Методологічні засади розуміння культури

Подальше зростання продуктивних сил суспільства неминуче призвело до того, що приватна власність стала перешкодою для розвитку суспільного виробництва. Вона "неминуче породжує варварство всередині капіталістичної цивілізації". Вихід з такої ситуації класики марксизму бачили у соціалістичній революції, яка повинна знищити приватну власність на засоби виробництва, а отже -- усунути антагонізм класів і побудувати новий тип культури, створити "асоціацію" вільних громадян, себто "комунізм" -- стрибок з "царства необхідності в царство свободи". Це якісно нове суспільство, справжня висока цивілізація з відповідно розвинутою культурою. Саме з комунізму, на думку класиків марксизму, розпочнеться справжня історія суспільства та його культури.

Ця широкомасштабна і захоплююча ідея переходу людства до вищого типу культури, царства свободи була теоретично обгрунтована на основі критичного аналізу антагоністичних суспільно-економічних формацій, зокрема капіталізму. Як гадали творці марксизму, цивілізація досягла високого рівня розвитку в середині XIX століття, а потім розпочалась її деградація і занепад, оскільки приватна власність в існуючій формі гальмувала суспільний характер виробництва. Капіталізм повинен поступитися місцем комуністичному суспільству, яке у своїх працях К. Маркс і Ф. Енгельс охарактеризували лише в загальних рисах, залишивши дальшу розробку цієї теорії своїм послідовникам.

Серед культурологічних теорій помітне місце посідають теологічні концепції культури. Основна суть цих концепцій зводиться до розгляду релігії як базової основи розвитку культури. Так, на думку німецького богослова С. Пуфендорфа, культура -- це проміжна ланка між Богом і людиною. Її розвиток відбувається по волі Всевишнього. Будучи залежною від Бога, культура впливає на природу людини і визначає її діяльність.

Концептуальні основи технологічного розуміння культури були започатковані ще основоположниками і провідними богословами християнства. Так, Аврелій Августин (354 - 430) у своїх працях "Сповідь" і "Про град Божий" зробив спробу аналізувати динаміку всесвітньої історії і культури людства.

Історію людства він розділив на два етапи: "Град Божий", що заснований на любові до Бога і "презирстві людини до себе", та "Град земний", що грунтується на "любові людини до себе" і на "презирстві до Бога". Перший етап найбільш повно уособлює церква, яка є зразком гармонії соціальних взаємовідносин, другий етап представлений державою, що є уособленням зла і карою за гріховність людини. Тільки Божа благодать, на думку Августина, здатна вивести людину з гріховного стану і забезпечити її спасіння.

Подібний методологічний підхід властивий майже для всіх сучасних теологічних концепцій культури. Розглядаючи культуру як "дар Божий", "іскру Божу" в людині, сучасні богослови всі досягнення духовної культури розглядають як похідні від релігії, а культурний розвиток людства трактують як процес пошуку божественної першооснови. Наприклад, католицька культурологія грунтується на принципі, що культура є наслідком божественного одкровення, етапи культурного прогресу людства -- не що інше як наближення до пізнання мудрості Творця і його волі. "Людям сьогоднішнього дня, -- пише французький філософ Жак Марітен, -- призначено підготувати прояв його мудрості в культурі". У книзі "Християнство і цивілізація" католицький соціолог Е. Вінтер пише, що саме релігійне мислення є домінуючим в усій історії культури. У пастирській конституції, прийнятій другим Ватиканським собором (1962 - 1965 pp.) підкреслено, що християнське віровчення оновлює духовну культуру, опромінює її з середини і дає животворні паростки в людське серце.

Православна культурологія грунтується на принципі, що культура виникла з релігійного культу. На думку М. Бердяєва, культура зв'язана з культом предків, обрядами, міфами, традиціями. Всі складові культури, зокрема філософська думка, поезія, живопис, музика, архітектура і т. ін., в органічній цілісності перебувають в церковному культі. Диференціація форм і видів культури, на думку філософа, приводить до втрати сакрального, розкладу релігійних і духовних основ.

Православний філософ і богослов П. Флоренський доводив, що саме релігійний культ визначає естетичну спрямованість, пізнавальне значення та виховну роль духовних цінностей. Л. Карсавін у своїй книзі "Восток, Запад и русская идея" підкреслював, що саме релігійність складає зміст культурно-історичного процесу -- бо вона забезпечує вирішення "основного завдання культури". (Завдання ж це полягає у здобутті перемоги над забуттям і часом, над минулим і майбутнім, над смертю.) Оскільки західна культура під впливом матеріалістичного соціалізму деградує, то її можна врятувати лише шляхом розвитку релігійності. В цьому аспекті, вважав Карсавін, завдання православної або російської культури є універсальним і водночас індивідуально-національним.

Для протестантської культурології характерний принцип: лише в Бозі і через Бога необхідно розглядати першооснови виникнення та розвитку культури. Релігія розглядається як субстанція духовної діяльності людини, форма осмислення і правильного сприйняття культурних цінностей. Подібні ідеї розвиває протестантський теолог П. Тілліх (1886 - 1965), який вважається одним з основоположників "теології культури". Все, що називається культурою, писав учений, пронизане відношенням людини до творця, отже, містить релігійний досвід. Філософський аналіз цього досвіду і є теологією культури. У сучасних умовах, з точки зору Тілліха, релігія і культура протистоять одна одній.

Це обумовлено тим, що в умовах земної історії або релігія підпорядковує собі культуру, або культура стає автономною від релігії, втративши при цьому смислові основи. Обидві крайнощі шкідливі, оскільки в них виявляється деструктивне начало.

Завдання теології, підкреслює філософ, -- відновити втрачений синтез християнства та культури, дати відповіді на ключові питання людського буття. Шукати Бога необхідно не в потойбічному світі, а в "глибині людського буття". Сучасна цивілізація сприяє відчуженню людини від Бога, від світу і самої себе. Як ідеал історії Тілліх висуває принцип гармонії "теономної" і секулярної культури, подолання відчуження. Носієм "нового буття" на думку філософа, є Ісус Христос -- не Бог, що став людиною, а людина, якою вона повинна бути, і в цьому розумінні "образ Божий" втілений у людині. На цій основі субстанція (релігія) і форма (культура) постійно спрямовані до синтезу і збереження творчої напруги історії. Ідеї Тілліха стали основою екуменічного руху, спрямованого на подолання релігійних відмінностей церков на засадах християнства.

Німецький соціолог Р. Демоль пише, що культура -- це прагнення до розвитку і підвищенню своїх здібностей, найблагородніший культ душі, несення служби Бога в нас. Розглядаючи релігію як основу розвитку культури, він висуває принцип відповідності всієї творчої діяльності людини нормам релігійної етики.

Активно в наш час розвивається ісламська культурологія, яка вирішальну роль у розвитку культури, науки, етики відводить Корану. В 1980 р. іслам був проголошений "цивілізаторською релігією". При цьому підкреслювалось, що мусульманський світ зобов'язаний саме ісламу будівництвом міст як осередків поклоніння Богу, центрів розвитку знань, науки і культури.

Характерним для теологічних концепцій є протиставлення духовної і матеріальної культури. На думку богословів, духовна культура досягає високого розвитку лише на основі релігії, оскільки вона пронизана світлом божественного розуму. Що стосується людської діяльності і матеріальної культури, то вони вражені секуляризмом і атеїзмом, що є причиною занепаду життя суспільства і гальмом культурного прогресу людства.

Вагомий вклад у розвиток концепцій культурно-історичного процесу внесли українські вчені. Їхня суспільно-політична і філософська думка була тісно пов'язана з науковими надбаннями Заходу і Сходу. Вони створили ряд оригінальних концепцій культури, основною тезою яких була ідея самоцінності національної культури і її взаємозв'язку з культурами інших народів.

Належний вклад у розробку феномена культури зробила українська культурологічна думка в XVI ст. У козацьких літописах та працях К. Саковича було висунуто оригінальну теорію розвитку культури, яка грунтувалася на виділенні іманентних рис українців (героїзм, волелюбство, товариськість, лицарська вірність, почуття гідності), що нібито були успадковані "козацьким народом" від могутнього племені сарматів та хозар.

Своєрідна концепція Г.С. Сковороди (1722 - 1794) грунтується на теорії трьох світів. Перший світ -- це природа, або "макрокосмос" (всесвіт), другий світ -- це суспільство і людина, або "мікрокосм", третій світ -- це Біблія, або "світ символів". Кожний із світів, на думку Г. Сковороди, має двояку природу, "дві натури" -- зовнішню, видиму, або "матеріальну натуру", і внутрішню, або "духовну натуру".

Аналізуючи культурно-історичний процес, мислитель вдавався до алегоричного пояснення біблійних оповідей і міфів. Внаслідок цього вчений створює теорію "світу символів", або третього світу. Значення символів може бути різним, навіть протилежним щодо їх справжнього смислу. Наприклад, Біблія може символізувати добро і лукавство, спасіння й загибель, істинність і хибність, мудрість і безумство. Все залежить від того, який основний принцип береться за основу тлумачення. Сковорода вважає, що все в світі, включаючи Біблію, має подвійну природу: "Все миры состоят из двух естеств: злого и доброго". Людина також включає в собі два протилежні начала -- "вічність" і "тлінність", піднесене й нице. У ній живе два ангели або демони -- світлий і темний, добрий і злий, мирний і буйний, хранитель і губитель. На думку вченого, філософська наука повинна розкривати істинний смисл предметів і явищ символічного світу, допомагати людині пізнати саму себе, свою духовність.

На основі теорії "трьох світів" і "двох натур" Сковорода дійшов висновку, що вся природа "макросвіту" переломлюється і продовжується в "мікросвіті", в людині. Для філософа Бог -- це внутрішня сутність речей, закономірність світобудови, тому шукати "новий світ" і "нову людину" необхідно в самій людині, "в плотській нашій тіні", тому що "він в тобі, а ти в ньому". Все неживе і живе на небесах і на землі підпорядковане єдиним природним закономірностям.

В історії української науки Г.С. Сковорода вперше заклав основи розуміння культури як окремої, специфічної сфери буття, в якій все божественне перебуває у символічних формах. Принцип символізму й інтерпретації Біблії філософ поширив на сферу духовної культури, її історію та форми прояву, зокрема дохристиянську, християнську та світську.

У науковому відношенні більш вираженою була культурологічна концепція Кирило-Мефодіївського братства, таємної політичної організації, яка висунула ідею звільнення слов'янських народів від ярма гнобителів і створення федеративного "Союзу слов'янських республік" із столицею в Києві. Ідеї братчиків про соціально-політичну перебудову суспільства включали багато цінних думок про розвиток національної культури, що були висловлені у працях М. Костомарова (1817 - 1885), П. Куліша (1819 - 1897), Т.Г. Шевченка (1814 - 1861) та ін.

Це передусім положення про державну самостійність слов'ян, вільний розвиток національної культури і мови, про характерні риси ментальності українців, зокрема -- природний демократизм, прагнення до волі, поетичність, віротерпимість, відкритість у спілкуванні, дружелюбність тощо.

Братство мало свої філіали в різних місцях тодішньої Росії. Понад 100 чоловік на Україні, в Польщі, Росії, Білорусії, Литві, Чехії підтримували тісні зв'язки з товариством. (Наприклад, в Галичині відома діяльність славнозвісної "Руської трійці" -- М. Шашкевича (1814 - 1843), І. Вагилевича (1811 - 1866), Я. Головацького (1814 - 1888).) Члени братства проводили велику просвітницьку роботу, активно виступали за навчання українською мовою, були організаторами видавничих проектів. Просвітницька діяльність Кирило-Мефодіївського братства сприяла формуванню і розвитку національної свідомості українського народу.

Ще в XVII - XVIII століттях в усній народній творчості (зокрема в думах), у живопису, архітектурі, мистецтві розвивається стиль українського бароко, в центрі якого -- ідея гуманізму, ідея людини, як творчої, активної і життєдіяльної особистості.

У кінці XVIII ст. формується концепція романтичного народництва, відповідно до якої провідним началом в духовній культурі виступає фольклор, який визначає писемну культуру. Творцем культури є простолюд, селянство: панівні класи відсуваються на другий план.

Український романтизм мав значний вплив на польську, російську, німецьку, французьку культури в XIX ст. З шістдесятих років XIX ст. відбувається наукове осмислення українства, його специфіки порівняно з іншими національними культурами. Етнографи, історики, фольклористи (М. Драгоманов, В. Антонович, Ф. Вовк, І. Рудченко, О. Потебня, О. Русов, П. Житецький, М. Лисенко), спираючись на теорії компаративістики (запозичення та взаємовпливу) й міфологічної європейської школи, виділяють національно-специфічні особливості культури.

В працях І. Франка вперше зроблено філософсько-світоглядне опрацювання цілісної концепції історії української культури від найдавніших часів (передхристиянської Русі) й до кінця XIX ст. Вся культура розглядається в єдиному процесі розвитку матеріальних та духовних складників і у зв'язку з соціальною боротьбою за ідеали справедливості та рівноправності. Видатний вчений та державний діяч М. Грушевський у своїх працях грунтовно проаналізував процес українського культурного розвитку.

У працях І. Огієнка -- відомого богослова, культуролога, філософа і письменника -- висунуто концепцію історії культури українців від найдавніших часів. Наш народ як етноантропологічна цілісність, стверджував він, запосів собі просторове місце й усюди поклав свою ознаку багатої культури й яскравої талановитості.

Великий інтерес викликають його думки щодо виникнення й розвитку української пісні, орнаменту, звичаїв і обрядів, побуту, літератури й театру. З-під його пера вийшла фундаментальна праця "Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу", яка побачила світ у Києві 1918 року й репринтно перевидана в наш час.

Початок XX століття став добою посилення імпресіоністських тенденцій (творчість М. Коцюбинського, Л. Українки), розширився "становий принцип", тобто літературними героями ставали пролетаріат, інтелігенція (І. Франко, В. Винниченко), опрацьовуються фрейдистські та натуралістичні концепції. У прагненні перейняти кращі зразки світового мистецтва українські митці заперечували патологічні, урбаністичні мотиви.

До 30-х pp. стверджуються нові течії і напрямки, репрезентуючи модерністський калейдоскоп -- футуризм, символізм, неокласицизм, "вітаїзм" тощо. Прикладом може бути творчість М. Хвильового. У праці за редакцією І. Крип'якевича "Історія української культури" (1937 р.) було зроблено глибокий аналіз побуту, літератури, музики й театру. Здійснено ряд спроб створити оригінальні культурницькі концепції (А. Козаченко "Українська культура, її минувшина та сучасність", М. Марченко "Історія української культури з найдавніших часів до середини XVII ст." та ін.).

Широко розгорнулися дослідження української культури в діаспорі. Були написані й видані курс лекцій для студентів Українського технічно-господарського інституту в Подебрадах "Українська культура" (за ред. Д. Антоновича, 1940 p.); тематична тритомна "Енциклопедія українознавства" (Мюнхен -- Нью-Йорк, 1949 p.); "Нариси з історії нашої культури" Є. Маланюка в 50-х pp.; "Тисяча років української культури" М. Семчишина (1965 р.) та ряд ін.

Різноманітність концепцій обумовлена багатоплановістю культури як системи. Складність культурно-історичного процесу, багатство складових частин культури вимагають різних підходів до вивчення цього феномену. Тому культура як соціальне явище, закономірності її розвитку стали об'єктом дослідження для фахівців різних галузей -- філософів, соціологів, педагогів, психологів, істориків, мистецтвознавців тощо.

4. Морфологія і динаміка культури

Морфологія культури -- це розділ культурології, присвячений структурному аналізові культури як соціального феномена, вивченню закономірностей побудови та процесів формоутворення культурних явищ. Для цього використовуються три основних методи пізнання: структурно-функціональний, семантичний та генетичний.

Морфологічне вивчення культури передбачає такі напрямки дослідження: генетичний, що розглядає виникнення і становлення культурних форм; мікродинамічний, який досліджує динаміку культурних форм у межах життя трьох поколінь (безпосередню трансляцію культурної інформації); структурно-функціональний, що вивчає принципи і форми організації культурних об'єктів та процесів відповідно до потреб, інтересів і запитів членів суспільства, а також технологічний, предметом якого є розподіл культурного потенціалу у фізичному та соціокультурному просторі і часі.

До структури культури входять субстанціональні елементи, які опредмечуються в її цінностях та напрямах; функціональні елементи, що характеризують власне процес культурної діяльності, різні його сторони та аспекти. Структура культури складна і багатогранна. Вона включає систему освіти, науку, мистецтво, мораль, право, політику, міфологію, релігію. Причому всі елементи взаємодіють між собою, утворюючи єдину систему такого унікального явища, як культура.

Важливим структурним елементом духовної культури людства є наука -- спеціалізований вид людської діяльності, спрямованої на отримання нових знань. Метою науки є виявлення законів, за якими об'єкти існують і за якими можуть змінюватися у процесі людської діяльності. Оскільки перетворюватися можуть і фрагменти природи, і соціальні підсистеми, й суспільство в цілому, і стани людської свідомості, всі вони гідні бути предметами наукового дослідження.

Наука також вивчає людину як суб'єкта діяльності і як особливий об'єкт. Предметний і об'єктивний спосіб освоєння світу, характерний для науки, відрізняє її від інших сфер свідомості. Наприклад, у мистецтві відображення дійсності відбувається як своєрідне склеювання суб'єктивного і об'єктивного, будь-яке відтворення подій або станів природи та соціального життя передбачає їхню емоційну оцінку.

Фундаментом науки є ціннісна установка на пошук істини та на постійне нарощування знання. На цій основі розвивається система ідеалів і норм наукового дослідження. У такий спосіб реалізується органічний зв'язок науки з мораллю і етикою як невід'ємними складовими культурного комплексу людства.

Мораль як культурне явище і форма суспільної свідомості є сукупністю принципів, правил та норм людської поведінки. Її соціокультурна незамінність полягає в нормативній регуляції міжособистісних стосунків, що апелює до голосу людського сумління, впорядкуванні людської поведінки щодо одвічних людських орієнтирів добра і зла.

Не менш важливе значення для духовної культури має феномен моральності -- практичний, поведінковий, діяльнісний аспект моралі. Моральність -- це своєрідний камертон, що визначає правомірність, доречність вимог моралі щодо потреб розвитку людської природи, людського буття. Як показує історичний досвід, мораль, що не знайшла повноцінного втілення у конкретній моральності, конкретних людських стосунках та ще й заперечується ними, приречена на загибель.

Мораль і моральність спираються на свободу вибору, а право -- це система норм і правил поведінки, які санкціонуються державою і мають загальнообов'язковий характер. Право виражене в офіційній формі, його закони спираються на певні принципи, якими є основні ідеї існування та розвитку, в тому числі й такі універсальні, як справедливість, рівноправність, гуманізм, демократизм. Право в етичному його аспекті може бути визначене як норма свободи. За умови виконання певної множини вимог воно залишає людину вільною, гарантує їй свободу, є межею можливого втручання в приватне життя особистості, своєрідним упереджувачем "простору безкарності".

Людській спільноті не байдуже домінування доброго чи злого начала. Вийшовши за межі правового регулювання, людина не потрапляє до царства цілковитої вседозволеності. Перед нею постають більш глибокі й тонкі духовні проблеми, впоратися з якими вона здатна лише сама, покладаючись на власне розуміння обов'язку й відповідальності, голос власного сумління, на думку та реакцію своїх близьких. Зовнішнє втручання тут не зарадить: є проблеми, котрі доросла, повнолітня людина має вирішувати сама. Звідси -- відомий афоризм щодо співвідношення моралі і права: право передбачає моральне повноліття людини-громадянина.

Важливими чинниками культури є феномен політики та похідна від нього політична культура. В політиці знаходять відображення людські погляди, правові і моральні норми, культурно-історичні і національні цінності, характерні для існуючої системи влади. Відповідно, політика залежно від форми і методів здійснення влади може бути авторитарною або демократичною.

На державну політику суттєво впливають індивідуально-психологічні, моральні і вольові якості глави держави, його політичні переконання, підходи до розв'язання соціально-економічних проблем, а також ставлення до політичних партій, груп, до суспільства в цілому, тобто його політична культура.

Соціокультурні процеси в сучасному світі пов'язані із зовнішньою та внутрішньою політикою. Особливістю першої є розширення співробітництва держав з метою спільного розв'язання проблем глобального характеру. Процес економічної інтеграції держав Західної Європи, зокрема, свідчить про координацію їхніх зусиль в галузі економічного розвитку з метою підвищення рівня життя населення. Внутрішня політика -- це діяльність державних органів щодо організації і регулювання суспільних відносин в різних сферах національного життя.

В історичній еволюції форм суспільної свідомості, а водночас і в розвиткові світоглядної культури людства важливе місце належить міфології і релігії.

Міфологія як культурне явище є зібранням міфів -- стародавніх переказів про богів, героїв, різних вигаданих істот або одухотворених предметів (сфінкси, тварини, рослини, камені, явища, стихії тощо), що уособлювали сили природи та суспільства.

Міфологія, що виникла в доісторичні часи як продукт колективної творчості народів, була однією з форм наївного пізнання дійсності. З часом міфи трансформувалися в обгрунтування соціальної практики, моральних постулатів, даючи їм сакральне, культове, ритуальне тлумачення. Міфи поступово перепліталися з обрядами: обряд виконував функцію інсценування міфу, тоді як міф був поясненням або об'рунтуванням здійснюваного обряду, таїнства, витлумаченням їх.

Для змісту міфів характерне надзвичайно ніжне, пісенне, одухотворене, бережливе ставлення людини до живої та неживої природи. Міфопоетична творчість збуджувала людську фантазію, давала змогу людині відчути свою єдність з дивовижним світом стихій, злитися воєдино з космосом, навколишніми реаліями буття.

Свята й обряди являють собою цілісну духовну систему споконвічного життя народу з усталеними художніми образами, ритуальними дійствами, з величальними піснями, образним словом, музикою, танцями, святковим вбранням, атрибутами тощо. В них сконцентровано художній та практичний досвід народу, творчу силу його духу, світоглядні особливості та мистецьку самобутність.

У міфології беруть свій початок література, мистецтво, право, мораль, наука і людське знання взагалі. Цей найглибший пласт культури, через який пройшли всі народи світу, і донині залишається стійким її під'рунтям, є важливою складовою сучасної системи духовних цінностей.

Релігія як компонент духовної культури людства у своїх доктрині, етиці та ритуалах розкриває перед людьми широкий горизонт понять, пояснює їм сенс життя, втілює високі моральні цінності та норми, робить людину членом духовного співтовариства, її духовною батьківщиною, дає об'рунтування протесту й опору усьому неправедному.

Релігія (поряд з іншими духовними утвореннями) сприяє утвердженню особистості, формуванню особистісної свідомості; ритуалізації й, отже, ушляхетненню ритуалів поведінки людей, звільненню свідомості індивіда від забобону необмеженої влади фатальних випадковостей, конфесійній та соціальній інтеграції, космізації людського буття, виходу його за межі вузькоземного існування; здійснює профетичну місію (передбачення бажаних та небажаних сценаріїв майбутнього розвитку).

Якщо наука має успіх в осягненні світу (суспільного і природного), роз'єднуючи його з цією метою на окремі фрагменти, то релігія в змозі продукувати смисли життєвої цілісності космосу, соціуму, окремої людини, згодом тиражовані й відновлювані ритуалами.

Важливим є значення релігії у визначенні індивідуальної шкали цінностей та виборі ідеалу. У межах цього процесу, наприклад, Святе Письмо відображає базові ідеали певної культури, а Свята Спадщина трансформує їх соборним шляхом і остаточно формулює культурну традицію.

Культура пов'язана з прагненням людини задовольнити духовні потреби, що зростають, з постійним розвитком людських сил і здібностей, які втілюються у предметах творчої праці, з усією сукупністю цінностей, що є опредмеченим результатом творчої діяльності. Цьому підпорядковані всі структурні елементи культури.

Динаміка культури -- це одна з базисних, фундаментальних характеристик феномену культури. Вона стосується як змісту, сутнісних ознак самого явища, так і багатоманітних його інтерпретацій. Динамічна природа культури, мінливість її форм роблять принципово неможливим однозначне тлумачення самого поняття "культура", яке б вичерпно охоплювало її об'єктивно-істинну суть.

У широкому філософському розумінні культура -- сукупність різноманітних речей та явищ, що втілюють результати перетворення природної та суспільної дійсності у процесі історичної практики людства. Культура з її цінностями, вважав М. Бердяєв, є способом духовного життя, духовного сходження людини. Культура -- реальність людського світу і буття. Людина сама створює цю реальність і живе в ній, утверджує себе у всій повноті своїх сил і здібностей. Отже, йдеться про історичну практику людини і людства, тривалий у просторі й часі процес, духовне сходження, серцевиною, ядром якого є рух. Той самий рух, в якому, за висловом Геракліта, "сонце нове щодня".

Термін "динаміка культури" ввійшов у науковий обіг у 30-х роках минулого століття з виходом у світ фундаментальної чотиритомної праці Питирима Сорокіна "Соціальна і культурна динаміка". В ній досліджуються історія культури від найдавніших часів, зміна різних культурних стилів, тобто перехід від однієї культурної системи до іншої.

Стійке входження цього поняття в науковий простір відбулося в другій половині XX століття. Це пов'язано з поглибленням наукових уявлень про зміни в культурі, їх характер і обсяг, про багатоманітність динамічних типів і форм культури, про джерела і передумови культурного руху.

Динаміка культури -- це зміни в самій культурі й у взаємодії різних культур, для яких характерні цілісність, наявність упорядкованих тенденцій, а також чітко виражена спрямованість, вектор руху.

Друге значення цього терміна -- розділ теорії культури, в межах якого вивчаються процеси змінюваності в культурах, їх зумовленість, спрямування, характер вияву, а також закономірності адаптації культури до нових умов, чинники, що обумовлюють зміни у культурі, умови й механізми, які регулюють ці зміни.

Вихідними й універсальними для розуміння динаміки культури є культурні зміни, тобто різні стани культури в двох і більше тимчасових точках. Культурні зміни -- це будь-які трансформації культури, в тому числі й такі, які позбавлені цілісності, чітко вираженої спрямованості руху. Поняття динаміки культури тісно пов'язане з поняттям "культурні зміни", але вони не тотожні. Культурні зміни вміщують більше руху з менш виразними і яскравими характеристиками, ніж ті, що властиві культурній динаміці.

Науково-філософська інтерпретація динаміки культури виявляє різні якісні характеристики властивого їй руху: еволюцію культури, революцію культури, культурний прогрес, культурний регрес, культурну епоху, культурний ренесанс, культурний декаданс, кризу культури (цивілізації), безвихідь культури (цивілізації).

Еволюція культури у вузькому розумінні являє собою єдність кількісних і якісних змін в культурі в межах певної основної якості культур. В широкому контексті еволюція культури є синонімом динаміки культури.

Культурна революція означає масштабний і системний перелом, стрибок у розвитку певної моделі культури. Це якісна її трансформація й перехід до нової моделі. Саме ці риси дають змогу відрізнити дійсно революційні зміни в стані культури від їх ідеологічних містифікацій на кшталт китайської "культурної революції" 60 - 70-х років минулого століття.

Культурний прогрес характеризується удосконаленням структур, змісту і видів культурної діяльності, що є результатом творчого потенціалу людства. Його парним, протилежним поняттям є культурний регрес, тобто ерозія структур, змісту і видів культурної діяльності, згортання її потенціалу, "втомленість". В русі культур прогрес і регрес перебувають в складному діалектичному зв'язку, який в лапідарній і образній формі лука й стріли розкрив Геракліт: випущена стріла з туго натягнутого лука означає життя і смерть -- життя для лучника і загибель для його мисливської здобичі.

Культурна епоха символізує тривалий, масштабний період в історії культури. Він означений пануванням чи зміною певних систем культурних цінностей і смислів. Загалом фактор часу визначає різні прояви динаміки культури. Процеси тривалої дії (сто і більше років) свідчать про історичну динаміку. Вона має свої закономірності розвитку, які вивчають історія культурології, а також теорія цивілізації. Якщо ж часовий вимір змін у культурі сягає від 25 - 30 років до 100, періоду активного життя в культурі одного покоління, ведуть мову про актуальну динаміку культури.

Вияви актуальної динаміки доступні для спостереження й розуміння кожній людині, яка протягом життя здатна переживати їх в індивідуальній практиці. Слід зазначити, що швидкоплинні зміни в культурній практиці, наприклад жаргон молодіжної культури, сезонні зміни моди, не закріплюються в глибоких пластах культурного життя, не залишають "зоряних слідів" в предметному полі культури й тому не можуть розглядатися як складова динаміки культури.

Під культурним ренесансом розуміють відродження раніше втрачених або зміщених на історичну периферію цінностей. Цей процес передбачає не просте повернення духовних цінностей з історичної давнини чи з маргінесів, книги життя, а збагачення їх людинотворчого сенсу. Яскравим прикладом культурного ренесансу стало італійське і європейське відродження, продовжене у наступних світових стилях. Грецька античність була ідеалом для творців ренесансної доби, але творча діяльність, засвідчивши всю плідність звернення до античних джерел, довела: в нових соціокультурних умовах створювалася і нова культура зі своїми якісними характеристиками, критеріями, смаками й уподобаннями.

Докорінні зрушення у способі й формах жіттєдіяльності народів кидають виклик провідним цінностям культур, випробовують їх на міцність, періодично викликаючи осяжні й глибокі соціокультурні кризи. Культурний декаданс означає такий стан культури, за якого відбувається деградація традиційних культурних цінностей і смислів, тобто їх глибока й системна невідповідність соціокультурній реальності, що змінилася. Ситуація декадансу свідчить про послаблення і розлад адаптивних механізмів культури, нездатність до творчої відповіді на нові проблеми і виклики часу.

Кризу культури (цивілізації) визначають як період загострення внутрішніх суперечностей тієї чи іншої цивілізації, випробування життєвої сили, її соціокультурних цінностей і смислів. Кризовий стан долається і завершується переходом соціокультурних цінностей і смислів на нову ступінь зрілості. Безвихідний стан культури (цивілізації) настає тоді, коли криза цивілізації, її соціокультурних цінностей і смислів приводить до обезцінення їх й завершується розпадом. Життєвість культур -- у їхній здатності долати такі кризи, оновлювати свої базові цінності.

Нагромадження у світовій науковій думці величезного обсягу ідей, уявлень і концепцій дає змогу розглядати науково-філософську динаміку культури з різних пізнавально-гносеологічних позицій. Складність самого феномену культури та її компонентів, внутрішня суперечність і неочевидність змін у культурі дають підстави говорити про різні підходи до вивчення динаміки культури як про рівноймовірні й такі, що взаємодоповнюють один одного.

Аналітичні дослідження вбачають у динамічній зміні значущість поступально-лінійних факторів розвитку. Разом з тим очевидно, що цей вид динаміки культури є далеко не єдиним і часто не провідним за своїм значенням. Як правило, він доповнюється або чергується з фазовими, циклічними чи етапними змінами, які можуть переростати у хвильовий розвиток, у рух по колу.

Конкретно-історичні моделі культури переживають епохи становлення, або, за Дюркгеймом, "новаторські періоди", органічного розвитку (А. Сен-Сімон, О. Конт), "квітучої складності" (К. Леонтьєв), нарешті критичні або "падаючі" (В. Розанов) епохи кризи, занепаду й історичної безвиході. У своїй цілісності це ступені висхідних і низхідних змін.

Як варіант циклічного розвитку виділяють інверсійний розвиток у формі маятникових коливань культурних змін. Одна з форм переходу від поступових змін до різкого оновлення й інновацій -- вибух ("точка біфуркації"), тобто різке підвищення частки перемін, а також зміна вектору розвитку з набором кількох альтернатив майбутнього.

Зміни можуть вести до збагачення і диференціації культур, але нерідко ведуть до спрощення культурного життя, до його анемії. Як особливий стан виділяють культурний застій (тобто тривалу незмінність і повторюваність норм, цінностей, смислів, знань). Застій слід відрізняти від стійкості культурних традицій. Він настає, коли традиції домінують над інноваціями, придушують їх.

У цілому для динаміки культури характерний стійкий порядок взаємодії її компонентів, періодичність, стадіальність, спрямованість. Процес дінаміки культури слід інтерпретувати як вияв здатності складних соціальних систем адаптуватися до змінних зовнішніх і внутрішніх умов свого існування. Закони перебігу культурно-історичних процесів не менш об'єктивні, ніж власне природні закономірності. Виявлення об'єктивно-істинної природи культури, її динаміки здійснюється в різних концепціях і школах культурологічних знань.

5. Функції культури

Вищезгаданий характер культури як суспільно-історичного явища зумовлює її поліфункціональність. Серед її функцій виділяються пізнавальна, інформативна, світоглядна, комунікативна, регулятивна, аксіологічна, а також виховна.

Важливе місце серед них належить пізнавальній. В чому вона виражається?

По-перше, у фіксації в кожну конкретну історичну епоху результатів пізнання навколишнього світу. При цьому подається цілісна картина світу, поєднуються результати наукового, ціннісного та художнього його відображення. У відповідності з рівнем духовної культури ми судимо про рівень пізнання світу в ту чи іншу епоху, а отже, про ступінь панування людини над стихійними силами природи і суспільства.

По-друге, культура -- це самосвідомість соціальних груп населення, націй, класів, суспільства в цілому. Завдяки культурі соціальні спільноти пізнають самі себе, свої суспільні потреби та інтереси, свої особливості й місце у світовій історії, формують своє ставлення до інших суспільних систем.

З пізнавальною функцією культури тісно пов'язана її інформативна функція. Вона настільки важлива, що деякі вчені вважають її основною, а іноді навіть зводять культуру до інформації. Це питання проблематичне, хоча слід визнати, що без вивчення цієї функції неможливе розуміння сутності культури.

Відомо, що соціальний досвід попередніх поколінь не може передаватись генетичною спадковістю. У культурі виявляються соціальна спадковість людства, його пам'ять. Опредмечуючись в тих чи інших знакових системах (усних переказах в давнину, пізніше -- у літературній мові, нотах, в "мовах" науки та мистецтва і т.ін.), соціальний досвід попередніх поколінь розпредмечується і сприймається новими поколіннями.

Інформаційна функція виконує передачу, трансляцію нагромадженого соціального досвіду як за "вертикаллю" (від попередніх поколінь до нових), так і за "горизонталлю" -- обмін духовними цінностями між народами.

Завдяки культурі нові покоління людей мають можливість використати досвід, нагромаджений предками. Тепер вже відпала необхідність окремому індивідові особисто випробувати усе на власному досвіді. Його індивідуальний досвід може бути певною мірою замінений результатами досвіду посередників.

Інформаційна функція культури дозволяє людям здійснювати обмін знаннями, навичками, вміннями, здібностями, інакше кажучи, своїми сутнісними силами, які нерівні як в середині одного покоління, так і між поколіннями. Відомий англійський драматург Бернард Шоу дотепно зауважив: "Якщо у вас яблуко і в мене яблуко, і ми обміняємось ними, то в кожного залишається по яблуку. Але якщо в кожного з нас по одній ідеї, і ми передаємо їх одне одному, то ситуація змінюється. Кожен одразу стає багатшим, а саме -- володарем двох ідей".

Інформаційна функція культури може виявлятись через спілкування людей, в їх практичній взаємодії, перш за все -- в спільній трудовій діяльності. Тому інформаційна функція нерозривно пов'язана з комунікативною. Спілкування за своїм характером буває безпосереднім і опосередкованим. Безпосереднє спілкування -- це пряме засвоєння надбань культури. Воно доповнюється непрямим, опосередкованим -- коли реалізується через засвоєння культурної спадщини.

Прилучаючись до поезії Тараса Шевченка, романів Панаса Мирного, слухаючи музику Миколи Лисенка, вивчаючи твори філософів і вчених і т.д., ми сприймаємо їхні думки й почуття, ніби спілкуємось із ними. У наші дні, з появою і бурхливим розвитком засобів масової інформації (преса, радіо, телебачення, комп'ютерна мережа), незмірно зростає роль опосередкованого спілкування.

Культура, з одного боку, регулює пряме й непряме спілкування людей, а з іншого, збагачує й саме спілкування, яке правомірно розглядати як явище культури. Воно активно сприяє розвиткові людини, примноженню її духовного багатства, виступає важливим засобом подолання відчуження між людьми, яке стало однією з найдраматичніших ознак XX століття.

Спілкування між людьми здійснюється за допомогою різних засобів, знакових систем, "мов" (у широкому значенні цього поняття, яке розкривається в спеціальній науці -- семіотиці). Кожна нація має не тільки свою мову слів, але й мову жестів, танцю, музики і т.ін., а також -- свою мову ритуалів, правил поведінки і норм спілкування. Поряд з національними мовами, які відображають історію народу, своєрідність його психології, існують й інтернаціональні мови, що відіграють важливу роль у міжнаціональному спілкуванні людей.

Такою, наприклад, інтернаціональною мовою є мова науки, мова понять та формул. Завдяки цій мові наукові досягнення одного народу стають набутком інших народів світу. Наука створює й умовні, спеціальні мови, галузь застосування яких обмежена в основному електронікою ("Алгол", "Фортран" тощо), на яких здійснюється комп'ютерне програмування. Звичайно, ці "мови" ніколи не заміняють живої мови повсякденного людського спілкування, але діапазон їх застосування з розвитком електронно-обчислювальної техніки зростає.

Культура уможливлює не тільки спілкування людей, але й регулювання їх взаємовідносин і діяльності.

Регулятивна функція культури реалізується з допомогою певних норм, засвоєння яких необхідне кожному для успішної адаптації в суспільстві.

Нормативна функція культури включає надзвичайно широке коло вимог, які пред'являються до духовного світу людини, її знань, світогляду, моральних якостей тощо.

Норми культури в їх зовнішньому виразі проявляються через символіку, певну знакову систему (наприклад, різні знаки уваги). Характерним прикладом такої символіки виступають правила етикету. Одначе не можна ставити знаку рівності між подібними правилами й регулятивною функцією культури. У сфері культури досягнутим правомірно вважати лише те, що увійшло у побут та звички. Про ступінь засвоєння норм культури ми судимо за реальною поведінкою людини в різних життєвих ситуаціях.

У такому розумінні культура виробництва, побуту, обслуговування, торгівлі, себто -- будь-яка культура діяльності людини є культурою її поведінки. Крім того, ми часто говоримо і про культуру поведінки в більш вузькому розумінні слова, маючи на увазі нормативні вимоги до побутового спілкування людей.

У ролі регуляторів культури поведінки людини як у широкому, так і у вузькому сенсі виступають не тільки норми, але й зразки поведінки. Норма характеризує не лише вже досягнуте суспільством, але й те, що має статус загальної вимоги. Взірець -- це вище, найкраще, досягнуте передовими людьми суспільства, найбільш наближене до ідеалу.

У процесі історичного розвитку людства певні зразки поступово перетворюються у загальну норму поведінки, згодом їм на зміну приходять нові, більш досконалі. У цьому й виявляється регулятивна роль зразка.

Нормативна сторона культури яскраво виявляється у звичаях та обрядах. Звичаї -- це історично сформовані способи поведінки, що мають вигляд доцільних дій, які здійснюються людьми тієї або іншої спільноти в силу трудової діяльності, під впливом громадської думки, задля відтворення зразка. Звичаї передаються з покоління в покоління. Набравши форми певного стереотипу поведінки, звичай регулює діяльність людей.

Закріплюючись із плином часу, звичаї переростають в культурні традиції. В основі кожної традиції лежить досвід того соціального колективу, який ним володіє і постійно його відтворює. Провідне значення у функціонуванні будь-якої традиції має діалектика усталеного і мінливого в ній. Відбувається безперервний процес зміни традицій, відмирання консервативних і виникнення прогресивних, що відповідають потребам та інтересам суспільства.

У сфері побуту, праці і міжособових відносин культура робить істотний вплив на поведінку людей, регулює їх вчинки, обумовлює вибір тих чи інших матеріальних і духовних цінностей. Регулятивна функція культури підтримується такими нормативними системами, як мораль і право.

Культурі притаманна аксіологічна (оціночна) функція. Вона виражає якісний стан культури. Культура як система цінностей формує в людини певні ціннісні орієнтири й потреби. Людина, сприймаючи ту чи іншу річ або явище, дає їм позитивну або негативну оцінку. У відповідності зі ставленням людини до культури часто судять про рівень інтелігентності особи.

У динамічному процесі функціонування культури відбувається формування духовного обличчя людини, її світогляду, політичних, правових, моральних, художніх, релігійних поглядів, виробляються певні ціннісні орієнтації, моральні установки, культурні смаки, формується багатогранний духовний світ людини.

Особливе місце належить виховній функції. Культура не лише пристосовує людину до певного природного та соціального середовища, сприяє її соціалізації. Вона ще й виступає універсальним фактором саморозвитку людини, людства. Кожного конкретного індивіда або людську спільність правомірно розглядати як продукт власної культурної творчості.

Остання полягає у невпинному процесі розвитку й задоволення матеріальних і духовних потреб, різноманітних людських здібностей, продукуванні та здійсненні найзаповітніших мрій і бажань, висуванні перед собою і досягненні певних життєвих цілей, програм.

Тому кожний новий етап у культурному поступові можна справедливо вважати новим кроком в напрямку розширення горизонтів людської свободи.

Світоглядна функція культури виявляється в тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму систему чинників духовного світу особи -- пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінних, вольових.

Світогляд забезпечує органічну єдність елементів свідомості через сприйняття й розуміння світу не в координатах фізичного простору й часу, а в соціокультурному вимірі.

Слід відзначити також, що й світоглядне мислення, і світоглядне уявлення в історичному плані черпають свій зміст у міфології, згодом у релігії, й нарешті, у науковому пізнанні, тобто в тих формах суспільної свідомості, що складають зміст культури.

Основним напрямком культурного впливу на людину є формування світогляду, через який вона включається в різні сфери соціокультурної регуляції.