В той же час, статтею 226 Кодексу магазини безмитної торгівлі віднесено до спеціальних торговельних закладів, приміщення яких можуть включати в себе: торговельний зал (зали), у т. ч. бари та пункти громадського харчування, допоміжні приміщення, склад магазину. Цією ж статтею визначено строк перебування товарів у режимі магазину безмитної торгівлі (не може перевищувати трьох років з дня їх розміщення у цей режим) та встановлено, що власники зазначених магазинів можуть мати митні склади для зберігання та наступного постачання в магазини всіх видів товарів, у тому числі підакцизних [6, Ст. 226].

Магазини безмитної торгівлі здійснюють торгівлю всіма видами продовольчих і непродовольчих товарів вітчизняного (на умовах експорту) та іноземного походження, крім товарів, які заборонені відповідно до законодавства до ввезення, вивезення та транзиту через територію України.

Про магазини безмитної торгівлі, як спеціальні торговельні заклади, що розташовані у відкритих для міжнародного сполучення пунктах пропуску на митному кордоні України, йде мова і у постанові Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року № 1089, якою регулюється порядок відкриття та надання дозволу на функціонування таких магазинів. Дозвіл у відповідності із зазначеною постановою, видається суб'єкту підприємницької діяльності - власникові чи орендареві призначеного для магазину приміщення або суб'єкту, що має намір спорудити відповідне приміщення у пункті пропуску на митному кордоні України, в інших зонах митного контролю, визначених митними органами. Статтею 227 Митного кодексу України визначено, що власником магазину безмитної торгівлі може бути лише підприємство-резидент [6, Ст. 227].

Зазначеною постановою затверджені Правила продажу товарів, відповідно до яких магазини безмитної торгівлі реалізують товари у пунктах пропуску на митному кордоні України або на транспортних засобах, що виконують міжнародні рейси, фізичним особам, які від'їжджають за кордон, за умови пред'явлення ними документа, який посвідчує особу, з відміткою про проходження митного контролю або належного їм проїзного документа на транспортний засіб, який прямує за межі України.

Отже, основна сутність підприємницької діяльності магазинів безмитної торгівлі полягає в торгівлі товарами, що знаходяться під митним контролем і не пропущені митницею на митну територію України для вільного обігу (обороту), іншими словами - умовно знаходяться за межами митної території України.

Переваги магазинів безмитної торгівлі у порівнянні зі звичайними закладами торгівлі, розташованими на митній території України, полягає в оподаткуванні товарів: на товари, що переміщуються через митний кордон України відповідно до митного режиму магазину безмитної торгівлі, ввізне (вивізне) мито та акцизний збір не справляються. Відповідно до статті 6 Указу Президента України від 7 серпня 1998 року № 857/98 ввезення товарів з-за меж митної території України на користь магазинів безмитної торгівлі не оподатковується ПДВ. При здійсненні операцій з вивезення товарів з митної території України на користь магазину безмитної торгівлі ПДВ не сплачується [91].

Митний перевізник - це підприємство, яке здійснює перевезення між митними органами товарів, що перебувають під митним контролем, без застосування при цьому заходів гарантування доставки товарів до митного органу призначення, передбачених пунктами 1, 2 та 4 частини першої статті 161 Митного кодексу України, і має ліцензію на право здійснення діяльності митного перевізника, видану спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі митної справи. Митним перевізником може бути тільки підприємство-резидент. Відносини митного перевізника з власником товарів визначаються відповідним договором [6, Ст. 182].

Детально сутність підприємницької діяльності митного перевізника буде розглянуто у наступних розділах, так як він є одним із безпосередніх об'єктів нашого дослідження.

Склади тимчасового зберігання (далі - СТЗ) - це відповідним чином облаштовані складські приміщення, резервуари, криті чи відкриті майданчики, призначені для зберігання товарів і транспортних засобів. Дозвіл на використання таких складів надається митними органами, в зоні діяльності яких розташовані зазначені приміщення, резервуари, майданчики, у порядку, встановленому спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі митної справи, яким на сьогодні є Державна митна служба України [6, Ст. 99].

Частиною 1 та 2 статті 99 Митного кодексу України встановлено, що товари і транспортні засоби з моменту пред'явлення митному органу і до їх випуску відповідно до обраного митного режиму можуть перебувати на тимчасовому зберіганні під митним контролем. Такі товари і транспортні засоби до завершення митного оформлення з дозволу відповідного митного органу розміщуються на складах тимчасового зберігання. Митним органом може прийматися рішення про організацію таких складів, що належать транспортно-експедиційним організаціям, які переміщують товари і транспортні засоби через митний кордон України, чи іншим підприємствам, зі створенням зони митного контролю в межах таких складів [6].

Як склад тимчасового зберігання можуть бути використані приміщення, резервуари або майданчики лише за наявності належним чином оформленого дозволу відповідного митного органу [6, Ст. 100].

Як і митні ліцензійні склади, склади тимчасового зберігання можуть бути закритого та відкритого типу. Склади закритого типу призначаються виключно для зберігання власником складу товарів, що належать йому. Склади відкритого типу призначаються для використання будь-якими юридичними чи фізичними особами, які є учасниками зовнішньоекономічної діяльності. Обов'язковою умовою для отримання дозволу на використання приміщення, резервуару, майданчика як складу тимчасового зберігання відкритого типу є наявність у підприємства ліцензії на право здійснення митної брокерської діяльності або діяльності митного перевізника.

Умови відкриття і функціонування складів тимчасового зберігання регулюються положенням, затвердженим наказом Державної митної служби України від 7 жовтня 2003 року № 674, у якому, зокрема, визначено порядок:

- розгляду начальником митного органу заяви про відкриття складу;

- видачі дозволу на використання складу;

- подання звітності про товари, що зберігаються на таких складах, а також обов'язкові вимоги до обладнання й місць розташування зазначених складів [65].

Так, зазначений склад може бути розташований:

- у зоні діяльності митного органу, у якому перебуває на обліку одержувач або відправник товарів і транспортних засобів;

- в аеропорту, морському чи річковому порту, на аеродромі, залізничній станції, що відкриті для міжнародного чи міждержавного сполучення та здійснюють прийняття, навантаження, вивантаження й видачу товарів, що переміщуються через державний кордон України;

- у безпосередній близькості до пункту пропуску через державний кордон України для міжнародного чи міждержавного автомобільного сполучення;

- на територіях, унесених до Переліку місць прибуття автотранспорту, затвердженому наказом Держмитслужби України від 15 листопада 1999 року № 721 [75].

Дозвіл видається на одне або декілька складських приміщень, резервуарів, майданчиків митним органом, у зоні діяльності якого вони розташовані.

Однією з умов функціонування складу відкритого типу є наявність на ньому підрозділу митного органу, який здійснює митний контроль і митне оформлення товарів. На практиці ця умова часто створює серйозні перешкоди для підприємців при вирішенні питань щодо заснування складів тимчасового зберігання, оскільки за відсутності у митниць достатньої кількості штатних працівників, а у підприємців - технічних можливостей для їх розміщення (техніка, зв'язок тощо), митниці вимушені відмовляти у видачі дозволу на створення таких складів.

Проведене дослідження показує, що лише протягом 2004 року 1582 підприємствам-посередникам було видано дозвіл на право використання складського приміщення, резервуара, майданчика як складу тимчасового зберігання. За цей же період митними органами проведено 1012 перевірок діяльності складів тимчасового зберігання. За результатами перевірок у 96 випадках рішенням суду або митного органу власника складу тимчасового зберігання було визнано винним у порушенні митного законодавства. У результаті вжитих митними органами заходів було закрито 187 складів тимчасового зберігання [123].

У порівнянні з митними ліцензійними складами склади тимчасового зберігання мають свої економічні переваги для підприємців: для їх функціонування не вимагається ліцензія, розмір плати якої для митних ліцензійних складів становить 2500 доларів США у перерахунку у гривні за курсом Національного банку України.

В цьому контексті необхідно зазначити, що послуги по зберіганню товарів і транспортних засобів можуть надавати також і митні органи. Порядок надання таких послуг врегульовано статтями 167-171 Митного кодексу України.

Відповідно до статті 167 Митного кодексу України склади митних органів створюються митними органами та використовуються ними для зберігання товарів і транспортних засобів, що знаходяться під митним контролем [6].

Під складами митних органів розуміються приміщення, резервуари, криті та відкриті майданчики, які належать митним органам або використовуються ними і спеціально обладнані для зберігання товарів. Порядок розміщення товарів на цих складах законодавством не визначено. Стаття 166 Митного кодексу України називає види товарів, що підлягають зберіганню лише на складах митних органів [6]. Але зазначена діяльність, відповідно до чинного законодавства, до підприємницької діяльності не відноситься, оскільки митні органи є органами державного управління.

У зв'язку з тим, що склади тимчасового зберігання можуть відкривати як суб'єкти підприємницької діяльності, так і митні органи, проблема залишається в тому, що законодавець регулює питання зберігання товарів таким чином, що суб'єкт зовнішньоекономічної діяльності змушений зберігати товари на складах митних органів у тому випадку, якщо не має власного складу тимчасового зберігання, або якщо він не бажає розміщувати товари на митному ліцензійному складі.

Однак склади митниці - це інститут, який потребує скасування. У більшості розвинутих країн склади митниць в процесі митного оформлення не використовуються, зазначає І. Бондаренко [169, с. 48].

Вантажні митні комплекси, автопорти, термінали (далі - ВМК) - порівняно новий вид підприємницької діяльності в галузі митної справи. Їх створення, експлуатація і розвиток здійснювались без вкладення бюджетних коштів. Власниками цих підприємств є суб'єкти підприємницької діяльності - резиденти України. У свій час будівництво автотерміналів на митній території України в умовах недостатнього фінансування з Державного бюджету забезпечило:

- ліквідацію багатокілометрових черг вантажних автомобілів біля пунктів пропуску;

- оздоровлення екологічної та криміногенної ситуації біля пунктів пропуску;

- створення інфраструктури для забезпечення необхідних побутових умов для перевізників.

Відповідно до частини 7 ст. 71 Митного кодексу України та наказу Держмитслужби України від 20 жовтня 2003 року № 703 вантажний митний комплекс - це визначена Держмитслужбою України ділянка території з комплексом будівель, споруд, інженерно-технічних засобів і комунікацій, які необхідні для здійснення митного контролю та митного оформлення товарів і транспортних засобів, що переміщуються через митний кордон України. Власник ВМК - юридична особа - резидент України, якій об'єкти ВМК належать на праві власності та, яка погоджує питання їх відкриття з Держмитслужбою України [6; 68].

Відкриття й функціонування ВМК здійснюються за погодженням з Державною митною службою України. Для цього власник такого комплексу подає митному органу, у зоні діяльності якого розташовано об'єкти ВМК, письмову заяву про намір відкриття комплексу. Поряд з такими “традиційними” документами, як нотаріально засвідчені копії установчих і реєстраційних документів (статуту, установчого договору, свідоцтва про реєстрацію) суб'єкта підприємницької діяльності; оригінали та нотаріально засвідчені копії документів, що підтверджують право власності на об'єкти ВМК до заяви про відкриття додаються ще такі документи, як:

- техніко-економічне обґрунтування доцільності відкриття ВМК;

- перелік послуг і калькуляція вартості платних послуг, які планується надавати на території ВМК і які забезпечать безперешкодне виконання перевізником (суб'єктом ЗЕД) узятих ним зобов'язань щодо доставки товарів у митницю призначення та щодо подання документів митному органу в установлений строк;

- плани території та об'єктів ВМК;

- плани приміщень для посадових осіб митного органу;

- плани (схеми) охоронної сигналізації та протипожежної сигналізації, погоджені з відповідними службами;

- дозволи органів санітарного та екологічного контролю (для складів, призначених для зберігання товарів, підконтрольних цим органам);

- інші документи, потрібні для відкриття СТЗ відкритого типу.

Під час розгляду заяви митний орган перевіряє відомості, зазначені в поданих документах, стан території та об'єктів ВМК у частині дотримання вимог, визначених постановою Кабінету Міністрів України від 7 квітня 2003 року № 476 і розпорядженням Кабінету Міністрів України від 7 червня 2002 року № 307-р. [26]. З метою визначення доцільності відкриття ВМК митниця здійснює аналіз вантажопотоків, кількості експортно-імпортних і транзитних операцій у зоні своєї діяльності, а також затрат робочого часу на здійснення митного оформлення.

Провадження на території ВМК будь-якої господарської діяльності, яка не була передбачена переліком послуг, доданим до заяви про намір відкрити ВМК, здійснюється за погодженням з Держмитслужбою України. Надані власником комплексу об'єкти ВМК, які потрібні для здійснення процедур митного контролю й митного оформлення, можуть використовуватися митним органом виключно з цією метою.

Переважна більшість митних терміналів, що функціонують сьогодні в Україні, обслуговують вантажі, що перевозяться автотранспортом. Вони “виросли” до цього статусу внаслідок реорганізації так званих місць прибуття вантажів автотранспортом або місць дислокації підрозділів митних органів (вантажних відділів, відділів митних доходів і платежів тощо), розташованих в приміщеннях суб'єктів підприємницької діяльності на умовах оренди. Виключенням тут може бути лише залізничний термінал Українського державного центру транспортного сервісу ( далі - УДЦТС) “Ліски”, розташований у Києві, який обслуговує перевезення вантажів у контейнерах.

Слід зазначити, що у здійсненні такого виду підприємницької діяльності, як експлуатація вантажних митних комплексів (автопортів, терміналів) держава, в особі митниці, може виступати вагомим конкурентом підприємцям, оскільки відповідно до частини 7 статті 71 Митного кодексу України ВМК, автопорт, автотермінал можуть входити до митної служби України як спеціалізована митна організація. На сьогодні лише відсутність у митних органів достатніх бюджетних коштів для спорудження власних митних терміналів або заснування спеціалізованих митних організацій служить стримуючим фактором для такої конкуренції.

Однак саме в здійсненні цього виду діяльності вже проглядається певне втручання митниці в підприємницьку діяльність власників ВМК. Перш за все, це вимога митних органів щодо надання підприємцем переліку послуг і калькуляції вартості платних послуг, які планується надавати на території ВМК, при його відкритті. Обґрунтування такого втручання наведено в цих же вимогах, затверджених наказом Державної митної служби України “Про затвердження Порядку відкриття вантажного митного комплексу, автопорту, автотерміналу” від 20 жовтня 2003 року № 703 [68]. Цим митниця намагається пересвідчитись в гарантіях суб'єкта “забезпечити безперешкодне виконання перевізником (суб'єктом ЗЕД) узятих ним зобов'язань щодо доставки товарів у митницю призначення та щодо подання документів митному органу в установлений строк”, прорахувавши його доходи та видатки на свій лад.

Останнім часом тема взаємовідносин “митниця - власник ВМК” щодо економічної політики підприємців набуває актуальності. В травні 2005 року керівництво Держаної митної служби України листом від 11 травня 2005 року № 11/1-9/5150-ЕП “Про діяльність вантажних митних комплексів, автопортів, автотерміналів” у зв'язку з чисельними скаргами перевізників та суб'єктів ЗЕД на вартість послуг, які надаються їм на території ВМК, вимагає проаналізувати укладені митними органами угоди із власниками ВМК на предмет вивчення об'єктивної вартості послуг (особливо звернувши увагу на вартість послуг, що стягуються в обов'язковому порядку, таких як: стоянка та охорона транспортних засобів, розвантажувально-навантажувальні роботи тощо) та при небажанні зменшити вартість послуг - розірвати з цими підприємствами угоди [88].

Дослідивши зазначену проблематику І.Бондаренко вважає, що використання об'єктів ВМК (протягом 2003 року на території України функціонувало 48 таких комплексів) для здійснення митного контролю та митного оформлення товарів і транспортних засобів не суперечило чинному на той час митному законодавству. Проте відсутність нормативного врегулювання порядку та основних засад співпраці митних органів і власників ВМК спричиняло деякі розбіжності та неоднозначний підхід керівництва митниць до організації роботи підрозділів митного оформлення розміщених на об'єктах ВМК [168, с. 52].

Крім цього, рівень облаштування ВМК був неоднаковим. Якщо деякі ВМК мали практично все необхідне для здійснення митного контролю та митного оформлення - добре обладнані службові приміщення, ваги, навантажувально-вивантажувальні засоби, складські приміщення, естакади тощо, то деякі з них були обладнані за „залишковим” принципом: відсутні ваги, складські приміщення, доглядові майданчики та ін. Така ситуація сприяла, зокрема, формальному підходу до проведення митного огляду вантажів, внаслідок чого допускались порушення митних правил (недобір податків, зборів тощо). Чинний Митний кодекс України встановив єдині організаційні, технічні й технологічні вимоги до ВМК, а також визначив єдиний порядок їх відкриття, який сприяє швидкому та якісному здійсненню митних формальностей та створює умови для надання цілого спектру послуг у митній діяльності [168, с. 52].

З огляду на зазначене, у поточному році Державною митною службою України видано дозвіл на відкриття лише 9-ти таких комплексів. Іншим було відмовлено з причин невідповідності необхідним організаційним, технічним, технологічним вимогам, яким повинні відповідати ВМК, порти, термінали.

Так, враховуючи вимоги сьогодення до якісного здійснення митних процедур, Київський вантажний автомобільний термінал корінним чином перебудував свою роботу. Відсутність черг та швидкий митний контроль і оформлення сприяють задоволенню клієнтів, з одного боку, й ефективній роботі митниці - з іншого. Саме це, переконані працівники столичного вантажного комплексу, заохочує до співпраці переважну більшість суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, які, скориставшись послугами терміналу, стають постійними його клієнтами.

В організації роботи брокерсько-консультаційних фірм на вантажному автотерміналі допоміг також вже набутий досвід. Адже свою діяльність цей термінал починав із надання саме таких послуг. Добре усвідомлюючи всі особливості роботи на вантажному комплексі, було виділено приміщення відразу під чотири брокерські контори. Таким чином, зазначав тодішній голова правління “Консалтингового центру” Ю. Піший, вдалося уникнути будь-чиєї монополії на оформлення документів. Кожен учасник зовнішньоекономічної діяльності самостійно вибирає, до якого саме митного брокера йому звернутися. А в разі ж виникнення спірних питань, кожен клієнт має змогу відразу проконсультуватися в іншій фірмі, не виїжджаючи за територію терміналу [220, с. 31].

Експедитор (транспортний експедитор) - суб'єкт господарювання, який за дорученням клієнта та за його рахунок виконує або організовує виконання транспортно-експедиторських послуг, визначених договором транспортного експедирування. До транспортно-експедиторської діяльності відноситься підприємницька діяльність із надання транспортно-експедиторських послуг з організації та забезпечення перевезень експортних, імпортних, транзитних або інших вантажів. Транспортно-експедиторська послуга - робота, що безпосередньо пов'язана з організацією та забезпеченням перевезень експортного, імпортного, транзитного або іншого вантажу за договором транспортного експедирування [24].

Експедитори надають клієнтам послуги відповідно до вимог законодавства України та держав, територією яких транспортуються вантажі, згідно з переліком послуг, визначеним у правилах здійснення транспортно-експедиторської діяльності, а також інші послуги, визначені за домовленістю сторін у договорі транспортного експедирування. Транспортно-експедиторські послуги надаються клієнту при експорті з України, імпорті в Україну, транзиті територією України чи іншими державами, внутрішніх перевезеннях територією України.

Детальний перелік послуг, що надаються експедиторами, наведено в статті 8 Закону України “Про транспортно-експедиторську діяльність” від 1 липня 2004 року № 1955-IV [24], якою встановлено, що експедитори за дорученням клієнтів:

- забезпечують оптимальне транспортне обслуговування, а також організовують перевезення вантажів різними видами транспорту територією України та іноземних держав відповідно до умов договорів (контрактів), укладених відповідно до вимог Міжнародних правил щодо тлумачення термінів „Інкотермс”;

- фрахтують національні, іноземні судна та залучають інші транспортні засоби і забезпечують їх подачу в порти, на залізничні станції, склади, термінали або інші об'єкти для своєчасного відправлення вантажів;

- здійснюють роботи, пов'язані з прийманням, накопиченням, подрібненням, доробкою, сортуванням, складуванням, зберіганням, перевезенням вантажів;

- ведуть облік надходження та відправлення вантажів з портів, залізничних станцій, складів, терміналів або інших об'єктів;

- організовують охорону вантажів під час їх перевезення, перевалки та зберігання;

- організовують експертизу вантажів;

- здійснюють оформлення товарно-транспортної документації та її розсилання за належністю;

- надають в установленому законодавством порядку учасникам транспортно-експедиторської діяльності заявки на відправлення вантажів та наряди на відвантаження;

- забезпечують виконання комплексу заходів з відправлення вантажів, що надійшли в некондиційному стані, з браком, у пошкодженій, неміцній, нестандартній упаковці або такій, що не відповідає вимогам перевізників;

- здійснюють страхування вантажів та своєї відповідальності;

- забезпечують підготовку та додаткове обладнання транспортних засобів і вантажів згідно з вимогами нормативно-правових актів щодо діяльності відповідного виду транспорту;

- забезпечують оптимізацію руху матеріальних потоків від вантажовідправника до вантажоодержувача з метою досягнення мінімального рівня витрат;

- здійснюють розрахунки з портами, транспортними організаціями за перевезення, перевалку, зберігання вантажів;

- оформляють документи та організовують роботи відповідно до митних, карантинних та санітарних вимог;

- надають підготовлений транспорт, який має додаткове обладнання згідно з вимогами, передбаченими законодавством;

- надають інші допоміжні та супутні перевезенням транспортно-експедиторські послуги, що передбачені договором транспортного експедирування і не суперечать законодавству [24].

Ми свідомо наводимо вищезазначений перелік послуг повністю, так як проаналізувавши його, можна дійти висновку, що діяльність експедиторів дуже тісно пов'язана як з діяльністю митних брокерів (насамперед щодо оформлення митних документів), так і митних перевізників (щодо організації перевезень вантажів, що знаходяться під митним контролем). Однак по суті в діяльності експедиторів відсутній елемент посередництва між клієнтом та митницею. Такими посередниками виступають саме митні брокери та митні перевізники. Тому з метою надання своїм клієнтам послуг у повному обсязі, або, як кажуть, „під ключ” чи „від дверей до дверей”, експедитори часто поєднують декілька видів діяльності, отримуючи ліцензію митного брокера та митного перевізника.

Експедиторська діяльність в нашій державі більше не ліцензується. У 1998 році, шляхом внесення змін до Закону України „Про підприємництво”, транспортно-експедиторські послуги було виключено з переліку видів підприємницької діяльності, що ліцензуються. Таким чином, ні Держмитслужба України, ні тим більше колишній МЗЕЗторг (тепер - Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції), який видавав ліцензії, не мають безпосереднього впливу на діяльність експедиторів. В той же час, по суті своєї діяльності експедитор має опосередковане відношення до митного контролю: у разі супроводження підконтрольного митниці вантажу, за дорученням клієнта, він має надавати митниці, наприклад, у пунктах пропуску при перетині митного кордону, товаросупровідні документи на товари у випадках, коли вони не підлягають декларуванню. Декларувати ж товари може тільки їх власник або за дорученням власника посередник - митний брокер.

Таким чином, виходячи з цього обґрунтування, можемо дійти висновку, що підприємницька діяльність експедиторів має опосередковане (а не пряме) відношення до підприємницької діяльності в галузі митної справи.

Привертають до себе увагу в контексті даного дослідження і митні аукціони, перш за все тим, що містять у своїй назві слово „митні”. Крім того, аукціон, як відомо, продаж з публічних торгів, при якому товар або майно, що продаються, можуть бути придбані особою, яка запропонувала найвищу ціну.

Визначення поняття „митний аукціон” наведено у постанові Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2003 року № 607: „митний аукціон - це спосіб продажу товарів, за яким власником товарів стає покупець, що в ході торгів запропонував за них найвищу ціну” [36].

Відповідно до статті 173 Митного кодексу України, де зазначено, що митні аукціони організуються у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України, зазначеною постановою Кабінет Міністрів визначив процедуру організації та умови проведення митних аукціонів; реалізації на митних аукціонах, товарних біржах або через підприємства торгівлі товарів [6; 36].

Аналізуючи, чи має діяльність митних аукціонів відношення до підприємницької діяльності в галузі митної справи, слід звернути увагу, перш за все, на два аспекти:

- хто є організатором митного аукціону;

- про які товари йде мова.

Відповідно до зазначеної постанови Кабінету Міністрів України організатором митного аукціону є спеціалізоване підприємство, незалежно від форми власності, з яким митний орган, що здійснював вилучення товарів чи їх збереження, або відповідний орган державної виконавчої служби укладають договір про реалізацію товарів. Обов'язкова умова укладення договору - занесення підприємства до єдиного реєстру торговельних підприємств.

Згідно з статтею 172 Митного кодексу України та зазначеною постановою на митних аукціонах, товарних біржах або через підприємства торгівлі реалізуються товари, що зберігались під митним контролем (крім заборонених до ввезення чи транзиту) [6].

1.4 Митні послуги: колізії теорії та проблеми практики

Питання належного забезпечення прав і свобод людини у сфері публічної влади взагалі, та у сфері митної справи зокрема, їх ефективний захист у разі порушенння і досі залишаються актуальними, незважаючи на те що з часу започаткування робіт у сфері адміністративного реформування минуло понад десять років.

З метою забезпечення більш динамічного здійснення заходів, пов'язаних із проведенням адміністративної реформи, а також формування системи державного управління, що буде наближена до потреб людей в Концепції адміністративної реформи в Україні [45] запропонований ряд заходів, переважна більшість яких на сьогодні на жаль так і не реалізована, адже адміністративна реформа розрахована на досить тривалий період.

В ході адміністративної реформи повинні бути запроваджені організаційно-правові засади реформування ключових елементів системи державного управління, формуватися нові інститути, організаційні структури та інструменти державного управління. Це в певній мірі стосується і питання щодо управлінських (виконавських, публічних) послуг.

Питання про такий вид послуг сьогодні так і не знайшло однозначної оцінки у наукових колах та залишається дискусійним. Отже, сьогодні назріла нагальна потреба дослідження змісту так званих управлінських послуг в сфері митної справи.

Питанню щодо змісту управлінських послуг присвячено ряд робіт провідних науковців-адміністративістів: В. Аверянова, І. Коліушка, В. Тимощука, В. Гаращука, І. Пахомова. Особливості інституту послуг у сфері митної справи досліджували Є.В. Додін, С. Степанюк, Л. Давиденко та інші.

Однак нині залишається ще багато дискусійних та практично невирішених питань, що стосуються окремих аспектів митного посередництва та змісту управлінських послуг у митній сфері.

Досліджуючи питання становлення посередницької діяльності в митній сфері можна дійти висновку, що у чинному законодавстві відсутні дефініції як митних послуг, так і управлінських послуг у цій сфері.

Спробуємо з'ясувати розуміння даних термінів через етимологію слова „послуги”. У Великому тлумачному словнику сучасної української мови наведено такі значення слова „послуга”:

- дія, вчинок, що дає користь, допомогу;

- діяльність підприємств, організацій та окремих осіб, виконувана для задоволення чиїх-небудь потреб, обслуговування [96, с. 984].

Зупинимось на дослідженні деяких аспектів управлінських послуг у митній сфері. При розкритті данного питання доцільно виходити з аналізу положень Концепції адміністративної реформи в Україні [45], за якою виконавча влада, реалізуючи призначення демократичної, соціальної, правової держави, створює умови для реалізації прав і свобод громадян, а також надання їм широкого кола державних, в тому числі управлінських, послуг. Цей процес має грунтуватися на тому, що:

1) надання послуг з боку виконавчої влади повинно бути спрямовано на задоволення потреб особи і суспільства;

2) соціальні процеси повинні регулюватися з боку держави лише у разі, якщо це обумовлено інтересами всього суспільства;

3) управлінські послуги повинні бути платними тільки у випадку, коли громадянин має вибір - чи користуватися цією послугою, чи ні;

4) управлінські послуги повинні надаватися, насамперед, на низових рівнях структури виконавчої влади, що забезпечить їх наближення до споживачів [45].

Отже, ефективність адміністративної реформи чимало в чому залежить від стану формування нових інститутів, організаційних структур та інструментів державного управління, серед яких і інститут так званих „управлінських (публічних) послуг”, або як визначає даний напрямок адміністративного права В. Авер'янов - „публічно-сервісний” [161, с. 148].

На сьогодні, на думку автора, ця проблема пов'язана з необхідністю чіткого визначення управлінських послуг та їх впровадження в практичну діяльність органів виконавчої влади та їх посадових осіб.

Останнім часом у науковій юридичній літературі значна увага приділяється питанню управлінських послуг. Як зазначають І. Коліушко, В. Тимощук управлінськими послугами є діяльність уповноважених законом органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування (уповноважених державою суб'єктів), спрямована на забезпечення передбачених законом прав та інтересів фізичних і юридичних осіб, які проявили ініціативу для їх реалізації [195, с. 31].

На думку С.А. Степанюка управлінські послуги з боку держави розширюють можливості громадян та суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності при здійсненні своїх прав, свобод та законних інтересів [229, с. 27].

І. Бондаренко підкреслює, що за своєю суттю управлінська послуга - це виконання державою юридичних обов'язків перед фізичними та юридичними особами [169, с. 47]. Управлінські послуги необхідно розуміти як „послуги з боку органів виконавчої влади”, - стверджує Л. Давиденко [180, с. 48].

Але наведені погляди на проблему не є однозначними та безапеляційними, так В. Гаращук та І. Пахомов висловлюють інше, іноді протилежне бачення даної проблеми. Управлінські послуги, на думку І. Пахомова, є новим елементом виконавчої влади у взаємовідносинах з людиною. В умовах дії конституційного принципу, за яким держава повинна служити людині, послуги виконавчої влади мають більш широке застосування і вагоме суспільне значення, але при цьому мова не може йти про оплатну державно-владну діяльність [216, с. 23].

В. Гаращук пропонує не поспішати із запровадженням так званих „платних управлінських послуг”, а розглядати дане питання як ідею надання державою громадянам послуг у сфері державного управління [174, с. 110].

Питанню щодо змісту управлінських послуг присвячено ряд досліджень В. Аверянова. Дисертант погоджується із визначенням управлінських послуг, що запропоновано вченим, за яким управлінські послуги - це виконання органами виконавчої влади за зверненням фізичної чи юридичної особи обов'язків, спрямованих на юридичне оформлення умов для належної реалізації зазначеними особами різноманітних прав, щодо забезпечення яких законодавством передбачена певна свобода адміністративного розсуду і альтернативність дій залежно від виконання визначених законодавством вимог, необхідних для видачі дозволу, здійснення реєстрації чи задоволення іншої потреби фізичної чи юридичної особи [160, с. 8].

Враховуючи обґрунтованість та повноту визначення даного поняття, вважаємо, що саме воно допоможе в подальшому об'єктивно оцінювати зазначену діяльність у сфері митних правовідносин.

Проаналізувавши зазначену проблему, І. Бондаренко наводить наступне визначення митних послуг: „Митні послуги - це передбачена законом діяльність митних органів, спеціалізованих установ та організацій, а також суб'єктів підприємництва, що здійснюється з ініціативи фізичних та юридичних осіб і спрямована вона на реалізацію прав, свобод та законних інтересів у галузі митної служби” [169, с. 49].

На думку автора, використання терміну „митні послуги” в значенні „послуги в сфері управління митною справою”, а також в значенні, що запропоновано І. Бондаренко не є абсолютно вдалим, оскільки під митними послугами розуміються як послуги митних органів, так і послуги з професійного митного посередництва, тобто підприємницька діяльність митних брокерів та митних перевізників.

Отже, запропонована І. Бондаренко дефініція митних послуг веде до змішування та ототожнення управлінських послуг, що надаються митними органами та митних послуг митних брокерів та митних перевізників.

Таким чином, дане питання вимагає більш детального дослідження.

В Митному кодексі України взагалі про послуги у митній сфері йдеться у розділі 7 “Підприємницька діяльність із надання послуг з декларування товарів і транспортних засобів та перевезення товарів, що переміщуються через митний кордон України або перебувають під митним контролем”.

Щодо послуг безпосередньо з боку митних органів України, то мова про них йде у Постанові Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2002 року № 1952 Про затвердження переліку платних послуг, що можуть надаватися митними органами та у ст. 32 Митного кодексу України [31; 6]. Відповідно до даної постанови митні органі надають на платній основі консультації з питань поміщення товарів у відповідні митні режими; тарифного та нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності в частині митного оформлення товарів (робіт, послуг); дослідження (аналізу, експертизи) проб і зразків товарів у митних лабораторіях; класифікації товарів згідно з УКТЗЕД; належності товарів до контрольних списків (наркотики, отруйні та вибухові речовини, товари подвійного використання тощо); митного законодавства та його застосування; а також консультують митних брокерів і митних перевізників з питань посередницької діяльності. Отже, відповідно до чинного законодавства послуги митних органів з консультування здійснюються на платній основі. Для порівняння: у ст. 25 Митного кодексу Російської Федерації [8] та ст. 24 Митного кодексу Республіки Казахстан [10] мова йде виключно про безоплатне консультування в сфері митної справи.

Є.В. Додін серед функцій, що виконує сьогоднішня митна служба України поряд із фіскальною, регулятивною та правоохоронною називає саме функцію по наданню платних послуг [184, с. 14]. Тобто мова йде не про послуги митних брокерів та митних перевізників, а про послуги, що надаються митними органами України.

До платних послуг митних органів також відносять надання текстів, опублікованих нормативно-правових актів з питань митної справи; надання відомостей з ліцензійних реєстрів митних брокерів, перевізників, митних ліцензійних складів; копіювання документів, пов'язаних з митним оформленням товарів (робіт, послуг). Слід зауважити, що норма про платне надання текстів, опублікованих нормативно-правових актів з питань митної справи суперечить положенням ст. 31 Митного кодексу України, відповідно до якої інформація про нормативно-правові акти з питань митної справи (назва акта, його основні положення, інформація про опублікування) надається безоплатно зацікавленим особам на їх запити. Крім того, слід зазначити, що надання митних послуг з інформування громадян з указаних питань, є не правом, а обов'язком митних органів України.

На думку автора, вказані платні послуги, а також послуги по реєстрації, ліцензуванню, сертифікації, атестації діяльності митних брокерів, митних перевізників можна розглядати сьогодні саме як публічно-сервісну діяльність митних органів України. Адже, ці послуги надаються з ініціативи зацікавленої особи, для задоволення її потреб та передбачають певну свободу адміністративного розсуду, залежно від виконання зацікавленою особою встановлених законодавством вимог (наприклад, видати ліцензію на провадження діяльності митного перевізника, чи відмовити у її видачі в разі недодержання ліцензійних умов).

Таким чином, перебудова організаційно-правових засад діяльності державного апарату, органів виконавчої влади на місцях, як складова адміністративної реформи в Україні, обумовлює необхідність значною мірою підвищити ефективність діяльності митних органів у сфері контролю за переміщенням товарів та транспортних засобів через митний кордон України, забезпечення їх кваліфікованими кадрами, здатними працювати професійно, грамотно, чесно, прозоро.

Як зазначалося, будь-який суб'єкт господарської діяльності функціонує у відповідному правовому середовищі, яке формується на основі законодавчої бази держави. Економічні можливості посередницьких підприємств, що здійснюють свою діяльність у митній сфері, обмежені відповідними правами та обов'язками, які встановлюються митними органами. Це дає змогу в певній мірі упорядкувати складну систему їх взаємодії. При цьому, основне завдання полягає у створенні сприятливих умов для реалізації економічних та фінансових інтересів суб'єктів господарської посередницької діяльності.

З метою вирішення актуальних проблем подальшого розвитку підприємництва, його детінізації, подолання адміністративних бар'єрів та здійснення заходів, спрямованих на приведення законодавства до європейських вимог, розроблено і впроваджено принципово новий підхід у видачі документів дозвільного характеру - видача дозвільних документів за принципом „Єдиного вікна” та „Єдиного офісу” як механізму мінімізації контактів з чиновником. Завдяки такому підходу створюються умови для прозорих процедур видачі дозволів, погоджень, необхідних для започаткування підприємницької діяльності, та ефективного контролю за їх дотриманням, розміщення та організації роботи всіх представників відповідних органів державної влади в окремому приміщенні. Станом на 1 січня 2005 року в Україні створено та діє більш ніж 51 „Єдиний офіс” з видачі документів дозвільного характеру [217, с. 6].

Чинна правова регламентація підприємництва в Україні знаходиться, у процесі становлення та прагне до оптимальної моделі такого регулювання, яке використовується в цивілізованих країнах, зрозуміло, з урахуванням реалій сучасного економічного, політичного та соціального життя нашого суспільства. Внаслідок цього вирішення багатьох питань у даній сфері відбувається в експериментальному порядку. Широка нормативна база регулювання підприємницької діяльності, що створена, характеризується внутрішньою неузгодженістю та суперечливістю, мало сприяє підвищенню якості правового регулювання, яке значно послаблене тим, що переважними актами законодавства про підприємництво є підзаконні акти, які не здатні належним чином регламентувати такі відносини. Не дивлячись на це, в окремих ситуаціях слід визнати доцільність прийняття таких актів для невідкладного усунення прогалин у праві, але в цілому компенсувати відсутність правового регулювання можливо лише на рівні закону.

Сьогодні в Україні як ніколи загострилися проблеми законодавства про підприємництво. Ринкові відносини, що формуються в країні, вимагають його швидкого розвитку. Проте законодавство не тільки не випереджає розвиток вагомих аспектів останнього і не створює стимулів для економічної активності, а в ряді випадків, навпаки - йде далеко позаду нього.

На наш погляд, це пояснюється тим, що підприємництво порівняно новий для України соціально-економічний феномен, внаслідок чого законодавство, що його врегульовує, продовжує активно формуватися.

Таким чином, погоджуючись з думкою більшості науковців, можливо дійти висновку про те, що така кількість різноманітних законодавчих актів та нормативно-правових документів, безумовно, не створюватиме прозоре правове поле, не дозволить підприємцям, а також громадянам, які мають намір ними стати, вільно орієнтуватися в його правових приписах.

Необґрунтовано велика кількість, в ряді випадків, неузгоджених актів унеможливлює запровадження оптимальних організаційно-правових засобів та механізмів, а також зумовлює наявність колізій і дублювання і, як наслідок, неякісність та неефективність правових актів.

Верховною Радою України 29 листопада 2002 року були прийняті, а Президентом України 16 січня 2003 року підписані, Господарський кодекс України [3] та Цивільний кодекс України [9]. Обидва Кодекси відповідно до їх прикінцевих положень набрали чинності з 1 січня 2004 року. Необхідність прийняття зазначених кодексів, які б повною мірою врегулювали питання відносин в економічній та соціальній сферах, не викликала жодних сумнівів. Однак порівняльний аналіз цих актів, які мали б стати основоположними документами в регулюванні відносин у зазначених сферах, свідчить, що ці акти в деяких моментах не узгоджуються між собою, одні й ті самі положення формулюються по-різному.

Так, відповідно до статті 1 Цивільного кодексу України [9] предметом регулювання цивільного законодавства є особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Кодекс застосовується щодо юридичних осіб приватного права, а також до юридичних осіб публічного права у всіх випадках участі останніх у цивільних відносинах (статті 81 та 82). Він не застосовується до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій, якщо інше не встановлено законом (ч.2 Ст. 1). Отже, Цивільним кодексом не регламентуються відносини публічного права. Вони стали предметом регулювання Господарського кодексу України [3].

Проте й останній не став правовим актом, що в повній мірі врегулював би ці питання і заповнив відповідну прогалину. Так, згідно із статтею 1 зазначеного Кодексу видно, що він визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

На наш погляд, існування двох комплексних законодавчих актів відповідає вимогам часу, але важливо при цьому уникнути дублювання одних і тих же приписів у цих актах, оскільки це призводить до труднощів у їх застосуванні. Найбільш оптимальним, на погляд дисертанта, має бути наступне їх співвідношення: основні засади підприємницької діяльності (її поняття, визначення суб'єктів підприємництва, їх види, порядок створення та ліквідації, дієздатність тощо) необхідно закріпити в Цивільному кодексі України відповідно до принципів юридичної рівності, вільного волевиявлення та майнової самостійності сторін. Тоді як питання державного регулювання підприємницьких відносин (оподаткування підприємств, легітимація підприємництва, митне, антимонопольне регулювання, приватизація майна державних підприємств) можливо вирішити шляхом встановлених норм Господарського кодексу України.

На жаль, і в проекті Податкового кодексу України не знайшла належного відображення функція стимулювання суспільного виробництва. Проект в цілому виглядає як документ суто фіскального призначення. Тому така спрямованість не може забезпечити регулювання економіки, стимулювання діяльності господарюючих суб'єктів в інтересах підвищення ефективності суспільного виробництва.

На думку автора, одним із заходів державного регулювання підприємницької діяльності взагалі, та у митній сфері зокрема в Україні є також її легітимація. Держава може забезпечити легітимацію підприємницької діяльності шляхом надання управлінських послуг, врегульованих нормативно-правовими актами уповноважених органів виконавчої влади та місцевого самоврядування. На жаль, нормативно-правове забезпечення процесуального аспекту таких дій, як зазначалося, на сьогоднішній день не в повній мірі відповідає сучасним вимогам.

Отже, назріла гостра необхідність розроблення нової схеми та регламенту прийняття управлінських рішень, а також надання управлінських послуг фізичним та юридичним особам у відповідних сферах господарської діяльності.

Наступною проблемою є те, що на сьогодні законодавцем не визначені чіткі критерії віднесення відповідних видів підприємницької діяльності до таких, що потребують дозвільного характеру, що також призводить до суперечок і неузгодженості між органами виконавчої влади і суб'єктами господарювання. У зв'язку з цим назріла гостра необхідність прийняття відповідного законодавчого акта, який би дозволив чітко врегулювати зазначені проблеми. Таким актом міг бути Закон України „Про управлінські послуги”.

Впровадження широкого кола послуг, безперечно, є позитивним явищем, й ще одним кроком до створення демократичних, правових стандартів у взаємовідносинах митних органів та суб'єктів господарювання.

З метою удосконалення чинного законодавства з визначеного питання, на думку автора, доцільним буде запровадження в сфері митної справи категорій „митне адміністрування” та „публічно-сервісна діяльність митних органів”, що в свою чергу, буде сприяти усуненню неоднозначного тлумачення, ототожнення та невірного використання термінів „митні послуги”, „управлінські послуги у митній сфері”, „послуги митних посередників” і запропонувати наступну дефініцію цих понять:

- публічно-сервісна діяльність митних органів - це діяльність митних органів, що проводиться з ініціативи фізичних та юридичних осіб для обслуговування їх потреб, по наданню реєстраційних, ліцензійних, інформаційних, консультаційних та інших послуг, що не складають зміст владно-розпорядчої діяльності митних органів;

- митне адміністрування - це державна управлінська діяльність, яка являє собою сукупність організаційно-правових заходів та дій, що здійснюються митними органами України в межах своїх повноважень в забезпеченні митної справи держави.

Висновки до розділу

Отже, підвищенню ефективності роботи всієї системи органів виконавчої влади, в тому числі і митних органів, сприятиме перехід від галузевого до функціонального принципу вироблення управлінських рішень. При цьому підвищується персональна відповідальність посадових осіб на всіх структурних рівнях. В цьому випадку особа, яка приймає рішення, повинна нести відповідальність за невирішені проблеми, за бездіяльність і волокіту щодо запобігання збитків.

Вважаємо, що цей процес має ґрунтуватися на тому, що:

- надання послуг з боку митних органів необхідно спрямувати на задоволення потреб суспільства з чітким визначенням переліку відповідних послуг, які потрібні суб'єктам, а також критеріїв оцінки якості та ефективності їх надання;

- соціальні процеси повинні регулюватися з боку держави з урахуванням інтересів всього суспільства. Відносини між споживачами та постачальниками товарів та послуг регулюються ринком, окрім тих випадків, коли неможливо адекватно задовольнити потреби суспільства;

- зазначені послуги в галузі митної справи повинні бути платними тільки тоді, коли громадянин має вибір - користуватися цією послугою чи ні;

- послуги у галузі митної справи повинні надаватися, насамперед, на низових рівнях структури виконавчої влади, що забезпечить їх наближення до споживачів. У деяких випадках надання послуг на більш високому структурному рівні може бути обумовлено потребами економіки чи вимогами до якості надання послуги.

Доцільним є також прийняття Закону України „Про управлінські послуги”, який би чітко врегулював критерії віднесення конкретних видів посередницької діяльності до таких, що потребують дозвільного характеру. Закон дозволить запобігти суб'єктивізму при прийнятті рішень, уникнути суперечностей і неузгодженостей між органами виконавчої влади і суб'єктами господарювання, що виникають при цьому, а також дозволить визначити вичерпний перелік видів послуг, що можуть надаватись при організації митної справи.