Інфляція та антиінфляційна політика України

По-четверте, ослаблення впливу зовнішніх чинників. Завдання полягає в зменшенні інфляційної дії на економіку переливів іноземного капіталу у вигляді короткострокових кредитів і позик уряду за кордоном для фінансування бюджетного дефіциту.

Короткострокова спрямована на тимчасове зниження темпів інфляції. Вдалий результат можливий у разі розширення сукупної пропозиції без збільшення сукупного попиту. У цих цілях держава надає пільги підприємствам, що випускають додатково до основного виробництва побічні товари і послуги. Воно може приватизувати частину своєї власності і таким чином збільшити надходження до державного бюджету і полегшити вирішення проблеми його дефіциту, а також знизити його інфляційний попит за рахунок продажу великої кількості акцій нових приватних підприємств.

З точки зору інтересів суспільства, боротьба з інфляцією може привести до значних втрат в народному господарстві. По деяких підрахунках, для зниження інфляції на 1% безробіття має бути протягом року на 2% вище за свій природний рівень, при цьому реальний Валовий Національний Продукт (ВНП) зменшується на 4% в порівнянні з потенційним. Для США, наприклад, таке зменшення ВНП в 1985 році оцінювалося в 160 млрд. доларів.

Негативні соціальні і економічні наслідки інфляції вимушують уряди різних країн проводити певну економічну політику. Значна увага завжди приділялася державою регулюванню грошової маси. Антиінфляційна політика налічує багатий асортимент самих різних грошово-кредитних, бюджетних мерів, податкових заходів, програм стабілізації і дій з регулювання і розподілу доходів.

Оцінюючи характер антиінфляційної політики, можна виділити в ній три загальних підходу. В рамках першого (пропонованого прихильниками сучасного кейнсіанство) передбачається активна бюджетна політика - маневрування державними витратами і податками в цілях дії на платоспроможний попит: держава обмежує свої витрати і підвищує податки. В результаті скорочується попит, знижуються темпи інфляції. Проте одночасно може відбутися спад інвестицій і виробництва, що може привести до застою і навіть до явищ, зворотних спочатку поставленим цілям, розвинутися безробіття.

Бюджетна політика проводиться і для розширення попиту в умовах спаду. При недостатньому попиті здійснюються програми державних капіталовкладень і інших витрат (навіть в умовах значного бюджетного дефіциту), знижуються податки. Вважається, що таким чином розширюється попит на споживчі товари і послуги. Проте стимулювання попиту бюджетними коштами, як показав досвід багатьох країн в 60-х і 70-х роки, може підсилювати інфляцію. До того ж великі бюджетні дефіцити обмежують урядові можливості маневрувати податками і витратами [1, с. 645].

Другий підхід рекомендується авторами-прихильниками монетаризму в економічній теорії. На перший план висувається грошово-кредитне регулювання, побічно і що гнучко впливає на економічну ситуацію.

Цей вид регулювання проводиться непідконтрольним уряду Центральним банком, який визначає емісію, змінює кількість грошей в зверненні і ставки позикового відсотка. Прихильники цього підходу вважають, що держава повинна проводити антиінфляційні заходи для обмеження платоспроможного попиту, оскільки стимулювання економічного зростання і штучна підтримка зайнятості шляхом зниження природного рівня безробіття веде до втрати контролю над інфляцією [10, с. 432].

Намагаючись приборкати інфляцію, що вийшла з-під контролю, уряди багатьох країн, починаючи з 60-х років, проводили так звану політику цін і доходів, головне завдання якої по суті зводиться до обмеження заробітної плати - третій метод. Оскільки ця політика означає адміністративну, а не ринкову стратегію боротьби з інфляцією, вона не завжди досягає оголошеної мети.

Великий досвід проведення антиінфляційних заходів в західних країнах показує доцільність поєднання довготривалої і короткострокової політики.

Довготривала політика включає, по-перше, завдання погасити інфляційні очікування населення, які нагнітають поточний попит.

По-друге, заходи по скороченню бюджетного дефіциту за рахунок підвищення податків і зниження витрат держави.

По-третє, заходи в області грошового звернення, зокрема встановлення жорстких лімітів на щорічний приріст грошової маси, що дозволяє контролювати рівень інфляції.

По-четверте, ослаблення впливу зовнішніх чинників. Завдання полягає в зменшенні інфляційної дії на економіку переливів іноземного капіталу у вигляді короткострокових кредитів і позик уряду за кордоном для фінансування бюджетного дефіциту.

Короткострокова направлена на тимчасове зниження темпів інфляції. Тут успішний результат можливий у разі розширення сукупної пропозиції без збільшення сукупного попиту. У цих цілях держава надає пільги підприємствам, що випускають додатково до основного виробництва побічні товари і послуги. Воно може приватизувати частину своїй власності і таким чином збільшити надходження в державний бюджет і полегшити вирішення проблеми його дефіциту, а також знизити його інфляційний попит за рахунок продажу великої кількості акцій нових приватних підприємств.

З погляду інтересів суспільства, боротьба з інфляцією може привести до значним втратам в народному господарстві. По деяких підрахунках, для зниження інфляції на 1% безробіття повинне бути протягом року на 2% вище свого природного рівня, при цьому реальний Валовий Національний Продукт(ВНП) зменшується на 4% в порівнянні з потенційним. Для США, наприклад таке зменшення ВНП в 1985 році оцінювалося в 160 млрд. доларів [6, с.438].

Післявоєнна інфляція в США, як і в інших капіталістичних країнах викликана новою гонкою озброєнь і мілітаризацією економіки. Зростання грошової маси в США значно випереджало зріст виробництва і товарообігу і мало інфляційний характер. З 1960 по 1967 рр. готівкова грошова маса збільшилася на 44%, а роздрібний товарообіг в реальному виразі - тільки на 26%. У 1969-1970 рр. мав місце кризисний спад промислового виробництва США, але грошова маса продовжувала зростати. Так, в березні 1971 р. спільний індекс промислової продукції США був майже на 5% нижче за рівень 1969 р., та загальна маса грошей в обігу зросла з березня 1969 р. по березень 1971 р. на 11%. З березня 1971 р. по березень 1972 р. грошова маса знову зросла на 11%, а промислова продукція - лише на 4%. Внаслідок інфляції і тиску монополій рівень цін в США систематично зростав, а купівельна сила долара падала. Впродовж післявоєнного періоду, з 1945. по 1972 рр., спільний індекс споживчих цін підвищився більш ніж удвічі, причому тільки за 1963-1972 рр. його зростання склало 37% [17 з 85].

Особливістю післявоєнної інфляції в США в порівнянні з низкою інших капіталістичних країн з'явилося те, що знецінення долара по відношенню до товарів тривалий час не супроводжувалося зниженням його офіційного золотого вмісту, який до кінця 1971 р. залишався на рівні, встановленому ще в 1934 р.

Активні антиінфляційні заходи, прийняті адміністрацією Р. Рейгана в 1981 р., сприяли зниженню її рівня. У їх основу була покладена монетаристска концепція регулювання економіки. У числі цих заходів перш за все назвемо підвищення відсоткових ставок, обмеження грошової емісії, скорочення бюджетного дефіциту за рахунок зменшення державних витрат, зменшення пасиву платіжного балансу, зниження податків з юридичних і фізичних осіб і зменшення військових витрат внаслідок підписання низки угод з СРСР про скорочення ракетно-ядерних озброєнь.

Період після Другої світової війни у Великобританії характеризується вищими темпами інфляції, чим в інших промислово розвинених країнах.

У 1951-1960 рр. роздрібні ціни зростали в середньому на 4,1% в рік; у 1971-1980 рр. - на 13,3%; у 1981-1986 рр. - на 7,5%. Причини інфляції в Великобританії кореняться і у сфері виробництва, і у сфері звертання. Одним з основних був бюджетний дефіцит, який супроводжувався зростанням державного боргу. Заборгованість тільки центрального уряду в 1986 р. складала 47% ВНП.

Для боротьби з інфляцією Банк Англії застосовував різноманітні інструменти.

До кінця 70-х рр. в основному здійснювався неокейнсианский підхід до грошово-кредитного регулювання. Використовувалися три методи грошово-кредитної політики: маневрування відсотковою ставкою Банку Англії; зміна норм «спеціальних депозитів», тобто депонування комерційними банками частки коштів, залучених на депозити, на спец рахунку в Банці Англії; застосування прямих селективних методів контролю за банківськими позиками, що видаються приватному сектору. З 1976 р. спостерігалося посилення впливу на грошово-кредитну політику неокласичних і особливо монетаристических концепцій. У монетарної політики акцент спочатку був зроблений на таргетировании показників грошової маси. Проте на початок 90-х рр. уряд переконався в тому, що контроль під її наглядом здійснювати надзвичайно важко. Інструментом боротьби з інфляцією був вибраний змінний курс фунта, який був прив'язаний до стабільної німецької марки.

Така політика тривала до вересня 1992 р., коли Великобританія вийшла з механізму змінних курсів Європейської валютної системи. Відтоді ключовим елементом антиінфляційної політики стала зміна короткострокових відсоткових ставок.

Рівень інфляції в Англії за 1998-2001 роки тримається на невисокому рівні, а це означає що уряд країни підібрав найбільш оптимальну антиінфляційну політику.

Післявоєнна інфляція у Франції була тісно пов'язана з хронічним бюджетним дефіцитом, який обумовлений крупними військовими витратами, а також витратами, пов'язаними з державним регулюванням економіки і здійсненням «політики зросту». Після Другої світової війни неодноразово здійснювалися девальвації франка; дві останні девальвації були проведені в грудні 1958 р. і в серпні 1969 р. Девальвація 1958 р. Зіграла певну роль в посиленні експорту французьких товарів на світовий ринок. Золотовалютні резерви Франції значно зросли: з 1050 млн. дол. Наприкінці 1958 р. до 6994 млн. дол. наприкінці 1967 р. Проте внутрішній процес інфляції тривав, що знайшло вираження в систематичному підвищенні товарних цін . Так, з 1962 р. по серпень 1971 р. індекс роздрібних цін піднявся на 55%.

У зв'язку з цим уряд Франції у вересні 1963 р. проголосив «план стабілізації», що включав блокування роздрібних цін і заробітної плати, низку заходів кредитної рестрикції (обмеження банківських кредитів підприємствам і споживчого кредиту, підвищення облікової ставки Банку Франції в листопаді 1963 р. з 3,5 до 4%), а також заходи по скороченню бюджетного дефіциту шляхом значного збільшення податків. Але реальної стабілізації франка не сталося: військові витрати і грошова маса продовжували збільшуватися, а купівельна сила франка падати. Тоді у вересні 1969 р. уряд Франції опублікував «план оздоровлення», що передбачає скорочення внутрішнього споживання, зменшення бюджетного дефіциту і зростання експорту. Були знову застосовані заходи кредитної рестрикції (облікова ставка Банку Франції була піднята в 1969 р. з 6 до 8%; обмежений банківський і споживчий кредит), а для скорочення бюджетного дефіциту підвищені податки.

3.2 Напрямки антиінфляційної політики України

Нинішню антиінфляційну політику держави треба направити на:

- Створення умов для підприємств, що займаються виробництвом оскільки успішна діяльність підприємства є заставою зниження рівня безробіття в країні, і збільшення ВВП.

- Розробку всіх можливостей по поліпшенню податкової системи в Україні, "м'якші" податки дозволять підприємцям відмовитися від так званої чорної каси.

- Жорсткий контроль за дотриманням антимонопольного законодавства України, з метою недопущення збільшення цін на монопольні продукти (газ, сировина, паливо і ін.).

Постійне збільшення заробітної плати що працює на державних підприємствах, підвищення рівня мінімальної заробітної плати і пенсій.

Контроль за заходами щодо імпорту і експорту продукції з метою недопущення демпінгових цін імпортерів і завищених цін експорту; контроль за курсом валют.

Основою антиінфляційної програми треба зробити приборкання інфляційних очікувань, які здебільшого формувалися за адаптивним принципом і значною мірою корелювали з динамікою валютного курсу української гривні. Це полегшувало завдання антиінфляційної політики, бо достатньо було стабілізувати валютний курс.

Саме тому за умов керованості інфляційними процесами стосовно умов України доцільно надавати підтримку виробництву. Адже саме у виробництві створюються умови для товарного забезпечення грошей і реально ліквідувати тим самим інфляційні чинники. Припустимо, що сальдо платіжного балансу позитивне, тобто в даній країні має місце чистий приплив капіталів з-за кордону. Останнє, далі, поділяється на два основні потоки. Деякі капітали проникають у банківську систему, частково переводяться в національну валюту і, перетворюючись, припустимо, у короткострокові кредити, набувають ліквідної форми, поповнюють запас грошей в економіці. Інший потік капіталів приймає уряд, який бере позики за кордоном, даючи свої боргові зобов'язання. І в тому, і в іншому випадку інфляційні ефекти очевидні. І їх можна зняти, коли на виручку прийде національний центральний банк. У зазначених ситуаціях йому доведеться суттєво розширити обсяг продажу державних цінних паперів для того, щоб зменшити збільшену грошову масу, переправити певну її частину в централізовані резерви.

Особливе місце в антиінфляційній діяльності займає державне регулювання валютного курсу. Первісне співвідношення валют різних країн залежить від співвідношення цін на товари, які надходять в обмін. Курс валюти в принципі має бути таким, щоб продавцеві товару було байдуже, за яку валюту його продавати. Наприклад, якщо ціна тонни пшениці на ринку однієї держави становить 100 дол., а на ринку іншої - 100 тис. грн., то курс останнього щодо цього товару становитиме 1000 грн. за дол.

Світова практика знає цілий арсенал боротьби з інфляцією. Справа полягає лише в тому, щоб уміло його використати. Цей арсенал з певною умовністю можна поділити на дві частини. Відома антиінфляційна стратегія, що об'єднує цілі і методи тривалого характеру. Існує антиінфляційна тактика, від якої можна чекати результатів у межах порівняно невеликого відрізку часу.

Одним із найважливіших завдань антиінфляційної стратегії є гасіння інфляційних очікувань, насамперед адаптивних цінових. Для подолання психології суб'єктів економічної системи, позбавлення їх страху перед знеціненням заощаджень, відвернення нагнітання поточного попиту, який зумовлений безперервним подорожчанням товарів і послуг, необхідно зупинити інфляцію. Однак проблему очікувань бажано розв'язувати якнайшвидше - ще до того, як інфляція поставлена під контроль. Світовий досвід говорить про можливість це зробити. Він показує, що інфляційні очікування якнайшвидше долалися там, де виконувалися принаймні дві умови.

Перша із них - всебічне зміцнення механізмів ринкової системи. Тільки вони здатні викликати природне, що супроводжується збільшенням кількості і підвищенням якості товарів, зниження цін або хоча б уповільнення їхнього зростання. Лише за такої умови ймовірна зміна споживчої психології, подолання в ній інфляційних мотивів. Доки споживач не переконається в тому, що коливання цін набули ринкових окреслень, він зберігає пагубну для економіки схильність до інфляційного збільшення поточного попиту.

Другою умовою є існування уряду, який непохитно дотримується курсу на поступове викорінення не керуючої інфляції і користується довір'ям більшості населення. Заслужити це довір'я, щоправда, можна лише тоді, коли уряд ставить перед собою цілком визначені, практично здійснимі і такі, що можна легко перевірити, антиінфляційні завдання, заздалегідь інформує про це населення і неухильно домагається розв'язання цих завдань. Маються на увазі, наприклад, регулярні повідомлення про той рівень інфляції, який уряд збирається утримувати, і необхідний для цього темп зростання грошової маси. Якщо уряд добросовісно виконує свої обіцянки, то і виробники, і споживачі поступово переконуються в тому, що керівництво країни не тільки з усією рішучістю стало на шлях боротьби з інфляцією, але й здатне контролювати становище, добиватися реалізації оголошених цілей. Чим глибше це усвідомлюється, тим більше довіряють урядові, тим охочіше рішення про ціни, пропозицію, попит, заощадження тощо пристосовуються до заздалегідь установленого ліміту на приріст грошової маси.

Отже даний ліміт стає реальною силою, яка впливає на економічну поведінку, сприяє зниженню інфляційних очікувань. За цих умов учасники економічної системи починають працювати разом з урядом, допомагають йому подолати інфляцію. Тому в інфляційній обстановці, тим більше в умовах гіперінфляції, країна не може собі дозволити мати уряд, до якого не має довір'я. І ступінь останнього визначається зовсім не розмірами проти інфляційних компенсацій. Довіряють не стільки “доброму”, скільки сильному уряду, який на ділі довів свою рішучість і здатність протидіяти інфляції.

Другим невід'ємним компонентом антиінфляційної стратегії є тривала грошова політика. Її відмінна особливість - введення жорстких лімітів на щорічні прирости грошової маси. Цей показник визначається довгостроковим темпом зростання реального виробництва і таким рівнем інфляції, який уряд вважає прийнятним і зобов'язується контролювати.

Для того щоб грошова політика була справді антиінфляційною, вказаного ліміту треба дотримуватися протягом тривалого часу і, найважливіше, незалежно від стану бюджету, інтенсивності інвестиційного процесу, рівня безробіття тощо. Межу грошової експансії треба перетворити у стелю, що обмежує будь-яку діяльність держави, пов'язану зі змінами грошової маси. При цьому треба пам'ятати, що немає більш підступного шляху розладнання економіки будь-якої країни, як запуск зайвих грошей у сферу обігу. Тільки керуючись цими імперативами, держава має шанси не допустити або зупинити інфляцію. Очевидно, що здійснення антиінфляційної грошової стратегії під силу лише сучасній банківській системі, очолюваній незалежним від виконавчої влади центральним банком.

Проведення центральними банками стабілізаційної й антиінфляційної політики передусім здійснюється за допомогою таких економічних важелів, як облікова ставка, норма обов'язкових резервів і операції на відкритому ринку. Перші два важелі (регулятори) запускають механізми непрямої дії, що з'єднують центральний банк з іншими ланками банківської системи. Підвищуючи облікову ставку і норми обов'язкових резервів, центральний банк задає цій системі не інфляційну лінію поведінки. Використовуючи третій регулятор, центральний банк уже безпосередньо впливає на стан грошового обігу. Саме він володіє найбільшою силою впливу на грошову масу.

Ринкове господарство влаштоване так, що йому не під силу здійснювати повний контроль за рахунок грошової маси.

Проте регулюючий потенціал центрального банку навіть за умови, що він діє ідеально, в принципі обмежений. Адже, в обігу постійно перебувають гроші, не тільки випущені центральним банком, але й інші, випущені комерційними банками. Насамперед йдеться про банківські чеки. Отже, покладаючись тільки на правильну грошову політику, держава не зможе впоратися з інфляцією. Незалежний центральний банк, сучасна грошова стратегія, ефективна банківська система, безумовно, необхідні, але не достатні. Потрібні й інші, надійні заходи боротьби з інфляцією.

Важливим заходом антиінфляційної політики є скорочення бюджетного дефіциту з перспективою його повної ліквідації до його здійснення можна йти двома шляхами - через збільшення доходів і зменшення видатків держави. Перевагу все-таки слід надати другому шляху. Річ у тім, що посилення податкового пресу в кращому випадку може принести лише миттєвий анти дефіцитний результат. У тривалому плані така політика звичайно веде до підриву стимулів до праці та інвестування, уповільнення економічного розвитку і, як наслідок, скорочення надходжень до державного бюджету. Сучасна податкова система революціонізує у протилежному напрямі - у бік лібералізації, зниження ставок. Тобто правильна політика уряду, який хоче покінчити з бюджетним дефіцитом, полягає не в тому, щоб якнайбільше в економіки забрати, а в тому, щоб менше їй давати із державної скарбниці.

Щодо ставок прибуткових податків, то їх зниження приводить до збільшення особистих заощаджень, звичайно, у випадку, якщо вдасться переламати інфляційну психологію споживачів. Приріст заощаджень йде як на фінансування економічного розвитку, так і на покриття дефіциту бюджету.

Однак все це може бути ефективним у перспективі. Коли ж взяти поточний момент, то анти дефіцитні і антиінфляційні резерви оподаткування у принципі обмежені, тобто вони швидких ефектів не дають. Тому основне навантаження лягає все-таки на зменшення державних видатків. Однак варто підкреслити, що скорочення бюджетних асигнувань, а водночас і дефіциту - складний процес, який вимагає досить тривалого часу. Ніякі масштабні одномоментні ампутації тих чи інших статей бюджету тут неприпустимі. Потрібна анти дефіцитна стратегія, втілена в перспективний план відновлення рівноваги державного бюджету.

Боротьба з дефіцитом дасть позитивний результат, коли вона ведеться в межах єдиної антиінфляційної стратегії, підсилюється іншими її елементами. До них належить державне стимулювання: науково-технологічного прогресу і структурної перебудови виробництва; орієнтації інвестиційних потоків на сектори, що забезпечують товарами споживчий ринок; демілітаризації і конверсії військової економіки.

Вводячи в дію регулюючі механізми (насамперед податкові й кредитні), держава допомагає розширити продаж наукоємних, технічно-досконалих товарів і послуг (побутової електроніки, засобів зв'язку, інформації тощо), сформувати нові динамічні ринки. Приріст пропозиції, компенсуючи надлишковий попит, впливає на зниження ціни, гальмує інфляцію.

Висновки

Отже за результатами дослідження можна зробити висновки: Інфляція властива більшості економічно розвинутих країн світу і є основною проблемою в тих країнах, що розвиваються.

Чим би не була спровокована інфляція, вона знецінює доходи бюджету й супроводжується його дефіцитом.

Адже крім бюджетного дефіциту інфляція обов'язково супроводжується нерівномірним зростанням цін й, звідси, порушенням господарчих зв'язків, гонкою цін між окремими галузями економіки й хвильоподібним поширенням зростання цін по районах держави й галузям. У стані інфляційної нестабільності орієнтація лише на регулювання з боку співвідношення “попит-пропозиція” може призвести до затяжних криз з повільним періодом стабілізації і оздоровлення економіки. Незважаючи на дію ринкових законів, держава не відмовляється від впливу на ціни, суттєво посилюючи його в кризові для національної економіки періоди.

Тому на мою думку вихід з кризового стану для економіки будь-якої країни містить два основних елементи. По-перше, приборкання інфляції та, по-друге, припинення падіння виробництва. Однак ключовим моментом є саме вирішення питання інфляції, оскільки це-найважливіша умова для поновлення інвестиційної активності, що в свою чергу має забезпечити відродження виробництва.

Між оподаткуванням та встановленням державного контролю за цінами існує функціональний взаємозв'язок і цим користуються уряди, коли ставлять собі за мету припинити зростання внутрішніх цін та поставити у невигідне становище тих господарюючих суб'єктів, які планують підняти ціну на продукцію. Адже державний контроль над цінами грає надзвичайно важливу роль, особливо в умовах кризису економіки і виходу з нього.

Наприкінці слід додати, що інфляція - це не лише свідоцтво слабкості економіки, а й свідоцтво слабкості державної влади або слабкості політичної мудрості.

На закінчення вважаю за необхідне звернути увагу на те, що суттєво поліпшити ситуацію можна лише за умов комплексного впровадження заходів антиінфляційного регулювання. Адже економіку будь-якої країни слід розглядати як систему, організм з обмеженою кількістю прямих та опосередкованих зв'язків. Механізм дії інфляційних факторів залежить від співвідношення багатьох економічних процесів - внутрішніх і зовнішніх. Він неоднорідний на часовому проміжку становлення ринкової економіки в Україні. Також неоднакова активність конкретних інфляційних факторів. Це обумовлено тим, що інфляція - це, передусім, динамічний макроекономічний процес. У більшості випадків ті негативні процеси, які проглядаються на рівні макроекономіки, є наслідком значних деформацій внутрішніх економічних процесів, як макроекономічних, так і мікроекономічних. Саме тому без системного підходу, без комплексного оздоровлення фінансової ситуації, що мають бути узгоджені з конкретними національними особливостями, конкретними змінами процесів у кожній ланці економічної системи країни, їх розвитком протягом незупинного плину часу. Інакше, якщо засоби щодо оздоровлення економічної ситуації використовуються частково, то результат нагадуватиме лише тимчасову “косметичну” операцію.

Сьогодні в Україні є всі ознаки серйозної кризи, що знаходиться у взаємозалежності: катастрофічний спад виробництва і його низька ефективність. Криза платежів, що охопила практично всі галузі народного господарства, включаючи банківську систему. Криза фондового ринку, криза державних платежів і державних фінансів в цілому. Криза банківської системи «галопуюча» інфляція: фактична девальвація гривні зростання реальних цін на імпортні товари зниження купівельної спроможності населення унаслідок зростання цін без відповідного зростання заробітної плати зростання безробіття. Для виходу з кризової ситуації недопущення переходу кризи в колапс необхідно здійснити ряд заходів:

а) Розробити стратегію і тактику реформування економіки на державному рівні із залученням провідних фахівців країни, які включають: Розробку нового стабільного податкового кодексу, що передбачає загальне вилучення в бюджет не більше 30-35%. Зниження загальної чисельності і розмірів податків, зниження розміру прибуткового податку з громадян, скорочення розмірів ПДВ і податку на прибуток, впровадження міжнародних облікових стандартів, завершення процесу приватизації і на цій основі розвиток фондового ринку, залучення іноземних інвестицій.

б) Скорочення штату державних чиновників, включаючи працівників різних фондів, що містяться за рахунок обов'язкових відрахувань підприємств.

в) Здійснення легалізації тіньового капіталу.

г) Введення на всіх підприємствах, незалежно від форм власності, потижневої оплати праці. Свою роль зіграли і зовнішні чинники. Серйозні проблеми виникли із забезпеченням економіки енергоносіями - перш за все нафтою і природним газом. Внутрішні потреби України на рік в нафті складали 40-45 млн. т., в природному газі - 90-100 млрд. м³.

Заходи по оздоровленню фінансової ситуації в Україні можуть дати позитивні результати лише за умов початкового, обов'язкового і суттєвого оздоровлення фінансів базової ланки економіки - фінанси підприємств та організацій, ефективного стимулювання ділової активності та підприємництва продукуючого процесу.

Всесвітній банк: Інфляція в Україні в 2010 році не перевищить 11%.

Література

1. Богиня Д., Волинський Т. Питання макроекономічної стабілізації в Україні.// Економіка України. 1999. №2. С.4-13.

2. Будаговська С., Кілієвич О. та ін. Мікроекономіка та макроекономіка. - К.: Основи, 1998 - 520с.

3. Бурда М., Виплош Ч. Макроекономіка: Європейський контекст. - К.: Основи, 1998 - 682с.

4. Давыдов А.Ю. Инфляция в экономике: мировой опыт и наши проблемы. Москва., “Международные отношения”, 1991.-500с.

5. Долан Э. Макроэкономика. Санкт-Петербург, “Литера плюс”, 1994-405с.

6. Илларионов А. Финансовая стабилизация в республиках бывшего СССР.// Вопросы экономики. 1999. №2. С.88-97.

7. Климко Г.Н., Несторенко В.П. та ін. Основи економічної теорії: Політекономічний аспект. - К.: Вища школа, 1994 - 559с.

8. Макконелл Р.К., Брю Л.С. Экономикс: принципы, проблемы, политика. Москва, “Республика”, 1999.-320с.

9. Мочерний С.В. Основи економічних знань. К.: Феміна, 1995 - 352с.

10. Мочерний С.В. Економічна теорія: Посібник для студентів вищих закладів освіти. - К.: Видавничий центр „Академія”, 1999 - 320с.

11. Остапчук Л.Я. Економіка. - К.: Либідь, 2000 - 280с.

12. Пинзенык В. Макроэкономическая стабилизация в Украине: итоги и проблемы первого года.// Вопросы экономики. 1996. №2. С.88-97.

13. Пинзенык В. Украина: мифи и реальность макроекномической стабилизации. Ваш партнер, 1999, №47, C.18.

14. Панчишин С,. Буняк В. Про деякі наслідки повністю передаченої інфляції// Вісн. Львів, ун-ту. Сер. “економічна”.-1999.-Вип.29.-С.51-54.

15. Самуельсон П., Нордгауз В. Макроекономіка. - К.: Основи, 1995 - 544с.

16. Стігліц Д. Економіка державного сектора. - К.: Основи, 1998 - 854с.

17. Тимофєєв В. До питання антиінфляційного оподаткування і регулювання цін в умовах ринкових відносин.// Економіка України.1993. №1. С.37-45.

18. Тринько Р.І., Тринько О.Р. Словник ділової людини. - Л.: Світ, 2006 - 72с.

19. Філіпенко А.С. та ін. Світова економіка. - К.: Либідь, 2000 - 582с.

20. Фишер С., Дорнбуш Р., Шмалензи Р. Экономика. Москва, “Дело”, 1993.

21. Хасбулатов Р.И. Мировая экономика. - М.: Иснсан, 1998 - 736с.

22. Чувилин Е.Д., Дмитриева В.Г. Государственное регулирование и контроль цен в капиталистических странах. Москва.,// “Финансы и статистика”, 2007.