Діяльність органів соціального страхування в Україні у 20-30-х роках ХХ століття

Підготовчу роботу із запровадження соціального страхування в Україні було розпочато на початку лютого 1922 р., коли обіжником НКСЗ УСРР від 7 лютого усім губернським радам професійних спілок пропонувалося приступити до створення підвідділів соціального страхування на місцях, дотримуючись єдиної системи страхування, яка діяла в РСФРР. Оскільки організаційне становлення системи радянського соціального страхування в Україні протягом 1922 р. відбулося в рамках НКСЗ, структури, що сприймала цей інститут як тимчасове явище в умовах НЕПу, особливих зрушень у напрямку практичної діяльності страхових органів на місцях не відбулося. Лише з переходом соцстраху у відання НКП на початку 1923 р. страхові органи на місцях приступили до виконання своїх функцій. Починаючи із 1924 р., побудова Головсоцстрахом УСРР апарату на місцях здійснювалася шляхом укрупнення страхових кас та поєднання їхньої роботи з діяльністю профспілкових, партійних та радянських органів. Ефективність роботи страхових органів по обслуговуванню застрахованих дала позитивні результати. Зважаючи на це, в директивах першого п'ятирічного плану перед страховими органами України було поставлено завдання - остаточно охопити страхуванням промислових робітників протягом 1929/30 р., а сільських наймитів - протягом 1931/32 р.

Проте із взяттям партією курсу на форсований економічний розвиток спостережено відхід від страхових принципів забезпечення в діяльності органів соцстраху. Страховим органам на місцях пропонувалося проводити більш чітку класову лінію у справі забезпечення пролетарських кадрів, переходити від індивідуальної і грошової допомоги до колективної і трудової, боротися із симуляцією та самокаліченням, обмежувати та позбавляти допомоги «дрібнобуржуазні елементи». Прагнення до економії страхових коштів для подальшого їх використання на потреби модернізації економіки мали своїм наслідком реорганізацію територіальної страхової мережі та перенесення функцій страхових органів на виробництво. З цього часу на підприємствах засновувалися виплатні пункти, що обслуговувалися самими ж робітниками на громадських засадах.

Передання справ соціального страхування профспілкам у вересні 1933 р. негативно позначилося на діяльності страхових органів. Без спеціальної страхової підготовки професійним працівникам було надзвичайно важко освоїти новий напрямок роботи, унаслідок чого страхові органи залишилися без організаційного керівництва і контролю. Позбавивши органи соціального страхування права самостійно розпоряджатися страховими коштами та передавши частину функцій із забезпечення непрацездатних органам соціального забезпечення наприкінці 1930-х рр., влада остаточно припинила функціонування територіальної страхової мережі в Україні.

Основоположним принципом, який визначав радянську фінансову систему соціального страхування, було покладення усіх витрат із соціальних виплат на підприємців та державу без права стягнення страхових внесків із найманих працівників. За ст. 177 Кодексу законів про працю УСРР 1922 р. джерелами коштів на забезпечення застрахованих в Україні слугували страхові внески, встановлені в процентному відношенні до заробітної плати; пеня, нарахована на страхувачів за несплату в строк страхових внесків; штрафи, що накладалися на страхувачів за недотримання положень закону та правил про працю і соціальне страхування; відсотки на капітали та доходи від діяльності підприємств, установ та інших надходжень. Сплата страхових внесків покладалася на підприємства, установи, господарства та осіб, які використовували найману працю. Звільнення працівників від внесення страхових внесків більшовики вважали найвагомішим досягненням у сфері соціального страхування.

Визначення розмірів страхових внесків для підприємств, що встановлювалися у процентному відношенні до загальної суми заробітної плати із врахуванням ступеня шкідливості та небезпечності виробництва, було прерогативою союзних страхових органів і визначалося особливими постановами ЦВК та РНК СРСР. Прагнення держави перенести основний фінансовий тягар на приватні підприємства виявилося у встановленні пільгових страхових тарифів для підприємств державної промисловості та державних установ. Через значний відсоток в Україні державних підприємств важкої промисловості, що тарифікувалися за пільговим тарифом, серед усіх союзних республік УСРР отримала найнижчий розмір середнього страхового тарифу. Негативно на стані формування бюджету позначалася і хронічна заборгованість по сплаті страхових внесків державними підприємствами та установами, у результаті чого бюджет органів соціального страхування УСРР, починаючи із 1926 р., визначався як дефіцитний.

Забезпечення застрахованих встановленими законодавством пенсіями і допомогами значною мірою залежали від ефективної діяльності страхових органів зі стягнення страхових внесків. Найбільші труднощі з надходженням страхових внесків спостерігалися в промислових районах, де страховим органам доводилося мати справу переважно з державними підприємствами. Наслідком відсутності державних кредитів була невчасна сплата внесків, а часто і явне ігнорування страхових законів, що виражалося у розсилці підвідомчим установам самостійних роз'яснень та розпоряджень, які суперечили постановам про соціальне страхування. В результаті на 1 жовтня 1928 р. бюджет українських органів соціального страхування характеризувався найбільшим дефіцитом.

Курс на «соціалістичну модернізацію» економіки спричинив істотні зміни в системі використання коштів соцстраху. Основними її принципами було визнано ліквідацію зрівнялівки в забезпеченні застрахованих та спрямування коштів на забезпечення робітників провідних галузей промисловості.

Отже, у більшовицькій доктрині суспільного розвитку соціальне страхування розглядалося як буржуазний інститут соціального захисту. Його запровадження в умовах нової економічної політики було яскравим прикладом пристосування соціальної політики до політичного моменту. Незважаючи на це, за короткий час в Україні було створено самостійну мережу страхових органів, що обслуговували основну масу робітників та службовців. Однак дефіцит бюджету українського соцстраху, започаткований у другій половині 1920-х рр., унеможливлював забезпечення застрахованих відповідно до проголошених принципів. З переходом до форсованого розвитку економіки кошти соцстраху спрямовують на забезпечення потреб індустріального розвитку.

У третьому розділі «Надання допомоги населенню в порядку соціального страхування» відображено теоретико-правові засади та практику діяльності страхових органів України з питань забезпечення допомогами робітників та службовців у разі настання страхових випадків.

Значним прогресивним кроком уперед на шляху встановлення відповідних гарантій для осіб, що втратили роботу, було запровадження радянською владою соціального страхування від безробіття. Завдяки діяльності страхових органів наприкінці 1920-х рр. в Україні вдалося забезпечити значну частку безробітних, що перебували на обліку. При цьому кошти соцстраху складали більше половини усіх витрат на обслуговування безробітних. Трудова допомога застрахованим надавалася через участь їх у громадських роботах та колективах безробітних. Специфічними видами допомоги, властивим лише українським страховим органам, були: організація будинків для ночівлі, гуртожитків та їдалень для безробітних.

Однак захист безробітних навіть у період тимчасового вимушеного переходу до ринкових відносин в умовах НЕПу мав класовий характер. Страхове законодавство було спрямоване переважно на забезпечення пролетарських кадрів з дотриманням чітких класових позицій. За відмови у призначенні допомог керувалися здебільшого не принципом свободи праці, а обов'язком трудової повинності на користь радянської держави. Розміри допомог з безробіття не диференціювалися залежно від розміру заробітної плати працівника, а вираховувалися із середнього заробітку. До того ж обсяг допомог залежав від території проживання безробітних та їхньої професійної належності до певних категорій працівників. Найбільші розміри допомоги передбачалися для мешканців східних областей України, важливіших у промисловому плані та осіб розумової праці вищої кваліфікації, серед яких значну частку становили політичні працівники. Сума грошової допомоги залежала також від стажу безперервної роботи та членства у профспілках. Напівселянський елемент у середовищі робітників за наймом, сезонні та тимчасові робітники, що були частково застрахованими, не забезпечувалися соціальними виплатами. Із згортанням НЕПу та відновленням комуністичного наступу, за рішенням державно-партійного керівництва обслуговування безробітних органами соціального страхування в Україні було припинено в адміністративному порядку.

Медичне страхування, що зародилося наприкінці ХІХ ст. під назвою «фабрична медицина», свого розквіту набуває з переходом до нової економічної політики. Створені в Україні органи страхової медицини (робмеди) виявили певну активність у наданні медичної допомоги застрахованим через самостійну страхову мережу лікарняних та санаторно-профілактичних установ, що утримувалася та обслуговувалася за рахунок окремого страхового фонду. Операційний фонд робітничої медицини «Г» складався зі страхових внесків і до 1924/25 р. існував як дотаційний, згодом - як основний. Залежно від ступеня шкідливості та небезпечності підприємств розміри страхових внесків на лікарську допомогу встановлювалися від 5,5 до 7% від фонду заробітної плати. Додаткове поповнення фонду здійснювалося за рахунок 29 % надходжень від пені та штрафів. На 1927 р. кошти фонду страхової медицини складали 49,5% усіх асигнувань, витрачених на охорону здоров'я в Україні.

Проте зародження страхової медицини в надрах народного комісаріату охорони здоров'я та прагнення більшовиків зберегти єдину радянську соціалістичну медицину не сприяли самодостатньому розвитку цього страхового інституту. Постійна боротьба між страховими органами й органами охорони здоров'я за право розпоряджатися страховими коштами негативно позначилася на обслуговуванні застрахованих, ефективності та якості медичної допомоги. Розформування відділів робітничої медицини наприкінці 1927 р. та передання фонду допомоги застрахованим у розпорядження органів охорони здоров'я призвели до ліквідації інституту страхової медицини на місцях. Зі згортанням НЕПу та курсом на «соціалістичну модернізацію» народного господарства влада забезпечила одноосібне керівництво медичною допомогою та контроль за використанням страхових коштів. Перед страховими органами ставилося завдання ліквідувати зрівнялівку в медичному забезпеченні застрахованих, перерозподіливши кошти для кращого обслуговування робітників провідних галузей промисловості.

Організація санаторно-профілактичної роботи розглядалася більшовиками як важливий елемент класової теорії. Змальовуючи чорними фарбами соціально-побутове становище робітників у буржуазних державах, партійні ідеологи наголошували на відсутності там турботи про здоров'я робітників. Натомість радянська влада проголошувала своїм завданням не лише ефективне лікування робітників, але й проведення профілактичних заходів з «боротьби із чотирма ворогами робітничого класу, які дісталися у спадок від старого ладу: туберкульозом, сифілісом, алкоголізмом та нервовими хворобами». Для реалізації проголошеного, відповідно до декрету РНК РСФРР від 6 квітня 1919 р., усі лікувальні місцевості та курорти були націоналізовані та оголошені власністю держави. Окрім того, в профілактичні установи перетворювалися конфісковані маєтки, розміщені в найбільш мальовничих місцевостях. На 1923 р. більшість губерній України мали свої будинки відпочинку, розміщені в колишніх садибах, палацах чи дачах. Через економічні труднощі в листопаді 1924 р. РНК УСРР своєю постановою оголосив про зняття будинків відпочинку, санаторіїв та курортів із державного забезпечення та передання їх на матеріальне утримання страховим касам.

Серйозну увагу радянська влада приділяла відбору та направленню застрахованих на лікування і відпочинок. Завдання такого відбору, що проводився страховими органами та профспілками, полягало в направленні до санаторно-профілактичних установ осіб, «найбільш цінних для пролетарського суспільства», при цьому перевага надавалася представникам робітничого класу, які мали становити не менше 80% від усіх направлених. Розширення обсягів санаторно-курортних кампаній у період нової економічної політики засвідчило активізацію роботи соцстраху в цій сфері. Проте подальше зменшення фінансування профілактичної роботи через зростання дефіциту бюджету соціального страхування й недоліки централізованого розподілу страхових коштів призвело до невиконання поставлених завдань та негативно позначилося на якості обслуговування.

Зі згортанням нової економічної політики відбувається посилення класових позицій у санаторно-профілактичній роботі, що виразилося у встановленні норм обслуговування для різних соціальних верств та наданні переваг у забезпеченні застрахованим в індустріальних районах. Збільшення чисельності промислового пролетаріату в умовах модернізації економіки привело до того, що влада взяла курс на розширення найпростіших і менш витратних форм масової профілактики на принципах самообслуговування та участі застрахованих у розподілі витрат. В умовах «індустріального стрибка» відпочинок застрахованих пропонувалося поєднувати із трудовими процесами в спеціальних таборах для старших робітників та колоній для робітничої молоді.

Соціальне страхування тимчасової непрацездатності в Україні у 1920 - 30-х рр. як за обсягом, так і за використанням страхових коштів посідало одне з провідних місць в діяльності страхових органів. Протягом зазначеного періоду для забезпечення тимчасово непрацездатних використовувалося від 1/3 до 1/2 загальної суми страхових коштів. Таке становище передусім було наслідком державного регулювання трудових відносин, грандіозної кампанії з підвищення продуктивності праці. Відсутність здорових умов праці, недотримання правил охорони праці, гігієни та виробничої санітарії, встановлення непосильних норм праці та виробітку, перенапруження виробничого процесу нерідко призводили до виснаження робітників, збільшуючи при цьому когорту непрацездатних, що потребували соціального захисту.

Запровадження модернізаційних процесів в економіці викликало істотні зміни в забезпеченні тимчасово непрацездатних. Через прагнення до інтенсифікації праці робітників та використання страхових коштів для потреб індустріального виробництва влада суттєво скоротила обсяги коштів на забезпечення застрахованих. У діяльності страхових органів це проявилося в «боротьбі із захворюваністю» через доведення до підприємств лімітів періоду тимчасової непрацездатності, посилення діяльності органів контролю, проведення ідеологічних кампаній проти «прогульників», «ледарів», «літунів» тощо. Виховання соціалістичного ставлення до праці здійснювалося через встановлення підвищених розмірів допомоги для учасників соціалістичного змагання, ударників, осіб із безперервним стажем роботи на одному підприємстві, членів профспілок, при цьому основні принципи соціального страхування цілком відкидалися.

Отже, практика органів соціального страхування в Україні щодо забезпечення застрахованих допомогами здійснювалася за різними напрямками соціальних ризиків. Джерелом виплат слугували відповідні страхові фонди. Незважаючи на збереження класового підходу в діяльності органів соцстраху, у початковий період НЕПу спостережено певні позитивні тенденції в обслуговуванні застрахованих, що виявляли себе у розширенні кола забезпечуваних, зростанні розмірів страхових виплат. Запровадження модернізаційних процесів в економіці спричинило позбавлення соцстраху його захисних функцій. З цього часу основні заходи страхових органів були спрямовані на соціально-побутове обслуговування робітників провідних галузей економіки.

У четвертому розділі «Пенсійне забезпечення застрахованих» відображено теоретико-правові засади та практичну діяльність страхових органів з обслуговування застрахованих у разі постійної втрати працездатності.

Пенсійне страхування робітників у загальнодержавному масштабі в Росії проголошувалося законом «Про страхування робітників від нещасних випадків на виробництві» від 23 червня 1912 р. За його положеннями роботодавці були зобов'язані застрахувати всіх своїх працівників, розмір річного утримання яких не перевищував 1500 руб., у спеціальних страхових товариствах, що створювалися за територіальним принципом у межах декількох губерній. За умови встановлення постійної втрати працездатності потерпілим призначалася пенсія у розмірі до 2/3 заробітної плати залежно від ступеня каліцтва. Радянське пенсійне страхування як окремий інститут забезпечення робітників та службовців у разі постійної втрати працездатності остаточно набуває функціональних ознак у період НЕПу. Відповідно до чинного законодавства основну масу забезпечуваних становили інваліди праці та сім'ї, що втратили годувальника. Причинами непрацездатності здебільшого були загальні захворювання, однак із відродженням промисловості та розширенням залучення робітників до роботи на промислових підприємствах істотно зростала частка пенсіонерів, які зазнали виробничих травм й отримали професійні захворювання. Лише з другої половини 1920-х рр. запроваджувалося пенсійне страхування старості та за вислугу років, проте воно стосувалося обмеженого контингенту застрахованих. Протягом означеного періоду на систему соціального страхування радянським законодавством покладалося також виконання невластивих функцій із виплати основної частини персональних пенсій, пенсій за вислугу років та забезпечення пенсіями героїв праці.

Практика діяльності органів соціального страхування у сфері пенсійного забезпечення застрахованих в Україні розпочалася одночасно зі створенням перших страхових кас. У зв'язку з цим губернські відділи соціального забезпечення отримали вказівки про потребу передання пенсійних справ інвалідів праці та сімей, що втратили годувальника. Початок виплати страхових пенсій в Україні припадає на другу половину травня 1922 р. Передусім це стосувалося окремих губернських міст, страховим органам яких вдалося отримати перші надходження страхових внесків. Загалом упродовж 1920-х рр. страхові органи України винесли на собі основний фінансовий тягар з пенсійного забезпечення застрахованих, який був непосильним для державного бюджету в умовах ринкової економіки. Вже на початок 1925 р. на баланс страхових органів були передані робітники і службовці, які працювали за наймом і мали право на забезпечення в порядку пенсійного страхування. Зі зростанням розмірів страхових пенсій збільшувалася і кількість тих, хто бажав їх отримати. Загалом на кінець указаного періоду страхові кошти становили 1/5 усіх витрат на забезпечення пенсіонерів в Україні. У бюджеті страхових органів витрати на пенсійне забезпечення застрахованих зросли до 1/3. Найбільшу увагу страхові органи приділяли промисловим губерніям, у яких була зосереджена більша частина контингенту пенсіонерів, чисельність якого через високий рівень виробничого травматизму та професійних захворювань постійно зростала. Розміри пенсій хоч і не відповідали задекларованим нормам, однак, були вищими від пенсій, що виплачували органи соціального забезпечення. Крім грошового забезпечення, страхові органи забезпечували утримання застрахованих в інвалідних установах та сприяли їхньому вступу в колективи інвалідної кооперації.

В умовах згортання НЕПу та взяття курсу на модернізацію народного господарства радянська держава поступово відмовляється від основних принципів пенсійного страхування, перетворивши його в інструмент для виконання поставлених завдань. Зміни стосувалися передусім економії страхових коштів, які планувалося спрямувати на соціально-побутове забезпечення промислового виробництва. Серед основних методів скорочення страхових виплат робітникам, запропонованих владою, були: законодавче розширення кола осіб, позбавлених прав на отримання страхових пенсій; встановлення додаткових вимог для отримання пенсій та проведення періодичних чисток пенсіонерів; невиплата пенсій робітникам, які продовжували працювати; перехід від індивідуальних до колективних та від грошових до трудових форм забезпечення; спроба запровадження громадських форм взаємодопомоги для застрахованих робітників тощо.

Уведення в експлуатацію нових промислових підприємств зумовило залучення до промислового виробництва додаткової робочої сили. В таких умовах влада погодилася на збереження за робітниками виробництва частини їхньої пенсії. Крім того було розроблено цілісну систему залучення до праці інвалідів через створення спеціальних підприємств, систему інвалідної кооперації, перенавчання новим професіям. Для стимулювання інтенсифікації праці проголошувалося про встановлення переваг у пенсійному забезпеченні для робітників провідних галузей економіки, передусім ударників, стахановців, переможців соціалістичного змагання. При цьому розмір пенсії залежав також від значення галузі промисловості для соціалістичного будівництва. Часткове відновлення порушених страхових принципів у пенсійному забезпеченні відбулося після прийняття союзної Конституції 1936 р. З цього часу скасовувалися обмеження у призначенні пенсій для політичних опонентів радянської влади, зрівнювалися у правах на пенсійне забезпечення робітники та службовці. За відсутності потреби у застосуванні класових механізмів пенсійного страхування, призначення та виплата пенсій знову поверталися у відання наркомату соціального забезпечення.

Отже, пенсійне забезпечення застрахованих в Україні здійснювалося через надання грошових виплат пенсіонерам та фінансування їх утримання в інвалідних установах. Нерідко за рахунок страхових коштів відбувалося обслуговування підопічних собезу, зокрема в частині персональних пенсій, пенсій за вислугу років, забезпечення героїв праці та громадянської війни. В умовах модернізації основних галузей промисловості діяльність страхових органів з обслуговування пенсіонерів визначалася потребами індустріального будівництва. Наприкінці 1930-х рр. більша частина функцій із пенсійного забезпечення застрахованих була передана органам соціального забезпечення.

Висновки дисертаційної роботи підводять підсумки наукової розробки теми, конкретизують результати дослідження.

- В історіографії досліджуваної проблеми виокремлено декілька періодів, кожен із яких визначається своїми концептуальними особливостями та проблемно-тематичними пріоритетами. Перший із них, що припадає на 20 - 30-ті рр. ХХ ст., характеризується появою значного масиву літератури, переважно методично-інструктивного та інформативно-пропагандистського спрямування. Їх характеризує деяка тенденційність у підборі матеріалу, політична заангажованість та прагнення продемонструвати досягнення соцстраху у всесоюзному масштабі на тлі соціалістичного будівництва. 1940 - 50-ті роки відзначаються майже повною відсутністю праць із соціального страхування, що пояснюється переходом радянської держави до побудови соціального захисту на принципах соціального забезпечення. У межах наступного періоду 1960 - 80-х рр. діяльність органів соціального страхування знайшла своє фрагментарне відображення у багатотомних фундаментальних працях з історії УРСР та історії робітничого класу в контексті обґрунтування тези про шляхи зростання матеріального добробуту трудящих. Сучасну історіографію характеризує відсутність спеціальних комплексних досліджень, присвячених вивченню діяльності органів соціального страхування в радянській Україні у 20 - 30-х рр. ХХ ст. Виняток складає дослідження В.Г. Шарпатого, в яких простежується еволюція системи соціального страхування в контексті діяльності собезу, та стаття О.М. Мовчан, присвячена розкриттю ролі соцстраху у повсякденному житті українських робітників у період нової економічної політики.

- Джерельна база для узагальнювального дослідження діяльності органів соціального страхування в Україні у 20 - 30-х рр. ХХ ст. є цілком достатньою. До вказаного переліку входять архівні матеріали фондів радянських, партійних та безпосередньо страхових органів різних рівнів; опубліковані союзні та республіканські нормативні акти, що регулювали діяльність соцстраху; матеріали офіційної та відомчої статистики; збірники документів і матеріалів, періодичні видання тих часів - журнали, газети, бюлетені. Маючи різний ступінь достовірності та репрезентативності, кожна із вказаних груп джерел відіграла важливу роль у створенні цілісної характеристики діяльності органів соціального страхування та визначенні їх місця і ролі у системі соціального захисту населення. Значна частка джерел, що репрезентують проблематику дослідження, вводяться до наукового обігу вперше. орган соціальний страхування україна

- Соціальне страхування розглядалося більшовиками як буржуазна форма соціального захисту населення. Для майбутнього суспільства, збудованого на комуністичних принципах зрівняльного розподілу, більш придатним вважалося соціальне забезпечення, реалізоване через систему адресних соціальних допомог. Така форма соціального захисту давала змогу структурувати суспільство, підтримуючи лише ті соціальні верстви, що становили соціальну опору більшовицького режиму. Однак перехід до нової економічної політики з її госпрозрахунковим принципом змусив партійно-радянське керівництво на деякий час відродити соціальне страхування як основну організаційно-правову форму соціального захисту робітників та службовців, пристосувавши у такий спосіб соціальну політику до політичного моменту. Головною метою при цьому була матеріальна підтримка люмпенізованих верств з метою недопущення їх подальшого декласування в умовах ринкової економіки та лібералізації суспільного життя. З відмовою від НЕПу й обранням курсу на «соціалістичну модернізацію» економіки подальший розвиток соціальної політики підпорядковувався завданням швидкого індустріального росту, який був покликаний забезпечити побудову соціалізму в окремо взятій країні, зміцнити її економічну та оборонну могутність. У таких умовах радянсько-партійне керівництво поступово відійшло від основних принципів соціального страхування, перетворивши його у систему матеріально-побутового забезпечення робітників провідних галузей економіки в умовах «соціалістичного наступу» та делегувавши частину функцій органам соціального забезпечення.

- Нормативними актами 1920-х рр. було чітко окреслено організаційну структуру органів соціального страхування, визначено їх правовий статус та напрямки практичної діяльності. Основними структурними одиницями системи соціального страхування в Україні у 1920-х рр. були: Всеукраїнська рада та Головне управління соціального страхування, окружні та районні страхові каси, страхові пункти та страхові уповноважені. Оскільки НКП в межах СРСР був об'єднаним наркоматом, то загальне керівництво соціальним страхуванням і вирішення найважливіших питань покладалося на Центральне управління та союзну раду соціального страхування. У разі виникнення суперечок останнє слово залишалося за державною партією, яка визначала доктринальні настанови щодо основних напрямків розвитку соціального страхування. Реорганізація соцстраху протягом 1930-х рр. мала на меті пристосувати інститут соціального страхування до завдань модернізації. Задля економії страхових коштів та спрямування їх на потреби індустріального розвитку замість ліквідованих страхових кас створювалися страхові (виплатні) пункти на підприємствах, що обслуговувалися робітниками на громадських засадах, а в основу побудови страхової мережі був покладений галузевий принцип, який посилив підпорядкування республіканських страхових органів загальносоюзним. Передання соціального страхування у відання профспілок у вересні 1933 р. фактично ліквідувало систему самостійних органів соціального страхування, а виконання частини їхніх функцій було покладено безпосередньо на підприємства.

Організаційне становлення системи радянського соціального страхування в Україні відбулося в рамках НКСЗ, структури, що сприймала цей інститут як тимчасове явище в умовах НЕПу, сподіваючись в майбутньому повернутися до надання послуг населенню із соціального забезпечення. Лише з переходом соцстраху у відання НКП було остаточно сформовано систему страхових органів на місцях, які приступили до виконання своїх функцій. Запроваджуючи державне соціальне страхування в умовах НЕПу радянська влада намагалися забезпечити його класовий зміст, що виражався в питаннях про обсяг соціального страхування та соціальний склад застрахованих. Незважаючи на декларування всеосяжного соціального страхування, основу контингенту підопічних складали промислові робітники та службовці радянських і партійних установ. Не могли розраховувати на обслуговування за рахунок страхових коштів селяни-власники, члени промислових та кредитних товариств, колишні службовці царського уряду, представники релігійних культів. Курс на форсований економічний розвиток спричинив подальший відхід від страхових принципів забезпечення. Посилення класових позицій в діяльності страхових органів виражалося у періодичних чистках, оробітниченні соціального складу, розширенні групи «позбавленців», що свідчило про домінування стратифікуючої функції соцстраху.

- Основу фінансової системи соціального страхування становили страхові внески, які сплачували роботодавці за своїх працівників до страхових фондів. Установлюючи пільгові страхові тарифи для підприємств державної форми власності, влада намагалася перекласти основний фінансовий тягар на приватні підприємства. Через значний відсоток державних підприємств та найменший розмір страхового тарифу страхові органи України опинилися у найскрутнішому фінансовому становищі. Починаючи з 1925/26 р., бюджет страхових органів стає дотаційним, що негативно позначилося на забезпеченні застрахованих пенсіями та допомогами, розміри яких були значно меншими від задекларованих. Незважаючи на об'єктивні причини погіршення фінансового становища соцстраху (низький страховий тариф, широке запровадження пільгових тарифів для державних підприємств, використання страхових коштів не за призначенням), керівництво соцстраху директивними вказівками на місця намагалося покращити ситуацію шляхом застосування репресивних заходів до боржників, зменшення організаційних витрат, посилення вимог для отримання пенсій та допомог застрахованими.

Із реорганізацією соціального страхування на початку 1930-х рр. фінансова система соцстраху зазнала кардинальних змін. Намагання влади використати страхові кошти для фінансування реконструкції народного господарства негативно вплинули на структуру бюджету соціального страхування. У видатках страхових органів була суттєво зменшена частка страхових виплат із подальшим спрямуванням коштів на матеріально-побутове забезпечення робітників. При обслуговуванні застрахованих рекомендувалося переходити від грошових та індивідуальних до колективних і натуралізованих форм забезпечення, надаючи перевагу в забезпеченні робітникам провідних галузей промисловості. Страхові допомоги при цьому використовувалися як методи заохочення для підвищення продуктивності праці, стимулювання соціалістичного ставлення до праці, активного впровадження нових форм праці через соціалістичне змагання та ударництво. З 1937 р. кошти соціального страхування стали невід'ємною часткою державного бюджету, якими органи влади розпоряджалися на власний розсуд.

- Важливим кроком на шляху встановлення соціальних гарантій було запровадження більшовиками з приходом до влади страхування від безробіття через призначення і виплату застрахованим відповідних допомог. Якщо в початковий період НЕПу перевага надавалася її натуральним формам у вигляді безкоштовних обідів, бонів на оплату комунальних послуг, організації будинків для ночівлі, оплати навчання безробітних, то в подальшому основною формою забезпечення були грошові виплати. Неабияку роль для забезпечення безробітних відіграли також трудові форми допомоги через фінансування за рахунок соцстраху організації громадських робіт та колективів безробітних, а також участі у промислово-кредитних установах. Однак навіть у ринкових умовах захист безробітних виявляв класовий характер, надаючи перевагу в забезпеченні промислових робітників, політичних працівників, службовців радянських установ. Нерідко розмір допомоги встановлювався залежно від території проживання, стажу безперервної роботи, членства у профспілках. У період модернізації промисловості, що позначилася підвищенням попиту на робочу силу держава остаточно відмовилася від забезпечення безробітних.

Страхування тимчасової непрацездатності було одним із провідних видів системи радянського соцстраху, на фінансування якого витрачався значний обсяг страхового бюджету. Таке становище було наслідком проведення кампаній з підвищення продуктивності праці, незабезпечення здорових умов праці, недотримання правил охорони праці, гігієни та виробничої санітарії, встановлення непосильних норм праці та виробітку, які призводили до виснаження робітників, підвищення ступеня їхнього травматизму, збільшуючи при цьому когорту непрацездатних, що потребували соціального захисту. Запровадження модернізаційних процесів в економіці викликали істотні зміни в забезпеченні тимчасово непрацездатних, що виражалися у посиленні класових позицій та намаганні зменшити видатки з бюджету соціального страхування. В таких умовах діяльність страхових органів спрямовувалася на посилення контролю за виданням лікарняних листків, перехід від грошових форм забезпечення до натуральних, виплату страхових допомог безпосередньо на підприємствах, залучення широкої пролетарської громадськості до проведення ідеологічних кампаній проти «прогульників», «ледарів», «літунів» тощо. Встановлюючи розміри допомоги непрацездатним залежно від тривалості безперервного стажу роботи на певному підприємстві, членства у профспілках, важливості галузі промисловості для соціалістичного будівництва, страхові органи застосовували різні методи мотивації праці для формування стійких виробничих кадрів в промисловості.

Надання медичної та санаторно-профілактичної допомоги робітникам і службовцям в умовах нової економічної політики покладалося на створені при НКОЗ УСРР та місцевих відділах органи страхової медицини (рабмеди), що обслуговували застрахованих через власну мережу лікувальних та профілактичних установ за рахунок окремого страхового фонду. Проте зародження медичного страхування в рамках Народного комісаріату охорони здоров'я, що виступав за збереження єдиної радянської соціалістичної медицини, не сприяли активному розвитку цього страхового інституту. Міжвідомчі суперечки за право розпоряджатися страховими коштами негативно позначилися на медичному обслуговуванні застрахованих. Фактична ліквідація органів страхової медицини зі згортанням НЕПу дозволила органам охорони здоров'я використовувати страхові кошти для соціально-побутового обслуговування промислових робітників.

- Невід'ємною складовою радянського соцстраху 1920 - 30-х рр. було пенсійне страхування. Вже до початку 1925 р. на утримання страхових органів були передані всі інваліди найманої праці та сім'ї, що втратили годувальника, а з 1928 р. за рахунок коштів соцстраху вперше було запроваджено пенсії через старість, що поширювалися на деякі категорії промислових робітників. Крім забезпечення пенсіями власного контингенту застрахованих, на страхові органи України покладалося завдання з обслуговування підопічних наркомату соціального забезпечення, який через обмеженість державних асигнувань у нових умовах господарювання опинився в скрутному становищі. Розміри страхових пенсій були нижчими від задекларованих, але вищими від пенсій, що виплачували органи соціального забезпечення. За рахунок страхових коштів забезпечувалося також утримання застрахованих в інвалідних установах та колективах інвалідної кооперації. Реформування пенсійного страхування на початку 30-х рр. ХХ ст. виявилося у законодавчому розширенні кола осіб, позбавлених прав на пенсійне забезпечення, проведенні періодичних «чисток» пенсіонерів, переході від грошових до трудових форм забезпечення пенсіонерів, розробленні цілісної системи залучення інвалідів до трудових процесів у спеціально створених підприємствах та закладах інвалідної кооперації. Стимулювання інтенсивності праці та зміцнення трудової дисципліни реалізовувалося через встановлення переваг у пенсійному забезпеченні застрахованих для робітників провідних галузей економіки, ударників, стахановців, переможців соціалістичного змагання. З 1 травня 1937 р. функції з призначення страхових пенсій, їх виплати непрацюючим пенсіонерам передавалися до НКСЗ УСРР, що свідчило про повернення останнім функцій, відібраних з переходом до нової економічної політики.

- Дослідження діяльності органів соціального страхування в УРСР у 20 - 30-ті рр. ХХ ст. дозволяє сформулювати деякі рекомендації для удосконалення чинного законодавства та практики соціального страхування в незалежній Україні:

1. Загострення соціальних проблем в умовах ринкової економіки на сучасному етапі розвитку Української держави зумовили актуальність пошуку оптимальної системи соціального захисту. На зміну радянській моделі соціального забезпечення, у якій держава відігравала роль єдиного організатора та фінансового донора, має прийти модель ринкової системи соціального захисту європейського типу, основною організаційно-правовою формою якої виступає соціальне страхування. Саме тому становлення та розвиток різних видів загальнообов'язкового державного соціального страхування в Україні є невід'ємною гарантією права громадян на соціальний захист, проголошеного в Конституції України.

2. Розробляючи систему заходів, спрямованих на подолання безробіття в сучасних умовах, державним органам варто ширше практикувати надання трудових форм забезпечення. Поряд із проведенням громадських оплачуваних робіт важливим напрямком роботи може стати організація підприємницької діяльності шляхом об'єднання безробітних за професійною ознакою. Результати діяльності колективів безробітних у 20-х рр. ХХ ст. засвідчують, що така форма допомоги виявилася найдешевшою та найбільш ефективною при обслуговуванні осіб, що втратили роботу.

3. У сучасних умовах недостатнього державного фінансування важливу роль у забезпеченні працівників медичною допомогою має відіграти інститут страхової медицини, який спроможний гарантувати належний рівень медичного обслуговування. Запроваджуючи загальнообов'язковове державне медичне страхування в Україні варто забезпечити чітке розмежування функцій органів страхової медицини та охорони здоров'я. Обслуговування застрахованих повинно здійснюватися через самостійну мережу лікарських установ за рахунок страхових коштів.

4. Цілком виправданою є участь фондів соціального страхування у фінансуванні санаторно-профілактичної допомоги. Досвід діяльності страхових органів 20 - 30-х рр. ХХ ст. підтверджує, що вони спроможні забезпечити функціонування профілактичних установ. Такий шлях дозволить не лише зберегти ці установи в руках держави, але й запобігти процесам масового їх захоплення комерційними структурами та приватними особами, що наразі є непоодинокими.

5. Аналіз діяльності органів соцстраху з обслуговування тимчасово непрацездатних у досліджуваний період засвідчує неефективність впливу адміністративних методів на стан захворюваності працівників. Основні завдання держави у цьому напрямку полягають у забезпеченні здорових та безпечних умов праці на підприємствах, дотриманні встановлених норм робочого часу та часу відпочинку, проведенні систематичних медичних оглядів працівників. Перевірка листків тимчасової непрацездатності, виданих лікарями органів охорони здоров'я, має бути покладена на незалежних страхових лікарів, що гарантуватиме недопущення масових зловживань при забезпеченні тимчасово непрацездатних.

6. У період трансформації економіки та поглиблення процесів депопуляції населення в Україні одним із альтернативних шляхів формування пенсійних фінансових ресурсів є впровадження пенсійного страхування. Державне пенсійне страхування покликане забезпечити соціальну справедливість у винагороді осіб за результати своєї праці та гарантувати належний рівень забезпечення. Складне фінансове становище солідарної пенсійної системи переконує в необхідності фінансової участі у формуванні пенсійного фонду за рахунок коштів як роботодавців, так і працівників, а в разі потреби - додаткового залучення коштів державного бюджету. Впровадження пенсійного страхування вимагає чіткого розмежування завдань і функцій різних систем пенсійного забезпечення.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Монографії:

1. Мельничук О.А. Соціальне страхування в радянській Україні (20 - 30-ті рр. ХХ ст.) /О.А. Мельничук. - Вінниця: «Едельвейс і К», 2009. - 372 с.

Рецензії:

Тучинський В.А. Мельничук О.А. Соціальне страхування в радянській Україні (20 - 30-ті рр. ХХ ст.). - Вінниця: Едельвейс і К., 2009. - 372 с. / В.А. Тучинський // Наукові записки ВДПУ імені Михайла Коцюбинського. Серія: Історія. - Вінниця: ДКФ, 2009. - Вип. 16. - С. 241-243.

Романюк І.М. Мельничук О.А. Соціальне страхування в радянській Україні (20 - 30-ті рр. ХХ ст.). - Вінниця: Едельвейс і К., 2009. - 372 с. / І.М. Романюк // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. Збірник статей. - К.: Інститут історії України НАН України, 2009. - Вип. 15. - Ч.2. - С. 344-346.

Статті у наукових фахових виданнях:

2. Мельничук О.А. Заходи радянської влади по боротьбі із безробіттям в Україні у 20-ті рр. ХХ ст. /О.А. Мельничук, Н.П. Кузьмінець // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного університету. Серія: історичні науки. - Кам'янець-Подільський, 2004. - Т.13. - С. 213-220.

3. Мельничук О.А. Соціальне страхування від безробіття в Україні у 20-ті рр. ХХ ст. /О.А. Мельничук // Наукові записки ВДПУ імені Михайла Коцюбинського. Серія: Історія. - Вінниця: ДКФ, 2005. - Вип. 9. - С. 115-125.

4. Мельничук О.А. Трудові колективи безробітних в Україні у період НЕПу /О.А. Мельничук // Вісник академії праці і соціальних відносин. - 2006. - №3. - С. 176-181.

5. Мельничук О.А. Становлення радянської системи соціального страхування (1917-1920) /О.А. Мельничук // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету. Серія: історичні науки.- Кам'янець-Подільський, 2006. - Т.16. - С. 103-111.

6. Мельничук О.А. З історії соціального страхування другої половини ХІХ - початку ХХ ст. /О.А. Мельничук // Наукові записки ВДПУ імені Михайла Коцюбинського. Серія: Історія. - Вінниця: ДКФ, 2006. - Вип. 10. - С. 70-75.

7. Мельничук О.А. Соціальне страхування представників інтелігенції в Україні у 20-х рр. ХХ ст. /О.А. Мельничук // Наукові записки ВДПУ імені Михайла Коцюбинського. Серія: Історія. - Вінниця: ДКФ, 2006. - Вип. 11. - С.205-209.

8. Мельничук О.А. Організаційно-правові основи медичної допомоги застрахованим у 20-ті рр. ХХ ст. /О.А. Мельничук // Інтелігенція і влада. Громадсько-політичний науковий збірник. Серія: Історія. - Одеса: Астропринт, 2006. - Вип. 8. - С. 139-150.

9. Мельничук О.А. Лікарняна допомога застрахованим в радянській Україні у 20 - 30-ті рр. ХХ ст. /О.А. Мельничук // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. Збірник статей. - К.: Інститут історії України НАН України, 2007. - Вип. 11. - С. 147-164.

10. Мельничук О.А. Функціонування органів соціального страхування на Поділлі у 20-х рр. ХХ ст. /О.А. Мельничук // Збірник наукових праць. Серія «Історія та географія» /Харківський національний педагогічний університет імені Г.С. Сковороди. - Харків: Майдан, 2007. - Вип. 25-26. - С. 58-60.

11. Мельничук О.А. Реформування системи соціального страхування в Україні у 1930-х рр. /О.А. Мельничук // Наукові записки ВДПУ імені Михайла Коцюбинського. Серія: Історія. - Вінниця: ДКФ, 2007. - Вип. 12. - С. 103-108.

12. Мельничук О.А. Організаційна структура органів соціального страхування в Україні у 20-х рр. ХХ ст. /О.А. Мельничук // Інтелігенція і влада. Громадсько-політичний науковий збірник. Серія: Історія. - Одеса: Астропринт, 2007. - Вип. 9. - С. 141-152.

13. Мельничук О.А. Профілактична допомога застрахованим в Україні у 20 - 30-х рр. ХХ ст. /О.А. Мельничук // Література та культура Полісся. - Ніжин: Вид-во НДУ ім. М. Гоголя, 2007. - Вип.36. - С. 189-197.

14. Мельничук О.А. Санаторно-курортна допомога застрахованим в Україні у 1920 - 30-х рр. /О.А. Мельничук // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету. Серія: Історія. - Тернопіль, 2007. - Вип. 1. - С. 102-107.

15. Мельничук О.А. Роль і місце соціального страхування у більшовицькій доктрині суспільного розвитку /О.А. Мельничук // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. Збірник статей на пошану проф. П.П. Гудзенка. - К.: Інститут історії України НАН України, 2007. - Вип. 12. - С. 235-258.

16. Мельничук О.А. Організаційний стан органів соціального страхування в УСРР (1922-1929) /О.А. Мельничук // Наукові праці Кам'янець-Подільського державного педагогічного університету. Серія: історичні науки. - Кам'янець-Подільський, 2007. - Т.17. - С. 94-107.

17. Мельничук О.А. Зародження та становлення соціального страхування в українських землях на початку ХХ ст. /О.А. Мельничук // Вісник академії праці і соціальних відносин. - 2007. - №5. - С. 137-141.

18. Мельничук О.А. Фінансове становище органів соціального страхування в Україні у 1930-ті рр. /О.А. Мельничук // Наукові записки НПУ ім. М.П. Драгоманова. Серія: педагогічні та історичні науки. - К.: Вид-во НПУ імені М.П. Драгоманова, 2007. - Вип.69.- С. 226-234.

19. Мельничук О.А. Фінансова система соціального страхування у 1920-х рр. /О.А. Мельничук // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових статей. Історія. Політичні науки. Міжнародні відносини. - Чернівці: Рута, 2008. - Вип. 376-377. - С. 152-157.

20. Мельничук О.А. Соціальне страхування в програмних документах більшовиків на початку ХХ ст. /О.А. Мельничук // Інтелігенція і влада. Громадсько-політичний науковий збірник. Серія: Історія. - Одеса: Астропринт, 2008. - Вип. 11. - С. 53-62.

21. Мельничук О.А. Додаткові допомоги застрахованим із тимчасової непрацездатності в Україні у 20-х рр. ХХ ст. /О.А. Мельничук // Збірник наукових праць. Серія «Історія та географія» /Харківський національний педагогічний університет імені Г.С. Сковороди. - Харків: Майдан, 2008. - Вип. 29-30. - С. 177-180.

22. Мельничук О.А. Організація лікарняного контролю в системі соціального страхування з тимчасової непрацездатності в Україні у 20 - 30-х рр. ХХ ст. /О.А. Мельничук // Наукові записки ВДПУ імені Михайла Коцюбинського. Серія: Історія. - Вінниця: ДКФ, 2008. - Вип. 13. - С.93-97.

23. Мельничук О.А. Організаційно-правові основи соціального страхування тимчасової непрацездатності в УСРР у 20-ті рр. ХХ ст. / О.А. Мельничук // Інтелігенція і влада. Громадсько-політичний науковий збірник. Серія: Історія. - Одеса: Астропринт, 2008. - Вип. 13. - С. 117-126.

24. Мельничук О.А. Практика соціального страхування тимчасової непрацездатності в УСРР у 1920-х рр. /О.А. Мельничук // Наукові записки НПУ ім. М.П. Драгоманова. Серія: педагогічні та історичні науки.- К.: Вид-во НПУ імені М.П. Драгоманова, 2008. - Вип.72.- С.269-280.

25. Мельничук О.А. Пенсійне страхування інтелігенції в УСРР у 20-х рр. ХХ ст. /О.А. Мельничук // Наукові записки ВДПУ імені Михайла Коцюбинського. Серія: Історія. - Вінниця: ДКФ, 2008. - Вип. 14. - С.204-207.

26. Мельничук О.А. Теоретичні аспекти фінансової системи соціального страхування в Україні у 20-х рр. ХХ ст. /О.А. Мельничук // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. Збірник статей. - К.: Інститут історії України НАН України, 2008. - Вип. 14. - С. 322-339.

27. Мельничук О.А. Страхування тимчасової непрацездатності в Україні у 1930-х рр. /О.А. Мельничук // Література та культура Полісся.- Ніжин: Вид-во НДУ ім. М. Гоголя, 2009. - Вип.49. - С. 64-72.

28. Мельничук О.А. Реформування пенсійного страхування в Україні у 1930-х рр. /О.А. Мельничук // Гілея (науковий вісник): Збірник наукових праць. - К.: Фенікс, 2009. - Випуск 15. - С. 24-31.

29. Мельничук О.А. Організація відпочинку застрахованих в Україні у 20-ті рр. ХХ ст. /О.А. Мельничук // Збірник наукових праць. Серія «Історія та географія» /Харківський національний педагогічний університет імені Г.С. Сковороди. - Харків: Планета-Прінт, 2009. - Вип. 34. - С. 79-81.

30. Мельничук О.А. Діяльність органів соціального страхування в радянській Україні (20 - 30-ті рр. ХХ ст.): за матеріалами ЦДАВО України /О.А. Мельничук // Наукові записки ВДПУ імені Михайла Коцюбинського. Серія: Історія.- Вінниця: ДКФ, 2009. - Вип. 15. - С. 287-292.

31. Мельничук О.А. Соціальне страхування сільських робітників в Україні у 1920 - 30-х рр. /О.А. Мельничук // Наукові записки ВДПУ імені Михайла Коцюбинського. Серія: Історія. - Вінниця: ДКФ, 2009. - Вип. 17. - С. 32-35.

Матеріали конференцій:

32. Мельничук О.А. Предмет права соціального забезпечення / О.А. Мельничук, О.Ф. Мельничук // Матеріали четвертої щорічної міжнародної науково-практичної конференції “Право і суспільство: актуальні проблеми взаємодії. - Вінниця, 2003. - С. 131-134.

33. Мельничук О.А. К определению предмета права социального обеспечения /О.А. Мельничук // Материалы международной научно-практической конференции. - Псков: ПЮИ МЮ РФ, 2005. - С. 209-218.

34. Мельничук О.А. Предмет і обсяг соціального страхування в Україні у 20-ті рр. ХХ ст. /О.А. Мельничук // Збірник матеріалів 6-ї щорічної Міжнародної науково-практичної конференції «Право і суспільство: актуальні проблеми взаємодії - шляхи європейської інтеграції». - Вінниця: ДКФ, 2006. -С. 155-157.