Банківські системи провідних країн світу

У США за період 1988-1997 pp. кількість комерційних банків скоротилася майже на третину - з 13130 до 9216. За прогнозами спеціалістів, найближчим часом їх може залишитися біля 8 тис., тоді як ще у 80-ті роки їх налічувалося близько 14,5 тис. Водночас частка активів восьми найбільших банківських формувань за сумарною величиною активів зросла за той самий період з 22,3 до 35,5%.

Разом з тим банки та банківські об'єднання, які домінували наприкінці 90-х років, витісняються з числа лідерів списку 1000 провідних корпорацій світу за ринковою капіталізацією нефінансовими корпораціями. Так, у 1989 р. до першої десятки входило п'ять банків, у 1990, 1991, 1993 pp. - по чотири, у 1995 р. - три, 1996 р. - один, в 1997-1999 pp. серед лідерів не було жодного банку. Такий стан можна пояснити наглядом за банківською діяльністю, який стає все більш суворим.

Можливості банків щодо нарощування ринкової капіталізації обумовлені структурними змінами у банківському секторі, насамперед злиттям та поглинанням (приєднанням). Останнім часом ці процеси активізувалися в усьому світі, особливо в США. Так, у 1998 р. у США зафіксовано чотири найбільші за всю історію країни злиття у банківському секторі: Сітікорп - Тревелз, Банк Америка - Нешнз Бенк, Бенк Ван - Ферст Чикаго. Найбільший резонанс мало злиття двох американських банків - Нешнз Бенк і Бенк Америка. Новий банк дістав назву Бенк оф Америка. Його активи становлять 572 млрд дол. США, ринкова капіталізація - 112,87 млрд дол. США. Нова корпорація має 4900 філії та 5000 банкоматів у 22 штатах.

Процес концентрації ринкової влади активно відбувається в інвестиційно-банківській сфері. Практично весь ринок (97%) розподілений між 20-ма глобальними інвестбанками. Причому 77% ринку припадає на першу десятку інвестбанків, хоча ще в 1990 р. їх частка була вдвічі меншою. На цьому ринку домінують банки США.

Європейські банки докладають величезних зусиль, щоб пробитися у світову еліту. Кілька років тому два величезні німецькі банки - Дойче Банк і Дрезднер Банк - придбали відповідно Морган Гренфел і Клейнворд Бенсон. Голландська фінансова група інг придбала третій, Берінгс, який збанкрутував унаслідок несанкціонованих дій свого трейдера. Але стати інвестбанком світового значення неможливо без вагомої присутності на ринку США. Американський ринок акцій за капіталізацією перевищує ринки Японії, Великобританії та Німеччини, взяті разом, а ринок корпоративних облігацій США становить дві третини світового обсягу.

Європейські банки виношують плани придбання інвестбанків та брокерських домів у США. Ці плани вже частково реалізовані. Так, Дойче Банк придбав американський інвестбанк Бенкерс Траст, відомий своїми ризикованими та не завжди успішними операціями на ринках, що розвиваються.

За останні 10-20 років відбулося укрупнення банківських операцій. Так, якщо у 1970 р, найпотужніший "Бенк оф Америка" мав активів на суму трохи більше за 25 млрд дол., то нині три японські банки проголосили про створення найпотужнішої у світі фінансової групи з активами біля 1,27 трлн дол. США. Нову групу створюють банки Дай-іті Кангіо Бенк, Фудзі Бенк і Індастріел Бенк оф Джапен. Ця група за своїм сумарним капіталом випередить нині найпотужніший у світі Дойче Банк, активи якого становлять 735,2 млрд дол. США (табл).

Найпотужніші банки світу за розмірами активі.

Співучасники японського фінансового об'єднання зазнали збитків від проблемних кредитів під час фінансової кризи 1998 р. Три банки входять до числа 15 фінансових установ країни, які отримали від держави 7 трлн єн (біля 62, 5 млрд дол. США) на списання безнадійних боргів.

У результаті злиття самостійних банків та поглинань одним банком своїх конкурентів на основі об'єднання власності банків створюються банківські монополії, які мають назву банків-трестів. Банки, що входять до складу, втрачають юридичну та комерційну самостійність. Трест базується на пайовій формі власності.

Вищою формою монополістичного об'єднання є створення банківського концерну, коли головне акціонерне товариство стає власником контрольного пакета акцій юридичне самостійних банків, які створюють систему дочірніх банків, а через них - банків-онуків.

Нині у світі, особливо в США, поширена така форма, як холдинг-компанія. Сама холдинг-компанія не є банком. Джерело її коштів - емісія акцій. Свій капітал компанія використовує для придбання контрольних пакетів акцій інших компаній з метою встановлення контролю над ними. До складу холдингу, крім банків, можуть входити також страхові, факторингові, інвестиційні та інші компанії.

Залежно від кількості банківських установ, що входять до складу холдингу, холдингові компанії можуть бути одно- та мульти-банківськими. Коли до складу холдингу входить один банк та кілька небанківських установ, ідеться про однобанківський холдинг

До складу мультибанківського холдингу входять два та більше банків У США майже всі банки перебувають під контролем холдингових компаній (у 1990 р. - 94% сумарних активів галузі).

Банківські трести, концерни, холдинги часто укладають між собою угоди, на базі яких формуються об'єднання типу банківських картелів та синдикатів.

Банківський картель - це група банків, між якими досягнуто угоду про проведення єдиної кредитної політики щодо процентних ставок, умов кредитування, виплати дивідендів та ін. Банки при цьому зберігають юридичну незалежність.

Банківський синдикат, або консорціум, - тимчасове об'єднання банків з метою спільного проведення окремих операцій: розміщення цінних паперів, кредитування та гарантування великих проектів тощо.

Процеси концентрації та централізації капіталів, інтернаціоналізації фінансових ринків ведуть до появи транснаціональних банків.

Транснаціональні банки - міжнародні банківські монополії, що досягли такого рівня міжнародної концентрації та централізації капіталу, який завдяки зрощуванню з промисловими монополіями дає змогу їм брати реальну участь в економічному розподілі світового ринку позичкових капіталів та кредитно-фінансових послуг. Це - великі кредитно-фінансові комплекси універсального типу, що мають широку мережу закордонних підприємств (філій, відділень, представництв та ін.). ТНБ склалися на базі міжнародної концентрації та централізації капіталу та зрощування банківського та промислового капіталу.

Для їх діяльності характерною є висока питома вага міжнародних операцій (більше 50%), глобалізація у географічному плані, універсальність послуг. Від національних банків вони відрізняються своєрідністю операцій, відносинами з клієнтурою. Обслуговування передусім руху капіталів, а не зовнішньої торгівлі, відбивається як на активній, так і на пасивній частинах балансу. Основна клієнтура ТНБ - транснаціональні корпорації, іноземні Уряди та державні інституції, міжнародні організації. Важливою рисою ТНБ є структура їх доходів. Обов'язкова умова для ТНБ - стабільна та досить висока питома вага прибутку від операцій за кордоном у сукупному доході.

ТНБ сформувалися на базі найпотужніших комерційних банків промислово-розвинутих країн. Це банки, які посідають перші місця на національних ринках позичкових капіталів. У їх числі: банківські монополії США - Бенк оф Америка, Сітібенк, Чейз Манхеттен; Великобританії - АБН Амро Холдингс, Барклей, Бенк, Нешнл Вестмінстер Бенк, Мідленд Бенк, Ллойдс; Франції - Банк Насьональ де Парі, Сосьете Женераль, Креди Ліонне; Німеччини - Дойче Банк, Комерц Банк, Дрезднер Банк; Японії - Бенк оф Токіо-Міцубісі, Сумітомо Бенк, Дай-іті Кангіо, Фудзі Бенк, Сакура Бенк та ін.

За останні роки відбулося значне укрупнення банків. Нині всі 10 найпотужніших банків 1970 р. не увійшли б навіть у першу сотню банків.

З другої половини 60-х років розгорнулася експансія ТНБ в країни, що розвиваються. Так, у країнах Латинської Америки панують американські банки. В Азії - ТНБ США та Японії У країнах Африки - ТНБ колишніх метрополій - Великобританії, Франції, Бельгії.

Моделі взаємозв'язку банків із промисловістю

Якщо за основний критерій розбіжностей у моделях узяти розподіл функцій фінансового посередництва між фінансово-кредитними установами, можна досить чітко виокремити три моделі: німецьку, англійську та американську (цей перелік можна доповнити японською, південнокорейською та іншими моделями). До основних функцій фінансового посередництва, як правило, відносять: депозитно-позичкову, емісійну (емісія цінних паперів) та інвестиційну (придбання та андеррайтинг цінних паперів).

Англійська модель

Щодо розподілу функцій фінансового посередництва для британських фінансових інституцій характерна досить чітка спеціалізація. Депозитно-позичкова та емісійна функції закріплені за банківським сектором, інвестиційна - за небанківськими інституціями (численними й різноманітними страховими компаніями, пенсійними, інвестиційними фондами тощо). Вони незалежні від банків. Хоча за розмірами активів банківський сектор випереджає той, де зосереджені інші фінансові інституції, він не домінує в кредитній системі так явно, як у Німеччині. Усередині банківського сектора, треба сказати, теж є очевидне розмежування-Так, "оптове" кредитування здійснюють облікові доми, а "роздрібне" - депозитні (клірингові та ощадні банки, будівельні товариства й фінансові доми). Існує спеціалізація й на окремих видах кредиту: облікові доми надають вексельний кредит, клірингові банки - овердрафт, ощадні банки - довгострокові позички населенню, будівельні товариства - позики під заставу житла, яке купується, фінансові доми - споживчий кредит.

Англійські комерційні банки історично спеціалізувалися на залученні депозитів, наданні короткострокових кредитів, фінансуванні зовнішньої торгівлі та на управлінні коштами вкладників. Друга їх особливість - висока концентрація, досягнута ще до Першої світової війни. Переважну більшість депозитно-позичкових операцій здійснюють саме клірингові банки. З них на "велику четвірку" - банки Барклейз, Мідленд, Нешнл Вестмінстер та Ллойдс - припадає 70% операцій.

Емісійна функція - це прерогатива торговельних банків. Хоча їхня діяльність не обумовлена якимись законодавчими нормами, британські торговельні банки завжди здійснювали операції, відмінні від тих, які проводили комерційні. Вони дуже компетентні у випуску цінних паперів та в питаннях злиття і поглинання, їхні ресурси утворені переважно за рахунок власних фондів, пропорційних позичкових капіталів і віднедавна депозитів, які перевищують 2500 ф. ст. Найбільші банки - Шредере, філіали Ллойдса та Барклейз.

За законами Великобританії (на відміну від американських) комерційним банкам ніколи не було заборонено мати промислові акції. Утім, вони дуже неохоче здійснюють такі операції, вважаючи їх досить ризикованими. Частка довгострокових позик у загальному обсязі наданих ними кредитів порівняно невелика, тому ці банки особливо не заінтересовані тримати акції промислових компаній.

Інвестиційну функцію у Великобританії здійснюють позабанківські фінансові інституції, а також населення (30% від загальної вартості акцій).

Принципи організації британського ринку цінних паперів не Дають якихось переваг тим чи іншим типам фінансових інституцій. Проте саме небанківські фінансові інституції є головними Дійовими особами на фондовому ринку країни, виконуючи функцію контролера з боку фінансового ринку над виробничим сектором економіки. Основний принцип володіння акціями - форму. вання дисперсного портфеля. Це пов'язано зі структурою пасивів небанківського сектора, які формуються переважно за рахунок коштів населення. Звідси - відсутність інтересу до справ нефі. нансових корпорацій.

Останнім часом спостерігається тенденція до диверсифікації дія. льності комерційних банків - вони почали проникати на ринки ін. вестиційних банків, скуповуючи або створюючи торговельні банки.

Коріння сучасної британської моделі банківської системи - j ранній індустріалізації країни, в основі якої була текстильна промисловість із високими потребами в оборотному капіталі Саме тому короткострокові банківські кредити мали в Англіі найбільшу популярність. Відчутно позначилася на подальшому формуванні британської кредитної системи банківська криза в середині XIX ст. Вона викликала централізацію капіталу, бо однією з найважливіших причин банкрутства банків були порівняно невеликі обсяги капіталів. Комерційні (клірингові) банки намагалися уникнути ризику, пов'язаного з промисловою діяльністю.

Централізація банківського капіталу спричинила подальшу спеціалізацію фінансових установ на окремих видах короткострокового кредиту - виокремилися клірингові банки (які надавали кредит у формі овердрафту і короткострокові позички) та облікові доми, що мали справу з вексельними кредитами.

Коли наприкінці XIX ст. назріла гостра необхідність реорганізації банківської системи у Британії, вона пішла шляхом усунення банків від довгострокової участі у справах компаній.

Американська модель

У США до кінця 1999 р. існувало законодавче розмежування функцій фінансового посередництва. Комерційні банки не могли здійснювати інвестиційні операції з корпоративними цінними паперами.

Цей бік банківської діяльності регулювався законом Гласса-Стігала, прийнятим 1934 р. Напередодні цієї події хвиля банківських банкрутств - близько двох тисяч комерційних банків щороку - сколихнула країну, охоплену Великою депресією. Обставини ускладнилися тим, що значна частина активів комерційних банків виявилася замороженою в акціях та облігаціях компаній, ринкова вартість яких знизилася. Це призвело до втрати ліквідності багатьма банками.

Прихильники прийняття згаданого закону виходили з того, що операції з цінними паперами небезпечніші, ніж традиційне надання позик, адже ризик кредиту подвоюється через нестійку ринкову кон'юнктуру. Це серйозно загрожує інтересам вкладників банку й усій банківській системі. Законом Гласса-Стігала забороняється банкам, які мають федеральні статути (національним), гарантувати розміщення цінних паперів (за винятком державних), а також купувати за свій рахунок акції. Дозвіл існує лише на деякі види висококласних боргових цінних паперів, включаючи й папери корпорацій, але заборонено гарантувати їх розміщення та здійснювати операції з цінними паперами. Ці обмеження поширюються й на штатні банки, які входять до Федеральної резервної системи (ФРС).

Законом обмежуються також відносини банків з організаціями, які розміщують цінні папери. Заборонено, наприклад, фірмам, які емітують цінні папери, приймати депозити і в такий спосіб здійснювати банківську діяльність.

У США з 1956 р. діє закон про банківські холдингові компанії, їм дозволено обмежене коло операцій із цінними паперами: інвестиції в цінні папери не повинні перевищувати 5% усіх акцій компаній.

Утворену на фінансовому ринку нішу з надання емісійних та інвестиційних послуг заповнили інвестиційні банки, які за свій рахунок чи за рахунок третіх сторін можуть оперувати не лише державними, а й корпоративними цінними паперами, їх спеціалізація майже точно відповідає спеціалізації британських торговельних банків. Ролі класичних комерційних банків вони не виконують.

У капіталі ряду американських інвестиційних банків беруть участь японські фінансові установи: банки цінних паперів, комерційні банки чи страхові компанії. Це вторгнення пояснюється великими вільними капіталами, яким немає застосування всередині Японії, а також інтернаціоналізацією японських фірм.

Ще з часу прийняття закону Гласса-Стігала в США його неоднозначне оцінюють спеціалісти. Річ у тім, що існують суперечності між двома сферами, окресленими цим документом. З одного боку, комерційні банки прагнуть розширити коло своїх операцій на ринку цінних паперів, а з іншого - інвестиційні банки та фірми, які працюють із цінними паперами, незадоволені втручанням у їх бізнес небезпечних конкурентів.

Таке обмеження банківської діяльності - велика перешкода в Роботі американських банків, особливо порівняно з іноземними конкурентами, адже саме воно обумовило зникнення американських комерційних банків із десятки найбільших у світі. Сенат ФРС наполягають на перегляді зазначеного законодавчого акта, але опозиція блокує цей крок.

У процесі боротьби великі комерційні банки все частіше пе ремагали: деякі з них ще з 80-х років зуміли здобути право на обмежене розміщення цінних паперів.

Спеціалісти відзначають, що нинішній американський закос про банківську справу - не кращий зразок законодавства, яким регулюється банківська система.

Дехто з прихильників скасування закону Гласса-Стігала переконаний, що його прийняли, неправильно розуміючи причини банківських банкрутств. Водночас існує думка, що інші закони, правила й судова практика настільки добре захищають банки від ризику, що законодавче розмежування втрачає сенс.

Німецька модель

Вона характеризується тим, що всі три функції фінансового посередництва зосереджені в особливій кредитній інституції - універсальному банку.

У німецькій банківській системі переважають універсально діючі кредитні установи. Незалежно від розбіжностей у правових формах, відносинах власності, величині банків, організації підприємств більшість банків поєднує під одним дахом усі можливі операції.

У Німеччині банки вочевидь домінують у кредитно-фінансовій системі. Інші інституції нечисленні і є або асоційованими компаніями трьох потужних "гросбанків" (Дойче Банк, Дрезднер Банк, Комерцбанк), або діють у зоні їхнього впливу. Ці гіганти з'явилися ще в період об'єднання імперії за Бісмарка, коли відбулася концентрація банківської системи.

Упродовж років саме ці універсальні за характером своїх операцій установи надають довгострокові кредити, вкладають кошти у власний капітал підприємств. Присутність у вигляді пайової участі, яка часом трохи тисне на підприємство, дає дві додаткові переваги:

- банк має можливість краще контролювати роботу підприємства;

- скорочується загальна вартість фінансування виробництва самого підприємства.

Це підвищує конкурентоспроможність німецьких виробників на зовнішніх ринках.

Дойче Банк - приклад такого злиття. Він бере участь у 400 промислових та комерційних компаніях. Універсальні німецькі банки є агентами "промислової політики", що врешті-решт на користь Німеччини.

У цілому 67% акцій, що розміщені в національних фінансових установах, припадає на банки. Небанківські фінансові інституції не зорієнтовані на інвестиційну функцію (частка акцій у їхніх активах становить близько 5%). Свої фінансові ресурси вони використовують головним чином для надання позик під заставу нерухомості (69% активів).

Як стверджує журнал "Бізнес уік", якщо у Франції промислову політику визначає держава, в Японії- "МІТІ", в Америці - Пентагон, то у Німеччині - Дойче Банк. Безперечно, журналісти трохи перебільшують, як це інколи трапляється, але разом із тим у цій оцінці є й дещиця правди.

Присутність німецьких банків у капіталі підприємств веде до того, що ці установи нерідко "рятують" ті підприємства, які потрапили у скруту. Цей неабиякий вплив банків на діяльність підприємств пояснює відносну автономію німецьких біржових ринків, чого не спостерігається в інших країнах. Відкритого продажу цінних паперів практично немає. Він не є традиційним для німецьких фінансових кіл (так само, як і японських) - вага банків надто велика для того, щоб той чи інший "трейдер" ризикнув атакувати котрусь із компаній, у капіталі якої бере участь банк, навіть невеликий.

Банки на фондовому ринку Німеччини відіграють провідну роль. Вони - головні учасники торгів. Реєстрація цінних паперів на біржі дозволяється лише після спільного звернення компанії та діючого на біржі банку. Фізичні особи можуть укладати угоди тільки за такого посередництва.

Принцип володіння акціями у німецьких банків - формування концентрованого портфеля (найчастіше блоками по 25% акцій капіталу компанії плюс одна акція, бо відповідно до німецького законодавства ця частка дає право вето при голосуванні).

Контроль фінансового ринку над виробничим сектором Німеччини здійснюють універсальні банки, які мають прямий доступ до внутрішньої інформації фірми як великі акціонери промислових фірм. Вони, крім того, використовують голосування за дорученням своїх дрібних вкладників, а також посилають представників у наглядові ради промислових компаній. Банки не просто стежать за фінансовою стабільністю фірм, а й глибоко вникають у суто виробничу, особливо інноваційну, діяльність корпорацій Німецькі банкіри знають промислове підприємство, в їхніх установах є відділи промислової інформації. У Німеччині також має місце перехресна система володіння акціями. Вона посилює вплив банків на промисловість, бо дає їм змогу тримати великі блоки акцій у відносно невеликій групі ключових компаній.

Історично Німеччина з початку її промислового розвитку не мала достатнього капіталу, а також необхідного досвіду організації торгівлі цінними паперами, отож не могла фінансувати великі підприємства, не використовуючи при цьому банківських кредитів у великих розмірах.

Прикметна риса німецьких банків - готовність узяти на себе ризик довгострокового кредитування промисловості. Це значною мірою пояснюється дефіцитом фінансових ресурсів у країні в ході прискореної індустріалізації. Німецькі банки з самого початку взялися за вироблення механізмів поглинання й розподілу підвищеного ризику. Важливою їх особливістю (на відміну від англійських банків) була відсутність широкої мережі філіалів; функція випуску власних банкнот для них нехарактерна. Вони тривалий час (до 1920 р.) не залучали ощадних вкладів населення, це здійснювали лише державні ощадкаси. Депозити німецьких універсальних банків формувалися головним чином із коштів промислових компаній. Банки цієї країни мали великі резерви і працювали переважно на базі власного капіталу, а не депозитів, що мало велике значення у справі формування німецького нефінансового підприємництва.

Як наслідок, одне й те саме явище - банківські крахи - викликало у різних країнах неоднакову реакцію фінансової системи. В Англії банки усунулися від довгострокового кредитування промисловості, в США вони не були допущені до цієї справи згідно із законом 1934 p., а в Німеччині банки, навпаки, стали посилено проникати у промисловість, причому не просто через довгострокові позики, а й з допомогою прямого впливу на процес прийняття інвестиційних рішень.

Дослідження свідчать, що в усіх тих країнах, де нині все ще існують банківські системи з організаційним розподілом функцій фінансового посередництва (англосаксонський варіант), спостерігається тенденція до створення універсальної моделі, її основна перевага полягає у вищій стабільності на базі диверсифікації операцій і, таким чином, вона відзначається високою надійністю грошових вкладів. Додатковою перевагою універсальної моделі є можливість надати клієнтові широкий вибір послуг.

Разом із тим не можна ігнорувати аргументи проти названої моделі. Вважають, що тісні зв'язки між німецькими банками та великими компаніями - одна з причин "економічного чуда" Німеччини. Однак останнім часом усе гучніше звучать голоси за розрив цього зв'язку. Німецькі політики нині розглядають пропозиції, спрямовані на послаблення тих лещат, у яких банки затисли німецьку промисловість, хоча дехто із дослідників вважає, що значення банків перебільшене. Так, є дані, що в період між 1950 і 1989 pp. на банківські кредити припадало лише 11,7% інвестицій німецьких виробників у матеріальні засоби, а зі 171 досліджуваних великих промислових та комерційних фірм лише 85 мали єдиного акціонера з правом понад 25% голосів, і лише у 6% випадків акції тримав банк.

Чи свідчать ці факти про зниження впливу німецьких банків на промисловість? Навряд. Адже вони посилено практикують голосування за дорученням своїх клієнтів, мають власні структури з управління фондами. Тому вони можуть контролювати фірми й не маючи в них великого паю. І все ж німецькі політики сьогодні прагнуть зменшити цей вплив. Найрадикальніші ідеї висуваються лівою опозицією. Пропонується обмежити прямі вкладення банків у приватні компанії п'ятьма відсотками, зобов'язати їх продати свої керуючі фондами фірми, послабити контроль над процедурою голосування за дорученням та розширити права дрібних акціонерів, які часто ігноруються.

Правляча правоцентристська коаліція також робить спроби загострити увагу на більш прямому контролюванні банків. Пропонується скоротити кількість місць у наглядових радах, закріплених за банкірами, розширити гласність тощо.

Деякі банки вже почали добровільно скорочувати свою участь в акціонерних компаніях. Однак цей процес гальмується чинним податковим законодавством. Високі податки на доходи від операцій із капіталом (54 %) відбивають у банків бажання продавати свою частку акцій, реальна ринкова вартість яких набагато вища від їх бухгалтерської оцінки. Нарешті прийнято рішення про значне зменшення зазначеного відсотка з 1 січня 2001 р. Наслідком такого рішення може стати підвищення прибутковості активів німецьких банків, бо в них з'явилася реальна можливість позбутися неприбуткових акцій, в які було вкладено кошти ще в 50-60-ті роки.

І все ж: яка модель ефективніша в сучасних умовах - розмежування функцій фінансового посередництва між різними кредитними установами чи їх злиття в універсальному банку? Істина, як це найчастіше буває, посередині. З одного боку, варто розширювати спектр послуг, які надаються комерційними банками, з іншого - необхідно створити й розвивати спеціалізовані інституції, якими у сфері інвестування є так звані ділові банки. (Термін "ділові банки" більш загальний, ніж "інвестиційні банки", в останньому розкрита лише одна зі сторін діяльності, а поняття "торговельний банк" ще вужче.) Головна відмінність між ними та комерційними банками полягає у термінах, на які надаються позики. Традиційно комерційні банки надають підприємствам та урядам короткострокові позики, приділяючи особливу увагу кредитам в оборотні кошти підприємств. Ділові банки, навпаки, надають головним чином довгострокові кредити. Значна частина коштів, потрібних для виконання умов угод, береться з власного акціонерного капіталу, частка якого в загальній сумі пасивів значно вища, ніж у комерційних банках. Це означає, що діловий банк є не просто кредитором, а має власний інтерес у багатьох фінансованих ним проектах.

Ділові банки, на відміну від комерційних, діють на різноманітних фінансових ринках як самостійно, так і від чийогось імені та керують майном третіх осіб. У різних країнах комерційні банки згідно із законом чи за традицією також займаються (і роблять це дедалі охочіше) тим чи іншим із перелічених видів діяльності, однак для ділових банків вони є основними. Залежно від країни ділові банки створюються для різних потреб і мають різноманітну спеціалізацію. Як правило, ці банки діють у трьох основних напрямках:

а) операції з цінними паперами;

б) операції комерційних банків;

в) фінансовий інжиніринг.

Згідно з першим напрямком, вони організовують емісію цінних паперів третіх осіб, інших банків та підприємств і в разі потреби гарантують їхні вкладення, здійснюють нагляд за вторинним ринком цінних паперів і підтримують їх курс на бажаному для клієнта рівні через купівлю та продаж. Ця діяльність потребує високої кваліфікації персоналу, здатності до фінансового аналізу й прогнозування кон'юнктури та біржової ситуації, банківського досвіду та відмінного знання фінансових ринків.

Крім того, за власний рахунок вони можуть купувати акції компаній з метою:

- створення портфеля акцій для забезпечення доходів при довгострокових та середньострокових операціях;

- здійснення операцій злиття та поглинання;

- проведення комерційних дій, тобто купівлі та продажу цінних паперів для отримання короткострокової вигоди.

Усе це може бути зроблене і для третьої сторони за комісійні. У різних країнах вони діють безпосередньо на ринку чи змушені (або хочуть) діяти через біржових посередників.

Другий напрямок передбачає ситуації, за яких із числа підприємств ділові банки обирають солідних клієнтів, котрим можна продати послуги з фінансового інжинірингу та операцій із цінними паперами. Вони охоче мають справу з експортерами, щоб продавати послуги з валютного обміну та інших операцій за кордоном. Цим займаються й комерційні банки, але для ділових - це цілеспрямована спеціалізація.

Напрям фінансового інжинірингу, який згадується третім, стосується фінансування складних проектів, операцій щодо реструктуризації боргу, злиття та поглинання, а також із нерухомістю тощо.

Банківська криза

Безпосередніми причинами кризи банку є неповернення наданих ним позик, знецінення інвестицій, втрати при термінових угодах тощо. Але ці явища з боку активів майже завжди збігаються з кризовими процесами на боці пасивів, найважливіший з яких - відплив депозитів. Банкрутства окремих банків відбуваються не частіше, ніж банкрутства інших підприємств, але вони можуть мати більш негативні наслідки для економіки.

Будь-яке значне банкрутство банку за принципом "доміно" може викликати ланцюгову реакцію банкрутств серед підприємств та банків, які тісно пов'язані між собою по лінії міжбанківського кредиту. Хвилі банківських криз часто супроводжують загальні економічні кризи та загострюють їх. Разом з цим банківські кризи можуть мати більш-менш самостійний характер.

До світової кризи 1929-1933 pp. банківські кризи були характерними для США. За деякими оцінками за період 1800-1933 pp. мали місце 14 банківських криз, при цьому відбувалося масове припинення банками повернення вкладів. Відомі банківські кризи XIX ст. у Великобританії.

Величезні втрати, до яких призводять банківські кризи, стали одним з головних чинників розвитку сучасних центральних банків та систем контролю, нагляду та регулювання діяльності центральних банків. У США банківські кризи відіграли важливу роль у трьох фундаментальних реформах банківської системи:

- створення Федеральної резервної системи (1913 p.);

- відділення комерційних банків від інвестиційних та введення в дію федеральної системи страхування депозитів (1933 p.);

- поєднання систем страхування депозитів комерційних банків та ощадних установ (1989 p.).

Світова економічна криза 1929-1933 pp. (Велика депресія в США) призвела до закриття більш ніж 9000 комерційних банків із сукупними депозитами 6530 млн дол. Створення ФКСД та Федеральної корпорації страхування ощадних установ (ФКСОУ) було найважливішим чинником подолання економічної кризи.

У 40-60-х роках банкрутства комерційних банків у США відбувалися досить рідко. У 70-х роках становище деяких банків значно погіршилося. ФКСД через кредитну підтримку та організацію зливань та поглинань не допускала великих банків до формального банкрутства з виплатою компенсації вкладникам. Серед учених та практиків банківської справи з'явилися сумніви щодо такої політики, яка практично підштовхувала банкірів до ризикованих операцій.

Великі проблеми з'явилися у 80-ті роки, коли відбулася криза деяких великих банків та ощадних установ. На рятування кількох банків, які входили у першу десятку американських банків, ФКСД витратила величезні кошти. Криза розпочалася з чиказького банку "Континентал Іллінойс нешнл бенк", котрий у 1984 р. опинився на грані краху. ФКСД використала на цю операцію 1,1 млрд дол., а такі самі операції з деякими техаськими банками коштували ще дорожче.

Криза ощадних установ у 80-ті роки була викликана низкою чинників. Стан позиково-ощадних асоціацій наприкінці 70-х років характеризувався небезпечним співвідношенням структур пасивів та активів. Пасиви складалися з ощадних рахунків, вилучення коштів з яких відбувалося майже вільно. Що ж стосується активів, то в них переважали довгострокові іпотечні позики на житлове будівництво з фіксованою ставкою відсотка. За позиками, що були надані у 50-60-х роках, ця ставка не перевищувала 10% річних. Наприкінці 70-х років унаслідок інфляції відсотки за кредит почали зростати, однак позики, надані асоціаціями, залишалися низькопроцентними, що не дозволяло їм підвищити відсоток за депозитами. Підвищити ж відсоток за кредитами вони не могли внаслідок конкуренції з боку інших фінансових інституцій.

Намагаючись зменшити втрати, асоціації почали нарощувати високодохідні, але ризиковані вкладення: позики під заставу нежитлової нерухомості, споживчий кредит. Через депресивний стан ряду галузей неплатежі за позиками різко зросли, фінансовий стан кредитних установ погіршився.

До кінця 80-х років криза в США набула величезних масштабів. За оцінками, на 1991 р. збанкрутувало біля 1500 установ, їх сукупні втрати становили близько 200 млрд дол. США. Якщо на кінець 1984 р. число позиково-ощадних асоціацій у США становило 2882, на них припадало 26,5% депозитів усіх депозитних установ, то на кінець 1994 р. їх чисельність становила 776, а частка в сукупних вкладеннях - 4,4%.

Фінансова криза 1998 p., яка розпочалася в азіатсько-тихоокеанському регіоні, мала негативний вплив на світову фінансову систему. Вона стала переконливим свідченням того, що процеси глобалізації та інтернаціоналізації світового господарства ведуть до зростаючої взаємозалежності національних економік і, відкриваючи нові захоплюючі можливості, водночас містять у собі ризики чималих негараздів.

Причинами цієї кризи, крім макроекономічної незбалансованості, стали:

- недостатній контроль над банківською системою;

- підтримка відносно фіксованих валютних курсів, що призвела до значних обсягів запозичень банків та корпорацій із міжнародних ринків капіталу;

- використання зовнішніх запозичень для фінансування інвестиційних проектів низької якості;

- недостатня оцінка фінансових ризиків та незадовільне управління ними;

- непрозора фінансова звітність приватного сектора та невідпрацьованість урядових нормативних і законодавчих актів.

Щоб не допустити повторення подій, які сталися в Азії, світова фінансова система активно реформується. Органи банківського нагляду перебуватимуть у центрі уваги міжнародних фінансових організацій, оскільки саме вони несуть відповідальність за забезпечення стабільності національних банківських систем та захист інтересів кредиторів і вкладників.

Банківська система Великобританії

Кредитна система Великобританії є однією з найстаріших та найрозвинутіших у світі. Вона має добре організовану фінансову інфраструктуру та спирається на потужний грошовий ринок у Лондонському Сіті, що має тісні зв'язки з головними фінансовими центрами світової спільноти.

Британське законодавство не має обмежень стосовно окремих видів операцій та сфер фінансового обслуговування. Усі кредитно-фінансові інституції можуть укладати будь-які види угод та надавати клієнтам повний обсяг послуг. Хоча фактично у кредитній системі існує чітка спеціалізація: депозитно-позичкова та емісійна функції закріплені за банківським сектором, інвестиційна - за небанківськими інституціями. При цьому всередині банківського сектора також існує чітка спеціалізація. Велику роль у функціонуванні банківської системи Великобританії відіграє високий ступінь самоконтролю фінансових інституцій, суворе дотримання ними звичаїв та традицій, що були напрацьовані банківським співтовариством.

У Великобританії до 1979 р. не було спеціальних законів, які б регламентували роботу банків, а контроль за ними мав скритий та неформальний характер. Банки у цій країні регулювалися загальним Законом про акціонерні компанії і мали змогу розвиватися на основі пруденційних, практичних та конкурентних принципів. Саме завдяки відсутності антимонопольного законодавства та жорсткого контролю над злиттям банків у країні було досягнуто високого ступеня концентрації банківського капіталу. Але в останні роки ситуація дещо змінилася у напрямку посилення формальних аспектів регулювання банківської діяльності. Так, згідно з законом 1979 р. було введено обов'язкове ліцензування комерційних банків, засновано загальнонаціональний фонд страхування депозитів. Банківський закон 1987 р. визначив правила надання великих кредитів, порядок банківських зливань тощо. Але і сьогодні контроль над банківською діяльністю у Великобританії залишається менш формальним та жорстким, ніж в інших країнах.

Банківська статистика Великобританії розподіляє всі фінансові інституції на дві групи: банківський сектор та небанківські фінансові інституції. До банківського сектора належать: Банк Англії, комерційні (у тому числі клірингові) банки, торговельні банки, облікові (дисконтні) доми (зараз немає), іноземні комерційні банки та ін.

Згідно з банківським законодавством в основі банківської системи знаходиться Банк Англії.

Банк Англії

ДОВІДКА

Банк Англії є найстарішим центральним банком у світі. Ця інституція з'явилася наприкінці XVII ст. в Англії, в результаті так званої угоди між майже збанкрутілим урядом і групою фінансистів. Банківська система Англії 1690-х років складалася з кредиторів-банкірів, що надавали кредити з позичених коштів, і "ювелірів", що приймали золото на депозити і після цього надавали позичку. У 1688 р. громадянська війна, що потребувала значних витрат, нарешті закінчилася, і на трон Англії вступили Вільям і Мері. До влади прийшла політична партія, що проводила політику меркантилізму і грабіжницького захоплення колоній. Найсерйознішим супротивником Англії була Французька імперія. Незабаром Англія розв'язала піввікову війну.

Політика мілітаризму виявилася досить дорогою, і в 1690-х роках Англійський уряд виявив, що казна "виснажена", грошей немає. Уряд більше не міг спонукати людей купувати його облігації після стількох років війни. Зібрати податки за вищими ставками також не було можливості.

У 1693 р. був утворений комітет Палати Общин, з метою пошуку способів віднайти гроші для уряду. Тоді ж шотландський фінансист Вільям Петерсон висунув від своєї фінансової групи цілком новий план. В обмін на певні привілеї з боку держави він запропонував створити Банк Англії, який випустив би нові банкноти і покрив дефіцит. Відразу ж після ухвалення парламентом рішення про створення Банку в 1694 р. король Вільям і деякі члени парламенту стали акціонерами нової "грошової фабрики".

Вільям Петерсон зажадав від англійського уряду присвоїти новим банкнотам статус законного платіжного засобу. Британський уряд відмовив, але парламент дав новому Банку привілей розмістити урядові вклади і випускати нові цінні папери для оплати урядового боргу.

Банк Англії відразу ж випустив нових грошей на суму 760 000 ф. ст., що були використані на оплату боргу. Це спричинило різке зростання інфляції, і за два роки Банк виявився цілком неплатоспроможним, що дало певні переваги "поодиноким ювелірам". Банкноти Банку Англії могли вільно обмінюватися на металеві монети, що перебували в обігу.

У 1696 р. Банк Англії, керований магнатами правлячої тоді політичної партії, зіткнувся із загрозою конкуренції. Партія Торі спробувала заснувати новий National Land Bank, і хоча ця спроба не вдалася, Банк Англії відразу ж вжив відповідних заходів. У наступному році парламент ухвалив закон, що заборонив заснування в Англії великих банків. Згідно з цим законом підроблення банкнот Банку Англії каралося смертю.

У 1708 р. закон став ще більш жорстким, заборонивши випускати векселі на пред'явника (це право мав тільки Банк Англії) і створювати компанії, що складаються більше ніж із шести партнерів, а також надавати короткострокові кредити строком до шести місяців. Таким чином, конкурентами Банку Англії могли стати "маленькі" банки з числом учасників менше семи.

Незважаючи на ці умови, Банк Англії все-таки наштовхнувся на сильну конкуренцію з боку партії Торі під час перебування на престолі королеви Анни. У 1711 р. була створена Компанія Південного моря (South Sea Company), очолювана прем'єр-міністром Робертом Харлей, що стала сильним конкурентом Банку Англії, але вона збанкрутувала вже через дев'ять років. Через банкрутство зазнав тиску з боку вкладників Банк Англії, і йому було надане право припиняти платежі монетами.

У другій половині XVIII ст. з'явилися поодинокі банки, що випускали векселі. До 1793 р. їх налічувалося біля 400. Фінансування тривалих війн із Францією, які почалися в 1790-х роках, призвело до того, що в 1793 р. припинили платежі монетами третина банків Англії, а в 1797 р. сам Банк Англії. Пізніше до них приєдналися і інші банки.

Припинення платежів монетами тривало 24 роки, аж до завершення війни з Францією. Упродовж цього періоду, тобто до 1821 p., банкноти Банку Англії служили грошима(хоча це було узаконено тільки 1812 p.). Як і слід було очікувати, у цей період з'явилося чимало ненадійних банків. У 1797 р. в Англії й Уельсі було біля 280 "country" банків, а в 1813 р. їх кількість перевищувала 900. У 1816р. загальна сума банкнот становила 24 млн ф. ст., тобто вдвічі більше порівняно з 1797 р.

Цей період не міг не відбитися і на стані справ Банку Англії. Його доходи знизилися, а коли платежі відновилися в 1821 p., акції Банку впали на 16%.

У 1826 р. унаслідок лібералізації банківської справи корпораціям було дозволено випускати векселі на пред'явника, але ця свобода була обмежена "радіусом 65 миль від Лондона". Таким чином, монополія Банку Англії зберігалася, а конкуренції майже не було. У 1833 р. йому дозволили надавати послуги з приймання депозитів. Надалі "country" банки, що раніше могли обмінювати свої банкноти на металеві гроші, отримали право обмінювати їх на банкноти Банку Англії. Усі ці зміни посилили позиції останнього, і він почав функціонувати як повноцінний універсальний банк, a "country" банки зберігали в ньому свої резерви.

Інтенсивний розвиток капіталізму сприяв тому, що в 1844 р. Банк Англії в законодавчому порядку отримав монопольне право на емісію банкнот. Таким чином, було створено інституцію, що могла забезпечити більш високу стабільність грошового обігу на тому етапі розвитку капіталізму, коли відбувалося масове створення нових акціонерних товариств і посиленими темпами відбувався розвиток торгівлі як усередині країни, так і за її межами. Інші банкноти, що перебували в обігу, були поступово вилучені і замінені новими, випущеними Банком Англії. Закон 1844 р. установив величину грошової маси, не забезпеченої золотими монетами або золотими зливками, що зберігаються в сейфі Банку Англії, у розмірі 14 млн ф. ст. Завдяки цьому передбачалося відвернути надмірну емісію банкнот, що сприяло б адекватному забезпеченню потреб господарської системи в грошовій масі. Такий розвиток спричинив відокремлення емісії банкнот від іншої комерційної діяльності банку (наприклад, надання кредитів під забезпечення), що поступово скорочувалася, і Банк Англії за характером операцій все більше перетворювався в центральний банк країни.

У 1946 р. лейбористами була здійснена націоналізація банку, яка поставила його в розряд "публічних корпорацій". Акціонерний капітал було передано Казначейству, а його колишні власники отримали щедру компенсацію у вигляді державних облігацій, що за сумою в чотири рази перевищували номінальну вартість акцій. Банк, таким чином, не став частиною урядового апарату, але був уповноважений "одержувати інформацію у банкірів і давати їм рекомендації". З санкції Казначейства Банк Англії міг "видавати директиви будь-якому банку з метою забезпечити виконання таких рекомендацій або прохань". За минулі роки (до 1976 р.) банк жодного разу не скористався цим правом, бо всі "прохання" виконуються, за виразом одного американського банкіра, з "релігійною обов'язковістю".

Банк Англії, як і центральні банки інших країн, є центром фінансових та економічних перетворень, обумовлених потребами адаптації до умов, що постійно змінюються. Це вимагає внесення принципових змін у його функції, організацію і технологію, а також радикально нового підходу до міжбанківської кооперації і міжнародного співробітництва.

Численні функції, які виконує Банк Англії, можна поділити на дві групи:

1) прямі професійні обов'язки, що випливають з банківського статусу (депозитно-позичкові, розрахункові й емісійні операції);

2) контрольні функції, з допомогою яких держава здійснює втручання в грошово-кредитну систему, намагаючись впливати на хід економічних процесів.

Ці функції Банк Англії виконує, спираючись насамперед на традиції, а не на правові норми. Різноманітні правила і процедури, що регламентують діяльність кредитно-банківських установ, установлені як "джентльменські угоди" між цими установами і Банком Англії.

Специфіка взаємовідносин між державою, її центральним банком і окремими банками дає змогу охарактеризувати Банк Англії водночас як "праву руку в Сіті і як представника Сіті в уряді". Завдяки цій подвійній ролі Банку Англії уряд має можливість проводити вільну грошово-кредитну політику більш гнучкими засобами, а фінансові олігархи у Сіті впевнені у тому, що їхні інтереси будуть відстоюватися за будь-якого уряду і будь-якого економічного курсу.

Банк Англії виконує багато функцій, але всі вони спрямовані на досягнення трьох основних цілей. Серед них:

1. Підтримання вартості національної валюти, передусім з допомогою операцій на ринку, погоджених із урядом, іншими словами, здійснення грошової політики.

2. Забезпечення стабільності фінансової системи через прямий контроль над банками й учасниками фінансового ринку Сіті та забезпечення сталої й ефективної системи платежів.

3. Забезпечення і підвищення ефективності й конкуренте-спроможності фінансової системи всередині країни і зміцнення позицій Лондонського Сіті як провідного міжнародного фінансового центру.

Як і будь-який інший банк, Банк Англії надає низку послуг своїм клієнтам. Однак клієнти Банку Англії відрізняються від клієнтів інших банків. Можна виділити три найважливіші групи клієнтів:

1. Комерційні банки. Усі клірингові банки мають рахунки в Банку Англії. В операціях клірингу використовуються рахунки клірингових банків у Банку Англії. Банки зобов'язані мати певну суму на рахунку і не мають права перевищувати її. Усі банки, здійснюючи діяльність у Великобританії, розміщують 0,35% від суми всіх своїх депозитів на рахунку (депозиті) Банку Англії.

2. Центральні банки інших країн мають рахунки, тримають золото в Банку Англії і можуть вести справи в Лондоні через Банк Англії.

3. Уряд тримає рахунки в Банку Англії. Таким чином, платежі, податки в бюджет і платежі з бюджету на соціальні потреби здійснюються через рахунок Банку Англії.

Відповідно можна виділити такі функції Банку Англії:

1. Банк для комерційних банків.

2. Банк для інших центральних банків.

3. Банк для уряду.

4. Здійснення монетарної політики. Банк Англії дає рекомендації щодо методів грошово-кредитної політики і є відповідальним за її виконання.

5. Здійснення емісії банкнот.

6. Здійснення валютних операцій і контролю, управління золотовалютними резервами країни від імені Казначейства.

7. Здійснення нагляду за кредитними установами, валютними і кредитними ринками і в цілому за банківською системою.

Банк Англії володіє формальною незалежністю від уряду, хоча працює під керівництвом Міністерства фінансів. Термін повноважень керуючого Банку Англії не залежить від зміни уряду.

Дуже складну роль Банку Англії доводиться виконувати, здійснюючи контроль і регулювання грошово-кредитної сфери. Пов'язані з цим функції втягують Банк в орбіту національної економічної політики, де, окрім глибоких професійних знань, вимагається вміле політичне маневрування.

Першою метою центрального банку є підтримання цінності національної валюти. Грошова політика покликана сприяти стабілізації реальної вартості грошової одиниці. У Великобританії грошова політика здійснюється здебільшого через регулювання процентної ставки.

Нині поняття "стабільний рівень цін" у багатьох країнах не наповнюється практичним змістом. У більшості з них стабілізацію пов'язують з дуже низьким рівнем інфляції. Проте дестабілізація зумовлюється не лише слабким управлінням грошовою політикою або її відсутністю. Причини, як правило, лежать значно глибше. Так, на початку 70-х років під впливом нафтової кризи і посилення вимоги профспілок цілі короткострокової стабілізації стали суперечити цілям цінової стабільності. У цих умовах центральному банку мало що вдавалося зробити, щоб виправити становище.

Забезпечення цінової стабільності нині в Англії досягається з допомогою таких заходів:

1) підтримання середнього рівня інфляції - у межах 2,5%;

2) більш відкритого (вільного) режиму проведення грошової політики.

Здійснення монетарної політики, тобто насамперед визначення рівня процентних ставок, що забезпечують досягнення "інфляційної" цілі, покладене на Банк Англії і Казначейство (Банк Англії на відміну від інших банків не може діяти незалежно від уряду). Прийнятий у 1946 р. Акт Банку Англії дав Казначейству право давати вказівки Банку, і хоча Казначейство ніколи це право не використало, відносини між ними такі, що остаточне рішення щодо процентних ставок приймає міністр фінансів. І все ж Банк Англії відіграє дуже важливу роль у прийнятті рішення.

Банк Англії публікує квартальний звіт щодо інфляції (Inflation Report), котрий містить докладний аналіз інформації, а також протокол зустрічі міністра і керуючого Банком стосовно процентних ставок, що публікується через шість тижнів після їх зустрічі. При підготовці звіту щодо інфляції і процентних ставок Банк Англії враховує внутрішні й зовнішні економічні та монетарні чинники, що визначатимуть рівень інфляції майбутніх двох років. Після ухвалення рішення про методи грошової політики Банк Англії починає діяти, використовуючи класичні механізми. Виконуючи свою роль на внутрішньому грошовому ринку, він впливає на процентні ставки в короткостроковому аспекті. Як банк уряду і банк банків Банк Англії здатний досить точно передбачити характер потоків платежів з рахунку уряду на рахунки комерційних банків, і навпаки, та діяти залежно від ситуації. Коли потік платежів із рахунку банків на рахунок уряду перевищує зворотний потік, виникає ситуація, за якої банківські запаси ліквідних активів знижуються, і з'являється брак коштів на грошовому ринку. У противному разі створюється надлишок готівки, але більш звичайна ситуація - це поява дефіциту, що усувається Банком Англії через установлення такої відсоткової ставки, за якої кошти врівноважуються на кожен день.

Рішення за процентними ставками приймаються Банківським комітетом з грошової політики (Monetary Policy Committee - МРС). Комітет збирається щомісячно відповідно до певного графіка. Він складається з чотирьох постійних членів і чотирьох експертів, що призначаються канцлером Казначейства (він же міністр фінансів). Голосування здійснюється за принципом: "одна людина - один голос". У зборах комітету можуть брати участь представники Казначейства, але вони не мають права голосу. Рішення про процентні ставки, прийняті комітетом, мають бути негайно опубліковані. Публікуються також і протоколи засідань Комітету і Законодавство передбачає, що в екстремальних умовах і протягом обмеженого часу уряд може регулювати рішення комітету в національних інтересах. Таке регулювання підлягає обов'язковому схваленню Парламентом Великобританії.