Дiяльнiсть комерцiйних банкiв на фондовому ринку

активізація участі європейських фінансових інститутів у глобальних операціях (значною мірою під впливом американських конкурентів);

інтеграція фондового ринку країн Європи (не лише в межах ЄС) і, як результат, міждержавна консолідація інститутів інфраструктури фондового ринку;

комерціоналізація принципів діяльності організаторів фондової торгівлі;

сегментація європейського фондового ринку, що посилюється за рахунок появи великої кількості нових національних ринків, які, прагнучи інтегрувати в загальноєвропейський економічний простір, на даному етапі змушені вирішувати проблеми свого становлення, чому й ризикують значно відстати (кількісно і якісно) від групи країн-лідерів.

Без усякого сумніву, європейський фондовий ринок переживає своїй «зоряний час», а результати трансформацій, що виникають, можуть на багато років вперед визначити його майбутнє.

Розділ 3. Перспективи комерційних банків в системі фондового ринку

3.1 Проблеми корпоративного управління в діяльності комерційних банків

Досвід корпоративного управління в Україні з погляду світових стандартів не є прийнятним, оскільки чинний Закон України «Про акціонерні товариства» при дотриманні його норм припускає ряд порушень прав акціонерів і кредиторів. Тенденції формування акціонерного капіталу в Україні, що визначають структуру управління, не відповідають ані англо-американській, ані західноєвропейській моделям корпоративного управління.

За низької концентрації акціонерного капіталу Україна має недосконале законодавство щодо регулювання діяльності AT, а банківська система, з одного боку, практично не бере участі в акціонуванні, а з іншого -- має порівняно невеликий капітал по відношенню до ВВП (близько 5%).

За даними НБУ, на кінець 2001 р. у Державному реєстрі банків зареєстровано 189 банків, серед яких 164 банки -- акціонерні товариства (115 -- ВАТ, 49 -- ЗАТ), 25 банків -- ТОВ. 28 банків створено за участю іноземного капіталу, у тому числі шість -- зі 100%-м іноземним капіталом.

Структура акціонерного капіталу банківської системи має деякі відмінності від такої у цілому по Україні:

* іншу структуру власників: серед них (крім державних системних банків) практично відсутні органи державної влади і меншою мірою представлений менеджмент банку. В основному це «ефективні власники» -- зацікавлені юридичні та фізичні особи;

* високу концентрацію акціонерного капіталу (у порівнянні з іншими AT);

* практичну відсутність обігу акцій на фондовому ринку.

Як свідчить закордонний досвід, банки придбавають корпоративні цінні папери з погляду як прибутковості, так і можливості одержання корпоративного контролю.

Якщо звернутися до вітчизняної практики, то аналіз балансів комерційних банків показує, що частка їх вкладень у цінні папери (навіть за наявної надліквідності банківської системи) є вкрай невеликою -- усього 5,7 % чистих активів на кінець лютого 2002 р. За даними НБУ, на кінець лютого обсяг вкладень банків в акції та інші цінні папери з нефіксованим прибутком складав усього 588,6 млн. грн. (у тому числі на інвестиції -- 471,2 млн. грн.). Але і розвиток інформаційної структури ринку лишає бажати кращого [46, с. 8].

У своїй діяльності комерційні банки стикаються з проблемою корпоративного управління в різних аспектах: управління самим банком; робота з клієнтами (особливо VIP- клієнтами) -- залучення клієнтів, а також проблеми банку, пов'язані зі зміною структури власників; забезпечення ефективності інвестицій банку (прямих і портфельних); надання послуг клієнтам з корпоративного управління.

Проблеми корпоративного управління банком

Ключовими проблемами корпоративного управління є проблеми реалізації права власності, зміни структури власності та впливу власників на діяльність підприємства.

Детальний аналіз показує, що природа корпоративних конфліктів у банках є аналогічною такій в інших AT. Прикладом служать відомі за публікаціями у ЗМІ корпоративні конфлікти за участю банків «Столичний» і «Енергобанк», у яких мають місце типові ситуації некоректної реєстрації нового власника; розмивання його пакета акцій усупереч законодавству і за сприяння чиновників, навіть незважаючи на рішення суду; неможливість реалізації права власності через збори акціонерів. Скандальна репутація банку, зрозуміло, не сприяє покращанню його іміджу [46, с. 9].

До речі, реорганізація та переорієнтація діяльності банку у зв'язку зі зміною структури власників є можливою не тільки для банків -- відкритих акціонерних товариств, але і для закритих. Незважаючи на закріплення статутом ЗАТ умови про продаж акцій при виході акціонера з його складу тільки своїм акціонерам, на практиці ця умова не завжди виконується. Право власності на акції (частку в СФ) може перейти іншому власнику, наприклад банку, як застава у разі невиконання власником акцій умов кредитного договору. Даний процес відомий як «викуп контрольного пакета акцій за рахунок кредитних ресурсів».

Крім того, акціонер має законодавче закріплене право на розпорядження своїм майном. Наприклад, ЗАТ «Сармат», яке планує набути контрольний пакет акцій ЗАТ «Оболонь», викупило в акціонерів останнього частину акцій (більше 10%). Це так зване вороже поглинання (hostile takeover) є досить поширеним у світі.

У частині реалізації цього права також є проблема. Приміром, акціонери (фізичні особи) прибуткового «Укрсоцбанку» скаржаться на те, що, по-перше, їм не виплачуються дивіденди, а по-друге, протягом тривалого часу вони не можуть продати свої акції, оскільки на ринку вони не торгуються, а сам банк пропонує викупити у них акції за ціною, нижчою за номінал. Тут ідеться не про порушення закону з боку «Укрсоцбанку». Просто законом не передбачений обов'язок емітента викуповувати свої акції у мінори-тарних акціонерів, і зокрема --за номінальною вартістю. Питання ж про виплату дивідендів взагалі є прерогативою зборів акціонерів.

Така ситуація є характерною для більшості AT, і банки серед них -- не виняток.

Ще одна проблема, на яку хотілося б звернути увагу, -- взаємовідносини власника з банком. Дуже часто власники, які володіють значною часткою акцій, здійснюють певний вплив на прийняття керівництвом банку різноманітних бізнес-рішень. При цьому юридичної відповідальності власник не несе, а заручниками прийнятого рішення у випадку понесених банком збитків можуть стати його вкладники. Слід зазначити, що проблема запобігання зловживанням з боку власників щодо діяльності банку достатньо чітко регулюється Законом України «Про банки і банківську діяльність», Інструкцією НБУ про порядок регулювання діяльності банків в Україні. Проте міра юридичної відповідальності в зазначених документах не прописана.

Очевидно, необхідно, щоб власники (фундатори) несли юридичну відповідальність за фінансовий стан свого підприємства, наприклад, в обсягах своїх часток у статутному капіталі банку, а права акціонерів, що не мають впливу на управління, були відповідно захищені.

Проблеми банку в роботі з клієнтами насамперед стосуються VIP-клієнтів, в обслуговуванні яких банк зацікавлений.

Першочерговим є питання залучення та ефективного обслуговування клієнтів. Чітке розуміння структури власності і принципів управління підприємством дозволяє банку визначити доцільність залучення клієнта й ефективно організувати роботу з ним.

Пильної уваги з боку банків потребує оцінка ризиків при проведенні активних операцій з урахуванням специфіки корпоративного управління клієнтів. Найбільш гостро ці проблеми постають при зміні структури власників таких клієнтів.

При зміні у складі власників клієнта, що часто тягне за собою зміну орієнтирів та обслуговуючого банку, ризики неповернення коштів по активних операціях (наприклад, по кредитах), незважаючи на давню і гарну кредитну історію даного клієнта в банку, різко зростають у зв'язку з неможливістю контролю фінансових потоків клієнта в іншому банку. А оскільки перерозподіл власності в Україні ще не закінчено, то не можна не враховувати ці ризики.

Досить розповсюдженою є практика перетворення господарського товариства в процесі його діяльності або при реорганізації з реального підприємства в «примару» шляхом вимивання з нього активів. При цьому акціонери, особливо дрібні, просто втрачають свої внески. У зв'язку із цим, мабуть, доцільно законодавче встановити контроль, наприклад спостережних рад AT, за проведенням значних угод.

Диверсифікація клієнтської бази (зокрема, за галузями промисловості) -- один зі шляхів зниження ризиків утрати частки бізнесу у зв'язку з переходом значних клієнтів до іншого банку.

Наведені приклади показують, що ризики комерційних банків, пов'язані з проблемами корпоративного управління клієнтів, потребують пильної уваги.

Ефективність інвестицій банку (прямих і портфельних) значною мірою визначається ризиками втрати вкладених коштів і залежить від можливості реалізації участі в управлінні об'єктом інвестицій.

Від того, наскільки цивілізовано побудовано систему корпоративного управління в об'єкта інвестицій, залежать ефективність контролю бізнесу підприємства банком і вплив на його управління через формування топ-менеджменту або участь власника в різних органах управління.

При ухваленні рішення про інвестування вирішальну роль відіграє відкритість інформації про стан об'єкта інвестицій.

Для оцінки ризиків утрати вкладених коштів необхідними є, по-перше, наявність інформації про фінансовий стан підприємства, а по-друге, ефективна методика оцінки цього стану. Фінансова звітність підприємства на основі бухгалтерських стандартів дає більш об'єктивне уявлення про його фінансовий стан у порівнянні з тією, що практикувалась раніше. Хоча тут слід зауважити, що, по-перше, далеко не всі підприємства розкривають фінансову інформацію у повному обсязі через існуюче оподатковування, а по-друге, інформація в балансах часто перекручується за рахунок переоцінки основних фондів.

Більшість власників потужних вітчизняних підприємств продовжують ховатися за ширмою номінальних власників, різноманітних товариств з обмеженою відповідальністю, ЗАТ, офшорів і т.ін. Для будь-якого інвестора мати справу з непрозорими компаніями означає взяти на себе додатковий ризик. Непрозорість наших AT прямо впливає і на їхню господарську діяльність. І як результат -- великий тіньовий сектор у вітчизняній економіці.

Виходячи з принципу мінімізації ризиків банки зацікавлені в розвитку діяльності з надання клієнтам послуг з корпоративного управління і підвищення їхніх економічних показників. Ця діяльність може включати різноманітні напрями. Однією з найважливіших для клієнта проблем є залучення інвестицій для розвитку виробництва. З цієї точки зору актуальною є робота з клієнтом з підвищення його іміджу та інвестиційної привабливості через наближення його системи корпоративного управління до світових стандартів.

В умовах високої вартості кредитних ресурсів внаслідок значних ризиків через незадовільний фінансовий стан більшості суб'єктів господарювання України і високу вартість пасивів, що залучаються банками, знизити вартість позикових коштів можна шляхом випуску корпоративних облігацій. При цьому банк, виступаючи андерайтером і партнером, сприяє підвищенню ліквідності облігацій клієнта-емітента. Перспективним є досвід Росії зі зниження вартості корпоративних облігацій для емітента шляхом часткової компенсації купонних виплат по них за рахунок держави. Така допомога емітентам і для самої держави є набагато ефективнішою, ніж пряме фінансування суб'єктів господарювання з метою оновлення їхніх основних фондів. При цьому обсяги залучених інвестицій (зокрема, від резидентів) є набагато більшими, ніж могла б забезпечити держава.

Слід зауважити, що випуск корпоративних облігацій з економічної точки зору є доцільним лише для значних підприємств. Для середніх і дрібних підприємств поповнення обігових коштів (знову ж з досвіду Росії) успішно здійснюється за допомогою векселів. Однак сьогодні, коли вексель як інструмент в Україні практично виключений з обігу цілою низкою нормативних актів (що є, сподіваємося, тимчасовим перекосом у нашому законодавстві), тільки банки можуть реалізувати для клієнтів роботу з вексельних програм.

Ще одним цікавим напрямом діяльності банків, який поки не знайшов достатнього поширення, є управління активами клієнтів. Очевидно, що банки можуть забезпечити більшу прибутковість активів, ніж самі підприємства.

Підбиваючи підсумки сказаному, можна зробити такі висновки:

* проблеми корпоративного управління для банків є більш актуальними, ніж для інших підприємств;

* корпоративне управління стає все більш значущим чинником при прийнятті рішень банку щодо кредитування, інвестицій та політики роботи з клієнтами;

* банки повинні активніше брати участь у створенні правового поля для вирішення проблем корпоративного управління і розробці Кодексу корпоративного управління в Україні.

3.2 Шляхи розвитку ринку державних цінних паперів в Україні

Причиною більшості проблем на сучасному етапі розвитку в національній економіці є попише збільшення кінцевих витрат державного сектору на фоні зменшення обсягів виробництва та скорочення обсягу реального ВВП протягом останніх років. В Україні, починаючі з початку 90-х років, державні видатки значно перевищують можливості держави отримувати адекватні за обсягами доходи. Результатом цього явища е постійна наявність державного дефіциту в значних обсягах.

Зрозуміло, що дефіцит державного бюджету потребує наявності механізму його фінансування. Нереальність закладених у бюджет параметрів щодо одержання податкових надходжень та інших обов'язкових платежів, надмірний обсяг державних витрат зумовили підтримання відповідних бюджетних витрат за рахунок зростання внутрішнього та зовнішнього державного боргу. Перехід у 1995 році від практики покриття дефіциту державного бюджету за рахунок прямих кредитів НБУ до практики залучення внутрішніх та зовнішніх запозичень стато головною умовою створення ринку державних цінних паперів (ДЦП).

Показники розвитку ринку державних цінних паперів можна охарактеризувати за допомогою наступних показників.

При цьому необхідно покреслити той факт, що особливістю функціонування вітчизняного ринку державних цінних паперів з початку формування останнього було істотне завищення прибутковості державних облігацій.

Слід зазначити, що бурхливий розвиток ринку державних цінних паперів характеризувався різким зменшенням обсягів кредитування економіки комерційними банками, що пояснювалося пріоритетністю та більш високою прибутковістю вкладення грошових ресурсів в державні цінні папери. Але середньозважена ставка прибутковості ОВЛП на протязі 1995 -- 1999 pp. не мата тенденції щодо перевищення середньозваженої кредитної ставки банків.

Відсутність з самого початку чіткого механізму впливу на ринок ОВДП. то за умов швидких темпів капіталізації останнього, при наявності економічного спаду й відсутності реальних джерел надходження коштів до бюджету, призвело до того, що дедалі більші спій, залучені через випуск ОВДП, були спрямовані на погашення зобов'язань за попередніми випусками. Внаслідок чого ринок ДЦП поступово перетворився з основного джерела фінансування дефіциту держбюджету на основний об'єкт бюджетного фінансування, в тому числі за рахунок кредитів міжнародних фінансових організацій та приватних іноземних кредиторів, що призвело до так званої конверсії облігацій 1998 р. Конверсія, а фактично реструктуризація внутрішнього боргу з відстроченням погашення облігацій на 2 роки для нерезидентів, 3.5 -- 6 років для резидентів (насамперед -- комерційних банків) і на 10 років для НБУ не могла позитивно позначитися на довірі як вітчизняних, так і зарубіжних інвесторів до ринку ОВДП, що призвело, по суті, до його повної руйнації.

Слід також враховувати той факт, що надмірна централізація фінансових потоків і надмірне надання фінансових ресурсів державному сектору економіки є головними причинами, що стоять на заваді структурних змін, ринкового перерозподілу капіталу і загальних втрат в економіці.

За умов можливості невиконання державного бюджету на 2000 рік постає об'єктивна необхідність у швидкий побудові істотно нового, або комплексному реформуванні діючого ринку державних цінних паперів. До того ж. у разі вдатності зовнішнього фінансування, покриття дефіциту державного бюджету за рахунок сальдо на ринку ОВДП залишиться чи не єдиним джерелом фінансування дефіциту державного бюджету.

Слід також зазначити, що операції з державними пінними паперами повинні бути ефективним інструментом макроекономічного регулювання монетарної політики.

Світовий досвід взагалі вказує на те, що операції з державними цінними паперами є одним з найбільш гнучких і дійових інструментів реалізації центральними банками грошово-кредитної політики, що можуть застосовуватися в ринкових умовах господарювання. Операції з державними цінними паперами поступово посідають провідні позиції серед усіх регулятивних інструментів, які використовуються центральними банками економічно розвинених країн. Обсяги та напрямки операцій з державними цінними паперами, безпосередньо взаємопов'язані з кредитними ресурсами комерційних банків, оскільки операції на відкритому ринку впливають на структуру активів банківських установ. Відповідне збільшення або зменшення частки державних цінних паперів у структурі активів комерційних банків, в свою чергу, веде до збільшення або зменшення кредитних можливостей банківської системи в цілому.

Переваги застосування операцій на відкритому ринку серед інших інструментів здійснення монетарної політики вказують на необхідність їх реалізації і в Україні як важливого макроекономічного інструмента регулювання економіки. Слід визнати, що на сьогоднішній день данин вид операцій не набув ще визнання як основний інструмент впливу Національного банку України на врегулювання макроекономічних процесів і кредитне забезпечення господарства. Це пояснюється тим, що основною метою впровадження операцій з державними цінними паперами було залучення грошових ресурсів для покриття надмірного дефіциту державного бюджету.

Таким чином, в процесі відбудови ринку ДЦП повинно бути врегульовано питання врегулювання взаємозв'язків між монетарною та фіскальною політикою при визначенні умов обігу державних облігацій.

На сьогоднішній день Національний банк України є основним власником пакета державних цінних паперів серед усіх суб'єктів ринку (як резидентів, так і нерезидентів), що здійснювали відповідні інвестиції.

В останній час НБУ самостійно підтримує ліквідність державного боргу шляхом здійснення операцій на відкритому ринку. Єдиним джерелом ресурсів у НБУ для придбання ОВДП виступає внутрішня емісія. Так. протягом всього 1999 року НБУ виступав в якості чи не єдиного суб'єкту ринку ОВДП. Фактично більшу частину розмішених на первинному ринку облігацій у 1999 році було придбано НБУ. Це пояснюється, насамперед, відсутністю попиту у комерційних банків та інших інвесторів на ОВДП.

Протягом 1999 року було розмішено облігацій на суму 3841924.72 тис. грн.

Слід також підкреслити той факт, що у вітчизняній економіці на протязі 1999 року був фактично відсутній важливий індикатор -- доходність за державними цінними паперами, який в багатьох державах є показником стану фінансового ринку. Прибутковість операцій з державними цінними паперами встановлювалась штучно. Це можна пояснити тим, що основним покупцем ОВДП був НБУ, а вторинного ринку державних зобов'язань фактично не існувало [33, с. 7].

Протягом першої половини 2000 року ситуація дещо змінилася. Це пояснюється, насамперед, появою попиту у комерційних банків на ОЗДП. Основною передумовою цього явища було відсутність в економіці ліквідних інструментів.

Урядом були здійснені перші кроки, спрямовані на відродження ринку державних зобов'язань. Так, згідно з постановою Кабінет) Міністрів України від 10 квітня 2000 p. N 626 (Основні умови випуску та порядок розміщення облігацій внутрішньої державної позики 2000 року) загальний обсяг емісії облігацій внутрішньої державної позики 2000 року складає 5170869000 гривень. Передбачаюся, що розміщення ОВДП планується проводити у періоди найбільших обсягів виплат по раніше розмішеним ОВДП .Найбільша виплати по раніше розмішеним державним облігаціям передбачені: липень -- біля 1 млрд. грн.; жовтень - біля 2,5 млрд. грн.; листопад -- біля 0,6 млрд. грн.

У квітні міністерством фінансів України було здійснено випуск ОВДП на суму 1,315 млрд. грн. (ОВДП на суму -- 1.2 млрд. грн. придбав НБУ; 115 млн. грн. -- комерційні банки). З початку травня почали проводитися операції по купівлі-продажу ОВДП на вторинному ринку. Так. за З тижні травня НБУ було реалізовано ОВДП на суму більше ніж 78 млн. грн. Зазначена інформація дає підстави стверджувати про поступове відновлення операцій на даному сегменті фондового ринку [33, с. 8].

Позитивним фактором е також проведена у жовтні реструктуризації боргу за державними облігаціями. Передбачається, що реструктуризація державних цінних паперів буде здійснена шляхом заміни останніх на нові процентні облігації державної позики 2000 року випуску. Кабінет міністрів України в рамках реструктуризації державного боргу відповідною постановою затвердив основні умови випуску процентних облігацій внутрішньої державної позики. Строк обігу облігацій -- від 16 до 124 місяців, номінальна вартість 1 тис. грн. загальна сума реструктуризації складає 10,5 млрд. грн. Передбачається щомісячна виплата купонного доходу у 2000 році на рівні 18,86%.

Безперечно НБУ належить центральне місце на ринку державши зобов'язань, тому діяльність НБУ у зазначеній сфері має розглядатися в світлі наступних аспектів.

Вагома діяльність на ринку державних цінних паперів НБУ без подальшого розповсюдження останніх, з одного боку, веде до зростання істотного інфляційного потенціалу, оскільки відсутній рух позичкових коштів від економічних суб'єктів до держави, а позичковий капітал створюється центральним банком у міру зростання потреб на покриття бюджетного дефіциту. що являє собою приховане кредитування уряду. На протязі останніх років в діяльності НБУ спостерігається стійка тенденція переходу від прямої емісії, спрямованої на покриття дефіциту бюджету (пряме кредитування), до прихованої (купівля у великих обсягах пакетів державних цінних паперів без подальшої реалізації на вторинному ринку). Окрім цього, політика НБУ, спрямована на купівлю значних за обсягами пакетів ОВДП без одночасного вилучення з обігу надлишкової частини грошової маси, призведе до швидкого зростання монетарних агрегатів. Це в свою чергу підсилить інфляційний тиск та Істотно вплине на девальвацію національної валюти.

З Іншого боку, задля ефективної організації операцій на відкритому пінку Національний банк має здійснювати активні купівлю-продаж цінних паперів на вторинному ринку. Однак проблеми реалізації зазначеного завдання обумовлені, насамперед, тим, що НБУ є основним покупцем облігацій на первинному ринку. Слід також зазначити, що головною умовою існування інституту державних зобов'язань є забезпечення та постійна підтримка належної ліквідності державних цінних паперів. Це. в свою чергу, також потребує створення ефективно діючого вторинного ринку зазначеного інструменту. Розвиток вторинного ринку має бути також спрямований на вільний обіг державній цінних паперів та сприяння залученню нових інвестицій.

Таким чином, основний шлях до врегулювання емісійної діяльності НБУ і ефективного використання операцій на відкритому ринку як інструмента грошово-кредитної політики полягає у чіткому врегулюванні діяльності НБУ на первинному ринку державних цінних паперів та необхідності створення впливу центрального банку на вторинний ринок.

В портфелі українських комерційних банків на сьогоднішній день знаходиться значна частина ОВДП, конвертованих у КОВДП. КОВДП в середньому по комерційним банкам складають 5--15% всіх проблемних активів. В портфелі великих операторів ринку ОВДП державні облігації займають від 15 до 30% робочих активів. На сьогоднішній день КОВДП являють собою універсальний інструмент забезпечення в сфері внутрішньобанківських та міжбанківських операцій (в якості забезпечення за ломбардними кредитами).

Конверсія 1998 року була для комерційних банків безальтернативною та збитковою. Операції по продажу КОВДП на сьогоднішній день будуть для банків збитковими, це пояснюється низькими цінами купівлі (50 -- 70% від номіналу) [33, с. 6].

Після купонних виплат відповідно до умов конверсії у лютому та жовтні у комерційних банків активізувався інтерес до короткострокових державних облігацій. Але на сьогоднішній день можна казати лише про первинний ринок ОВДП, що пояснюється придбанням облігацій для власних потреб. При цьому слід зауважити, що запропонована доходність (на рівні 25 -- 30%) на короткострокові облігації не в повній мірі задовольняє вимоги банків.

Незаперечною є необхідність обігу державних цінних паперів у сфері банківської системи. Це пояснюється, насамперед, необхідністю диверсифікації активів комерційних банків. Вкладення частини коштів у високоліквідні. безризикові державні цінні папери з невеликою дохідністю повинно забезпечити комерційним банкам відповідну ліквідність та фінансову стійкість.

Основною передумовою вагомої діяльності на ринку ОВДП комерційних банків є наявність у останніх довгострокових ресурсів. Відсутність на вітчизняному фінансовому ринку довгострокових ресурсів не дозволяє комерційним банкам нарощувати обсяги купівлі ОВДП. Лише обмежене коло банків, які мають у розпорядженні довгострокові грошові ресурси, можуть собі дозволити більш-менш вагому діяльність на ринку ОВДП. Основними джерелами формування ресурсів банків на сьогоднішній день є кошти юридичних осіб та бюджетні кошти, особливістю яких е короткостроковий характер використання комерційними банками. Активізація операцій комерційних банків на ринку державних цінних паперів повинна спиратися на стійкий приріст довгострокових ресурсів - вкладів населення, та бути спрямована на наступне розповсюдження останніх, безпосередньо серед населення.

Окрім цього, банки не повинні концентрувати в структурі активів значні пакети державних цінних паперів з огляду на те, що це може стати на заваді реалізації ними своєї основної функції -- кредитного обслуговування господарства [33, с. 9].

Важливо звернути увагу і на таке питання цієї проблеми, як зацікавленість комерційних банків в участі в операціях на відкритому ринку, особливо -- у світлі стійкої тенденції щодо зниження прибутковості державних боргових зобов'язань. Важливим фактором посилення стимулів у комерційних бант до купівлі держоблігацій є можливості при визначенні структури портфеля активів використовувати боргові зобов'язання уряду при формуванні первинних і вторинних резервів.

Таким чином, діяльність комерційних банків на ринку державних цінних паперів повинна спиратися на виважену політику щодо придбання та реалізації державних цінних паперів.

3.3 Основні напрямки використання потенціалу комерційних банків

Найпоширеніші у світовій практиці посередницькі послуги банків з організації випуску та розміщення цінних паперів клієнтів до 1996 р. в Україні фактично не розвивалися. З точки зору корпорацій, попиту на ці послуги у переважної більшості емітентів не існувало, оскільки акції випускалися з метою перетворення державних підприємств в акціонерні, а потенційними покупцями виступали члени трудового колективу. У свою чергу, з боку банку не існувало і пропозиції таких послуг, оскільки .співробітничати доцільно з перспективними підприємствами-емітентами, від розміщення цінних паперів яких можна отримати прибуток, а на першому етапі приватизації акціонувалися переважно неприбуткові та економічно нестабільні підприємства.

З початком широкомасштабної приватизації у 1996-1998 рр. на ринку з'являються великі промислові корпорації зі значними перспективами розвитку, і зацікавленість банків у розміщенні акцій таких емітентів зростає, що підтверджують і статистичні дані: якщо в 1995 р. банки отримали 22 дозволи на здійснення діяльності з випуску та обігу цінних паперів, то в 1998 р. - вже 121 дозвіл (тобто 58,7% банків могли надавати такі послуги). Проте значний, досвід, напрацьований зарубіжними банками у організації емісії сфері послуг організації емісії та обігу цінних паперів, в Україні не знайшов втілення. Йдеться, насамперед, про відсутність активної співпраці банків з емітентами на стадії планування емісії. При цьому залишається та сама проблема, яка стосується власних акцій банку: недооцінка підготовчого етапу емісії. Як правило, емісія акцій для, клієнта відбувається за примітивними схемами, при цьому роль банку є обмеженою й основоположні завдання - вивчення кон'юнктури ринку, визначення доцільності випуску акцій та їх ціни, розрахунок оптимальної суми емісії, реклама випуску з метою створення оптимальних умов залучення коштів - у більшості випадків не вирішуються банком взагалі. На відміну від зарубіжного досвіду вітчизняні банки (у тому числі великі оператори ринку цінних паперів, наприклад Приватбанк, «Аваль») взагалі не структурують підготовчий етап емісії на окремі стадії, що істотно знижує ефективність послуг з організації випуску цінних паперів. Оскільки на даному етапі такі послуги взагалі рідко надаються корпораціям (з причин неплатоспроможності більшості з них), слабкі результати лише відштовхують потенційних клієнтів, позбавляючи їх можливості залучити кошти до фінансування програм розвитку.

З метою збільшення зацікавленості корпорацій у банківських послугах, на нашу думку, необхідно принципово змінити підходи до планування емісії. Враховуючи значний вплив високоякісної, професійної оцінки параметрів випуску цінних .паперів на результати емісії, слід рекомендувати чітко структурувати перший етап емісії на аналіз правового, економічного та технічного аспектів емісії. Спільно з керівництвом корпорації-емітента банк має визначити, по-перше, оптимальну суму коштів, які доцільно мобілізувати шляхом випуску цінних паперів для фінансування конкретного проекту (тобто поряд з техніко-економічним здійснюється фінансове обґрунтування проекту); по-друге, види цінних паперів, які необхідно випустити, а також способи та строки їх розміщення.

Взаємопов'язаною з проблемою випуску є проблема гарантування розміщення (андерайтинг). Із двох відомих в зарубіжній практиці варіантів діяльності банку - як покупця та як агента - банки України використовують лише другий. Ця особливість пов'язана з тим, що на Заході як покупці діють інвестиційні банки, які скуповують весь випуск цінних паперів і гарантують емітенту всю суму виручки від реалізації, тобто беруть на себе ризик недорозміщення емісії. Натомість в Україні, за відсутності інвестиційних банків та слабкої зацікавленості комерційних банків в інвестиціях в корпоративні цінні папери, при розміщенні акцій для клієнтів банки беруть на себе зобов'язання реалізувати якомога більше цінних паперів, проте без повної фінансової відповідальності.

Наступна особливість послуг з розміщення емісії полягає в ігноруванні банками можливості активної роботи з інвесторами. Банки в основному продають цінні папери інвесторам з їхньої власної ініціативи, і така їхня позиція має об'єктивне підґрунтя: з одного боку, низька якість більшості корпоративних цінних паперів, з іншого - слабка інвестиційна активність їх покупців. За таких умов банки втрачають істотні можливості щодо розміщення цінних паперів, а їхні переваги над іншими фінансовими посередниками вичерпуються використанням широкої мережі банківських відділень і філій та широким колом потенційних інвесторів - клієнтів банку. За допомогою розвиненої мережі своїх відділень у регіонах України успішно розміщували акції для клієнтів такі великі банки, як Приватбанк, ВАБанк, «Грант», «Металург».

Натомість при орієнтації на таке філійне розміщення значна кількість банків, що не мають філійної мережі і традиційних відносин з потенційними Інвесторами, перебуває -у гіршому стані і не може запропонувати клієнтам ефективного розміщення цінних паперів. Для таких, банків актуальною є, у першу чергу, активна співпраця з емітентами на стадії планування емісії (включаючи конструювання типів цінних паперів, визначення їхніх цін, реклами випуску тощо) з метою створення оптимальних умов залучення коштів. У такий спосіб комерційні банки України можуть сприяти організації та розвитку ринку цінних паперів у цілому [14, с. 14].

Підкреслимо, що існує інший реальний спосіб залучення банків" до активної участі в процесі випуску цінних паперів корпорацій, який, враховуючи гостру потребу у забезпеченні реального сектору економіки України грошовими коштами, обов'язково має бути використаний. Йдеться про наслідування прикладу банків Великої Британії, які після кризи 1929-1933 рр. створили спеціальне товариство на чолі із Центральним банком Великої Британії для реорганізації промисловості та забезпечення коштами відповідних підприємств. Товариство взяло на себе функції з випуску та розміщення акцій і облігацій підприємств слаборозвинених галузей промисловості - суднобудівної та текстильної. Оскільки йшлося про надання банківських послуг низькорентабельним підприємствам, банки керувалися не отриманням прибутку, а допомогою виробничим галузям. А зацікавленість банків у членстві в означеному товаристві підтримувалася центральним банком шляхом надання тимчасових преференцій щодо купівлі кредитних ресурсів центробанку (у першу чергу встановлювався нижчий відсоток).

У разі подібного об'єднання українських банків з метою надання послуг із залучення коштів для економічно слабких виробників з'явилася б реальна можливість покращити економічний стан держави. До аналогічного об'єднання у першу чергу мали б увійти банки, які мають кваліфікованих спеціалістів з розробки емісійної стратегії та позитивний досвід у розміщенні власних акцій (Приватбанк, «Надріз» , Укрінбанк та ін.).

Більш поширеною, на відміну від послуг з організації випуску цінних паперів, у період з 1995 по 2001 рр. була купівля-продаж цінних паперів для клієнтів. При цьому до загострення-фінансово-економічної ситуації в Україні в серпні 1998 р., що супроводжувалося несприятливими для інвесторів подіями на ринку державних цінних паперів, найвищим попитом інвесторів користувалися ОВДП. Але в 1997 р., у зв'язку з кризою ринку державних цінних паперів, вітчизняні банки були змушені переорієнтувати свою діяльність на ринок корпоративних паперів. Стабільний попит на послуги з купівлі-продажу цінних паперів для клієнтів Приватбанку, ВАБанку, банку «Надра», АКБ «Полтава-банк» та деяких інших банків проявляли і вітчизняні і зарубіжні інвестори.

При виконанні біржових угод із цінними паперами для клієнтів, згідно із зарубіжною практикою, банк може здійснювати комісійну (брокерську) або комерційну (дилерську) діяльність. Проте в Україні комерційна діяльність банків розвинена слабко і відрізняється від зарубіжної. Так, дилери на Заході купують цінні папери з власної ініціативи за свій рахунок у владний портфель з намірами перепродати їх у подальшому, при цьому чітко застерігається: дилер не має права відмовити клієнтам, котрі бажають, купити (продати) йому цінні папери, якими він торгує. Вітчизняні

. банки-дилери, згідно з типовим договором про надання послуг, купують цінні папери від свого імені, але за рахунок клієнтів; до того ж, не закріплено чіткий обов'язок продати (купити) цінні папери з портфелю банку на вимогу клієнта, а існують лише наміри здійснювати такі операції.

Натомість комісійна діяльність банків України відповідає зарубіжним стандартам і здійснюється брокерською конторою банку, яка на підставі угоди з біржею на проведення біржових операцій отримує брокерське місце. Відносини між клієнтом і брокерською конторою оформлюються договором про обслуговування на біржі (при цьому може відбуватися або" виконання разового замовлення, або брокерське, обслуговування протягом певного періоду). Після перевірки наявності у клієнта цінних паперів і грошових коштів брокерська контора відкриває у кліринговій установі та депозитарії УФБ їх відповідні рахунки [14, с. 15].

Безпосереднє виконання наказів клієнтів виконує біржовий брокер, який діє на підставі доручень брокерської контори. Оформлення угод купівлі-продажу відбувається шляхом складання брокерської записки та біржового контракту, де зазначено основні умови угоди, порядок розрахунків та розмір комісійних.

Оскільки важливою метою банку при наданні послуг з купівлі цінних паперів є отримання прибутку, для ЇЇ досягнення використовувалися різні механізми. Одні банки (зокрема, Промінвестбанк) залучали переважно «крупних» клієнтів, інші - пропонували клієнтам комплексне обслуговування («Надра«, Укрінбанк, ВА-Банк, «Аваль»), У свою чергу, можливим є і поєднання цих механізмів, що допомагало б банку в умовах конкуренції у сфері посередницьких послуг не втрачати клієнтів. Так, клієнти відмовляються від послуг певного банку в разі затримки перерахування коштів, відмови від проведення зустрічних платежів, а також при незадовільному рівні інформаційних та консультативних послуг. Враховуючи нинішній стан фондового ринку, слід рекомендувати банкам зважати також на існування оберненого зв'язку між зростанням попиту клієнтів на банківські послуги та підвищенням розміру комісійних (це стосується діяльності з цінними паперами клієнтів взагалі). Водночас в умовах зростання конкуренції у сфері банківських операцій банк має враховувати перспективи співробітництва з клієнтом, а не тільки власні спекулятивні інтереси. На наш погляд, назріла нагальна потреба розробити критерії диференційованого підходу банку до визначення платності операцій з цінними паперами для клієнта, аналогічні підходам до встановлення процента при кредитуванні. В основу такої диференціації ми пропонуємо покласти принцип пріоритетності взаємодії з постійними, а не випадковими клієнтами, оскільки стабільні довгострокові відносини з надійними клієнтами набувають вирішального значення в конкурентних ринкових умовах. За таких умов великі переваги комерційних банків та їх, без перебільшення, могутній потенціал на ринку цінних паперів можуть бути повністю використані.

Висновки

Аналізуючи тенденції та перспективи розвитку фондового ринку України, а також зарубіжний досвід можна зробити висновок, що незважаючи на усі проблеми і негаразди притаманні перехідному періоду української економіки, він все більше активізується і стає невід'ємним елементом ринкової системи України. І важливу роль в цьому процесі відіграють комерційні банки. Саме комерційні банки здатні активно брати участь у фондових операціях, сприяти формуванню і розширенню вторинного ринку цінних паперів, задовільняти потреби інвесторів, які невпинно зростають. Звичайно існує багато об'єктивних і суб'єктивних факторів, які негативно впливають на фондовий ринок України і стримують його подальший розвиток. Їх нейтралізація вимагає багато часу, зусиль, проведення невідкладних заходів, основні з яких наведені в пункті 1.2. Не всі українські банки згодні відступити від традиційних шляхів отримання прибутку і поринути у нову для них стихію фондового ринку. Ризик, на які йдуть українські комерційні банки, освоюючи нові види операцій, себе виправдав, оскільки на даному етапі банки займають провідне місце на ринку послуг, пов'язаних з цінними паперами. Здійснюючи діяльність на фондовому ринку комерційні банки постійно зустрічається з проблемами, притаманними перехідному періоду української економіки. Великі обсяги неповернених кредитів розпорошують банківські активи, нестійка кон'юнктура ринку та недостатність капіталу роблять проблематичним фінансування серйозних і довгострокових проектів у виробничій сфері. В цих умовах діяльність банку на фондовому ринку стає все більш перспективною.

Комерційні банки проводять цілу серію операцій з цінними паперами. Серед них переважають операції з облігаціями внутрішніх державних позик та векселями. Операції з векселями включають їх авалювання, доміциляцію, надання кредитів авальованими векселями та під заставу векселів. Важливим напрямком фондових операцій є реєстраторські послуги комерційних банків.

Моноцентризація біржової системи України на сьогодні є найважливішим завданням для подальшого розвитку національного фондового ринку. За умов практичної реалізації цієї стратегії слід із діючих на сьогодні фондових бірж обрати ту, на базі якої може бути створено національну фондову біржу. Вибір можна провести на тендерних засадах, причому основними критеріями відбору можуть бути такі:

--наявність мережі філій;

--наявність клірингово-депозитарної установи (як дочірнього підприємства або такої, що може виступити в концерні з біржею);

--наявність технології торгів;

--забезпеченість сучасними інформаційними технологіями;

--кваліфікація персоналу біржі;

--інші критерії.

Резюмуючи короткий огляд новітніх тенденцій на фондовому ринку Європи, ми визначили найважливіші з них:

сек'юретизація фінансових операцій з акцентом на розвиток корпоративних фінансових інструментів (передусім, акцій і їх похідних);

активізація участі європейських фінансових інститутів у глобальних операціях (значною мірою під впливом американських конкурентів);

інтеграція фондового ринку країн Європи (не лише в межах ЄС) і, як результат, міждержавна консолідація інститутів інфраструктури фондового ринку;

комерціоналізація принципів діяльності організаторів фондової торгівлі;

сегментація європейського фондового ринку, що посилюється за рахунок появи великої кількості нових національних ринків, які, прагнучи інтегрувати в загальноєвропейський економічний простір, на даному етапі змушені вирішувати проблеми свого становлення, чому й ризикують значно відстати (кількісно і якісно) від групи країн-лідерів.

Без усякого сумніву, європейський фондовий ринок переживає своїй «зоряний час», а результати трансформацій, що виникають, можуть на багато років вперед визначити його майбутнє.

Напрямками діяльності банків, які поки не знайшли достатнього поширення, є управління активами клієнтів. Очевидно, що банки можуть забезпечити більшу прибутковість активів, ніж самі підприємства.

Підбиваючи підсумки, можна зробити такі висновки:

* проблеми корпоративного управління для банків є більш актуальними, ніж для інших підприємств;

* корпоративне управління стає все більш значущим чинником при прийнятті рішень банку щодо кредитування, інвестицій та політики роботи з клієнтами;

* банки повинні активніше брати участь у створенні правового поля для вирішення проблем корпоративного управління і розробці Кодексу корпоративного управління в Україні.

Враховуючи нинішній стан фондового ринку, слід рекомендувати банкам зважати також на існування оберненого зв'язку між зростанням попиту клієнтів на банківські послуги та підвищення розміру комісійних (це стосується діяльності з цінними паперами клієнтів взагалі). Водночас в умовах зростання конкуренції в сфері банківських операцій, банк має враховувати перспективи співробітництва з клієнтом, а не тільки власні спекулятивні інтереси. На мій погляд назріла нагальна потреба розробити критерії диференційованого підходу банку до визначення платності операцій з цінними паперами для клієнта, аналогічні підходам до встановлення процента при кредитуванні. В основі такої диференціації я пропоную покласти принцип пріоритетності взаємодії з постійними, а не випадковими клієнтами, оскільки стабільні довгострокові відносини з надійними клієнтами набувають вирішального значення в конкурентних ринкових умовах. За таких умов великі переваги комерційних банків та їх, без перебільшення, могутній потенціал на ринку цінних паперів можуть бути повністю використані.

Для реалізації даних заходів слід дещо розширити повноваження працівників відділу цінних паперів. До їх компетенції крім традиційних обов'язків повинні належати:

вибір цінних паперів, які залучаються до обігу на основі глибокого вивчення кон'юнктури фондового ринку України;

визначення перспективних видів цінних паперів та налагодження зв'язків з їх емітентами;

оцінка можливостей залучення нових цінних паперів в майбутньому;

поглиблений аналіз плато- і кредитоспроможності клієнтів, які є власниками іменних цінних паперів;

впровадження відповідного програмного продукту для забезпечення максимально швидкого і ефективного доступу до реєстру власників іменних цінних паперів.

Наведені заходи дозволять активізувати діяльність українських комерційних на ринку цінних паперів, створять умови для максимального використання потенціалу та збільшення прибутку.

Список використаної літератури

1. Закон України “Про банки і банківську діяльність” від 20.03.91. №872-12.

2. Закон України “Про цінні папери та фондову біржу” від 18.07.91. №1202-12.

3. Положення про операції банків з векселями, затверджене Постановою Правління НБУ від 28.05.99. №258.

4. Положення про порядок ведення реєстрів власників іменних цінних паперів, затверджено Рішенням ДКЦПФР від 26.05.98. №60.

5. Положення про порядок підтримки НБУ ліквідності банківської системи через операції РЕПО купівлю/продаж державних цінних паперів, затверджено Постановою Правління НБУ від 26.12.96. № 333.

6. Положення про порядок розрахунку резерву на відшкодування збитків комерційних банків від операцій з цінними паперами.

7. Про внесення змін до Закону України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” Закон України // офіційний вісник України. - 1999. - №31. - 15-16с.

8. Про внесення зміни до Закону України “Про цінні папери і фондову біржу” Закон України // Галицькі контракти. - 1999. - №27.

9. Алехин Б.И. Рынок ценных бумаг. Введение в фондовые операции. - С.: Сам. Вен., 1992. - 160с.: ил.

10. Андрушків Т. Банки як суб'єкти фінансових ринків України: роль і перспективи // Банківська справа. - 1998. - №2. - 50-54с.

11. Барановський О. Фінансова безпека фондового ринку // Економіка, фінанси, право. - 1998. - №11. - 12-16с.

12. Білошапка В. Обслуговування рахунків у цінних паперах у комерційному банку // Цінні папери 2003. - №2(240). - 7с.

13. Білошапка В. Розвиток фондового ринку і міжнародний рух капіталів // Цінні папери України. - 2002. - №34. - 26-27с.

14. Білошапка В. “Чи будемо використовувати могутній потенціал банків...?” // Цінні папери. - 2001. - №39(179). - 14-15с.

15. Бойко В. Поняття фондового ринку у вітчизняній і закордонній літературі // Наукові записки ГДПУ ім. В. Гнатюка. Середня економіка. - 2002. - №11 - 15-23с.

16. Бугель Ю. Проблеми та шляхи вдосконалення організації операції банку з інвестиційними цінними паперами // Наукові записки. - Чортків. - 2002. - Вип.2. “Україна в умовах ринкової трансформації економіки і сучасних форм господарювання” - 116-118с.

17. Вступ до банківської справи. Під ред. Савлука М.І. Київ: Лібра, 1998. - 344с.

18. Галенко О. Класифікація учасників ринку цінних паперів // Вісник НБУ. - 1998. - №2 - 21-22с.

19. Глущенко С.В. Пріоритети розвитку вторинного ринку корпоративних цінних паперів //Фінанси України. - 2001. - №1 - 124-130с.

20. Де фоссе Гастон. Фондовая биржа и биржевые операции / пер. с франц. - М., 1995. - 320с.

21. Інструменти ринку цінних паперів в Україні // Банківська справа. - 2000. - №4. - 11-15с.

22. Инфраструктура рынка ценных бумаг. Анализ и перспективы развития // Рынок ценных бумаг. - 2002. - №11 - 60-63с.

23. Каратцев А.Г. Ценные бумаги: виды и разновидности. Учебное пособие.М: Русская деловая литература, 1997. - 256с.

24. Ковальова Ч.В. Регулювання ринку цінних паперів в США // Фінанси України. - 2000. - №10. - 93-96с.

25. Кузнецов М.В., Овчинников А.С. Технический анализ рынка ценных бумаг. - М.: ИНФРА - М. - 1996. - 74с.

26. Левченко З. Банки на ринку цінних паперів яка модель краща? // Цінні папери. - 2001. - №36 (176). - 22-23с.

27. Шевченко З. Без проблем не обійшлося підсумки діяльності українських банків за І квартал 2003 р. // Цінні папери. - 2003. - №20(258). - 9с.

28. Маркова О.М., Сахарова Л.С., Сидоров В.Н. Коммерческие банки и их операции: Учебное пособие. - М.: Банки и биржи, Юнити, 1995. - 288с.

29. Назарчук М. Экономическое развитие и становление организованного рынка ценных бумаг // Фондовый рынок. - 2003. - №9. - 20-28с.

30. О'Брайен Дж., Шривастова С. Финансовый аналіз и торговля ценными бумагами / пер. с англ. - М.: Дело ЛТД, 1995. - 216с.

31. Оскольский В. Реалії і перспективи ринку цінних паперів в Україні // Вісник НБУ. - 2000. - №1. - 35-40с.

32. Освновы банковского дела. Под ред. д.э.н., проф. Мороза А.Н. - М.: “Издательство Либра” МП, 1994. - 327с.

33. Кіріченко М., Шафран В. Перспективи розвитку ринку державних цінних паперів в Україні // Фондовый рынок. - 2002. - №4. - 6-9с.

34. Кондрашихін Д. Розрахунок ефективності управління угодами з цінними паперами // Економіст. - 2003. - №1. - 61-64с.

35. Косолапов А. Роль банків на ринку цінних паперів в Україні // Банківська справа. - 2000. - №4. - 8-10с.

36. Кузьменко Г. Поняття само регульованої організації ринку цінних паперів в Україні // Підприємництво господарство і право. - 2003. - №3. - 119-123с.

37. Кучеренко О., Румянцев С. Структура фондового ринку України: особливості і становлення та розвиток // Цінні папери. - 1999. - №48(85). - 10с.

38. Ларіонова Л.Д. Фондовий ринок України в інтер'єрі економічного складу // Фінанси України. - 1998. - №12. - 100-102с.

39. Лінников В.М., Мізецька О. Становлення ринку цінних паперів в Україні // Банківська справа. - 1998. - №3. - 35-39с.

40. Пересада А.А. Основи інвестиційної діяльності. К. “Издательство Либра” ООО. - 1996. - 396с.

41. Поважный А. Направления развития информационной инфраструктуры фондового рынка: зарубежный опыт // Вісник Тернопільської Академії Народного Господарства. - 2002. - №8-2. - 23-27с.

42. Пефтієв М. Ринок цінних паперів: проблеми і перспективи // Економічні реформи сьогодні. - 2000. - №33. - 17-22с.

43. Пефтієв М. Тенденції і сучасні перспективи розвитку фондового ринку // Менеджер. - 2001. - №1(13). - 74-79с.

44. Поважный А. Направления развития информационной инфраструктуры фондового ринка: зарубежный опыт // Вісник Тернопільської Академії Народного Господарства. - 2002. - №8-2. - 23-27с.

45. Ревтюх В.В., Шапран В.С. Фондовый рынок Украины // Фондовый рынок. - 2000. - №2. - 7-9с.

46. Рудненко Т., Кущ О. Місце та роль банків у розвитку фондового ринку // Цінні папери. - 2003. - №7 (245). - 19с.

47. Ротов А.І. Перспективи вексельного обігу України // Фінанси України. - 2000. №10. - 111-116с.

48. Рибальченко А. Сучасний стан та структура фондового ринку // Цінні папери. - 2001. - №24(164). - 89с.

49. Ринок цінних паперів під впливом макроекономічних негараздів // Вісник НБУ. - 2000. - №2. - 46-51с.

50. Румянцев С. Основні тенденції розвитку фондового ринку // Цінні папери. - 2001. - №12(152). - 6-7с.