та відведенні небезпек, які їй загрожують;

ь однією з ключових переваг таргетування інфляції є його прозорість і можливість легкого розуміння громадськістю головної мети монетарної політики [3, с. 127].

Таргетування інфляції поєднує два аспекти, які є дуже важливими для здійснення успішної монетарної політики:

1) таргетування інфляції стимулює позитивні зміни у здійсненні монетарної політики, які охоплюють зростання незалежності центральних банків, підвищення підзвітності та прогнозованості, розбудову системи аналізу і прогнозування для підтримки процесу прийняття рішень;

2) надання надійного середньо термінового якоря для інфляційних очікувань і водночас достатня гнучкість політики для відповіді на короткотермінові шоки без ризику втрати довіри для монетарного режиму [3, с. 127].

У НБУ вже розроблено систему економічного аналізу та прогнозування для підтримки переходу від режиму прив'язки обмінного курсу до інфляційного таргетування. Завдання підтримки сталого довготермінового економічного зростання для НБУ полягає у створенні та підтримці стабільного макроекономічного середовища, що асоціюється із ціновою стабільністю. Для досягнення стабільного зростання цінова стабільність є ключовою умовою внаслідок економічних і соціальних втрат від інфляції.

У країнах з таргетування інфляції макроекономічна ситуація характеризується нижчою та стабільнішою інфляцією, стабільним економічним зростанням і нижчою вразливістю до зовнішніх шоків. НБУ має зосередитися за допомогою таргетування інфляції не на стимулюванні поточного зростання, а на створенні макроекономічних засад для підвищення темпів зростання у довготерміновому періоді [4, с. 119-125].

У більшості випадків у розвинутих країнах, які використовують таргетування інфляції, відхилення від таргету становлять менше 1%. У країнах з перехідною економікою у 41% випадків відхилення від таргету становлять ±1%, а у 36% випадків - понад 2%. Найкращі ж результати демонструють США і Чилі. У країнах, де частіше надається громадськості інформація щодо макроекономічної політики, таргети досягаються рідше, тому надто висока відкритість також не бажана.

Загалом, держави з таргетуванням інфляції є відкритими малими економіками, і є дуже чуттєвими до світових економічних зрушень. Країни, які не використовують цей метод контролю за рівнем інфляції, є здебільшого великими закритими економіками.

Головними ж передумовами запровадження таргетування інфляції є: інституційна (низький державний борг, незалежний центральний банк), фінансова (банківська), економічна (рівень доларизації), технічна (система передбачень) системи [3, с. 128].

Сучасний стан світової економіки визначається наслідками економічної кризи. У період фінансової кризи істотно постраждала світова торгівля. Скоротився обсяг експорту та імпорту. Україна через швидко зростаючий зовнішній борг стала залежною від доступності зовнішніх джерел кредитування. Через глобальні дисбаланси знижується інвестиційна активність.

Детально варіанти глобального економічного устрою розглянуто у звіті Світового економічного форуму «Майбутнє світової фінансової системи. Короткостроковий прогноз і довгострокові сценарії», документі МВФ «Звіт про глобальну фінансову стабільність. Управління майбутніми фінансовими викликами» та звіті МВФ «Перспективи світового економічного розвитку. Підтримка відновлення». Враховуючи зміни у світовій економіці, розрізняють чотири сценарії розвитку світової економіки: «фінансовий регіоналізм», «відновлений західноцентризм», «фрагментований протекціонізм», «перебалансований мультилатералізм". Варто коротко розглянути їхній вплив на економіку України [3, с. 129].

Суть першого сценарію - «фінансового регіоналізму» передбачає, що світова економіка буде складатися з трьох блоків на чолі із США, ЄС і Китаєм, які здійснюють торгівлю і фінансову політику. За розвитку такого сценарію Україна втрачає важелі впливу на міжнародну фінансову систему, істотно обмежуються можливості розвитку конкурентоспроможних виробництв, зокрема через низький зовнішній попит.

Другий сценарій - «відновлений західноцентризм» передбачає, що країни з розвиненою економікою запроваджують корпоративну реструктуризацію, відновлюють продуктивність і стимулюють міжнародну торгівлю. Розвиток такого сценарію негативно вплине на Україну, оскільки зацікавленість інвесторів зміниться у бік нових, східних ринкових економік.

Якщо діяти буде третій сценарій - «фрагментований протекціонізм», то у світі будуть панувати розмежованість, суворий контроль, а між країнами виникатимуть конфлікти, велику загрозу стабільності становитимуть внутрішні заворушення та природні катастрофи. Третій сценарій є найбільш невигідним для України, оскільки Україна як відносно відкрита економіка, втратить значні можливості для розвитку експортно-орієнтованих виробництв, а через невигідні умови фінансування зросте зовнішня заборгованість [3, с. 129].

За четвертого сценарію - «перебалансованого мультилатералізму» буде запроваджено ефективне управління ризиками до 2020 р. з метою забезпечення зростання; задля досягнення спільних цілей буде налагоджено міжнародну співпрацю; світова економіка зростатиме в середньому на 3,6%; стабільно зростатимуть ринкові економіки. У разі розвитку таких подій Україна може виграти завдяки розширенню світового попиту, ефективнішому функціонуванню ринків капіталу та потенційній можливості брати участь у формуванні глобальних стратегій розвитку.

Світова криза засвідчила високий рівень залежності економіки України від зовнішньоекономічної кон'юнктури. Одним із завдань монетарної і валютної політики НБУ є адаптація до несприятливих зовнішніх умов. У період кризи центральні банки країн вживають заходів щодо відновлення ліквідності банків через збільшення грошової маси. Але такі дії в Україні можуть призвести до знецінення гривні і зростання інфляції [2, с. 3-9].

3.2 Трансмісійний механізм грошово-кредитної політики. Можливість використання досвіду країн Європейського союзу в Україні

Важливою умовою переходу України до режиму інфляційного таргетування є наявність у Центрального банку чіткого бачення, як впливає на реальний сектор економіки грошово-кредитна політика. Завдяки цьому можна визначити, який інструментарій доцільніше застосувати в тій чи іншій ситуації, з яким часовим проміжком заходи Центрального банку позначаються на макроекономічних показниках, і наскільки вони будуть ефективними.

У країнах, що розвиваються, вплив монетарної політики на економіку характеризується більшою невизначеністю, що пов'язано із перманентними інституційними та структурними змінами. В умовах сьогодення, коли необхідно одночасно вирішувати досить складні і певною мірою суперечливі проблеми, такі як стримування інфляції, збільшення обсягів виробництва, зменшення рівня безробіття, розуміння дії трансмісійного механізму монетарної політики, аналіз факторів, які знижують його ефективність, в Україні є досить важливим як з теоретичного, так і з практичного погляду.

Термін «трансмісійний механізм» ввів у лексикон економічної науки Дж. М. Кейнс. Під цим поняттям учений розумів систему змінних, через яку пропозиція грошей впливає на економічну активність [13, с. 205]. За визначенням Європейського центрального банку, трансмісійний механізм - процес, за допомогою якого зміни параметрів інструментів грошово-кредитної політики зумовлюють бажані зміни рівня інфляції та ВВП [15].

Стельмах В.С. визначає трансмісійний механізм як відносини з приводу передачі змін у використанні інструментарію грошово-кредитної політики центрального банку на фінансову кон'юнктуру (фінансова сфера економіки) і надалі - на макроекономічні змінні, які відображають стан розвитку реального сектору економіки через складну сукупність каналів (ланцюгів проміжних змінних) та зв'язків прямої й зворотної дії [19, c. 205].

Аналіз існуючих визначень передавального механізму дає змогу стверджувати, що трансмісійний механізм - це сукупність каналів, за якими монетарні імпульси, що генеруються центральним банком, впливають на основні макроекономічні змінні (ВВП, зайнятість, інфляцію).

Трансмісійний механізм відображає характер взаємозв'язку фінансового і реального секторів, дає змогу виявити найбільш дієві важелі впливу органів грошово-кредитного регулювання на економіку країни.

У процесі монетарної трансмісії імпульси від Центрального банку до реального сектору економіки проходять не миттєво, а з певним часовим лагом та зворотними ефектами. Центральний банк, використовуючи свої інструменти, зокрема встановлюючи обов'язкові нормативи для комерційних банків, впливає на пропозицію грошей, що зумовлює зміну ринкових відсоткових ставок, валютного курсу, умов кредитування тощо. У свою чергу, ці зміни впливають на фінансовий ринок країни, а через нього - на прийняття економічними агентами рішень щодо виробництва, заощаджень, споживання, інвестицій та, в остаточному підсумку, на обсяг ВВП. Механізм трансмісії схематично представлений на рис. 6.