Антиінфляційна політика України

Така зміна має включати заходи по розширенню практики застосування прискореної амортизації, зменшенню податкового тиску на виробника шляхом зменшення ставок відрахування не тільки податку на прибуток, а й інших обов'язкових платежів, що, підвищуючи рівень прибутковості інвестицій, стимулює також залучення у виробництво додаткової кількості працюючих, та буде сприяти зростанню внутрішнього попиту на вироблену продукцію.

При переході до антиінфляційної політики, яка стимулює інвестиційну активність, слід змінити і грошово-кредитний елемент. В основу його дії має бути покладений вплив не тільки на кількість грошей, а й на позиковий відсоток, який бажано знизити, залишаючи його в цілому позитивним. Регулювання макроекономічних процесів має проводитись за схемою: грошова маса -- норма відсотка -- інвестиції -- ВВП. Ця схема регулювання досить ефективно діяла в 50--60-х рр. у країнах Заходу. Стимулювання платоспроможного попиту сприяло зростанню ВВП, підвищенню доходів населення завдяки збільшенню пропозиції кредитних ресурсів, що розширювало недержавну інвестиційну активність і сприяло загальному економічному розвитку.

Однак бюджет розвитку має надати інвестиційному процесу лише перший поштовх, а найважливіше має полягати у створенні сприятливого інвестиційного клімату. І тут можна піти не тільки шляхом надання податкових пільг тим, хто проводить активне інвестування в новітні технології, а й шляхом більш широкого застосування механізму прискореної амортизації. Оскільки, як свідчить історичний досвід, без створення сприятливого інвестиційного клімату вирішити проблему відновлення економічного зростання не уявляється можливим. А відновлення економічного зростання -- це і є єдино можливий стратегічний шлях вирішення не тільки соціальних, екологічний, а й економічних, у тому числі й інфляційних проблем .

Водночас світова економічна практика свідчить, що певний рівень інфляції може виконувати стимулюючу функцію по відношенню до економічного зростання. Приклади інвестиційного буму в таких країнах як Німеччина, Японія, Чилі, Південна Корея, Чехія та інших, які пройшли через ринкову трансформацію своїх економічних систем, свідчать, що необхідна інвестиційна активність і супутнє їй економічне зростання були максимальними, коли темпи зростання цін знаходяться в інтервалі 1,1-- 4,7 відсотки на рік. Коли ж темпи інфляції переходять межу 4,7 відсотки, то темпи економічного зростання починали знижуватись. Коли ж інфляція сягала величини 25--45 відсотки, економічне зростання припинялося. На зміну йому приходять стагнація та спад виробництва, які поглиблюються зі збільшенням темпів відкритої інфляції.

Через це при виборі довгострокової стратегії економічного розвитку державі слід орієнтуватись на утримання інфляції на рівні 2--5 відсотки, а при вирішенні тактичних завдань економічних перетворень держава може допустити підвищення її темпів і до 15--20 відсотків.

Ринкова економічна система характеризується тим, що всі її ланки функціонують у ринковому середовищі, яке діє відповідно до законів попиту та пропозиції. Однак самі ринкові відносини більшою чи меншою мірою регулюються державними органами. Перехід до регульованих ринкових відносин має докорінно змінити інвестиційну політику держави з метою посилення її впливу на інвестиційний процес за допомогою саме ринкових регуляторів.

У ринковій економіці обсяг намічених інвестицій залежить від рівня їхньої прибутковості і визначається наявним попитом на продукцію. Через це в умовах перехідного періоду в Україні стимулювання інвестиційної активності має здійснюватися через стимулювання державою «ефективного попиту». Звідси висновок: неможливо реанімувати українське виробництво без урахування критичного звуження внутрішнього ринку, що зумовлено відсутністю належного платоспроможного попиту, передусім інвестиційного (враховуючи галузеву структуру економіки України). У зв'язку з цим актуальною і важливою для України сьогодні є ідея державного сприяння підвищенню інвестиційного попиту через зміну фінансової політики. Така зміна має включати заходи по розширенню практики застосування прискореної амортизації, зменшенню податкового тиску на виробника шляхом зменшення ставок відрахування не тільки податку на прибуток, а й інших обов'язкових платежів, що, підвищуючи рівень прибутковості інвестицій, стимулює також залучення у виробництво додаткової кількості працюючих, та буде сприяти зростанню внутрішнього попиту на вироблену продукцію.

При переході до антиінфляційної політики, яка стимулює інвестиційну активність, слід змінити і грошово-кредитний елемент. В основу його дії має бути покладений вплив не тільки на кількість грошей, а й на позиковий відсоток, який бажано знизити, залишаючи його в цілому позитивним. Регулювання макроекономічних процесів має проводитись за схемою: грошова маса -- норма відсотка -- інвестиції -- ВВП. Ця схема регулювання досить ефективно діяла в 50--б0-х рр. у країнах Заходу. Стимулювання платоспроможного попиту сприяло зростанню ВВП, підвищенню доходів населення завдяки збільшенню пропозиції кредитних ресурсів, що розширювало недержавну інвестиційну активність і сприяло загальному економічному розвитку.

До найважливіших заходів держави, спрямованих на стимулювання платоспроможного попиту кредитними важелями, належать: збільшення пропозиції позикового капіталу шляхом зниження обов'язкових резервів та облікової ставки; кредитування за рахунок бюджетних ресурсів тих сфер економіки, в розвитку яких зацікавлена держава; збільшення інвестиційних бюджетних витрат.

Тут варто нагадати, що в Японії та Південній Кореї формування технологічно передових виробництв відбувалось на емісійній основі. «Створення нової купівельної сили з нічого відбувається на додачу до того обігу, який вже існував. Це як раз і є те джерело, з якого в типових випадках фінансується створення нових виробництв». Цілеспрямоване використання емісії на цілі створення нових виробничих потужностей скорочує тривалість депресивного лагу в економіці, завдяки підтримці державним регулюванням перетоку суспільних ресурсів до найбільш перспективних з погляду довгострокового розвитку галузі економіки. При цьому вірогідність виникнення інфляційних сплесків перебуває в оберненій залежності від правильності вибору виробничих орієнтирів. Концепція емісії під майбутню вартість перекликається з дослідженнями, проведеними Г. Меншем і присвяченими запровадженню базових нововведень у фазі депресії. Він зазначав, що впровадження базових нововведень на цьому етапі стає єдиною можливістю прибуткового інвестування і врешті-решт «нововведення долають депресію» .

Виходячи з цього, не слід орієнтуватись на рекомендації ортодоксального монетаризму про встановлення 3--4-відсоткового обмеження на зростання грошової маси, оскільки монетаризм аналізує лише статичну рівновагу і не аналізує умов динамічного розвитку. Концепція емісії як основи створення нових і завантаження існуючих потужностей, навпаки, спирається на динамічну модель розвитку економіки. Емісійне кредитування під майбутнє виробництво характерно для країн, які переживають технологічне оновлення. Воно пов'язане з формуванням чергової довгої хвилі в економіці, яка визначить характер її розвитку на найближчі 40--50 років. Звідси мають виходити й умови кредитування -- націленість на впровадження нововведень на основі синтезування елементів як імпортозаміщення, так і експортоорієнтації з урахуванням тенденцій світової кон'юнктури. Нововведення п'ятої великої хвилі формуються головним чином у сфері інформатики, комунікацій та ресурсозбереження. Саме в цих сферах слід концентрувати зусилля держави в інвестуванні та підтримці національного виробника, що дасть йому можливість включитись в конкурентну боротьбу на світовому ринку на технологічно оновленій базі. Крім того, зростання емісії має допомогти вирішити проблему нестачі грошей в економіці та звузити сферу бартеру, взаємозаліків, інших грошових сурогатів, еластичність витіснення яких зростає, про що свідчить початок зростання насиченості економіки національною грошовою масою.

Необхідність переходу до етапу стимулювання інвестиційної активності та економічного зростання з усією нагальністю ставить питання про координацію різних елементів антиінфляційної політики, які мають бути спрямовані й підпорядковані меті недопущення темпів інфляції вище ніж 15--20 відсотків на рік (у початковому періоді стимулювання попиту), з подальшим зниженням їх до 2--5 відсотків на тривалу перспективу. А враховуючи те, що реальна насиченість економіки національною грошовою масою все ще залишається досить низькою (на рівні 6--8 відсотків ВВП по грошовій базі та 9--13 відсотків по агрегату М2), а швидкість обігу грошей поступово знижується (з 35,4 оборота в 1995 р. до 17,1 -- у 1997 р. за готівкою, та з 14,6 у 1995 р. до 9,6 в 1997 р. за агрегатом М2), поступове зростання емісії є не просто доцільним, а й необхідним.

Важливим джерелом залучення коштів для початкового стимулювання державою інвестиційної активності можна вважати також внутрішній фінансовий ринок. У принципі, поступове розширення випуску на фінансовий ринок державних цінних паперів слід розглядати як позитивне явище. Це загальноприйнята у світі фінансова практика. Випуск цінних паперів з метою покриття дефіциту бюджету дає змогу, з одного боку, зменшити податковий тиск на виробника, а, з іншого, є об'єктивною передумовою для функціонування фінансового ринку.

Однак при цьому слід ураховувати, що при значних розмірах залучення внутрішніх заощаджень для фінансування дефіциту бюджету навіть інвестиційного спрямування, виникає ефект зростання норми позикового відсотка, що негативно впливає на недержавну інвестиційну активність. А тому зростання запозичень держави на внутрішньому фінансовому ринку має здійснюватися поступово та відповідно до темпів емісії й зростання реальної насиченості національної економіки грошовою масою. Інакше кажучи, збільшення внутрішнього державного боргу може бути чинником стимулювання економічного розвитку лише за умови, якщо воно скоординоване з іншими макроекономічними параметрами і спрямоване через бюджет розвитку на фінансування високоприбуткових інвестиційних проектів. Тому в Україні сьогодні необхідно (з метою зниження рівня позикового відсотка) зменшити використання ресурсів цього ринку державою за рахунок відновлення практики надання прямих низьковідсоткових кредитів НБУ уряду.

У нинішніх умовах важливим джерелом для покриття дефіциту бюджету є також зовнішні запозичення. Їх роль пов'язана не тільки з тим, що зовнішні позики спроможні викликати потужніше розширення попиту (вони не зменшують розміру інших елементів внутрішнього попиту як це роблять внутрішні позики), а й з тим, що вони не ведуть до зростання внутрішніх відсоткових ставок. Додатковою обставиною, яка робить доцільність зовнішніх запозичень більшою порівняно з внутрішніми запозиченнями, є те, що відсоткові ставки за кредит на зовнішньому ринку менші, ніж на українському. Так, відсотки по програмі МВФ становлять 5,75, а по програмі -- 6,29 відсотка. А доходність за внутрішніми запозиченнями українська держава в 1997 р. не могла знизити навіть до рівня 40 відсотків. Важливим напрямом залучення зовнішніх коштів Україною має стати також вихід на недержавні європейські та азійські фінансові ринки. І хоча відсоткові ставки для України там є в 1,5--2 раза вищі, ніж за кредитами міжнародних фінансових організацій чи урядів окремих держав, але умови надання кредитів позбавлені обмежень, що накладаються цими організаціями чи урядами, що дає більшу свободу маневрування коштами.

Однак у процесі стимулювання державою інвестиційного попиту за рахунок використання запозичених ззовні коштів важливо також не втрачати почуття міри та орієнтуватись у цьому процесі на світовий досвід і довгострокові пріоритети України. Слід пам'ятати, що на світовому фінансовому ринку безпечним позичальником вважається той, у кого співвідношення зовнішнього боргу до ВВП не перевищує 50 відсотків. Для такого позичальника і відсотки за кредит є нижчими. І якщо сьогодні Україна ще має певний резерв у цьому напрямі (на 1 січня 1997 р. зовнішній борг України становив 20,7 відсотка її ВВП), то його слід використовувати якомога раціональніше з метою стимулювання відновлення економічного зростання. Оскільки непродумане, надмірне та неузгоджене з іншими макропоказниками залучення зовнішніх коштів для покриття бюджетного дефіциту споживчого спрямування веде не тільки до зростання зовнішнього боргу, а й до відновлення інфляції. При чому інфляції не тільки у короткостроковому, а й у довгостроковому періоді. Щоб цього не сталось, необхідно і ці запозичені державою кошти через бюджет розвитку спрямовувати на високоефективні інвестиційні проекти, реалізація яких дасть можливість державі і постійно отримувати надійні доходи для покриття своїх витрат та боргів.

2.3 Світовий досвід антиінфляційної політики

Розглядаючи сьогоднішній світ без ідеологічних упереджень, ми уважно придивляємося до історичного досвіду інших країн і народів, шукаючи в ньому рецепти для вирішення наших власних складних проблем. Особливо цінним для нас є досвід республік Латинської Америки, які розв'язують подібні до наших проблеми і стали на шлях побудови демократичних громадянських суспільств. У цьому плані вдалим, на наш погляд, є приклад Аргентинської Республіки.

Глибокі процеси змін, які мають місце в Аргентині, зумовлюють увагу до неї вчених і політиків, політологів та журналістів. Процеси, що відбуваються в цій країні, цікаві і для нас, передусім подібністю деяких передумов та обмежень розвитку: великі масиви родючих земель, низька суспільна продуктивність праці, витратний стиль споживання, переоцінка своїх можливостей, подібність кризових явищ у суспільстві.

Кризові явища в Аргентині мають свою історію. Весною 1976 р. до влади прийшли військові, котрі оголосили проведення нової економічної політики, в основі якої була концепція «вільного ринкового господарства». Неоліберальний, монетаристський курс, що його проводили генерали, привів країну до економічної катастрофи -- уряд практично втратив контроль над економікою країни.

Цивільний уряд партії Громадянський радикальний союз (ГРС), який у 1983 р. змінив військових, проводив курс приватизацію економіки в умовах подальшої інтеграції країни у світове господарство. Одержавши від генералів дуже тяжку спадщину у вигляді різкого загострення економічних та соціальних проблем і, передусім, величезного зовнішнього та внутрішнього боргу, галопуючої інфляції, уряд Р. Альфонсіна все ж не зважувався на радикальні заходи у виробничій та фінансовій сферах. Через брак коштів уряд пішов назустріч МВФ та міжнародним кредиторам, які вимагали у першу чергу безумовного виконання зобов'язань по зовнішньому боргу. Це привело до того, що за час перебування радикалів при владі загальна зовнішня заборгованість Аргентини зросла на 25 %, при цьому борги держави зросли з 56 % у 1981 р. до 86 % у 1986 р. За 1987 р. загальна сума заборгованості 13-ти найбільших державних компаній становила 52 млрд. дол.

Державний сектор перебував у глибокій кризі. У 1989 р. загальний збиток державних підприємств становив 5,5 млрд. дол., для його покриття уряд був змушений вишукувати 30 % фінансових коштів за рахунок випуску державних зобов'язань, що збільшувало державний борг. Збитки від роботи 10 найбільших державних компаній на початку 1989 р. сягали від 22 мли. дол. до 1,2 млрд. Низькі тарифи держкомпаній (транспорт, енергетика, металургія тощо), створювали можливість субсидувати практично всі верстви населення країни. Слабка фінансова дисципліна, яка зумовлювала низьку трудову етику, зростання споживання в умовах падіння національного доходу ще більше розкручували спіраль інфляції, згубно впливали на виробництво. Катастрофічне падало довір'я до національної валюти, мала місце небачена «втеча» капіталів за кордон. Частка дефіциту держбюджету у 1989 р. сягала 16 % ВВП (за критерієм МВФ цей показник не повинен перевищувати 5 %). Рівень гіперінфляції наблизився до 5000 % (експерти МВФ вважають нижньою граничною межею гіперінфляції 50 % на місяць). Справа дійшла до того, що на 43-ій сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1988 р. аргентинська делегація була позбавлена права голосу через неспроможність Аргентини зробити щорічний внесок в бюджет цієї організації.

Негаразди економіки зачепили інтереси всіх аргентинців. Різко знизився життєвий рівень переважної частини аргентинців, що викликало різке зростання соціальної напруги в країні. Купівельна спроможність зарплати Індустріального робітника у травні 1989 р. становила 68 % від рівня 1983 р., а у червні--35 %. Споживання багатьох продуктів та товарів масового попиту за перше півріччя 1989 р. скоротилося на 40--80 %. Повне або часткове безробіття охопило 17 % економічно активного населення (у 1983 р.--10 %). Загальне число аргентинців, що проживали за межею бідності, наблизилося до 10 млн. осіб (ЗО % всього населення країни), а сотні тисяч наблизилися до порогу злиднів .

Курс уряду ГРС на модернізацію аргентинської економіки виявився неспроможним з декількох причин. По-перше, в діях адміністрації були відсутні необхідна послідовність та єдність слова і діла, а інколи й просто здоровий глузд, особливо в питаннях фінансової політики. Це призвело до того, що залишився незайманим величезний апарат, який, наче пісок, поглинав будь-які позитивні починання, а радикали не зуміли зробити головного--суттєво змінити модель економічного розвитку країни, послабити її залежність від аграрно-індустріального комплексу, що перебував у руках земельної олігархії та ТНК. По-друге, уряд ГРС серйозно підірвав свої позиції наміром дещо перерозподілити національне багатство на користь сучасних секторів промисловості, замахнувшись на економічні інтереси аграрного сектора, що в свою чергу спричинило сильну протидію земельної олігархії. По-третє, мали глибокі негативні наслідки величезні платежі по обслуговуванню зовнішнього боргу, що змусило Аргентину різко скоротити імпорт багатьох товарів та промислового обладнання. Обмеження імпорту зумовило послаблення конкуренції на внутрішньому ринку, а це понизило конкурентоспроможність місцевих фірм. По-четверте, набули відверто конфронтаційного характеру відносини уряду з профспілками, контрольованими пероністами, особливо із загальною конфедерацією праці (КУТ). По-п'яте, економічна діяльність уряду Р. Альфонсіна, що спричинила зниження життєвого рівня більшості населення, завдала шкоди середньому класу країни -- традиційній соціальній базі радикалізму. Політичні терези похитнулися у бік противників ГРС--пероністів.

Таким чином, на момент виборів в Аргентині склалося дуже важке економічне становище: ситуація у країні напередодні виборів була найгіршою за весь повоєнний період, а на думку окремих вчених--найгірша у XX ст. Найбільшим лихом аргентинської економіки стала інфляція, рівень якої з січня по червень 1989 р. зріс з 8,9 % до 114,5 % щомісяця, що фактично перетворило її у гіперінфляцію, а це зумовило й інші негаразди господарського життя: безупинне зростання цін, повний розлад кредитної системи, різке здешевлення національної валюти по відношенню до долара.

14 травня 1989 р. «а загальних виборах в Аргентині переміг виборчий блок на чолі з хустисіалістською (пероністською) партією, лідер якої Карлос Сауль Менем став президентом країни.

Ще під час передвиборчої кампанії К. Менем взяв за мету утвердити в Аргентині «модель справжнього капіталістичного розвитку, з ясними та незмінними правилами гри, з широкою соціальною справедливістю». Для цього, за його думкою, слід покінчити з існуючою системою, що є пародією або карикатурою на капіталізм», оскільки держава не виконує ефективно своїх функцій, а приватний сектор значною мірою живе за рахунок різкого роду державних субсидій. При цьому політика, за його словами, повинна будуватися за принципами прагматизму на основі «відмови від ідеології», оскільки пероністам «не потрібно бути рабами ідеології, бо доктрини повинні слугувати людям, а не люди доктринам». Однак в пероністській партії не всі поділяють погляди президента, наполягаючи на посиленні соціальних аспектів урядової політики. З цих же причин мав місце розкол і в КУТ, контрольованому пероністами. Уряду і особисто К. Менему довелося вжити великих зусиль до відновлення єдності в КУТ.

К. Менем сповідає нові погляди на державу. Він заявив, що «держава, без сумніву, повинна здійснювати регулювання економіки, ініціатива ж розвитку повинна виходити від приватного сектора». За його думкою, «держава повинна відмовитися від підприємницької діяльності, зберігши за собою функцію регулятора суспільного розвитку». «Уряд,-- говорив К. Менем,-- повинен прагнути до створення змішаної економіки, яка повинна спрямовуватися, а не управлятися державою».

Прагматизм К. Менема дався взнаки і на терені міжнародних відносин. За порівняно короткий строк змінився курс Аргентини на міжнародній арені. Відбулися зрушення у аргентино-британських відносинах. 19 жовтня 1989 р. в Мадріді сторони підписали угоду, якою фіксувалася відмова сторін від взаємних претензій у зв'язку з конфліктом 1982 р., встановлювалися консульські відносини між обома країнами. Великобританія висловила готовність сприяти економічному розвитку Аргентини.

Уряд домігся згоди США, країн Західної Європи та Японії надати Аргентині нові позики та кредити. Поліпшилися відносини країни з республіками Латинської Америки. Аргентина підтримала миротворчі зусилля в Центральній Америці, на Близькому Сході, Русі неприєднання.

Економічна програма уряду («План саро»), яка була опублікована 9 липня 1989р., передбачала такі основні заходи: різко (200--640 %) зростали тарифи на комунальні послуги, що надавалися підприємствам державного сектора. На 700 % була підвищена ціна на бензин. Завдяки цьому суттєво зросли доходи держсектора, але одночасно це спричинило нове зростання цін на практично усі продовольчі та промислові товари, в результаті чого індекс Інфляції досяг рекордного за всю історію Аргентини рівня--136,6 % за місяць.

Був встановлений утричі більший курс долара по відношенню до національної валюти--аустраля, а це відповідало інтересам великих експортерів, у першу чергу зернових культур, які продавали зерно на світових ринках за долари, а тепер могли Їх обмінювати на аустралі за безпрецедентно високим курсом. 2 серпня К. Менем Оголосив про рішення скоротити податки на експорт сільськогосподарської продукції з 30 % До 18 %. «Навіть корови аплодували Менему»--писали аргентинські газети.

15 листопада 1989 р. міністр економіки Нестор Рапанеллі обнародував новий пакет заходів для зміцнення фінансового становища держави та стабілізації обстановки І цілому: вводилися нові податки, оголошувався розпродаж частини державного майна, ліквідовувалася комісія, яка десяток років вивчала питання про нову столицю Аргентини, надавалися однакові права іноземному та вітчизняному капіталу, підтверджувався курс на приватизацію державного сектора та двох каналів національного телебачення.

Становим хребтом економічної політик» кабінету К. Менема стали закони про державну реформу та надзвичайний економічний стан. Спираючись на ці законодавчі акти, уряд розгорнув діяльність по прискоренню приватизації, широко відчинив двері іноземному капіталу, скасував субсидії приватному сектору. Гасло господарського життя «стабільність і прагматизм» повинне було, за задумом пероністів, забезпечити «Виробничу революцію».

Важливе місце у програмі уряду відводилося вирішенню проблеми зовнішнього фінансування. Вжиті урядом заходи по оздоровленню економіки враховували рекомендації МВФ та МБРР, а це дозволило К. Менему відновити переговори з іноземними кредиторами про врегулювання зовнішньої заборгованості, поставити питання про надання Аргентині нової великої позики.

Ключовим моментом вважався процес реорганізації ЕНТЕЛ -- найбільшої за числом працівників (45 тис.) телефонної компанії Аргентини на таких умовах: 60 % акцій повинні бути продані на міжнародних торгах, 10 %--розпродаватися персоналу, 5 %--телефонним кооперативам, а решта залишатися в руках держави.

Іспанська авіакомпанія «Іберіа» купила державну авіакомпанію «Аеролінеас». «Іберіа» заявила про намір вкласти в куплену компанію 683 млн. дол. Структура платежів по даній операції розроблялася за вже відомою схемою; 1,6 мдрд. дол. (72 %) призначалися для викупу аргентинських боргових зобов'язань, 400 млн. дол. (17 %)--для погашення процентів по зовнішньому боргу, 260 млм. дол. (11 %)--готівкою.

Великим успіхом уряду стало досягнення згоди з керівництвом Об'єднаного союзу нафтовиків (СУПЕ) про приватизацію нафтових компаній, у тому числі ЯПФ, де працюють 50 тис. осіб. Механізм трансформації ЯПФ -- державної нафтової компанії (з 1922 р.) виявився більш складнішим, але й більш гнучким: з місцевими та зарубіжними приватними фірмами було вирішено створити спільне підприємство у формі акціонерного товариства. У відповідності до трирічної програми (1993--1995 рр.) перші пакети акцій були продані на фондових біржах Нью-Йорка, Лондона та Буенос-Айреса у першому півріччі 1993 р. Спочатку продавалися 20 % акцій, а потім планувались ще три випуски по 10 % кожен. Запропоновані для продажу 50 % акцій мали принести до скарбниці понад 4 млрд. дол. Решта розподілялася так: 40 % -- між національними та провінційними владними структурами, 10 %--службовцям ЯПФ. Ці плани сприяли зростанню видобутку нафти у країні. У 1989 р. у країні діяли 4 Іноземні нафтові компанії, зараз -- 45 іноземних та 25 аргентинських, які загалом вклали у галузь 1,3 млрд. дол. У 1992 р. на торги були виставлені раніше не приватизовані нафтові райони. Концерн «Тексако» отримав концесію на розвідку нафти на площі 8 млн. га. У 1992 р. експорт сирої нафти досяг 1 млрд. дол. проти 800 млн. дол. у 1990 р.

У січні 1991 р. міністром економіки став Д. Кавальо, колишній президент Центрального банку Аргентини, технократ, який захистив докторську дисертацію у Гарвардському університеті. У квітні 1991 р. Д. Кавальо оголосив програму подальшої приватизації. На черзі стали такі об'єкти, як залізниці, компанії з водопостачання, автостради, портове господарство, сталеливарні та хімічні підприємства -- приватизація йшла через продаж державної власності з аукціону, здачу в оренду. Частково приватизовувалась пенсійна система. Приватизація зачіпає всі сфери держсектора--від казино та іподромів до зброївень.

До кожної нової акції приватизації аргентинські урядовці готувалися дедалі ретельніше. У березні 1992 р. було оголошено про передачу приватним особам судноплавної компанії ЄЛМА. Продажу підлягали 85 % акцій, 10 %--службовцям та робітникам компанії, 5 %--залишалися в руках держави. Нові власники були зобов'язані не змінювати її профіль і поновити рухомий склад сучасними суднами.

Міністерство економіки планувало в основному завершити процес приватизації на кінець 1993 р., коли основна частина держсектора, знаходячись у приватних осіб, подолає перешкоди на шляху зростання економіки та нагромадження капіталу, які сковувалися раніше державним підприємством. Що і вдалося досягти.

Політика по наведенню порядку в державних фінансах шляхом стримування зростання зарплати службовців держсектора, упорядкування оплати держпоставок приватному бізнесу, підвищення тарифів на комунальні послуги та скорочення централізованого фінансування провінцій все ж дала певний позитивний ефект. Так, вже весною 1990 р. щомісячне позитивне сальдо державного бюджету сягало 159 млн. дол. Приватизація сприяла помітному скороченню зайнятих у державному секторі економіки--за 1989--1992 рр. їх число зменшилося з 800 тис. до 300 тис.

Скорочення бюджетного дефіциту, зниження інфляції, збільшення капіталізованої частини зовнішнього боргу в рамках урядових програм приватизації змінили позиції МВФ щодо Аргентини. В травні 1990 р. країна одержала 250 млн. з позики МВФ в 1,4 млрд. дол., замороженої в 1989 р. в умовах гіперінфляції. Економічний курс К. С. Менема дістав підтримку у представників міжнародного фінансового капіталу. Так, заступник міністра США Д. Малфорд заявив, що «коли Аргентина йтиме у бік більшої відкритості своєї економіки, проведе податкову реформу і здійснить приватизацію, то вона буде в числі кандидатів на одержання фінансової підтримки в рамках «ініціативи Брейді». В основному підтримали курс уряду і аргентинці. Процеси роздержавлення, які мають місце в Аргентині, викликають в країні та поза її межами неоднозначні оцінки. Всередині пероністської партії, в профспілках, у різних соціальних верствах та політичних групах продовжуються палкі суперечки відносно мети приватизації, її етапів, методів проведення продажів тощо. І це не дивно, бо зміна економічного та політичного курсу зачіпає інтереси багатьох людей. Різні політичні парті? порівнюють аргентинський досвід з чілійським чи болівійським, де все ж державний сектор відіграє значну роль. "Переважна більшість населення (60--70 %) підтримують курс президента К. Менема, але 30--40 % ставляться до нього негативно, а це немало. Опозиція звертає увагу на поспішність приватизаційних заходів, інколи не дуже вигідних продажів великих державних компаній та порядок оплати продажів.

Серед науковців Аргентини є думка, що радикальна ліквідація держсектора не є найкращим виходом з економічних труднощів, бо глибинною ідеєю ринкового господарства є здорова конкуренція різних типів господарств, їх взаємодія та взаємозумовленість, а диференційована структура економіки є найбільш сприятливою з соціальної точки зору. Жодна форма власності--ні теоретично, ні практично--не довела свою абсолютну довершеність. Занепокоєння викликає не сам факт трансформації держсектора (щодо цього ні у кого немає сумнівів), а його ліквідація, звинувачення його у «всіх смертних гріхах» хворої аргентинської економіки, при цьому регулююча роль держави помітно зменшується.

Аргентинський уряд у суперечках з опонентами оперує конкретними фактами досягнень. Не без підтримки іноземних кредиторів та значних позик для «раціоналізації економіки» йому вдалося значно послабити економічні труднощі. Після трирічного падіння темпів зростання ВВП у 1991 та 1992 рр. був отриманий приріст. Президент К. Менем все-таки приборкав інфляцію--рівень її знизився до 91 % у 1991 р., 18 % у 1992 р. і до 15 % у першому півріччі 1993 р.¹⁷. Майже ліквідований дефіцит держбюджету. У січні 1992 р. аустраль зрівнявся з доларом (1 аустраль = 1 долар). Бум панує на фондових біржах країни, а міністр економіки Д. Кавальо став найпопулярнішим політиком у країні, де, як правило, не полюбляють міністрів економіки.

Однак проблем у країні вистачає. Поки що не вдалося зупинити падіння реальної заробітної плати, яка у 1991/92 рр. становила 3/4 від рівня 1980 р. Скасована індексація платні а умовах хоч і не великого, та все ж зростання цін. Даються взнаки урізання витрат на соціальні потреби. Мали місце масові звільнення у держсекторі: зовнішня заборгованість становить зараз 65 млрд. дол. Населення північних провінцій відреагувало на це повстанням у грудні 1993 р.

Однак як експерти МВФ, МБРР та МАБР, так і латиноамериканські економісти вважають, що у найближчі роки слід очікувати підвищення ефективності виробництва у ряді галузей аргентинської економіки та темпів зростання її в цілому. Це, звичайно, позначиться на економічних умовах праці;

збільшення норми нагромадження приведе до створення нових робочих місць і скорочення масштабів безробіття. Зовнішня заборгованість країни має тенденцію до помітного зменшення. Але, інтегруючись у світове господарство, економіка Аргентини мусить тепер діяти на принципах самообмеження та самоконтролю (скорочення соціальних витрат та обсягів зовнішніх позик), а це завжди було непопулярним в народі.

З аргентинського досвіду Україна може і повинна зробити для себе історичні уроки. Звичайно, ситуація в Аргентині і в Україні дещо різниться, та все-таки можна завжди запозичити корисне у інших країн.

Аргентинський досвід (як і бразильський, болівійський, чілійський, мексиканський) передусім доводить, що принципово важливі реформи може здійснювати сильний національний лідер, який користується беззастережним авторитетом нації і має кваліфіковану команду політиків-однодумців (професіоналів), яка в свою чергу спирається на урядову політичну партію. Без цього реформи приречені на провал.

Заслуговує на увагу досвід аргентинського президента залучати на свій бік вчорашніх політичних противників, нейтралізувати можливий замах на владу з боку військових, сміливо йти на компроміси у сфері зовнішньої політики, тобто створювати сприятливе середовище для проведення глибоких реформ.

Дуже важливим для України є аргентинський досвід вироблення та реалізації кардинальних економічних і політичних реформ у рамках проголошеної урядової концепції. Такий план повинен мати наукове обґрунтування, тісно ув'язуватися з реальною дійсністю, і здатність швидко коригуватися з виникненням нових неочікуваних обставин та помилок. Уміння провести неминучу «шокову терапію» шляхом реформ у кредитно-фінансовій системі, як доводить досвід Аргентини та Бразилії, виступає необхідним атрибутом реформи виробничих відносин. Особливо цінним тут є досвід приборкання суперінфляції, зміцнення національної грошової одиниці. Стане у пригоді й аргентинський досвід зміцнення фінансового становища країни за відносно короткий історичний період, досвід впровадження надзвичайного економічного стану, який потребує подальших досліджень.

Для України знадобиться досвід аргентинських лідерів по виправленню власних помилок, коригування поточних планів реформ, особливо досвід подолання енергетичної кризи та проблеми енергоносіїв, залучення іноземного капіталу до вирішення економічних проблем країни.

На нашу думку, дуже важливим для нашої країни є аргентинський досвід приватизації, роздержавлення та реприватизації, денаціоналізації цілих галузей народного господарства. Різноманітні форми та методи організації і проведення приватизації в Аргентині прийнятні і для України, особливо це стосується великих промислових підприємств, транспортних та енергетичних об'єднань. Знадобиться дія нас й аргентинський досвід «малої» приватизації.

ВИСНОВКИ

Виникнення і специфіка інфляції в країнах, які здійснюють трансформацію економічної системи в ринковому напрямі зумовлені комплексом об'єктивних суперечностей, які супроводжують еволюцію соціально-економічного оновлення колишніх соціалістичних країн. Інфляція в них -- це результат трансформації всієї економічної системи. Вона є продуктом глобальних диспропорцій. У ній знаходять своє вираження і непослідовність економічної політики держави, і зростання ролі особистих інтересів, що веде до виникнення конфліктних ситуацій у сфері розподілу суспільного продукту. Інфляція в постсоціалістичних країнах є також специфічною складовою глобального інфляційного процесу сучасного світу в цілому і продуктом економічної залежності нинішніх незалежних держав -- членів СНД від єдиного народногосподарського комплексу колишнього СРСР.

Отже, інфляція є системним утворенням, глибоко пов'язаним не тільки з грошовим обігом, а й з усією економічною системою суспільства, яка перебуває на етапі ринкового трансформування. Причини гіперінфляції в Україні зумовлені передусім непослідовністю економічного реформування, різною швидкістю процесів зламу старої системи суспільних відносин та відповідних інституцій і побудовою нової системи, що було результатом обраної моделі ринкової трансформації, з одного боку, та й непослідовного втілення -- з іншого. Саме неадекватність запроваджуваних заходів стану економіки, швидка руйнація старої інституційної системи за відсутності нової й спричинили появу гіперінфляції. Вплив цих причин був значно посилений дією інших чинників як внутрішнього, так і зовнішнього порядку, особливо перебігом національно-державного розмежування в межах колишнього СРСР та впливом цього процесу на всю систему економічних відносин в Україні: руйнуванням великої частини міжреспубліканських науково-виробничих коопераційних комплексів, втратою значних міжреспубліканських субсидій, які надходили через ціновий канал (занижені ціни на нафту і газ та завищені на продукцію української промисловості), суттєвим погіршення умов торгівлі, що значно поглибило кризові процеси. Інакше кажучи, інфляція в Україні у період ринкової трансформації її економічної системи породжена також структурно-відтворювальними та зовнішніми чинниками. Інфляція розвивалась не тільки внаслідок надмірно швидкого зростання грошової маси, айв результаті автономного, самостійного зростання цін, яке виникло під впливом структурної диспропорційності процесу відтворення, зменшення обсягів та ефективності виробництва через зростання його витрат.

Аналіз чинників інфляції показав, що жоден із них окремо не може вважатись єдиною та найголовнішою причиною інфляції, оскільки тільки їх цілісна взаємодія вела до стійкого порушення рівноваги, яка і обумовлювала появу інфляції. При цьому на різних етапах роль окремих чинників та їх вплив на загальний інфляційний процес весь час змінювались. Окремі з них то виходили на перший план, то відходили у тінь. І тому тільки спільний розгляд всіх чинників інфляції може дати цілісне уявлення про природу інфляційних процесів у період ринкової трансформації економічної системи України.

При цьому можна констатувати, що сьогодні на провідні позиції при розгляді інфляції усе більше виходить зовнішній чинник, пов'язаний зі зростанням зовнішнього державного боргу. Посилення інфляції, яке відбулось в 1999 р., є підтвердженням цього. Саме потреба залучення твердої валюти для проведення чергових платежів по обслуговуванню зовнішнього боргу стала тією подією, яка і зумовила введення адміністративних обмежень на валютному ринку України. Держава спромоглася залучити потрібні їй валютні кошти для обслуговування своїх зовнішніх боргів (і, отже, відстрочити дефолт). Однак це відбулось за рахунок адміністративного виштовхування з валютного ринку значної частини покупців, яким валюта необхідна для нормального продовження свого виробничого процесу. За таких умов виробники змушені були чи надалі скорочувати своє виробництво, чи використовувати канали чорного ринку, де курс твердої валюти знов-таки через появу адміністративних обмежень значно підвищився. Це призвело практично відразу до зростання цін на імпортовані товари та ті національні товари, при виготовленні яких використовуються іноземні комплектуючі. Наступним кроком стала ланцюгова реакція загального підвищення всіх інших цін. При цьому відбулось і скорочення виробництва, яке надало інфляції додаткового поштовху.

Ураховуючи те, що інфляція в Україні сьогодні породжується не тільки зростанням грошової маси, а й прогресуючим технологічним занепадом виробництва, зростанням матеріале-, праце- і енергомісткості продукції через падіння ефективності виробництва та через низький рівень використання виробничих потужностей, а також неоднаковим становищем національних та іноземних виробників, монополізмом деяких галузей виробництва, зростанням структурних диспропорцій, то протидіяти цьому виключно через обмеження сукупного попиту, через відносно жорстку монетарну та зростання жорсткості фінансової політики -- малоефективне. Підприємства за таких умов надають перевагу скороченню обсягів виробництва, не відмовляючись при цьому від підвищення цін на свою продукцію, намагаючись у такий спосіб поповнити свої оборотні кошти, «з'їдені» гіперінфляцією. Виникає замкнуте коло: спад виробництва, однією з причин якого є інфляція, в свою чергу, посилює інфляційний тиск сам, оскільки провокує підвищення цін.

А оскільки стабілізаційні заходи неспроможні досить ефективно спрацювати в таких умовах, то це потребує зміни напряму антиінфляційної політики та переходу до нового його етапу. Нова антиінфляційна політика має виходити з необхідності відновлення економічного зростання та мати які складові елементи стимулюючі заходи з підтримання виробництва у таких сферах: зовнішньоекономічній, виробничій, інституційній, кредитно-грошовій та фінансовій. Стрижневим елементом нового етапу антиінфляційної політики має стати фінансовий елемент, а провідною проблемою -- проблема оптимальних розмірів дефіциту, джерел його фінансування та напрямів використання.

Для виходу економіки з кризи необхідно, по-перше, значно підвищити частку інвестицій в економіку, а, по-друге, виділити державні інвестиції в окремий бюджет -- бюджет розвитку. Така практика поділу бюджету на поточний та бюджет розвитку є загальноприйнятою в світі. Джерелами формування доходів бюджету розвитку можуть виступати в перехідних умовах як постійні доходи бюджету, так і державні запозичення на фінансовому ринку, в тому числі цільові -- під конкретні проекти, доходи від приватизації та емісія. Використання керованої емісії на фінансування інвестиційних проектів не несе в собі таких обтяжливих наслідків, як її спрямування на поточні витрати бюджету (звичайне «проїдання» коштів). Адже внаслідок інвестицій створюються виробничі потужності, які дають змогу випускати певну продукцію, що зменшує інфляційний сплеск внаслідок емісії. Інвестиції також дають можливість отримати реальні доходи підприємствам та їхнім працівникам, що у підсумку дасть можливість отримати реальні доходи, і бюджету. Саме цей напрям руху і є тим шляхом, який, даючи поштовх економічному зростанню, допоможе вирішити й інфляційну проблему на тривалу перспективу.

ЛІТЕРАТУРА

1. Гальчинский А.С. Карл Маркс об историзме денежньїх отношений. -- М.: Мьісль, 1985.--190с.

2. Гальчинський А.С. Теорія грошей. -- К.: Основи, 1996. -- 413с.

3. Гроші / Упоряд., авт. вступ, ел. А.А. Чухно. -- К.: Україна, 1997. -- 510с.

4. Давьщов А.Ю, Инфляция в зкономике. Мировой опьіт й наши проблеми. -- М.: Междунар. отношения, 1991. -- 200 с.

5. Далин С.А. Инфляция в зпохи социальньїх революций. -- М.: Наука, 1983. -- 302 с.

6. Денежное обращение й кредит капиталистических стран / Под ред. Л.Н. Красавиной. -- М.: Финансьі й статистика, 1983. -- 335 с.

7. Долан 3. Дж„ Кзмпбелл КД„ Кзмпбелл РДж. Деньги, банковское дело й кредитно-денежная политика. -- М.; Л.: Профико, 1991. -- 448 с.

8. Илларионов А. Инфляция й зкономический рост // Вопр. зкономики. -- 1997. -- № 8. --С. 91--111.

9. Инфляция в условиях современного капитализма / Под ред. Л.Н. Красавиной. -- М.: Финансьі, 1980. --255с.

10. Кейнс Дж. Общая теория занятости, процента й денег. -- М.: Прогресе, 1978. -- 160 с.

11. Костюк ВЛ. История зкономических учений. -- М.: Центр, 1997. -- 223 с.

12. Макконнелл К.Р„ Брю СЛ. Зкономике. Принципы, проблемы й политика. -- М.: Республика, 1992. -- Т. 1--2.

13. Мельник О.М. Пріоритети фінансової політики // Закон і бізнес. -- 1997. -- № 22. -- С.4.

14. Мельник О.М. Етапи розвитку антиінфляційної політики в економічній системі України // Реструктуризація економіки та раціоналізація експортно-імпортної політики України: 36. праць вчених. -- К.: ІСЕМВ, 1998. -- Вип. 12. - С. 21--24.

15. Мельник О.М. Особливості антиінфляційної політики в умовах необхідності відновлення економічного зростання в Україні // 36. праць вчених. -- К.: ІСЕМВ, 1998. --Вин. 19.--С.З--5.

16. Мельник О.М. Відновлення економічного зростання та потреба зміни антиінфляційної політики в Україні // Економіка України. -- 1999. -- № 7.

17. Мельник О.М. Фінансова криза та потреба відновлення економічного зростання в Україні // Фінанси України. -- 1999. -- № 5. -- С. 40--45.

18. Мельник О.М. Антиінфляційна політика в Україні: зміна в контексті потреби відновлення економічного зростання // Банківська справа. -- 1999. -- № 5.

19. Мельник ОМ. Подолання фінансової кризи в перехідній економіці: загальносвітовий досвід та особливості України // Проблеми формування ринкової економіки: Міжвід. наук.зб.--К.:КНЕУ, 1999.--Вип. 7.--С. 112--118.

20. Найденов В. Инфляция на Украине: теория й реальность. -- К.:Наук. думка, 1995. -- 80с.

21. Никитин С.М. Западньїе зкономические теории й инфляция // Вопр. зкономики. -- 1994.--№11.--С. 41--53.

22. Орлов П. Государственное регулирование обновлення основньїх фондов // Зкономика Украйни. -- 1994. -- №6.--С. 31--35.

23. Савлук М. Й. Инфляция в Україні: истоки й современное состояние // Зкономика Украйни. -- 1994. -- № 2. -- С. 9--18.

24. Современная инфляция: истоки, причини, противоречия / Под ред. С.М. Никитина. -- М.: Мьісль, 1980. -- 340 с.

25. Соколик М. Оцінка бідності в Україні у 1995--1996 рр. // Економіка України. -- 1998. --№1.--С.64--73.

26. Ющенко В.А. Монетарна політика України: результати і перспектива // Вісн. НБУ. -- 1996.--№4.--С. 5--13.