Історія української культури

Великої шкоди українській культурі завдали політично цілеспрямовані утиски рідної мови, звуження сфери її впливу, декларовані ідеї дружби народів, злиття націй і мов. На рівень головної небезпеки соціалістичного розвитку в Україні було штучно піднесено привид українського буржуазного націоналізму. Розмитість, нечіткість критеріїв для означення цього явища робила можливим довільне його трактування, створювало ґрунт для ідеологічних звинувачень і політичних переслідувань.

Гучній і несправедливій критиці з далекосяжними наслідками було піддано у різний час кіносценарій "Україна в огні" О. Довженка, вірш "Любіть Україну" В. Сосюри, повість "Березневий сніг" І. Чендея, роман "Собор" О. Гончара, твори Ю. Яновського, А. Малишка, Г. Тютюнника, Р. Іваничука. Було вилучено з прокату "Криницю для спраглих" Ю. Іллєнка, "Короткі зустрічі" і "Довгі проводи" К. Муратової, "Заячий заповідник" М. Рашеєва, знищено чудовий мистецький твір - шестиметровий вітраж у головному корпусі Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Тоталітарний режим вдавався й до прямих репресій. В ув'язненні помирають В. Стус, О. Тихий, ІО. Литвин, В. Марченко. Переслідувань зазнали письменники І. Дзюба, Є. Сверстюк, І. Світличний, Б. Чичибабін, художники І. Гончар, А. Горська, Л. Семикіна, О. За-ливаха, Г. Севрук. З творчого процесу свавільно вилучаються письменники Л. Костенко і В. Шевчук, кінорежисер В. Ілляшенко.

Творці нашої культури часто потерпали від недостатньо потужного матеріального базису. Наприклад, видавничий цикл від рукопису до книги тривав, за технологією, що тоді існувала, близько п'яти років. "За все своє творче життя, - згадував О. Довженко, - я не бачив ні одної своєї картини в хорошому кінотеатрі, на хорошому справжньому екрані, видрукованої на хорошій плівці кваліфікованими майстрами".

60-ті роки увійшли в історію як роки значного духовного піднесення. Демократичний рух, пов'язаний з наслідками хрущовської «відлиги», великою мірою позначився і на розвитку кіномистецтва. Саме в цей період виникає напрям поетичного кіно, що найяскравіше виявився у двох національних кінематографіях - грузинській («Древо бажань» - Т. Абуладзе) та українській.

Українське поетичне кіно - явище цікаве і трагічне водночас. Його витоки беруть початок з міфології давніх слов'ян, традицій українського фольклору, творчості раннього О. Довженка.

Напрям «українське поетичне кіно» асоціюється з іменами Сергія Параджанова, Юрія Іллєнка, Леоніда Осики, Івана Миколайчука та ін. У творах цих митців превалювало притчове начало, тяжіння до метафоричності й алегоричності в осмисленні дійсності. Саме у такій формі кіно - митці розповідали про одвічні проблеми життя-смерті, кохання-ненависті, товариства-зрадництва.

Маніфестом поетичного кіно України вважають картину «Тіні забутих предків» (1964) - історію про гуцульських Ромео і Джульєтту - Івана та Марічку, їхнє велике і трагічне кохання. В основу цієї стрічки було покладено повість М. Коцюбинського, яку перенесли на екран талановиті українські митці. Фільм «Тіні забутих предків» - яскравий приклад колективної кінотворчості. Своїм тріумфом (призи міжнародних фестивалів у Римі, Салоніках, Мар-дель-Плата, Британської кіноакадемії та ін.) ця картина була зобов'язана дивовижному творчому ансамблю однодумців - оператору Ю. Іллєнку, художнику Г. Якутовичу, композитору М. Скорику, виконавцям головних ролей - Л. Кадочниковій та І. Миколайчуку, яких об'єднала на знімальному майданчику дивовижна художня інтуїція Сергія Параджанова (1924-1990).

За кордоном фільм «Тіні забутих предків» демонструвався під назвою «Червоні коні». Цей яскравий художній образ закарбував на плівці талановитий оператор Ю. Іллєнко. Згодом він починає працювати як режисер і створює стрічки «Криниця для спраглих», «Вечір на Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою». Останній фільм - яскравий твір українського кіномистецтва - присвячено трагічній сторінці історії України - утвердженню соціалістичного способу життя в її західних регіонах. Використовуючи метафори, алегорії, символи, Ю. Іллєнко запропонував глядачеві драматичну кіноісторію про трагічне протистояння в родині Звонарів, що перетворило її головних героїв - Ореста (Б. Ступка) та Петра (І. Миколайчук) - на братів-ворогів.

Саме Іванові Миколайчуку (1941- 1987) судилося стати своєрідним символом, «актором номер один» поетичного кіно. Крім згаданих він зіграв у фільмах «Пропала грамота», «Анничка», «Захар Беркут» та ін. Як режисер-постановник І. Миколайчук здійснив зйомки двох картин: «Вавилон - XX» і «Така тепла, така пізня осінь».

Важливе місце в контексті українського поетичного кіно посідає ранній період творчості Л. Осики, передовсім стрічка «Камінний хрест» - вільна екранізація відомої новели В. Стефаника. Так, українські режисери значну увагу зосередили на традиційному для нашого кінематографа жанрі - екранізації («Вій» за М. Гоголем К. Єршова, «Хліб і сіль» за М. Стельмахом Г. Кохана, «Захар Беркут» за І. Франком Л. Осики, «Пропала грамота» за М. Гоголем Б. Івченка, «Каштанка» за А. Чеховим Р. Балаяна, «Овід» за Л. Войнич М. Мащенка, «Чорна курка, або Підземні мешканці» за А. Погорельським В. Греся, «Лісова пісня. Мавка» за Лесею Українкою Ю. Іллєнка, «Танго смерті» за М. ХвильовимО.Муратова, «Меланхолійний вальс» Б. Савченка, «Записки кирпатого Мефістофеля» Ю. Ляшенко, «Співачка Жозефіна й мишачий народ» С. Маслобойщикова та ін. Показово, що до екранізації зверталися представники і поетичного кіно (Ю. Іллєнко, Л. Осика), і «міської прози» (Р. Балаян, К. Єршов), і кіномитці, художні пошуки яких не були пов'язані з цими напрямами і відбувалися цілком самостійно (М. Мащенко, Г. Кохан, В. Гресь та ін.). Майже аналогічна ситуація склалася й у інших кіножанрах: біографічному фільмі («Тарас Шевченко»

Савченка, «Сон» В. Денисенка, «Помилка Оноре де Бальзака» Т. Левчука, «Іду до тебе» М. Мащенка, «Повернення Батерфляй» О. Фіалка та ін.); психологічній драмі («Весна на Зарічній вулиці» М. Хуцієва, «Гадюка» В. Івченка, «Воєнно-польовий роман» П. Тодоровського, «Які ж були ми молоді» М. Бєлікова, «Звинувачується весілля» О. Ітигілова, «Ребро Адама» В. Криштофович тощо);детективно-пригодницькому напрямі («Місце зустрічі змінити не можна» С. Говорухіна та ін.).

Відправним пунктом розвитку жанру кінокомедії 60-х років стала кінематографічна інтерпретація класичної п'єси М. Старицького «За двома зайцями» режисера В. Іванова. Ця стрічка, що увійшла до класики вітчизняного кіномистецтва, закарбувала на плівці корифеїв української сцени М. Яковченка та Н. Копержинську і талановитих українських та російських акторів М. Криницину, О. Борисова, Н. Наум та ін. У межах комедійного жанру було також створено картини «Роки молоді» О. Мішуріна, «Королева бензоколонки» О. Мішуріна та М. Літуса, «Приходьте завтра» Є. Ташкова, «Бумбараш» М. Рашеєва та А. Народицького. Елементи комедії було введено в образну структуру вже згадуваних фільмів «Пропала грамота» і «Вавилон - XX».

У 90-х роках жанр кінокомедії знову привертає увагу українських кінематографістів. На екрани виходять фільми «Очікуючи вантаж на рейді Фучжоу біля пагоди» М. Іллєнка; «Декілька любовних історій» А. Бен- кендорфа (вільна екранізація новел Боккаччо, Фіренцуоли, Грацціні-Ласка); «Москаль-чарівник» М. Засєєва- Руденка (за однойменним водевілем І. Котляревського), «Принцеса на бобах» В. Новака.

Цікаві процеси відбуваються також у межах тематичних напрямів, серед яких значний інтерес викликають історичні фільми і картини про війну.

Перший етап кіноосмислення минулого України пов'язаний з 30-40-ми роками й ознаменувався виходом на екрани двох принципово важливих картин - «Коліївщина» І. Кавалерідзе та «Богдан Хмельницький» І. Савченка. Своєрідною перехідною ланкою між першим і другим етапами можна вважати стрічку «Олекса Довбуш» В. Іванова. «Другий похід» у глибини вітчизняної історії українські кіномитці здійснили у 80-х роках. У цей часз'являються фільми «Данило - князь Галицький» Я. Лупія, «Ярослав Мудрий» Г. Кохана, «Легенда про княгиню Ольгу» Ю. Іллєнка. Третій похід в історичне минуле України припадає на 90-ті роки. На екрани виходять фільми «козацької» тематики («Козаки йдуть», «Тримайся, козаче!», «Поки є час», «Дорога на Січ» та ін.), а також телесеріал «Роксолана». Наприкінці 90-х років було створено картини про знакові постаті української історії: «Молитва за гетьмана Мазепу» Ю. Іллєнка та «Богдан-Зіновій Хмельницький» М. Мащенка, що стали предметом гострих дискусій.

Загальну картину розвитку українського кіно не можна вважати завершеною, якщо не згадати імена кіно - митців, які працювали і працюють у межах інших різновидів кіно: документальному - В. Шевченко, О. Коваль, М. Мамедов, С. Буковський та ін.; науково-популярному - Ф. Соболєв, А. Серебреников, В. Олендер, А. Борсюк та інші, й анімаційному Починаючи з 80-х років українська анімація розширює жанрову палітру, активізує художні пошуки, вдосконалює техніку зйомок. На екрани виходять фільми, що здобувають популярність у глядача й отримують високу оцінку фахівців («Савушкін, який не вірив у чудеса» О. Баринової, «Сезон полювання» А. Вікіна, «Аліса в країні чудес» Є. Пружанського, «Покрово- покровонько» А. Трифонова, «Ходить гарбуз по городу» В. Костилєва, «Як метелик вивчав життя» Л. Ткачикової).

Значною подією в житті вітчизняної анімації стала картина «Пригоди капітана Врунгеля». Своїм успіхом вона зобов'язана творчій співдружності режисера Д. Черкаського, художника Р. Сахалтуєва, композитора В. Бистрякова та ін. Наступною їхньою роботою став оригінальний ані- маційний фільм «Острів скарбів», в якому було використано елементи ігрового кіно. Спроби об'єднати анімацію та ігровий фільм розпочалися давно. Пригадаймо картини «Новий Гулівер» і «Золотий ключик» (О. Птушко), в яких завдяки специфічним прийомам - комбінованій кінозйомці і монтажу - в одному кадрі діяли ляльки і «живі» актори. Ця практика нині поширена і в західній анімації.

У 1990-х українське телебачення розпочало освоєння поширеного у всьому світі жанрутелесеріалу („Роксолана “,режисер Бориса Небієрідзе, „Острів любові“, режисер Олег Бійма).

На рубежі 2000-х р. низка українських акторів знімається у зарубіжних фільмах. Величезний успіх мав фільм польського режисера Єжи Гофмана „Вогнем і мечем“, у якому український акторБогдан Ступка зіграв роль гетьмана Богдана Хмельницького. З цього часу Богдан Ступка став головним гетьманом українського екрану - йому належать також ролі в історичному серіалі„Чорна рада“ Миколи Засєєва-Руденка (2000) та фільмі Юрія Іллєнка „Молитва за гетьмана Мазепу“ (2001).

Iсторичні теми також стали провідними у творчості режисера Олеся Янчука. Впродовж 1990-х - першої половини 2000-х ним було знято такі фільми, як „Голод-33“ (1991) про трагічну долю української родини часів Голодомору, „Атентат Осіннє вбивство у Мюнхені“ (1995),„Нескорений“ (2000) і „Залізна сотня“ (2004), які стали спробою донести до глядача правду про життя та бойовий шлях командирів та воїнів Української повстанської армії.

Протягом останніх років в український кінематограф прийшло нове покоління кіномитців. У 2001 р. початківець-постановник Тарас Томенко здобув перемогу в конкурсі „Панорам“ Берлінського фестивалю. У 2003 році, вже в основному конкурсі того ж Берлінале, отримав Срібного ведмедяфільм українського аніматора Степана Коваля „Йшов трамвай № 9“. У 2003 році фільм „Мамай“ Олеся Саніна вперше представлявУкраїну на премії „Оскар“.

У 2005 році стрічка „Подорожні“ молодого українського режисераІгоря Стрембіцького отримала Золоту пальмову гілку за короткометражний фільм .

Після 2004 знято декілька фільмів про Помаранчеву революцію^[3][4]. Її добу було висвітлено у декількох кінострічках, зокрема: „Помаранчеве небо“ (2006, режисер Олександр Кірієнко), „Прорвемось!“ (2006, режисер Іван Кравчишин), „Оранжлав“ (2006,Алан Бадоєв). Фільм „Оранжлав“ отримав приз за ліпшу режисуру на XV Міжнародному фестівалі „Кіношок“ в Анапі (Росія).

В 2006 році відбулася також прем'єра першого українського трилеру „Штольня“ (продюсер та оператор Олексій Хорошко, режисер Любомир Кобильчук).

В 2008 році вийшов фільм «Ілюзія страху», українського кінорежисера Олександра Кірієнка. Фільм знятий за мотивами одноіменного твору Олександра Турчинова. Був висунутий від України на нагородження кінопремію "Оскар".Серед фільмів з найбільшими бюджетами можна відзначити Сафо ($6 млн), Двоє і війна ($2 млн).

Питання для самоконтролю:

1. Які новаторські риси характерні для театру "Березіль"?

2. Розкрийте основні риси розвитку української культури у другій половині XX століття

3. Де і коли було створено перший український стаціонарний театр.

4. Які здобутки і втрати української культури в другій половині XX століття?

5. Дайте характеристику нової соціально-культурній ситуації в період так званої перебудови, її особливостей.

6. Визначте основні риси нової соціально-культурної ситуації в Україні в сучасних умовах.

7. Які перспективи розвитку української культури в сучасних умовах?

8. Що свідчить про зростання національної культурної самосвідомості в сучасних умовах та які її основні фактори?



Література

1. Бичко А.К. Народная мудрость Руси (Анализ философа). - К.,1988.

2. Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі. - К., 1988.

3. Грушевський М.С. Історія України-Руси. - К., 1991. - Т. 1.

4. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. - Л., 1991.

5. Златоструй. Древняя Русь X-XIII веков. - М., 1990.

6. История культури Древней Руси. - М., 1948-1951. - Т. 1-2.

7. Історія України / За ред. Ю. Зайцева. - Л., 1996.

8. Історія української культури. - К., 1993.

9. Рибаков Е.Я. Язичество дрєвних славян. - М., 1981.

10. Семчишин М. Тисяча років української культури. Історичний огляд культурного процесу. - Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1985.

11. Січинський В. Чужинці про Україну. - Л., 1991.

12. Драгоманов М. Вибране. -- К., 1996.

13. Забужко О.С. Філософія української ідеї: Франківський період. - К., 1993.

14. Історія української культури / За ред. І. Крип'якевича. - К., 1994.

15. Історія української літератури: У 2 т. - К., 1987. - Т. 1.

16. Історія українського мистецтва: У 6 т. - Т. 4. - Кн. 1. - К., 1969; Кн. 2. - К., 1970.

17. Історія української музики: У 6 т. - Т. 2. - К., 1990; Т.З. - К., 1990.

18. Костомаров М. Вибране. - К., 1997.

19. Лобановський Б.Б., Говдя П.І. Українське мистецтво другої половини XIX ст. - поч. XX ст. - К., 1989.

20. Семчишин Мирослав. Тисячоліття української культури. - 1993.

21. Українська художня культура: Навч. посіб. - К., 1995.

22. Культурна політика України. - К., 1995.

23. Другий міжнародний конгрес україністів (Історіографія українознавства, етнологія, культура). - Л., 1994.

24. Жулинський М. Із забуття в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини). - К., 1990.

25. Попович М.В. Нарис історії культури України. - К. 1998. - С. 536-715.

26. Культура українського народу. - К-, 1994. - С. 213-266.

27. Маланюк Є. Книга спостережень. - К., 1996.

28. Міжнародна охорона, захист і повернення культурних цінностей: Збірник документів. - К., 1993.

29. Основні напрями розвитку духовності, захисту моралі та формування здорового способу життя громадян України // Орієнтир: Додаток до газети "Урядовий кур'єр". - 1999. - 6 травня.

Лекція 9. Розвиток живопису, архітектури та скульптури на українських землях

9.1 Зародження та розвиток архітектури з найдавніших часів до сьогодення

З давніх часів територія сучасної України була заселена племенами. Археологами виявлено й досліджено багато стародавніх поселень. Найвідомішими з них є - стоянки в Мізині, Межирічі, Кам'яна Могила, розташована поблизу с. Терпіння у Запорізькій області та ін (10-11 тис. років тому). Завдяки археологічним знахідкам ми вивчаємо матеріальну та духовну культури наших пращурів.

В процесі еволюції людини зароджуються та розвиваються архітектура, скульптура та живопис. Саме ці види мистецтва уособлюють в собі музику, яка застигла у благородному камені, металі, дереві, фарбах з безліччю сюжетів і жанрів, що передають людському поколінню буття і мрії.

Саме з будівництва житла та оборонних споруд розпочинається процес зародження та становлення архітектури. У будівництві слов'яни споконвіку використовували місцеві матеріали та спиралися на традиції, що сягали ще трипільської доби. Відповідно до умов лісу або степу для будівництва їм служили дерево й глина. До прийняття християнства кам'яні будівлі у східнослов'янських землях майже не зводилися. Виняток становлять хіба що кам'яні язичницькі святилища Прикарпаття, оскільки тільки тут завжди була достатня кількість каменю. До речі, такі святилища зводилися не тільки до остаточного прийняття християнства 988 р., а й значно пізніше, до кінця ХІІ ст. Серед інших українських земель кам'яне будівництво було особливо розвинене у Криму. Із створенням стабільної давньоруської держави у Х ст. ці традиції було використано і збагачено візантійським і західноєвропейським досвідом під час будівництва кількох кам'яних споруд передусім у столиці - Києві. Десятинна церква - це перша церква побудована у 988-996 рр. на території Київського Дитинця Володимиром Великим, який на її побудову та утримання виділив десяту частину своїх прибутків.

Цікавою є її історія. Майстрів для будівництва було запрошено з Візантії, бо досвіду роботи з каменем вітчизняні зодчі не мали. Відповідно, запрошені іноземці не знали місцевих умов, особливостей місцевих грунтів, бо завжди будували в горах, де не існувало потреби в міцному фундаменті. За тими з принципами у 996 р. було завершено будівництво першого оплоту християнства на Русі, на потреби якого князь Володимир виділяв десяту частину своїх доходів. Але грунт не витримав тиску велетенської кам'яної споруди. Подальші реставрації та ремонтні роботи не врятували цього храму, який порівняно скоро перетворився на купу будівельного брухту. Інша річ, церкви, які будувалися пізніше. Пристосовані до місцевих умов, вони переносили випробування часу зі значно меншими втратами.

Серед світських кам'яних будівель Києва найзнаменитішою пам'яткою є збудовані Ярославом Мудрим Золоті ворота, які, однак теж завершувалися так званою домовою церквою. Ці ворота, реконструйовані 1982 р., досі є окрасою української столиці. Однак першою світською спорудою з каменю в Києві є палац князя Володимира, зведений в кінці Х - на початку ХІ ст. Палац було збудовано з поєднанням візантійських і ранньороманських традицій зодчества.

У Київській Русі сформувалась власна культура будівництва, що відрізнялася від іноземних технологій. У місцевій архітектурі почали використовувати глибокі і широкі фундаменти, що викладалися з грубого каміння, залитого цементом. Стіна мурувалася з тонких смуг цегли, які чергувалися із товстими шарами цементу особливого складу, де основним компонентом служило вапно. Для полегшення будівлі, а також поліпшення акустики всередині споруди в стінах лишалися порожнечі, утворені закладеними в їх товщу глиняними глечиками.

Зовні церкви майже не прикрашалися. Красу храму створювала гармонія його форми в цілому, яка мала символізувати гармонію світобудови, створеної з хаосу Божим Словом. Для цього ретельно вибиралося місце під будівництво, частіше на узвишші, щоби будову було видно здалеку і на фоні неба. Головним структурним елементом храму був його центральний купол, що розташовувався на восьмикутному або циліндричному барабані над вівтарем у східній частині споруди або самому її центрі, якщо форма храму була округлю. Зсередини саме тут малювався образ Христа-Вседержителя. Це був найвищий рівень храму, оскільки за часів Київської Русі дзвіниці не зводилися. Центральному куполу відповідав підвищений центральний неф (від лат. navis - корабель, витягнуте в довжину внутрішнє приміщення або частина приміщення, периметр якого утворено рядом колон або стовпів). Типова храмова споруда мала один або три нефи відповідно до кількості вівтарів у храмі. Центральний і бокові нефи символізували корабель, спрямований із заходу на схід, тому східна частина закінчувалась напівкруглими апсидами у вівтарній частині за числом нефів.

З півдня на північ храм перетинав трансепт, що надавав споруді хрестоподібного вигляду, але цей хрест можна було побачити тільки з неба, оскільки в плані будова мала вигляд квадрата або прямокутника. Такий тип споруди отримав назву хрестово-купольного. За часів прийняття Руссю християнства він мав розповсюдження в культовому будівництві Візантії.

Вікон у стінах давньоруських храмів було небагато. Напівтемне приміщення освітлювалось промінням з-під центрального купола та свічками. Всередині церковні стіни вкривали розписи або мозаїка. Оздоблення частіше за все мало характер сюжетних малюнків і портретів святих, що чергувалися із орнаментами. Власне, всі зображення мали утворювати єдиний за задумом текст, що читався з ліва направо. Храмовий простір поділявся на три частини. За вертикаллю верхня частина належала богові, середня ангелам, нижня - святителям з числа людей. Посередником між світами бачилася Божа Матір, що заступалася за грішне людство перед своїм божественним Сином. Саме тому цей образ набув великої популярності у давньоруських розписах. Типове зображення Богоматері - з піднятими на рівень голови руками - канонічна поза Оранти (Благаючої).

В горизонтальній площині простір храму поділявся на вівтарний, де мало право знаходитися лише духівництво, середину храму, де збиралися хрещені миряни, й притвор (західна частина), у якому знаходилися оглашенні (що оголосили про свій намір залучитись до таїнств віри й проходили строк випробування) або нехрещені миряни.

Перлиною давньоруської архітектури стала церква Святої Софії, будівництво якої було започатковано у 1037 р. й тривало 5-7 років поспіль. Вона також зводилась візантійськими майстрами, хоча до будівництва залучалися й місцеві сили. За задумом, Свята Софія, мала символізувати Дім Премудрості Божої, Небесної Софії, яку уособлювали і вселенська християнська Церква як зібрання вірних, і як її праобраз - Матір Божа. Київська Софія будувалась за хрестово-купольною моделлю. П'ять її нефів та тринадцять куполів утворювали символ шатра, що повільно підіймається знизу вгору до грандіозного центрального купола, розташованому на величному циліндрі з прорізями витончених аркових вікон.

Софійському собору впродовж віків судилося лишатися і неперевершеним архітектурним шедевром, і, водночас, відповідно до задуму князя Ярослава Мудрого, втіленням ідеї духовної й політичної самостійності, а також соборності давньоруських земель. У різні часи споруда храму зазнавала часткової руйнації, а тому перебудовувалась і оздоблювалась. Востаннє Софію архітектурно модернізовано при гетьмані Мазепі, коли собор набув рис поширеного в українській культурі ХVII ст. стилю козацького бароко. Дивом уціліле від руйнацій мозаїчне зображення Оранти отримало назву «Нерушимої стіни», стало національним символом вічності народу і його культури.

З кінця ХІ ст. в архітектурі настає новий етап, який характеризується відмовою від грандіозних форм. Храми стають меншими за розмірами, але строкатішими в оздобленні, що надає їм своєрідної довершеності й краси. Найпоширенішим стає кубічний однокупольний храм. Такого типу споруди будувалися в усій державі, але найбільше їх вціліло на землях північних князівств: Володимирського на Клязмі, Суздальського, Новгородського. Перлиною такого типу церков є храм Покрови на Нерлі, закладений 1165 р. Серед багатьох українських однокупольних одним з найцікавіших є собор у Володимирі- Волинському, а також П'ятницька церква у Чернігові.

Можливо, зразком такого типу споруд стала церква над Золотими воротами (1037) або Михайлівський собор Видубицького монастиря (1088) у Києві. Подібний вигляд мала й Іллінська (1072) церква у Чернігові. Однак найпоширенішим типом церков за часів Київської Русі стала й продовжувала бути на українських землях 3-5-купольна храмова будівля. Це Спасо-Преображенський (1036) і Борисоглібський (1128) собори у Чернігові, Кирилівська (1146) і Василівська (1183) церкви в Києві, Успенська (1078) церква Києво-Печерської лаври та багато ін.

Архітектура ХIV - середини XVI ст. базувалась переважно на традиціях давньоруської епохи. Для цього періоду характерною є поступова кристалізація національних рис архітектурного будівництва і поява не тільки церковних, але й світських будівель з каменю. Формується український стиль дерев'яних церков - трибанних і п'ятибанних з традиційним чітким поділом церкви на три частини: вівтар, власне церкву та «бабинець». Вікнам і дверям надавали характерної шестикутної форми. В ХIV - XV ст. в містах Західної України будуються церкви перехідного типу, які поєднують візантійський стиль з елементами готичного і романського. Деякі церкви, особливо ті, що стояли поза межами укріплень, у неспокійну добу постійної татарської загрози, феодальних уособиць і війн брали на себе функції фортець (церква - твердиня у Сутківцях на Поділлі, 1476 р. У вигляді фортець часто будувалися й православні монастирі, такі як Дерманський, Уневський та ін.)

Готичний стиль поширюється в Галичині у ХІV ст. Найбільшими будівлями цього стилю були католицькі костели у Львові та Перемишлі. У православній культовій архітектурі з'являються поодинокі деталі, властиві європейській готиці (наприклад, високі й вузькі стрілчаті вікна та ін.)

На розвиток архітектури істотно вплинули запровадження у деяких містах Магдебурзького права, що спричинилося до зростання міст і зміцнення їх самоврядування, а також розвиток військової техніки. Будуються замки цілком із каменю, підсилені мурованими вежами, бійницями. Разом з тим в архітектуру замків і фортець проникають елементи ренесансного стилю. Такі украплені будови особливо характерні для Галичини, Волині і Поділля.

Далі на схід, де населення міст було значно меншим і не було великих покладів каменю, укріплення міст здебільшого були дерев'яними, посиленими земляними насипами, валами і ровами (Житомир, Умань, Черкаси та ін.)

На південних землях сучасної України продовжувало здійснюватися активне кам'яне будівництво (фортеця у Судаку).

В архітектурі другої половини ХVI - XVII ст., особливо у Львові, панував стиль пізнього Ренесансу. У цьому стилі у Львові збудовані «Високий замок», будинок Гепнера - «Чорна кам'яниця» (1570), будинок грецького купця і уславленого мецената Корнякта (1580), каплиця Трьох святителів (1578), вежа Вірменської церкви (1576), а також вежа Корнякта (1572-1578) і братська Успенська церква (1591-1629). Архітекторами і будівельниками були переважно італійці із Венеціанської республіки та Швейцарії: Петро Італієць, Домінічі Римлянин, Петро Барбоні. Але й відомі імена українських митців: Мартин Люшня, Лука Пряшів, Амвросій Прихильний.

Великий будівельний рух кінця ХVI - початку XVII ст. завдячує своїм розвитком головним чином діяльності братств. Про це свідчать православні братські церкви в Замості (1589), Любліні (1607), Луцьку (1617). З початком XVII ст. будівельна активність братств поширюється також на схід (Київ, Чернігів, Переяслав, Канів та ін.) Переважно реставрувалися будови старокнязівської доби, але створювалися також і нові. Окрему групу становлять будови перших років ХVII ст. завзятого охоронця української культури князя К. Острозького з характерними високими аттиками (надбудови з луками і пілястрами) і фронтонами (Острозький замок, Межиріччя, будинок Острозьких в Ярославі та ін.)

Цілком своєрідним було дерев'яне будівництво XVI - XVIII ст. на західноукраїнських землях. До таких будівель належать каплиці - усипальниці Боїмів (1617) і Кампіанів (1619), ціла низка приватних будинків та костелів у західноукраїнських містах. Надзвичайно своєрідними рисами відзначаються й православні будівлі, в яких починають відбиватися риси раннього бароко, передусім вежі Манявського монастиря в Карпатах і П'ятницька церква у Львові (1643).

Вплив західноєвропейського мистецтва у сполученні з національними традиціями був досить помітним у мистецтві різьби по каменю, металу та дереву. Усі ці різновиди різьби активно залучалися в оформленні архітектурних споруд як зовні, так і зсередини. Одним з найбільш високомистецьких зразків різьби по каменю у світських будинках є різьба по білому мармуру в інтер'єрі «Чорної кам'яниці» у Львові.

У першій половині ХVII ст. виникає яскраве явище української національної культури різьблений іконостас. У цих витворах мистецтва відчувається вплив італійського Ренесансу. Найбільш поширеними сюжетами різьби були в цей час лози та квіти.

В архітектурі XVII - XVIII ст. спостерігається співіснування та переплетіння різних стилів з виразним домінуванням стилю бароко. Другу половину ХVII ст. знаменує розквіт нового своєрідного стилю, який носить назву козацьке бароко. Однією з перших споруд даного стилю була Миколаївська церква на головному міському майдані у Ніжині (1668-1669), центрі одного з найбільших козацьких полків. Українські будівничі творчо використали традиції вітчизняного дерев'яного храмобудівництва.

Козацькі собори часто не мають вираженого фасаду, вони однакові з усіх чотирьох боків, повернуті водночас до всіх частин світу. Стіни охайно білилися, характерної форми бані та інші елементи мідного покриття фарбувалися переважно у зелений або синій колір, хоча інколи, особливо у Києві, вкривалися позолотою. Найціннішою групою пам'яток слобідського козацького будівництва другої половини XVII - початку XVIII ст. є низка мурованих церков, форма й конструкція яких запозичені з дерев'яної архітектури: Покровська і Воскресенська церкви в Сумах, собор у Лебедині, Преображенський собор в Ізюмі (1685), Покровський собор у Харкові (1686). Останні дві споруди - найдавніші з уцілілих архітектурних пам'яток Слобожанщини.

Протягом 90-х рр. ХVII ст. під безпосереднім наглядом гетьмана Івана Мазепи виникає окремий різновид барокового церковного будівництва, який відмовляється від первісного демократизму козацького бароко і втілює собою ідею величі авторитарного гетьманського самодержавства (Військово-Микільський собор, 1690-1696) і перебудована Богоявленська церква Братського монастиря, 1690-1695 у Києві).

До нашого часу дійшла лише мізерна частина будівель, які побудували за часів Івана Мазепи, оскільки козацьке бароко було затавроване як «мазепинський стиль» і ставлення до таких споруд було ідеологічно упередженим.

У 1721 р. скасовано указ Петра І про заборону будувати з цегли у містах (крім Москви та Петербурга). В Україні з'являється низка споруд, які наближаються до стилю рококо (Покровська церква на Подолі 1722 р., дзвіниці Михайлівського Золотоверхого монастиря і кафедрального Софійського собору та ін.) За проектом Вартоломей Растреллі у 1747-1753 рр. вже цілком у стилі рококо збудовано Андріївську церкву і Маріїнський палац (У первісному вигляді він не зберігся, згорів і був відбудований у стилі растреллівської архітектури).

Серед українських архітекторів Гетьманщини у стилі бароко та рококо найвидатнішими були Степан Ковнір (ряд будівель Києво - Печерської лаври), Іван Григорович - Барський (перший київський водогін, архітектурно-скульптурний «фонтан Самсона», церкви Покровська і Миколи Набережного у Києві та ін.) Розвиток кам'яного будівництва сприяв розвитку пишного рельєфного і ліпного оздоблення споруд.

Кінець XVIII - початок ХІХ ст. позначився утвердженням стилів класицизм та ампір, які в Україні набули певних національних рис. Найбільш відомими архітекторами, що працювали на українській землі, були Андрій Меленський (церква - ротонда на Аскольдовій могилі), Вікентій Беретті (Головний корпус Київського університету), Франц Боффо (Потьомкінські сходи в Одесі, Воронцовський палац у Криму). Найвідомішим в Україні комплексом є національний дендропарк Софіївка під Уманню - осідок графів Потоцьких, забудований і засаджений деревами кількасот порід у кінці ХVIII - на початку XIX ст. Романтичний настрій створювався не так самою архітектурою, скільки природним оточенням споруд. Автором топографічного й архітектурного проекту і керівником будівництва парку було призначено військового інженера Людвіга Метцеля.

З середини ХІХ ст. в архітектурі втрачається стильова єдність. Виникають найнеможливіші комбінації різноманітних стильових елементів минулого. Виникає так званий еклектизм, котрий панує до 80-х рр. ХІХ ст. Це зумовлено швидкими темпами зростання міст, великими масштабами забудови, передусім житлової й промислової, появою численних господарських приміщень, складів, магазинів, контор, банків, вокзалів тощо. На формі споруд позначилося впровадження нових будівельних матеріалів і технологій. До української культури на віки увійшли такі архітектурні споруди, як Володимирський собор у Києві (І. Шторм, О. Беретті, А. Прахов), львівський університет (Ю. Гохбергер), Одеський та Львівський оперні театри (Г. Гельмер, Ф. Фельнер).

На початку ХХ ст. поширився стиль модерн (з фанц. - новітній, сучасний). Він характеризується асиметричністю планування, використанням залізних конструкцій і оздоблювальних матеріалів, ламаних ліній. Однією з кращих споруд у цьому стилі є Бессарабський критий ринок у Києві (1910, арх. Г. Гай). Проте використовувались і мотиви класичного стилю. У Харкові архітектор Олексій Бекетов створив будинки Комерційного інституту і Харківського медичного товариства з Бактеріологічним інститутом ім. Л. Пастера на Пушкінській вулиці (1911-1913).

У цей час робилися спроби поєднати принципи модерну з прийомами народної дерев'яної архітектури і народного прикладного мистецтва (форми дерев'яних хат, національний орнамент, барвиста кераміка). У цьому стилі українського модерну споруджено будинок Полтавського земства (арх. В. Кричевський), будинок художнього училища в Харкові (арх. К. Жуков).

Значний слід в українській архітектурі початку ХХ ст. залишив Владислав Городецький. За його проектом було збудовано уславлений «Будинок з химерами» 1902 - 1903 рр. - перший у Києві будинок з цементу. Архітектурна композиція будинку тяжіє до монолітності, асоціації з замком. Примхливі конфігурації просторів інтер'єру, руху світлових потоків, химерні скульптури - усе це є свідченням перетворити реальність в особливий ідеально-романтичний світ.

У 20-30 рр. ХХ ст. архітектурна творчість позначена як спорудами українського національного стилю, так ї західноєвропейського конструктивізму. Це будинок Держпрому у Харкові, кінофабрика в Києві, ряд споруд проектних інститутів, електростанцій тощо. У змішаному стилі були зведені будівлі Верховної Ради (арх. В. Заболотний), Кабінет міністрів України (арх. І. Фомін) у Києві, будинок Рад у Донецьку, меморіальний музей Т. Шевченка в Каневі, ряд інших монументальних споруд. Найбільш відомими цього періоду були П. Альошин, О. Вербицький, Д. Дяченко, В. Заболотний, В. Кричевський, І. Фомін.

Комуністичний режим зруйнував чимало визначних будівель, які пізніше були внесені до офіційних списків пам'яток архітектури (Михайлівський Золотоверхий і Микільський військовий собори у Києві, Троїцький собор у Глухові тощо). Сьогодні деякі з них, наприклад, Михайлівський Золотоверхий та Успенський собори в Києві відбудовані.

Після Другої світової війни національно - самобутні ретроспекції відбулися в архітектурній діяльності періоду післявоєнної відбудови міст і сіл України. Особливо це мало значний вплив на грандіозну відбудову міст і сіл України. Особливо це мало значний вплив на грандіозну відбудову Хрещатика (арх. О. Власов, А. Добровольський та ін.) Багаті традиції українського бароко, які використали автори в забудові столичної вулиці, гармонійно поєднані з міським рельєфом. В архітектурі будинків була активно застосована українська орнаментальна пластика та колорит.

В 1960 - 70 рр. з'являються перші прояви нової образності архітектури, використання сучасних індивідуальних конструкцій та прогресивних будівельних матеріалів - Палац Спорту в Києві (арх. М. Гричина, О. Заваров), наземні станції Київського метрополітену «Хрещатик» (арх. А. Добровольський, В. Єлізаров та ін.), «Університет» (арх. Г. Головко, М. Сиркін та ін.), готель «Тарасова гора» у Каневі (арх. Н. Чмутіна, Е. Гусєва, В. Штолько та ін.), Палац дітей та юнацтва у Києві (А. Мілецький, Е. Більський), кіноконцертний палац «Україна» (арх. Є. Маринченко та ін.) Оригінальністю та новизною форм позначена архітектура комплексу Київського національного університету ім. Т. Шевченка (арх. В. Ладний, А. Буділовський, Л. Коломієць та ін.)

З кінця 1980 - рр. відновилося будівництво релігійних споруд. Нові православні церкви та собори будують переважно у візантійському стилі, рідко у класичному, готичному стилях. Унікальним є будівництво у стилі українського бароко (собор Архієпископа Харківського Олександра, збудований у 2004 р.)

Мова сучасної архітектури стає більш глобальною, плюралістичною за творчим спрямуванням, але водночас значну роль відіграють нові творчі пошуки прогресивних напрямів, принципів та прийомів вирішення форми та змісту в архітектурі.

В творчості київської генерації українських архітекторів все частіше зустрічаються прояви постмодерну та хай-теку як віддзеркалення глобалізації процесу розвитку світової архітектури. В нових будовах стильового спрямування вдало використовуються нові конструктивні та художньо-пластичні можливості як традиційних будівельних матеріалів, так і нових - легкі металопластикові конструкції, вишукані оздоблювальні матеріали (готель «Хрещатик» арх. Л. Філенко, діловий комплекс «Зовнішекспосервіс» арх. О. Донець та ін., банк «Україна» арх. Бабушкін, офісний центр «Київ-Донбас» арх. В. Жежерін, готельно-офісний центр «Східний горизонт» арх. О. Комаровський, комплекс «Ексімбанк» арх. І. Шпара та ін.) і багато інших новітніх будов. Знаковою подією була також реконструкція та оновлення майдану Незалежності у 2001 р., зокрема встановили Монумент Незалежності та ін.

Протягом 2001 - 2011 рр. побудовано Свято - Троїцький собор (с. Підволочиськ Тернопільської обл., житловий комплекс «Славія» м. Дніпропетровськ, Костел Матері Божої Неустанної Помочі м. Львів та ін.

2011 рік позначився реконструкцією НСК «Олімпійський» та стадіону «Арена-Львів».

Отже, українська архітектура виразна та цікава. Вона стала виявом економічного, політичного, історичного розвитку нашої держави і увібрала в себе самобутні традиції української та світової культури.

9.2 Становлення та здобутки українського живопису

Зародження українського живопису сягає давніх часів. Ще первісна людина прагнула відобразити світ, який її оточував за допомогою зображень тварин, людей, висічених на кам'яних стінах печер. Багато народів відомих і невідомих сучасній науці, залишили свій слід на українській землі. До них належать скіфи (VI-ІІ ст. до н. е.), які звичайні побутові речі прикрашали складними майстерними орнаментами - переважно зображеннями реальних та фантастичних тварин. Яскравий слід у давній культурі України залишив живопис грецьких міст-колоній Північного Причорномор'я (VI-V ст. до н. е.) Це різноманітні розписи (портрети, міфологічні сюжети, сцени з реального життя), прикрашали громадські і житлові будинки, склепи заможних громадян.

Розвиток живопису цілком пов'язаний з поширенням християнства (988). В Київській Русі оздоблення церков здійснювалось спочатку грецькими й малоазійськими майстрами. З Візантії спочатку завозилися й ікони. Відому ікону Володимирської Божої Матері було подаровано з Візантії молодому тоді Великому київському князю Володимиру Мономаху на початку ХІІ ст.

З другої половини ХІ ст. при давньоруських монастирях починають плідно працювати й власні іконописні майстерні. І хоча в ті часи живописці не підписували своїх робіт, а лишали тільки знаки приналежності ікони тій чи іншій майстерні, до нас дійшли імена руських іконописців Григорія та Олімпія, що жили на межі ХІ - ХІІ ст. при Києво-Печерській лаврі - одному з найбільших центрів тогочасного іконопису.

Неабияке враження справляє мистецтво мозаїчних композицій, яке прийшло в Київську Русь з Візантії. Перлиною давнього мистецтва є мозаїки, виконані київськими майстрами у Михайлівському Золотоверхому монастирі (1113) та вивезені до Москви у 1934 р. Шедевром мистецтва мозаїки ХІ ст. є зображення Оранти (або Богоматір Нерушима Стіна) у Софійському соборі у Києві. Ця мозаїка має 6 метрів заввишки. Унікальність зображення полягає в тому, що воно виконане на внутрішній поверхні апсиди Собору, і з різних точок Оранта виглядає зображеною у різних позах - стоячи, схилившись у молитві чи на колінах.

Але оскільки мозаїки були дуже дорогими у виконанні, більшість зображень у храмах та князівських палатах виконувалися у вигляді розписів фарбою - фресок. Майстри фрескових розписів працювали над релігійними сюжетами, побутовими сценами портретами та ін. До наших днів ці фрески не збереглись.

Сьогодні дослідники знаходять на внутрішніх стінах Софійського собору чимало написів (графіті), надряпаних поважними мирянами, які в такий спосіб помічали свої місця в церкві або лишали згадку про себе. Завдяки цим записам ми можемо дізнатися про імена парафіян і про їх вільне ставлення до релігійних заборон.

Поширення писемності та поява книг призвели й до розвитку мистецтва книжкової мініатюри. Цей вид живопису був прикрасою вже перших давньоруських книг: «Остромирово євангеліє» (1057), «Ізборник Святослава» (1037) та ін. У подальшому розвитку книжкової справи мініатюра стала її обов'язковим елементом, виконуючи функції художнього оздоблення й ілюстрації до тексту.

Художні смаки наших предків проявилися і в мистецтві різьблення. Цей вид мистецтва мав глибокі корені та традиції, що походили ще з дохристиянських часів. Різьблення виконувало функції орнаментального оздоблення. Майстри використовували тваринні й рослинні мотиви.

У ХIV - XV ст. розвивається фресковий розпис, у якому зустрічаються релігійні та світські мотиви. До кращих зразків тогочасного фрескового малярства відносяться сюжети-композиції «Різдва Христового» й «Успіня Богородиці» стінопису Кирилівської церкви в Києві (ХIV), Вірменської церкви у Львові (XIV-XV).

До ХVII ст. в Україні головними художніми творами залишалися ікони. В цей час розвивається нова форма іконописного живопису, взірцем якої стала ікона «Різдво Богородиці», що зберігалася у Львові. У ній автор змалював типову міщанську обстановку у порівняно заможній львівській родині.

З другої половини ХVI ст. формується західноукраїнська портретна школа. Перехідну роль між іконописом і світським портретним живописом займали так звані парсуни - портрети, виконані прийомами іконописної техніки. Заможні родини козацької старшини часто замовляли свої портрети. Відомі портрети Насті Лісовської, Раїни Вишневецької, Костянтина Острозького та ін.

У живописі XVII - XVIII ст. поступово переважали стилі бароко, рококо та класицизму. Важливу роль у розвитку живопису відігравали мистецька школа при Києво-Печерській лаврі та Києво-Могилянська академія. Визначним мистецьким осередком у Харкові були «додаткові класи» при Харківському колегіумі, які фактично були справжньою академією мистецтва.

Характерною складовою храмового живопису стає в цей час так званий ктиторський портрет. Ктиторами називали фундаторів, жертводавців і опікунів тієї чи іншої церкви, а також діючих церковних старост. Наприклад, у вівтарній частині Успенської церкви Києво-Печерської лаври до її підриву в 1941 р. було зображено 85 історичних осіб - від князів Київської Русі до Петра І.

Надзвичайної пишності та ошатності набули за доби бароко церковні іконостаси, в яких ікони розташовувались у чотири, а то й п'ять рядів. Найвідомішими з уцілілих барокових іконостасів такого ґатунку є іконостаси з церкви Святого Духа в Рогатині (середина ХVII ст.) та церкви-усипальниці гетьмана Д. Апостола у Великих Сорочинцях (перша половина ХVIII ст.) Вершиною станкового іконописного живопису є Богородчанський іконостас Манявського монастиря у Карпатах, який виконано протягом 1698-1705 рр. майстром Іовом Кондзелевичем.

З часом дедалі виразнішими в живописі ставали елементи класичного реалізму. Найвидатнішими майстрами українського класичного живопису ХVIII ст. були Дмитро Левицький, Володимир Боровиковський, Антон Лосенко та ін.

У ХІХ ст. головним центром мистецтв у Російській імперії була Петербурзька академія мистецтв. В цей час в ній працював Карл Брюллов, учнями якого стали Іван Сошенко, Дмитро Безперий, Тарас Шевченко та ін. Геніальна творчість Т. Шевченка-поета залишала довгий час у тіні його живописну спадщину, а між тим саме за художній талант молодого кріпака викупили з неволі російські та українські діячі культури. Т. Шевченко мав свою неповторну манеру малюнку, що давалася взнаки в усіх тих різноманітних жанрах і техніках виконання, якими багата його образотворча спадщина. Зображені художником люди або лагідно й щиро посміхаються («Дівчина у ліжку»), або смиренно несуть важкий хрест долі («На цвинтарі»). Вихований на традиціях академічної школи класицизму, він через романтизм поступово переходить до реалізму («Селянська родина», «Катерина», «Старости», «Судна рада», «Притча про блудного сина» та ін.) Різнобічний талант митця відбився і в художній графіці (серія «Мальовнича Україна»). У 1860 р. Т. Шевченко надали звання академіка гравюри Петербурзької академії мистецтв. Нажаль, заслання та заборона малювали перешкодили розкритися в повній мірі його живописному таланту.

Інший представник класицизму, російський художник Василь Тропінін говорив, що Україна замінила йому Академію. Він багато років жив і працював на Поділлі і присвятив українській темі чимало портретів («Дівчина з Поділля», «Хлопчик із сокирою», «Весілля в селі Кукавці», «Українець», «Портрет подільського селянина»).

Тісно пов'язаною з Україною була доля художника-мариніста Івана Айвазовського, який значну частину життя провів у рідній Феодосії і заповів цьому місту свою картинну галерею. Українська тема звучить у його роботах «Очерети на Дніпрі поблизу містечка Алешки» та унікальній для художника жанровій картині «Весілля на Україні». Новаторською для пейзажу стала творчість Архипа Куїнджі, який народився поблизу Маріуполя. Перша ж виставлена ним картина -- «Ніч на Дніпрі» -- стала сенсацією в Петербурзі. Художник володів неймовірним талантом писати краєвиди та гру світла на хмарах, деревах, скелях.

Головна тенденція образотворчого мистецтва другої половини ХІХ ст. -- рух до реалізму -- головна тенденція творчих зусиль членів Товариства пересувних художніх виставок (1870). Найзнаменитіший живописний портрет Т. Шевченка написано ініціатором створення та ідейним керівником товариства передвижників українцем Іваном Крамським. Багато видатних художників-передвижників були також родом з України: Олександр Литовченко («Стрілецький бунт»), Микола Ярошенко («Крізь життя», Микола Ге («Розп'яттята») та ін.

Родом з-під Чугуєва був художник-реаліст Ілля Рєпін. Навіть після від'їзду до Росії, сумував за Батьківщиною та повертався до неї. В родинній садибі Тарновських Качанівці Рєпін створив перші етюди до знаменитої картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану».

Видатним майстром побутового жанру був Микола Пимоненко. Більшість його робіт, написаних на теми селянського життя. Вони відрізняються щирістю, емоційністю, високою живописною майстерністю («Святочні ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Проводи рекрутів», «Свати», «Жнива», «По воду», «Ярмарок» та ін.) Він автор близько 715 картин і малюнків. Він один з перших у вітчизняному малярстві поєднав побутовий жанр і поетичний український пейзаж, заснував у Києві художню школу.

«Шукачем сонця» називали Володимира Орловського, одного з засновників нового українського реалістичного пейзажу. Найкращим українським портретистом кінця ХІХ -- початку ХХ ст. вважається Олександр Мурашко, автор уславленої «Каруселі», «Дівчини в червоному капелюшку», «Старого вчителя», «Парижанок біля кафе».

Поєднання мистецтва з усвідомленням національної ідеї вперше відбувається в творчості Сергія Васильківського. Свою майстерність він повністю віддає Україні («Козаки в степу», «Козача левада», портрет Тарас Шевченка). Одночасно вивчає і збирає пам'ятки старовинного українського мистецтва.

В Україні на межі цих століть з'являються художники-імпресіоністи. Представницею цього напряму є Зінаїда Серебрякова, багато творів якої присвячено українському селу та темам Сходу.

Розвиток живопису в Україні у післяреволюційні роки на початку ХХ ст. проходив у боротьбі художніх течій і напрямів. Поряд з тими, хто стояв на позиціях традиційного реалізму, творили прихильники футуризму, формалізму (наприклад, розписи Василя Єрмилова Харківського партійного клубу). Крім масових агітаційних форм образотворчого мистецтва, помітного прогресу досягла станкова графіка та живопис. У галузі станкової графіки працювали Михайло Жук, Іван Падалка, Володимир Заузе. У живописі найвідомішими були полотна Киріака Костанді, Федора Кричевського, Олександра Мурашка. Георгій Нарбут оформив перші українські радянські книги та журнали «Мистецтво», «Зорі», «Сонце труда». У Західній Україні в перші післяреволюційні роки працювали Іван Труш, Антон Монастирський, Осип Курилас.

Добре відомі твори Миколи Самокиша на українську історичну тематику: «В'їзд Богдана Хмельницького до Києва 1648», «Битва під Жовтими Водами», «Абордаж турецької галери запорожцями», «Битва Івана Богуна під Монастирищем 1653», «Бій під Царичанкою 1709», «Похід запорожців на Крим», «Руйнування Батурина Меньшиковим», «Кость Гордієнко нищить драгунів Кемпеля», «Битва Максима Кривоноса з Яремою» та ін.

Київський художній інститут (нині Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури) став справжнім центром авангардного образотворчого мистецтва. Сюди в цей час повертається всесвітньовідомий Казимір Малевич -- засновник абстрактного супрематизму, в якому зображення складалося зі сполучень найпростіших геометричних фігур. Значний вплив на творчість Малевича, за його власними словами, справили культура і побут українського села, але він пішов далі від мистецтва села.

Яскравою сторінкою став український авангард початку ХХ ст., представлений іменами художників Олександра Богомазова, Михайла Бойчука, Анатолія Петрицького та ін. Михайло Бойчук започаткував новий напрям монументального мистецтва ХХ ст. -- неовізантизм, поклавши в його основу органічне поєднання традицій давньоруського іконопису з конструктивними особливостями візантійського живопису. На жаль, багато видатних художників (Михайло Бойчук, Василь Седляр, Іван Падалка та ін.) були знищені комуністичним режимом в часи репресій.

Український живопис 60-80 рр. ХХ ст., характеризувався негативними тенденціями партійного диктату соціалістичного реалізму, що насаджував народницький академічний стиль ХІХ ст., пропагандизм і догматичність. Крім того, згідно з гаслом про те, що мистецтво повинне бути зрозумілим «широким масам», на творчий експеримент, пошук нових форм була фактично накладена заборона. Водночас і далі творили такі видатні художники як Олексій Шовкуненко, Тетяна Яблонська, Садовського Віталія, Михайло Дерегус, Василь Касіян.