Історія української культури

· Метою напряму було правдиво відобразити дійсність, а не вигадувати відірвані від реальності образи.

Знайшов втілення в літературі (соціально-побутові, психологічні романи, повісті), театрі, живописі (побутова тематика), музиці (опери).

4.Особливості української культури ХІХ століття

Література

Класицизм у літературі

Котляревський І. - його «Енеїда» ознаменувала зародження нової української літератури та літературної мови. П'єса «Наталка Полтавка» поклала початок створенню нового українського театру.

Наступниками Котляревського І. є Гулак-Артемовський П. і Гребінка Є., котрі збагатили українську класицистичну літературу жанром байки.

Сентименталізм у літературі

Г.Квітка-Основяненко - засновник художньої прози в новій українській літературі, автор психологічної, витриманої в сентиментальних тонах повісті «Маруся», а також творів, в основі яких були народні анекдоти та приказки («Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик»).

Романтизм у літературі

Романтизм утверджується в українській культурі в кінці 20-х і в 30-х рр., крім загальних рис має суто національні: головними героями стають: козак - мужній захисник батьківщини, народний співак-кобзар - виразник дум і прагнень українців.

Центром українського романтизму стає Харківський університет.

Представники:

П.Гулак-Артемовський - збагатив романтичну літературу не лише своїми творами, а й перекладами іноземних романтиків, зокрема польського поета А.Міцкевича, балад німецького письменника Й.Гете.

Є.Гребінка - переклав «Полтаву» О.Пушкіна.

Г.Квітка-Основ'яненко - у своїй творчості був зорієнтований на детальне вивчення фольклору, етнографії, історії.

М.Костомаров - автор ліричних поезій, балад, історичних драм і повістей.

На початку своєї творчості до романтиків тяжів і Т.Шевченко, у своїх думах, баладах, ліричних піснях, посланнях прагнув відобразити весь колорит народних звичаїв, з історії козацтва прагнув винести уроки, які б могли призвести до покращення долі України.

П.Куліш - автор першого в українській літературі історичного роману «Чорна рада».

Романтизм на західноукраїнських землях представляли члени «Руської трійці» - Г.Шашкевич, І.Вагилевич, Я.Головацький. Вони видавали альманах «Русалка Дністрова», у якому оспівувалася народна боротьба народу за звільнення, поетизувалися народні герої - Довбуш, Морозенко, гайдамаки, твори писалися живою народною мовою.

Реалізм у літературі

Представником реалізму в українській літературі вважається Т.Шевченко. Поетичне викриття вад тогочасної дійсності представлене в побутових («Катерина», «Сон»), соціально-політичних поемах («Єретик», «Кавказ»).

З'являється перший український соціальний роман «Люборацькі» А.Свидницького.

Сягнув за межі етнографічності та розпочав дослідження соціальних і психологічних проблем І.Нечуй-Левицький («Кайдашева сім'я», «Бурлачка»).

Перший соціально-психологічний роман української літератури вийшов з-під пера П.Мирного («Хіба ревуть воли, як ясла повні?»).

Видатною особистістю цього періоду був І.Франко. Його багатогранна діяльність представлена в літературі (поезія, драматургія, велика та мала проза), літературній критиці, публіцистиці, перекладах, філософії, історії, етнографії та соціології. Вперше у світовій літературі паралельно з представником французького реалізму Е.Золя звертається до проблем робітничого класу («Борислав сміється»).

Архітектура ХІХ ст.

З кінця XVIII ст. українська архітектура представлена палацо-парковими ансамблями, у яких тісно поєдналися ознаки класицизму і романтизму (палаци будувалися в класицистичній манері, а пишні парки із гротами, вежами, арками - у романтичній).

Найвідоміші палаци України:

· палац гетьмана К.Розумовського в м.Батурині на Чернігівщині (архітектор Чарлз Камерон);

· родовий маєток Галаганів у с.Сокиринці на Чернігівщині (архітектор Павло Дубровський);

· Качанівка на Чернігівщині;

Пам'ятки архітектури класицизму:

· Воронцовський палац, Стара біржа, Потьмкінські сходи в Одесі (архітектор Франц Буффо);

· Головний корпус Київського національного університету ім.Т.Г.Шевченка, Інститут шляхетних дівчат у Києві (архітектор Вікентій Беретті)

Найвідоміші паркові комплекси:

· парк «Олександрія» у Білій Церкві;

· парк «Софіївка» в Умані.

У другій половині ХІХ ст. класицизм втрачає домінуюче значення в мистецтві. Архітектори почали звертатися до художніх стилів минулого, зокрема візантійського, романського, готичного, ренесансного, барокового. Так, з'являється еклектика - змішування різних стилів. Найвідомішою пам'яткою є Володимирський собор у Києві (архітектори І.Штром, П.Спарро, О.Беретті, К.Маєвський, В.Ніколаєв), за основу якого взято прийоми візантійської архітектури.

Національний художній музей України (колишній музей старожитностей та мистецтв) (архітектори В.Городецький, Г.Бойцов, В.Ніколаєв, Е.Саля), у його побудові використано форми грецького доричного ордера.

Скульптура першої половини ХІХ ст.

Ознакою класицизму була монументальна скульптура, яка набула громадського значення.

Представники:

· Іван Мартос. Його твори вирізняються довершеністю пропорцій, простотою, врівноваженістю композицій, гармонійністю, благородством.

Найвідоміші твори: монумент Мініну та Пожарському на Красній площі в Москві; надгробок гетьману К.Розумовському в Батурині; пам'ятник А.-Е.Рішельє в Одесі.

· Скульптори Василь Демут-Малиновський, Петро Клодт, архітектор Костянтин Тон. Їх твір - пам'ятник князю Володимиру в Києві - довершений зразок класицизму, який ідеально вписується в ландшафт міста.

У Західній Україні, з культурним центром у Львові, мистецтво зазнало впливу віденської школи, яка поєднувала ознаки бароко і класицизму. Це знайшло відображення:

· у меморіальній скульптурі (надгробки Личаківського кладовища). Найвідоміший майстер - Гартман Вітвер. До його кращих творінь належать і чотири фонтани на площі Ринок з постатями Нептуна, Діани, Афродіти, Адоніса.

· Антон і Йоан Шімзери - прикрасили багато будівель Львова скульптурними оздобленнями і створили галерею меморіальних пам'яток.

Образотворче мистецтво першої половини ХІХ ст.

Петербурзька Академія мистецтв - єдиний навчальний заклад у першій половині ХІХ ст., що готував професійних майстрів. Творчість багатьох її випускників є вагомим внеском до скарбниці українського малярства, серед них В.Тропінін, К.Павлов, В.Штенберг, Т.Шевченко.

Активно розвиваються жанри станкового живопису:

· портретний;

· історичний;

· пейзажний;

· побутовий.

Поряд із парадним портретом набуває поширення інтимний портрет, у якому увага сконцентровується на передачі зовнішніх і психологічних рис людини.

Василь Тропінін: «Я мало вчився в Академії, проте навчався в Малоросії…Я там без перепочинку писав з усього і усіх…». Він першим звернувся до образів українських селян, передав у портретах національний етнотип, передав романтичні ідеали тогочасся про красу і гідність людини. Найвідоміші картини: «Дівчина з Поділля», «Українець», «Пряля», «Портрет Максима Кармелюка».

Капітон Павлов. Його творчість сприяла розвиткові реалістичних і демократичних тенденцій в образотворчому мистецтві. Займався педагогічною діяльністю в Ніжинському ліцеї та університеті св. Володимира.

Найвідоміші картини: «Портрет дочки», «Діти читають абетку», «Хлопчик з голубком», «Бондар».

Василь Штенберг. Вважається основоположником українського пейзажного і побутового живопису. Першим почав зображувати людей на тлі реальної природи. Дружив із Т.Шевченком, виконав декілька портретів поета, гравюру «Кобзар з поводирем» до першого видання «Кобзаря».

Найвідоміші картини: «Вітряки в степу», «Табун», «Ярмарок в Ічні», «Пастух».

Тарас Шевченко. Дух романтизму в його творчості проявлялася в інтересі до духовного світу людей, їх почуттів, мальовничої природи, зверненні до історичного минулого України, пам'яток старовини, видатних особистостей. Т.Шевченко був живописцем і графіком. Працював у жанрах: побутовому («Селянська родина»), пейзажному («Дуб»), історичному («Дари в Чигирині 1649 року»), портретному (портрети Г.Закревської, Є.Кейкуатової, М.Щепкіна, А.Олдріджа, автопортрети).

Оригінальним витвором мистецтва є велике живописне полотно «Катерина», що є ілюстрацією до однойменної поеми. У ній простежуються: традиції українського іконопису, мистецтва бароко, народної картини. Тема твору нетрадиційна для тих часів: возвеличення жінки, яка за законами тогочасної моралі, мала зазнати суспільного осуду.

Поїздка на Батьківщину надихнула митця на створення серії графічних робіт «Живописна Україна» («Видубицький монастир у Києві», «Старости»), виконаних у такому виді гравіювання, як офорт.

Під час заслання Т.Шевченко взяв участь у двох географічних експедиціях, створивши багато замальовок берегів і островів Аральського моря («Крутий берег Аральського моря»), у яких продемонстрував віртуозне володіння технікою акварелі.

Він перший із художників, котрий звернувся до життя казахського народу («Байгуші», «Казахи біля вогню»).

Вершиною мистецької творчості Т.Шевченка вважається серія малюнків «Притча про блудного сина» («У в'язниці», «У шинку»).

У 1860 р. рішенням Ради Академії мистецтв за великі досягнення в розвитку графіки Т.Г.Шевченко був удостоєний почесного звання академіка гравюри.

Скульптура другої половини ХІХ ст.

Скульптура цього періоду характеризується посиленням реалістичних тенденцій. Монументальна скульптура набуває громадського звучання. У містах встановлюються пам'ятники Б.Хмельницькому, І.Котляревському, М.Гоголю, А.Міцкевичу. Для пам'ятника І.Котляревському Л.Позен виконав горельєфи на теми «Енеїди», «Наталки Полтавки», «Москаля-чарівника».

У станковій скульптурі популярності набуває побутовий жанр. Основоположником української жанрової скульптури є Леонід Позен. Працював у побутовому, історичному жанрах, у жанрі скульптурного портрета та монументальної пластики.

Найвідоміші твори: «Скіф», «Запорожець у розвідці».

У портретному жанрі відзначився Федір Балавенський. Він автор погрудних портретів Т.Шевченка, М.Кропивницького, І.Котляревського, М.Лисенка.

У Західній Україні високого розвитку набуває декоративна пластика, скульптурні оздоблення фасадів та інтер'єрів споруд.

Окрасою Львова стали:

· Театр опери та балету (фасад театру оздоблений скульптором Петром Війтовичем);

· пам'ятник Адаму Міцкевичу (скульптори Антон Попель, Михайло Паращук).

Образотворче мистецтво другої половини ХІХ ст.

· розвивалися демократичні тенденції;

· загострилися протиріччя між реалістичним напрямом і академізмом;

· значний вплив на живопис мала література.

Жанри станкового живопису:

· побутовий;

· історичний;

· портретний;

· пейзажний.

Започатковано діяльність Товариства пересувних виставок, метою яких було утвердження реалізму.

Побутовий живопис

Костянтин Трутовський - один із найкращих художників-жанристів. Більшість його картин присвячено побуту та звичаям українського народу.

Найвідоміші твори: «Хворий», «Жінка з полотном».

Микола Пимоненко - вагомий внесок зробив у розвиток побутового жанру.

Найвідоміші твори: «Перед грозою», «Проводи рекрутів», «Жертва фанатизму», «Суперниці».

Киріак Костанді - виявив себе глибоким психологом при змалюванні побутових сцен.

Найвідоміші твори: «В люди».

Портретний живопис

Микола Кузнєцов - крім творів історичного та побутового змісту, написав низку портретів видатних сучасників: П.Чайковського, В.Васнецова.

Історичний живопис

Великого значення набувала патріотична тематика, зокрема події національно-визвольної боротьби та історії Запорозької Січі.

Микола Івасюк. Найвідоміші твори: «В'їзд Богдана Хмельницького в Київ».

Початок творчості Олександра Мурашко ознаменувався також зверненням до історичної тематики («Похорон кошового»).

Пейзажний живопис

Володимир Орловський - зазнав впливу французьких пейзажистів, які працювали лише на лоні живої природи - пленері.

Найвідоміші твори: «Хати в літній день», «Жнива».

Сергій Васильківський - його твори здобули європейського визнання, він мав виключне право виставляти свої картини на Паризькому салоні поза конкурсом. Його картина «Козача левада» вважається взірцем «монументального пейзажу».

Монументальний живопис

Український монументальний живопис у цю добу представлений слабко, але здобутки його значні. Художньою цінністю відзначаються розписи інтер'єру палацу митрополита в Чернівцях (Й.Бокшай), реставрація фресок Кирилівської церкви (М.Врубель), розпис будинку земства у Полтаві (С.Васильківський, В.Кричевський), розпис Володимирського собору (М.Лимоненко, В.Васнєцов).

На західноукраїнських землях найвідомішим живописцем є Іван Труш. У доробку майстра твори різних жанрів, однак найбільшого обдарування він досяг у портретному живописі.

Найвідоміші твори: «Портрет Лесі Ураїнки».

Музика

Народна музика

Нових ознак набула творчість співців-кобзарів, які об'єднувалися в кобзарські братства. Найвідоміший кобзар ХІХ ст. - Остап Вересай.

Активізувалася діяльність із вивчення і популяризації української пісенної творчості. Збирачами фольклору та представниками аматорського етапу його вивчення були: Леся Українка, Марко Вовчок, Дніпрова Чайка, Марія Заньковецька.

Науково-етнографічний етап започаткував М.Лисенко, він заклав основи української музичної фольклористики.

Важливу національно-просвітницьку роль відіграла опера. Прикладом поєднання народної та професійної творчості є опера «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського.

Микола Лисенко - музично-громадський діяч, композитор, хоровий диригент, фольклорист, піаніст і педагог. Створив національну композиторську школу. Свої сили спробував майже у всіх музичних жанрах. Його творчість типова для романтичного мистецтва.

Оперна спадщина:

· історико-героїчні («Тарас Бульба»);

· лірико-побутові («Наталка Полтавка»);

· комічна («Різдвяна ніч»);

· лірико-фантастична («Утоплена»);

· опера-сатира («Енеїда»).

Започаткував жанр дитячої опери («Коза-дереза», «Пан Коцький»).

Хорова музика:

· урочиста кантата («Радуйся, ниво неполитая»);

· ліричні твори («Сон», «Пливе човен»).

Понад 80 вокальних і хорових творів музикант написав під впливом творчості Т.Шевченка (цикл «Музика до Кобзаря»).

М.Лисенко майстерно поєднував класичну і романтичну музику, що знайшло відображення у жанрі романсу («Коли розлучаються двоє», «У мене був коханий рідний край»).

Музичні принципи М.Лисенка знайшли продовження у творчості:

· Кирила Стеценка - громадського, музичного діяча, диригента, священика, педагога (у його творчості кантати, хори, церковна музика, обробки народних пісень);

· Якова Степового - автора камерної музики (вокальної та інструментальної), фортепіанної спадщини (сонати, фантазії, п'єси-мініатюри);

· Миколи Леонтовича - майстра хорової мініатюри

Театральне мистецтво

Створюється в 1864 р. в Галичині при товаристві «Руська бесіда» перший в Україні професійний театр «Руський народний театр».

Проте загальновизнаним мистецьким явищем театр стає після появи професійної трупи, знаної як «театр українських корифеїв». До його складу ввійшли:

· Марко Кропивницький;

· Михайло Старицький;

· Іван Карпенко-Карий;

· Микола Садовський;

· Панас Саксаганський;

· Марія Заньковецька.

Творчою метою театру було відтворення загальної картини українського мікро- та макрокосмосу, що потребувало поєднання фольклорної символіки та образності з реалістично-натуралістичним зображенням життя.

Репертуар театру складали твори української класики:

· І.Котляревського;

· Г.Квітки-Основ'яненка;

· Т.Шевченка,

нові п'єси М.Кропивницького та М.Старицького («Дай серцю волю, заведе в неволю», «Ой не ходи, Грицю…», «За двома зайцями»),

музичні спектаклі-оперети М.Лисенка («Різдвяна ніч», «Сорочинський ярмарок»).

Діяльність корифеїв завершилася заснуванням у 1907 р. в Києві першого українського стаціонарного театру М.Садовським за активної допомоги М.Заньковецької.

До репертуару стаціонарного театру входили не лише постановки української класики, але й західноєвропейської драматургії, зокрема польської, голландської, австрійської, російської тощо.

Лекція №6. Українська культура кінця ХІХ - першої половини ХХ ст.

1. Загальні тенденції розвитку культури межі ХІХ-ХХ ст.

У цей період істинно ренесансного злету Україна показала, яке багатство талантів і обдарувань має. Митці й науковці наполегливо працювали у різних умовах -- і колоніального існування в останні імперські роки, і в суворі, жорстокі часи війни й революції, і в перші -- ще сприятливі для розбудови національної культури -- пореволюційні роки; творили надзвичайно інтенсивно і плідно (наче передчуваючи нетривалість цих умов) науку й мистецтво найвищого рівня. Тому таким вагомим став тогочасний вітчизняний доробок і такий значний його внесок у світову культуру.

Заборони українського слова 1863, 1876 та 1881 років виявились не єдиними в історії української культури: царський уряд не полишав спроб знищити її й на межі XIX-XX ст. Указ 1892 р. посилював цензурні перешкоди на шляху видання українською мовою. У 1894 р. забороняють ввезення українських книжок з-за кордону. Визвольний рух початку XX ст. сприяв черговому розгляду питання про українську мову в російських урядових колах. Однак результатом була постанова в вересні 1905 p.: скасування заборони українського слова визнати "несвоєчасним".

І все ж культура залишалась тією сферою, в рамках якої відбувався розвиток національної самосвідомості.

Прогресивні педагогічні діячі (X. Алчевська, Б. Грінченко, С. Васильченко та ін.) всупереч політиці властей обстоюють право на навчання дітей у школах рідною мовою, створюють україномовні підручники.

Культурно-просвітницьку роботу серед населення проводили Харківське та Київське товариства письменності, Одеське словґянське товариство, львівська "Просвіта", чернівецька "Руська бесіда".

Новим явищем було виникнення громадських наукових організацій. При Київському університеті створюються наукові товариства: філологічне, математичне, фізико-медичне, психіатричне, акушерсько-гінекологічне, товариство дослідників природи, історичне товариство Нестора-літописця. На Західній Україні 1873 р. було створене Літературне товариство ім. Т.Шевченка, яке у 1892 р. перетворене у Наукове товариство ім. Т.Шевченка (НТШ).

Починаючи від 1905 р. створюється мережа "Просвіт" на Наддніпрянщині, які поширювали національну культуру, друкуючи книжки українською мовою. "Українські клуби" влаштовували концерти, театральні вистави, читання книжок. Активно працювали студентські громади.

На початку ХХ ст. у культурній сфері чітко вимальовуються дві тенденції - збереження національно-культурної ідентичності (народництво) та пересадження на український ґрунт новітніх європейських зразків художнього самовираження (модернізм). Своєрідним синтезом народництва і модернізму стала “нова школа” української прози (М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, М. Черемшина), яка у своїй творчості органічно поєднувала традиційні для вітчизняної літератури етнографізм, розповідь від першої особи та ін. з новітніми європейськими здобутками - символізмом та психоаналізом.

На початку XX ст. спалахнула дискусія двох поколінь письменників, що мали різні ціннісні орієнтації й естетичні погляди. На сторінках газети "Діло" з'являлися грубі випади С. Єфремова, І. Нечуя-Левицького та ін. проти Ольги Кобилянської та М. Яцківа, "Руслана" -- проти В. Стефаника, "Ради" -- проти "хатян", а І.Франко дискутує з М. Вороним.

Краса, до якої новітні українські митці так тяжіли, але не знаходили у реаліях тогочасного буття, вимагала її пошуків. Тому й архітектура 1890-1900-х pp. становила собою своєрідний путівник по різних історичних епохах та країнах. Героїко-громадянський пафос будівлі колишнього Київського художньо-промислового й наукового музею (нині -- Державний музей українського образотворчого мистецтва) архітектора В. Городецького в античних формах заступав мавританський стиль його кенаси в Києві. Вертикальне устремління готичних форм Миколаївського костьолу (того ж автора) поступалось місцем раціональним формам французького класицизму XVII ст. у будівлях харківського архітектора О. Бекетова (будинок колишнього комерційного училища, юридичного інституту, колишнього Земельного банку тощо). Образна ремінісценція французького Відродження в архітектурі Оперного театру в Києві (арх. В. Шратер), романському стилеві корпусів Київського політехнічного інституту (арх. О. Кобелєв, Г. Кітнер, О. Вербицький).

Нова естетична концепція внесла корективи і в традиції театру корифеїв. Драматургічне та режисерське вирішення пґєси віднині стало спрямованим на перетворення етнографічно-побутової драми на соціально-психологічну. Символістська ідея двох світів втілювалась з допомогою так званого "подвійного висвітлення побуту". Якщо в традиційному реалістичному театрі зображення побуту мало самодостатній характер, то тепер побутові деталі приймають на себе змістове значення (драматургія "Украденого щастя" І. Франка).

Нова генерація українських живописців відмовилась від побутової картини з її літературно розробленим сюжетом, зовнішньою оповідністю, соціальною тенденційністю. Еволюцію живопису можна визначити як перехід від наслідування реальної дійсності, життєвої правди до власної міфотворчості з високим ступенем перетворення цієї дійсності.

Цей період був також часом ознайомлення світової громадськості з кращими надбаннями української культури. Всесвітнє визнання здобуває співачка Соломія Крушельницька (1873-1952), яка виступала на сценах найвидатніших театрів Європи, гастролювала по країнах Латинської Америки, "найпрекрасніша і найгарніша Батерфляй", за висловом Дж. Пуччіні. Композитор, визначний диригент О. Кошиць (1876-1944) виступив одним з організаторів Української Республіканської капели, концертна подорож якої по країнах Західної Європи та Америки користувалася великим успіхом.

2. Модернізм як світоглядно-естетична система

Модернізм (від французького - «новий», «сучасний») - провідний комплексний світовий мистецький напрям кінця ХІХ - першої полови ХХ ст., який проголошував відмову від міметичного (наслідувального, реалістичного) мистецтва.

Особливого розквіту набув між двома світовими війнами.

Передумовами виникнення модернізму були:

1. Криза раціоналізму і позитивізму.

2. Розвиток інтуїтивізму.

3. Песимістична філософія А. Шопенгауера.

4. Криза моралі.

5. Теорія несвідомого З. Фройда.

6. Філософія життя Ф.Ніцше

7. Розвиток комерціалізованої масової культури.

8. Розвиток засобів масової інформації.

9. Масштабний поступ науки.

10. Політизація світогляду.

11. Поширення соціальних рухів.

12. Винайдення технічних засобів і носіїв мистецтва (фотографія, кіно, аудіоносії)

Риси модернізму:

1. Відхід від реалістичних традицій.

2. Підкреслення індивідуальності «Я» митця, суб'єктивізм.

3. Пошук нових форм і засобів вираження.

4. Песимістична емоційна тональність творчості (сецесія, декаданс).

5. Алогічність, ірраціональність, інтуїтивність.

6. Інтелектуалізація мистецтва, антидемократизм.

7. Заперечення масової культури.

8. Проголошення незалежності мистецтва від дійсності.

9. Естетичне бунтарство.

10. Епатаж і пошук «нової моралі».

11. Перевага форми над змістом.

Особливості українського модернізму:

- сильна реалістична традиція;

- вплив народництва;

- поєднання декількох стильових течій;

- ідеологізація естетики;

- традиції народного мистецтва.

Український модернізм розвивався в 2 етапи:

1. Модернізм межі віків (кінець ХІХ - початок ХХ ст.).

2. “Розстріляне відродження” (20-30-ті рр. ХХ ст.).

Перша хвиля українського модернізму

Поряд с продовженням класичної реалістичної традиції в українській культурі починають з'являтися ознаки нового мистецтва - модернізму.

Представлений був багатьма напрямками.

Неоромантизм

Художній напрям, який розвиває традиції романтизму (увага до внутрішнього світу, емоційність, стихійність, контрастність тощо), проте з нових світоглядних позицій модернізму. На противагу обґєктивізмові народницько-просвітительського світогляду, який тяжів до ілюстрування життєвими "фактами" та ситуаціями певних етичних і політичних ідей, у неоромантичній концепції стверджується значимість субґєктивного як певної цінності.

Представники: теоретики - Леся Українка (критичні праці “Утопія в белетристиці”, “Сучасна європейська соціальна драма”, “Винниченко”, художні твори “Лісова пісня”), М.Вороний (“Євшан-зілля”).

Неоромантизм в українській музиці позначений тематичним заглибленням у сферу переживань особистості, спогадів про минуле, таємних мрій, що окреслюють межі самотнього існування (цикл "Пісні настрою" Л. Степового та ін.), яскраво вираженим індивідуалізмом (до вільного композиторського прочитання народної пісні), зануренням в історичну (сюїта "Елевзінські містерії" І. Рачинського), східну ("Східний марш" В. Сокальського), астральну (симфонічні фантазії "Любування в зорях" та "Уранія" В. Якименка), казково-фантастичну (поема-ноктюрн "Ангел" Ф. Якименка, симфонічна поема "Вій" Б. Яновського) тематику.

Тогочасний живопис про свою переорієнтацію у рамках неоромантичної концепції заявив відомим "Портретом дівчини у червоному капелюсі" О. Мурашка, який звертає свій погляд на те, що є безумовно позитивним завдяки своїй красі.

Неокласицизм

Художній напрям, який ґрунтується на засадах мистецтва класицизму (античні традиції, класичні жанри, традиційні образи, простота і логічність), однак збагачених ідеологією модернізму.

Був більш поширений у художній літературі.

Представники: Леся Українка (“Оргія”, “Камінний господар”), І. Франко (сонети).

Символізм

Стильова течія модернізму, що базується на інтуїтивному, ірраціональному освоєнні людської душі, яка протиставляється зовнішній дійсності. Основним засобом зображення стає символ.

Був більш поширений у художній літературі та музиці.

Представники: композитор Л. Ревуцький; О. Олесь та літературні угрупування “Молода муза” та “Українська хата”.

Модерн. Стильова течія в архітектурі та живописі, яка базується на складних, невимушених, асиметричних формах, насамперед рослинних, що використовувались в оздобленні.

Представники: О.Новаківський, М.Жук, Г.Нарбут у живописі, В.Городецький в архітектурі.

Експресіонізм

Течія модернізму, що полягає у відображенні загостреного суб'єктивного світобачення, гіпертрофованого “Я” митця, бурхливих переживань та емоцій, протесту проти дегуманізації.

Був більш поширений у художній літературі та живописі.

Представники: В. Стефаник (“Камінний хрест”), Т. Осьмачка в літературі; О. Довгаль, М. Котляревська, В. Єрмилов, М. Фрадкін у живописі.

Імпресіонізм

Художня течія, яка полягає у відтворенні особистісних вражень та спостережень мінливих миттєвих переживань і відчуттів.

Був більш поширений у художній літературі та живописі.

Представники: К. Костанді, О. Мурашко, І. Труш, І. Їжакевич у живописі;

М.Коцюбинський (“Цвіт яблуні”, “Intermezzo”).

Натуралізм

Літературний напрям модернізму, що характеризується фактографічним зображенням дійсності і виводить людську особистість зі спадковості та соціально-матеріального становища.

Представники: І. Франко (“Борислав сміється”)

3. Становлення української культури в умовах прогресуючого тоталітаризму

Культура 20-30-х рр. ХХ ст. характеризується загальними змінами у світогляді, пов'язаними з цивілізаційними катаклізмами (Перша світова війна, революція, Громадянська війна, голодомори, репресії).

Формувалось в умовах становлення тоталітаризму.

Освіта та наука

У січні - квітні 1919 року було проголошено основні принципи радянської системи освіти й виховання: загальність, доступність для всіх, безплатність і обовґязковість шкільної освіти. Раднаркомом України було видано декрети про школу, згідно з якими церква відокремлювалась від держави і школа від церкви, скасовувалась плата за навчання в усіх без винятку навчальних закладах, всі приватні школи було передано державі, запроваджено спільне навчання хлопців і дівчат. Створювалася єдина десятирічна двоступенева школа, на базі семи класів будувалась професійно-технічна школа. Було встановлено два типи вищої школи: технікуми, що готували спеціалістів вузького профілю, та інститути, які випускали інженерів та інших спеціалістів різного фаху. У 1921 році організовано робітничі факультети, які готували робітників і селян до вступу у вузи. Цього ж року видано декрет про ліквідацію неписьменності в республіці, а йому на допомогу через два роки виникло добровільне товариство "Геть неписьменність". У 1922 році в УСРР, як і в усьому Радянському Союзі, було створено єдину комуністичну організацію дітей -- піонерську.

Після громадянської війни розруха поставила і вчених, і всю матеріальну базу науки поза межею виживання. І тільки ентузіазм самих науковців, зацікавлених у розквіті української науки і освіти, дозволив вузам протриматися у важкі роки.

Всеобґєднуючим науковим осередком лишалася Українська Академія наук. Ще восени 1918 року ініціативна група видатних учених розробила проект статуту Української Академії наук. У лютому 1919 року відбулися Загальні збори вчених -- засновників Академії. Першим її президентом став академік В. Вернадський. З Академією в перші роки її існування повґязана діяльність таких відомих вчених, як природознавець В. Вернадський, історик Д. Багалій, економісти К. Воблий, М. Птуха, математики Д. Граве, М. Крилов, Г. Пфейфер, геолог П. Тутковський, хімік В. Шапошников, біолог М. Кащенко, мікробіолог і епідеміолог Д. Заболотний, ботаніки Є. Потчал, О. Фомін, В. Липський, гігієніст та епідеміолог О. Корчак-Чепурківський, філологи В. Перетц, А. Кримський, археолог і етнограф М. Біляшівський, зоолог О. Нікольський та ін.

Схема народної освіти, яка панувала в цей час, прагнула всю освітянську справу підпорядкувати засадам "єдиної трудової школи" з глибоким впровадженням професіоналізації. Цей принцип став ліквідацією університетської системи в УСРР аж до 1933 р.

Політика українізації дуже швидко дала позитивні наслідки у поширенні освіти усіх рівнів. У прагненні реалізувати нові можливості щодо освіти, оволодіння професією, селянські діти виявили небачену раніше цілеспрямованість в опануванні знаннями. Пробуджений революцією народ прискореними темпами йшов до науки, хоча цей процес мав і зворотний бік -- поспіхом "проковтнуті" знання часом не мали достатньої глибини. Проте, голодна й роздягнена селянська молодь з енергією, гідною подиву, наповнює майже неприступні для неї раніше середні й вищі школи і вперто змагається за відповідне місце в житті своєї країни. За десять пореволюційних років в Україні навчилося грамоті понад 2 мільйони дорослих.

Україна увійшла в свій культурний ренесанс, маючи не тільки давні традиції високої школи друкування, а й цілком розвинену на початок XX століття поліграфічну базу, адже перед революцією 1917 року діяло понад 200 друкарень майже в усіх губернських і повітових містах. Шириться мережа книжкових магазинів, бібліотек.

4. Український культурний ренесанс 20-30-х рр. ХХ ст.

“Розстріляне відродження” - умовна назва літературно-мистецького середовища 20-30-х рр. ХХ ст., репресованого більшовицьким режимом.

Характеризується небувалим розквітом жанрів і стилів у всіх видах мистецтва.

Одна з найяскравіших сторінок історії української культури. Провідною естетичною платформою стає модернізм.

На бурхливій хвилі історичних, соціально-політичних і психологічних змін, на базі видатних досягнень митців "Молодої України" та художніх шукань "молодомузівців" і "хатян" в Україні після 1917 року зґявилася велика кількість різних літературних та мистецьких шкіл, угрупувань, напрямків.

У перші пореволюційні роки мала місце й певна свобода існування різних за ідейно-мистецьким спрямуванням видань -- журнали "Мистецтво" (1919-1920), "Шляхи мистецтва" (1921-1923), збірники та альманахи "Червоний вінок" (1919), "Гроно" (1920), "Жовтень" (1921), "Вир революції" (1921), "Буяння" (1921) тощо.

Різні мистецькі уподобання і зацікавлення викликали певне протистояння одне одному та необхідність визначитися і пристати до того чи іншого напрямку, течії, породжували велику кількість мистецьких спілок -- своєрідних "громад", які засвідчували й ідейно-естетичне розмежування. Так, одним з перших виник "Плуг" -- спілка селянських письменників. Вона нараховувала сотні членів та десятки місцевих організацій і проводила велику культурну роботу, популяризуючи серед найширших селянських та робітничих мас українську літературу й українську мову. Вона, звичайно, допомогла багатьом початкуючим літераторам із народу. Такою ж була за своєю суттю і організація робітничих письменників "Гарт", а також донецький "Забой".

На чільне місце в літературі виходили високі професіонали літературної справи, які належали до значно менш масових тогочасних угрупувань -- футуристи (які 1927 р. прибрали назву "Нова генерація"), неокласики, група "Ланка" (пізніше "Марс" -- "Майстерня революційного слова"). Літератори -- вихідці з окупованих Польщею західноукраїнських земель (Д. Загул, А. Турчинська, В. Бобинський, М. Кігура та ін.) утворюють групу "Західна Україна" (1926). Письменники-конструктивісти створюють групу "Авангард". На руїнах "Гарту" виникають такі різні організації, як ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників, 1927), органом якої став журнал "Гарт", та ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури, 1926), що видавала періодично свої альманахи-зшитки (до 1928). Молоді письменники-комсомольці обґєднуються в організацію "Молодняк" (1927) з однойменним журналом.

Кампанія гонінь на кращі сили української культури була мимоволі зініційована літературною дискусією (1925--1928), в якій запальні літератори гаряче і відверто відстоювали своє художнє і мистецьке кредо. У 1926 році в резолюції пленуму ЦК КП(б)У "Про підсумки українізації", а у 1927 р. -- і Політбюро -- "Політика партії в справі української художньої культури" -- вже чітко окреслено межі, за які художникові виходити не можна: творення радянської літератури можливе лише на основі звґязку її з соціалістичним будівництвом.

Крім експресіонізму (М. Хвильовий, М. Куліш), імпресіонізму (Г. Косинка, М. Івченко, М. Хвильовий), неокласицизму (М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський) з'являються інші стильові тенденції :

Необароко

Художній напрям модернізму, що використовує здобутки барокової культури (пишність, словесний орнаменталізм, музикальність, естетизм), поєднуючи їх з модерністським світоглядом.

Представники: П. Тичина, В. Сосюра, М. Бажан.

Неореалізм

Художній напрям, що склався на основі класичного реалізму, але з філософським заглибленням у внутрішній світ, ліризм.

Представники:

В. Підмогильний, Є. Плужник, Б. Антоненко-Давидович у літературі;

Ф. Кричевський, М. Бурачек у живописі.

Абстракціонізм

Мистецька авангардна течія, яка декларувала розрив з реалістичною традицією, пошук нових безпредметних форм зображення, в основі якого лежить деконструкція.

Живопис стає подібним до музики, коли естетичний вплив здійснюється без допомоги конкретних форм, а лише кольорів і ліній.

Представники: К. Малевич, О. Екстер.

Кубізм

Авангардна течія в живописі, що розкладає на площині реальні предмети у вигляді простих геометричних фігур.

Представники: О. Архипенко, І. Кавалерідзе в скульптурі;

Д.Бурлюк, В. Єрмилов, А. Петрицький у живописі.

Футуризм

Мистецька авангардна течія, яка полягає у творенні нових форм і запереченні будь-яких традицій. Характеризується епатажем і абсурдизацією змісту.

Представники: М. Семенко, Гео Шкурпій, М. Йогансен у літературі;

Д. Бурлюк, О. Богомазов у живописі.

Конструтивізм

Стильовий напрям в архітектурі, який характеризується перевагою прямокутних форм і застосуванням бетону, заліза і скла.

Яскравими прикладами є: Держпром у Харкові, Дніпрогес у Запоріжжі, залізничний вокзал у Києві тощо.

Театральне мистецтво

Упродовж 20-30-х рр. в Україні було створено мережу державних стаціонарних театрів (1929 р. у Запоріжжі).

Передусім розвивається реалістична театральна традиція, проте також у 20-х себе виявляє експериментальний театр - театр ім. І. Франка Гната Юри та “Березіль” Леся Курбаса. В основі експериментів лежала стильова течія експресіонізму.

Кіномистецтво

У 20-х рр. було відкрито Одеську кінофабрику, а пізніше і в Києві.

Серед яскравих постатей українського та світового кінематографа особливе місце належить Олександру Довженку, який започаткував нову стилістику і вплинув на розвиток світового мистецтва.

Його фільм “Земля” включено до переліку 12 найкращих фільмів всіх часів і народів.

Размещено на Allbest.ru